Українська історія в «Божому ігрищі: історії Польщі» Нормана Дейвіса [Ольга Василівна Борисова] (fb2) читать постранично, страница - 3

- Українська історія в «Божому ігрищі: історії Польщі» Нормана Дейвіса (а.с. Історія України) 82 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Ольга Василівна Борисова

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

«запозичили». Напевне, приблизно так, як і чудотворну ікону Божої Матері — привезли в Ченстохову, назвали «Королевою» і зробили руську православну ікону «символом католицизму». Дуже достойно, нічого сказати. Але Дейвіс про це — ні словечка. Ну, він же — «безсторонній». Тільки якось надто вигнутий у «польський бік»…

На с. 44 першого тому своєї праці Н.Дейвіс розміщує мапу «Польські землі» (без позначення часу). На ній до польських віднесені: Україна, Поділля, Червона Русь, Підляшшя, як також і Жемайтія, Литва (Аукштайтія), Білорусь, Молдавія і ще багато чого. До речі, Смоленщина, Сіверщина, Запорожжя, «Дике поле» — ні. Неясно, що саме зображено на цій мапі — етнічні польські землі чи державні? І як бути тоді з Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтським, терени якого згідно з цією мапою й виявляються Польщею привласненими? Хоча Дейвіс каже, що неможливо говорити про «польські землі» [1, с. 65], але це виглядає як крутійство, бо своєю мапою з с. 44 він уже все сказав.

Термін «Україна» Дейвіс, незважаючи на декларовану ним «безсторонність», розглядає цілком у традиції польської націоналістичної історіографії — як такий, що означає землі «на краю», поділяючи цим точку зору тих польських авторів, які намагаються подати Україну як глуху провінцію не тільки християнського світу, а й самої Польщі. Термін «Україна», отже, в Дейвіса є, але він не удостоює його етнічності (пише: «руські селяни», «руські території», хоча щодо литовських теренів пише: «етнічні литовські землі») [1, c. 70]. Білоруси, до речі, теж «не удостоюються» — пише про них, що то було «слов’янське населення, яке мало дуже слабке чуття національної належності».

Проте, як же в такому разі могло так статися, що згідно з його ж малюнком «Слов’янські мови» [1, с. 93] «давньобілоруська мова» була, за його визначенням, «офіційною мовою колишнього Великого Литовського князівства»? Нічого собі «слабке» мали білоруси чуття національної належності, якщо змогли нав’язати Литві свою мову в якості державної (офіційної), так же? Хоча, насправді, офіційною мовою ВКЛ узагалі-то була мова руська. Від неї напряму у Схемі самого ж Дейвіса йде все ж таки не білоруська, а саме українська мова [1, с.83]. Правда, Дейвіс ігнорує навіть дані власної Схеми, адже на с. 132, говорячи про офіційну мову ВКЛ, він подає, що руська мова — це «форма, тепер відома як давньобілоруська мова». А як же українська мова з його ж Схеми? Схоже, що Дейвіс не проаналізував навіть те, що сам же й подав.

Як нам уявляється, Дейвіс усе руське записує цілком у спадок росіян. Тому вираз «предки росіян» у нього є, а ось про українців — ні слова, у нього фігурують предки якихось «русинів» [1, с. 78–79]. Та й дійсно, які в тих українців можуть бути предки, якщо на малюнку «Прабатьківщина слов’ян» [1, с. 79] ще й на VІІ — VІІІ ст. у нього всю Наддніпрянщину s частково Наддністрянщину покриває якась «Іранська». Прабатьківщина, вочевидь, тільки ЧИЯ?

Отож, навіть ранньосередньовічної історії українці, за Дейвісом, не мають, то що вже казати про більш давні часи? Правда, на с. 82 він проставляє термін «середньовічна Русь і Україна». Саме так, як наче то — дві різні речі. Але ж так і буде, якщо всю Русь записувати в спадок росіян, як це робить Дейвіс. Однак термін «Україна» все ж таки, нехай і на 82-й сторінці, з’являється. І виходить, що термін є, а історії немає. Ну, хоч згадав, що «щось таке», нехай і незрозуміле, все ж таки було, і на тому спасибі.

На с. 119 першого тому своєї праці Н.Дейвіс розміщує мапу (7) «Польські землі за Казимира Великого (1333–1370 рр.)», де терен Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського позначено просто «Литва», а українські землі, що їх захопив Казимир у 1340–1349 рр., позначені просто «Русь». Але ж у самих поляків, у тому ж історичному атласі «Nasza Ojczyzna» на подібній мапі проставлено: «Русь Галицька». За Дейвісом же виходить, що ото і є вся Русь як така. Втім, якщо він приділяє стосункам Польщі з Київською Руссю у фрагменті про зовнішні відносини поляків із сусідами [1, с. 107–116] усього пів сторінки на с. 111, то й нічого дивного. Правда, на наступній мапі (8) [1, с. 128] щодо цього терену з’являється вже «Червона Русь». Але цікаво, що, пишучи про короля Людовика Угорського, Дейвіс зазначає, що той уважав «провінцію Червону Русь за окреме князівство», і не дає цьому жодного коментарю. Тож виходить, що так вважав тільки Людовик Угорський. І знов — нічого дивного, адже Дейвіс про Галицько-Волинське князівство (королівство) ніде навіть і не згадав.

Слід торкнутися і погляду Дейвіса на битву 1410 року під Грюнвальдом. У війську, що протистояло тевтонам, він називає «поляків, чехів, литовців, жемайтів, русинів, татар і валахів» [1, с. 137]. Честь перемоги, як він пише, «польські історичні джерела приписують польській королівській гвардії… Російські джерела наголошують на ролі смоленських полків… Більшість сучасних історичних праць трактують цю битву як національну, якщо не расову, битву між німцями й слов’янами, хоча вона, звісно, не мала