Українська історія в «Божому ігрищі: історії Польщі» Нормана Дейвіса [Ольга Василівна Борисова] (fb2) читать постранично, страница - 5

бидло. Зокрема, про Северина Наливайка він пише так: «Наливайка, страченого у Варшаві як політичного зрадника, в Україні пам’ятають як мученика за віру» [1, с.176]. Отож, — «політичний зрадник»…

Так «безсторонній» Дейвіс ллє воду на млин найреакційнішої польської націоналістичної історіографії. Не простежується, щоб він розумів, що ті «розбишаки»-козаки мали вагомі причини до того, щоб боротися з польськими поневолювачами, які витікали вже з самої ідеології antemurale («бастіону християнського світу») — як подавали себе в Європі поляки і в часи Середньовіччя й пізніше, аж до кінця ХХ ст., і Європа це сприйняла. У Парижі в 1573 р. на тріумфальній арці, спорудженій на честь сходження Генріха Валуа на польський трон, був зроблений напис такого змісту: «Польщі, найміцнішій фортеці всієї Європи від варварських народів» [1, с. 166]. Тож усі некатолицькі народи, що жили на схід від Польщі, автоматично потрапляли в розряд останніх. Само собою, що першими з них були українці (див. географію).

Більш того, сам же Дейвіс звертає увагу на таку специфічну рису польської шляхти, як її унікальна пихатість і зарозумілість, при цьому пишучи так: «Віра шляхтича у винятковість свого стану породжувала практики, що їх тепер можна було б охарактеризувати тільки як вияв расизму… Шляхта претендувала на свою біологічну унікальність» [1, с. 220]. Невже не ясно, що ті «практики» расистські налаштованої шляхти були спрямовані насамперед проти українців, яких вона трактувала як «варварів», що Європою в поляках тільки підігрівалось? В усі ж часи боротьба за свободу, честь, гідність у світі визнавалась священною. Але виявляється, що на таку боротьбу мали право всі, окрім українців. Воюючи не будь з чим, а зі справжнім расизмом поляків, вони для Дейвіса все одно залишаються «розбишаками» [див.: 1, с. 357].

Утім, українців у Дейвіса і в ХVІ ст. все ще немає — етнонім з’явиться в його книзі вперше тільки на с. 376 і буде стосуватися подій уже кінця ХVІ ст., та й то він уживається якось невпевнено. Адже, наприклад, засновник Запорозької Січі славетний Дмитро Вишневецький фігурує у нього як «наполовину русин, наполовину румун», а князь Ярема Вишневецький (1612–1651 рр.) — як «руський воєвода» [1, с. 394].

Причини повстання Б. Хмельницького Дейвісу неясні. Він пише [1, с. 390], що йому «незрозуміло, що сталося 1647 р.», адже король Владислав ІV домовився з делегацією козацької старшини, серед якої був і Хмельницький, про спільний похід проти турків і татар. Хмельницький розцінив, що його зрадили, коли в самостійний похід пішов «руський воєвода» Ярема Вишневецький, і напав на Ярему, покликавши на допомогу татар, замість того, щоб воювати з ними. Проект української аристократії щодо домагання від польського короля згоди на проголошення «українського короля», одним з претендентів на якого й був Я.Вишневецький, Дейвісу явно не знайомий, тому він і не розуміє, чому Хмельницький заявив, що його зрадили.

Дейвіс також не виводить ні з посилення феодально-кріпосницького гніту, ні зі свавілля євреїв-орендарів (про що, до речі, сам же пише, аналізуючи правління Жигимунта ІІІ Вази [1, с. 371–374]), ні з расистського релігійно-політичного польського гніту причин великої Визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. — у нього навіть такого терміну в книзі немає. «Повстання Хмельницького» він розглядає в загальному контексті того періоду в польській історії, який самими ж поляками зветься «потопом» [1, с. 390–391]. Ні термін «народне повстання», ні термін «соціальна революція» щодо цієї історичної події він не визнає [1, с. 391], натискає на деструктивні наслідки «повстання Хмельницького», не погоджується з його характеристикою в українській і радянській історичній науці. «Він, — пише Дейвіс, — був дезертир з армії Речі Посполитої, де мав ранг писаря…Він чаїв глибокий, особистий і зрозумілий гнів проти місцевих магнатів, зокрема, Яреми Вишневецького… й тому прихилився до Січі як до природної гавані всіх утікачів і невдоволених…Він не мав іншого вибору, як воювати до кінця. Адже інакше його б повісили як зрадника. Іскри його опору розпалили пожежу, розміри якої він навряд чи міг передбачити. А невдовзі на Україні його ж козаки битимуться за своє життя проти його-таки московських покровителів» [1, с. 392]. Отож, маємо ще одного «зрадника» — такого ж, як і Северин Наливайко. Ще й дезертира… Класно, правда?

Для Дейвіса Богдан Хмельницький так і залишився великим бунтівником. Великого українського гетьмана, який сказав у 1649 р. польським послам: «Визволю народ весь руський від лядської неволі по Віслу», він поставив на один щабель з польським авантюристом тих же часів — Єжи Любомирським [1, с. 393], хоча про Хмельницького знала в часи його життя та діяльності вся Європа, як знає і досі, а про Любомирського — хіба що ті з поляків, кого він скривдив та їхні потомки. Утім, слід зазначити, що Дейвіс вельми послідовний у своїй різкій критиці московської політики щодо Польщі протягом історії, а відповідно, Б. Хмельницький, який