Україна у революційну добу. Рік 1917 [Валерій Федорович Солдатенко] (fb2) читать онлайн

Солдатенко В. Ф УКРАЇНА В РЕВОЛЮЦІЙНУ ДОБУ Рік 1917

ПЕРЕДМОВА

Історія революцій завжди привертала до себе підвищений суспільний інтерес. То цілком природно. Перериваючи періоди стабільності (більшої або меншої), неквапливого перебігу подій з їх дещо швидшими або повільнішими позитивними зрушеннями, удосконаленнями (реформами), а то й без них, рішуче долаючи стадії застоїв і, навіть регресу, революції приводили до зламу звичності, усталеності (принаймні, означали замах на них), ставали методом розв’язання назрілих суперечностей, проривами до нової сутності і невідомих до того форм буття, прискорювали біг часу, неначебто поспішаючи надолужити згаяне, недосягнуте на попередніх еволюційних, малоконфліктних етапах. Революції знаменували собою тріумф одних ідей і крах інших, виносили на суспільний гребінь невідомих до того діячів, зводили з політичного олімпу інших, виявлялися гігантськими сплесками емоцій, справжніми вибухами накопиченої енергії, масової активності, оберталися духовними злетами, водночас, супроводжуючись тяжкими випробуваннями, потрясіннями — трагедіями, жертвами.

То ж як не прагнути збагнути глибинну сутність революцій, їх детермінацію, розібратись у змісті процесів, що їх наповнюють, зробити належні висновки, вивести відповідні уроки?! Тоді зрозумілішою стане загальна логіка історичного поступу, закономірності суспільного розвитку. А в тому — запорука обгрунтованішого розв’язання нагальних завдань сьогодення, оптимальнішого вибору перспективних рішень і дій.

Природно, що в смислі, логіці, змісті революцій намагалися розібратися різні сили — від тих, кого вони виносили на гребінь суспільного життя, до тих, проти кого вони спрямовувалися. Через те ставлення до революцій завжди було найрізноманітнішим, спектр оцінок найсуперечливішим — аж до полярно-непримиренних. В одному таборі їх вважали “святами пригноблених”, “моментами істини”, в іншому ж — неприпустимим насильством над природно встановленими людськими стосунками, величезними злочинами, неспокутною виною безвідповідальних елементів і сил. Між цими взаємовиключними точками зору — безліч комбінацій-вибудов із відмінною питомою вагою позитивних і негативних складових. Подібна “розмитість” і “строкатість” повною мірою притаманна також фаховим підходам, де рефлексії з приводу здобутків і втрат (дійсних і, часом, вигаданих), як наслідку революцій, доповнюються, обґрунтовуються науковими аргументами (здебільшого з обов’язковими застереженнями, що саме останні лежать в основі теоретичних оцінок і конструкцій).

Коло тих, хто з різним ступенем компетентності береться судити з приводу щонайскладніших суспільних феноменів, не лише не звужується, а постійно розширюється. Відтак історіографія революцій за кількісними показниками посідає безсумнівно чільне місце в історичній літературі, що, однак, зовсім не гарантує відповідних якісних набутків, далеко не завжди знаменує наближення до жаданної істини.

Зазначене підтверджується дослідженнями, публікаціями про революційні роки в Україні — 1917–1920. Їх кількість значно перевершує доробок з будь-якої іншої вітчизняної проблеми, чи будь-якого періоду ХХ століття, а спрямування й характеристики настільки різновекторні й сутнісно суперечливі, що про скільки-небудь погоджену позицію можна лише мріяти. Виявляється й своєрідність, специфіка в історіографічному освоєнні над важливого відтинку української історії.

В часи домінування комуністичної ідеології радянські історики, за рідкісним винятком — і то лише в 20-ті роки, були єдині в підходах до загальної схеми процесів, що розвивалися на теренах Росії, в тому числі й України, в 1917–1920 роках. Їх осереддям, генеральним напрямком уявлялися дві послідовні революції — буржуазно-демократична (Лютнева) і пролетарська, соціалістична (Жовтнева). Здобутки останньої вдалося захистити в неймовірно кровопролитній збройній боротьбі (громадянській війні і протидії іноземним інтервенціям).

Те ж, що не “вписувалося” в таку достатньо однолінійну, загалом спрощену схему, вважалось не лише чимось другорядним, маловартісним, а ще й обов’язково кваліфікувалось як контрреволюційне, таке, що перешкоджало закономірному історичному поступу. Тому про Українську революцію, смисл і зміст якої неминуче входив у суперечність із запропонованими уявами, навіть не згадувалось. Мова йшла лише про боротьбу трудящих, очолюваних більшовиками, проти української буржуазної та дрібнобуржуазної націоналістичної контрреволюції.

Однак паралельно, впродовж довгих десятиліть у емігрантському зарубіжжі йшло осмислення процесів, що розвивалися в Україні в 1917–1920 роках як своєрідного, осібного феномена, найменованого національно-визвольною революцією. Його стрижнем було національне відродження, прорив нації до власної державності і соборності.

Несумісність, протилежність двох підходів поставали як нездоланні, антагоністичні. Боротьба між ними з роками набирала дедалі більшої гостроти, перетворюючись на органічну складову ідейно-політичного суперництва двох світів, долучаючи до теоретичних аргументів непритаманні науці елементи. Поле для взаємопорозуміння неухильно звужувалося, а прагнення будь-що довести свої переваги на полярних полюсах оберталося новими взаємними зрадами об’єктивності, продукувало наростання негативного компоненту в концепціях обох наукових напрямів.

Зі здобуттям Україною незалежності ситуація круто змінилася. Миттєво відкинута, як антинаукова, радянська історіографія вивільнила простір для оперативного поширення поглядів і праць наукових шкіл, що до того вважались ідейно ворожими, шкідливими. На зламі 80-х — 90-х років минулого століття розпочалося інтенсивне перевидання праць, що нагромадилися в діаспорному середовищі, вітчизняні науковці з ентузіазмом кинулися опановувати процесами 1917–1920 років під кутом зору національно-визвольної революції. Достатньо швидко в дослідницькому середовищі закріпився термін “Українська революція”, а з’ясуванню суспільного феномена підпорядковувалися десятки дисертацій, що переросли в сотні, численні монографії, величезна кількість наукових і публіцистичних статей. Витіснивши інші означення, 1917–1920 роки стали тотально іменувати добою Української революції (рідше національно-визвольних змагань). Саме так, за рідкісним винятком, визначається даний період у науковій літературі, в шкільних і вузівських програмах, відповідних підручниках. Що ж до соціальної революції, то вона виявилася практично виключеною з дослідницького поля. Розцінювана як чужорідна для українського інтересу, національно-державного відродження, вона стала кваліфікуватися лише протиприродним привнесенням насильницькими методами (іноземною агресією) на український грунт ворожої ідеології й політики.

Карколомна метаморфоза на нинішньому щаблі історіографічного розвитку породила непросту, проблемну ситуацію. Закономірно ставши самостійним, повноцінним об’єктом наукових досліджень, Українська революція в своїй абсолютизації доведена до зовсім невиправданого відриву від процесів, які не лише породили її як таку, стимулювали на різних стадіях розвитку, а й розвивалися у постійному органічному зв’язку, різній ступені впливу, домінування, протистояння, протиборства і т. ін.

В результаті відтворення відтинку часу вітчизняної історії, що відноситься до 1917–1920 років, привело до нового варіанту неадекватності щодо реального досвіду. Внутрішня логіка розвитку досліджень, пошуку істини, врешті наукове сумління зумовлюють спробу поєднання двох напрямів суспільного прогресу, що в історичній практиці були нерозривними: соціального і національного. Це може стати органічною складовою і вироблення нової наукової концепції історії України, процес обґрунтування якої видається далеким від завершення.

На сьогодні фахівці напрацювали не один варіант періодизації означеної доби. Зовсім не зневажаючи ними, орієнтуючись у їх безперечних позитивах, враховуючи й очевидні недоліки, найдоцільнішим і найпереконливішим, врешті найприйнятнішим видається найпростіший, однак найефективніший — хронологічний підхід до структурування пропонованої праці.

Навіть психологічно й за формою, не говорячи вже про смислове й змістовне навантаження, такий підхід дозволяє уникнути апріорного підпорядкування фактів, подій, документів наперед визначеним етапам суспільного поступу, а відтак одержати додаткові гарантії наукової об’єктивності, наближення до історичної істини.

І. ЛЮТНЕВИЙ ВИБУХ: УКРАЇНСЬКЕ ВІДЛУННЯ

1917 рік прийшов, як приходили до того й інші роки — в очікуваннях, сподіваннях, надіях. Хіба що тривог було більше, а безтурботної, веселої радості — менше, ніж звичайно. Та те зрозуміло — продовжувалась світова війна, перша світова війна, кінця якій не було видно. Сотні тисяч, мільйони людей гинули, залишались навіки каліками, ще більше — зазнавали небачених бідувань. І, здавалось, жодна сила не в змозі щось кардинально змінити, перервати вселенське безумство.

Не справджувались розрахунки на революційний вибух, який пророкували політичні партії. Багато хто зневірювався, час від часу впадав у відчай. Навіть лідер чи не найрадикальнішої організації — більшовиків — Володимир Ленін в перші дні нового року, з одного боку, закликав не обманюватись тодішньою "гробовою тишею в Європі", а з іншого — не вірив, що його поколінню вдасться дожити "до вирішальних битв… прийдешньої революції"^[1].

Що вже й говорити про поміркованіші сили й елементи?!

Вкрай знекровлені після поразки Першої російської революції партії меншовиків, есерів, національних організацій подібного спрямування зазнали нових нищівних ударів за законами воєнного часу, хоч у більшості підтримали урядову політику, стали "оборонцями". Однак еволюція "вправо" все-одно не рятувала, залишаючи майже примарні надії на виживання.

Партії ліберальної орієнтації (кадети, прогресисти, земці та ін.) почувалися також дискомфортно, щоденно остерігаючись з боку царизму неприємних, непередбачуваних "сюрпризів".

Навіть промонархічні сили ("октябристи", весь "правий блок" у Державній думі) не мали причин для оптимістичних поглядів на перспективу. Не розрядило ситуацію вбивство наближеними до царя особами (великий князь Дмитро Павлович, князь Ф.Юсупув, один з правих думських лідерів — В. Пуришкевич) пройдисвіта Г.Распутіна, що користуючись особливим покровительством цариці, згубно впливав на політику двора. Та й щодо самої цариці Олександри Федорівни-принцеси Гессенської дедалі ширилося невдоволення, множилися чутки щодо її зв'язків з німецькими родичами як однієї з прямих причин воєнних невдач і поразок. Непокоїло правих не лише загрозливе становище на фронті, а й поведінка Миколи II, який перебрав від популярного у військах великого князя Миколи Миколайовича на себе ще й посаду Верховного головнокомандувача російської армії. Позитивного впливу на ситуацію це не справило. Навпаки — лише сфокусувавши додаткову увагу на августійшій особистості, дедалі» очевидніше віддзеркалювало всю абсурдність, неадекватність її поведінки, покладало пряму відповідальність за воєнні провали й кризу в суспільстві.

Навіть такі віддані монархії особистості, як В. Шульгін, його оточення уже вголос говорили про загальний настрій — вимоги відставки уряду й зречення корони Миколи ІІ. На нараді лідерів „Прогресивного блока” у М. Родзинка В. Шульгін поділився новинами: „Я недавно був у Києві. Всі зійшли з розуму. Мене хапали за рукав самі добромисні: „Коли ж врешті ви їх проженете? Це вони про уряд. Стало ще гірше, коли вбили Распутіна. Це була трагічна помилка. Раніше все валили на старця, а тепер усі стріли летять, не застріваючи в Распутіні, прямо в господаря.

— Тим краще, кинув мені Шингарьов. — Скільки років ми зі шкури геть лізли… старались як би допомогти йому… Берегли його престиж, а він нам по мордам, по мордам! Господи, до чого ж Росії не везе з монархами. Зараз, як ніколи, необхідні розмах, винахідливість, творчий талант. Нам потрібен винахідник в державносній справі — „соціальний” Едісон! А він? Безкінечні „я подумаю”, „я подивлюсь”. І за всім цим абсолютна пустота. Людина, не здатна ухвалити жодного рішення…”^[2].

Здавалося, зовсім не відчуваючи наближення загальної катастрофи, краху системи, краху держави, самодержець більше турбувався про те, щоб практично кожного дня відправляти дружин з фронту, в черговий раз він відбув, коли революція вже набирала обертів, у Ставку, розлогі, пустопорожні мелодраматичні листи, перечитував регулярні зворотні розчулені послання з вкрай дріб'язковою інформацією. Якщо й доходило до більш-менш серйозних речей, то монарша сім'я систематично й суголосно, хоча й з відтінком якоїсь ледачої втоми, лаяла масонів, вважаючи, що всі неприємності від них. І якщо чекати нових бід, то також від них^[3].

Між тим, певний сенс у тому таки був. До царя й цариці доходили уривчасті й не завжди виразні відомості (ложі втаємничували діяльність — та для чогось існувала й розгалужена мережа спецслужб з досвідченими фахівцями) про змовницькі дії анти-самодержавного спрямування. Мабуть, більше інстинкт самозбереження, ніж достовірна переконлива інформація підказував, що з боку тих, хто був найближчим до самодержавців, і слід чекати неабияких неприємностей.

Дослідження історії масонства в Росії доводять, що задовго до 1917 р. почалося гуртування сил, які б у слушний момент могли замінити режим, що зживав себе. Ці процеси значно активізувалися в роки війни, коли гнилість самодержавства могла у будь-який момент привести до непередбачуваних для правлячих еліт наслідків.

Ось тут масонство й виявилося найзручнішим Гшструментом не тільки підготовки заколоту; а більше для того, щоб, скориставшись його результатами, вивести на політичну авансцену "потрібних" людей, забезпечити спадкоємність контролю над суспільством. Й дещо забігаючи наперед, слід сказати, що справді із середовища "вільних каменярів" вийшла переважна кількість міністрів Тимчасового уряду (дехто твердить, що 10 з 11^[4]) найвпливовіших особистостей переламного 1917 року: Г. Львов, М. Некрасов, О. Коновалов, О.Керенський, М. Терещенко, М. Чхеїдзе. Як знати, чи не відігравали масонські зв'язки виведенню на впливову політичну орбіту й діячів регіонального масштабу? Скажімо, з українців до різних лож залучили М.Грушевського, С.Єфремова, Д.Дорошенка, С.Петлюру, Ф.Штейнгеля, В.Чеховського, Д. Григоровича-Барського.

Втім, найавторитетніша постать в наведеному ряду — М. Грушевський — був достатньо категоричним щодо висловленого припущення: „Масонська організація працювала широко, — писав він, — вже здійснювала свій здавна прийнятий тактичний план при всякого роду політичних можливостях використовувати свої зв’язки й проводити своїх людей на впливові становища. Заміщення вищих позицій — і столичних, і київських… — стояли в очевиднім зв’язку з масонською організацією”^[5].

Поширена точка зору, що "змова у верхах" мала завершитися зміщенням самодержця у березні 1917 р. Однак ці плани виявилися скоригованими революційною стихією.

Війна, яку Росія так бездарно програвала, небачено загострила кризу в "низах", викликала такі глибинні масові процеси, які взяти під свій контроль не в силах були не те що царський режим, а й частково опозиційні, помірковано-ліберальні кола.

Навіть країна з такими "невичерпними" людськими ресурсами, якою здавалась Росія, не могла винести тягаря воєнних втрат. Два перших роки війни коштували їй надто дорого: 1,5 млн. вбитих, близько 4 млн. поранених і 2 млн. полонених (на 1 серпня 1914 року на російському фронті знаходилось на 1,5 млн. менше вояків від цього сумарного числа — 6 млн.). Траплялись частини, в яких не залишилося жодного кадрового старшини. "Під рушницю" було поставлено понад 15 млн. "запасних" та рекрутів, що не пройшли належної підготовки.

Згубні деформації сталися в усьому економічному житті. Найпереконливіші свідчення тому — багатостраждальна Україна. її територія стала об'єктом зазіхань обох ворогуючих коаліцій, земля була розкраяна навпіл фронтом, на якому вже майже три роки тривали найкривавіші, найспустошливіші битви.

Тричі кардинально змінивши свою лінію в 1914–1916 рр., театр воєнних дій захопив у поле безпосереднього впливу всю Україну, її продуктивні сили виявилися істотно підірваними. До армії було мобілізовано близько половини працездатного чоловічого населення України: по Волинській губернії 49,9 %, Київській — 51,8 %, Полтавській — 49,4 %, Харківській — 49,1 %, Чернігівській — 50,6 %. Дещо меншим був відсоток мобілізованих чоловіків у Катеринославській губернії (34,2 %), промисловість якої прямо підпорядковувалась військовим потребам.

Дефіцит робочої сили в містах частково (у різних галузях промисловості — на 25–30 %) покривався за рахунок жінок, підлітків, військовополонених і селян^[6].

Поповнення підприємств за рахунок останнього джерела, природно, ускладнювало й без того гостру ситуацію з робочими руками в сільському господарстві. А повсюдне погіршення якісного складу працівників привело до різкого падіння продуктивності праці.

В результаті кризові явища набрали велетенських масштабів. Протягом 1914–1916 рр. в Україні закрилося більше 1400 підприємств. Було задуто 26 доменних печей. Це в той час, коли для задоволення мінімальних потреб населення щомісячно не вистачало 6 млн. пуд. металу, а з урахуванням потреб оборони і засобів виробництва — 10–11 млн. пудів.

Особливо загрозливою виявилась тенденція щомісячного скорочення випуску чавуну наприкінці 1916 — на початку 1917 р. Якщо у жовтні 1916 р. було вироблено 16,4 млн. пудів, то в листопаді — 14,9 млн. пудів, а в грудні — 14,0 млн. пудів. У 1917 р. ситуація ще погіршилась: січень — 12,8 млн. пудів, лютий — 9,6 млн. пудів^[7].

В результаті навіть стратегічно важлива вугільна галузь отримувала лише п'яту-десяту частину своїх потреб металу. Що вже говорити про сільськогосподарське машинобудування, реманент, предмети першої необхідності з металу, виробництво яких майже повністю припинилося.

Незважаючи на відчайдушні заходи щодо збереження рівня видобутку вугілля в Донбасі, його катастрофічно не вистачало для потреб воєнних перевезень, які збільшувались з кожним місяцем просто вражаючими темпами. З цієї причини та через нестачу рухомого складу, слабкого розвитку мережі залізниць дедалі загострювалась транспортна криза.

Звичайно, царський уряд надавав першочергового значення функціонуванню військової промисловості, вживав різного роду організаційних заходів. З метою всебічної мобілізації виробничих потужностей на оборонні потреби було створено Особливу нараду з оборони, що мала в Україні регіональні відділення в Києві, Харкові, Катеринославі й Одесі. У рамках дев'яти українських губерній під нагляд регіональних відділень Особливої наради потрапило понад тисячу великих підприємств із 400 тис. робітників.

На допомогу надзвичайним органам державної влади, що здійснювали фактичну мілітаризацію виробництва, в травні 1915 р. було створено воєнно-промислові комітети. Маючи статус громадських організацій, вони включили до свого складу власників підприємств, вищої фабрично-заводської адміністрації, представників різних політичних партій. Сприяючи забезпеченню діючої армії всім необхідним, обласні воєнно-промислові комітети розгорнули свою інтенсивну діяльність в чотирьох українських центрах — Києві, Харкові, Катеринославі та Одесі. Однак, вони не знайшли підтримки з боку місцевих робітників, хоча підприємці прагнули залучити останніх на хвилі патріотизму до співпраці (з цією метою було створено спеціальні робітничі групи воєнно-промислових комітетів).

Хоча протягом 1914–1916 рр. суттєво збільшувались обсяги виробництва озброєнь і постачання зброї країнами Антанти, російська армія переживала гострий брак набоїв, спорядження, харчів.

Водночас, з іншого боку, варто звернути особливу увагу на те, що істотні структурні зміни в економіці, підпорядкування всіх потенцій, життя держави потребам світової війни закладало достатньо серйозні матеріальні підвалини для тих процесів, які впродовж 1918–1920 років будуть найголовнішими, найвизначальнішими для всієї Росії — громадянської війни. Царський уряд докладав відчайдушних зусиль, щоб якомога мілітаризувати свій народ.

У 1916 р. на російських заводах рушниць вироблялося вже удвічі більше, ніж у 1914 р., кулеметів — у 6 разів, гармат — у 4 рази, а набоїв до них — у 9 разів (деяких калібрів — у 14–16 разів) більше за передвоєнний рік. Крім того, величезна кількість зброї і амуніції почала з 1915 р. регулярно надходити від союзників. Лише за 1916, передреволюційний рік на озброєння російської армії Антанта направила 9,5 тис. кулеметів, 8 млн. набоїв, 450 важких гармат. Не треба пояснювати, що у нестабільному суспільстві, за втрати владою контролю над масами, рушниця, образно говорячи, просто "перекладається на інше плече" і спрямовується проти тих, хто, власне, потурбувався про її виготовлення і передачу в якомога більшу кількість рук.

Повертаючись же до економіки, слід зазначити, що воєнні біди не обійшли стороною і сільське господарство. Посівні площі в Україні зменшились на 1916 р. на 1,9 млн. десятин, а валовий збір зерна впав на 200 млн. пудів (на 27 %) порівняно з 1913 р. Найбільше потерпіли малоземельні селяни: на 1917 рік з 3 млн. 980 тис. селянських господарств 640 тис. не мали засівів, 1,4 млн. не мали коней, 1 млн. 142 тис. не мали корів.

Загальне поголів'я худоби в Україні за три роки війни зменшилось у всіх губерніях в середньому на 10–15 %^[8].

Руйнація економіки призвела до швидкого зростання цін на продукти харчування та предмети повсякденного вжитку. На початок 1917 р. середній рівень цін на продукти у промислових районах України, порівняно з 1913 р., зріс на 113–130 %, а на окремі продукти, такі як олія — навіть на 170 %.

Зростання індексу цін на одяг та взуття за той же час було ще стрімкішим — на 230 %.

Спроби владних органів взяти ситуацію з цінами під контроль завершились провалом. Не дали, зокрема, очікуваного ефекту спроби врегулювати продовольче питання надзвичайними заходами: урядові заготівлі, реквізиції, примусова хлібна розкладка (введена восени 1916 р.) тощо. Небачено активізувався чорний ринок і галопувала спекуляція.

Всім своїм тягарем світова війна лягла передусім на плечі трудящих.

Мобілізовані на фронт мільйони солдатів перетворювались на "гарматне м'ясо", поневірялися у незнаній ніколи раніше окопній війні, масово гинули в боях, від ран і епідемій.

В умовах військового часу досить швидко були відібрані завоювання робітників, досягнуті за попередні десятиліття страйкової й революційної боротьби. Робочий день знову зріс і досягав 15–16 годин на добу. Реальна заробітна плата неухильно знижувалась, невпинно зростав травматизм. Власники підприємств домоглися від уряду скасування обмежень на використання жіночої і дитячої праці. У складі промислових робітників України чисельність жінок і підлітків за 1914–1916 рр. збільшилась утричі і досягла 218 тис.

Намагаючись не дати занепасти Донбасу — єдиній великій базі постачання паливом і промисловою продукцією взагалі, власті завезли сюди велику кількість чорноробів із середньоазіатського регіону і навіть з Китаю (кулі). За їх некваліфіковану працю оплата була дійсно злиденною.

Залишаючись без основних працівників-годувальників, без тяглової сили і реманенту, дедалі більших лихоліть зазнавали сільські жителі. Переміщення фронту зруйнувало величезні простори Правобережжя України. Селяни прифронтової смуги часто відривались від сільськогосподарських робіт на укріплення лінії фронту — риття окопів. Цю повинність треба було відбувати з власною робочою худобою.

Робітники, солдати, селяни дедалі виразніше відчували подихи голоду, нагромаджували протестні почуття, що живили соціальне напруження.

З року в рік піднімалася хвиля непокори, заворушень як стихійних, так і зорганізованих різними антиурядовими партіями і організаціями — від ліворадикальних (анархісти, більшовики) до ліберальних (кадети). Особливу стійкість і наполегливість виявляли більшовики. Не менше за інших зазнаючи репресій і переслідувань, вони раз-у-раз знаходили в собі сили для відродження підпільних організацій і налагодження роботи в масах.

Страйкова боротьба пролетаріату, що з початком світової війни дещо затихла, згодом поступово активізувалася, набрала значних масштабів. У 1915 р. в Україні відбулося 113 страйків, в яких взяло участь 48 тис. робітників. У 1916 кількість страйків зросла до 218, а страйкарів — до 193 тис. Протягом перших двох місяців 1917 р. в Україні сталося 50 страйків, в яких брало участь понад 40 тис. пролетарів^[9].

У робітничому русі значної популярності набули соціально-економічні та політичні гасла, висунуті партіями соціалістичного спрямування.

Наростали й селянські виступи, частішали розгроми і підпали поміщицьких маєтків та економій. Всього за час війни в Україні стався 161 селянський виступ.

Посилювалися антивоєнні, антиурядові настрої і в солдатському середовищі, в тому числі і серед військовослужбовців Південно-Західного та Румунського фронтів і залог, дислокованих в Україні. Звичним явищем стали відмови солдат виконувати команди начальства, ширилося братання на фронті як вияв стихійного протесту проти продовження війни. Восени 1916 р. відбулися солдатські повстання в Харкові, Кременчуці, Жмеринці, низці полків Південно-Західного фронту.

Антивоєнні, антиурядові настрої дедалі охоплювали й інтелігенцію, особливо студентство, які все частіше вдавалися до акцій громадянської непокори.

Беручи участь практично у всіх потоках революційного руху, українство водночас накопичувало національно-визвольну енергію, уже ясно усвідомлювало, що без активізації національної боротьби неможливо розв'язати українське питання. Адже прямо зацікавленої в тому політичної сили, окрім самих українців, просто не існувало.

Національно-визвольна боротьба, суспільний рух в Україні могутнім потоком вливалися в єдине русло загальноросійської боротьби проти самодержавства. Набираючи дедалі більших масштабів і гостроти в умовах кризи існуючого ладу, боротьба ця все органічніше впліталася в загальноросійські процеси, що з початку 1917 р. досить форсовано перейшли у нову фазу.

Радикальні сили, передусім більшовики, заздалегідь готувалися до відзначення роковин "кривавої неділі" страйками, мітингами й демонстраціями. На заклик Російського бюро ЦК і Петербурзького комітету РСДРП 9 січня 1917 р. в столиці відбувся найбільший з початку війни страйк. За даними департаменту поліції того дня на 114 підприємствах страйкувало 144675 робітників, а за партійними повідомленнями ця цифра сягала 300 тис.^[10] У Москві на 51 підприємстві припинили роботу 45 тис. робітників.

Значну підготовчу роботу до дванадцятої річниці Першої російської революції провели більшовики України: влаштовували засідання, збори, випускали прокламації й листівки. В Харкові 9 січня у страйку взяли участь 10 тис. чоловік 14 підприємств міста.

Виступ робітників Макіївки тривав з 7 по 12 січня. Згідно жандармських донесень значні хвилювання пролетарів сталися в Бахмутському й Слов'яносербському повітах.

Досить масштабними робітничими акціями відзначили роковини трагедії в Катеринославі й Одесі. Заворушення сталися в Києві та інших містах і містечках, в гарнізонах, на фронті й, навіть, на селах^[11].

Страйкова хвиля не згасла після відзначення роковин "кривавої неділі", а продовжувала котитися країною, покриваючи все нові регіони. Січневі / с виступи без пауз почали переростати в лютневі, набирати дедалі більшої інтенсивності й гостроти. Учасники масових акцій дедалі частіше висували поряд з економічними політичні вимоги. Якщо в січні в країні, згідно офіційних даних, страйкувало 244 тис. чоловік, то у лютому — вже 432 тис. В січні кількість політичних страйків рівнялась 66,4 %, а в лютому досягла 95,6 %^[12].

Відповідно до царського указу, 14 лютого 1917 р. мала розпочатися чергова сесія IV Державної думи. Меншовики й есери запланували на цей день демонстрації біля Таврійського палацу (місце засідань Думи). Поряд з вітальними гаслами виношувався намір просити про створення кадетсько-октябристського уряду "народного порятунку". На противагу цьому, більшовики, засудивши угодовський замір, закликали робітників до нового страйку 10 лютого — в день другої річниці суду над більшовиками-делегатами Державної думи.

Розпочатий 10 лютого страйк набрав на 14 лютого великого розмаху. Петроград вирував мітингами й демонстраціями. На 54 підприємствах страйкувало вже 84 тис. робітників.

Відомості про столичні події швидко доходили в промислові центри України.

В Катеринославі, з ініціативи більшовиків, спочатку на Брянському заводі, а потім і на інших великих заводах почали створюватися бойові робітничі дружини. Ініціаторами озброєння харківських пролетарів виступили залізничники.

Під егідою більшовиків пройшла низка зборів — по суті оглядів робітничих сил Макіївки, Луганська, Єнакієвого, Горлівки, Костянтинівни, низки вугільних копалень (селищ) Донбасу. Більшовики активізували роботу серед населення Миколаєва, Полтави, Кременчука, Чернігова, Конотопа, Херсона, інших пунктів.

Є достатньо переконливі підстави вважати, що більшовики України, попри свою нечисленність, знекровленість репресіями, розпорошеність, слабкість організацій, виявилися тією силою, яка невтомно, практично щоденно кликала маси "на барикади", вела відповідну організаторську, агітаційно-пропагандистську роботу. Очевидним перебільшенням, звичайно, було б уважати, що місцеві партійці усвідомлювали, чим закінчаться класові виступи в лютому 1917 р. Однак такою ж мірою необгрунтованим було б думати, що на вирішальному історичному рубежі вони виявилися осторонь надважливих процесів, нічого не робили для стимулювання революційних тенденцій, а відтак виявилися захопленими поваленням самодержавства зненацька. Вектор їх зусиль і наростання протестної стихії в даному випадку співпали, акції виявилися взаємостимулюючими і взаємодоповнюючими.

Що ж до інших партій, в тому числі й соціалістичних, вони в конкретний момент, що передував лютневому зриву, головне своє завдання вбачали в підтримці опозиційних ліберальних кіл, кликали маси в ім'я перемоги над Німеччиною відмовитися від скільки-небудь радикальних дій, у тому числі й від економічних страйків. Навіть лідер кадетів П. Мілюков змушений був визнати, що "керівниками мас під час лютневого перевороту не були вожді соціалістичних партій, які були представлені в Думі… Серед робітничих мас, а потім і серед військ, незрівнянно більше успіху мали прибічники Леніна"^[13].

Вищевідзначене зовсім не заперечує того, що надзвичайно важливим, врешті — визначальним чинником Лютневої революції стала стихія, зумовлена відчаєм мас, доведених до крайньої, останньої межі. Особливо дошкуляв голод, який доводив країну до повного виснаження й крайнього відчаю. Пітирим Сорокін, аналізуючи механізм розкручування маховика лютневого вибуху, цілком доречно зауважував: "…Коли історики будуть шукати групу, яка розпочала російську революцію, їм не треба буде особливо теоретизувати з цього приводу. Російська революція була розпочата голодними жінками і дітьми, які вимагали хліба й оселедців. Лише пізніше вони справді разом з робітниками і політиками постарались зламати цю могутню будівлю Російського Самодержавства"^[14].

Справді, голод дошкуляв все болючіше. На дверях лавок, біля яких з ночі на ніч виростали дедалі довші черги, звичними стали оголошення: "Хліба немає і не буде". Навіть до армії хліб, не говорячи вже про інші харчі, надходив зі значними перебоями. Не допомагали ні насильницькі розкладки, ні реквізиції продовольства й худоби, що набрали систематичності. Неймовірно підскочили ціни, процвітала спекуляція.

За таких обставин будь-яка іскра, впавши на вогненебезпечний грунт, могла миттєво перетворитися на гігантську пожежу. Врешті так воно й сталося. Розпочатий 17 лютого на Путилівському заводі страйк був швидко підхоплений робітниками інших підприємств Петрограда. Більшовики, вміло використовуючи ситуацію, що склалася на 23 лютого — Міжнародний день жінки — робітниці, спрямували масове невдоволення у русло загального політичного страйку, впевнено вели його по висхідній лінії, невпинно стимулюючи боротьбу трудящих висуненням революційних лозунгів та особистим прикладом у битвах на передовій лінії, на вирішальних ділянках протиборства. Вони також здійснили енергійні кроки щодо залучення на свій бік військ та озброєння народу. Коли на світанку 27 лютого учбова команда Волинського полку (він був сформований переважно із українських бранців) відмовилася коритися офіцерам і стала в ряди повсталих, це відбило не лише глибоку ненависть до війни, її зачинщиків, а й назріваюче усвідомлення ролі армії, солдатської маси в суспільному житті. Тому з блискавичною швидкістю до волинців приєдналися солдати Преображенського, Литовського та інших полків Петроградського гарнізону. На вулицях столиці злилися в єдине русло два потоки — робітники, які прагнули покінчити з царизмом і загнуздати капіталістичну сваволю, й солдати, в більшості своїй селяни, що піднялися проти війни, самодержавства, поміщицтва за мир, землю, свободу.

Революція розгорталася стрімко, потужно. Уже з 25 лютого масовий рух дедалі наочніше став набирати обрисів військового повстання. Царські власті докладали відчайдушних зусиль для придушення виступу. Прокотилася нова хвиля арештів серед противників режиму. За наказом царя командуючий Петроградською військовою округою генерал Хабалов спробував кинути на повсталих солдат і домігся, що в деяких місцях по демонстрантах, яких не в силах були стримувати жандарми і поліція, відкрили кулеметний вогонь. За обнародуваними в березні 1917 р. даними в лютневих подіях було вбито й поранено 1382 чоловіка^[15]. Згодом цифра постраждалих в "безкровній революції", як майже одностайно найменували повалення самодержавства, уточнювалася і склала 1740 чоловік, 313 з них — убиті^[16]. Однак невинна кров лише викликала додаткову активність противників самодержавства, а солдати переставали коритися офіцерам, повертаючи проти своїх командирів зброю, приєднувалися до маніфестантів, розчинялися в їх лавах.

Нічого не зміг вдіяти і генерал-ад'ютант М. Іванов, якого Микола II призначив головнокомандуючим Петроградською військовою округою з особливими, диктаторськими повноваженнями і наказом за будь-яку ціну навести в столиці порядок. Оперативно вирішувались питання про збирання з фронтів у розпорядження М. Іванова чисельного дієздатного військового карального угруповання. Начальник штабу Ставки генерал М. Алексєєв, який одержав завдання стягнути на Пітер карателів, писав: "Оперативна, воєнна частина відійшла на задній план; війна була забута, попереду всього стала внутрішньо політична сторона… доля військ, рушених до Петрограда під начальством Іванова, втримання всієї армії в порядку"^[17].

Проте командування вже майже ніхто не слухав, а дороги на Пітер надійно блокували робітники-залізничники, яким на допомогу приходили солдати. Повсталі захоплювали арсенали і озброювалися, створювали бойові дружини, відкривали тюрми, випускали політичних в'язнів, які поповнювали ряди радикально налаштованих мас. Столиця і підступи до неї опинилися в руках повсталих^[18], апарат старої влади по суті припинив функціонування.

27 лютого 1917 р. Бюро ЦК РСДРП випустило маніфест "До всіх громадян Росії", в якому самодержавство в Росії оголошувалось поваленим, а робітники і солдати закликалися до створення тимчасового робітничо-селянського уряду. Останній мав забезпечити охорону завойованих прав народу, встановлення демократичної республіки, запровадження 8-го динного робочого дня, конфіскацію поміщицьких земель і їх передачу селянам, інші демократичні перетворення. Того ж дня в Таврійському палаці зібралися перші делегати від підприємств міста і військових частин, які сформували Раду робітничих і Раду солдатських депутатів, що тут же об'єдналися і почали діяти як орган революційно-демократичної диктатури.

На той час провалилися спроби октябриста М. Родзянка випрохати у Миколи II "уряд довіри" чи "відповідальне міністерство" зі збереженням на троні якщо не чинного монарха, то хоча б будь-кого з Романових. Паралельно свої маневри здійснювали цензові елементи ліберального і центристського спрямування, сили, що їх підтримували з соціалістичного табору (меншовики й есери), які боялися того, щоб революція не зайшла "надто далеко" й кардинально не розв'язала питання про владу.

"Масла у вогонь" додало надіслане Миколою II з Могильова розпорядження про перерву у засіданнях Державної думи 27 лютого (а прем'єр-міністр Голіцин напередодні показував М. Родзинку готовий царський указ про розпуск Думи, дату, під яким глава уряду міг поставити на свій розсуд і в будь-який момент обнародувати документ).

Не зважаючись іще на відкриту конфронтацію з самодержавством, думці вирішили вважати Думу такою, що "не функціонує". Водночас парламентарів запросили 27 лютого на приватне засідання — натяк на непокору. Після гарячої дискусії на пропозицію представників "Прогресивного блока" на чолі з П. Мілюковим було ухвалено створити "Тимчасовий комітет членів Державної думи для наведення порядку і для стосунків з особами й установами". Гадається, варто наголосити на повній назві новоутворення, оскільки та, що закріпилася й широко вживана в історіографії неначебто для зручності "Тимчасовий комітет Державної думи" — вуалює його справжню мету. Це аж ніяк не поглиблення революції, а, навпаки — "наведення порядку" і підведення (законних — Думських!) підстав під угодовство з попередньою владою — "для стосунків з особами і установами".

Власне, те ж підтверджує й прийнята 1 березня постанова комітету. В ній, зокрема, говорилося: "Тимчасовий комітет членів Державної думи з метою відвернення анархії і для відновлення громадянського спокою після повалення старого державного ладу ухвалив: створити аж до скликання Установчих зборів, які мають визначити форму правління Російської держави, урядову владу, створивши для цього Тимчасову громадську Раду міністрів"^[19].

Безумовно, це була спроба повернути події в колію, визначену представниками "змови у верхах", які на якісь тиждень-два "не встигли" реалізувати плани, що виношувались і кристалізувались за масонськими лаштунками.

З одного боку, в згаданій постанові констатувався факт "повалення старого державного ладу". Однак під останнім абсолютно визначено розумілася не ліквідація монархії як політичної системи, а лише усунення старої влади, що опинилася в руках "темних", "распутінських" сил. Тому, з іншого боку, новий уряд створювався для "відвернення анархії" та відновлення "громадського спокою".

Уже в той момент дедалі ясніше ставало, що без підтримки, принаймні без лояльного ставлення Петроградської ради розраховувати на те, що уряд виявиться впливовим, просто матиме скільки-небудь твердий грунт під ногами, просто не можна було. Отже в коаліції, створюваній лібералами, бажаною була участь трудовиків, меншовиків, есерів. Останні самі йшли назустріч кадетам, надаючи новостворюваним державним структурам видимості широти представництва, єдності суспільних порухів і додаткової легітимності претензій на владні функції.

Водночас соціалісти-угодовці поквапилися направити своїх представників і до Ради робітничих і солдатських депутатів, де, скориставшись своєю перевагою, взяли цей орган під свій контроль. Тобто, за будь-яких комбінацій в перспективі мало забезпечитися домінування сил, які політично тяжіли до ліберального табору.

Виконком Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів і Тимчасовий комітет державної думи оперативно вступили в переговори з приводу формування Тимчасового уряду. Звичайно, це був ще один доказ усвідомлення політичними силами реальності перемоги над самодержавством. Однак при тому, принаймні — номінально, при владі залишався глава старого режиму — імператор Миколи II. Немаловажним, більше того тривожним і небезпечним могло стати те, що він же був Верховним головнокомандуючим збройними силами і перебував у розташуванні війни — у Ставці в Могилеві. А військовики, як відомо, присягали на вірність цареві й Вітчизні…

Тому було вирішено послати представників комітету держдуми до Миколи II. На 1 березня 1917 р., за визнаннями П. Мілюкова, план думців оформився в домагання відречення Миколи II від престолу на користь спадкоємця — малолітнього Олексія при регентстві брата царя — Михайла^[20].

Доки посланці думського комітету — О. Гучков, відомий своїм неприязним ставленням до царя, та В. Шульгин — відвертий монархіст — дісталися у Псков до царя, якого нізащо не хотіли пропускати до Царського Села, ситуація стрімко змінилася. Ешелон з Георгієвським батальйоном на чолі з генералом М. Івановим було заблоковано, частини, викликані з фронтів, до нього не приєдналися. Стало зрозуміло, що каральна акція провалилася.

Рано вранці 2 березня Микола II телеграфував М. Алексєєву про згоду на обнародування маніфесту про формування „відповідального міністерства". Генерал Рузський, командуючий Північним фронтом (у його Ставці знайшов прихисток цар) терміново зв'язався по прямому проводу з М. Родзянком, повідомив, здавалось, рятівну новину. Однак лідер правих октябристів відповів, що запізніла поступка вже нікого не вдовольнить. "Настала одна з найстрашніших революцій, — говорив він, — побороти яку буде не так то легко… династичне питання поставлене ребром"^[21].

Не на жарт стривожені перспективою розвалу армії, командуючі фронтами вже консолідовано вимагали від Миколи II відставки. Прийнявши у Пскові пізно ввечері 2 березня 1917 р. О. Гучкова і В. Шульгина, Микола II несподівано заявив, що черезхворобу сина (гемофілія) він вирішив відмовитися від трону одночасно за себе і за Олексія на користь брата Михайла. Однак це суперечило російському законодавству про престолонаслідування: самодержець мав складати корону лише з себе. Думські посланці вирішили, що за цейтнотних обставин — не до юридичних тонкощів: М. Гучков згодом визнав, що якомога швидше треба було домогтися добровільного відречення, доки Пітерська рада не звалила Миколу II силоміць^[22].

Гадається, небезпідставною є точка зору про те, що Микола II йшов на порушення законодавства свідомо, "про всяк випадок" — за слушних обставин юридична недосконалість документа могла послужити підставою для визнання його недійсним. Тобто цар ще сподівався, що ходу історії можна змінити.

Проте ці сподівання виявилися марними. Нічого не вийшло і з передачею корони Михайлу. На нараді у нього на квартирі, куди вранці З березня прибули члени тільки-но створеного Тимчасового уряду і Тимчасового комітету державної думи, П. Мілюков гаряче переконував Великого князя зайняти трон, збігти до Москви і, зібравши необхідну військову силу, розпочати дії проти революційного Петрограда. Пізніше П. Мілюков змушений був погодитись з алогічністю, безпідставністю подібних розрахунків^[23]. Навіть претендент на трон оцінював ситуацію реалістичніше: план П. Мілюкова він розцінив як авантюру, приречену на неминучий провал і тому відмовився від престолу.

В ніч на 4 березня в Таврійському палаці були остаточно оформлені для публікації два документи: "Акт про відречення імператора Миколи II від престола держави російської на користь великого князя Михайла Олександровича" та "Акт про відмову великого князя Михайла Олександровича від сприйняття верховної влади і про визнання всієї повноти влади за Тимчасовим урядом, який виник за почином Державної думи".

Так Росія практично блискавично скинула з себе кайдани самодержавства. До Тимчасового уряду, який взяв на себе виконавчо-розпорядчі функції в державі, ввійшли: міністр — голова і міністр внутрішніх справ Г. Львов (позапартійний, примикав до кадетів), міністри — закордонних справ П. Мілюков (кадет), воєнний і морський А. Гучков (октябрист), шляхів сполучення М. Некрасов (кадет), торгівлі й промисловості — О. Коновалов (прогресист), фінансів М. Терещенко (позапартійний), освіти О. Мануйлов (кадет), землеробства А. Шингарьов (кадет), юстиції О. Керенський (трудовик, з березня 1917 р. — есер), обер-прокурор Синода В. Львов (центрист), державний контролер І. Годнєв (октябрист), міністр у справах Фінляндії Ф. Радічев (кадет).

Окрім принципового співпадіння ідейно-політичних орієнтацій членів уряду фахівці, як правило, звертають увагу на те, що більшість портфелів дістались членам масонських лож. Для них "входження у владу" не могло бути несподіванкою. Зовсім навпаки — на досягнення такого становища пішли роки підготовки, хоча повстанська стихія мало не "сплутала карти".

Своєрідність оформлення влади в Росії після повалення самодержавства полягала не в тому, що революцію здійснювали одні сили, а роль офіційного правителя держави привласнили інші — таке нерідко траплялося в історії. Новим і відмінним було те, що паралельно з владою, яка оголосила себе офіційною, сформувалися організації, які не лише акумулювали в собі волю рушіїв революції, а й надалі претендували на те, щоб на новому щаблі розвитку не поступатись авторитетом, продовжувати здійснювати вплив на суспільство й події. Це були ради, що з органів повстання (воно по суті завершалося у момент їх виникнення) швидко й плавно трансформувалися в інституції з функціями управління суспільством. Можна сказати й більше — ради створювалися для того, щоб закріпити завоювання революції, продовжувати її змістовний розвиток і поглиблення. Для цього треба було бути реальною силою, з якою б рахувалися, яку б не могли усунути з політичного простору. Ради володіли такою силою. А відтак, Тимчасовий уряд не міг нехтувати їх позицією, ймовірною реакцією на ті чи інші рішення й дії.

Таку нетрадиційну, "нестандартну" конструкцію влади лідер більшовиків В. Ленін назвав двовладдям. А виникнення й оформлення непростого феномена вирішальною мірою залежало від угодовської поведінки меншовиків і есерів. У разі протидії з їхнього боку навряд чи так швидко можна було створити й налагодити функціонування Тимчасового уряду. З іншого боку, їх дистанціювання від рад, напевне, визначило б значно радикальнішу позицію останніх, зумовило конфліктність, антагоністичність між двома владними суб'єктами. Отже, пряма причетність меншовицько-есерівського блоку до обох владних інституцій виявилася як визначальною умовою небаченої до того моделі державного управління, так і зумовила її відносну стійкість. Перспектива подолання двовладдя була пов'язана з ліквідацією одного із його суб'єктів, принаймні — кардинальним ослабленням його, або відмовою (добровільною, чи вимушеною) від суспільно-управлінських амбіцій і функцій.

Вищеозначене пояснює ту легкість, з якою "пітерська комбінація" поширилася по всій Росії, стала своєрідною владною вертикаллю.

За лічені дні країна вкрилася мережею рад робітничих і солдатських депутатів і об'єднаних комітетів громадських організацій, що разом з губернськими комісарами почали виконувати роль місцевих органів Тимчасового уряду.

Втім на місцях така конструкція нерідко набувала відмінного, складнішого вигляду, оскільки в неї вплітались інші чинники. В національних регіонах це були органи й організації визвольного руху, які в той чи інший спосіб прагнули скористатися істотними суспільними зрушеннями й домогтися реалізації власних ідеалів і програм. Останнє було можливим лише за набуття інституціями національно-визвольної боротьби певного рівня реальної влади.

Саме в такому напрямку розвивалися події в Україні.

***

Справедливості ради слід наголосити, що об'єктивний стан українського національно-визвольного руху в 1914–1916 рр. не дозволяв сподіватися на таке його швидке переростання в інтенсивну й масштабну фазу, яка б обіцяла максимальне наближення до жаданої мети. Здавалося, що масовані удари, нанесені самодержавством по "мазепинству", надовго убезпечували імперський центр від неприємностей з цього боку. Та й суб'єктивні чинники теж не обіцяли "прикрих несподіванок". Єдина напівлегальна й малочисельна організація — Товариство українських поступовців ("професорська партія") зовсім не виказувала радикальних намірів. Найяскравіший її лідер — М. Грушевський був надовго вирваний із національного середовища. Ще в кінці 1914 р. без будь-яких доказів (кому вони взагалі були потрібні?!) він "як австрійський шпигун" був відправлений на заслання до Симбірська (від Сибіру врятували масонські зв’язки^[24]). Так місто, що народило" двох найколоритніших російських політиків 1917 року — В. Леніна й О. Керенського — стало ще й прихистком для лідера українства революційної доби.

М. Грушевського перебування в Симбірську зовсім не влаштовувало — в губернському центрі не було бодай елементарних умов для наукової роботи, особливо в галузі української історії. Тому довгими клопотаннями, в які була втягнута вся родина М. Грушевського, великий князь Костянтин V Костянтинович Романов — Президент Російської Академії Наук, академіки О. Шахматов, С. Платонов, В. Перетц, іще багато впливових осіб, найвидатнішому українському історику був дозволений переїзд до Казані. Не останню роль тут зіграли й особисті запевнення М. Грушевського у тому, що він ніколи не мав ворожості щодо російського народу й офіційної влади та обіцяв утримуватися від антидержавної діяльності в майбутньому.

У листі до К. Романова видатний вчений-історик писав: "Практичним політиком я ніколи не був і зовсім марно мої противники стараються звести мою діяльність до політичних мотивів. Часом виступав я у ролі публіциста, висловлюючись з питань поточного життя, однак в цих виступах, як і взагалі в моїй діяльності, не було нічого ні законозлочинного, ні ворожого Росії… Я ніколи не виступав проти Росії і не брав участі в будь-яких виступах проти неї… Керівником українського сепаратизму я не міг бути уже з тієї простої причини, що такої партії серед російських українців не було ніколи. Російське українство, до якого я примикав, найвизначнішим чином відмежовувалося від будь-якого іредентизму, вірило, що українське питання буде розв'язано на українському грунті і покладало свої надії на загальний розвиток в Росії конституційного ладу, національного самовизначення і місцевого самоврядування"^[25].

Водночас М. Грушевський категорично відмежовувався від "новоявленого австрофільства" і обіцяв займатися лише історичними дослідженнями.

Дехто українському вченому не зовсім вірив, а дехто готовий був використати його слова в політичних цілях, повернути собі на користь. Так, академік С. Платонов радив Президенту Академії Наук заступитися за М. Грушевського як "за людину, яка сповідує свою невинність" і заступитися "тому саме, що він зважився так відверто й рішуче заперечувати свою ворожість до нашої державності. Його лист свого роду документ, якщо він в ньому говорить про себе неправду, він назавжди загинув у очах друзів і ворогів…"^[26].

Водночас, у послабленнях для М. Грушевського керівництво Російської Академії Наук вбачало не лише вияви гуманізму й просто справедливості, а й політичні кроки, які здатні вплинути на український рух, настрої його лідерів. Академік О. Шахматов переконував К. К. Романова: "Малоросійська інтелігенція ще не остаточно відсахнулася від Росії тільки тому, що каральні заходи проти українства вона приписує купці політиканів і поганій поінформованості уряду; будь-яке полегшення, що виходить від російського уряду, будь-яке співчуття з боку російського суспільства ця інтелігенція сприйме з глибокою вдячністю; а ця вдячність в багато разів дійсніша, ніж будь-які репресії, для скріплення братських наших уз"^[27].

Вочевидь, не можна не відзначити, що до лідерів українства у вищих ешелонах великодержавного центру ставилися уважно, вибудовували лінію поведінки щодо них передбачливо, перспективно. Тому, коли М. Грушевський почав "капризувати", доводячи, що в університетській Казані йому і його родині не підходить клімат, шкодячи їх здоров'ю, влітку 1916 р. українському історику дозволили переїхати до Москви. Можна передбачити, що тут було більше турботи не про можливості для наукової роботи вченого, а політичного розрахунку. Не слід забувати, що М. Грушевський задовго до війни був посвячений у масони (дехто називає точну дату вступу у "братство" 1903 р., Париж^[28]), а останні виявляли неабияку активність у концентрації й підготовці сил для змін у Росії, які б не виходили з-під їх контролю. Схоже, що М. Грушевського також завчасно готували до провідної ролі на тій ділянці політичного поля Росії, де він міг бути найефективніше використаний. У всякому разі „масонська біографія” М. Грушевського дає для такого висновку досить вагомі підстави^[29].

Взагалі "вільні каменярі" працювали в даному напрямку з великим розмахом і чималими здобутками. Масонське братство "Великий Схід Франції") на пропозицію того ж таки М. Грушевського, змінило початкову назву на "іменам Великого Сходу народів Росії" („Великий Схід народів Росії”). На думку ще одного лідера Товариства українських поступовців С. Єфремова це мало підкреслити національну толерантність та федералістські орієнтири масонства^[30]. На час світової війни багато діячів ТУП мали достатньо солідний масонський стаж. Окрім М. Грушевського і С. Єфремова, це Є. Чикаленко, Ф. Штейн гель, Ф. Матушевський, тодішній кадет і майбутній член УПСФ А. Вязлов, кадет М. Василенко. Серед інших в масони були посвячені В. Прокопович і А. Ніковський у Києві, І. Труба та Ю. Павловський — у Катеринославі, К. Товкач, П. Чижевський та Г. Ротмістров — у Полтаві, І. Шраг — у Чернігові. До масонства належали й такі відомі діячі ТУП як О. Саліковський, В. Дурдунівський, Д. Дорошенко і М. Біляшівський1.

З близько 80 масонських лож Росії десь приблизно 30 розгорнули діяльність в Україні, вкривши регіон сильною, розгалуженою, добре організованою громадсько-політичною організацією. Серед помітних особистостей привертають увагу імена генерал-губернатора Лоріс-Меліхова, відомих юристів Д. Григоровича — Борського і С. Чебакова, членів Державної думи С. Іванова та В. Лозинського, популярного журналіста М. Радченка…

У сферу масонського впливу потрапляли всі скільки-небудь помітні політичні сили українства. Наочний приклад тут — С. Петлюра. В роки Першої російської революції він був членом УСДРП, тяжів до В. Винниченка, тобто до лівого крила партії. Однак, в період реакції С. Петлюра відійшов від українських соціал-демократів, сповідував ліберальні погляди, переїхав на проживання спочатку до Петербурга, а потім до Москви, разом з О. Саліковським з 1912 р. редагував журнал "Украинская жизнь", видання якого, як свідчать мемуаристи й вважають чимало дослідників, здійснювалося за сприяння царського уряду (хоча дехто це заперечує, вважаючи що кошти надходили від українських "Громад" та меценатів). Автори новітніх публікацій вважають, що масонська ініціація С. Петлюри орієнтовно сталася в Петербурзі в 1909–1910 рр. (хоча називається й 1906 р.), а "майстром" (третій градус масонства) він став 1911 р. в Москві^[31]. Саме це ввело його в коло тих осіб, які набирали ваги в інтелектуальному житті обох російських столиць — Петербурга і Москви: Ф. Щербини, О. Шахматова, М. Ковалевського, М. Славінського, Бодуена де Куртене, М. Бердяєва, С. Мельгунова, Ф. Кокошкіна, А. Шингарьова. Сприяв уведенню С. Петлюри в кампанію відомих вчених, адвокатів, публіцистів — "володарів дум" академік, ліберал, українофіл, масон Ф. Корш.

Не дивно, що "Украинская жизнь" вела лінію на єднання українців ліберального, автономістського спрямування з "широкою російською демократією", яка здебільшого виступала за збереження "єдиної Росії". Часопис "згладжував кути" — з одного боку критикував непримиренних українських радикалів, з іншого — небажання російських лібералів робити кроки назустріч поміркованим українським домаганням.

З початком війни "Украинская жизнь" оперативно вмістила на своїх сторінках декларацію на підтримку українцями російського уряду в боротьбі проти Німеччини й Австро-Угорщини. С. Петлюра закликав захистити спільний дім, доводив, що українцям чужа "австрійська інтрига". В статті "Війна і українці" С. Петлюра запевнив російське суспільство у повній лояльності, кликав до примирення й братерської підтримки російського народу.

Побутує точка зору, що, висловлюючись за підтримку Росії у війні, С. Петлюра вважав, що в такий спосіб можна буде відновити довіру до українців з боку правлячих кіл Російської імперії, досягти порозуміння, а то й союзницьких стосунків між українським народом і російською демократією, покласти початок виходу на новий, у перспективі — рівноправний рівень взаємовідносин між українцями й росіянами. Формування такої політичної платформи безпосередньо пов'язується з масонськими впливами, орієнтацію на Англію і Францію як принципових союзників у майбутньому^[32].

В 1915 р. С. Петлюра був мобілізований на військову службу, потрапив санітаром на Західний фронт. Допомогли масонські "брати" — підшукали престижну й прибуткову посаду спочатку уповноваженого об'єднаного комітету земського й міського союзів (Земгора) по 3-ій армії, а невдовзі — помічника головного інтенданта фронтового постачання продовольства від "Земгора" на Західному фронті. С. Петлюра одяг напіввійськовий френч, за який фронтовики зневажливо називали службовців "земгусарами". Останні ж стали міцною опорою "Прогресивного блоку", масонських, ліберальних, кадетських кіл, які прагнули перехопити у царизму кермо влади.

С. Петлюра міцно осідає в Мінську, перевозить сюди дружину й доньку, відходить від редагування "Украинской жизни…".

З помітних політичних постатей українства дещо окремішно стояв В. Винниченко. Надзвичайно талановитий, найбільш читабельний письменник, плідний, популярний драматург, він, як провідний діяч УСДРП, вів ефективну революційну роботу. Коли виступав на сторінках "Украинской жизни" з різко критичними, викривальними матеріалами. Принципово боронив українські інтереси, викривав імперіалістичну мілітаристську політику уряду. А відтак змушений був жити нелегально, часто змінював прізвища, адреси перебування.

На початок 1917 р. В. Винниченко також не бачив перспектив швидкої реалізації українських визвольних ідеалів. Песимізму йому додавали й скандальна кампанія, розпочата групою патріотичної, максималістськи налаштованої молоді, що не могла подарувати визначному літератору, драматургу співпраці з росіянами, перекладу творів і постановки п'єс російською мовою, а, відтак, ображала, називаючи "русско-малорусским писателем". Навіть такі випробувані, близькі друзі як Є. Чикаленко знаходили ситуацію невтішною, здатною породжувати неприємності в наступному, навіть висловлювали сумніви в тому, що В. Винниченко зможе після всього повернутись, схоче жити в Україні.

Володимир Кирилович з болем у серці занотував у щоденнику: "І знайдуться такі, що плюнуть мені в лице на вулиці, і робитимуть мені скандали в публічних місцях, і слатимуть лайливі листи, і зроблять все моє життя на тій Україні, про яку я мрію 15 років, з якої вигнав мене уряд, таким, що я волітиму чужину, заслання, тюрму, що-небудь, тільки не свій рідний край. І то за те, що даю свої праці в перекладі російською мовою, що виставляю в перекладах п'єси на російській сцені. Мабуть, тільки за це. Бо за це ж мене звуть і зрадником, і руським письменником, і рабом, і ще якось. "Ший чоботи, а не давай нічого свого гнобителям". Така формула, яка пропонувалась мені вже давно. Може, справді, мій національний обов'язок був шити чоботи, не писати нічого ні на якій мові, голодувати і служити писарчуком в якій-небудь канцелярії…?"^[33].

Письменник явно нервував, розгублено намагався збагнути, яку шкоду наносить своїми діями українській національній справі. І як не бажалося, щоб його твори читалися всіма мовами, у всьому світі, Володимир Кирилович майже у розпачі писав: "Дорогий мій краю, мабуть я попрощався з тобою навіки тоді, як мене було вигнано. Мабуть, я дійсно согрішив перед тобою, коли в кращих синах твоїх не вмів викликати нічого, крім ворожнечі. Чи спокутую коли цей гріх, чи хоч знайду, чим саме провинився, чи прийму в душу щиро і нелукаво ту спокуту?"^[34]

Однак такі думки в свідомості наражались на внутрішній супротив, на інстинктивне бажання подолати труднощі, що видавались все ж тимчасовими, неодмінно минущими. І невиразні прагнення переростали в дедалі міцніючу, навіть вперту (хоч зухвалу і, природно, не до кінця осмислену) впевненість:

"Побачимо, чия візьме. Чую дух святого хвилювання, чую тріпотіння завзяття в душі. Буде так, як я хочу. Я прагну того, прагну перемоги і доб'юсь її. В цьому життя. Дякую комусь чи чомусь за те, що маю мету, до якої маю йти. Дякую за те, що треба боротись. Отже, вступаю на новий шлях, яким маю досягти гори, що зветься дійсною славою, зв'язаною з любов'ю до славного. Не повторення мого імені я хочу, а любови, симпатії, признання. Сам хочу любити, жаліти, розуміти страждучих, слабих, заблудлих, смішних. Хто любить, того люблять. Інакше не буває. Приймаю сором, приймаю глум із себе, приймаю ганьбу й зневагу на свої плечі з тим тягарем ітиму далі. Побачимо, до чого дійду"^[35].

Вочевидь, саме з подібних настроїв, непохитної волі народжуються сильні характери, могутні особистості, лідери, вожді.

Прикметно, що ці інтимні записи Володимир Винниченко зробив рівно за місяць до Лютневої революції — 23 і 25 січня 1917 року.

Якщо говорити про інших діячів УСДРП та "Спілки", то більшість їх, незважаючи на той чи інший ступінь опозиційності до центрального російського уряду, підтримували останній у війні з Німеччиною та Австро-Угорщиною. За оцінкою В. Винниченка ці люди "орієнтувались на добре, широке серце руської демократії, на грім перемоги, який змягчить курте серце царизму аж до степені народоправства, до парламентаризму й до волі націй, що благоденственно мовчали тоді по всіх її неосяжних просторах… Це були ті з українців, які корінням свого особистого життя занадто глибоко зрослися з життям руським"^[36].

Виявилася орієнтація і на "німецький штик". Звичайно, в межах російської України вона знаходилась у латентному стані, виразно себе не могла оформити. Розрахунок тут був на те, що в ході війни буде знищено основу національного гніту — царизм. "А німецький імперіалізм — експлуататор культурний і розумний. Він не буде так безглуздо, ледачо, так неохайно й нераціонально грабувати, як то робив царизм. Він доючи сили з народу, буде дбати про те, щоб він не дуже брикався, він не буде видирати з його останній клапоть сіна, він старатиметься, щоб дійна корова була сита й більше молока давала"^[37].

Дуже нечисельна частина політично активного українства дотримувався не російської і не німецької орієнтації, а власної, з опорою на власну націю, на власний народ. За оцінкою В. Винниченка, такі погляди були характерними переважно для соціалістичних течій.

Однак, це твердження вірне лише до певної міри.

Так частина УСДРП на чолі з А. Жуком та В. Дорошенком, блокуючись із колишніми "спілчанами" М. Меленевським (Баском) та О. Скоропис-Йолтуховським обрала пронімецьку орієнтацію. Разом з Д. Донцовим, М. Залізняком та іншими діячами українського руху вони реалізували висунуту В. Липинським ще у грудні 1912 р. пропозицію, створивши 4 серпня 1914 р. у Львові Союз визволення України (СВУ) як позапартійне об'єднання^[38]. СВУ виступив за перемогу у війні кайзерівської Німеччини.

У поширеній Союзом відозві "До українського народу в Росії" на Росію покладалася вся відповідальність за розпочату війну, доводилося, що не варто боятись приходу австрійського війська (в ньому сотні тисяч галичан, "Січові стрільці"), яке допоможе стати господарем власної долі, принесе "свободу і волю" і врешті "вільним і незалежним краєм стане Україна в злуці з Австрією"^[39].

Політична програма СВУ була обґрунтована в документі "Наша платформа", вміщеному в першому номері щойно започаткованого журналу "Вісник союзу визволення України".

В результаті розгрому Росії СВУ сподівався домогтися "державної самостійності України" у формі конституційної монархії з демократичним політичним внутрішнім устроєм, однопалатною законодавчою системою, громадянськими мовними і релігійними свободами, самостійною українською церквою.

На українського монарха рекламувався 18-річний представник Габсбургської династії Вільгельм (Василь Вишиваний), що був тоді командиром української сотні, а пізніше став полковником Січових стрільців.

У спеціальному зверненні Союзу "До публічної думки Європи", ряді інших офіційних документів розвивалася думка про необхідність створення української самостійної держави як своєрідного "захисного валу" для Західної Європи від експансіоністської Росії. Разом з тим СВУ не виключав можливості залишення у складі Австро-Угорщини частини етнічних українських територій і в такому разі розраховував на створення осібного автономного краю (коронного краю).

В аналогічних тонах було втримано і «Маніфест Головної Української Ради», утвореної з представників усіх політичних партій Галичини 3 серпня 1914 р. «Побіда австро-угорської монархії буде нашою побідою, — наголошувалось у документі. - І чим більше буде пораженнє Росії, тим швидше вибє година визволення України»^[40].

Союз визволення України самочинно взяв на себе репрезентацію інтересів Великої України перед зарубіжним світом. «Послами» відбули: до Берліна О.Скоропис-Йолтуховський, Стамбула — М.Меленевський, Софії — Л.Ганкевич, Рима — О.Семенів, Швеції та Норвегії — О.Назарук, Швейцарії — П.Чикаленко.

Центральні держави розглядалися при цьому як дружні, союзні щодо майбутньої Української держави. А відтак СВУ вважав можливим приймати від останніх матеріальну допомогу за умови, що то буде позичка — «майбутній борг майбутньої самостійної держави, який український уряд повинен буде повернути»^[41].

На кошти австрійського і німецького генеральних штабів СВУ видавав значну кількість літератури, періодики, що поширювалася серед українського населення країн Четверного Союзу, емігрантів та військовополонених. Деякі видання «Союзу», наприклад історичні праці М.Грушевського та географічні твори С.Рудницького виходили німецькою мовою. Крім «Вісника Союзу визволення України» виходили журнали у Відні та Лозанні, цілий ряд газет у таборах військовополонених: «Розсвіт» (Роштат), «Вільне слово» (Зальцведель), «Громадська думка» (Вецляр), «Розвага» (Фрайштадт), «Наш голос» (Йозефштадт).

Робота серед військовополонених українців була однією з важливліших завдань СВУ. Завдяки їй вдалося уже в перший період війни домогтися деякого покращення умов перебування українців в таборах Німеччини та Австро-Угорщини. З часом вдалося сконцентрувати значні маси українців у окремих таборах Фрайштадт і Дуна — Сердатель (Австро-Угорщина) — близько ЗО тисяч; а також Раштат, Зальцведель, Вецляр (Німеччина) — більше 50 тисяч. Туди направлялися вчителі, інструктори з українців-галичан, які відкривали і забезпечували функціонування шкіл грамоти, бібліотек, читалень, курсів української історії та літератури, політичної економії, кооперації, німецької мови, створювали аматорські театри, хори, оркестри. Будувались церкви, засновувались каси взаємодопомоги, відкривались кооперативні крамниці та чайні.

Все це мало свій певний ефект, вплинуло на свідомість сотень, можливо, навіть тисяч українців-військовополонених. Однак, загальні результати були більше, ніж скромними. Висловлювати підтримку Союзу визволення України солдати не поспішали, а в таборі «Вецляр» навіть спалахнув бунт проти пропагандистів.

До діяльності СВУ явно неприхильно, почасти, навіть вороже, поставились лідери національно-визвольного руху у Великій Україні, зокрема М.Грушевський. Настороженість, підозра і зневага щодо лідерів СВУ, особливо через їх неприкриті контакти з деякими керівними колами Німеччини і Австро-Угорщини збереглась і надалі, відчутно давала себе знати навіть у 1917–1918 рр.

Не виправдались надії Союзу і на серйозну державну підтримку у країнах Четверного Союзу. Відень явно схилявся до пропольської орієнтації і дедалі скептичніше ставився до далекосяжних планів Союзу, волів бачити останнього лише власним знаряддям у розв’язанні внутрішніх проблем. Врешті, уряд Австро-Угорщини публічно відмежувався від СВУ. Аналогічно вчинив і уряд Німеччини, хоча військові кола, приватні особи обох країн продовжували свої контакти і зв’язки з Союзом.

До всього додавалося й те, що уже на початку війни СВУ, інші українські організації змушені були евакуюватись з Галичини до Відня, відірватись від своєї природної основи.

Невеличка група членів УСДРП на чолі з Л.Юркевичем з початку імперіалістичної війни зайняли осібну (серединну, чи то центристську) позицію, спробувавши відмежуватись як від русофілів із «Украинской жизни», так і від германофілів із СВУ. Вони започаткували у Женеві видання газети «Боротьба», на сторінках якої відстоювали погляди на українське питання з позицій «інтернаціонального соціалізму».

Водночас Л.Юркевич (псевдонім — Л. Рибалка) втягнувся у затяжну полеміку з В.Леніним, викриваючи суперечності в більшовицькій теорії, її свідоме чи несвідоме протиставлення демократичним засадам розв’язання національного питання^[42]. Природно, все це викликало зворотну реакцію і Л.Юркевича критикували як однопартійці, так і вождь РСДРП.

В роки війни підупав ентузіазм, запал навіть таких пристрасних проповідників радикальних шляхів реалізації українських домагань як М. Міхновський. Його мобілізація до армії — як юрист він проходив службу при штабі Київської військової округи — по суті обезглавила й без того мало-чисельну й маловпливову Народну українську партію, голосу якої взагалі тривалий час не було чути.

Отже, мова про те, що український рух, його провід момент повалення самодержавства були придавлені, розпорошені, навіть роздиралися істотними внутрішніми суперечностями. Вони зовсім не висували у якості безпосереднього завдання якнайшвидшу мобілізацію широких мас на досягнення жаданої мети: радикальне розв'язання національного питання, відродження української державності, масштабні демократичні перетворення. Проте за довготривалий передреволюційний період в народних товщах накопичився надзвичайно могутній, критичний потенціал визвольної енергії, що за першої-ліпшої сприятливої ситуації вона миттєво прохопилася назовні таким потужним викидом — вибухом, якого, схоже, ніхто не очікував. Тим більш вражаючими є дуже оперативні й принципово безпомилкові організаційно-політичні кроки, здійснені національною елітою практично синхронно з блискавичним розвалом старих російських владних структур і становленням нових.

***

Все це відбувалося на тлі небувалого піднесення, кипіння пристрастей, які з одержанням повідомлень з Петрограда дедалі могутніше виплескувалися на вулиці й майдани. Лютнева революція в провінції — це не скільки й не стільки битви; барикади, кров, жертви. Це — мітинги, демонстрації, маніфестації, збори, транспаранти, прапори, листівки, прокламації, взаємні вітання, щасливі обійми… Всі, хто прагнув змін (а такими були майже всі) воліли зробити це публічно — "на людях", "у живому спілкуванні", в обміні думками, планами, мріями. Люди залишали підприємства, установи, помешкання, щоб на вулицях на повні груди дихнути "повітрям свободи" — і не могли надихатися. Навіть природна обережність і страх якось самі-собою відсунулись на задній план. Поодинокі адепти старого режиму боязко визирали із-за зашторених вікон і, здавалось, нічого не розуміли — світ ошаленів, а, можливо, й настає його кінець.

Насправді ж можна зробити висновок, що повсюдне припинення в останні дні лютого й перші дні березня 1917 р. роботи підприємств, проведення мітингів, зборів стало своєрідною всеросійською маніфестацією на підтримку повалення самодержавства, розпочатих суспільних зрушень.

Звісно, як завжди буває в житті, одні сили виявляли більшу активність, інші — меншу. Хтось намагався зайняти таку позицію, щоб не прорахуватись, не здійснити кроків, які б у майбутньому обернулись неприємностями чи й втратами.

Наймобільнішими були більшовики. Доки газети України надрукували перші повідомлення про революційні події в Петрограді — на це зважилися лише 2 березня, більшовики ряду міст встигли випустити листівки зі столичними новинами, із закликом підтримати пітерських робітників і солдатів. Харківський комітет РСДРП поширив таку відозву уже в ніч з 27 на 28 лютого. Там же пропонувалося направляти своїх представників до ради робітничих і солдатських депутатів^[43].

Того дня не працювали всі великі підприємства Харкова, а наступного зупинилися всі виробництва. Скрізь йшли нескінченні мітинги. З'явилися червоні прапори. Збори представників політичних партій, лікарняних кас, профспілок та інших робітничих організацій вирішило "викинути гасло про підтримку революції, про поглиблення змісту революції в розумінні її демократизації. Влаштовувати народне самоврядування, захопити владу в свої руки"^[44].

2 березня на мітингу робітників ВКЗ (Всеобщей кампании злектричества) з палкими промовами виступили більшовики С. Буздалін, О. Пастер, К. Кіркіж, на паровозобудівному — Г. Нехаєнко). До залізничників звернулися І. Котлов і О. Сербіченко, трамвайників — І. Сиротенко, В. Моргунов.

Під тиском революційних мас 3 березня було заарештовано віце-губернатора, коменданта Харкова, начальника гарнізону, низку чиновників губернського жандармського управління. З тюрем було звільнено політичних в'язнів. На знак перемоги революції того дня була влаштована загальна політична демонстрація трудящих, до якої приєдналися солдати практично всіх частин місцевого гарнізону. Практично те ж саме, з численними мітингами, виступами представників політичних партій, колишніх політичних в'язнів продовжувалося ще кілька днів^[45].

Достатньо швидко відбувалася кристалізація позицій різних політичних сил. Так, листівка Харківського комітету РСДРП від 6 березня знову кликала робітників, солдатів і селян до поглиблення революції^[46], тоді як інші партії умовляли маси до "спокою", "напруження сил для допомоги у війні, підтримки Тимчасового уряду^[47].

За подібним сценарієм розвивалися події і в Катеринославі, де особливо виділялися ініціативністю, наполегливістю члени місцевого комітету більшовиків М. Копилов, І. Жуковський, С. Гопнер, Т. Бондарєв та ін. До 10 березня було заарештовано 700 городових і жандармів, співробітників охоронних відділень. В демонстрації 12 березня взяло участь 75 тис. робітників, солдатів, студентів, учнів^[48].

Події в Харкові й Катеринославі наклали відбиток на весь лівобережний регіон. У перші дні березня масові мітинги й демонстрації пройшли в Бахмуті, Горлівці, Єнакієвому, Костянтинівці, Маріуполі, у Микитівці, Ровеньках, Щербинівці, Кадіївці, Алчевську, Краматорську, Макіївці, Юзівці, Луганську, інших населених пунктах^[49]. 10 березня питання поточного моменту були обговорені на партійній конференції в Макіївці, в якій взяли участь представники більшовиків Катеринослава, Харкова, Бахмута, Горлівки і Єнакієвого. Конференція ухвалила посилити роботу щодо організації рад робітничих депутатів, продовжити агітацію проти імперіалістичної війни, не надавати підтримки Тимчасовому уряду^[50].

В Києві 1 березня 1917 р. біля міської думи відбувся багатотисячний мітинг робітників, студентів, солдатів, перед якими виступали оратори від різних партій. Випущена наступного дня більшовицька листівка закликала закріпити завоювання другої російської революції, не допустити до влади чорносотенців, октябристів, кадетів, сформувати революційний уряд^[51]. Безперервні мітинги в різних частинах міста, на підприємствах, в казармах, в учбових закладах продовжувалися ще кілька днів. Були розгромлені губернське жандармське управління і охоронне відділення, почались арешти царських чиновників. З Лук'янівської тюрми були випущені політв'язні. Бурхливо протікали події в Одесі, де маніфестанти розігнали міську думу. її голова чорносотенець Пелікан і його прибічники були заарештовані. Почали створюватись загони робітничої міліції.

Ініціаторами виступів у багатьох невеличких містечках і на залізничних станціях були солдати, що їхали з фронту, чи на фронт. Вони усували посадових осіб, роззброювали й заарештовували їх. З 4 по 8 березня такі події сталися в Ромодані, Миргороді, Гоголеві, Ніжині, Крутах, Бобринці, Знам'янці, Фастові, Злобіно, Єлисаветграді, Гайсині, Летичеві, Деражні^[52].

З великим піднесенням брали участь у демонстраціях, мітингах, ліквідації старих органів влади робітники і солдати Миколаєва, Херсона, Кременчука, Павлограда, Вінниці, Шостки, Полтави, Бердичева, Проскурова, Козятина, Олександрівська, Білої Церкви, Лебедина, Житомира, Гречан, Василькова, інших міст і містечок.

Революційні настрої захопили солдат Південно-західного і Румунського фронтів (в межах України це були VII, VIII, XI й Особлива армії), а також тилових гарнізонів. Більшовик М. Криленко, що перебував у лютневі дні в XI армії, наступним чином характеризував тогочасні процеси в солдатському середовищі: "Пасивний, мовчазний саботаж війни — такою була перша відповідь, яку дала селянська армія на повідомлення про революцію. Не гаслом про революційний наступ, не гаслом повалення нової влади, навіть не спробою з'ясувати для себе, що сталося, — відповіла армія, — армія відповіла типовою, притаманною селянському середовищу, формою пасивного протесту, формулою: "фронт тримати, в наступ не йти"; причому основний центр ваги лежав, звичайно, в другій половині. З цього моменту захиталась стара царська дисципліна армії як бойової сили, слухняної велінню диригентської палички командного складу. З цього моменту вона губернське жандармське управління і охоронне відділення, почались арешти царських чиновників. З Лук'янівської тюрми були випущені політв'язні. Бурхливо протікали події в Одесі, де маніфестанти розігнали міську думу. її голова чорносотенець Пелікан і його прибічники були заарештовані. Почали створюватись загони робітничої міліції.

Ініціаторами виступів у багатьох невеличких містечках і на залізничних станціях були солдати, що їхали з фронту, чи на фронт. Вони усували посадових осіб, роззброювали й заарештовували їх. З 4 по 8 березня такі події сталися в Ромодані, Миргороді, Гоголеві, Ніжині, Крутах, Бобринці, Знам'янці, Фастові, Злобіно, Єлисаветграді, Гайсині, Летичеві, Деражні1.

З великим піднесенням брали участь у демонстраціях, мітингах, ліквідації старих органів влади робітники і солдати Миколаєва, Херсона, Кременчука, Павлограда, Вінниці, Шостки, Полтави, Бердичева, Проскурова, Козятина, Олександрівська, Білої Церкви, Лебедина, Житомира, Гречан, Василькова, інших міст і містечок.

Революційні настрої захопили солдат Південно-західного і Румунського фронтів (в межах України це були VII, VIII, XI й Особлива армії), а також тилових гарнізонів. Більшовик М. Криленко, що перебував у лютневі дні в XI армії, наступним чином характеризував тогочасні процеси в солдатському середовищі: "Пасивний, мовчазний саботаж війни — такою була перша відповідь, яку дала селянська армія на повідомлення про революцію. Не гаслом про революційний наступ, не гаслом повалення нової влади, навіть не спробою з'ясувати для себе, що сталося, — відповіла армія, — армія відповіла типовою, притаманною селянському середовищу, формою пасивного протесту, формулою: "фронт тримати, в наступ не йти"; причому основний центр ваги лежав, звичайно, в другій половині. З цього моменту захиталась стара царська дисципліна армії як бойової сили, слухняної велінню диригентської палички командного складу. З цього моменту вона більше не існувала. Це була вже селянська маса, яка зрозуміла, усвідомила свою могутність, яка знає лише одне, що вона, ця маса, війни не хоче, і зокрема у наступ не піде"^[53].

Процес розпаду старої армії йшов достатньо інтенсивно на фронті і в тилових гарнізонах. Заарештовувались чи виганялись офіцери-монархісти, ліквідовувались старі порядки, починалася демократизація армії. Командуючий Південно-Західним фронтом генерал П. Брусилов у доповіді голові Державної думи, голові Тимчасового уряду і воєнному міністру писав про випадки відсторонення від влади службовців старого режиму і просив роз'яснень — засуджень подібних дій^[54].

Значний вплив на солдатські настрої справило поширення через пресу Наказу № 1 Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів по Петроградському гарнізону. Наказом передбачались вибори в усіх військових частинах комітетів і рад, яким мали підкорятись солдати. Накази командування мали виконуватись лише в тому разі, коли вони не суперечили постановам ради. Комітети брали під свій контроль зброю, яка більше офіцерам не видавалася. При строгому дотриманні воїнської дисципліни на службі, повинно було здійснюватися повне урівняння в громадянських правах солдат і офіцерів поза службою. Відмінялось титулування офіцерів, заборонялось грубе обходження із солдатами.

Хоча формально Наказ № 1 стосувався тільки військ Петроградської військової округи, він одержав значне поширення в усій армії, відіграв велику роль в революціонізуванні солдатів, матросів.

Слідом за робітниками і солдатами в революцію включалося селянство. Повідомлення про політичні зрушення в країні доходили на села, звичайно, із запізненням. Однак поступово від ближчих до промислових і адміністративних центрів, залізничних станцій інформація поширювалася в дальні села. її привозили жителі міст. Траплялося, що приїжджі селяни ставали свідками, а то й учасниками мітингів і демонстрацій, які проводилися в містах на підтримку Лютневої революції. Так серед демонстрантів, які заповнили вулиці й площі Полтави 5 і 6 березня, були й селяни приміських сіл Горбанівки, Мачухи, Нижніх Млинів, Рибців, Тахтаулова.

Звичним явищем стали селянські сходи, на яких схвалювались революційні зміни. Кореспондент Петроградського телеграфного агентства, котрий відвідав Житомирський, Луцький і Новоград-Волинський повіти, повідомляв: "Скрізь без сліз і жалю село розлучилося з минулим політичним ладом. Як належне, неминуче, зустріло воно повідомлення про переворот"^[55].

Про типові для селян настрої говорив мешканець села Мостище на Київщині: "Коли прокотилось повідомлення, що повалено царя, всі з полегшенням зітхнули. Село ожило. У кожного в очах світилась надія на краще, як врешті прийшло. Будуть земля, випаси, воля"^[56].

Обстановка загального революційного піднесення сприяла достатньо швидкій зміні владних інституцій в державі в цілому, на периферії в тому числі. На вирішально-впливову роль з перших же днів почали претендувати ради. З 2 по 9 березня ряди робітничих депутатів були створені в Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Одесі, Миколаєві, Нелепівці, Рутченково, Юзівці, Павлограді, Мелітополі, Макіївці, Шостці, Великому Токмаку, Полтаві, Сновську, Вінниці, Херсоні, Єлисаветграді, Олександрівську, Конотопі, Бердичеві, Житомирі. В наступні дні — в Слов'янську, Сумах, Козятині, Лохвиці, Кривому Розі, Микитівні, Пирятині, Лебедині, Ніжині, Новгород-Сіверському, інших містах і селищах. Паралельно виникали ради солдатських депутатів, які невдовзі в більшості об'єднувались із радами робітничих депутатів. Нерідко відразу формувалисяоб'єднані ради робітничих і солдатських депутатів. Дещо пізніше почали виникати ради селянських депутатів.

Особливою інтенсивністю відзначався процес створення рад у Донбасі. На повітовій конференції рад у Бахмуті 15–17 березня було представлено 48 рад Донбасу. Загалом на кінець червня в Україні функціонувало понад 250 рад робітничих депутатів (частина з них були об'єднаними з радами солдатських депутатів). Близько половини з цього числа були ради Донбасу^[57].

Одночасно з радами робітничих і солдатських депутатів в Україні, як і в інших регіонах країни, створювались владні структури Тимчасового уряду. Як і в центрі, вони уособлювали в собі передусім імущі класи — буржуазію й поміщиків. Політичні партії останніх підтримували угодовські партії, зокрема меншовики й есери, що видавали себе за виразників інтересів значно ширшої маси населення — середніх підприємців і земельних власників, робітників, селян.

Засилля цих партій у радах з перших же днів революції створило сприятливий грунт для практично безконфліктного оформлення на місцях урядової вертикалі. Уже 1 березня було сформовано Київський губернський комітет громадських організацій, 2 — Харківський, 3 — Катеринославський, а в кілька наступних днів вони з'явилися повсюдно. Водночас за розпорядженням Тимчасового уряду на місцях засновувались офіційні державні органи — губернські й повітові комісаріати. Природно, на відповідальні посади в них призначались особи, вірні чи, принаймні, лояльні петроградському уряду. А працювали комісаріати при прямій опорі на "громадські комітети". Не випадково нерідко голови цих комітетів ставали комісарами.

Отже переплетіння двох владних інституцій, що не лише номінально, а реально несли в своїх руках можливості для впливу на суспільство й у намагалися їх реалізувати, отримало своє масове продовження й оформлення на місцях, в тому числі — в Україні.

Водночас, уже перші повідомлення про демократичні зрушення в центрі, миттєво підхоплені на місцях, викликали в українському середовищі природний сплеск схвалення і сподівань на близьке торжество справедливості. З одного боку, виявом того ж всеохоплюючого демократизму, а з іншого — інстинктивним бажанням самим наблизити розв'язання назрілих проблем національного розвитку стали блискавичне пробудження визвольного руху і такі ж миттєві кроки з метою введення його в організаційне річище, надання йому певного організаційного стимулу.

Один з найдіяльніших керівників Товариства українських поступовців Є. Чикаленко згадував пізніше, що в тривожні лютневі дні Рада ТУПа, яка до того засідала раз на тиждень, вирішила збиратися щовечора в клубі при "Просвіті", уважно слідкувати за подіями і оперативно приймати відповідні рішення. На той час до Ради, крім Є. Чикаленка, входили А. Вязлов. А. Віленський, Д. Дорошенко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, В. Прокопович. А. Ніковський, Л. Черняхівський, О. Андрієвська. Постійно запрошували й Катерину Грушевську, яка тримала чоловіка, який перебував у Москві, в курсі справ. Уже тоді було намічено секретарів у різних галузях діяльності і вирішено скликати з'їзд ТУПа, а потім Всеукраїнський конгрес.

Якби намічене реалізувалося, то Товариство українських поступовців, очевидно, висунулось би на роль керівника всього українського руху. Однак життя внесло свої корективи. Є. Чикаленко описує події наступним чином: "На друге ж, чи на третє засідання в Клюбі прийшли: І. Стешенко, Д. Антонович та О. Степаненко, як представники якихось десяти соціялістичних організацій, але на наше запитання не могли перечислити тих організацій, бо очевидно тоді ще такого числа соціялістичних організацій не було.

Вони рішучо заявили, що вважають свої організацій рівноправними з ТУПівською і вимагають, щоб в Раду увійшло від кожної їхньої організації по стільки ж делегатів, скільки є членів ТУПівської Ради. Незважаючи на наші доводи, що ТУПівська Рада є тільки Виконавчий Орган безпартійної організації, яка має свої громади майже по всіх містах України, в які входять і поодинокі соціялісти, вони стояли на тому, що вони являються делегатами теж від всеукраїнських соціялістичних організацій, і коли ми не згодимось прийняти їх, то вони заснують свою окрему Раду, і пішли на нараду до Педагогічного Музею. Щоб не розбивати сил і не витворювати двох центрів, ми рішили з'єднатися з тими "делегатами від соціялістичних організацій", і таким чином повстала Центральна Рада"^[58].

Отже, усвідомлення відповідальності моменту (можливо ще й не на абсолютному, більше — на чуттєвому рівні), прагнення єднання зусиль на доленосному рубежі зумовило надзвичайно оперативні організаційно-політичні рішення проводу українського руху.

Уже 3 березня 1917 р., тобто в той час, коли Тимчасовий уряд ще шукав варіант прибрання до своїх рук владних повноважень в країні, з ініціативи Товариства українських поступовців (ТУП) у київському клубі «Родина» відбулися збори представників українських організацій. За повідомленням «Киевской мысли» в них взяли участь близько 100 осіб. Поряд зі «старою гвардією» — тупівцями — на зборах були присутні представники щойно народжуваних національних організацій — переважно зі студентської молоді. Зборам була запропонована ідея створення організації спеціально для координування українського руху. Логічною була і пропозиція, як її найменувати — Центральною Радою. Тут цілком узгоджувалось підкреслювання особливо функцій, особливої ролі, які належало виконувати новостворюваній інституції (центральна) з історичною, національною традицією (найвищі, найповажніші колективні, представницькі органи називались, здебільшого, радами).

Характерно, що намагання тупівців перебрати на себе зверхні функції не знайшли підтримки в учасників зборів. З ініціативи Д.Антоновича й інших учасників зібрання новий орган було вирішено формувати як коаліційний, з представників усіх національних організацій, хоча деякі з них перебували лише в зародковій стадії.

Наступного дня відбулися ще велелюдніші збори, які поповнили комітет Центральної Ради.

Так виникла організація, якій судилося відіграти видатну роль в історії Української революції, в історії України. Звісно, для цього Центральній Раді потрібно було ще деякий час для організаційного становлення, для самоусвідомлення свого призначення, вироблення платформи. Однак, перший крок було зроблено саме 3–4 березня 1917 р. і тому від цього рубежа слід вести відлік її існування. Це зовсім не заперечує того, що наступні кроки були по-своєму надзвичайно важливими, вагомими. Так, 7 березня було сформовано президію Центральної Ради та голів комісій при ній.

Головою Ради заочно було обрано Михайла Сергійовича Грушевського — безумовно, найавторитетнішого і найвпливовішого на той час громадського українського діяча, видатного вченого-історика. Особливу популярність йому надавала багаторічна послідовна боротьба за відродження української державницької традиції, наукове відтворення історії українського етносу, українського народу. Приступивши до виконання обов'язків Голови Ради з поверненням до Києва у березні 1917 р., М. Грушевський^{1} не полишав їх до останнього дня існування цього органа.

Заступниками голови були обрані Ф.Крижанівський — кооператор, згодом лідер Української трудової партії, та Д.Дорошенко — тупівець. Товаришем голови став Д.Антонович (український соціал-демократ), писарем — С.Веселовський (український соціал-демократ, скарбником — В.Коваль (кооператор, пізніше український трудовик). Майже відразу Д.Дорошенко відмовився від своєї посади і взагалі — участі в Центральній Раді (9-10 березня) і його заступив В.Науменко (15 березня). До приїзду з Москви М.Грушевського фактично керував роботою Ради Ф.Крижанівський, але в момент вступу в свої права Голови Центральної Ради (13 березня) — склав свої повноваження.

В.Науменко, судячи з усього, до виконання обов» язків заступника Голови Ради так і не приступив. Тому всю організаційну роботу вів Д.Антонович^{2}.

Варто зазначити, що жоден з причетних до започаткування Центральної Ради, активних її учасників, а потім істориків не наводив точної дати утворення Центральної Ради. Є. Чикаленко, М. Грушевський і П. Христюк вказують на перші числа березня, а В. Винниченко взагалі пише про березень.

У пізніших дослідженнях наводиться кілька різних, точніших дат утворення Української Ради: 3–4 березня, 7 березня, 9 березня. Гадається, це природно. Жодна політична структура революційної доби не оформлялася одномоментно, переживала свої етапи становлення, розвитку, трансформацій. Тому, мабуть, дискутувати з того приводу, чия дата точніша, просто не варто. Значно раціональніше розглядати зародження Центральної Ради як процес, який, розпочавшись 3–4 березня 1917 р., зайняв певний хронологічний відтинок часу, і тоді потреба в суперечках, апелювання до авторитетних джерел і авторів відпаде сама собою^[59].

Відсутність чіткої дати утворення Ради у працях М.Грушевського, В.Винниченка, П.Христюка, Д.Дорошенка можна пояснити або ж тим, що жоден з них не був на перших зборах, на яких вирішувалося це питання, або ж тим, що вони розглядали організаційне оформлення Української Ради як процес, що зайняв принаймні кілька днів і свідомо не визначали більш точного часового терміну. Можливе і зовсім тривіальне пояснення — свого часу цьому аспекту просто не надавалось принципового значення. Дещо інша справа — поширення версії про виникнення у перші дні березня 1917 р. двох Центральних Рад. "Пальма першості", "лаври відкриття" тут належать Р. Млиновецькому, який ще 1946р. несподівано написав: "…Мусимо подати тут сенсаційний факт, а саме — тоді було створено дві Українських Центральних Ради…Члени ТУПу не погодилися на висунення ідеї самостійності України і організували другу Центральну Раду… Українська Центральна Рада, організована самостійниками, як і організований В. Отамановським штаб української кінної міліції містилися в домі Дмитра Антоновича…Певний період тяглася конкуренційна боротьба між цими двома центрами: націоналістичним і москвофільським"^[60].

З наведеного виходило, що на момент створення тупівської Центральної Ради (автономістського спрямування) буцімто вже існувала самостійницька Центральна Рада, формування якої ініціювало "Братство самостійників". Ця Рада, за твердженням Р. Млиновецького, перестала існувати 8 березня (за новим стилем — 21 березня) після об'єднання з автономістською Радою, розчинившись у останній^[61].

Оскільки жодних документальних підтверджень наведено не було, а застосовані дати явно суперечили відомим, забезпеченим джерельними підтвердженнями фактам, П. Мірчук у 1960 р. спробував якось узгодити висунуту Р. Млиновецьким ідею з наявними фактами. У нього вималювалась формула: "Вже 16 березня (тобто 3 березня за старим стилем — В. С.) 1917 року Микола Міхновський згуртував біля себе у Києві своїх ідейно-політичних однодумців і запропонував їм негайно покликати до дії "Українську Центральну Раду" як орган тимчасового державного правління самостійної України… Але з ініціативою творити політичну репрезентацію українського народу з огляду на нову політичну ситуацію в Росії виступило теж "Товариство Українських Поступовців"…17 березня (4 березня — В. С.) 1917 р. з самостійницької "Української Центральної Ради" і ТУП-івської "Центральної Ради" оформлюється єдина "Українська Центральна Рада"^[62].

В наведеній логічній конструкції в обережній редакції згадувалося про самостійницьку Центральну Раду більше в ідеї, "в пропозиції", ніж у реальності, і було припасовано час розмов про останню так, щоб вона передувала задокументованій даті — 4 березня 1917 р. Однак спроби П. Мірчука бодай якось зняти очевидні суперечності безпорадної і елементарно неграмотної версії Р. Млиновецького викликали лише роздратування останнього.

У новій своїй книзі 1970 р. (перевидана у Львові в 1994 р.) амбітний автор знову без жодних посилань на документи твердить, що на таємному засіданні українських самостійників ("братчиків") негайно після повалення самодержавства було ухвалено утворити центральний орган для керівництва, координації боротьбою за відновлення української державності. Нею і стала утворена 15 березня (н. ст., тобто 2 березня ст. ст. — В. С.) Українська Центральна Рада — "перша самостійницька Українська Центральна Рада", яка "початково містилася в домі Дмитра Антоновича". (До речі, у той час український соціал-демократ Д. Антонович не поділяв самостійницьких настроїв, та Р. Млиновецький на це не зважає). Далі "автономісти, почувши про створення Укр. Центральної ради й довідавшися про політичні плани її організаторів — заметушилися і кинулися творити власний центр і 19 березня (6 ст. ст. — В. С.) створили "також свою "Українську Центральну Раду" в приміщенні клубу "Родина"^[63].

Після прибуття до Києва М. Грушевського 27 березня (14 ст. ст. — В. С), про плани і настрої якого буцім-то мало хто здогадувався, авторитетний V професор історії підступно перетягнув "на свій бік менш досвідчених молодих прихильників самостійницької ідеї" й використав їх "для об'єднання" двох Укр. Центр. Рад". Врешті-решт "проф. М. Грушевський, який ще під час своєї діяльности у Львові набув великого досвіду у всяких позакулісових потяганнях та партійній боротьбі, дуже допоміг автономістам в їх заходах щодо зліквідовання самостійницької Укр. Центральної ради"^[64].

За Р. Млиновецьким, злиття "обох Рад" сталося 29 (16 ст. ст. — В. С.) березня 1917 р., "що мало в майбутньому фатальні наслідки"^[65].

Замість підтвердження наведеної дати (ні в документах, ні в спогадах, ні в дослідженнях інших авторів її немає), Р. Млиновецький у підрядковій примітці зав'язує дискусію з П. Мірчуком, який у публікації про М. Міхновського "виказує виразну дезорієнтацію її автора, який заплутався в тенденційних публікаціях Винниченка і Шемета, які до того ж не знали про істновання "Братства самостійників", не знали про те, хто проводив цілу акцію творення військ і тому приписували її персонально Міхновському, не знали, хто був творцем партії "соціалістів-самостійників" і не знали, або не хотіли знати про істновання самостійницьких організацій, та повірив вигадці про "розходження" Міхновського з УНП (Українською народною партією — В. С). Слова В. Винниченка (т. 1, ст. 255), які стосувалися до кінця червня 1917 р. — П. Мірчук достосував бо березня того ж року і подав цілком не відповідаючу правді, але вигідну для автономістів дату злиття двох У. Ц. Рад"^[66]. Перечитавши таке, хтось просто згадає банальне, однак, напрочуд відповідне: "На городі — бузина, а в Києві — дядько", а хтось, до краю спантеличений, все ж потягнеться до тритомника В. Винниченка, щоб, можливо, у такий спосіб розвіяти сумніви — і зовсім уже нічого не зрозуміє, оскільки на названій сторінці не знайде згадки ні про М. Міхновського, ні про подію — "злиття двох У. Ц. Рад".

Таким чином, за Р. Млиновецьким, про діяльність втаємничених самостійників не знали (і не хотіли знати) сучасники, не дізнались (і не хотіли дізнаватись) нащадки-дослідники. Не може, природно, не звернути на себе уваги уже така немаловажна деталь. Тоді як з поваленням самодержавства всі політичні сили в Росії, що загальновизнано стала за кілька днів найвільнішою країною у світі, і в Україні в тому числі, діяли цілком легально, "Братство Самостійників" проводило "тайні засідання".

Залишаючи читачів без відповіді на елементарні питання, Р. Млиновецький наголошує на тому, що всі, хто йому не вірить — то неодмінно самі автономісти, або прихильники цієї хибної політичної орієнтації. Виходить — одному Р. Млиновецькому вдалося осягнути істину. А якщо схема вибудовується не на фактах і документах (вони не наводяться не тому, що автор забуває про них, а тому, що їх немає в природі), то можна вдатись і до абсурдної логіки і до наукоподібної форми (посилання на будь-що в надії, що переважна частина недолугих читачів повірить формі і не вдасться до перевірки). Однак, що робити з тими, хто орієнтується в предметі розмови, або задасть собі труд поцікавитись документальними підтвердженнями?

Втім, виявляється, час від часу з'являються й такі публіцисти, науковці, які заради продукування "оригінальних" концепцій та підтвердження певних ідеологічних схем не проти того, щоб скористатися пасажами Р. Млиновецького, якими б очевидно сумнівними й бездоказовими вони не поставали. Так В. Мороз по суті поєднав "зусилля" Р. Млиновецького й "удосконалення" П. Мірчука й отримав результат: першу Центральну Раду 15 (2) березня 1917 р. заснувало "Братство Самостійників", другу, 16 (3) березня 1917 р. — діячі Тупу, а 29 (16) березня дві Центральні Ради об'єдналися в одну^[67].

Тут перші дві дати зміщені на одну добу у порівнянні з версією П. Мірчука та замість М. Міхновського "творцем" першої ради називається "Братство Самостійників". Однак питання в цілому залишилися. Тому М. Климишин вирішив обійтися взагалі без точного датування "процесу" й запропонував схему трансформації першої Ради в другу: "У перших тижнях після вибуху революції 1917 р. національно думаючі послідовники Міхновського створили Українську Центральну Раду, в якій вони творили більшість у порівнянні до соціалістів. Коли ж приїхав з заслання проф. М.

Грушевський, він переорганізував Украду й від цього часу перевагу мали в ній соціалісти, головно автономісти-федералісти"^[68].

До пропаганди вигаданої тези на початку 90-х рр. підключився Ф. Турчанко. Взявшись за вивчення біографії М. Міхновського, він захопився самостійницьким напрямком суспільної думки і відтворенням досвіду політичної діяльності самостійницьких сил.

У 1993 р. у статті "Українська самостійницька ідея на зламі епох (сер. XIX ст. — 1917 р.)" Ф. Турчанко слідом за П. Мірчуком, писав, що 3 березня 1917 р. самостійники на чолі з М. Міхновським утворили Українську Центральну Раду, а 4 березня керівники ТУП оголосили про утворення об'єднання, під назвою Центральна Рада^[69].

Участь самостійників в утворенні Ради, на думку автора, їх політичні опоненти приховували, всіляко підкреслюючи ініціативну роль ТУП. До уваги не бралося, що ні самі самостійники, ні будь-хто взагалі не навели фактів на користь наведених тверджень. Однак, на переконання Ф. Турченка, є побічні дані, які наштовхують на визнання пріоритету самостійників^[70].

Наступного року Ф. Турчанко видав шкільний підручник з історії України, де писав, що "саме самостійники 3 березня 1917 р. оголосили про організацію Української Центральної Ради… Майже одночасно із самостійниками власний національний центр почало створювати ТУП… Таким чином, формувалися два центри національних сил з різною державно-політичною орієнтацією… керівники обох організацій 4 березня погодилися на створення об'єднаної організації, яка дістала назву Української Центральної Ради"^[71].

У другому виданні підручника в 2000 р. автор знову підтвердив свою точку зору щодо постання УЦР^[72]. Не змінилася вона і в найновіших виданнях підручника за 2002 та 2003 рр.

Як не прикро констатувати, але плідний популяризатор історичних знань не прислуховується навіть до цілком слушних зауважень керівника видавництва "Генеза", де друкуються підручники Ф. Турчанка, — Дубаса. Останній же, гадається, має підстави не лише з особистих міркувань та власної логіки заключати: "До слабких місць першого видання підручника Ф. Турченка, на наш погляд, можна віднести перебільшення самостійницьких настроїв населення під (російської України, що насправді важко ствердити (фактами, документами — В. С). Автор перебільшує значення політичного впливу партії радикально-самостійницького напряму, зокрема групи М. Міхновського і особливо його роль у створенні Центральної Ради”^[73].

Це, й так доволі делікатно висловлене, зауваження О. Дубас дещо пом'якшив загальним посиланням на те, що низку "недоліків" (окрім згаданого, висловлювалося ще немало закидів) Ф. Турчанко врахував у наступних виданнях підручника^[74]. Однак у тому аспекті, про який спеціально йдеться у даному випадку, помітних зрушень не відбувається. Більше того, неначебто за інерцією, неперевірені, навіть неістинні відомості включаються й до підручників інших авторів. Так Л. Кормач і В. Багацький в своєму навчальному посібнику пишуть, що ініціаторами створення Центральної Ради "виступили українські самостійники на чолі з адвокатом М. Міхновським. В цей же час власний національний центр починає створювати Товариство Українських Поступовців (ТУП)"4.

Свій "внесок" у міфотворення щодо "двох Центральних Рад" зробив і Д. Яневський, вдавшись до "редагування" всім відомих фактів і документів. Він вважає, що 3 березня 1917 р. відбулися збори, на яких були присутніми понад 100 осіб, які "гаряче прийняли пропозицію "Центральної Ради" про делегування делегації до Петрограда для оголошення новому урядові про невідкладні потреби українського народу", про що 4 березня поінформувала своїх читачів "Киевская мысль", а увечері 4 березня, тобто вже після виходу цитованого числа популярної газети, в помешканні клубу "Родина" відбулися інші збори — 14-ти присутніх тоді в Києві членів ТУП, які створили централь, "що тут же була названа Центральною радою”^[75].

Не може не звернути на себе уваги, що жодних документів, окрім інформації "Киевской мысли" та мемуарних даних, подібних наведеним у спогадах Є. Чикаленка, ніхто з прибічників "концепції двох Центральних Рад" не наводить. Відомі ж факти лише подаються під таким кутом зору (по суті — видозмінюються, тобто спотворюються, фальсифікуються), щоб хоч якось непрямо, "опосередковано" підтвердити вигадану схему. Не насторожує й те, що у працях істориків 20-х — 30-х рр. (а кращі з них належать перу активних учасників подій, таких, як, приміром, високо-фаховий, відповідальний, скрупульозний дослідник Д. Дорошенко) на існування "двох Центральних Рад" немає й натяку.

Тим більший подив викликає сентенція, до якої вдався В. Капелюшний, намагаючись підвести підсумок у розробці "дискусійного" питання: "Отже, постання на початку березня 1917 р. одночасно двох Центральних Рад являє собою безперечний історіографічний факт — як зафіксоване в літературі повідомлення про цю подію. Щодо історичності згаданих подій, чи є вони історичним фактом, то дискусії про це можуть продовжуватись безкінечно, якщо, звичайно, не буде знайдено джерело, підтверджуюче поки що "глухе" "сенсаційне повідомлення" Р. Млиновецького та пізніших авторів. Це можуть бути як архівні матеріали, так і повідомлення в тогочасній пресі та спогади сучасників"^[76].

Саме-собою відразу постає питання, а що буде, якщо "джерело" так ніколи і не буде знайдено (а це найвірогідніша перспектива — за майже 90 років нічого подібного, за всіх затрачених зусиль, чомусь не виявлено)? Тоді відпадуть будь-які підстави (для тих, хто застосовує наукові критерії — їх і нині зовсім немає) говорити про "дві Центральні Ради" як "історичний факт", "історичність згаданих подій", тобто — продовжувати дискусії. Отже, Якщо вважати історіографію галуззю історичної науки (а не міфотворчості, якій би меті те не слугувало), висновок В. Капелюшного про "безперечний історіографічний факт" виглядає, як мінімум, передчасним перебільшенням.

Що ж до початків функціонування Центральної Ради відповідно до незаперечних, документально" підтверджених фактів, то тут, вочевидь, слід погодитись зі спостереженням П. Христюка, згідно якого "закладено було Ц.Раду по зразку загально-російських "комітетів об'єднаних громадських організацій" з тою тільки ріжницею, що рада мала бути не мінським, чи губерніяльним центром, а всеукраїнським. Через це до складу ради спочатку ввійшли делегати мінських київських українських культурно-просвітних, громадських і політичних установ, а також і тих всеукраїнських установ, які мали свої центральні осередки в Київі (представники політичних партій, кооперації, духовенства, вчителів, студентів, вояків). Якогось певного, заздалегідь виробленого плану діяльности Центральна Рада на початку свого істнування не мала. Так само не був усталений і склад. І це вийшло потім як раз на добре. Склад Ради, її завдання і методи роботи еволюціонували без великих внутрішніх перешкод разом з розвитком української революції"^[77].

Ініціатори утворення координаційного центру визвольного руху — тупівці — не домоглися провідного становища в Центральній Раді. У березні тут активно працювали С.Єфремов, Ф.Матушевський, О.Волошин, а лише номінальне відношення мали Д.Дорошенко та В.Науменко. Дедалі активніші позиції займали соціал-демократи — Д.Антонович, М.Вороний, М.Єреміїв, І.Стешенко, В.Садовський.

Уже перші повідомлення про створення Української Центральної Ради, про початок її діяльності, зокрема відозва від 9 березня 1917 р.^[78] з ентузіазмом і надією були зустрінуті в широких колах українства, що швидко об'єднувалося в різного роду культурно-просвітні, кооперативні, громадські, військові, професійні, політичні організації. Почали налагоджуватися контакти і взаємодія між Центральною Радою і українськими організаціями на місцях. Хоча деякі автори певною мірою перебільшують тогочасний авторитет Ради, її реальний вплив на консолідацію українства (В. Винниченко: "вияв волі й єдності всієї нації — Українська Центральна Рада")^[79], вони, однак, мають рацію в головному: Центральна Рада досить швидко перетворилася на керівний національний центр.

По-різному оцінюються й платформи Центральної Ради початкового етапу революції.

М.Грушевський прагматично вважає що створена вона була "задля осягнення широкої національно-територіальної автономії в Російській федеративній республіці"^[80].

Схильний до романтизування В.Винниченко характеризує тогочасні функції Центральної Ради відповідно до її ролі і прагнень урочисто-розпливчасто: "Це був центр, до якого радіусами стікались усі хилитання пробудженої, національної енергії, з усіх куточків, з усіх великих і малих пунктів животворіння національного організму простягались до центру нерви нації. Сюди збігались усі жалі, всі кривди, всі надії, сподівання, плани, розрахунки, міркування. Тут вони перепалювались, перетирались, проходили через усі знаряддя політичної майстерні й виходили до нас у точних, викреслених, то гарячих, запальних, то урочисто-суворих, немов холодних лозунгах, які по нервах, через її вузли-організації неслись у тіло нації й у той чи інший спосіб посували її вперед.

В першій стадії свого істнування Центральна Рада свідомо й розраховано брала на себе вираз тільки національного обличчя українського народу"^[81].

П.Христюк же стоїть на тому, що "самий рух в масі набрав національно-культурницького характеру, з маловиразною автономістично-політичною закраскою". Лише з часом, перед необхідністю розв'язання дедалі нових завдань український рух почав набувати національно-політичного характеру^[82].

Інша оцінка початкового етапу Української революції, впливу на неї Центральної Ради міститься у двотомнику Д.Дорошенка. Він вважає, що "відразу київські українці розпочали і політичну і культурно-просвітну працю в національнім дусі, стараючись надолужити те, чого досі не вільно було робити під царським режимом"^[83]. До такого висновку автор приходить на основі детального аналізу активізації українського життя, залучення його лідерів не лише до культурно-просвітницької, але й до політичної діяльності.

Зокрема було утворено Виконавчий комітет громадських організацій. З 12 його членів 5 були українцями: Ф.Штейнгель (голова комітету), А.Ніковський (секретар комітету), С.Єфремов, М. Паламарчук, М.Порш. "Цей комітет, — зазначав Д. Дорошенко, — в перші три місяці по революції був властиво найвищою владою в Київі, аж поки його місце не зайняла Центральна Рада"^[84].

Виконавчий Губернський Комітет Ради представників організацій по Київщині, обраної надзвичайними губернськими земськими зборами в першій половині березня, "майже цілком опинися в руках українців". До комітету війшли М.Грушевський, Д.Дорошенко, В.Корольов, М.Стасюк, Хр. Барановський, А.Сербиненко, О.Степаненко, Д.Антонович, П.Понятенко, М.Синицький, В.Шульгин, С.Фракфурт, С.Коган, А.Красовський, П.Линниченко. Головою комітету було обрано М. Су ковкі на, який раніше байдуже ставився до українських домагань, проте, зважаючи на склад комітету і кон'юнктуру "почав дружно працювати з українцями і відразу став на територіально-автономному грунті". Заступником М.Суковкіна (помічником губерніального комісара) земські губерніальні збори обрали Д.Дорошенка. "Управа губернією, — констатує останній, — опинилася в українських руках і це було дуже зручно українцями використано"^[85].

Губернська земська управа теж була поповнена представниками українських організацій (Т.Сніжний, П.Пожарський, А.Сербиненко, В.Прокопович).

Аналізуючи тогочасну діяльність Товариства українських поступовців, соціалістичних елементів українства, українського клубу "Родина", київської "Просвіти", організацію і перші кроки Центральної Ради, утворення Установчої Військової Ради, Центрального Українського кооперативного комітету, видання "Нової Ради", зміст політичних декларацій ТУПа і Центральної Ради, можна стверджувати, що уже з початку березня Українська революція не обмежувалась постановкою лише культурно-просвітніх завдань^[86]. Останні, справді, займали надзвичайно велике місце у діяльності організованого українства: з них, з відновлення української мови починалось українське відродження. Однак, революція відкрила можливості для постановки в порядок денний більш широких завдань. І провідники не забарилися — відразу висунули лозунг підтримки демократичного ладу, підготовки до Всеросійських Установчих зборів, на яких мали домогтися автономії України у федеративній Росії.

Першими найпомітнішими віхами історії Української революції були маніфестації українства перших тижнів після повалення самодержавства, особливо ж масштабні демонстрації у Петрограді і Києві, відповідно 12 і 19 березня. Ці досить гучні акції (у Петрограді в них брали участь 25–30 тис, а в Києві — понад 100 тис. демонстрантів) відіграли колосальну роль у самоусвідомленні українськими колами власних потенцій, а також у переоцінці російськими колами сили, організованості українського руху. Дехто навіть схилявся до певного перебільшення значення проведених демонстрацій, мітингів, зборів, вважаючи, що вони викликали справжній переполох у колах російської демократії^[87].

Досить виважену і лапідарну підсумкову оцінку демонстрації 19 березня дав М.Грушевський, який у споминах розписав і деталі її підготовки, і хід. Навіть вдався до літературних епітетів і художніх прийомів. На його думку, "мета маніфестації 19 березня була осягнена: вона виявила наглядно й імпозантно, що українство — се не фікція в головах гуртка романтиків чи маніяків-інтелігентів, а жива сила, яка має силу над масами, їх рушає й підіймає"^[88].

Таким чином, уже в перші дні після повалення самодержавства український рух набрав у повному розумінні слова вибухоподібного характеру. Його масштабність і радикалізм, широта і глибина перетворень, що висувались як нагальні завдання для досягнененя і власної (національно-визвольної) мети і для ефективного сприяння розвитку тих всеохоплюючих демократичних процесів, до торжества яких прагнула вся прогресивна Росія, дають достатні підстави для того, щоб кваліфікувати нову стадію історичної боротьби українства як національно-демократична революція.

Таким чином, Україна потужно відгукнулася на перші ж розкати революційного грому з Петрограда, миттєво підхопила хвилю суспільних зрушень. З одного боку, це створювало опору центральним установам, що заявили претензії на владу від реставраційних замірів. З іншого — протікання лютнево-березневих процесів на місцях набуло такої специфіки, якій було затісно в річищі, що прокладалося загальноросійським політикумом. Це додавало власних чинників до оформлення значно ширшого спектру альтернатив для України, ускладнювало тим самим ситуацію в регіоні.

ІІ. ПОЛІТИЧНІ СИЛИ Й СУСПІЛЬНІ АЛЬТЕРНАТИВИ

Повалення самодержавства знаменувало собою завершення цілої епохи історичного розвитку Росії, всіх її народів. Водночас відкривалися нові можливості наявних потенцій, пошуку якомога прийнятних, оптимальних варіантів суспільного розвитку.

На жаль, на сьогодні майже припинилися дослідження досвіду революційної доби з позицій альтернативності як достатньо універсального, методологічного принципу історичної науки. Однак порівняно недавно, у другій половині 80-х рр. ХІХ ст. було нагромаджено достатньо значний обсяг напрацювань на означеному зрізі. Гадається, є прямий сенс підійти до з’ясування ключових, визначальних моментів історії революційних подій з урахуванням незаперечних дослідницьких досягнень, у яких вирізнилося кілька сутнісних підходів.

Перший — його уособили П. Волобуєв, І. Пантін, Є. Плімак, Ю. Лісовський, В. Оскоцький та ін. — в найбільш загальному вигляді зводиться до того, що історичний процес не може не містити в собі множинності можливостей вибору, а значить — потенційної поліваріантності ходу подій. З урахуванням цього, після перемоги Лютневої революції перед Росією відкривалася головна альтернатива — буржуазно-реформістський шлях до капіталізму, вільного від залишків феодалізму, або ж — пролетарсько-революційний шлях до соціалізму. Однак, революція так прискорила хід історії, що восени 1917 р. народу треба було обирати між двома диктатурами — контрреволюційної вояччини (корніловщини) і диктатурою пролетаріату^[89].

Представники іншого підходу (І. Ковальченко, В. Бовикін, В. Лаверичев та ін.) вважали, що потенційна наявність різних об’єктивних можливостей суспільного розвитку не свідчить ще про існування альтернативних варіантів, що альтернативними можна вважати лише ті ситуації, коли до об’єктивних можливостей додаються суб’єктивні фактори — здатність суспільних сил, орієнтованих на певні із існуючих можливостей, боротися за їх перетворення в життя. Виходячи з цього, Жовтнева революція не мала альтернативи, оскільки ні буржуазія, ні угодовці, що ратували за реформістський шлях буржуазного суспільства, не могли запропонувати нічого, що відвернуло б Росію від неминучої катастрофи. Нічим не могла б зарадити кризі і контрреволюційна диктатура. Очевидність цього для сучасників і була, як видається авторам такого підходу, основною причиною порівняно легкого придушення корніловського заколоту наприкінці серпня — на початку вересня 1917 р. А шлях до пролетарської революції і переходу до соціалізму не мав історичних альтернатив, були альтернативи іншого роду, пов’язані з наявністю різних можливостей для переходу влади до пролетаріату^[90].

Оригінальнішим та більш гнучкішим, діалектичнішим постає підхід до проблеми, висловлений М. Гефтером. Він, зокрема, вважав, що поміщицько-буржуазно-монархічна контрреволюція не була абстрактною перспективою 1917 р., а навпаки — досить непростою, смертельною сутичкою із зовсім непередрішеним наперед фіналом. Перемога Жовтня була історично закономірною у широкому розумінні цього слова, ситуативно міг оформитися й інший результат. А далі — у перемозі, розвитку вже самої соціалістичної революції також могли бути альтернативні варіанти^[91].

Слушною, не позбавленою раціонального зерна, думається, є пересторога І. Клямкіна, який вважав, що, при всіх очевидних ефектах, дослідникам все ж не слід абсолютизувати альтернативність як принцип, методологічний інструментарій, бачити і визначати межі правомірності і корисності використання цієї наукової категорії, тонко вплітати її у комплекс інших наукових методів^[92].

З дискусій, що зародилися як на загальнометодологічному, крупно масштабному рівні^[93], так і з приводу конкретноісторичних аспектів^[94], важливо винести прагматичний урок. Не варто заперечувати “з порогу” відмінних точок зору, а, беручи від них все прийнятне, раціональне, прагнути до поєднання загальнофілософських висновків з результатами глибокого аналізу конкретно-історичної практики, виробити підхід, за якого б теорія і неупереджена оцінка конкретних подій, рівно як і інших можливостей їх перебігу — аж до цілковитого заперечення, тобто нездійсненності, діалектично взаємоопліднювали одна одну.

Повалення самодержавства, розвиток демократичних процесів, започаткованих Лютневою революцією, виявили два реальних шляхи подальшого розвитку. Перший ґрунтувався на тому, що головні зрушення — перехід влади в інші руки — уже позаду, а відтак залишається плавно, повільно, реформістськими методами зміцнювати новий лад, поступово стабілізувати ситуацію, не допускати нових сплесків емоцій, розгулу стихії.

Після повалення монархії з партій правого крила тільки кадети зберегли нагромаджений політичний капітал і стали по суті єдиною справді впливовою ліберальною партією, від позиції якої залежав розвиток подальших подій. Інші, насамперед октябристи, які відкрито підтримували з часів першої російської революції самодержавство, потрапили у смугу жорстокої кризи ще в час війни і відтоді не відігравали серйозної ролі у житті країни. Кадети ж поспішили оголосити себе республіканцями і навіть наполягали на відповідній назві — Партія народної свободи, хоча стара від них так і не відмилася.

Не біда, що з падінням самодержавства зникли можливості для реалізації ідеалу — парламентарної монархії — Росію проголошували “демократичною парламентарною республікою” з поділом законодавчої і виконавчої влади. Правда, тут же кадети обмовлялись, дане питання, як і всі інші (в цьому більше за все і проявлялася позиція кадетів, їх суть) вирішать Установчі збори. На практиці, вони йшли на все, якби тільки відстояти привілеї зажиточної верхівки суспільства, їх всевладдя над народом. “Для нас досить важливо, — заявив лідер кадетської партії П. Мілюков, — провести хирлявий човен Тимчасового уряду через розбурхану стихію революційного океану до жаданої пристані”^[95].

Прихильники іншого шляху виходили з того, що лютий 1917 р. тільки широко відкрив двері для справжнього руху вперед, що Лютнева революція це лише переддень значно могутнішого, масштабнішого ривка, для стрімкого, форсованого досягнення соціалістичного ідеалу.

Перший шлях обґрунтовували, відстоювали Тимчасовий уряд, партії та організації, що його підтримували (кадети, меншовики, бундівці тощо; в Україні до таких поміркованих позицій наближались тупівці, українські соціал-демократи, українські есери). Другий шлях пропонували більшовики. Власне, ще під час Першої російської революції їх лідер — В. Ленін розробив концепцію переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. Повалення самодержавства для більшовиків означало сигнал для переходу від боротьби за реалізацію Програми-мінімум РСДРП (повалення самодержавства) до здійснення Програми-максимум — встановлення влади робітників і селян — диктатури пролетаріату.

В 1917 р. не було слова популярнішого за “революція”. Про вірність їй, прагнення до здійснення її ідеалів заявляли всі без винятку політичні сили (монархічні партії були заборонені і їх колишні члени не виявляли відкрито своїх позицій), всі доводили, що в своїх діях турбуються лише за долю країни і народу, домагаються торжества справедливості.

“Революційність” прихильників офіційної влади не виходила за рамки збереження ладу, притаманного основним європейським країнам. Всі соціалісти іменували цей лад капіталістичним, оскільки за нього недоторканими мали залишатись приватна власність на засоби виробництва, керівні позиції в економіці й політиці цензових елементів, залежне економічне становище робітників і селян.

Принагідно слід сказати, що дуже мало конструктивну несуть у собі спроби деяких сучасних дослідників говорити про російське суспільство (українське — рівною мірою) після лютого 1917 р. як про якусь органічну цілість — “народ”, уникати навіть згадок про соціальні розмежування й суперечності^[96]. Однак тоді елементарно неможливо віднайти ті пружини, які стали рушійними для тих по-суті “тектонічних” суспільних зрушень, що потрясли країну, весь світ уже за кілька місяців. У якийсь спосіб слід іменувати й ті групи — “страти”, які існували в реальному житті й природно втілилися в усіх тогочасних документах. Не передбачаючи нинішньої кон’юнктури, документи кожного політичного табору неодмінно оперують поняттями “заводчики”, “фабриканти”, “підприємці” (“капіталісти”, “буржуазія”), “великі земельні власники” (“поміщики”, “дворяни”) — на одному полюсі; “робітники” — промислові (“пролетаріат”) і сільськогосподарські (“наймити” — російською мовою — “батраки”), “селяни” (переважаюча маса населення, що жила з доходів від власної праці в аграрному секторі) — на іншому полюсі. Природно, між полярними верствами — проміжні, “заможні селяни”, “середні власники”, підприємці, торговці тощо, які прийнято було іменувати “дрібною буржуазією”.

“Злагоду”, “гармонію” такому неоднорідному суспільству мала забезпечити “демократія” — сформування такої моделі політичного устрою, який би, по-можливості, враховував інтереси різних верств, “згладжував” суперечності між ними, забезпечував “соціальний спокій” і стабільність. В тому, що Росія досягла саме такої стадії свого розвитку начебто переконував і весь світовий історичний досвід, логіка природної поступальності. неминуча сила прикладу, звички, інерції. На стороні тих, хто офіційнооголосив себе новими господарями країни, були також переваги багатства, культури і організації. Відтак, за логікою, народжувана політична конструкція поставала як життєво детермінована, “закономірна” — “законна”.

Однак, виявившись у ході Лютневої революції в цілому підготовленою до приходу до влади, очолювана лібералами російська еліта не вповні усвідомлювала непевність, навіть хисткість свого становища, відсутність гарантованої перспективи. Панівні верстви не мали масової соціальної бази в країні і лише на певний час, до прояснення свідомості трудящих могли експлуатувати політичну нерозвиненість мас і маніпулювати ними з допомогою обману, лестощів, нескінченних обіцянок, грошових подачок і поступок. Варто було мати на увазі, до довір’я до нових правлячих кіл було опосередкованим — через есеро-меншовицькі Ради, які підтримували Тимчасовий уряд. Швидше за все буржуазія і її партія — кадети не усвідомлювали всієї гостроти тих загальнополітичних, соціальних, економічних і міжнаціональних суперечностей, які перепліталися в тугий вузол, не лише не руйнувалися перемогою Лютого, але лежали в основі неминучої, стрімко наростаючої нової кризи російського суспільства.

Розраховуючи вести країну капіталістичним шляхом, кадети не в змозі були запропонувати політики, здатної вирішити бодай одне з найзлободенніших питань: про вихід з війни, відвернення розрухи і голоду, справді демократичний устрій держави, аграрне і національне питання. З усіх можливих шляхів підходу до управління суспільством буржуазія обрала не просто легкий і непопулярний, а й найменш ефективний, майже напевне програшний, тупиковий — проведення старої, збанкрутілої політики: продовження на догоду “доблесним союзникам” війни до “переможного кінця”, саботаж соціальних реформ (насамперед аграрної), а згодом — відмова від них, бездіяльність у боротьбі з розрухою і голодом. Навряд чи такий шлях, якщо не сподіватись на диво, міг відвернути назріваючу кризу. Більш того, він скоріше вів до її форсування, оскільки спроба звалити весь тягар війни, розрухи на плечі трудящих, бідування яких незмірно зростали у зв’язку з загибеллю нових мільйонів від війни, голоду, злиднів, контрреволюційного терору, зумовлювала піднесення класової самосвідомості, виховання мас на політичному досвіді, визрівання революційних настроїв.

Партії “демократичного блоку” в подіях 1917 р. спробували створити враження, ніби пливуть за течією, підігруючи масам революційною фразою. Фактично ж вони проводили політику підтримки контрреволюції і участі в ній проти народу. Меншовики і есери взагалі виключили як найближчу перспективу соціалістичну революцію. “Росія — країна відстала, бідна, зі слаборозвинутою промисловістю, з нечисленним пролетаріатом. Тому Росія ще далека від соціалізму”, - не втомлювався віщувати центральний орган меншовиків^[97].

Не думаючи ні про що інше, крім буржуазно-демократичного шляху розвитку, угодовські партії прагнули зайняти “середню лінію” в революції, налаштовувались на реформістські методи діяльності. Вони були не проти того, щоб у перспективі за домовленістю з вітчизняною та англо-французькою буржуазією закінчити війну (після Лютого підтримували імперіалістичну політику продовження війни до переможного кінця), поступово відновити економіку, через Установчі збори законодавчо закріпити буржуазно-демократичні порядки. Але такі розрахунки були нереальними. По-перше, народні маси не могли, не хотіли невизначений час покірно поневірятися в умовах триваючої війни, зазнавати експлуатації при збереженні панування капіталістів і поміщиків. По-друге, російська буржуазія (політично незріла, консервативна, економічно вузькокорислива) не могла через своє класове становище повністю погодитися з планами дрібнобуржуазних партій, оскільки це було рівнозначно відмові від частини привілеїв, багатства і прибутків, хоча обставини і змусять її вживати заходів для виходу з кризи: здійснювати політичні маневри, йдучи на створення коаліційного Тимчасового уряду за участі представників есерів і меншовиків. Але ці кроки не могли привести до бажаної стабілізації обстановки через брак реальних планів розв’язання назрілих проблем. Вступ же есерів і меншовиків в “законний шлюб” з буржуазією виявиться в кінцевому рахунку згубним для них. Можливості політичного маневру у есеро-меншовицького блоку виявляться гранично звуженими: на догоду буржуазії доведеться відкласти програму навіть поміркованих буржуазно-демократичних реформ.

Конкретно-історична ситуація між Лютим і Жовтнем з її незвичайною складністю, динамізмом, крутими поворотами іманентно містила різні, змінювані час від часу можливості політичного розвитку. В. Ленін, що як ніхто інший, вірив у перемогу соціалістичної революції, разом з тим послідовно виступав проти примітивних уявлень про зумовленість саме такого результату боротьби і вбачав у реальній дійсності поліваріантність тенденцій. “Що дасть завтра наша революція — повернення до монархії, зміцнення буржуазії, перехід влади до більш передових класів — ми не знаємо, і ніхто не знає”^[98], - писав він у червні 1917 року.

І все ж найімовірніше революція могла або зупинитися на буржуазно-демократичному етапі, або йти вперед, до соціалізму. Виключити можливість будь-якого з цих двох варіантів навесні 1917 р. було б неправильним, політично необачним.

Соціалістичний шлях у той історичний момент зумовлювався загалом сприятливою ситуацією для спроби реалізації віковічних прагнень трудящих до справжнього соціального, політичного й національного визволення^[99]. Додаткову об’єктивну перспективу тут створювала відносна (порівняно з іншими країнами) слабкість сил, що прийшли до влади в результаті повалення самодержавства.

Реальна альтернатива буржуазно-реформістському шляху розвитку країни була запропонована партією більшовиків, яка задовго до 1917 р. виробила теоретичні уявлення про наступну після знищення царизму спрямованість суспільного процесу. І незважаючи на те, що ситуація спочатку складалась досить суперечливо та несподівано (двовладдя не мало аналога в історії), вона водночас підтвердила і принципові розрахунки більшовиків. Тому проведений В. Леніним протягом березня 1917 р. аналіз політичного становища в країні дозволив йому після повернення в Росію в першій же короткій промові на Фінляндському вокзалі проголосити курс на соціалістичну революцію.

“Своєрідність поточного моменту в Росії, - робив В. І. Ленін висновок у Квітневих тезах, — полягає в переході від першого етапу революції, який дав владу буржуазії внаслідок недостатньої свідомості і організованості пролетаріату, — до другого її етапу, який повинен дати владу в руки пролетаріату і бідних верств селянства”^[100]. Цей висновок становив стрижньову основу, центральну ідею стратегічного плану РСДРП(б) у період між Лютим і Жовтнем. Він визначав як головну політичну мету, так і умови її досягнення.

Квітневі тези жорстко, надійно обґрунтовували соціалістичну перспективу розгорнутих у країні процесів, чим істотно вирізняли російську революцію серед багатьох інших революцій, що захлинулись через відсутність ясної програми. Водночас вони стали планом розв’язання загальнонаціональних, загальнодемократичних завдань, поставали як реальні заходи порятунку країни від невідворотної катастрофи. Так буржуазно-реформістському шляху був протиставлений соціалістичний, прямо протилежний першому за своїм класовим змістом і спрямованістю. Причому, другий шлях, за ленінською категоричною, безкомпромісною оцінкою, був не просто можливістю, але єдиною можливістю, життєвою, настійною необхідністю.

“Шляху реформ, що виводить з кризи, — з війни, із розрухи — нема”^[101], - підкреслював вождь більшовиків. Доводячи пізніше об’єктивний, закономірний характер соціалістичного вибору, В. Ленін писав: “Але в 1917 році, з квітня місяця, задовго до Жовтневої революції, до взяття влади нами, ми говорили відкрито й роз’яснювали народові: зупинитися на цьому (буржуазно-демократичному етапі. — В. С.) революція тепер не зможе, бо пішла вперед країна, ступив вперед капіталізм, дійшло до небачених розмірів розорення, яке вимагатиме (чи хоче цього хто-небудь чи ні), вимагатиме кроків вперед до соціалізму. Бо інакше йти вперед, інакше рятувати країну, змучену війною, інакше полегшувати муки трудящих і експлуатованих не можна”^[102]. Очевидна перевага більшовиків полягала в тому, що вони не лише з надзвичайною оперативністю, без найменших вагань не лише вказали на об’єктивну необхідність переходу Росії до соціалізму, а й впевнено визнали основні віхи, розкрили їх конкретний зміст відповідно до умов країни: “…Ми підемо безбоязно до соціалізму і… ось якою дорогою лежить наш шлях: через республіку Рад, через націоналізацію банків і синдикатів, робітничий контроль, загальну трудову повинність, націоналізацію землі, конфіскацію поміщицького реманенту та ін.”^[103]. Здійснення таких заходів і кроків, за ленінським висловом, відразу ж поставило б Росію однією ногою в соціалізм.

Переведення розвитку країни на новий, соціалістичний шлях розглядалося більшовиками не як щось незвичайне, надприродне, а як практичний вихід із кризи буржуазно-поміщицького ладу, з того тупика, в якому опинилася вона у 1917 р., тобто як конкретну відповідь на назрілі проблеми суспільного розвитку. У ленінській постановці соціалізм, що був метою і ідеалом робітничого руху, постав як загальнонаціональна потреба, а перехід до нього — як загальнонаціональне завдання.

Вперше в марксистській теорії і практиці В. Ленін знайшов варіант органічного поєднання соціалізму з національними умовами та інтересами конкретної країни — Росії і тим самим обґрунтував соціалістичну перспективу як нагальну загальнонародну справу. Величезне значення мала пропаганда тези, відповідно до якої розв’язання загальнодемократичних завдань може бути забезпечене виключно на шляху до соціалізму і аж ніяк не на платформі буржуазно-демократичного розвитку. Це відкривало можливості впливу на революційно-демократичний потенціал масового невдоволення і народного руху, спрямування його в річище формування соціалістичної революції.

Вибір шляху суспільного розвитку в поліетнічній країні з нерозв’язаним національним питанням, що дісталось у спадок від попереднього імперського режиму, не могло не внести своїх коректив у процесі вироблення, оформлення поглядів на перспективу, як віддалену, стратегічну, так і наближену, ситуативну.

***

Українські політичні партії, процес створення яких почався на рубежі ХІХ і ХХ століть і мав основною мотивацією розв’язання національного питання власними силами, з великим ентузіазмом зустріли повалення монархії, щиро вітали перші кроки Росії по шляху демократії. Всі вони вважали, що разом з іншими антисамодержавними чинниками зробили свій внесок у ліквідацію історичних пережитків — перешкод до соціального і національного прогресу. Однак це зовсім не означало, що стратегічна мета була вже досягнутою.

Неважко було передбачити, що нові правителі Росії не будуть поспішати з радикальними змінами у сфері міжнаціональних стосунків, неодмінно висуватимуть однією з абсолютних констант непорушність, цілісність держави, а замах на останню кваліфікуватимуть як найстрашнішу загрозу, підступний удар по революції, демократії. Відтак нагальною необхідністю був вибір курсу, лінії поведінки, які б якнайоптимальніше наближали до жаданої мети — повномасштабного відродження нації, виведення її на рівень передових спільнот.

Самим життям така відповідальна місія покладалася на Центральну Раду як координаційно-політичний, організаційний, керівний центр усього українства. Особливу ж роль судилося відіграти її голові, безперечно найвідомішому, найпопулярнішому тодішньому громадському діячеві — М. Грушевському. З його поверненням “український рух у Києві зразу відчув досвідчену й авторитетну руку свого керівника. Ніхто в даний момент не під ходив більше для ролі національного вождя, як Грушевський, ніхто навіть і рівнятися не міг із ним щодо загально признаного авторитету й тої поваги, якою оточувало його все українське громадянство”, - відзначав Д. Дорошенко. Уже в першій своїй статті “Велика хвиля”, опублікованій 25 березня “Новою Радою”, “…Грушевський вірно схопив ситуацію і ясно поставив перед українством завдання, які розгортались перед ним з вибухом революції. Він рішуче і категорично заявив, що українські постуляти й домагання мусять зразу бути поставлені в усій їх широті”^[104].

Д. Дорошенко вважає необхідним віддати належну “честь Грушевському, що він зразу поставив ці домагання конкретно в формі автономії України”^[105].

Втім, слід відразу обмовитися, що суголосно з М. Грушевським відчувало, оцінювало момент, формулювало основні вимоги, бачило перспективу їх досягнення майже все політично активне українство, що інтенсивно втягувалося в суспільне життя. Так що від самого початку теоретичні напрацювання й узагальнення М. Грушевського з’являлися не як витвори “героя-одинака”, а органічно вінчали інтелектуальні зусилля національної еліти.

Шукаючи відповіді на питання — що робити, куди йти далі — ідеологи українського руху були єдині в тому, що розпочата революція несе в собі соціальне й національне визволення. Щоправда, ступінь зв’язку обох елементів, їхня питома вага в детермінації широкого народного руху оцінювалася по-різному.

Для тих, хто в 1917 р. став біля керма українського руху, не виникало жодних вагань у питанні про сутність і характер процесів, що розпочалися в Україні і мали завершитися, як вони сподівалися, досягненням стратегічної мети.

Беззастережно визначивши головною причиною політичного піднесення в Україні національний момент і, пов'язавши розв'язання існуючої суспільної суперечності з нагальною демократизацією всього укладу життя, вони були переконані, що революція в регіоні має національно-демократичний характер. Широка демократизація суспільного життя розглядалася при цьому як головний чинник докорінних перетворень в інтересах трудових мас, тобто включала в себе соціальний аспект.

Природно, комбінування складових процесу, що розпочався з поваленням самодержавства, уявлялося по-різному і залежно від обставин змінювалося. Не залишилися незмінними й погляди на співвідношення між визвольним рухом в Україні і загальноросійським процесом.

Так В.Винниченко вважав, що після лютневих подій в українському суспільстві відразу відпали будь-які інші орієнтації (що існували раніше), крім однієї — "Всеросійська Революція, Справедливість". Лідер українських соціал-демократів навіть через кілька років не міг утриматися від революційного пафосу, передаючи тогочасні настрої українства: "За 250 років перебування в спільці з Росією українство вперше в ці дні почуло себе в Росії дома, вперше інтереси цеї колишньої в'язниці стали близькими, своїми.

Ми стали частиною, — органичною, активною, живою, охочою частиною — єдиного цілого. Всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер ми матимемо в Росії? Де по всьому світі є такий широкий, демократичний, всеохоплюючий лад? Де є така необмежена воля слова, зібрань, організацій, як у новій великій революційній державі? Де є таке забезпечення права всіх пригноблених, понижених і експлуатованих, як у Новій Росії?"^[106]

Піднесеному сприйняттю Лютневої революції в Україні сприяла й поширювана інформація про те, що дуже велику, мало не головну, роль у поваленні царизму відіграли укомплектовані переважно українцями Волинський та Ізмайлівський полки Петроградського гарнізону. М.Грушевський і П.Христюк стверджували, що їх підготували до цього українські революційні організації Петрограда, а В.Винниченко відводив головну роль тут місцевій організації українських соціал-демократів^[107]. Є свідчення і про те, що про вплив на командний склад полків завчасно потурбувалися масони, які домоглися від офіцерів обіцянок не вживать зброї проти виступів у Петрограді, по суті сприяти перевороту, що готувався^[108].

Щоправда, П.Христюк крізь призму років дещо стриманіше, аніж його колеги по Центральній Раді, оцінив Лютневу революцію, можливості, які вона відкривала для подальшого цивілізаційного поступу: після "короткої спілки" всіх антимонархічних сил буквально наступного дня виявилась суперечність, навіть ворожість інтересів працюючих мас і тих, хто жив їх експлуатацією. "Конфлікт між двома силами — буржуазією і працюючими масами — почався одночасно на всіх просторах бувшої імперії, але пішов не всюди однаковим темпом і в однакових формах, ускладняючись місцевими умовами як соціально-економічного, так і національно-політичного характеру. Під впливом цих умов инакше розвинувся він на Україні, ніж на Московщині"^[109].

Інший суттєвий момент, на думку П.Христюка, відразу ж виявився у повній нездатності великоруської ("московської") демократії належною мірою оцінити позитивну роль, великі демократично-визвольні потенції національних рухів, які були кваліфіковані "як буржуазні і контрреволюційні". З цього не вийшло нічого доброго для революції взагалі: "Хибним розумінням і відношенням до національних революцій з боку московської революційної демократії, яка по праву могла претендувати на революційний провід у всеросійському масштабі, було нанесено велику шкоду справі революції: загально-російський революційний фронт одразу ж було розбито по лінії міжнаціональної боротьби, в результаті чого на великих просторах бувшої Росії революційна боротьба пішла одночасно в двох напрямках: в напрямку соціально-економічної боротьби працюючих проти визискувачів і в напрямку національно-політичної боротьби нації з нацією, робітництва та селянства з таким самим робітництвом та селянством"^[110].

Авторові цих рядків можна, мабуть, закинути, що такого швидкого прозріння щодо позиції великоросійської демократії в 1917 р. насправді не було й бути не могло. Однак наведений висновок не може скільки-небудь суттєво змінити оцінку загальної логіки тогочасних орієнтацій лідерів українського руху, основних напрямків, суті курсу, що ними обирався.

Найгрунтовніше платформа українського руху, а відтак — Української революції, розроблена у працях М.Грушевського. З методичною послідовністю він ішов від вихідних тем до заключних, повертаючись у разі потреби до тих сюжетів, тлумачення яких зумовлювалося новими обставинами.

Першою такою працею стала брошура "Хто такі Українці і чого вони хочуть", у якій прийдешні завдання обгрунтовувались всією попередньою історією українського народу, його сутністю й особливостями.

На чільне місце М.Грушевський поставив питання: "Що означає ся назва, хто такі українці, кого вони вважають своїми товаришами у своїм ділі, і чого вони хочуть для свого народу й краю"^[111].

Ці питання, що самі по собі викликали інтерес у широкого загалу, безперечно, мали й досить вагоме політичне навантаження. Саме через ті чи інші відповіді на них визначалися підходи до тогочасного етапу суспільного розвитку, до формування конкретних завдань руху, котрий, як і будь-яке масштабне явище в історії, містив у собі поряд із елементом усвідомленої дії і величезний відсоток стихійності. Саме цю стихійність пропонувалось увести в певне ідейне й організаційне русло, дати їй чітку платформу, програму боротьби.

М.Грушевський дав дуже стислий, надзвичайно концентрований виклад історії українського народу, обгрунтувавши свій висновок таким чином: "Так, ми — стара Київська Русь, але ми разом з тим український народ, осібний народ, з своєю осібною мовою, історією, письменством і культурою. Ви, великороси, признаєтеся теж до нашої Київської Русі, від котрої пішла ваша освіта й культура, і ми того історичного зв'язку не заперечуємо. Але ми зовсім осібно від вас пережили нашу українську добу, яка наклала свою останню печать на наше життя: відродження XVI віку, козаччину, великі народні повстання XVII віку, розвій українського народовладдя, козацького демократизму. Ми пройшли свою путь великої боротьби за волю і рівність, котрої не знали інші народності руські. В ній ми остаточно сформувалися в український народ, а теперішні події закінчують його перетворення в українську націю"^[112].

Варто наголосити, що навіть чимало термінів, здавалося б, досить зрозумілих, чітких, простих, на той час вимагали свого наукового тлумачення (самих термінів "Україна", "українець" офіційна Великоросія не знала й знати не хотіла, вживаючи умисне принизливі — "Малоросія", "малорос"), і М.Грушевський знову-таки з'ясовував їх не лише з академічною, але й із політичною метою.

"Хто може бути українцем і кого українці приймуть у свої ряди як свого товариша? — ставив він питання і відповідав: — Передусім, розуміється, всі ті, хто зроду українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно з своїм народом, з усіма свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю.

Але не тільки хто природжений українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з українцями і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання — се не важно. Його воля і свідомість вирішує діло. Коли він почуває себе найближчим до українців і ділом се показує, він українцям товариш і земляк"^[113].

Голова Центральної Ради добре знав, яким полінаціональним унаслідок багатьох причин виявився склад населення України, й відразу застерігав, що українці з величезною повагою будуть завжди ставитись до представників будь-якої національності. "З ними українці будуть порозуміватися у всім, що торкається нового ладу на Україні. Спільно з ними вони постараються упорядкувати нове життя так, щоб воно було добрим не тільки для самих українців, але і для всіх тих інших народностей, яких історична доля розселила на Україні і які хочуть теж бути її добрими горожанами і вірними синами разом з українцями"^[114].

Ці ж питання, але більш докладно, М.Грушевський обгрунтував в іншій брошурі того часу — "Звідки пішло українство і до чого воно йде". Щоправда, голова Центральної Ради прагнув з'ясувати суть українського минулого, еволюцію українського етносу, зміст "українського питання", причини та історію українського руху не лише для українців, а й для тих, хто зі здивуванням спостерігав за його зростанням і зміцненням.

"Теперішнє Українство, — наголошував Грушевський, — се те, що було од віків на українській землі: домагання для українського народу рівного права з іншими народами — права бути господарем на одвічній своїй землі. Тільки що народ той називав себе в давніх віках народом руським; а як ся назва стала означати і великоросів, і тих, що від українського народу його права відбирали, то він не схотів далі сим іменем називатись і пошукав собі іншого імені. А діло його старе — те, що почалося багато віків тому"^[115].

Звичайно, головну увагу лідери українського руху приділяли з'ясуванню становища України після повалення самодержавства. М.Грушевський присвятив цьому питанню низку статей у "Новій Раді" (25 березня — 15 квітня 1917 р.), виданих пізніше окремою брошурою "Вільна Україна".

Учений вважав, що з перемогою Лютневої революції багатовікові домагання українців зможуть нарешті здійснитися. Як послідовний демократ (у чомусь, можливо, ідеаліст і, навіть, утопіст), він виходив з уяви, що "у вільній Російській республіці не може бути невільних народів, так само як не може бути невільних людей!" Саме такою була точка зору М.Грушевського на українську справу в той момент.

"Велика хвиля настала! — стверджував головний ідеолог українства. — Впали з України кайдани, в котрі прибрала її лукава політика Московського царства, коли визволений великими зусиллями український народ передав у його опіку свою новоздобуту свободу!..Сю глибоку зміну в становищі нашого народу і нас, як його представників, ми мусимо в повній глибині відчути і з неї відповідні виводи зробити. Минули ті обставини, коли ми мусили виступати з петиціями, супліками, доводити свої права навіть на культурне самоозначення, навіть на такі елементарні речі, як уживання своєї мови для своїх культурних потреб, допущення її до навчання в школі, до уживання в урядах і суді. Ще рік тому українське громадянство силкувалося прихилити уряд і законодавчі органи до того, щоб вони зрушили українську справу в Росії з мертвої точки, признавши отсі елементарні домагання: занехання репресій, відновлення скасованої з початком війни української преси і українських організацій, заведення української мови в школі і в урядуванні"^[116].

Так само, як і В.Винниченко, М.Грушевський був глибоко переконаний у тому, що і Росія в цілому, й Україна зокрема вступили в якісно нову стадію свого розвитку, коли відпала потреба оглядатися назад, а належало прямувати вперед, виходячи з нових реалій. Голова Центральної Ради вважав, що російська революція розв'язала українську проблему в тому розумінні, як вона поставала донедавна. "Нічого більш помилкового не може бути тепер, — відзначав він, — як витягнути старі українські петиції й подавати їх наново уряду як наші домагання в даний момент. Не може бути більшого нерозуміння хвилі, як наші старі домагання вважати мірою українських потреб в теперішності і сповненням їх думати задовольнити потреби нинішнього українського життя. Те, чого ми добивалися п'ять, чотири, три, навіть рік тому, коли б се було тоді, було б прийняте українським громадянством з щирою подякою і дійсно могло б мати своє значення, було б добром для нашого народу, охоронювало б його від переживання тяжких хвиль останніх літ, полегшило б йому дальший культурний похід. Воно, розуміється, потрібне й тепер, мусить бути уділене негайно, щедрою рукою, в розмірах найбільш широких, свобідних від усяких обмежень і застережень. Але воно ніяк не може вважатися задоволенням українських потреб, "розв'язанням українського питання" для даного моменту. Се треба з усією рішучістю сказати про останню заяву тимчасового уряду про його співчуття до "культурно-національного самоозначення народностей Росії". Не про нього тепер річ і нікого воно тепер не інтересує на Україні. Українського питання вже нема. Є вільний великий український народ, який будує свою долю в нових умовах свободи.

Великі події, пережиті нами, зняли гальма із скритої енергії нашого народу. Як пригнічена пружина, вона підноситься перед здивованими очима чужих і своїх"^[117].

Подальші події покажуть лідерам українського руху, що вони, "сп'янівши" від перших днів революції, переоцінили розмах демократії, її глибину в Росії. Проте саме така переоцінка зумовлювала підтримку керівниками національних рухів (у той час не лише українського) тих процесів, що відбувались у Петрограді, інших життєво важливих центрах країни, а також правлячих політичних кіл.

В.Винниченко вважав, що такою була позиція не лише керівництва українського руху, що "в цьому дусі мислило, почувало й діяло за тих днів усе національно свідоме, організоване українство"^[118]. На підтвердження цієї думки він наводить заяву петроградської організації Товариства українських поступовців, зроблену в перших числах березня 1917 р.: "Ми, члени петроградського відділу Союза Українських Поступовців, глибоко переконані, що витворені державним переворотом нові правові умови особистого та громадського життя повинні забезпечити порішення тих завдань, які ставить собі український національний рух у об'єднанню з демократичними силами всієї країни.

Проголошені яко провідні державні основи гасла політичних свобод дають певність, що безповоротно одійшли в минуле всі національні обмеження, так ревно прикладані до українського народу за старого режиму й так широко використовувані ним у боротьбі з українським рухом у обставинах військового часу"^[119].

Таким чином, уважаючи головною причиною суспільної активності українства довготривале гноблення російським царизмом, провідники національного руху були переконані, що повалення самодержавства відкривало можливості для задоволення нагальних вимог українців як етносу й водночас стимулювало об'єднання з усіма демократичними силами країни для здійснення програми таких перетворень, які виключали б повернення до попереднього стану й забезпечували реформування усіх сфер життя за кращими світовими зразками.

Найголовніше, чого мали домагатися українці, що повинно було стати центральним пунктом їхньої програми, — це воля, забезпечення права самим розпоряджатися своєю долею. Тому повалення самодержавства вони сприйняли як запоруку визволення, а в підтримці революції вбачали гарантію від реставрації старих порядків. "Українці не хочуть більше такої неволі ні собі, ні кому іншому на Україні і в усій російській державі"^[120], - заявляв М.Грушевський.

Нагальною потребою часу було відстоювання демократичних свобод, народжених у Лютому: "Кожен повинний мати свободу висловлювати свої гадки живою мовою і друкованим словом, збиратися на зібрання і обговорювати на них свобідно всякі справи, зв'язуватися в товариства і союзи, не питаючися на те нічийого дозволу. Книги і газети повинні виходити, як тепер виходять, без цензури, без дозволу начальства. Не повинно бути ніякого примусу в вірі, як давніше було: кожний може держатися такої віри, якої хоче, і свобідно переходити з одної віри у другу"^[121].

Іншим наріжним принципом-завданням мало стати забезпечення реальної рівності всіх людей. "Однакове право повинні мати пани і мужики, багачі і робітники, освічені і прості, чоловіки і жінки, якого б хто був народу і віри — всім одне право. Всі мають право вільними голосами вибирати собі всяку владу. Всім повинний бути доступ до виборних урядів, хто тямущий і може його сповняти. Всім має бути можливість учитися, просвіщатися, доходити розуму і знання"^[122].

Забезпечення волі, свободи, рівності визначальною мірою залежало від характеру організації влади в країні. Отже, це питання теж належало до ключових. Голова Центральної Ради зазначав: "Щоб не було ніякої тісноти від влади людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, не має бути іншої влади, тільки з вибору народного! Се називається устроєм демократичним — щоб народ сам собою правив. Як у селі все має становити вибрана сільська рада, а правити виборна сільська управа, так має бути в повіті, в губернії і всім краю!..Такий устрій, коли не має бути ні царя, ні короля, всі власті і всі установи мають бути з вибору народного, і сі вибори мають бути так уряджені, щоб у них мали право і дійсну перевагу люди всі, робочий народ — такий устрій зветься демократичною республікою, і українці хочуть його. Вони хочуть, щоб Росія з царства зробилася демократичною республікою"^[123].

М.С.Грушевський пропонував водночас і перевірений досвідом передових країн механізм залучення народу до участі в державотворенні, в управлінні державою. Це передусім запровадження демократичної виборчої системи. "Вибори мають бути такі, щоб всі мали право вибирати, щоб кожен мав тільки один голос і голос голосові був рівний. Щоб вибирали відразу кого треба, а не так, щоб вибирати спочатку виборщиків, а ті вже тільки вибиратимуть кого треба. Треба, щоб голосування було тайне, письменне — щоб не можна було знати, хто за кого голосував, і потім за те мститися і надокучати. Се зветься чотирьохчленне виборче право: загальне, рівне (всеобще), пряме (безпосереднє) і тайне. Воно найкраще запевняє право свобідного вибирання.

Вибрані депутати мають становити закони людям. Вибрані власті мають завідудвати всіма справами. Власті всякі мають вибиратися тільки на певний час, на скільки там років, і за свою діяльність, за те, що вони зробили недобре, мають відповідати перед виборним судом. Вибрані до законодавчої роботи депутати крім того, що вибираються теж на недовгий час, скажімо на три роки, важливіші закони мають подавати під волю всього народу, щоб він свою думку про них вимовив"^[124].

Природно, що предметом особливої уваги у програмі державного переустрою Росії мав стати національний момент, справедливе розв'язання питання про поєднання загальнодержавних інтересів з інтересами всіх народів, що населяли країну. Щодо цього лідери українського руху, здається, були підготовлені найбільшою мірою. Їхні погляди викристалізувались не лише у довготривалій боротьбі з шовіністичною політикою самодержавства, а й у затяжних дискусіях усередині самого руху. "Українці хочуть, — писав М.Грушевський, — щоб у тій республіці, хоч би як добре урядженій, не порядкували всім на місцях люди з столиці, з парламенту (Думи) тої республіки чи міністерства її, вибрані всіма людьми з Російської республіки. Кожний народ і кожний край має свої потреби, свої звичаї, свої справи на місці, до котрих трудно приладиться уряду чи Думі цілої республіки. Російська республіка занадто великий край, складається з ріжних великих країв, дуже не однакових, і народів дуже відмінних. Однакового закону не складеш для Сибіру і України. Трудно заразом порядкувати нашими хліборобськими краями і якими-небудь північними коло Білого моря або Тихого океану"^[125].

Зважаючи на реальну політичну ситуацію, що склалася на той момент, варто було подумати над тим, які повноваження доцільно делегувати державному центрові, а які залишити місцям. Звичайно передбачити наперед всі можливі варіанти розвитку подій українські лідери не могли, проте головний напрям усе ж було визначено: "Українці через те хочуть, щоб головний парламент республіки і уряд її завідували тільки справами, які не можна роздати на місця. Небагато таких справ — як одведення війни чи миру, складання трактатів з іншими державами, завідування військом усієї республіки, уставлення однакових грошей, міри та ваги, і інші такі справи. А все інше, щоб порядкували у себе в краю виборні думи чи сейми та виборні міністерства, які вибере собі людність: щоб становили закони для свого краю, накладали податки і розпоряджалися ними і всіма прибутками свого краю, всіма землями і багатствами його, наділяючи скільки треба на потреби республіки"^[126].

Слід було подбати про те, щоб надалі виключити всяку можливість розпоряджатися ресурсами, результатами праці людей будь-якого краю без їхньої згоди, домогтися, щоб вони були справжніми господарями власного регіону. На думку М.Грушевського, досягти цього можна було лише за умови будівництва в Росії федеративної демократичної республіки з широкою територіальною автономією національних країв.

"Українці добиваються того, — підкреслював учений, — щоб Україною всією правила виборна рада України, чи сейм, як його називають, та виборні міністри. Щоб вони могли дбати про свій край не питаючися ні в кого ухвали та підтвердження, крім свого народу — питалися волі виборців України, а не уряду республіки. Щоб вони були зв'язані вічним союзом між собою, спільно порядкували найважливіші для сього союзу справи, а всередині, в своїх внутрішніх справах були самостійні, автономні, як се називається. Такий устрій зветься федеративною республікою з широкою автономією її країв. Україна мусить мати широку автономію в федеративній Російській республіці, щоб порядкувати вільно у себе свої справи, самостійно правити ними. Сього хочуть українці, щоб забезпечити свободу і добробут всій людності України, а найпаче робочому народові її!"^[127]

Для досягнення поставленої мети (автономії України у складі федеративної Російської республіки) необхідно було провести значну організаторську роботу, за яку взялася з перших днів революції Центральна Рада. Від практичного виконання такої роботи вирішальною мірою залежало розв'язання соціальних проблем, забезпечення добробуту для більшості народу, який у минулому пригноблювався і експлуатувався. Голова Центральної Ради заявляв: "Коли ми здобудемо автономію України: щоб наш край мав у себе дома в Києві свою законодавчу Думу (сейм), свій виборчий уряд (міністрів) — вибраний всією людністю України, тоді трудящий народ український буде по своїй волі порядкувати всім на Україні. Селяни і робітники становлять більшість людності, вони зможуть мати більшість депутатів в українськім сеймі таких, яких захочуть мати: з тямущих селян і робітників і з тих людей просвічених (інтелігентів), які боронять права трудящого народу. І вони забезпечать добробут робочих людей законами, заведуть такі порядки, щоб була справедливість: щоб трудящий чоловік мав усю користь від своєї праці, а не утримував своїм потом неробів усяких, що живляться з народної праці, самі не даючи ніякої користі народові"^[128].

Оскільки Україна станом на 1917 р. залишалась переважно аграрним регіоном, найважливішою соціальною проблемою в ній залишалась земельна.

Аграрні відносини в Україні були дуже непростими. Велика кількість землі належала тим верствам, які не обробляли її самостійно, вдаючись до найму, експлуатації, здачі землі в оренду тощо.

Висловлюючи спільну позицію керівництва українського руху, М. Грушевський писав: "Організації й партії українські стоять на тім, що земля повинна бути в руках тих, хто на ній працює. Землі казьонні, удільні, монастирські і великі поміщицькі маєтки повинні бути забрані, а від поміщиків по справедливій оцінці їх коштів і прав маєтки треба викупити коштом українського краєвого скарбу (казни) і роздавати в користування людям, які будуть на тій землі працювати. Український сейм обміркує, як сю справу перевести: скільки землі зоставити у теперішніх землевласників, яким способом відібрати від них лишки — за яким викупом, і як наділяти потім людей землею з того земельного фонду"^[129].

Водночас лідери українства, українських партій і організацій з самого початку революції виявляли підвищену обережність щодо аграрного питання, можливої радикалізації селянських вимог й, особливо, щодо темпів розв'язання проблеми. Більше того, відразу ж намітилася тенденція відстрочування з розв’язанням земельного питання, його відкладання "на потім".

"Се справа складна, — зауважував із цього приводу М.Грушевський, — котру треба добре обміркувати, щоб не скривдити непотрібно людей, не витворити даремного і шкідливого заколоту. Тепер до неї пориватися не можна. Охорони, Боже, хапатися тепер захоплювати землю, ділити її силоміць або нищити чиєсь хазяйство. І так край збіднів через війну, жалко кожної міри збіжжя, що могла б марно пропасти. А всякі вороги свободи скористувалися б із заколоту, щоб повалити свободу і вернути старі порядки, панування царя, поміщиків і чиновників — так як сталося десять літ тому. Тоді теж почалася свобода — та упущено її. Треба насамперед укріпити свободу, здобути волю Україні, її автономію, а тоді трудящий народ буде хазяїном на Україні і упорядкує земельну справу на українській землі так, аби було для нього найкраще і щоб до неї ніхто сторонній не мішався"^[130].

Щодо робітництва платформа М.Грушевського була ще розпливчастішою, ніж щодо селянства. Спеціальні вимоги тут розчиняються у загальних положеннях "охорони праці трудящих" узагалі та справедливу винагороду за неї. Відстоюючи в той конкретний момент приватну власність на засоби виробництва (хоча в майбутньому відмова від цього принципу не виключалась), голова Центральної Ради висував дещо нечітку, не в усьому логічно узгоджену платформу: "Справедливо було б, щоб фабрики й заводи, так само як і руди і шахти, ліси і води і всі багатства земні, належали до самих трудящих, або до краю, до автономної України. Поки ж знайдеться для того відповідний спосіб, щоб задовольняв робітників, не шкодив розвиткові промислу — поки фабрики, заводи і великі промисли зостаються у володінні приватнім, треба дбати про те, щоб сили робітника шанувалися, його праця нагороджувалася справедливо. Для сього повинний бути заведений 8-годинний робочий день, а для неповнолітніх і того нижчий. Недільний спочинок повинен шануватися твердо. Мають бути заведені пенсії на старість і каліцтво. Треба уставити розмір заробітку, нижче котрого робітник не має діставати"^[131].

Реформістський, поступовий характер пропонованого курсу тут цілком очевидний.

Лідери українського руху вважали за необхідне, насамперед в інтересах трудящих, скасування всіх податків, окрім одного — "прогресивно-доходового".

Надміру загальною, значною мірою абстрактною, більше схожою на продукт мріянь, аніж тверезого політичного розрахунку, виглядає позиція М.Грушевського щодо можливого розвитку продуктивних сил країни, що мав привести до поліпшення становища усіх громадян України: "Треба спільними силами — робочою силою, освітою і наукою розвивати продуктивну силу країни, її багатства, щоб того багатства ставало на всіх і здійснилось те побажання, висловлене здавна прихильниками робочого чоловіка: аби кожен діставав від громадянства по своїй потребі і уділяв громадянству свою працю, свій хист і знання по своїй спромозі. Аби люди не в'янули від непосильної праці, не занедбували своєї освіти, розвивали свої сили духовні і фізичні, свій хист і снагу, і щоб праця для них була втіхою і задоволенням, а не карою божою, не прокляттям тяжким"^[132].

Очевидно, варто ще раз наголосити, щоконцепція Української революції не обмежувалась лише національно-державницькими завданнями. Соціальний аспект постійно перебував у полі зору керівників українського руху, виступав наріжним каменем, вихідним пунктом при визначенні стратегії боротьби. Це підтверджують і пізніші оцінки, коли лідери українства вдавалися до ретроспективного аналізу.

В урочистій промові з нагоди першої річниці Центральної Ради 20 березня 1918 р. М.Грушевський наголосив: "У своїй діяльності Центральна Рада завжди мала єдиний критерій, єдиний компас — це інтереси трудящих мас"^[133].

Ця теза ще більше посилювалася, конкретизувалася у газетних публікаціях 1918 р., що увійшли пізніше до брошури програмового характеру "На порозі Нової України". Здавалося б, добре обізнаний з першими результатами соціалістичного експерименту в його більшовицькому варіанті, палкий прихильник реформісьської політики М. Грушевський мав би відчувати певні сумніви, принаймні застереження, щодо його наслідків. Проте він і надалі засвідчує принципову відданість обраному Українською революцією курсові, не зрікається кінцевої соціалістичної орієнтації. "Нашій народній державі, - заявляє Грушевський, — ставимо грандіозні завдання: не тільки зверхню охорону ладу й порядку, яку ставить собі звичайна буржуазна держава, хоч би й буржуазна республіка, а проведеннє й поглибленнє правдивого послідовно розвиненого демократизму і можливе наближеннє до соціалістичного ладу, оскільки воно можливе в реальних обставинах кождого даного моменту, на кождім новім щаблю нашого життя"^[134].

Голова Центральної Ради був твердо переконаний, що реформи, які становлять зміст Української революції, мають бути соціалістичними за своїм характером. Він знову і знову намагався довести: "Будуючи українську державність, будуємо міцну твердиню, до котрої не буде приступу поліцейсько-бюрократичної реакції. Укріплюючи авторитет нашої соціалістичної Центральної Ради й її соціалістичного міністерства, хочемо зробити нашу Україну твердою кріпостю соціалізму. Будуємо республіку не для буржуазії, а для трудящих мас України, і від сього не відступимо!"^[135]

Слід сказати, що протягом десятиліть стало звичним цитувати ті численні висновки-зізнання з Винниченкового твору "Відродження нації", в яких стверджується, що українські соціалісти насправді виявились не стільки соціалістами (тут значно послідовнішими були більшовики), скільки буржуазними демократами, та й то поганими. Як правило, з праці в працю при цьому кочував висновок, що українські партії прикривали соціалістичною назвою своє справжнє — буржуазне нутро. Насправді ж, якщо неупереджено перечитувати В.Винниченка, зовсім неважко переконатися в іншому. Колишній голова Генерального Секретаріату передусім жалкує з приводу того, що українським лідерам не вдалося витримати саме соціалістичного курсу, що обставини змушували їх раз у раз відходити від принципової лінії, що їм не вистачило послідовності, наполегливості. Тому й результати виявились такими невтішними.

Недостатня соціалістичність, нехтування нагальними проблемами трудящого люду — одна з найсуттєвіших причин поразки Центральної Ради, Української революції — цю тезу послідовно обстоює і П.Христюк.

А М.Шаповал навіть через десятиліття після подій 1917 р. залишається категоричним: "Соціяльна структура населення на Україні така, що коли хочеш залишити буржуазний устрій, то мусиш залишити при владі російсько-жидівсько-польську буржуазію, значить національно і соціально українська нація залишиться в неволі. А коли хочеш влади української, то вона неминуче мусить бути селянсько-робітничою, з того неминуче буде треба перебудувати суспільний устрій відповідно інтересам селян і робітників. Це можливе шляхом лише соціяльної революції. Необхідність соціяльної революції є об'єктивна, цеб-то вона існує помимо нашої власної волі в самому характері суспільної структури.

Визволення праці українських селян і робітників ніяким иншим шляхом, ніж соціяльна революція, неможливе.

Подобається кому чи ні, але ми маємо лише один шлях — соціяльна революція"^[136].

Водночас лідери українства були свідомі того, що їхнє бачення соціалізму значно відрізняються від максималістського, радикалістського, більшовицького варіанта, а шляхи революції, як вони їх собі уявляли, значно відрізнялися від тих, що відстоювалися РСДРП(б). Аналізуючи матеріали численних українських з'їздів, що незмінно присягали на вірність популярній на той час соціалістичній ідеї і формулювали завдання, які підпорядковувались її реалізації, П.Христюк зауважував: "Звичайно, з точки погляду прихильників комуністичної революції, українська революція була в той час по своїй соціально-економічній природі дійсно дрібно-буржуазною і ні в якому разі не соціалістичною і тим більше не комуністичною"^[137]. Відповідаючи ж тим, хто намагався доводити, ніби український рух був по суті контрреволюційним, П.Христюк тут же уточнює: "Закиди в дрібнобуржуазности і контрреволюційности йшли на адресу українського революційного руху не з боку комуністів, а з боку тих російських і зрусифікованих єврейських партій (соціял-демократів, соц. — революціонерів і навіть правіших груп), які сами вважали революцію буржуазною і ставили її метою збудування російської демократичної, тоб-то справжньої буржуазної республіки, з порожніми, обманчивими політичними і громадськими свободами. В порівнянню з ними, соціально-економічні позиції, які боронила в революції українська демократія, були (хоч може не завше ясно формульовані) безсумнівно завше більш революційними, виходячи далеко за межі завдань "буржуазної революції""^[138].

Безперечно, було б помилкою випинати одну сторону (національно-державну) в концепції Української революції, проте так само неправильно було б не враховувати і якісної характеристики її соціального стремління. А воно (це стремління) за всіма ознаками не вміщалося в рамки буржуазного демократизму і мало явно соціалістичну орієнтацію.

Політичні гасла, в яких відбивалася платформа українського руху на початку революції, продовжували досить міцну традицію. І видатний історик М.Грушевський вважав цей момент далеко не другорядним чинником: "Домагання народоправства і суто демократичного ладу на Україні у відокремленій, "незмішаній” автономній Україні, зв'язаній тільки федеративним зв'язком чи то з іншими племенами слов'янськими, чи то з іншими народами і областями Російської держави, — се старе наше гасло, — відзначав він. — Підняте ще в 1840-х роках найкращими синами України Шевченком, Костомаровим, Кулішем, Гулаком, Білозерським і іншими, воно від того часу не переставало бути провідним мотивом української політичної мислі, організаційної роботи, культурної і громадської праці. Часами тільки воно не розгортувалося широко і прилюдно з причини цензурних заборон і репресій, якими старий режим Росії оточував гасла автономії і федерації. Але, як тільки українське громадянство діставало змогу свобідно висловити свою гадку, воно повторювалося безустанно всюди і завсіди: з трибуни першої і другої Думи, в пресі "днів свободи" і т.ін. Тепер же воно могло б бути проголошено не тільки друкованим словом, але і живим — на великих зборах, маніфестаціях і в усякого роду прилюдних заявах, до котрих прилучаються українські і неукраїнські зібрання на місцях, заявляючи солідарність з ними і підтверджуючи, що се домагання всього українського громадянства і всіх політично-свідомих верств України.

Без сумніву, воно зостанеться тою середньою політичною платформою, на котрій буде йти об'єднання людності України без ріжниці верств і народностей. Середньою між програмою простого культурно-національного самоозначення народностей і домаганням повної політичної незалежності"^[139].

У момент вибору відповідальних політичних орієнтацій М.Грушевський зі скрупульозністю серйозного, розважливого вченого доводив, чому необхідно орієнтуватися саме на ідеал широкої територіальної автономії України.

Програма культурно-національної автономії як гасло вчорашнього дня, коли на більше в умовах поліцейсько-самодержавної Росії розраховувати було марно, з перемогою Лютневої революції стала просто завузькою. Не варто було ігнорувати й чисто психологічний момент: коли найскромніші вимоги українців (навчання українською мовою, запровадження її в урядових установах, суді, церкві, друкування книжок і періодики тощо) наштовхувались на нерозуміння і навіть ворожість з боку російських властей і політичних сил, це приводило до переконання вимагати власної державності, як запоруки досягнення мети руху, окремих її складових. "Широка автономія України з державними правами українського народу в федеративнім зв'язку — се та програма даного моменту, від котрої не може бути уступлення назад, — наголошував навесні 1917 р. М.Грушевський. — Всякі перешкоди, всякі вагання в задоволенні її з боку провідників Російської держави чи кермуючих кіл російського громадянства може мати тільки один наслідок — се пересування центра ваги в бік українського самостійництва. Про се самостійництво російські лідери заговорили з Думської кафедри ще перед війною. Але вони самі й дали йому зброю в руки своєю хиткою, ухильничою політикою в українській справі в сих останніх роках українського лихоліття. В теперішній хвилі прихильники самостійної, чи, вірніше сказати, незалежної України годяться зостатися на спільній платформі широкої національно-територіальної автономії і федеративного забезпечення державного права України. Прапор самостійної України стоїть згорнений. Але чи не розгорнеться він з хвилею, коли всеросійські централісти захотіли б вирвати з наших рук стяг широкої української автономії в федеративній і демократичній Російській республіці?

З сим треба великої обережності. Се повинно бути ясно керманичам Російської держави!"^[140]

Як і належить справжньому науковцю, голова Центральної Ради з надзвичайною ретельністю обгрунтував сутність найголовніших вимог українців. Зокрема, ці питання розглядаються у йлшл брошурі "Якої ми хочемо автономії і федерації". Щоразу у своїх працях М.Грушевський сягав глибини проблеми, оперував потужним масивом історичного, статистичного матеріалу. Невідпорна логіка фактів поєднувалася в ученого з простотою, наочністю викладу, що робило його праці зрозумілими навіть малопідготовленому читачеві. Можна легко уявити, в якій нагоді вони були тогочасним агітаторам з українських партій.

Окремо М.Грушевський вибудовує систему прав і можливостей різних форм громадського життя в полінаціональних суспільствах: "повний централізм; децентралізація адміністраційна (бюрократична); самоуправа (самоврядування), вужча або ширша; автономія, вужча (обмежена), або широка; державність неповна (не суверенна); держава самостійна, незалежна"^[141].

Стисло й переконливо схарактеризувавши ці рівні та підкріпивши висновки посиланнями на досвід різних країн, голова Центральної Ради з'ясовує феномен "широка національно-територіальна автономія". При цьому автор звертає увагу на те, що автономія може бути не національно-територіальною, а крайовою, або ж тільки обласною, не пов'язаною з територією, й посилається на приклад Австро-Угорщини, "бо там і були вироблені домагання національно-територіальної і чисто національної нетериторіальної автономії.

Діло в тім, що в Австро-Угорщині права автономної самоуправи надано було (в 1860-х рр.) "коронним краям" або провінціям в такім складі, в якім вони були в той час, або, як висловлюються австрійські політики, — так, як вони "історично склалися". Наприклад, Галичина творить один "коронний край", так як її зліплено зовсім випадково і механічно з ріжних куснів колишньої Польщі: старе українське Галицьке князівство, з українською людністю, сполучено разом з корінними польськими землями (землею Краківською) і зроблено з них один край, що має спільний сейм, спільну крайову управу, вибрану ним, спільний крайовий скарб і т. д. Наслідок того був такий, що поляки із східної (української) Галичини разом з поляками західної (польської) Галичини, завдяки ще й недемократичній (цензовій) організації автономного представництва, мали більшість у сеймі, проводили такі постанови, які були корисні тільки для польської народності, витрачували крайові гроші на польські цілі, обсаджували всякі місця в самоуправі поляками і т.ін. Через те галицькі українці поставили здавна домагання поділу Галичини по національності на дві автономні території, українську і польську, себто щоб замінити автономію крайову автономією національно-територіальною. Такі домагання ставилися і в деяких інших краях, де були зліплені докупи території з ріжною людністю і їх можна без великого труда розділити"^[142].

Довівши неприйнятність для України концепції культурно-національної автономії, М.Грушевський дає вичерпну відповідь на питання, що означатиме для України запровадження широкої національно-територіальної автономії.

Передусім на основі багаторічного вивчення історичних, етнографічних, антропологічних, статистичних, культурологічних, семантичних та інших наукових даних М.Грушевський якнайточніше окреслив межі українських земель, поставивши водночас питання про їх соборність — збирання в єдине ціле. Щоправда, мова спочатку йшла про території, що входили на той час до складу Росії.

"Українці хочуть, — зазначав М.Грушевський, — щоб з українських земель Російської держави (бо про них говоримо поки що, не зачіпаючи іншого питання — об'єднання всіх українських земель) була утворена одна область, одна національна територія. Сюди, значить, мусять ввійти губернії цілком або в переважній частині українські — Київська, Волинська, Подільська, Херсонська, Катеринославська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Таврійська і Кубанська. Од них треба відрізати повіти і волості неукраїнські — як скажімо, північні повіти Чернігівської губ., східні — Кубанської тощо, а прилучити натомість українські повіти сусідніх губерній, як Хотинський та Аккерманський Бесарабської, східні частини губернії Холмської, полудневі окрайці губ. Городенської, Мінської, Курської, західні частини Вороніжчини, Донщини, Чорноморської і Ставропольської губ. Так утвориться територія, де українська людність становитиме більшість (у містах тепер українців менше, але міста мусять іти за більшістю окресленої території)”^[143].

Визначилися й ті політико-правові координати, в межах яких українці планували здійснювати на власній території свій автономний лад: "Ся українська територія має бути організована на основах широкого демократичного (не цензового) громадського самопорядкування від самого споду ("дрібної земської одиниці") аж до верху — до українського сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд. Тільки в певних справах, спільних для всієї Російської держави, вона має приймати постанови загального її представництва, в котрім братимуть участь представники України пропорціонально її людності і людності всієї Російської республіки. Отсе розуміється, коли говориться, що ми хочемо національно-територіальної автономії України, широкої, політичної, демократичної"^[144].

Голова Центральної Ради досить популярно й водночас переконливо роз'яснював, на який ефект можна розраховувати, стаючи на шлях запровадження автономії України в тому широкому розумінні, як воно розумілося лідерами українського руху.

Українці на своїх соборних теренах стануть господарями власної долі, спрямовуючи головну масу ресурсів краю на задоволення потреб свого народу (звичайно, враховуючи й національні меншини, задовольняючи їхні права і інтереси).

Неабиякі переваги неурізаний автономний лад міг забезпечити в економічній галузі. "Україна становить окрему економічну область зі своєю виразною фізіономією й укладом, багато обдаровану всякими умовами для великого економічного розвитку і поступу, — зазначав М.Грушевський. — Вона має своє море і гори, великі ріки, світові транзитні шляхи, велику масу родючого грунту, умови для доброго догляду худоби, запаси лісу і водної сили, вугілля і залізо — сі дві основи сучасного промислу, інші метали і мінерали, кліматичні місця і лікувальні курорти, а до того, головне, людність робочу, енергійну, кріпку, що зростає швидко, одним словом — всякі підстави для того, щоб стати країною багатою, економічно незалежною, а не такою відсталою і занедбаною як тепер. Але для сього треба, щоб кермування економічними справами належало до самого краю, до його автономних органів — щоб ріжними тарифними штуками не відтягалося продуктів від найбільш корисних для них шляхів, щоб митною (таможенною) політикою не було скалічено розвитку промислу і торгівлі, щоб економічну енергію і сировий продукт не притягати штучно до ріжних позакрайових фабрично-промислових районів, і т.ін."^[145]

Важливим пунктом національної програми, якому голова Центральної Ради приділяв особливу увагу, була вимога широкої національно-територіальної автономії України у складі федеративної демократичної Російської республіки, а не Росії взагалі.

"Становище України, — наголошував М.Грушевський, — буде забезпечене і відносини її до Російської республіки будуть певні і щирі тоді тільки, як Україна не стоятиме одинцем, а всі частини Російської республіки будуть не тільки що автономними провінціями, а державами, зв'язаними федеративним зв'язком"^[146].

Так само, як і в питанні про сутність широкої національно-територіальної автономії, вчений детально роз'яснює, що таке федеративний лад, наводить яскраві приклади зі світової практики про формування федерації згори і знизу, розкриває переваги такої форми міжнаціонального устрою, зокрема наголошує на очевидних перевагах такого варіанта, коли складові частини союзної держави й надалі залишаються державами, що об’єднуються в ній, складаються дуже ріжнорідно, — зауважує вчений. — Але скрізь проводиться постанова, що зв'язок сих держав непорушний, — поодинокі держави-частини, ввійшовши в союз, не мають права виходити з нього — вони зрекаються сього права. На зверх, щодо інших держав, союзна держава виступає як одне тіло — право заграничної політики належить тільки до союзної держави, а не держав-частин. Так само провід військовими силами і флотом держави. Поза тим конституція, звичайно, вираховує ті справи, які належать до союзних федеративних органів, а все інше належить до місцевих органів самопорядкування держав-частин"^[147].

Безперечно, співвідношення повноважень між суб'єктами федерації і її центром визначені тут найзагальніше. Зрозуміло, що потрібно було провести грунтовну роботу, аби синтезувати й досягнення науки, й розрахунки політиків-практиків. Виходячи з цього, М. Грушевський не був надміру категоричним. Навіть в рамках однієї роботи він допускав й інші варіанти розв'язання дуже непростої (не лише з наукової і практичної, а й з емоційної точки зору) проблеми. Навіть за формою такі сюжети вибудовані як передбачення, побажання.

"Такі загальнодержавні справи, мабуть, будуть: справа війни і миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки, пильнування одностайної монети, міри, ваги, оплат митових (таможенних), нагляд за поштами, телеграфами і залізницями держави (деякі залізниці, мабуть, і далі будуватиме республіка, і вони будуть в спільнім завідуванні її міністрів і міністрів крайових), надання певної одностайності карному і цивільному праву країв, стеження за додержуванням певних принципів охорони прав національних меншостей в крайовім законодавстві та за порядком надання громадянських прав чужинцям.

Все не обійняте загальним законодавством республіки належатиме до законодавства крайового. Сейм вибиратиме свій виконавчий комітет, чи раду крайових міністрів, для порядкування справ області і захисту інтересів краю в Раді міністрів республіки: вони будуть стежити за тим, щоб діяльність міністрів республіки та її парламенту не входила в сферу прав українського сейму і його міністерств. Осібні міністри-земляки в українськім кабінеті будуть пильнувати права національних меншостей української землі. Військо українське — поки не буде замінене міліцією — хоч підлягатиме розпорядженням центральної воєнної влади республіки, буде відбувати свою службу в межах України, утримуватися її коштом і не виводитиметься з української території інакше як при оголошенні війни. Право зносин з пограничними державами в справі охорони своїх торговельних і всяких інших інтересів мусить бути за Україною, і при укладанні трактатів республіки мусить мати голос міністр український, так само й міністри інших членів федерації. Війна і мир також не можуть бути вирішені без їх участі"^[148].

При бажанні неважко виявити певні суперечності, недосконалості в наведених міркуваннях, зокрема у питанні про загальнофедеральне військо, національні військові сили тощо. Проте, очевидно, цього не варто робити, оскільки М.Грушевський застерігає, що деталі бажаного устрою будуть уточнені, викристалізувані у проекті автономного статуту України, який планувала розробити Центральна Рада.

Не варто було поспішати з остаточним вирішенням даного питання і з іншої досить поважної причини, на яку звертає увагу М.Грушевський — діалектики зміни центра ваги у міжнаціональних, міждержавних стосунках на різних етапах вибудови автономними частинами федеративного цілого. "На практиці помічається таке цікаве явище, — пише М.Грушевський: — автономні провінції старанно одстоюють свої автономні права від всяких втручань центральної влади і пильнують її поширення. Але доти тільки, доки загальна державна організація виявляє явну чи приховану охоту до того, щоб накидати їм свою волю. Коли ж вона щиро зрекається сих домагань і надає своїм складовим частинам, бувшим провінціям, всі права розпоряджатися собою — тоді, утвердивши свою державність і автономність, частини починають навпаки йти до того, щоб установити між собою якомога тіснішу одностайність, невимушену спільність. Так що можна сказати: до федерації частини-держави виявляють охоту до руху від центру, після федерації — ідуть до центру. Се треба мати на увазі супроти ріжних балачок противників федеративного ладу, ніби то федеративний лад веде до розвалу і розділу держави"^[149].

Досягнення Україною широкої національно-територіальної автономії у складі федеративної демократичної Російської республіки, вважав один із найавторитетніших ідеологів Української революції, відповідає спільним інтересам як України, так і Росії. При цьому М.Грушевський наголошував, що воля українського організованого народу домогтися програмної мети тверда і непохитна, хоча, звісно, найприйнятнішим варіантом було б поступове, безболісне розв'язання проблеми.

Підсумовуючи все вищесказане, можна стверджувати, що обираючи стратегічні орієнтири і шляхи розвитку Української революції, її лідери виходили з того, що вона за характером була національно-демократичною, у своїй стратегічній меті органічно поєднувала завдання національного відродження і державотворення із необхідністю соціальних зрушень в інтересах широких мас українства (демократизацію у найглибшому і сутнісному втіленні). Провідники революції мали на меті забезпечити всі можливості для повнокровного розвитку українського народу, для вільної та ефективної життєдіяльності кожного члена суспільства.

Природно, що конкретно-історичні умови, в яких розвивався революційний процес, постійно змінювались. Відповідно обиралася й тактика досягнення мети. Однак мета залишалася незмінною, чітко усвідомлюваною політично активною частиною українства.

***

Сформульовані М. Грушевським домагання, платформа Української революції були миттєво підхоплені всім українським інтелектуальним проводом, передусім Товариством українських поступовців, яке вже 25–26 березня провело свій з’їзд. Його учасники підтримали курс на запровадження автономного ладу і прийняли рішення змінити назву організації на “Союз українських автономістів-федералістів”. Було також підтримано ініціативу щодо скликання Українського національного конгресу, висунуту дещо раніше Центральною Радою^[150].

Паралельно активізувалася, розпочавши низку нарад, Українська радикально-демократична партія (теж майбутніх соціалістів-федералістів), що об'єднувала переважно інтелігентські та ліберально налаштовані українські кола, які були головним активним елементом Товариства українських поступовців. Після цих нарад 6–7 квітня (які не внесли змін ні в назву, ні до програми партії) радикал-демократи, фактично відновивши свою діяльність, повели, під проводом обраного на нарадах тимчасового Центрального Комітету (у складі — В.Біднова, Д.Дорошенка, С.Єфремова, Ф.Матушевського, А.Ніковського, В.Прокоповича, О.Шульгина, С.Ерастова та інших) досить успішну партійну роботу в українських інтелігентських колах, а також і доволі широку непартійну культурну і національно-партійну діяльність.

Наприкінці березня 1917 р. у Харкові відновила свою діяльність Українська народна партія, яка ще 1902 р. виділилася з Революційної української партії (РУП) і, слідом за своїм імпозантним лідером М.Міхновським, сповідувала радикально-самостійницькі гасла. Партія ніколи не була численною, впливовою. Можливо, ця обставина виявилась вирішальною, коли навесні 1917 р. в революційній атмосфері УНП теж еволюціонувала на автономістсько-федералістську платформу. «…Російська держава мусить бути вільною дружньою спілкою вільних народів, мусить бути перебудована на федеративних основах”, - декларували у березні 1917 р. колишні самостійники^[151].

Якщо основній частині РУП свого часу вистачило півтора року для усвідомлення нездійсненності ближчим часом самостійницьких гасел і переходу до автономістської платформи, інша частина витратила на цей шлях ще півтора десятка років. Цей факт обминають чимало істориків, вважаючи його, очевидно, чимось протиприродним й алогічним щодо М. Міхновського і його нечисленного оточення. Однак нічого дивного в тому немає. Будь-яка політична сила мусить рахуватися з реаліями, особливо піклуючись про відповідність курсу, що обирається, настроям тих, чиї інтереси вона прагне відбивати й боронити. Тому-то й перехід УНП у табір автономістів-федералістів цілком виправданий, закономірний.

Однак заради справедливості слід згадати, що самостійницькі уподобання, мабуть, ніколи не полишали М.Міхновського, його друзів, які при першій-ліпшій нагоді готові були знову висунути свої старі, справді виношені, вистраждані гасла. І вони так, власне, і чинили в 1917 р. та в наступні роки.

4-5 квітня 1917 р. відбулася конференція УСДРП, яка підтримала курс на демократизацію суспільства і загальносоціалістині гасла. Водночас, не бажаючи розривати єдиного інтернаціонального фронту, соціал-демократи висловили думку, що революція на Україні піде своїм окремим шляхом, не розчиняючись у загальноросійському процесі, що вона буде проводитись у своєрідних формах, своїми місцевими революційними силами». Конференція пристала до автономістсько-політичних орієнтацій. У схваленій резолюції зазначалося: «Виходячи з того, що потреба можливо повного розвитку творчих сил України вимагає її найширшого економічно-політичного самоозначення; приймаючи під увагу, що федеративний устрій російської держави, як союза автономних національно-територіальних або просто територіальних одиниць, не тільки не може шкодити розвиткові пролетаріята всієї Росії, - а тим більше українського, — але і користний для нього; приймаючи під увагу, що федерація автономних національних або краєвих одиниць — це найкраща гарантія демократичних і національно-політичних прав кождої нації або країни, — конференція української соц-дем. робітничої партії з цілою непохитною рішучістю видвигає давнє домагання партії — автономію України, яко першу, невідложну пекучу задачу сучасної хвилі українського пролетаріату та всієї України. Рівночасно, виходячи з рямок партійної програми, виголошеної на з’їзді 1905 р., конференція, рахуючись з виключністю подій і домаганнями життя, думає можливим взяти на себе право позволити товаришам по партії піддержувати принціп федеративної будови російської демократичної республіки і піддержувати автономічні змагання демократій иньших націй»^[152].

Тими ж днями відбувся й установчий з'їзд УПСР, на якому об'єдналися місцеві організації, що існували ще з часів першої російської революції. Було обговорено важливі програмні питання, а через те, що з'їзд виявився "ще більш революційним в національній програмі" (у порівнянні з конференцією УСДРП — В.С.). П.Христюк зазначає, що серед делегатів намітилась група з "виразними самостійницькими тенденціями" і "в результаті було ухвалено, хоч і не самостійницьку, але досить радикальну постанову…"^[153].

При цьому автор звертає увагу на те, що принцип суверенності українського народу (у формі широкої національно-територіальної автономії — В.С.) мав утілитися в життя через Українську Установчу Раду, яка мала бути скликана раніше Російських Установчих зборів. Якщо до цього додати постанову з'їзду про зосередження українських солдатів в окремих полках, то, на думку П.Христюка, цілком виправданим було б вважати, що "українська партія соціалістів-революціонерів зайняла з-поміж всіх українських партій найбільш радикальну позицію в національній справі, тим самим ставши в авангарді революційної боротьби українських трудових мас за національне визволення"^[154].

Хоча в інших програмних і тактичних питаннях з'їзд УПСР ухвалив рішення, що мало чим відрізнялися від платформ інших українських політичних партій, саме українські есери почали порівняно швидко набирати силу й авторитет, збільшувати свої лави. Цей успіх пояснюється передусім тим, що головні сили партії було кинуто в селянське середовище, й порівняно швидко їй вдалося підкорити своєму впливу професійну класову організацію — Селянську спілку.

Таким чином, найвпливовішими і найпомітнішими політичними силами, що активно включилися з перших днів революції у боротьбу за національне визволення в Україні, стали дві соціалістичні і одна демократична інтелігентська партії. Такий стан партійної роботи слід визнати досить серйозним і перспективним, оскільки названі партії репрезентували й охоплювали всі три головні суспільні верстви, з яких складалась українська нація: селянство, робітництво та інтелігенцію.

Можна звернути увагу на три суттєвих моменти, які характеризують позицію українських політичних партій на початку революції.

По-перше, тотожність їхніх платформ була настільки очевидною (особливо в УСДРП і УПСР), що на з'їзді українських есерів навіть обмірковувалось питання "про злиття в одну соціалістичну партію всіх соціалістичних партій України"^[155].

По-друге, ця ж обставина, спільні виступи в національно-визвольній боротьбі дали змогу українським партіям, за оцінкою П.Христюка, "повести за собою весь український народ і фактично вели його доти, доки не були зреалізовані національні домагання українського народу і не наступив період загостреної клясової, соціально-економічної боротьби"^[156].

Не беручи до уваги очевидну переоцінку автором тогочасного ступеня впливу українських партій на маси, варто все ж погодитися з ним у тому, що схожість, навіть тотожність їхніх політичних курсів справді створювали реальні передумови для об'єднання тих верств населення, що за ними йшли, у єдиний потік.

По-третє, важко не помітити й досить суттєвої суперечності в діяльності українських партій: за своїми платформами і орієнтирами вони були дуже схожими на відповідні загальноросійські організації. Особливо багато підстав для таких висновків давали українські соціал-демократи. На конференції партії навіть обговорювалося питання про об'єднання з РСДРП (меншовиками). Основою такого об'єднання мало стати визнання РСДРП(м) принципів УСДРП, зокрема її національної програми і національних організацій. Переконавшись, що політична ситуація перешкоджає негайному об'єднанню з РСДРП(м), конференція ухвалила вважати за необхідне: "а) входити в частинні порозуміння і об'єднання з окремими с.-д. організаціями рос. соц. — дем. партії при умові признання ними наших домагань і б) доручити Бюро у. с.-д. р. партії зав'язати зносини з окремими фракціями р. с.-д. р. партії в цілі вияснення їх відношення до нашої національної програми та справи об'єднання"^[157].

Один із лідерів УПСР досить критично відгукнувся на рішення конференції УСДРП, саркастично зауваживши з цього приводу: "Само собою розуміється, що з цих балачок про об'єднання нічого не вийшло", а "окремі фракції рос. соц. — дем. партії виясняли своє відношення до національної програми укр. соц. — дем. не в кабінетах і не резолюціями, а запеклою боротьбою проти тієї програми і навіть самої партії, називаючи її не соціалістичною і не робітничою, а дрібнобуржуазною, міщанською і шовіністичною, хоч українська соц. — дем. партія була (за винятком частини національної її програми і діяльности в цій галузі) типовою меньшевицькою російського типу соц. — дем. партією"^[158].

Якщо останнє зауваження визнати слушним, то доведеться, усупереч закидам П.Христюка проти УСДРП, погодитися з тим, що й інші українські партії за своїми програмами мало чим різнилися від загальноросійських. І в цьому переконує не лише вся попередня логіка міркувань автора, а й плани об'єднання різних українських політичних організацій в одну спільну партію.

Пропаганді ідей Української революції, українського відродження надзвичайно прислужився випуск перших українських газет. Питання про створення власного друкованого органу Центральна Рада висунула вже 13 березня 1917 р. А 19 березня — в день української маніфестації — вийшов у світ перший номер «Вістей з Української Центральної Ради». У ньому було вміщено повідомлення про створення Центральної Ради, про її організаторів-засновників, звернення Центральної Ради до українського народу, інформацію про перші кроки діяльності українського керівного центру, інші матеріали.

25 березня було започатковано видання «Нової Ради» — значною мірою рупора тупівської інтелігенції, соціалістів-федералістів. 30 березня з’явився перший номер органу УСДРП — «Робітничої газети». Дещо пізніше дістали можливість поширювати свої ідеї українські есери. Вони досить ефективно використовували газету «Народня воля» — офіційний орган ЦК Селянської спілки.

Повсюдно виникали різноманітні українські організації, що справляли дедалі помітніший політичний вплив на перебіг подій. Активізувалася «Просвіта», зміцнювалися військові клуби, множилися професійні спілки, наймасовішою і найавторитетнішою серед яких була Селянська спілка, де переважали українські есери.

Найважливішою подією початкового етапу Української революції став Всеукраїнський національний з'їзд (конгрес), проведений у Києві 6–8 квітня 1917 р. з ініціативи й під керівництвом Центральної Ради. Його значення зумовлювалося уже самою метою скликання форуму. За місяць революції український визвольний рух набув такого розмаху, що Українська Центральна Рада у своєму первинному складі не могла вже розраховувати на успішне керівництво ним. Все українське суспільство, його провід також відчували потребу в перетворенні Центральної Ради на авторитетніший і правоздатніший орган, аніж той, який було створено на початку березня 1917 р. переважно з представників київських громадських організацій. Водночас виникало бажання у такий своєрідний спосіб продемонструвати свої потенції і можливості у всеукраїнському масштабі й намітити завдяки підтримці авторитетного національного органу принципову лінію національно-визвольної боротьби, неминучість якої ставала дедалі очевидною.

У статті М. Грушевського «На Всеукраїнський з’їзд», опублікованій 29 березня 1917 р., містився заклик до українців і неукраїнців «всіх областей, країв і закутків нашої національної території, що стоять на українській політичній платформі», взяти активну участь в його роботі, яка сприятиме успішному виконанню покладених на нього сподівань. Центральне завдання з»їзду, наголошував М. Грушевський, — «завершити нашу організацію. Центральна Рада, створена у Києві з представників усіх київських організованих українських верств і доповнена делегатами організацій позакиївських, уже тепер, в своїм тимчасовім складі, являється признаним усім свідомим українством центральним українським урядом. З»їзд має дати йому останню форму, вибрати його в постійнім уже складі… одним словом, привести в систему і порядок всеукраїнську національну організацію».

Разом з тим М.Грушевський у своїх мемуарах, повертаючись до подій того часу, наводить деякі факти, свої міркування із цього приводу, які, з одного боку, дещо "приземлюють" значимість форуму, а з іншого — розкривають "внутрішню логіку" підготовки з'їзду. Голова Центральної Ради зазначає, що ініціатори акції хотіли провести її "як можна скорше, щоб задокументувати перед центральним урядом серйозність і невідкличність українських соціальних домагань. Тимчасовий уряд мав тенденцію відкладати все до Установчих зборів і туди пакував українську справу в комплексі національного питання взагалі. Але справи Фінляндії, Польщі, Полудневого Кавказу він признавав постільки ясними самі собою, що уважав можливим негайно, своєю властю декретувати їм політичні права, не чекаючи Установчих зборів. Нам, значить, треба було продемонструвати загальнонародний імперативний характер українських домагань, можливо, яскраво і недвозначно, — коли ми хотіли добитись розв'язки українського питання. А ми ж і не думали ні про яку іншу розв'язку, крім мирної. Через голови наших київських неприятелів і клеветників нам треба було показати не тільки Тимчасовому урядові, а всьому російському громадянству, що наші домагання — се домагання загальні, народні, і народ чекає їх сповнення нетерпеливо, бере до серця кожду проволоку, і жартувати таким відкладанням "до Установчих зборів", котрі невідомо коли відбудуться, се річ не зовсім безпечна. Що сі домагання треба задовольнити негайно, коли Тимч[асовий] уряд і вся демократична Росія хоче, щоб український народ брав до серця її інтереси, і охороняв, і підтримував як свої!.."^[159].

В історичній літературі за зібранням закріпилась майже повсюдно єдина назва — конгрес. Проте його основний ініціатор і організатор наводить цілком переконливі докази на користь того, що конгрес планувався на дещо пізніший термін, а на початку квітня 1917 р. було ухвалено скликати саме з'їзд: "Щоб підвести базу під Укр. Центр. раду як всекраєве представництво, ми вважали потрібним організацію конгресу України по територіальному принципу: щоб представництво було від всієї людності певної територіальної одиниці. Тоді перевибрана таким конгресом Ц.Рада була б органом волі краю — мала б право конститувати.

Але відразу, в тодішніх обставинах ми на се не сміли пускатись. Тому те, що ми скликали, — було українським національним з'їздом, коли б він удавсь, за ним можна було б скликати-таки всекраєвий конгрес. Але і для з'їзду я виробив систему представництва мішану, так що в ній, крім представництва національного, було дещо і від представництва територіального. Представництво давалось українським національним організаціям — від кожних десяти організованих в якійсь організації українців можна було послати на з'їзд одного представника; але одного представника могла послати і кожна сільська громада, котра б того схотіла, кожна фабрика чи завод, і кожна військова частина. Тільки такі представники, наділені письменними мандатами, матимуть право рішаючого голосу на з'їзді — се ми підчеркували, щоб не дати притоки трактувати його як самочинне і невідповідальне зборище — всі інші гості будуть на з'їзді гістьми без права голосу"^[160].

Очевидно, зважаючи на згадані вище обставини і ретроспективно оцінивши роль форуму у розгоранні визвольного руху, процесі державотворення сучасний дослідник І. Хміль свою працю, присвячену даній проблемі, назвав так: «На шляху відродження української державності (Український національний конгрес-з»їзд 6–8 квітня 1917 р.)» (К., 1994).

З 28 березня і до моменту скликання форуму в українських газетах з номера в номер друкувалися повідомлення про скликання 6 квітня 1917 р. національного з»їзду, про норми представництва на ньому і пропоновану програму. «Представників мають прислати всі українські організації, - повідомлялось в документі, - політичні, культурні, професійні, територіальні, які приймають домагання широкої національно-територіальної автономії України і всеї повноти політичного і культурного українського життя, себто: організації партійні; товариства культурні просвітні і економічні; організації робітничі, селянські, військові, духовенства, службовців, молоді всяких шкіл; села, міста і повіти»^[161].

Якщо кількість членів організації не перевищувала 50, вона мала право направити одного делегата з вирішальним голосом, більше 50 — відповідно двох, понад 100 — трьох, 200 — чотирьох, 300 — п’ятьох (але не більше)2. З дорадчим голосом участь у з’їзді міг взяти, з дозволу президії, будь-який “організований українець”^[162].

Передбачалося виголошення загальноінформаційних рефератів:

“1. Державне право і федеративні змагання на Україні.

2. Федералізм. Домагання демократичної Федеративної Російської Республіки.

3. Автономія широка і обмежена; національно-територіальна і національна. Домагання широкої національно-територіальної автономії України.

4. Права національних меншостей та їх забезпечення”^[163].

Передбачалося також обговорення низки рефератів з конкретніших проблем досягнення автономного статусу України у федеративній демократичній республіці Росія.

Побоювання організаторів, що через погану інформованість, незадовільну роботу транспорту, а, можливо, й низьку політичну активність українства з’їзд виявиться не досить представницьким, не виправдались. З існуючих в історіографії тверджень, що присутніми були 1500 делегатів (П.Феденко), 900 (М.Грушевський, П.Христюк) найбільш вірогідною видається цифра 700 (В.Винниченко). В усякому разі найближчими до неї є долі про голоси, подані під час виборів Голови та членів Центральної Ради. Очевидно, досить значною була й кількість запрошених, що спричинилося до певного різнобою у підрахунку делегатів. Проте й остання із наведених цифр вельми переконлива і справляє неабияке враження.

Після століть нещадного гноблення й безупинних переслідувань українство навдивовижу швидко відродилося й буквально вибухнуло небаченою активністю. Почесне місце серед делегатів, які прибули на з’їзд, посіли відомі українські культурні та громадські діячі — М.Грушевський, В.Винниченко, С.Єфремов, І.Шраг, П.Стебницький, Л.Старицька-Черняхівська, Д.Дорошенко, М.Загірня (Грінченко), С.Ерастов, М.Левицький.

Проте, безперечно, має рацію В.Верстюк, стверджуючи, що головним «героєм» з»їзду став до того незначний (або ж дуже мало репрезентований українським рухом) елемент — селяни, солдати, робітники^[164]. Разом з інтелігенцією, студентською молоддю вони упродовж найкоротшого часу, буквально блискавично, стали усвідомлювати себе частинками, складниками єдиного національного організму, гордо називати себе «українцями». В чомусь — інтуїтивно, в чомусь — свідомо, але беззастережно вливаючись до лав руху, вони тим самим безповоротно надавали йому масового національно-політичного спрямування й характеру. Це зворушило навіть академічно-холодного М.Грушевського: «Щирий порив відразу об’єднав і злив в одно тіло сю кількатисячну громаду, що зібралася з різних частин України вперше на великі національні збори»^[165].

Вся робота з’їзду стала яскравою маніфестацією міцніючої національної єдності, впевненого перетворення різноликої і різнорідної армії делегатів на виразний, цілком певний, цілеспрямований представницький орган нації.

Активність делегатів можна охарактеризувати як бурхливу — протягом трьох днів сталося більше 300 виступів, не рахуючи величезної кількості (понад 350) вітань, що надійшли на адресу з’їзду практично з усіх куточків України та і з-поза її меж^[166].

Душею форуму став М.Грушевський, який відкривав з’їзд, був одностайно обраний його почесним головою, постійно перебував у епіцентрі дискусій. З його позицією солідаризувались доповідачі, промовці, його ідеї, теоретичні висновки переносилися до документів, що ухвалювались.

Першого дня було виголошено й обговорено реферати: «Державне право і федеративні змагання на Україні» (доповідач Д.Дорошенко); «Федералізм. Домагання демократичної федеративної Російської Республіки (О.Шульгин); «Автономія широка і обмежена, національно-територіальна й національна. Домагання широкої національно-територіальної автономії України і права національних меншостей та їх забезпечення» (Ф.Матушевський).

На завершення першого дня роботи з»їзду за пропозицією М.Грушевського було зачитано і після врахування деяких поправок одностайно прийнято резолюції, в яких синтезувалися тогочасні настрої українства:

«1. Згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу з’їзд вважає, що тільки національно-територіальна автономія України забезпечить потреби нашого народу і всіх иньших народностей, котрі живуть на Українській Землі.

2. Що той автономний устрій України, а також і иньших автономних країн Росії матимуть повні гарантії для себе в федеративнім ладі.

3. Тому єдиною відповідною формою державного устрою З’їзд вважає федеративну демократичну Республіку Російську.

4. А одним з головних принципів української автономії — повне забезпечення прав національних меншостей, які живуть на Україні»^[167].

Наступного дня Український національний форум ухвалив додаток до четвертого пункту постанови: «З’їзд визнає необхідним, щоби в тих країнах Федеративної Російської Республіки, в яких український народ складає меншість людности, українському народові будуть забезпечені права меншости на таких же умовах, на яких на Україні забезпечуються права меншости неукраїнців»^[168].

7 квітня делегати з’їзду заслухали реферати: «Основні підстави організації української автономії (М.Ткаченко), «Спосіб і порядок фактичного творення автономії України. Українська автономія і Всеросійські Установчі збори (Ф.Крижанівський), «Про територію і населення автономної України» (В.Садовський), «Про забезпечення прав національних меншин» (П.Понятенко), «Конкретні українські домагання до Тимчасового уряду» (С.Колос). Як підсумок висовлених міркувань і положень було ухвалено таку резолюцію:

«1) Український Національний з’їзд, признаючи за Російськими Установчими зборами право санкції нового державного ладу в Росії, в тім і автономії України, і федеративного устрою Російської Республіки, вважає одноче, що до скликання Російських Установчих зборів, прихильники нового ладу на Україні не можуть залишатися пасивними, але в порозумінні з меншими народностями України мають негайно творити підстави її автономного життя.

2) Україенський з’їзд, йдучи назустріч бажанням Тимчасового правительства щодо організації і об’єднання громадських сил, признає негайною потребою організацію Краєвої Ради (Областного Совета) з представників українських країв і міст, народностей і громадських верств, до чого ініціативу повинна взяти Українська Центральна Рада.

3) Український з’їзд, визнаючи право всіх націй на політичне самоопреділення, вважає: а) що кордони між державами повинні бути встановлені згідно з волею пограничної людности; б) що для забезпечення того необхідно, щоб були допущені на мирну конференцію, крім представників воюючих держав, і представники тих народів, на території яких відбувається війна, в тім і України»^[169].

Хоча М.Грушевський пізніше критично оцінював рівень виголошених рефератів та їх обговорення, все ж академічна форма проведення національного з’їзду виявилася досить продуктивною, зважаючи на умови, за яких відбувалася Українська революція. Така форма, з одного боку, допомагала ефективно збагачувати визвольний рух новітніми теоретичними надбаннями, викристалізовувати лінію боротьби, а з іншого — відразу випробувала на широкому загалі, наскільки правильно обрано курс революції. З’їзд переконливо продемонстрував, що автономістсько-федералістські орієнтації панували в українському середовищі практично неподільно. Нечисленні прихильники самостійницьких поглядів мали всі підстави для серйозних розчарувань.

Того ж дня було заслухано вітання, з якими виступили представники різних організацій і регіонів не лише України, а й інших народів — російського, польського, єврейського, естонського. Про сутність і факт деяких привітань повідомив секретар з’їзду. «Другий день роботи Українського національного з’їзду, — писала «Нова Рада» — був днем незабутньо величного братання представників мало не всіх народів, які населяють Росію, і слов’янських племен поза її межами. В цьому одбився настрій всіх недержавних народів, які прагнуть здобути волю, постановити так, щоб ні одна нація не мала права і змоги неволити другу. Зал засідань став місцем єдности не тільки українського народу, а й усіх тих, хто зазнав лиха від панування централізму. І здавалося, що вже здійснилася мрія про рівність і братерство»^[170].

Останній день роботи з’їзду було присвячено проведенню виборів до Центральної Ради. М.Грушевський двічі (7 та 8 квітня) доповідав про засади виборів, норми представництва, які після обговорення були затверджені. Спочатку, таємним голосуванням, за наполяганням М.Грушевського, обирався Голова Центральної Ради, потім — відкрито — два його заступники і, нарешті — депутати Ради.

М.Грушевський був обраний керівником органу практично одностайно (за — 588 голосів, 5 голосів було віддано за кожного з претендентів, що висувалися з’їздом і також балотувались на високу посаду).

Заступниками Голови обрали В.Винниченка і С.Єфремова.

До складу Центральної Ради з’їзд обрав 115 депутатів: від просвітніх та інших організацій м. Києва — 13; від київських військових організацій — 8; від кооперативних організацій, Селянської спілки, вчительства і студентства — по 5; від Українського жіночого союзу — 1; від Союзу українських автономістів-федералістів — 5; від УСДП — 4; від УПСР і УРДП — по 3; від самостійників — 1; від більшості губернських міст — по 3; від губерній (окрім центрів) — по 4 депутати. Дістали представництво в Центральній Раді й українці Кубані, Бессарабії, Петрограда, Москви, Ростова, Саратова^[171]. Загалом вісім українських губерній і великі міста отримали 60 місць в Раді, тобто більше половини.

Природно, що у складі Центральної Ради високою виявилась питома вага активних учасників визвольного руху (І.Стешенко, Л.Старицька-Черняхівська, А.Яковлів, Д.Дорошенко, В.Прокопович, Є.Чикаленко, Ф.Матушевський, А.Ніковський, О.Шульгин, О.Степаненко, М.Стасюк, М.Ткаченко, В.Садовський, М.Міхновський та ін.). Водночас чимало депутатських мандатів отримала й перспективна молодь, яка не забарилася вийти на арену активної політичної діяльності (П.Христюк, М.Шраг, М.Єреміїв, Л.Чикаленко, М.Любинський, М.Левітський, В.Павелко, С.Колос).

На перших же організаційних зборах 8 квітня 1917 р. М.Грушевський запропонував обрати Виконавчий Комітет під назвою Комітет Центральної Української Ради (пізніше він дістав назву Малої Ради) у складі 20 чоловік. Головою Комітету було обрано М.Грушевського, його заступниками — В.Винниченка та С.Єфремова, товаришем голови — Ф.Крижанівського, скарбником — В.Коваля, секретарями — В.Бойка, С.Веселовського. Членами Комітету стали Х.Барановський, О.Вілінський, В.Запорожець, С.Колос, З.Мірна, А.Ніковський, М.Одинець, В.Прокопович, В.Садовський, М.Стасюк, Л.Старицька-Черняхівська, Л.Чикаленко, П.Христюк, (кандидатом — О.Шульгин). Було прийнято також рішення об’єднати агітаційну та інформаційну комісії в організаційну, а її голову — Д.Антоновича — запросити до Комітету товаришем голови. Склад Комітету Центральна Рада затвердила.

Після 8 квітня до складу Центральної Ради були додатково включені:

1) А.Вовченко (солдат залізничного батальйону);

2) Г.Дежур-Журов (Таврія);

3) П.Погорілко (від харківського духовенства);

4) В.Чеховський і 5) Чернота (від м. Одеси).

Переобрано представників від студентства: Ю. Охрімович; О. Севрюк; М. Салтан; М. Чечель; Саливон (кандидат); А. Полонський (кандидат); від самостійників — М. Шаповал

Таким чином, відразу ж після з’їзду склад Центральної Ради почав збільшуватись, що згодом стало правилом.

На завершення третього дня роботи національний з’їзд ухвалив такі рішення:

«1) Український національний з’їзд протестує проти претензій на землі непольські, заявлені тимчасовою Польською Державною Радою в декларації на заклик Тимчасового уряду Російського до з’єднання польського народу з вільною російською державою. Народ український не потерпить ніяких намагань до захоплення прав на територію України, политу його потом і кров’ю.

2) Український національний з’їзд, вислухавши заяви і конкретні пропозиції українських делегатів армії і флоту, доручає Центральній Раді ті конкретні домагання подати Тимчасовому уряду.

3) Український національний з’їзд ухвалив послати привітання українцям на фронт.

4) Український національний з»їзд доручає Центральній Раді взяти, якомога скоріше, ініціативу союзу тих народів Росії, які домагаються, як і українці, національно-територіальної автономії на демократичних підставах в Федеративній Російській Республіці.

5) Український національний з’їзд ухвалює доручити Центральній Раді організувати з своїх депутатів і представників національних меншин комітет для вироблення проекту автономного статуту України. Цей статут має бути запропонований для затвердження конгресові України, організованому так, щоб він висловлював волю людности всієї території України. Санкція автономного устрою України визнається, згідно з революцією попередніх днів, за Установчими зборами.

6) Український національний з’їзд, вислухавши передані йому зі зборів Селянської спілки резолюції щодо заборони, продажу й закладу землі і лісів, а також довгострокової оренди скарбів підземних (вугілля, руди та инших), постановляє передати їх Центральній Раді для відповідної заяви Тимчасовому урядові»^[172].

Безперечно, Український національний з’їзд виконав завдання, що покладалися на нього історичним моментом. П.Христюк згодом, підсумовуючи результати роботи форму, зробив такий загальний висновок: після прийняття делегатами постанов "не могло бути двох думок про напрям і об'єм українського національного визвольного руху. Національно-територіальна автономія України, з забезпеченням прав національних меньшостей, в федеративній демократичній російській республіці — от коротка формула, вислів національно-політичних домагань українського народу під ту хвилю. Не розійшлося українське суспільство і в методах досягнення автономного устрою України. Таким методом однодушно була визнана народня революційна творчість, будова знизу — волею, власними силами і по власному розумінню українського народу"^[173].

Визначальну роль з'їзд відіграв і в оновленні, власне, новому формуванні Центральної Ради та її керівних органів. Проте акценти у різних діячів, учених розставляються по-різному. Якщо В.Винниченко, П.Христюк, М.Шаповал і у принципах формування Ради й навіть процедурі, перебігу виборів убачають незаперечне торжество демократії, то Д.Дорошенко схильний до значно стриманіших оцінок, а М.Грушевський вдається до ряду критичних зауважень і цілком логічних застережень."…Проект організації Центральної ради, — пише він, — був моїм ділом. Я проектував вибір голови перевести з'їздом дефінітивно, а решту членів тимчасово від представників губерній, міст, професійних організацій і політичних партій, які на з'їзді знайдуться, з тим, щоб сі представники були потім перевибрані на місцях або замінені іншими делегатами з місць. Так мав утворитися національний парламент, а заразом проведена при тім національна організація (при проведенні виборів) мала приготовити грунт до парламенту України як території ("краєвої ради")… Не дуже твердий з погляду принципів державного права проект сей мав [як]раз корисну сторону, що давав постійне перманентне краєве [керівництво], яке поновлялось поволі, постійно і непомітно, не творячи безхазяйних антрактів, не відкриваючи гострих агітаційних періодів, що в тодішніх незвичайно хитких і неурівноважених відносинах могло бути дуже небезпечним. Проект був прийнятий і здається мені, що пізніший досвід оправдав сю доволі оригінальну концепцію. Перейти до представництва вибраного загальним голосуванням нам доля не судила. Але обставини латали нашу Ц. раду різними доволі влучними латками, скріпляли наше представництво різними додатками від неукраїнських елементів, і вона як революційний орган трималась і жила…"^[174].

Критично висловлювався М.Грушевський і щодо новоствореного керівного центру українського руху — Комітету Центральної Ради, обраного для постійної роботи."…Склад комітету, — відзначав він, — був доволі сірий і мало революційний: забагато було інтелігенції, забагато [е]с-фів (крім Єфремова, Прокопович, Ніковський, Старицька-Черняхівська, Вілінський, Бойко, Мірна), з [е]с-деків, крім Винниченка, — В.Садовський, Стасюк, Чикаленко, з [е]с-рів тільки Христюк"^[175].

В.Винниченко і П.Христюк дуже високо оцінювали з'їзд як етапну віху в історії Української революції. Лідер українських соціал-демократів вважав його "першим кроком відродженої нації по шляху державности", "першим каменем" "у будові української державности", "першим підготовчим етапом у творенню як ідей української держави, так і в частковому переведенню їх в життя". "В кожному разі для українства, для свідомих його елементів і для тих елементів, які інтуітивно, законами чистої природи схилялись до свого самопізнання (а їх були міліони), для української нації Всеукраїнський Конгрес у квітні 1917 р. і вибрана ним Центральна Рада були революційно-правними органами, а воля їхня, постанови їхні мали морально-обов'язковий характер.^[176]

…І з гордістю кожний українець може сказати, що не насильство, не примус, не обман, не грабіж чужого були фундаментом нашої відроджуваної держави, а добра воля, щиросердне хотіння, ентузіазм і самовідданість всіх складових і будівничих елементів її". Ці слова набувають особливої ваги з огляду на те, в якій ворожій атмосфері всіляких інсинуацій, невщухаючих цькувань, жорсткої, грубої протидії відбувалися підготовка до з’їзду і сам форум, з яким нерозумінням, розратуванням були сприйняті його рішення^[177].

На історичну роль з’їзду вказує і П.Христюк: "Національним Конгресом закінчився період української революції — національно-культурницький і підготовчий — і почався другий період — національно-політичної боротьби"^[178]. Так само високо, щоправда без зайвого пафосу, оцінював з'їзд і післяз'їздівську ситуацію М.Грушевський. "Організовані українські групи, що утворили Центральну Раду в тимчасовім складі, мали ще те вдоволення, — писав він, — що переконалися, наскільки та політична платформа, яку вони виставили для даного моменту, відповідала вимогам і поглядам ширшого українського громадянства. Воно через своїх делегатів на з'їзді ухвалило їх роботу і зоставило без змін основні підстави національної тактики, визначені ними"^[179].

Відзначаючи величезну роль форуму в ідейно-політичному єднанні українства, слід підкреслити і рішення з’їзду, спрямовані на поглиблення і поширення організаторської роботи в масах, створення на місцях розгалудженої мережі комітетів і організацій національно-державницької орієнатції як опори Центральної Ради, запоруки подальшого розвитку Української революції.

Після з’їзду українство досягло нового рівня національної консолідації, зріс авторитет Центральної Ради як верховного органу, справжнього центру українського визвольного руху, що виходив на якісно нові рубежі.

Отже процес вибору суспільно-політичної альтернативи українством здійснювався надзвичайно відповідально, обраний принциповий орієнтир став результатом виваженого, серйозного підходу до проблеми кращих умів нації, передусім, найавторитетнішого громадського діяча, визначного вченого М. Грушевського.

Однак на сьогодні вельми поширеним є підхід, за яким діяльність Центральної Ради має оцінюватись загалом якщо й не негативно, то, принаймні, невисоко, оскільки хибними виявилися уже два відправних, наріжних моменти її політики — народоправство (соціалізм) і автономістсько-федералістські орієнтації. Саме вони, буцімто, й завадили у 1917 р. скористатись з наданого історією рідкісного сприятливого шансу, завели націю на манівці.

До речі, у розрахунках суворо враховувалось і те, що із здобуттям нацією демократичних гарантій, можливості порядкувати власним життям, із виключенням втручання у її автономну життєдіяльність національне відродження зможе розвинути таку масштабну волю й енергію, за яких українцям вже будуть і не потрібні штучні відмежування від чужих впливів чи конкуренцій. А належність до великої могутньої держави дозволить ефективно скористатись із її очевидних переваг, особливо важливих за умов продовження світової війни.

Як вчений-аналітик, який блискуче опанував надбанням світового досвіду, М. Грушевський був абсолютно переконаний у перевагах ладу, заснованого на федералістичних началах, над централістичним, унітарним державним устроєм. Він намагався довести це всім чесним людям, тим, хто здатен був логічно мислити і діяти.

Водночас, залишаючись завжди справжнім демократом за способом думання і всім змістом своєї поведінки, провід Української революції не допускав “накидання” (тобто нав’язування) вистражданої і вивіреної політичної лінії суспільній свідомості мас (а про маніпулювання нею або ж її обман мови взагалі не могло бути). Тому М. Грушевський делікатно пропонував: в умовах піднесення Української революції гасло автономно-федералістського переустрою Росії “могло б бути проголошено не тільки друкованим словом, але і живим — на великих зборах, маніфестаціях і в усякого роду прилюдних заявах, до котрих прилучаються українські і неукраїнські зібрання на місцях, заявляючи солідарність з ними, і підтверджуючи, що се домагання всього українського громадянства і всіх політично-свідомих верств України”^[180].

Отже, мова йшла про цілком природне засвоєння запропонованих гасел масовим визвольним рухом, животворне його опліднення. І з цього погляду позиція і передбачення голови Центральної Ради та його колег виявились цілком виправданими.

Автономістсько-федералістський стрижень концепції Української революціх не залишився голою кабінетною абстракцією. Сформульовані Центральною Радою гасла перетворились на стійкі переконання мільйонів українців і матеріалізувалися у тисячах і тисячах постанов найрізноманітніших форумів: від загальнонаціональних і загальнопартійних до волосних і вузькокорпоративних. Відбувалось унікальне органічне єднання породження наукового інтелекту з інстинктивними прагненнями, стихійним (радше, — неоформленим) волевиявом широких мас.

Центральна Рада начебто проявляла масам їх внутрішні потяги, настрої й об’єктивно перетворювалась на осереддя руху, що швидко наростав. У тритомнику заступника голови Центральної Ради і голови Генерального Секретаріату Володимира Винниченка “Відродження нації” є прикметний підрозділ з дещо іронічною назвою “І хведеративна”^[181]. Справжній мислитель, тонкий знавець національної душі і талановитий художник блискуче, щемливо-тепло відтворив процес визрівання політичної і національної свідомості у всіх верствах українства, особливо в селянському середовищі. “На Україні, - писав він, — все селянство вірило Центральній Раді, бо вона була “своя”, вона добре знала потреби “простих людей” і хотіла здійснити ці потреби. Ці потреби називались “Автономія України” і “федеративна Росія”. В цих словах містились і пробуджена ніжність селянства, й реабілітована простота, й повага до “простої” мови, й узаконення його відмінності від “руського”, “кацапа”, й ліквідація образливої вічної зневаги цього “кацапа” до “хахла”. Й, нарешті, в цих словах було вирішено питання війни й землі. Реалістичний моністичний розум селянина ці дві категорії, - національне й соціальне, — зараз же зливав у одну, неподільну, органічно пов’язану між собою цілість. Хто за землю, той і за Автономію. Хто проти автономії, той і проти землі.

…Селян оточували зо всіх боків, засипали доказами, хитрими запитаннями, лайками й брехнями на адресу провідників українства, провокаційними чутками, закликами до себе, манили обіцяннями, — селяни на це тільки крутили головами й казали: “І хведеративна!”^[182]

Без великої загрози помилитись, можна стверджувати, що будь-яка інша ідеологічно-політична конструкція, окрім гасла “широка національно-територіальна автономія у федеративній, демократичній республіці Росія”, не могла так сколихнути українські маси, згуртувати їх, спрямувати до спільної мети. І якщо правильною є теза, що політика — мистецтво можливого, то варто визнати — найближчим до оптимально можливого був саме вироблений Центральною Радою курс.

З іншого боку, кожен неупереджений об’єктивний дослідник подій 1917 р. знає, що самостійницькі гасла залишались поодинокими слабкими голосами надто вузького кола особистостей і майже ніякого практичного впливу на політичні настрої і організацію визвольного руху не мали. Інших же тогочасні політичні сили просто не витворили.

За великим рахунком, у найголовніших параметрах обраний Центральною Радою курс був значною мірою сумісним з тим напрямом, якого дотримувався Тимчасовий уряд Росії. Щоправда, вплив ліберальних елементів в Центральній Раді був меншим, ніж у Тимчасовому уряді, а позиції лівих, соціалістичних партій — явно сильніші. Однак розбіжності на цьому грунті були не настільки істотними, щоб набрати форми непримиренних суперечностей, перерости в конфлікт. Можливо тут грали роль більше навіть не об’єктивні чинники, а суб’єктивні, особистісні зв’язки і контакти, домовленості і взаємні зобов’язання. Такі цілком могли бути досягнуті все по тій же масонській лінії.

У процесі підготовки повалення самодержавства Верховна рада “вільних каменярів” потурбувалася про те, щоб розподілити між собою портфелі у майбутньому уряді^[183]. На конвенті 1916 р. (в його роботі від України взяли участь Ф. Штейнгель, С. Чебанов та О. Зарубін) було ухвалено “заздалегідь підготуватися, як у центрі, так і на місцях до того, щоб після падіння самодержавства керівні посади в органах влади посіли члени масонських лож чи особи, близькі до них і залежні від масонів… Завдання було захопити керівництво в свої руки й не залишатися внаслідок революційних подій осторонь”^[184].

Незадовго до вирішальних подій у Києві кілька разів з’являвся масон О. Керенський — одна з ключових постатей в архітектоніці будови російської влади після Лютого. Він заручився у місцевих ложах не лише моральною, а й матеріальною підтримкою для здійснення перевороту, а зайнявши посаду міністра юстиції в Тимчасовому уряді, подбав про те, щоб на ключових посадах в Києві опинились “брати”.

Так, начальником Київської військової округи було призначено масона К. Оберучева. За рекомендацією іншого “брата” Д. Григоровича-Барського, призначеного О. Керенським старшим головою Київської судової палати, дружина М. Грушевського звернулася сама до К. Обручева, щоб вирішити питання про безпечне повернення до Києва чоловіка, що й було зроблено з величезною оперативністю^[185]. Заступником М. Грушевського (товаришем Голови Центральної Ради) став масон А. Ніковський, а до першого складу війшли масони С. Єфремов, О. Зарубін, В. Леонтович.

Природно, все це не могло не накладатися й на вироблення політики, на характер поведінки, вчинки живих особистостей, якими були діячі українського руху, з усіма притаманними їм людськими почуттями і, навіть, вадами (“людський фактор”).

А відтак га висхідних рубежах Українська революція, при всіх своїх відмінностях і особливостях, не була альтернативним шляхом щодо курсу, обраного і здійснюваного Тимчасовим урядом. Потрібен був час, щоб виявилися внутрішні суперечності в таборі тих, хто, здавалось, могли бути союзниками, спільниками в суспільному житті, у справі перебудови Росії.

Втім час потрібен був і для того, щоб відбулося усвідомлення того, що обраний Центральною Радою шлях розходиться і з лінією, яку виборювали більшовики.

***

Діячі ліворадикального політичного спектру, які найактивніше впливали на перебіг революційних подій в Україні, зустріли і 1917 рік, і повалення самодержавства здебільшого у значному віддаленні від рідних місць.

Дуже авторитетні і впливові у передвоєнний час серед київських більшовиків Є. Бош і Г. Пятаков (вони послідовно очолювали місцеву організацію у 1911–1912 рр.) після арешту, засудження на довічне заслання до Сибіру змогли здійснити втечу і через Владивосток, Японію і США дісталися в Швейцарію. Вони взяли участь у Бернській конференції соціал-демократичних організацій, почали разом з В. Леніним, М. Бухаріним, Г. Зінов’євим видання журналу “Комунист” як міжнародного органу лівих соціал-демократів. Однак через теоретичні незгоди в оцінці ступеня розвитку капіталізму (“імперіалістичний економізм”), ставленні до демократичних рухів, національному питанні Г. Пятаков і Є. Бош розійшлися з В. Леніним, його прибічниками, виїхали до Скандинавії, де продовжували революційну діяльність. Зв’язку з Україною, крім спорадичного, рідкісного листування з рідними, не мали.

Ф. Сергєєв (Артем) — впродовж ряду років визнаний лідер харківських більшовиків ще в 1910 р. втік із Сибіру до Харбіну, а з 1911 р. перебував у Австралії. Природно, зв’язків з Україною не мав, та й вкрай обмежену інформацію про події на Батьківщині одержував з багатомісячною затримкою.

Обидва депутати Державної думи від пролетарських центрів Лівобережжя — М.Муранов (Харківщина) і Г.Петровський (Катеринославщина) разом з іншими депутатами-більшовиками відбували заслання в Сибіру.

Правда, набирали сили, ставали дедалі впливовішими їх дещо молодші колеги, такі як С. Буздалін (Харків), Ш. Грузман (Горлівка), Е. Квірінг, М. Копилов, С. Гопнер (Катеринослав), В. Бистрянський (Ватін), М. Зарніцин (Київ), М. Тарногородський (Вінниця), Г. Ачканов, П. Старостін (Одеса). Однак, за винятком хіба що Е. Квірінга, вони так і не переростуть масштабів місцевих працівників і ніхто з них не стане діячем із широким теоретичним мисленням, власним баченням шляхів розвитку революції, здатних приймати неординарні самостійні рішення тощо.

Будучи щирими й порядними людьми, хорошими, дисциплінованими виконавцями, в своїй поведінці вони все ж залежали від зовнішніх імпульсів, ішли за рішеннями, які продукувалися центральними партійними установами. Об’єктивне визнання цього факту ще не означає, що вони, керовані ними організації були лише сліпими виконавцями чужої волі, слухняними знаряддями (агентами) тільки чиєїсь політики, яка зовсім не відповідала інтересам і прагненням місцевого населення. Щоб використати потенціал останнього у бажаному напрямку, для досягнення злочинних завуальованих задумів буцімто треба було запропонувати оманну політику, просто обдурити широкі верстви трудящих.

Вочевидь, тут виявляється надто поверхове розуміння механізму здійснення революцій як всеосяжних, глибинних рухів. Підняти на них маси, мобілізувати на довготривалі історично відповідальні нерідко ризикові й, навіть небезпечні для окремої особистості дії можна лише при принциповому співпадінні векторів розуміння сутності наявних проблем і шляхів їх розв’язання. При цьому часто вибір шляхів і методів досягнення мети здійснюється не вільно, а жорстко детермінується цілою низкою обставин і виявляється сутнісно одним і тим же, незалежно від рівня усвідомлення і обґрунтування (від ідейно-теоретичного до рефлекторно-прагматичного), внутрі- чи позасуб’єктного народження й оформлення.

Втім відзначене слугувало і об’єктивною підставою для розходжень, часом конфліктів, без яких, очевидно, рух вперед взагалі неможливий.

Слід сказати, що В. Леніну, його оточенню доводилось нерідко докладати чималих зусиль, щоб привести місцеві більшовицькі організації (ступінь їх організованості, дисциплінованості, ідейної монолітності нерідко істотно перебільшується) так би мовити, “до єдиного знаменника”. Відмінності ж у позиціях останніх породжувалися, передусім, специфікою місцевих умов, бажанням регіональних лідерів врахувати їх у конкретній політичній діяльності. І хоча, врешті-решт, центру різними методами (критикою, переконанням, тиском і т. ін.) вдавалося долати ті особливості у здійсненні спільного курсу, які, на думку керівного ядра партії, шкодили її монолітності, мобільності, бойовитості, об’єктивна їх наявність в очах пересічних громадян викликала враження наближення більшовиків до корінних інтересів мас на найрізноманітніших зрізах, бажання реалізувати їх у конкретних діях. У всякому разі причин для появи нездоланної стіни між широкими масами України і більшовиками через підлеглість останніх поза національним центрам практично не було, абож вони не виявляли себе достатньо потужно.

Більшовики України після виходу з підпілля нараховували в своїх рядах біля 2 тис. членів (до 30 % з них працювали в об’єднаних з меншовиками організаціях). Вони почали швидко поповнюватись і налагоджувати роботу з поверненням із заслань та еміграції провідних у минулому працівників.

У числі перших зі Скандинавії до Росії, правда не без додаткових труднощів змогли повернутись Г. Пятаков і Є. Бош. Хоча першим великим пунктом їх зупинки була столиця, де, природно, вирували найбільші політичні пристрасті, подружжя твердо вирішило прямувати до Києва. Там, на їх гадку, вони, їх досвід і зв’язки були потрібні більше, аніж деінде, і там можна було принести якнайбільшу користь революційній справі.

І доля розпорядилася так, що саме особиста позиція Георгія Пятакова багато в чому вплинула на лінію поведінки київських більшовиків, вибір їх орієнтацій, призвела, врешті, до серйозної спроби оформлення найзначнішої опозиції загальнопартійному курсу.

Позиція Г. Пятакова досить ретельно виявилась уже у ставленні до телеграми В.Леніна більшовикам, які від’їжджали до Росії від 6 березня 1917р. “Наша тактика: повне недовір’я, ніякої підтримки новому уряду; Керенського особливо підозрюємо; озброєння пролетаріату — єдина гарантія; негайні вибори в Петроградську думу; ніякого зближення з іншими партіями…” — наставляв В. Ленін^[186]. З тих, хто входив до складу групи більшовиків, яким вона була адресована, Г. Пятаков^{3} і Є. Бош відразу ж виступили проти ідей, викладених у телеграмі.

13 березня Є. Бош зробила на засіданні Бюро ЦК доповідь про директиви, одержані від В. Леніна. Зачитавши телеграму, вона повідомила, що лідеру більшовиків був направлений запит у зв’язку з тим, що останні два пункти видались недостатньо ясними. Тут же було запропоновано розпочати дискусію про тактику і після короткого обміну думками ухвалено виробити платформу, яка б розкривала лозунги, запропоновані Бюро ЦК. Однак, комісія, якій це було доручено, не виконала наміченої роботи. На засіданні бюро ЦК 22 березня при обговоренні питання про платформу були схвалені резолюції “Про Тимчасовий уряд” і “Про війну і мир”, опубліковані зі вступом “Наша платформа” в “Правде”? 18, від 26 березня 1917 р. Обом документам притаманні положення, характерні для тогочасної позиції Бюро ЦК (про контроль рад за діяльністю Тимчасового уряду, вимоги до Тимчасового уряду, якому давалась розпливчата характеристика, відмовитись від загарбницьких планів, запропонувати всім країнам, що воювали, мир і т. д.)^[187]. Принципову тактику з таких найважливіших питань не змогла виробити і Березнева нарада партійних працівників.

На момент обговорення ленінської телеграми Бюро ЦК в Петрограді знаходилась представник Київського комітету РСДРП Д. Іткінд. Вона одержала документ як директиву і привезла його до Києва. Позиція Бюро ЦК щодо ленінської телеграми, можливе знайомство Д. Іткінд з поглядами з даного питання Г. Пятакова і Є. Бош, які очолювали в минулому Київську організацію, непослідовна позиція частини керівників комітету з ряду ключових питань революції, що намітилась на той час, передрішили характер прийнятого Київським комітетом РСДРП рішення за результатами поїздки свого представника до Петрограду. На засіданні, яке відбулося 19 березня, комітет постановив не оголошувати на наступних зборах партійної організації привезену Д. Іткінд “Телеграму більшовикам, які від’їжджали до Росії”. У зв’язку з цим Д. Іткінд не включила інформації про документ В.Леніна до своєї доповіді про результати відрядження до Центрального Комітету партії, зробленої на зборах 21 березня^[188].

Тим часом, до Києва прибули Г. Пятаков і Є. Бош, які “без розкачки” поринули у роботу.

23 березня 1917 р. обидва вчорашніх емігранти виступили на засіданні комітету з доповідями “Про платформу ЦК і партійну нараду, яка скликалася на 28 березня”. Під впливом їх доповідей було вирішено створити спеціальну комісію для вироблення платформи Київського комітету. До її складу ввійшли Є. Бош, В. Бистрянський, І. Крейсберг, Г. Пятаков, М. Савельєв /Петров/. Наступного дня комітет уже заслухав доповідь комісії для вироблення платформи, ухвалив запропонований проект і доручив Г. Пятакову здійснити кінцеву редакцію документа для представлення загальним зборам організації1. Однак, 29 березня, після обміну думками, було вирішено відкласти прийняття запропонованого Г. Пятаковим документа до чергових зборів у зв’язку з тим, що представник організації М. Савельєв знаходився в той час на нараді партійних працівників у Петрограді. З метою уточнення позиції більшовиків щодо війни було доручено комітету на додаток до платформи виробити спеціальну резолюцію. Звертає на себе увагу той факт, що, не діждавшись схвалення платформи черговими зборами, комітет на своєму засіданні 1 квітня 1917 року доручив В. Бистрянському і О. Горвицю зібрати об’єднане засідання пропагандистів і агітаторів, прочитати їм доповіді про платформу Київського комітету і запропонувати “ у своїх виступах триматися цієї платформи”2. Не вплинув на позицію Г. Пятакова, його прибічників і передрук з Правди “Голосом социал-демократа” 25, 28 і 30 березня статті В. Леніна “Листа з далека. Лист 1. Перший етап першої революції”.

Члени організації виявили принциповість, відклавши більшістю голосів прийняття запропонованого В. Бистрянським проекту резолюції про війну, автоматично знявши питання про схвалення платформи комітету на загальних зборах 4 квітня.

Однак Г. Пятаков і його однодумці намагались, чого б це не коштувало, здійснити свої задуми. Об’єднавши більшість у комітеті, вони 6 квітня знову внесли на затвердження зборів резолюцію про війну і схвалення платформи комітету. Часте проведення зборів приводило до того, що в них не завжди могла брати участь більшість членів організації. Склад присутніх теж змінювався. На зборах 6 квітня, як показує підрахунок за результатами голосування резолюцій, було всього 323 чоловіка, тобто не більше ј складу організації. За цих умов Г. Пятакову і його однодумцям удалося домогтися схвалення напрацьованих ними документів^[189] (9 квітня вони були опубліковані “Голосом соціал-демократа”).

Головна ідея платформи містилась уже у вступному абзаці: “Ми вважаємо, — говорилось у платформі, — що розвиток продуктивних сил і соціальна міць пролетаріату не досягли в Росії того рівня, за якого робітничий клас може здійснити соціалістичний переворот. Встановлення соціалістичного ладу, яке є кінцевою метою всієї нашої діяльності, не входить тому до числа завдань, які стоять перед нами в ході революції, що здійснюється”^[190].

Вся політична робота більшовиків повинна була, згідно платформи, зводитися до здійснення Програми-мінімум РСДРП. Цікаво, що ще в грудні 1916 р. в зауваженнях на статтю Г. Зінов’єва про максималізм, В. Ленін назвав в корені невірною ідею автора про те, “наче б то ті її /мінімум програми/ вимоги… в підсумку дають перехід до принципово іншого загального устрою”…Думати так значить принципово перейти на позицію реформізму і залишити точку зору революції соціалістичної.

Програма-мінімум є така програма, яка принципово сумісна з капіталізмом, не виходить із його рамок”^[191].

Таким чином, доля надала Г. Пятакову і Є. Бош шанс першим донести в революційну Росію суть нової ленінської тактики. Однак вони зробили чимало, щоб посіяти недовір’я до неї в центральних органах партії і протипоставити їм свою позицію в Київській організації.

Можна припустити, що на тогочасній позиції Г. Пятакова позначився і авторитет Георгія Плеханова. Перший марксист Росії не лише не сприйняв ленінського політичного курсу, а й неодноразово різко негативно висловлювався на адресу В. Леніна, його Квітневих тез. Він зокрема писав, що “російська історія ще не змолола тієї муки, з якої буде з часом спечено пшеничний пиріг соціалізму”. А серед аргументів фундатор російської соціал-демократії наводив наступні: “Соціалістичний лад передбачає щонайменше дві обов’язкові умови: 1) високий ступінь розвитку продуктивних сил (так званої техніки); 2) вельми високий рівень свідомості в трудящому населенні країни. В Росії немає ні того, ні іншого”, - вважав Плеханов, а тому “розводитися про організацію соціалістичного суспільства в нинішній Росії значить вдаватися в безсумнівну і при цьому вкрай шкідливу утопію”. Отже, соціалістичну перспективу в Росії 1917 р. заперечував і Плеханов…

Втім схвалення Київською організацією платформи комітету не означало кінцевого торжества антиленінських поглядів. Їм ще належало увійти у відкрите протистояння з ленінськими ідеями.

7 квітня до Києва повернувся із загальнопартійної наради М. Савельєв. Перед від’їздом із Петрограда 5 квітня він одержав один примірник підготовленого до публікації в “Правде” варіанта тез. “Я списав їх олівцем на окрему записку, — згадував представник Київського комітету більшовиків, — і ось з цим новим євангелієм революційного комунізму приїхав до Києва”^[192].

Порівняння документа, з яким ознайомився у Петрограді М. Савельєв з текстом тез, надрукованих у “Правде”, і тими підготовчими матеріалами, що зберігаються у фондах Російського державного архіву соціально-політичної історії (колишній Центральний партійний архів Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС), дозволяє висунутипередбачення: М. Савельєв скопіював один із перших варіантів ленінської праці, можливо, навіть, у момент ознайомлення ще незавершеної. Ймовірно й інше. М. Савельєв з невідомих причин (наприклад — не встиг чомусь) переписав тільки перші 8 із 10 тез і далі оперував саме тим неповним документом, який з часом набув такого вигляду через кількаразове копіювання як завершений.

Важливим було і те, що М. Савельєв був присутній на ряді перших ленінських виступів після повернення з еміграції і обнародуванні В.Леніним тез 4 квітня на зборах більшовиків і на об’єднаних зборах більшовиків і меншовиків-учасників Всеросійської наради Рад робітничих і солдатських депутатів у Таврійському палаці^[193].

Відразу ж після приїзду до Києва, вже увечері 7 квітня 1917 року М. Савельєв зробив доповідь, в якій розгорнуто охарактеризував свою поїздку до Петрограда, висвітлив хід роботи Березневої партійної наради, Всеросійської наради Рад робітничих і солдатських депутатів, доповів суть запропонованої В. Леніним лінії поведінки в революції. Доповідач охарактеризував ленінську доповідь на об’єднаних зборах більшовиків і меншовиків як могутній удар по об’єднавчих тенденціях.

Далі М. Савєльєв зачитав згадані 8 тез і виклав ленінську аргументацію для їх розвитку. На жаль, на цьому чорновик протоколу засідання комітету 7 квітня обривається. Однак обговорення доповіді було продовжено на засіданнях 9 і 10 квітня в обстановці гострої полеміки. М. Савельєву довелося досить довго відповідати на численні питання, якими його буквально засипали члени комітету. Причому, в більшості питань проглядалося несприйняття ленінських ідей, апріорі критичне ставлення до них. М. Савельєв спокійно і принципово відстоював вірність ленінських положень. У ряді випадків йому довелося висловити й власні погляди щодо складних теоретичних проблем і вони в цілому співпадали з тими висновками, які були сформульовані В. Леніним пізніше.

Сюжет протоколу з питання “Про позицію, яку зайняв т. Ленін завершується чітким записом: “Тов. Савельєв (Петров) повністю приєднується до тез Леніна і вважає, що вони у зв’язку з тим, що капіталізм зайшов у безвихідь, цілком виправдовуються в міжнародній соціальній революції”^[194].

Єдиною, хто підтримав тоді М. Савельєва і прийшов йому на допомогу в роз’ясненні ленінських орієнтирів, була агент ЦК РСДРП О. Розмирович.

Однак більша частина членів Київського комітету — Г. Пятаков, Є. Бош, В. Бистрянський, О. Горвіц, Д. Іткінд, М. Кугель та ін. виступили проти Квітневих тез. Основний їх доказ — незрілість Росії для соціалістичної революції^[195].

“Поразка уряду, соціалістичний переворот неможливі, оскільки немає всіх економічних передумов, — стверджував М. Кугель. — Тов. Ленін неправий, приймаючи буржуазно-дем. переворот за переворот соціалістичний”. “Диктатура пролетаріату зараз неможлива, оскільки маси політично не виховані, не підготовлені до організації господарства, до відвернення продовольчої кризи”, — вторив йому А. Горвіц. “В нашій платформі, — натискав Г. Пятаков, — говориться визначено, що ми зараз не йдемо до соціалізму, а т. Ленін кличе до захоплення влади. Ленін все ж таки проти У[становчих] З[борів], але для нас ясно, що тепер можуть бути тільки У[становчі] З[бори], а не Республіка Рад Роб. Солд. і Наймит. Деп.” Є. Бош також особливо акцентувала на тому, що платформа Київського Комітету корінним чином розходиться з ленінськими тезами. “Тов. Ленін, — підкреслювала вона, — знаходить можливим соціалістичний переворот, у нас можливий тільки демократичний переворот. Говорячи про соц. переворот, ми підтримуємо контрреволюцію. Тов. Ленін говорить — геть Т[тимчасовий] У[ряд], а київська організація говорить: ми критикуємо Т[тимчасовий] У[ряд], ми боремося з ним, викриваємо, але не скидаємо. Тов. Ленін говорить — не У[становчі] З[бори], - а ми вимагаємо У[становчі] З[бори]… Ми повинні підтримувати резолюцію київського комітету, тепер час настільки серйозний, що дотримуватись авторитетів неможливо”^[196].

В позиції противників переходу до соціалістичної революції виявилась невіра у революційні потенції російського пролетаріату, в можливість залучення селян на бік соціалістичної революції. О. Горвіц, наприклад, твердив, що в “Росії головна маса населення дрібнобуржуазна і тому реакційна. Подальший розвиток революції позначить розходження між пролетаріатом і селянством”. Д. Іткінд також намагалась довести, що тези передчасні через дезорганізацію і непідготовленість мас, несвідомість солдат. Вона вважала, що в соціалістичній революції широкі маси селянства не підуть за пролетаріатом. М. Кугель пророкував: “Якби пролетаріат взяв у свої руки владу в нашій аграрній країні, революція була б програна”^[197].

В. Бистрянський, О. Горвіц у своїх міркуваннях відстоювали думки, що без соціалістичної революції на Заході вона неможлива в Росії, а тому і неприйнятні тези В. Леніна.

Г. Пятаков і його прибічники недооцінювали ролі рад у революційному процесі, продовжували ратувати за підтримку Тимчасовго уряду. Аргументація при цьому була плутаною і непереконливою. Так, М. Кугель говорив, що “перехід влади до Рад неможливий, тому що Ради — влада революції і при встановленні республіки вони скасуються… Ми, звичайно, не можемо довіряти уряду, але поки що терпимо його… Тов. Ленін говорить про повалення уряду, але уряд спирається на Р.Р.Д., а тому треба повалити Р.Р.Д.” Г. Пятаков пояснив своє неприйняття ленінських ідей так: “В тезах говориться про передачу влади Радам Р.Д. і Р.С.Д., тобто, про диктатуру пролетаріату, яка неможлива при капіталізмі”^[198].

Відкидалась і ленінська тактика щодо імперіалістичної війни. Братання М. Кугель кваліфікував як утопію, а О. Горвіц назвав “не марксистським способом ліквідації війни, а анархічним”. Висловлювались сумніви і відносно економічної платформ партії більшовиків (М. Кугель: — “націоналізація землі — небезпечний експеримент”^[199].

Не дивно, що у процесі дискусії М. Лебєдєв вніс і узагальнюючу пропозицію про те, що “Київський к-т не згоден з тезами Леніна”^[200].

Вже 10 квітня 1917 р. Київський комітет РСДРП прийняв резолюцію: “Вважаючи тези т. Леніна ще недостатньо обґрунтованими і розвинутими, Київськ. к-т утримується поки що від прийняття резолюції щодо тез, залишаючи їх у межах дискусії”2.

Враховуючи прагнення однодумців Г. Пятакова затягнути, а то і зовсім зірвати обговорення Квітневих тез, приховати їх зміст від рядових членів партії, М. Савельєв ознайомив з ленінським документом найчисельнішу в Києві Міську району партійну організацію (яка об’єднувала біля 1000 із загального числа 1500 членів партії). Збори більшовиків Міського району, обговоривши тези В.Леніна, схвалили їх більшістю голосів^[201].

Активно підтримала Квітневі тези революційна молодь Києва^[202]. Так, 9 квітня М. Савельєв виступив з повідомленням про Квітневі тези на зустрічі з ініціативною групою молодих робітників по створенню спілки соціал-демократичної робітничої молоді. Учасники зустрічі прийняли рішення заслухати аналогічну доповідь М. Савельєва на зборах робітничої і студентської молоді міста. Через два дні такі збори відбулися. Після закінчення доповіді було вирішено надіслати вітальну телеграму В. Леніну. Молодь, зокрема Мальчиков, Лапідус, Мішухіна й інші з великим ентузіазмом пропагували тези, виступали за їх визнання, боролись проти їх противників у комітеті й організації^[203].

З ініціативи М. Савельєва привезений ним варіант тез (із несуттєвими, викликаними, швидше за все, технічними причинами, скороченнями) був розмножений на гектографі і поширений у місті листівкою. Це був єдиний у країні передрук одного із перших варіантів твору В. Леніна. Цінність цього видання зростає у зв’язку з тим, що інших листівок з текстом Квітневих тез не виявлено, (оригінал єдиного примірника листівки знаходиться на збереженні в Центральному державному архіві громадських об`єднань України (колишньому Партійному архіві Інституту історії партії при ЦК Компартії України — філіалу ІМЛ при ЦК КПРС — ф.57, оп. 2, Д. 56а, л.І). Очевидно, листівка вийшла 10–12 квітня 1917 р. Пізніше вона, швидше за все, була б передрукована із “Правды”. Даних про наклад листівки немає, хоч ті відомості, що дійшли до наших днів зі спогадів учасників подій, зокрема Мальчикова, які свого часу, на жаль, не були записані, документально оформлені, видали листівку у кількості 2 тис. примірників. Так, не зважаючи на маневри Г. Пятакова, зусиллями М.Савельєва з ленінським твором одержали можливість ознайомитися значна частина партійців ще до вирішального етапу його обговорення.

На цей момент до Києва надійшов і номер “Правды” від 7 квітня 1917 року, в якому була опублікована робота В. Леніна (в Києві у цей час одержували більш як 100 примірників органа ЦК РСДРП). Все це не могло не відбитися на характері подальшої боротьби прибічників радикальнішої стратегії і тактики з прихильниками інших, поміркованіших поглядів.

На засіданні комітету 11 квітня було вирішено винести обговорення Квітневих тез на загальні збори 15 квітня. 13 квітня таке ж рішення було ухвалено щодо порядку денного наради більшовиків Південно-Західного краю, призначеної також на 15 квітня^[204].

Однак 14 квітня на засіданні комітету прибічники Г. Пятакова 7 голосами проти 4 провели рішення, в якому відзначалося, що комітет знаходить ленінські тези “взагалі неприйнятними і залишається на своїй попередній платформі і резолюції про війну”. Було відкинуто також пропозицію присутньої на засіданні О. Розмирович — представника Центрального Комітету — про те, щоб все-таки обговорити тези на загальних зборах організації.

Проведені 15 квітня загальні збори членів організації, заслухавши ленінські тези, доповідь М.Савельєва про Всеросійську нараду Рад і Квітневі тези, а також резолюцію комітету від 14 квітня, ухвалили постанову: “Вважаючи питання, які підняті в тезах В.І.Леніна, дуже важливими і складними, загальні збори Київської організації РСДРП не знаходять можливим прийняти без детального обґоворення певну резолюцію про своє ставлення до них, для чого призначають окремі збори найближчими ж днями”. Збори вирішили також опублікувати тези В.Леніна в черговому номері газети “Голос социал-демократа”^[205]. Слід відзначити, що Г. Пятаков, В. Бистрянський і М. Лебєдєв, які входили до складу “вузької редакційної колегії” і вирішували всі справи, пов’язані з веденням органу, не виконали постанови зборів, і тези так і не були надруковані в газеті. Більше того, прибічники Г. Пятакова добились, що “Голос социал-демократа” перестав передруковувати статті з “Правды”, а комітет прийняв рішення про скорочення обсягу публікацій у газеті щодо загальнотеоретичних питань^[206].

15–17 квітня в Києві відбулася окружна нарада більшовиків Південно-Західного краю. На ній були присутні делегати від більшовицьких організацій і груп: Київської, Волинської, Полтавської, Подільської, Чернігівської губерній, а також представник Гомельської групи більшовиків. У роботі наради взяли участь представники Бюро ЦК РСДРП О. Розмирович, М. Савельєв, І. Шварц. Нарада заслухала і детально обговорила доповіді про війну і про ставлення до Тимчасовго уряду. Співдоповідачем з обох питань виступав М. Савельєв, який виклав у ході виступів основні ідеї Квітневих тез В. Леніна. Нарада (на ній було обрано Окружний комітет на чолі з Є. Бош, до якого війшов і Г. Пятаков) схвалила резолюції в дусі ленінських постанов і висновків^[207].

Ухвали наради, не зважаючи на деякі незначні теоретичні недоречності, свідчили про те, що переважна більшість членів партії організацій п’яти губерній схвалила ленінський стратегічний курс.

За цих умовах діяльність Г. Пятакова і його прибічників почала все наочніше набирати рис фракційності. 19 квітня на загальних партійних зборах (були присутні, щоправда, не більше як 300 із 1900 членів організації) комітет заявив про те, що складає свої повноваження. Але збори 221 голосом проти 6, при 22, які утримались, відхилили цю заяву^[208]. Тоді, знову-таки з метою тиску на рядових членів організації, комітет дав згоду зберегти свої повноваження до кінця обговорення Квітневих тез. При переході зборів до розгляду цього питання надійшла рішуча вимога “З`ясувати загальним зборам, з яких міркувань комітет виніс резолюцію, яка відхиляє тези”. На підтримку тез виступили рядові більшовики. Зокрема, солдат Петров вніс резолюцію зі схваленням Квітневих тез В.Леніна і вимогою “провести їх в життя”^[209]. Д. Іткінд після всього згадувала: “Було страшно бурхливе засідання. Особливо протестувала молодь, очолювана тов. Мальчиковим і велика група Міського району^[210]. Незадоволені таким поворотом подій, Г. Пятаков і його прибічники, під приводом затягування дебатів, домоглися рішення про перенесення обговорення питання на наступні збори, а потім практично саботували їх, заявивши від імені комітету про відмову від обговорення принципових політичних питань у зв’язку з тим, що тимчасово виконують функції керівного органа. Більшість членів комітету перешкодили проведенню чергових партійних зборів, якого вимагали члени організації і частина членів комітету^[211].

В такій обстановці більшість комітету вдалася до нових маневрувань. Не рахуючись з волею і, навіть, рішучими протестами значного числа членів організації, вони домоглися на зборах 19 квітня переобрання делегата на УП партійну конференцію. Замість М. Савельєва делегатом була обрана Є. Бош.

На своєму засіданні 20 квітня комітет схвалив інструкцію для делегатів на конференцію, у відповідності з якою делегатам від Київської організації було запропоновано керуватися платформою комітету^[212]. Це рішення так і не було доведене до всієї партійної організації, більшість якої, як свідчить із вищесказаного, не поділяла поглядів Г. Пятакова і його прибічників. Про це свідчить і рішуча підтримка поглядів вождя партії ініціативною групою молоді міста, яка надіслала 19 квітня В.Леніну телеграму: “Спілка молоді, - говорилося в ній, — гаряче вітає тов. Леніна як ідейного керівника революційного пролетаріату, як справжнього і стійкого борця проти гніту капіталу, за соціалізм і вітає в його особі революційних борців Інтернаціоналу”^[213].

22 квітня “Голос социал-демократа” надрукував на свої сторінках статтю “Похід буржуазії проти революційної соціал-демократії”, яка свідчила про великий авторитет В. Леніна і висунутих ним лозунгів в партійних масах.

Ленінські ідеї завоювали загальнопартійне визнання. Це красномовно засвідчила VII /Квітнева/ Всеросійська конференція РСДРП(б), у роботі якої взяло участь 17 посланців від 11 більшовицьких організацій України, що нараховували вже більше 8,5 тисяч членів партії. Переважна більшість делегатів від партійних організацій України, як і посланці інших регіонів країни, з перших же засідань активно підтримали ленінську позицію. За цих умов Г. Пятаков та інші делегати від Київської організації не зважились виступити проти загальнопартійної лінії. Г. Пятаков протиставив ленінським ідеям свої погляди лише з одного — національного питання.

Більшовицькі організації України в короткий час схвалили рішення конференції, настирливо пропагували їх і приступили до роботи по мобілізації мас на їх виконання.

Поступово ставав на послідовно-ленінські позиції і Київський комітет РСДРП(б). Комітет заслухав повні звіти всіх делегатів конференції і представника ЦК РСДРП(б) М. Савельєва на спеціальному засіданні, яке відбулося 8 або 9 травня. Майоров і М.Савельєв відхилили спроби Г. Пятакова та його прибічників перекрутити інформацію про хід роботи конференції, применшити значення прийнятих рішень (в “Голосе социал-демократа” було опубліковано лише 2 резолюції, прийняті VII конференцією РСДРП(б) — про війну і з аграрного питання. Це було значно менше, ніж в інших більшовистських виданнях України). Підводячи підсумок характеристиці найважливіших резолюцій конференції, М. Савельєв відзначив, що “під кінець (конференції — В.С.) більшовизм вийшов оновленим, єдиним, як ніколи. Подальший розвиток більшовизму піде саме цією лінією”.

Навіть ті з членів Київського комітету, які раніше займали антиленінські позиції, як, наприклад, Д. Іткінд, визнали, що після ознайомлення з результатами роботи Всеросійської конференції у комітеті виробляється “ясна лінія” з корінних питань революції2. Дедалі активніше починали боротися за ленінську політичну лінію Є. Бош, М. Майоров та інші керівні працівники Київської організації, які ще зовсім недавно підтримували Г. Пятакова. Протягом травня — червня більшовики Києва прийняли ряд рішень в дусі резолюцій Квітневої конференції.

У газеті “Голос социал-демократа” була надрукована стаття М. Зарніцина ”Боротьба з господарською розрухою”. Автор активно відстоював ленінську економічну платформу партії більшовиків. “Тепер, — відмічалося в статті, - революція створила в особі Рад. Роб. Солд. і селянських депутатів такі органи самодіяльності революційного народу, які з успіхом могли б здійснити контроль над суспільним виробництвом і розподілом продуктів. Тов. Ленін перший вказав на це відразу після приїзду до Росії у відомих своїх “тезах”. 7 і 8-й тези проголошували:

“7. Злиття негайне усіх банків країни в один загальнонаціональний банк і введення контролю над ним з боку Р.Р.Д.

8. Не “запровадження” соціалізма, як наше безпосереднє завдання, а перехід негайно тільки до контролю з боку Р.Р.Д. за загальним виробництвом і розподілом продуктів”.

Ці тези показались тоді чимось “страшним” і “жахливим” не тільки представникам дрібнобуржуазних партій народників і меншовиків, але й деяким більшовикам.

Життя, однак, швидко показало, наскільки був правий в даному разі тов. Ленін”.

Слід окремо відзначити той факт, що процитовані ленінські тези стосувались суті робітничого контролю — питання, якого не змогла зрозуміти секретар окружного комітету РСДРП(б) Є. Бош навіть після розмови з В. Леніним на VII загальнопартійній конференції. З цієї точки зору симптоматична і кінцівка статті, підкріплена посиланням на матеріали конференції: “… Тільки перехід всієї влади в руки Рад Роб. Солд. Сел. і Наймитських депутатів дасть можливість здійснити у загальнодержавному масштабі в інтересах народу, а не проти народу контроль над виробництвом і розподілом, і трудову повинність.

До тих пір, доки цей перехід не здійснився, вказані заходи можуть здійснюватися в окремих місцях “місцевими революційними органами всенародної влади, коли для цього є можливість (Резол. Всерос. Конф.)”^[214].

2 і 23 червня відбулися засідання загальноміської конференції більшовиків Києва (періодичні засідання конференції прийшли на зміну загальним партійним зборам, які стали неможливими у зв‘язку з чисельним зростанням організації — В.С.). У результаті обговорення питання про національно-визвольний рух Г. Пятаков і його прибічники зазнали рішучої поразки. Конференція прийняла ленінську резолюцію VII конференції РСДРП(б) з національного питання^[215].

Загальноміська конференція, яка відбулася 21 і 28 травня, прийняла рішення про широкий передрук брошур центрального партійного видавництва “Прибой”, і про те, щоб друкований орган комітету — “Голос социал-демократа” вівся в дусі “Правды”^[216]. А конференція, яка проходила 30 липня, після доповіді про “Голос соціал-демократа”, констатувала, “що напрямок газети повністю відповідає постановам останьої загальнопартійної конференції і співпадає з поглядами комітету”^[217].

Отже, в Києві обговорення питань, пов’язаних з напрацюванням і прийняттям нового стратегічного курсу партії більшовиків, зусиллями Г. Пятакова і його прихильників вилилось у гостре протиборство прибічників різних підходів до оцінки перспектив революції. Щодо гостроти ця боротьба не мала собі рівних у партії. Достатньо сказати, що питання, пов’язані з обговоренням Квітневих тез, 7 раз ставились на засіданнях комітету, двічі на загальних партійних зборах, на окружній партійній нараді Південно-Західного краю, а платформа Київського комітету, протиставлена тезам, по три рази вносилась до порядку денного засідань комітету і загальних зборів. У ході боротьби комітет, який мав періодичний друкований орган, перешкоджав передруку на його сторінках тез В. Леніна, на що прибічники ленінської позиції відповіли публікацією листівки з текстом ленінського документа.

Конкретно-історично склалося так, що представники саме Київської організації змогли одержати повнішу, за будь-яку іншу периферійну організацію, інформацію про сутність ленінських стратегічних і тактичних настанов. За малим винятком, навряд чи хто із місцевих більшовиків, окрім київських, міг, наприклад, уже в двадцятих числах березня знати про ленінську телеграму більшовикам, які від’їжджали в Росію. Не відомо, чи привіз хто-небудь, окрім М. Савельєва в свою організацію варіант тез іще до появи в своєму місті “Правды” з текстом ленінського документа. Не багато було і тих делегатів з місць, які слухали доповіді В. Леніна про стратегію і тактику партії в перші дні квітня і оперативно, подібно М. Савельєву, доносили їх зміст до товаришів по організації. Однак, ленінським висновкам негайно протиставлялись погляди Г. Пятакова і його прибічників, які мали в Київському комітеті тимчасову перевагу. Можна допустити, що теоретична дискусія в Києві у квітні-травні 1917 року була продовженням суперечок, які вели В. Ленін і Г. Пятаков щодо основних питань революційного руху в 1915–1916 роках. Безперечно, що вона вилилась у найбільшу в країні відверту опозицію ленінським ідеям.

Власне, полеміка навколо Квітневих тез до VII Всеросійської конференції РСДРП(б) так і не була завершена. Більше того, робились спроби навіть дискредитувати прийнятий конференцією стратегічний курс партії, зокрема, знову протипоставити йому власні плани дій.

Ніде, окрім Києва, неприйняття ленінських пропозицій не привело до створення власної, альтернативної платформи для внесення її на форумі партії як ідейно-політичної основи для можливого організаційного оформлення групи /фракції/ членів партії, які дотримувалися відмінних від ленінських поглядів.

У Київській організації виявились непідготовленими до сприйняття нових радикальних теоретичних висновків не стільки рядові члени партії, скільки керівництво комітету, що обумовило особливий драматизм дискусії, в якій більшість організації могла йти на відстоювання своєї лінії тільки до певної межі, чим спритно скористались Г. Пятаков, його прибічники, які стали на шлях фракційності.

Обговорення в Київській організації принципового, стратегічно важливого ленінського документа відбило рівень тодішнього демократизму відносин і внутріпартійної практики, коли загальна політична лінія вироблялася в процесі вільного обміну поглядами за повної можливості їх відстоювання. Досягнутий за таких умов ступінь згуртування був особливо міцним, бо, по-суті, виключав нав’язування будь-кому яких-завгодно рішень.

Схвалення більшовиками України, інших регіонів країни ленінського стратегічного плану було вибором курсу на соціалістичну революцію. Це була серйозна альтернатива шляху, на який став Тимчасовий уряд і до якого схилялася Центральна Рада. Однак обрані теоретичні моделі мали ще пройти сувору перевірку в горнилі непростих процесів, які були в спромозі породити й такі злами ситуацій, коли первісний вибір соціально-політичної перспективи різними силами неминуче мав бути не лише скоригований, а й суттєво змінитися.

ІІІ. РОМАНТИЗМ ВЕСНЯНОЇ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ ПОВЕНІ

Визначення політичними силами революційних платформ, вибір перспективних напрямків поступу стали надзвичайно важливими, базовими складовими суспільних процесів, які наповнювали сенс життя України на доленосному історичному рубежі. Не менш важливо було переконати якомога ширші маси у правоті пропонованих курсів, розбудити, розвинути їх активність, згуртувати соціально-мобільні елементи й закличними гаслами спрямувати їх до досягнення намічної мети.

Лідери Центральної Ради, партії, які визначали її політичне обличчя, розробляли визвольні плани у 1917 р., виходили з того, що головні питання, винесені життям на порядок денний, найдоцільніше було розв’язувати за допомогою Установчих зборів. Саме зі Всеросійськими Установчими зборами пов’язувались сподівання на досягнення автономії пригноблених народів і встановлення федеративного устрою в Російській республіці.

Однак Тимчасовий уряд, обіцяючи якомога швидше скликати Установчі збори, не приховував очевидних труднощів з практичною реалізацією цього плану, не міг дати будь-яких гарантій, що цей задум взагалі удасться втілити в життя.

За такої ситуації було б безвідповідальним лише декларувати вірність програмі автономії і федерації й чекати скликання Установчих зборів. Тому керманичі Української революції вже з перших тижнів після повалення самодержавства схилялися до того, щоб поступово запроваджувати в Україні елементи автономного ладу, розраховуючи на прихильність Тимчасового уряду до такого роду акцій. Голова Центральної Ради в одному з перших своїх виступів у пресі висловлював переконання: “…Новий лад, власне, чекає від громадянства, щоб воно якскорше, не гаючися, саме організувалося відповідно новим принципам свободи й самодіяльності, приноровляючися до обставин місцевого життя, до вимог даного моменту, — аби скріпити новий свобідний устрій і забезпечити його від усяких лукавих замислів явних і тайних ворогів свободи й демократизму”^[218].

М. Грушевському здавалося, що Тимчасовий уряд добре розуміє: на місцях мають творитися нові форми організації, згідно з новими умовами. Він, вочевидь, дещо переоцінював відомості про санкціонування петроградською владою кроків щодо запровадження елементів автономії литовцями, білорусами, естонцями. Українці, на його думку, також мали, не гаючись, стати на шлях самочинного творення власного життя. “Ми не можемо із складеними руками сидіти і чекати, що нам принесуть Установчі збори — який там лад буде установлений, який напрям візьме перевагу — централістичний чи федералістичний, чи признає він автономію, якої хочемо, чи заперечить”^[219], - наполягав М. Грушевський.

Покладатися лише на Установчі збори було б недоцільно ще й тому, що невідомо було (та й передбачити неможливо), яким виявиться їхній склад, якими взагалі виявляться домінанти і підходи. Тому голова Центральної Ради звернувся до українського народу з таким закликом: “Ми не можемо в таких обставинах ризикувати тим, що являється питанням життя і смерті в нинішніх умовах для нашого народу і для всього краю, для всієї людності його — його широкою автономією. Ми не можемо ставити сього домагання в залежність від того, чи збереться на Установчих зборах централістська чи автономно-федералістична більшість, чи автономісти-федералісти потягнуть за собою інших. Ми мусимо іти напевне.

Тільки поставивши всіх перед фактом, ми розвіємо їх сумніви — так, як реальні виступи українства в останніх тижнях примусили замовкнути старі балачки про те, що, мовляв, українство не має грунту в масах, і т. ін. Тільки творячи самі автономію України, українізуючи або творячи нові органи місцевого самоврядування в контакті й порозумінні з іншими народностями, об’єднуючи їх спільними установами і вінчаючи об’єднання автономним органом цілої України (я намічаю тут план, а не хронологічний порядок сеї роботи, котра повинна йти одразу знизу, зверху і зсередини), ми доведемо тим самим реальність, життєвість і корисність сього домагання”^[220].

При цьому М. Грушевський вважав за необхідне енергійно підтримувати Тимчасовий уряд у його прагненнях закріпити й розвинути демократичний лад у Росії. Петроград мав переконатися в тому, що з України для нього немає загрози, а українці не марнували б часу. Тимчасовий уряд, згідно з такою логікою, повинен був санкціонувати запровадження автономії в Україні, а Установчим зборам залишалося б лише освятити вже здійснене. “Ухваливши нову організацію краю, — переконував учений і політик, — об’єднаною волею представництва України, організованого так, щоб воно дійсно могло виявити волю людності всієї нашої країни, — ми не будемо з тривогою чекати висліду Установчих зборів, як розгравання якоїсь всеросійської лотереї, а будемо знати, що вони нам дадуть.

Дадуть те, що, властиво, по самій ідеї своїй дати повинні — останню юридичну санкцію того устрою, який виробиться на місцях, в національних і всяких інших областях у згоді з принципами свободи й демократизму, за порозумінням місцевих національних і класових груп, і Установчим зборам буде запропонований вже для остаточного підтвердження і затвердження”^[221].

М. Грушевський — еволюціоніст, прихильник поступальної, реформістської тактики пропонував рухатися до автономії України не напролом, а повільно, зате напевне, щоб необережним, незваженим кроком не загубити всієї справи: “Домагання, котрі висуває нинішня хвиля, можуть бути прикрою несподіванкою для багатьох. Але нема що робити! Мусимо їх ставити і проводити. Лагідно, по можливості, і тактовно, скільки є змоги, — але рішуче, рішуче, рішуче! Fortiter in re suaviter in modo, як говорить старе прислів’я (твердо щодо самої речі, м’яко щодо форми).

Перед вагою моменту і відповідальністю, яку він кладе на всіх нас, мусять відступити на другий план всякі інші огляди й рахунки. Воля нашого народу мусить бути сповнена”^[222].

Лідери Української революції були переконані, що домагання українства справедливі, цілком відповідають історичному моментові, завданням демократизації суспільного ладу в Росії і будуть із розумінням сприйняті всією російською громадськістю, правлячими колами. Тому, навіть після негативної, більше того — відверто-ворожої реакції на події перших днів революції в Україні, Голова Центральної Ради не полишав надії на порозуміння: “Сподіваємося, що керманичі Російської республіки ще таки зрозуміють, що те, чого ми домагаємося, се невідступна потреба українського народу, від котрого не відступить, бо не може і не сміє відступити, хто б не стояв на чолі його, які б верстви і групи ним не проводили. Зрозуміють, що в інтересах свободи і революційних здобутків керманичі Росії повинні мати український народ за собою, а ніяк не проти себе. А зрозумівши, скоро зрозуміють і те, що може їм дати український народ, най залишать свої підозрілі, невірні відносини до нього і його змагань.

Бо ж і нема другого народу, більше відданого інтересам свободи і здобутків революції, як народ український.

Але покладатися йому треба тільки на себе, і за себе вміти постояти!”^[223]

Ідеологам Української революції довелося враховувати, що в російському суспільстві протягом сторіч склалася традиція підозрілого й ворожого ставлення до будь-яких українських прагнень, а особливо — щодо кроків, спрямованих до власної державності, бодай у найобмеженіших формах. Інакше й бути не могло: найпоміркованіші заклики до національної свободи, відродження національного життя апріорно кваліфікувалися як злочинний сепаратизм, як загроза цілісності й засадам багатонаціонального організму. І все ж демократи за переконанням, українські лідери сподівалися, що здоровий глузд візьме гору навіть тоді, коли з Петрограда залунали перші великодержавні загрозливі окрики на адресу українства.

Тому потрібно було докласти чимало зусиль, щоб довести широкій громадськості правомірність і реальність своїх задумів, здійснення яких не могло завдати ніякої шкоди ані російському народові, ані російській державності, не послабило б країну перед розв’язанням проблеми завершення Світової війни, а, навпаки, — зміцнило б її позиції і авторитет на міжнародній арені.

Відповідаючи на численні закиди українцям щодо їхнього бажання виділитися зі складу Росії, М. Грушевський чітко, з почуттям національної гідності заявляв: “Українці не мають наміру одривати Україну від Росії. Коли б вони мали такий намір, вони виступили б щиро й одверто з таким гаслом — бо тепер за се вони б нічим і не ризикували. Коли вільно полякам жадати відновлення незалежної Польщі, то вільно й українцям, якби вони схотіли, домагатися відлучення України і повернення її в те становище, в якім вона стояла перед актом 1654 р. — безправно нарушеним російським урядом. Але українці не мають наміру відділятися від Російської республіки. Вони хочуть здержатися в добровільному і свобідному зв’язку з нею. Хочуть тільки, щоб вона ні в чім не обмежувала їх свободи і самостійності національного життя. Для того хочуть широкої автономії України. Хочуть, щоб російський уряд і великоруське громадянство, з свого боку, щиро і одверто відреклися всяких явних і тайних забаганок правити Україною проти її волі, верховодити нею, використовувати (експлуатувати) її засоби для завдань, які українцям чужі. Хочуть, щоб великоруське громадянство і російські партії признали, що Україною мають правити не вони, а український народ, із урахуванням прав меншостей (втім, і тих великоросів, які живуть і житимуть на українській землі), але з признанням державних прав української нації на українській землі. Коли буде таке щире признання з обох сторін, тоді відносини будуть щирі і сердечні, свобідні від усяких укритих, задніх думок!”^[224]

Сутність стратегічної мети, на яку орієнтувалося українство, викладалася вченим також гранично чітко і відверто: “Українці не мають бажання від когось відділюватись, відмежовуватись — вони хочуть тільки, щоб їм і всьому громадянству України була змога порядкувати крайові справи, будувати долю краю без усяких сторонніх втручань і без можливості таких втручань. Вони знають свої сили і засоби й певні того, що коли край буде мати таку волю і буде забезпечений від усяких гальмувань і втручань збоку, він буде розвиватись настільки сильно і успішно, що йому не треба буде яких-небудь штучних огорож від чужих впливів чи конкуренції”^[225].

Такі погляди не були винятком, вони ставали надбанням широких кіл українства не лише завдяки зусиллям М. Грушевського та його однодумців і соратників. Вони ніби “проростали” знизу, з глибинних традицій, з давніх програмних вимог, із ситуації, що склалася, детермінувалася особливостями психологічного сприйняття, аналізу тогочасних процесів.

Так, В. Винниченко категорично стверджує: “Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути, а коли чулись рідесенькі голоси, то це були голоси або схоластиків, чистих теоретиків, запеклих “самостійників” або людей занадто вже, хворобливо пронятих національним чуттям. На конференції укр. соц. — дем. роб. партії в квітні питання про самостійність зустріло майже однодушне негативне відношення. За самостійність висловилось з усієї конференції тільки два-три голоси”^[226].

Лідер українських соціал-демократів був переконаний, що ідеї самостійності, сепаратизму надзвичайно шкідливі для тогочасного моменту суспільного розвитку, здатні підірвати єдність революційних сил Росії^[227]. “Та й для чого відокремлюватись, — запитував своїх опонентів В. Винниченко, — коли всі потрібні для вільного національного розвитку нашого народу засоби нам буде в повній мірі забезпечено в автономії. Денаціоналізацію, духовне калічення наших мас буде зараз же спинено й знищено українською школою, як нищою, так середньою, й вищою. Гальмовані дотепер багаті здатності нашого народу, пущені по природньому, найлегшому, найраціональнішому шляхові різних методів розвитку забезпечать духовну сторону наших домагань. Народоправство, широке місцеве самоврядування, порядкування господарським і політичним життям на Україні місцевими силами, точне зазначення взаємних прав і обов’язків цілої держави та автономної одиниці унеможливить колишню безпардонну, руйнуючу політику централізму, коли всі сили окраїн нерозумно й злочинно висмоктувались на користь інертного ненажерливого центру”^[228].

Як учений-аналітик, озброєний знанням світового досвіду, Михайло Грушевський намагався довести усім політично свідомим і чесним людям, тим, хто здатен був логічно мислити й діяти, переваги ладу, заснованого на федералістських началах, над централістським, унітарним державним устроєм. Неодноразово посилаючись на позитивний приклад Німеччини, він стверджував: “Добиваючися федеративного устрою Російської республіки, українці зовсім не мають наміру тим ослабляти її або розривати. Говорити щось подібне можна хіба тільки розраховуючи на людську неусвідомленість. Землі, зв’язані федеративним укладом, становлять одну державу. Їх союз зв’язує не завсіди — приймаючи його, вони зрікаються права самовільно виходити з союзу. Вони заінтересовані, щоб їх союз був сильним і безпечним, щоб нікому не спадало на думку зачіпати або кривдити його членів. Те, що кожний з народів чи країв, членів сього союзу, має сам своє державне право, являється державою, зовсім не ослаблює їх потягу до спільного державного зв’язку, на користь котрого, в спільнім інтересі, сі держави-члени зрікаються дечого з своїх прав.

Германія стала федерацією вже кількадесят літ, а проте федеративний зв’язок зовсім не ослабив її — навпаки, се найбільш солідарна, найбільше внутрішньо міцна держава з усіх сучасних. Стара Росія не могла ніяким примусом добитися такої внутрішньої єдності. Нова Російська республіка, коли хоче удержатися в цілості і силі, повинна щиро зректися всяких намірів тримати когось силоміць на припоні, до кінця провести принцип свободи і самоозначення у внутрішніх відносинах. А такою, до кінця проведеною системою свобідних і рівноправних відносин, може бути тільки федерація”^[229].

Українці не приховували, що запровадження федеративного ладу в Росії призведе до ліквідації колишніх привілеїв, панівного становища російської нації в імперії. Однак вони вважали це цілком виправданим і необхідним не лише для пригноблених у минулому націй і народів, а й для самих росіян.

Водночас це не означало обмеження інтересів будь-якої нації у межах федерації. “Не значить се, — наголошував М. Грушевський, — що громадяни з інших країв Російської республіки не будуть мати приступу, скажімо, до України, що з України виженуть “кацапів”, що великоросам не буде тут змоги вести якесь діло, служити, мати заробіток. Перший принцип федеративного устрою, що громадянин однієї із земель федерації має громадянські права в цілій федерації: значить, чоловік, що народився в Московщині, матиме всі громадянські права, наприклад, на Україні — може там скористатися з своїх виборних прав, займати посади, вести діла.

Нема сумніву, що до всіх державних установ України він матиме змогу звертатися на своїй великоруській мові і діставати від них відповіді. В усіх більших містах, безсумнівно, будуть школи для дітей великоросів із російською мовою і т. ін.

Через те не може бути мови, щоб автономія України чи федеративний уклад Російської республіки загрожували великоросам доступ до Чорного моря, до українського вугілля, заліза чи до чогось іншого”^[230].

Лідери Української революції — спадкоємці славних визвольних традицій кирило-мефодіївців, зберегли вірність і їхнім ідеям слов’янської федерації. Торжество Російської революції, федеративну перебудову держави вони вважали головною стратегічною метою, яка відкриває шлях до реалізації давнього задуму європейського масштабу: “Я твердо вірю, та й не один я, що велика революція російська — тільки б її заховати від упаду та від анархії — дуже вплине на політичну перебудову всієї Європи, на її перетворення в Європейську федерацію. Про таку федерацію думали здавна політики і спеціалісти державного права: вони вважали її логічним висновком з усього дотеперішнього розвою європейського життя. Вона тільки здавалася дуже далекою до останніх подій — так як тепер здається близькою і здійсненною. І от чому я й інші ні трохи не журимося повною політичною незалежністю України, не надаємо їй ніякої ваги. Для ближчого часу зовсім досить широкої української автономії в федеративній Російській республіці. А в будучині, сподіваємося, ся республіка ввійде в склад федерації Європейської, і в ній Україна стане одною з найбільш сильних, міцних і певних склдових частин — одного з опор сеї Європейської федерації”^[231].

Виборюючи автономію України, провідники Української революції водночас брали до уваги багатонаціональний склад населення регіону, дбали про те, щоб у майбутній демократичній Україні представники будь-якої національності мали всі необхідні умови для повнокровного життя, вільного розвитку. Попередня тривала боротьба українського народу за незалежність, за світлі ідеали свободи, страждання, що випали на його долю, просто зобов’язували його дбати не лише про власне благополуччя, а й домагатися рівноправності для кожного народу, для кожної національної меншини, з повагою ставитися до будь-чиїх національних інтересів.

Голова Центральної Ради чітко виклав свою позицію і з цього питання: “Ми, ті що несли прапор визволення в найтяжчі часи неволі, зостанемося під ним і виступимо рішуче проти всякого ухиляння від тих принципів, котрі написані були на стягу українства. Будемо рішуче поборювати всякі шовіністичні течії, коли б вони стали прокидатися серед нашого громадянства або з провокаційними завданнями прищіплюватися йому з якої-небудь сторони. Ми виступимо рішуче проти всяких заходів, звернених на те, щоб порізнити нас з нашими співгромадянамиінших народностей. І ми певні, що українське громадянство, український народ, в політичну розважність котрого ми твердо віримо й високо її ставимо, нас у тім напрямі підтримає твердо, щиро. Оборонці української національності не будуть націоналістами…”^[232].

На початкових етапах революції, звичайно, не було можливості чітко визначити ті політичні механізми (наприклад, рівень представництва), за допомогою яких можна було реалізувати плани забезпечення національної рівності в автономній Україні.

Однак уже тоді намічалися очевидні принципи діяльності й конкретні заходи, як незаперечні й першочергові. Це, насамперед, застосування мови національних меншин у зносинах з урядами і органами самоврядування у тих національних територіях (округах), де ці національні меншини становили певний мінімум. Це також забезпечення можливостей для навчання у таких місцевостях рідною мовою, створення відповідних культурних і релігійних товариств за фінансового сприяння державних установ України. Детальніше ці питання мав розробити комітет для вироблення автономного статуту України, який планувала створити Центральна Рада з участю представників національних меншин.

До ухвалення такого статуту українському громадянству, як національній більшості, належало пильнувати за тим, щоб не порушувалися будь-чиї національні права і свободи. “Всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолеранції супроти інших народностей несимпатичні й небажані взагалі коли б то не було, — зауважував М. Грушевський. — Тепер же, в нинішніх обставинах, коли так треба такту і розваги, порозуміння і солідарності для досягнення великої мети, — вони недопустимі зовсім. Їх треба попросту признати національним злочинством і виступати проти них з усією рішучістю”^[233].

Особливо твердо і рішуче М. Грушевський, його соратники й однодумці виступали проти гасла “Україна тільки для українців”, яке нерідко трактувалося як заклик до того, щоб представники інших національностей, передусім “кацапи”, забиралися геть з України.

Насправді ж подібні гасла ні в 1917 р., ані в попередні роки не висували і не підтримували українські політичні партії, широкий демократичний рух у цілому. Навколо цього гасла ще з дореволюційних часів об’єднувалася лише досить нечисленна група радикально настроєних українців на чолі з М. Міхновським. Якщо в попередні роки, зауважував М. Грушевський, подібні погляди ще можна було до певної міри зрозуміти (аж ніяк не виправдовуючи) — як своєрідну реакцію на великодержавний шовінізм, всілякі утиски українців, нелюдські знущання з них, то з початком революції вони ставали просто шкідливими. Саме на цьому грунті в 1917 р. виникла гостра ідейна дискусія, що згодом переросла у відкриту боротьбу між українськими соціал-демократами, есерами, соціалістами-федералістами і групою М. Міхновського. Позицію останнього українські демократи кваліфікували як авантюрну, провокаційну, шовіністичну, а з часом — навіть як фашистську.

М. Грушевський із цього приводу відверто заявляв: “Ні я, ні мої товариші, організовані українці, не згоджувалися з такими поглядами, не мали ніяких таких гадок, навпаки — завсіди проти них виступали і виступатимуть, бо вони не згідні ні з нашими принципами, ні з інтересами України.

Ми думаємо якраз, що Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не обирати, не експлуатувати для себе.

Всякий, хто водиться з такими поглядами, дорогий співгромадянин для нас, незалежно від того, хто б він не був — великорос, жид, поляк, чех. А хто хоче тільки живитися з праці народної, бути паразитом, подателем солодких кусків — той нам не потрібен, без ріжниці, чи він не українець, чи українець”^[234].

***

З часу Української революції й до сьогодні не вщухає дискусія щодо вірності обраного й здійснюваного Центральною Радою народ оправного й автономістсько-федералістського курсу. А відтак доречною видається потреба у з’ясуванні історичної справедливості й наукової обґрунтованості критики позицій проводу національно-визвольного руху.

У зарубіжній історіографії найрельєфніше нападки на платформу Української революції представлені в згаданих вище працях Р. Млиновецького. Власне “зверхзавданням” своїх публікацій автор вважає захист тих політичних елементів, які дотримувались самостійницьких ідей і за всяку ціну прагне довести, що будь-яка інша лінія була в 1917 р. не лише невиправданою, але й злочинною.

Вочевидь, вважаючи кращим методом захисту напад, Р. Млиновецький намагається будь-що здискредитувати соціалістів, автономістів-федералістів і кидається “відбронзовувати” ті постаті Української революції, які були “ворогами ідеї відновлення держави предків”. Це — автономісти. “Саме ці автономісти, — стверджує автор, — своєю ортодоксією у справі автономії і тільки автономії спричинилися у великій мірі до катастрофи, що нею закінчилися ті змагання, а опинившися по спричиненій ними катастрофі на еміграції, звичайно, використали частину вивезених державних грошових засобів на те, щоб скинути з себе відповідальність в очах сучасників і майбутніх поколінь шляхом публікування неповних, високотенденційних, а навіть сфальшованих описів подій і видавання спрепарованих у власному інтересі матеріалів до історії визвольної боротьби”^[235].

Прикметно, що “під приціл” Р.Млиновецького потрапляють передусім М.Грушевський, В.Винниченко, П.Христюк, Д.Дорошенко, М.Шаповал, І.Мазепа.

Першими згадуються Винниченків трьохтомник “Відродження нації”, “де події висвітлені з суб’єктивного становища автора, в ту пору — лівого, комунізуючого соц. — демократа” і “чотирьохтомова праця Христюка “Матеріали до історії української революції”, в якій матеріали ті або відповідно спрепаровані, або підібрані так, щоб могли доводити таку тезу: коли б влада цілковито належала укр. соц. революціонерам і вони не мусіли б рахуватися з іншими партіями — то могли б своїми реформами випередити, соціалізувавши землю, московських большевиків і спираючися на “трудові ради”, забезпечити існування Укр. Центр. Ради та й перемогу над усіма ворогами..”^[236].

Далі розвінчується Д.Дорошенко, який як “драгоманівець” і автономіст лише в площині політ — соціяльній ріжнився від своїх противників” і “щойно на еміграції став “гетьманцем”, “забувши” про свої попередні позиції^[237].

Дістається за несумлінність і неправдивість М.Шаповалу^[238], а на довершення — за запізніле прозріння — М.Грушевському, людині, “яка не хотіла звертати увагу на попередження, що прямує до прикритої зверху ями — впавши в неї (і потягнувши мільйони своїх земляків), пише “Кінець московської орієнтації”^[239].

Що ж до інших авторів, в тому числі і мемуаристів (праці не називаються, окрім “Літописа української революції” О.Доценка і тритомника “Україна в огні й бурі революції” І.Мазепи, та ще двох — трьох інших), то Р.Млиновецький вважає, що “всі вони не виходять поза межі “приписової схеми”, бо зрештою всі вони, за малими винятками, або самі належали до табору автономістів, або уважали вказаним у всьому підтримувати, а пізніше виправдувати політику автономістів^[240].

Як прихильника самостійницьких поглядів, а відтак і непримиренного ворога автономізму Р.Млиновецького, звичайно, можна зрозуміти. Однак, навряд чи можна визнати переконливою систему доказів, до якої він вдається.

Прикметно, що після виходу в 1970 р. у канадському видавництві “Чужина” першого тому другого видання праці “Нариси з історії українських визвольних змагань”^[241] автор швидко переконався у тому, що більшість читачів його просто “не зрозуміла”, і змушений був те визнати у передмові до другого тому, який побачив світ у 1973 р.^[242]

Оскільки жодних нових доказів добути не вдалося, Р.Млиновецький просто перелічив всі найсуттєвіші сумніви щодо своєї попередньої книжки з категоричним рефреном — “незаперечним фактом є..” (на с. 11–12 він вживається 12 разів — практично у кожному реченні), очевидно, сподіваючись, що заклинаннями можна замінити аргументи. Інакше, як іронічно, це навряд чи може сприйматись. Народна мудрість давно проголосила: “Скільки не повторюй слово “цукор” — у роті солодко не стане”. Не судилося спростувати її і Р.Млиновецькому. Образи ж, навіть на емігрантську пресу, яка “не почула” сенсаційних “відкриттів” і звинувачення її в упередженості — як результаті змови “таємних автономістів”^[243] дедалі посилюють враження, м’яко кажучи, делікатності становища, у яке потрапляє автор.

Нав’язливій ідеї — боротьбі “всіх і вся” проти самостійників (начебто іншої мети ніяка українська політична сила не переслідувала), Р.Млиновецький підпорядковує всі тогочасні скільки-небудь помітні політичні акції — з’їзд Товариства українських поступовців, Український національний з’їзд (конгрес), з’їзди й конференції УПСР, УСДРП, товариства “Просвіта”, учителів, агрономів, кооператорів тощо. Звичайно, всі названі, як і численні інші зібрання, були майже суціль автономістськими за складом і за ухваленими рішеннями, що дуже не подобається Р. Млиновецькому і єдине пояснення, яке він може дати домінуючій тенденції, зводиться до того, що “автономісти мали більший досвід у провадженню зборів, чим самостійники, і могли використовувати допомогу “впливових громадян”, що здебільшого були людьми поміркованими, льояльними, отже і москвофілами-автономістами”^[244].

Ось досить типовий для Р.Млиновецького зразок антисамостійницьких дій “підступних автономістів”. На Національному З’їзді “виступав і Міхновський, але… з позачерговою заявою” (і то з обмеженою часом) в справі українського війська, але тому, що її передала преса цілком спотвореною — не подаємо її. З неї в звідомленнях виключені були всі гасла самостійницького характеру”^[245].

На логічні питання — які гасла виголошував М.Міхновський, і які не потрапили до газетних звітів — відповіді в книзі годі й шукати, як невідомо взагалі, звідки у автора є інформація щодо змісту виступу лідера самостійників. Читач беззастережно чомусь повинен вірити Р.Млиновецькому… і крапка. Що стоїть за висновком — інтуїція автора, чи його “специфічна логіка” — ролі не грає. Однак науковець, та й, врешті-решт, будь-який хоч трішки допитливий і уважний читач обов’язково і в даному разі, і в безлічі інших випадків буде просто збентежений подібним “дослідницьким” рівнем книги Р.Млиновецького і змінити цього враження неможливо.

Додаткове підтвердження тому — запропонована оцінка факту виборів Національним З’їздом до складу Української Центральної Ради лише одного самостійним — В.Отамановського із загальної кількості 115 чоловік. “..Гумористично мале число (один), — пише Р. Млиновецький, — мало на меті з одного боку приховати правду, що то був з’їзд автономістів, а з другого — викликати вражіння, що самостійників майже немає”^[246]. Брудне політиканство, підступні змови, безсовісний обман — ось головний арсенал засобів, що використовувались автономістами у боротьбі з самостійниками — практично на кожному кроці твердить Р.Млиновецький^[247]. Що ж, коли хтось бачить лише те, що він хоче бачити, і не зважає ні на об’єктивні факти, ні на здоровий глузд, сперечатися з ним немає сенсу. Все й так очевидно.

Що торкається діяльності самостійників, то бодай якихось документів, фактів, окрім відомих (скажімо, з праць все тих же В.Винниченка, П.Христюка, Д.Дорошенка) Р.Млиновецький майже не наводить^[248]. Оскільки ж питома вага таких надто невелика, то їх вкраплення в текст (як водиться, з посиланнями), очевидно, покликані хоч якось “прикрити” практично абсолютну відсутність підкріплень на всі інші твердження, виклади фактів, переповідання документів, яких ніхто ніколи не бачив. Виникає природна підозра в тому, що, крім примітивних фантазувань, Р.Млиновецькому важко щось пред’явити читачеві. Натомість без належних підстав автор будь — яку згадку в пресі про радикальні елементи українства, українських партій, про рішучі висловлювання в національній сфері, тим паче, згадки про сепаратизм, шовінізм тощо однозначно ототожнює з самостійництвом^[249].

Те, що є незаперечним (“незаперечними фактами”, “незаперечною правдою” і т. ін.) у Р.Млиновецького, наприклад, твердження, що “українські народні маси бажали створення своєї власної цілком самостійної української держави”)^[250], викликає не тільки сумніви, а й цілком обґрунтовані (тобто надійно підкріплені фактами, документами) заперечення, абсолютні спростування. Та й сам автор майже на кожній сторінці висловлює розлогі жалі з приводу низького рівня політичної культури й національної свідомості народних мас (вони були “національно цілковито несвідомими”^[251], особливо селянства й солдатів, які на кожному кроці давали себе ошукати, завести на манівці тощо, чим без кінця займались автономісти^[252].

Заслуговує на відтворення (передати це власними словами просто неможливо) й підсумок, до якого приходить Р.Млиновецький, “дослідивши” питання про співвідношення впливу самостійників і автономістів на перебіг подій в Україні: “Але, хоча також самостійників і не було так мало, як це хотілося б автономістам, а тим більше не було їх так мало щоб взагалі їх можливо було не згадувати (!? — В.С.), хоча й не діяв сам один Міхновський, як це здається Мірчуку, однак їх було, на жаль, все ж замало, а мали вони проти себе політиків “малого формату”, але демагогів і інтриганів — “великого формату”^[253]. Отож автономісти і “захопили владу”.

Хоч далеко не у всіх деталях, Р.Млиновецьким правильно і переконливо відтворюється хіба що процес створення перших українських військових формувань^[254]. І то мало не єдиний сюжет, з основним висновком з якого — про особливу роль самостійників, персонально М.Міхновського, деяких його прибічників у започаткуванні цього процесу можна погодитись.

В притаманному йому стилі (на кожному кроці “демагогія”, “крутійство”, “обман автономістів”) автор виконав і другий том праці, щоправда у войовничому запалі часто виходячи за межі хронологічно означеного об’єкту розмови.

До передруку в Україні другого тому так і не дійшло. Можливо — з огляду на надто вже істотні порушення будь-яких уяв про елементарні вимоги до наукового дослідження. А, можливо — тому, що навіть в час розпалу “холодної війни” книзі було влаштовано обструкцією емігрантських кіл. Втім, автора те, схоже, не особливо збентежило. Він пояснював замовчування своєї праці підступними діями “тайних автономістів”, які й за кордоном захопили в свої руки пресу, а більшість читачів з легкістю дає себе завести в оману, не може піднятися до розуміння “відкриттів” палкого апологета самостійництва^[255]. На жаль, гіпертрофована самовпевненість Р.Млиновецького також чомусь не насторожує тих, хто вдається до популяризації аж надто сумнівних публікацій. Гірше за все, що це робиться навіть у шкільних підручниках, посібниках.

Втім, є спроби й віднайти власну, додаткову аргументацію на користь позиції Р. Млиновецького.

Своєрідною ремінісценцією означеного став збірник статей запорізьких істориків^[256]. Його автори поряд із досить слушними міркуваннями та введеними до наукового обігу новими фактами і документами, вступили в дискусії з приводу низки питань, серед яких на чільне місце висунулися справді ключові моменти — про діалектику національного і соціального чинників у політичному курсі Центральної Ради та про ставлення до її автономістсько-федералістських орієнтацій, спроб їх практичної реалізації. Однак слід відразу ж сказати, що визнати запропоновані аргументи бездоганними навряд чи можна. Прикладом тут може бути стаття Ф.Турченка і Г.Кривоший, яка відкриває збірник: “Магістралі й глухі кути Української революції”.

Намагаючись зрозуміти й оцінити розвиток подій в Україні в 1917 р. через їх порівняння з історичним розвитком інших націй, автори резонно зауважують, що вітчизняний досвід виявився нетиповим для європейських національних революцій. Там завоювання політичної незалежності і соціально-економічні перетворення виявилися розведеними у часі. В Україні ж ці процеси були одночасними, навіть не паралельними, а взаємопереплетеними й взаємозумовленими.

Однак, всупереч добре відомим фактам, Ф.Турченко і Г.Кривоший хотіли б, щоб, розпочавшись із лютневого соціального катаклізму, подальші процеси в Україні (на той час невід`ємній частині Росії і якось інакше майже ніхто ситуацію й не оцінював) набули лише національно-визвольного характеру (як в Європі), щоб “на цьому етапі (після повалення самодержавства і початку Української революції — В.С.) соціальні суперечності і антагонізми, питання про соціально-економічний лад в майбутній державі не розкололи націю”^[257].

“Підганяючи” українську ситуацію під європейський контекст (швидше — схему), автори розвідки, без будь-яких на те серйозних підстав, вважають, що Українська революція розпочиналася за загальновідомим сценарієм, оскільки, за їх переконанням, “з вирішенням соціально-економічних питань люди готові були деякий час почекати”^[258]. Звичайно, будь-якому читачеві бажано було б знати, про яких людей мова. Невже про безземельних селян, голодуючих солдаток та їхніх дітей, виснажених від перевтоми робітників? Бажано було б також, щоб запропонований висновок підтверджувався документами щодо настроїв цих “людей”, зафіксованих, скажімо, в резолюціях їх зібрань тощо. Однак, відчуваючи очевидний брак у таких документах, у конкретних фактах, історики спритно підміняють предмет розмови (взагалі дуже примітна риса й інших статей збірника). “Перспектива відновлення українського суверенітету, — ведуть далі Ф.Турченко і Г.Кривоший, — об’єднувала всю націю, всі соціальні групи”^[259]. І зовсім не зважаючи на те, що національна консолідація далеко не тотожна відмові від соціальних прагнень, тим більше, що суспільство в Україні було поліетнічним, автори статті закликають на допомогу М.Грушевського, який на початку революції писав: “Національні почуття — скільки віків боротьби проти усяких напасників, що наступали на волю і добро України, зв’язали міцно, вхопили національним обручем всі верстви українського суспільства — від панських і буржуазних груп до пролетарів”^[260].

Зрозуміло, що М.Грушевський тут відзначає тільки історичні особливості, які сприяли формуванню однакових прагнень різних верств українського суспільства в національній сфері. Однак вчений і політик зовсім не констатує відсутності у трудящих бажання і готовності боротись за свої соціальні інтереси. Навпаки, в основі запропонованої Головою Центральної Ради концепції революції лежала ідея народоправства, реалізація якої була немислима без кардинальних соціальних змін у суспільстві. І саме ці соціальні зміни, запровадження в життя справжнього, всеохоплюючого демократизму тільки й могли бути найвірнішим гарантом реалізації національних, національно-державних прагнень українців.

А.Турченко та Г.Кривоший навіть не помічають, всупереч власним висновкам, тут же пояснюють, що основною причиною “затягування” в досягненні “політичного суверенітету України” стало те, що керівництву Центральної Ради “не вистачило рішучості очолити соціально-економічні перетворення”.

Даремно покладаючись на Тимчасовий уряд, який свідомо зволікав з розв’язанням будь-яких проблем, український провід став заручником чужої волі, зрадив власній концепції, стратегії руху. “Ця обставина істотно вплинула на перебіг Української революції, навіть сприяючи посиленню соціальної напруженості в суспільстві, переходу конфліктів у неконтрольовано-стихійну сферу, ведучи до наростання суперечностей між самими українцями”^[261], - змушені визнавати під натиском незаперечних фактів Ф.Турченко і Г.Кривоший. І доводиться лише гадати, які причини зумовлюють безплідний пошук ними варіантів спростування очевидних істин. Можливо, в основі хибної позиції лежить елементарна нездатність пройнятись духом революційної епохи, зрозуміти її феноменальність, невідповідність холодній логіці, сьогоднішньому розрахунку.

Адже один із загальновизнаних уроків Української революції полягає в тому, що її провідники не запропонували адекватної сподіванням більшості населення соціальної програми, постійно спізнюючись з декларуванням її головних компонентів, програвали в часі іншим силам.

Не в змозі ігнорувати самоочевидне, запорізькі історики продовжують відтворювати причинно-наслідковий зв’язок політики і невдач Центральної Ради, особливо наполягаючи на тому, що соціалістичне керівництво Української революції штучно звузило соціальну базу руху, “відмовившись від співпраці з ліберальними і консервативними елементами суспільства” — поміщицтвом, буржуазією, іншими зажиточними верствами.

Ф. Турченко і Г. Кривоший висувають персональні претензії до М.Грушевського, який на початках революції чимало говорив про “безкласовість”, “безбуржуазність” української нації, однак у наступному дедалі більше закликав до “необхідності боротьби з власною буржуазією і панством, витіснення їх на периферію політичного життя”^[262].

Однак переважна більшість нації, як це визнають і автори статті, брала участь у революції, нетерпляче домагаючись соціальних змін, що не могло не враховуватись лідерами Центральної Ради, яка взяла на себе місію виразника народних інтересів. В результаті “неприхований політичний тиск штовхав українську буржуазію і поміщиків (як і територіальні групи підприємців і землевласників) до опозиції Центральній Раді і навіть до вступу в загальноросійські підприємницькі і поміщицькі організації в Україні (“Союзы земельних собственников”, “Союзы фабрикантов и заводчиков”, галузеві об`єднання підприємців), які байдуже, а то й вороже ставилися до національно-визвольної боротьби українського народу”^[263]. Констатація недалека від істини. Дивне ж те, що у об’єктивних процесах, виявляється, винен той же М.Грушевський, його оточення. “Таким чином, — прямо продовжують свої міркування Ф.Турченко і Г.Кривоший, — інтереси імущих верств українського суспільства штучно (?! — В.С.) фокусувалися на соціально-економічних питаннях, а національно-державні мотиви діяльності відступали на другий план”^[264].

Тобто, суб’єктивному чиннику (проводу Української революції) приписується роль, якої він не міг виконувати — свавільно управляти об’єктивними суспільними процесами. І, здається, ті, хто взявся провести читачів складними лабіринтами революційних хитросплетінь і вивести їх із “глухих кутів” нерозуміння, убезпечити від “рецидивів класово-партійного підходу”, самі “заплуталися у трьох соснах”. Тому й змушені вдаватися до демагогічних прийомів. “Якщо в умовах соціальної революції компроміс між класами з різними економічними інтересами є виключенням з правила, то в умовах революції національної, навіть якщо вона має демократичний характер, такий компроміс є правилом, запорукою успішного розвитку національного прогресу”^[265], - твердо заявляють Ф.Турченко і Г.Кривоший.

Однак тут доведеться нагадати, що, згідно конкретно-історичного підходу, кожна революція здійснюється за своїми “правилами”, що диктуються реальними обставинами, із дією безлічі об’єктивних чинників, а не вигаданими “заднім числом” “правилами” сучасних істориків, кон’юнктурна “запрограмованість” яких виявляється на кожному кроці.

Так мало не на кожній сторінці відповідного підрозділу статті (“Поміщики, капіталісти й національна солідарність”) Ф.Турченко й Г.Кривоший повторюють, що через соціалістичні погляди лідерів Української революції до роботи в Центральній Раді “не були допущені” поміщики й капіталісти. Як це можна було зробити в 1917 р. при пануванні практично ніким і нічим не обмеженої демократії, відсутності будь-яких адміністративних важелів у М.Грушевського, В.Винниченка та інших соціалістів — загадка, якщо, втім, не допустити, що такий результат був природним, реальним виявом тієї ж таки соціальної революції, переплетіння її з національно-визвольною боротьбою, чого сучасні історики так би не бажали. Адже це вже не “за їх “правилами”.

Не менш довільно згадані автори поводяться і при з’ясуванні такого важливого аспекту Української революції як боротьба в ній двох тенденцій — автономістсько-федералістської та самостійницької.

Безумовні симпатії Ф.Турченка і Г.Кривоший на боці самостійників, у першу чергу М.Міхновського. Що ж до автономістів, відношення до них однозначно критичне. Дослідники вважають, що “самостійники, добиваючись для України незалежності, вели значно реалістичнішу політику, ніж автономісти”. Прорахунки самостійників “були прорахунками у тактиці боротьби, у той час коли прорахунки автономістів були стратегічними”^[266].

Дивно, але для Ф.Турченка і Г.Кривоший реалізм є швидше абстрактним поняттям, аніж конкретним. У противному випадку, як можна пояснити те, що “значно реалістичніша політика” самостійника з початку ХХ століття і аж до кінця 1917 р. М.Міхновського мала надто обмежене коло прибічників, тоді як гасла автономізму і федералізму були явно домінантними в середовищі політичної еліти і незрівнянно сильніше підтримувались масами. Реалізм в політиці — це і можливості втілення в життя найпривабливіших, найсправедливіших задумів. Переважна більшість лідерів Української революції в 1917 р., керуючись саме реалістичними підходами, науковим аналізом ситуації, віддавала перевагу автономістсько-федералістським орієнтаціям. Однак, на думку згаданих авторів, метою Української революції була зовсім не автономна Україна, як то доводили М.Грушевський, В.Винниченко, М.Ковалевський, С.Єфремов та ін., як було визнано в тисячах резолюцій найрізноманітніших зібрань українців, підтверджено їхніми діями. За Ф.Турченком і Г.Кривоший, “мета революції визначається не програмами її лідерів, не їх прагненнями, а тим більше суб’єктивними оцінками своєї діяльності”^[267].

Можна цілком припустити, що історики через 80 років після подій, що вивчаються, можуть бачити крізь призму наступних суспільних процесів якісь аспекти досвіду глибше, сутнісніше, аніж учасники революцій. Однак це зовсім не може бути достатньою підставою для того, щоб, всупереч відомим фактам, довільно переінакшувати історію на догоду певним уподобанням. Така ситуація (по суті — зрада принципу історизму) неминуче веде саме в ті “глухі кути”, в які, на думку сьогоднішніх істориків, завели Українську революцію її керманичі.

Знайомлячись із працями запорізьких дослідників, їх критикою концепції М.Грушевського (зауважимо, також історика з неабиякими аналітичними здібностями), не можна не звернути уваги на ще одну умоглядну конструкцію. В їх уяві в 1917 р. існувала Україна (точніше нація, яка обирала свою долю) і решта колишньої імперії — Росія. Оскільки українські автономісти “не зустрічали підтримки російського суспільства, без якої федерація звичайно ж була неможлива, Україна повинна була або погодитися на дальше перебування у складі унітарної Росії, перебудованої у відповідності з інтересами домінуючих в ній політичних сил, або наважитися на повний політичний розрив із нею. Якогось третього, компромісного шляху (а федерація — це завжди міжнародний компроміс) не було. Отже, незалежно від поглядів і прагнень окремих партій чи їх політичних лідерів, український визвольний рух стояв перед завданням досягнення незалежності. Тому прагнення самостійників співпадали з логікою історичного процесу, у той час як дії автономістів гальмували цей розвиток”^[268].

Однак, варто пам’ятати, що Росія у своїй абсолютній більшості складалася з національних регіонів. А лютий 1917 р. поклав початок демократичній децентралізації романівської “тюрми народів”. Українська революція стала органічною складовою цього об’єктивного процесу. Автономістсько-федералістський курс Центральної Ради враховував політичні реалії й передбачав переустрій держави (тієї ж таки Росії) на демократичних засадах із збереженням її цілісності, що мало надважливе значення в умовах імперіалістичної війни, коли Україна перетворилася на один із головних об’єктів чужоземних зазіхань. Варто пам’ятати, що подібні до позицій Центральної Ради погляди сповідували і лідери більшості національних окраїн (регіонів) колишньої імперії. В результаті це дозволяло надійно просувати справу державотворення — виборювати автономію явочним шляхом.

Що ж до самостійництва, то при всій повазі до його речників, не можна сказати, щоб вони запропонували нації скільки-небудь переконливі гарантії утримання незалежної державності, якби така була проголошена. Це не могло не усвідомлюватись як відповідальними політиками, так і широким загалом, який не поспішав висловити своєї прихильності, ще більше — бажання конкретними діями підтримати абстрактно дуже привабливі (і безумовно — історично справедливі) гасла самостійників.

Можливо, сказаним можна було б і обмежитись. Однак, запорізькі автори, швидше за все, відчуваючи хисткість своєї позиції, прагнуть підкріпити її елементами, важливими для історика. Вони намагаються довести, що самостійницька течія була вже досить потужною у 1917 р. Крім Української Народної партії М.Міхновського називаються ще Братство самостійників, Союз української державності, групи членів в УПСР, УСДРП, УПСФ. Сюди ж зараховується й Українська хліборобсько-демократична партія, котра тільки-но зачиналася влітку 1917 р., й Українська партія самостійників-соціалістів, утворена в грудні 1917 р.

Жодних даних про чисельність хоча б однієї з організацій не наводиться. Це не дивно — їх просто не існує. Впродовж року згадується хіба що кілька прізвищ, які інколи збуджували настрої запальними виступами із радикальними заявами. Це також відомо, не один раз описувалося в літературі. Однак, при бажанні, виявляється, можна робити й значно далекосяжніші висновки, свідомо перебільшуючи ступінь впливу самостійників. “Їх голос звучав сильно, — майже патетично заявляють Ф.Турченко і Г.Кривоший, — інколи навіть досить різко і багатьом не подобався (! — В.С.). Твердження, що самостійників було мало і їх заклики не зустрічали підтримки в народі.. відверто упереджене і не аргументоване”^[269].

Як водиться, далі починається аргументація протилежного. Першим фактом наводиться враження кореспондента “Киевской мысли” від Першого всеукраїнського військового з’їзду, в настроях якого “політичний піднесений націоналістичний підйом з перевагою радикальних націоналістичних тенденцій”^[270]. Що з’їзд був скликаний з ініціативи Українського військового клубу на чолі з М.Міхновським і мав у складі делегатів прихильників самостійництва — безперечно. Цього не можна було не “помітити”. Що ж до “переваги радикальних націоналістичних тенденцій”, то такими для ліберальної (хтось ладен сьогодні іменувати її правосоціалістичною), великодержавної “Киевской мысли” були будь-які національні вимоги взагалі, в тому числі й автономістсько-федералістські гасла Центральної Ради, що й засвідчує знайомство з публікаціями друкованого органа впродовж року.

Другим фактом називається вибух емоцій на Першому українському селянському з’їзді після виступу самостійника О.Степаненка. Ось тільки з наведеного витягу з праці Б.Мартоса неясно, чому зчинився “страшний рев”, “крик”, “галас” — від підтримки самостійницьких гасел всупереч автономістській позиції президії з’їзду на чолі з В.Винниченком, чи від обурення, викликаного іншими причинами. Справа в тому, що О.Степаненко виступав у процесі обговорення звіту делегації Центральної Ради до Петрограду, якій було відмовлено у національних домаганнях (їх сутність — широка національно-територіальна автономія у федеративній демократичній республіці Росія). І саме остання обставина викликала відповідний настрій. Що ж до картини в цілому, то “панівними темами у промовах стала критика діяльності уряду та вимоги самочинного проголошення автономії..Ідея самостійності підтримки з’їзду практично не знайшла”^[271].

Більше “фактів”, окрім двох вищезгаданих (як самоочевидно — не надто переконливих), у статті не наводиться. Далі ж автори впевнено заявляють: “Подібні приклади можна довго продовжувати”. Неважко передбачити, якби у Ф.Турченка і Г.Кривоший був вибір, вони б запропонували щось справді доказове замість дещо сумнівного. Однак їх ситуація, схоже зовсім не бентежить. І на стіл кидається “останній козир”: “Зрештою робота по їх (“подібних прикладів” — В.С.) систематизації вже проведена у двотомній монографії М.Млиновецького, в книжці П.Мірчука “Українська державність. 1917–1920 рр.” (Філадельфія, 1967) і в деяких інших роботах зарубіжних і вітчизняних авторів. Можна довго сперечатися про якість цих робіт. Але одне очевидно: наведений у них матеріал переконливо свідчить, що у випадку із самостійниками мова аж ніяк не йде про “нечисленну групу радикально настроєних українців на чолі з М.Міхновським”, “тимчасових попутників Української революції. Мова йде про важливу суспільну тенденцію, від якої об’єктивний дослідник не має права відмахуватися..”^[272].

Те, що “деякі інші роботи зарубіжних і вітчизняних авторів — це та ж сама “пісня”, що й “подібні приклади можна довго продовжувати” — доводити не варто. Що праця М.Млиновецького — то суцільні вигадки і фальсифікації замість будь-якого документального забезпечення — показано вище. Крайня заангажованість позиції П.Мірчука також всім добре відома. Знаючи про це, Ф.Турченко і Г.Кривоший мляво застерігаються — “можна довго сперечатися про якість цих робіт”. Якщо мова про наукову якість, то вона практично відсутня, історіографічний ефект швидше негативний. Проте це мало турбує істориків, оскільки вони вважають очевидним, що наведений у працях зарубіжних авторів матеріал (ще раз доводиться із сумом констатувати, що поодинокі і зовсім неоднозначні правдиві факти буквально “тонуть” у масі відвертих підтасовок, спотворень, фантазувань) переконливо доводить їх правоту. А відтак і “козирна карта” швидше є тією рятівною соломинкою, за яку хапаються Ф.Турченко і Г.Кривоший, намагаючись вибратись із того виру необ’єктивності, в який їх затягує за інерцією, як людей, що стали на сумнівний шлях пошуків істини не вповні науковими методами.

Інші автори статей збірника більше повторюють, хоч і не так виразно, підходи і висновки Ф.Турченка і Г.Кривоший^[273].

З погляду вище висловленого важливо ще раз звернутися до тлумачення самого поняття національно-визвольних революцій не в абстрактно-відстороненому сенсі, а з проекцією конкретно на ситуацію 1917 р. Це питання достатньо ґрунтовно розробив один з найактивніших учасників подій і, водночас, основоположник української соціологічної науки і, мабуть, найвидатніший її представник ХХ століття М. Шаповал. У спеціальній праці “Соціологія українського відродження” і фундаментальній книзі “Велика революція й українська визвольна програма”^[274] автор зібрав максимально повний фактичний матеріал і на основі його всебічного, прискіпливого аналізу дійшов незаперечних висновків.

“92 % українців у хліборобстві — працюють фізично, 4–5 % українців у промислі стоять наймитами-робітниками, значить працюють фізично.

Українці в торгівлі (а їх дуже мало там) так само стоять на нижчому рівні, де фізична праця.

Українці в промислі — ремісники, так само на фізичній праці.

Нарешті, невелика групка (5 %) українців працюють розумово (духовно), як вільні фахівці — лікарі, адвокати, професори і учителі, письменники і журналісти, урядовці і службовці нижчої ранги.

Це значить, що ціла нація наша складається з робітників, селян і трудової інтелігенції, або, загалом кажучи: ціла нація є трудова.

Українська нація є лише частиною суспільства на Україні, а другі частини цього суспільства є нетрудові кляси.

Отже, наша нація зведена до становища кляси в суспільстві і то кляси трудової.

Влада — росіяни, жиди, поляки, румуни, чехи.

Наука і культура — росіяни, поляки, румуни, жиди.

Промисел — росіяни, жиди, поляки і ин.

Торгівля — росіяни, жиди, поляки і ин.

Хліборобство — українці.

Це є тип національних відносин на Україні.

Що в кожній групі є додатки українців, переважно як фізичної сили, це характеру відносин не міняє. Устрій суспільства на Україні є системою міжнаціонального поділу суспільної праці.

Такий у нас суспільний устрій, така суспільна будова, або, як кажуть по-вченому, — соціальна структура”^[275].

Глибокий, ретельний аналіз співвідношення класового (соціального) і національного аспектів щодо загальної оцінки української нації, окрім суто академічної ваги, мав величезне політичне значення. Він переконливо підтверджував правомірність численних документів 1917–1920 рр., у яких ішлося про надзвичайно повільну диференціацію української нації, відсутність у ній досить розвинутих експлуататорських класів, про майже суцільно селянський характер українства. І коли поставало питання про те, хто мав прагнути визвольної революції, хто мав здобути завдяки їй свободу, то йшлося, насамперед, про 37 млн. селян, 1,5 млн. робітників, а також ремісників і трудову інтелігенцію.

Важливо було з’ясувати й те, від чого й від кого слід було визволятися. Для М. Шаповала, як і для В. Винниченка, П. Христюка, М. Грушевського, сумнівів у цьому питанні не було (принаймні, в теорії): від визиску, гноблення поміщиків і капіталістів.

“А хто на Україні поміщики і буржуазія? Росіяни, поляки, румуни, угорці і по всіх наших землях ще й жиди. Отже, чужі нації (а вони в нас класово панують) акумулюють, скупчують капітал з української праці, а цей капітал перепомповує дорібок українських рук від української нації до чужих націй. Через те з українського дорібку росте на українській землі чужий капітал, що визискує Україну не лише економічно, але гнітить політично і впроваджує народ в культурну темноту”^[276].

Автор наголошує, що на відміну від розвинутіших націй, де зростання національного капіталу приводить до його використання в інтересах розвитку культури, освіти, науки, в українській нації цього немає. В Україні з народної праці живиться й зростає чужий капітал, який захоплює у свої руки міста і владу, розвиває на українській землі чужоземну культуру для підкорення української.

“Тепер ясно, від чого треба визволяти український народ. Від капіталізму, а це значить від поміщиків і буржуазії, що панують в Україні яко соціяльні кляси і разом з тим — чужі нації.

Майже весь український народ — селяни, робітники, трудова інтелігенція — стоїть в ярмі праці, працює на чужий капітал, який з української праці черпає засоби для більшого поневолення цілої української нації. Це страшна правда! Треба її кожному бачити і розуміти!”^[277]

На останньому автор наголошував не випадково. І в 1917 р., і пізніше соціалістам доводилось полемізувати з політичними суперниками, які обстоювали переваги капіталістичного суспільства для розв’язання завдань національного відродження, національного державотворення. Сперечаючись з ними, М. Шаповал писав: “І як же злочинно проти України орудують оті українські “інтелігенти”, що захищають капіталістичну систему і хочуть будувати українську державу на капіталізмі. Це очевидно тепер: вони хочуть, щоб і далі вся наша нація служила чужому капіталові, бо українського капіталу навіть нема. Українські буржуазні інтелігенти мають світогляд, позичений од чужої буржуазії і тому з сліпою ненавистю орудують проти робітництва і соціялістів, щоб задержати на Україні оту суспільну структуру, яка давить і нищить цілий наш соціяльно поневолений народ.

На жаль, є навіть такі робітники і селяни, що нічогісінько не тямлять у громадських справах та по дурному горлають за попами і панами, обороняючи капіталістичний устрій. Цим вони орудують на користь буржуазії і поміщиків, на користь чужого капіталу, у якого вся нація в неволі. Ось до чого неволя і темнота довела наших людей, котрі підтримують нашихє ворогів, свідомо того ніби не бажаючи»^[278].

Ідеологи Української революції, безперечно, розуміли, що єдність українства перед лицем інонаціональних сил у 1917 р. існує лише в потенції, скоріше навіть — в ідеалі. Однак тогочасні обставини вони вважали досить сприятливи для такого єднання, а саме єднання — вкрай необхідним, власне, головною запорукою досягнення визвольної мети.

Так, Голова Центральної Ради неодноразово заявляв, що досягти бажаного — автономії у федеративній Росії — можна лише за умови згуртування всіх українців без класової різниці. До такої мети, стверджував він, «повинні тепер іти спільно й однодушно всі — селяни, робітники й пани, які прихильні свободі й добру свого краю і народу українського. Не повинні тепер спорити про те, в чім вони різняться в справі земельній чи іншій. Тільки мати перед очима ту спільну політичну справу, яка їх об’єднує — спільну мету нашу. А мета наша: забезпечити свободу, що революція здобула, здобути право своєму народові, у всім полишаючи права й меншим народностям України, і утворити широку автономію України в федеративній Російськійреспубліці за ухвалою Всеросійських установчих зборів.

До сього йдуть разом усі українці, і з ними повинен іти всякий, хто хоче добра українській землі»^[279].

Керманичі Української революції пов’язували її переможне завершення значною мірою з психологічною єдністю українського народу. На думку М. Грушевського, тут відігравали вирішальну роль два моменти: величезний природний потенціал краю, що впливав на формування національного характеру, позначився на сутності національного інтересу, і, зумовлені віковічною боротьбою, спільні національні почуття. З цього приводу М. Грушевський писав: “Ми маємо так багато свого, що нам нема чого зазіхати на чуже. Ми знаємо, що може наш народ, і ми не боїмося, що хтось потягне в нього щось з-під носа, коли українці зможуть розвинути відповідно свої сили і засоби. Наш край великий і багатий, один з найкращих країв на світі, створений для розвитку великої, економічно сильної держави. Український народ повний життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності. Національні почуття — стільки віків боротьби проти усяких напасників, що наступали на волю і добро України, зв’язали міцно, вхопили національним обручем всі верстви українського громадянства — від панських і буржуазних груп до пролетаріїв. Досить відкрити людині очі на те, хто вона, щоб бути певним в її вірності національній дісціпліні. З сею міцною єдністю наш український народ становить велику силу, суцільну глибу, моноліт, якого нема іншого в східній Європі”^[280].

***

Українські лідери розраховували на те, що справі Української революції можуть значною мірою посприяти також представники інших національностей, що проживали в краї. Ці сподівання ґрунтувалися, передусім, на демократичному спрямуванні задуманих перетворень в Україні, на абсолютній відмові від шовіністичної ідеології і практики. Зовсім не в інтересах України було нехтувати послугами досвідчених фахівців у різних галузях життя, передусім, в управлінському апараті, промислово-виробничій сфері лише тому, що вони були не українцями за походженням. За умови свідомої роботи на благо нової України росіянам, євреям, полякам, представникам інших народів мала виявлятися повна довіра. Це мало принципове значення ще й тому, що сил свідомого українства було замало для того, щоб за короткий час здійснити заміну ними всіх, без винятку, суспільно значущих функціонерів.

Голова Центральної Ради неодноразово наголошував: “Ми, навпаки, хочемо затримати на місцях всіх старих корисних, ідейних робітників, щирих прихильників свободи і демократизму, готових приноровитись до потреб нового життя українського народу і цілої України. Коли ми виводимо свідомих українців на провідні місця, то тільки для того, власне, щоб дати новий напрям, нову орієнтацію діяльності сих установ і організацій в умовах визволеного українського життя. Без усякої радості віддаємо ми на се діло наших товаришів, відриваючи від нашої організаційної роботи, і вони приймають сі доручення не як добрий кусок, а як малоприємний обов’язок перед даною хвилею.

Потреби української національної роботи — організаційної, літературної й політичної — такі великі тепер, що стараємося відставляти від неї якнайменше сил, і тому завсігди готові зоставити кожне місце в руках людини нам співзвучної, суголосної, що стоїть на грунті інтересів краю і його людності, признання прав і потреб української більшості, при забезпеченні прав меншостей. Чим більше буде таких певних і суголосних, солідарних з нами людей з не українців, тим легше буде робота українців, і тому вони можуть їх тільки вітати тут, на Україні”^[281].

Звичайно, в 1917 р. в умовах невщухаючої боротьби ідеологи Української революції не оперували такими абсолютними даними, не вдавались до такого ретельного, всебічного аналізу, як це стало можливим пізніше для М. Шаповала, у тиші професорського кабінету. Однак це, мабуть, було не так уже й важливо, оскільки значною мірою адекватним реальним процесам було уявлення про загальну картину класово-політичного розмежування в суспільстві України — як основи для висновків про рушійні сил революції, її суперників і ворогів.

Прикладів такого роду можна навести чимало. Так, уже в першому номері “Робітничої газети” М. Ткаченко переконливо доводив: “На Україні вся промисловість в руках не українського народу, здебільшого росіян, а працюють там найбільше українські люди, на заводах, фабриках, шахтах, економіях; значить всі багатства, що створює своєю працею український народ, йшли досі на чужу культуру, на чужу освіту, на скріпленє становища чужих багатирів”^[282].

В одному з найгрунтовніших (щодо обсягу роз’яснюваного матеріалу) документів українського руху 1917 р. — доповідній записці делегації Української Центральної Ради Тимчасовому урядові і Виконавчому Комітетові Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів, також, як про сам по собі зрозумілий, що не підлягає сумніву, факт, говорилося: “…В даний момент української буржуазії, котра визнає себе такою, на Україні нема. Є окремі особи, невеличкі групи, котрі гуртуються по своїм класовим інтересам коло економічно пануючих класів, але класів, повторяємо, ще нема”^[283].

Саме з цього виходили лідери Української революції, розробляючи політичну платформу, готуючи рішення найважливіших форумів, ведучи освітньо-виховну, ідеологічну роботу.

Висуваючи на перший план завдання консолідації сил (бази), як засобу досягнення накресленої мети, Голова Центральної Ради доводив: “Ся база може утворитись тільки об’єднаннєм, щирим і міцним, правдиво-демократичних, а передусім — соціалістичних елементів України, без ріжниці національності. Коли гасло “єдності революційного фронту України”, проголошене в недавніх дебатах Ц. Ради, було виставлено не для хвилевого ефекту, а серйозно і продумано, в повній свідомості його значення, то воно може бути дуже цінним початком такого об’єднання.

Треба його тільки щиро і сміливо продумати до кінця всій демократії, і тоді вона прийме за свою всю ту програму твердої солідарності демократії села і демократії міста, твердого об’єднання демократичних груп українських і неукраїнських і укріплення української державности їх силами”^[284].

Таким чином, для М. Грушевського безкласовість (або ж брак класової розвиненості, стратифікації) української нації зумовлювала висновки про обов’язкову необхідність поєднання зусиль різних класів, незалежно від національної ознаки для досягнення стратегічної мети Української революції — всеосяжного національного відродження. Сама ж Українська революція уявлялася йому достоту демократичною, навіть більше — соціалістичною і за змістом, і за орієнтаціями та ідеалами.

М. Грушевський ніби застерігав від пізніших підходів тих істориків-дослідників, які з тези “безкласовості” української нації автоматично виводили прагнення лідерів Української революції затушовувати існуючі класові суперечності в українському суспільстві, об’єднувати експлуатованих з експлуататорами в єдиний національний фронт для боротьби з інонаціональними силами як поза межами України, так і в ній самій. Однак спрощений варіант “лобового” протистояння соціально-політичних і національних сил не підтверджується ані визначальними теоретико-політичними документами 1917–1918 рр., ані тогочасними письмовими й усними виступами лідерів Української революції, ані, зрештою, реально здійснюваною політикою.

Щоправда, слід відразу ж зауважити, що абсолютної узгодженості в цьому питанні шукати було б марно. Практично кожна скільки-небудь непересічна особистість мала тут свою думку, намагалася довести правомірність власних поглядів.

Так, В. Винниченко у питанні про рушійні сили Української революції основний акцент робив на природній єдності української нації, яка, на відміну від інших, не встигла “роздертись” антагоністичними суперечностями. Це, на його думку, створювало об’єктивні передумови для національного відродження. Висування ж на перший план соціальних гасел Винниченко вважав передчасним, небажаним, таким, що може розколоти, розбити українство, перешкодити досягненню головної мети. “Нас об’єднує ідея національної організації, - наголошував лідер українських соціал-демократів на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді у червні 1917 р. — Всі ми, усі наші класи повинні об’єднатися в процесі національної революції. У нас немає ще таких класів, які не могли б працювати разом з демократичними масами, і в цьому наше щастя… У нас ще немає капіталістичного класу, бо ми, як нація, ще не сформувались”^[285].

Дещо іншою у цьому питанні була позиція М. Порша і П. Христюка, тих, хто стояв, так би мовити, лівіше за В. Винниченка. Вони схильні були більше уваги приділяти суперечностям як у самій українській нації, так і в міжнаціональних стосунках в Україні, послідовніше враховувати інтереси бідніших категорій населення. Ті, хто представляв правий фланг політичного спектра, — С. Єфремов, Д. Дорошенко, В. Прокопович та ін., навпаки, пов’язували перспективу українського відродження, української державності із заможнішими елементами українства, а відтак — спокійніше, поміркованіше ставилися до таких же елементів і з числа інших націй.

Таким чином, керівним колам українського руху було важко досягти єдності поглядів у питанні про рушіїв революції на досліджуваному історичному етапі.

Власне, цей факт підтверджується й наявністю відразу кількох українських політичних партій, кожна з яких мала свою власну програму, своє бачення шляхів і методів здійснення революції. Природно, що вони відбивали значною мірою й саму структуру українського суспільства, суперечності, що в ньому існували, а також і прагнення до національного згуртування.

Найбільш численною і впливовою була Українська партія соціалістів-революціонерів. Хоча процес її організаційного оформлення завершився лише на Установчому з’їзді 4–5 квітня 1917 р., партія напрочуд швидко зростала, набувала авторитету, ваги в українстві.

Зумовлювалось це кількома чинниками, з яких найважливішими були такі. Партія репрезентувала інтереси селян — найбільшої соціальної групи української нації. Діяльність партії не була обтяжена застарілими стереотипами. Її керівництво складали молоді за віком, сповнені оптимізму й енергії політики (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал, М. Шраг, М. Чечель та ін.). Їхній радикалізм подобався масам, проте брак досвіду. Інтелігентських сил тривалий час не давав змоги партії зайняти домінуюче становище в Центральній Раді, Генеральному Секретаріаті. Саме з УПСР пов’язував політичне майбутнє України М. Грушевський, який у 1917 р. перейшов до лав українських есерів (щоправда, організаційно своє членство в партії він оформив пізніше), викликавши тим самим здивування своїх учорашніх однопартійців-тупівців.

Програма УПСР, ухвалена ІІ з’їздом (15–19 липня 1917 р.), передбачала “своїм конечним завданням перебудову сучасного капіталістичного ладу на лад соціалістичний… З тою метою партія організує українську демократію — робітництво та трудове селянство. Її практичним завданням являється об’єднання всіх шарів працюючого, визискуваного люду для того, щоб вони визнали себе єдиним трудівничим класом, побачили в цьому єднанні запоруку свого класового визволення, і шляхом планомірної організованої боротьби дійшли до соціального перевороту, який тільки забезпечить їм всебічний гармонійний розвиток духовних і фізичних сил, та поведе людство на вищі щаблі поступу”^[286].

До осені 1917 р. УПСР, за різними оцінками, налічувала від 75 до 350 тис. членів, хоча останню цифру дослідники вважають завищеною, малореальною^[287].

Найближчою до українських есерів була Українська соціал-демократична робітнича партія. Ведучи свій родовід від Революційної української партії, УСДРП претендувала на роль партії українського робітничого класу. Вона була не дуже численною (за оцінками І. Кураса, восени 1917 р. УСДРП налічувала близько 5 тис. чоловік^[288]). Проте, на відміну від есерів, у лавах українських соціал-демократів, особливо в керівному ядрі, працювало чимало досвідчених політиків, талановитих літераторів (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш М. Ткаченко, В. Садовський, Б. Мартос, І. Мазепа та ін.).

Значно поступаючись кількісно українським есерам у Центральній Раді, українські соціал-демократи з червня 1917 по січень 1918 р. домінували в Генеральному Секретаріаті. Керуючись програмою, ухваленою ще в грудні 1905 р., УСДРП провела в 1917 р. конференцію і IV з’їзд, рішення яких мали велике значення для теоретичного обгрунтування курсу Української революції. Постійно ініціювалось обговорення найважливіших перспективних завдань українського руху в пресі, на різних представницьких форумах тощо. Саме від позиції УСДРП вирішальною мірою залежав ступінь консолідації різних партійних сил, а відтак — і соціальних груп української нації. В партії поступово посилювався вплив лівого крила, що спричинило її розкол й оформлення у грудні 1917 р. УСДРП (лівих).

Найдосвідченіші теоретичні сили в 1917 р. були зосереджені в Українській партії соціалістів-федералістів (С. Єфремов, А. Ніковський, В. Прокопович, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, О. Шульгін, О. Саліковський та ін., ще на початку року з ними залишався й М. Грушевський). УПСФ була наступницею Товариства українських поступовців (з березня по червень 1917 р. мала офіційну назву — Спілка (Союз) українських автономістів-федералістів).

Партія представляла передусім інтелігенцію, науковців, тому була нечисленною (скільки-небудь вірогідних даних про кількість членів партії немає, однак і про діяльність тих, хто не був представлений у її керівництві, теж відомо мало), помітного впливу на маси не справляла. Орієнтація цієї партії на заможніші верстви нації породжувала певну недовіру до неї з боку УСДРП та УПСР, хоча в багатьох інших питаннях спостерігалася схожість позицій, що й зумолювало їхню співпрацю у Центральній Раді.

У програмі УПСФ, затвердженій на партійній конференції, що відбулася у вересні 1917 р., досить чітко були сформульовані її ідеали: “Українська Партія соціалістів-федералістів — партія соціалістична, бо в основу свого світогляду і своєї практичної роботи кладе вона інтереси й потреби трудящих мас, їх обороняє, з них виходить, оцінюючи ті чи інші громадські події, ними керується і в програмних заявах, і в тактичних виступах. Національні змагання свої партія єднає з загальнолюдськими ідеалами рівності, волі й братерства, що зможуть справдитися повною мірою тільки тоді, коли настане пора повного розкріпачення праці, коли прийде лад соціалістичний”^[289].

Відображаючи погляди й інтереси переважно цензових елементів, УПСФ, звичайно, виявляла певну осторогу щодо рухів трудящих, у своїй пропагандистській роботі прагнула переконати українців у шкідливості поспішних, радикальних дій. Внаслідок цього українські соціалісти-федералісти схилялися до протиставлення власної нації іншим, особливо росіянам. Так, газета “Нова Рада” у редакційній статті “Розрухи і боротьба з ними” заявляла: “Ми ні кришки не помилимось, та і про це свідчать щоденні депешні звістки офіційного Петроградського агентства, що майже 75 % всіх анархічних розрухів припадає на східню Росію, а тільки яких 25 % на всі інші частини держави, між иншим і українські губернії. Чому це так? Ясно, що розрухів менше там, де більш культурна людність, де зрозуміли волю і її силу не в анархічних виступах, а в найсвятішому її розумінню”^[290].

Згадані три партії (УПСР, УСДРП і УПСФ) представляли майже весь спектр українського суспільства (про Українську демократично-хліборобську партію і Українську партію соціалістів-самостійників ітиметься нижче). Вони мали цілком зрозумілі особливості, відмінності, зумовлені певними ціннісними орієнтаціями. Водночас їх об’єднували два спільних моменти принципового, навіть визначального характеру.

По-перше, всі згадані партії твердо заявляли про свою відданість соціалістичному ідеалові.

По-друге, вони були єдині в тому, що Україна має здобути широку національно-територіальну автономію у складі Російської демократичної федеративної республіки.

Природно, така одностайність у баченні політичної і національної перспективи могла слугувати надійним фундаментом для об’єднання зусиль цих українських соціалістичних партій у досягненні спільної мети, що й спостерігалося в діяльності Центральної Ради, Генерального Секретаріату. Таке об’єднання могло сприяти і консолідації сил українства в цілому. В будь-якому разі, на першому етапі революції така перспектива виглядала не лише ймовірною, бажаною, а й закономірною.

Єдність УПСР, УСДРП, УПСФ, їхня продумана політика могли сприяти залученню на бік Української революції інших партій, що діяли в Україні в 1917 р. і представляли різні соціальні верстви та національні групи. Цей аспект, природно, не випадав з поля зору українських політиків.

Однак спроби українських соціал-демократів порозумітися з місцевими меншовицькими організаціями виявилися безрезультатними — останні беззастережно підтримали великодержавницький курс Тимчасового уряду. А більшовики Києва після певних вагань відмовились від зробленої ними раніше пропозиції про співпрацю і розпочали в “Голосе социал-демократа” кампанію нападок на УСДРП, звинувачуючи українських соціал-демократів у шовінізмі та інших гріхах^[291].

Утім важливе значення мало вже те, що українські соціал-демократи прагнули до співпраці з тими, хто був готовий приєднатися до боротьби за українську справу.

Водночас проводу нації треба було мати чітку позицію і щодо суперників та ворогів Української революції.

Особливо непросто було розібратися у питанні про тимчасових попутників, з якими доводилося контактувати лише до певної межі, постійно пам’ятаючи, що врешті-решт доведеться розійтися, виборювати авангардну роль, право скеровувати суспільні процеси.

Такими тимчасовими попутниками, насправді ж незамаскованими суперниками, серед найбільш авторитетних у 1917 р. українських партій лідери Центральної Ради вважали самостійників. Розійшовшись ще на зорі століття в революційній українській партії у поглядах на головне гасло визвольної боротьби — самостійність (М. Міхновський) чи автономія у складі федерації (В. Антонович, В. Винниченко, М. Порш), майже одні й ті ж дійові особи не змогли зійтися, помиритись і в 1917 р., у вирішальний для українського народу час. Просто до старих незгод додалися нові, а суперечності від того лише поглибились і загострились. Форми їхнього вияву були найрізноманітніші, а примирення, на обопільний погляд, — вимушеними, нетривкими і малоперспективними.

Переважна більшість лідерів українських партій вважала, що їм не по дорозі з тими націонал-радикальними елементами, які могли своїми авантюристичними гаслами і діями швидше зашкодити, аніж допомогти досягненню мети Української революції. Тому поставало завдання викриття хибних поглядів, відмежування від них.

“Різні вихватки, не згідні з… нашими принципами, — заявляв М. Грушевський, — походять часом від людей, розневрованих пережитим українським лихоліттям, нагінками уряду і неприхильністю російського і зросійщеного громадянства. Не хочу тим виправдувати їх, але все-таки вбачаю в тім деякі “лагодячи обставини” (“смягчающія обстоятельства”), коли маємо тут до діла з людьми, які давніше справді терпіли за своє українство. Але се, мабуть, буває дуже-дуже рідко. Скільки можу судити, далеко частіше вихвачуються з такими шовіністичними гаслами люди, які дуже тихо сиділи під час попередніх нагінок на українство і стали виявляти незвичайну прудкість, тільки коли запахло в повітрі печеним.

Вони дійсно виявляють велику готовність спихати кацапів і займати їх місця з “присвоєним содержанієм, отопленієм, освещенієм” й всіма іншими “онерами”. Але ся готовність їх не викликає ніякого співчуття в кругах організованого українства!”^[292]. Самостійницька течія, всупереч безпідставним твердженням деяких авторів, виявилась малопотужною і не впливовою. Проте вона змушувала помітно нервувати керівників, які грали перші ролі в Українській революції.

М. Грушевського, В. Винниченка, М. Ткаченка дратували самостійницькі гасла членів Українського військового клубу ім. П. Полуботка, які вони пропагували, писали на транспарантах і несли на демонстраціях. М. Грушевський неодноразово заявляв, що від таких гасел як від провокаційних, екстремістських і анархічних має відмежовуватися справжня українська демократія.

Лідерам Центральної Ради довелося по суті визнати свою поразку у справі створення Першого українського полку ім. Б. Хмельницького. Центральна Рада, як відомо, рішуче виступила проти ініціативи полуботківського клубу щодо самочинного формування українських військових частин. В. Винниченко не лише роз’яснював принципову позицію соціалістів у питанні про армію як таку, а й саркастично висміював зусилля щодо творення власних збройних сил і залякував обивателів перспективою зміцнення контрреволюції під самостійницькими лозунгами. “Замиготіли в очах червоні жупани, кунтуші, запахло димом гармат, свіжою кров’ю, гнилим трупом, — писав він. — Бунчуки, булави, дипломати, пани-державці. Кріпак спішить на шляхтича перевернутись, острогами дзеленьчати, нагаєм помахувати. Недурно другий нововизволений кріпак — поляки (як ходять чутки) не хотять республіки, а неодмінно короля. Ми не здивуємось, коли наші кріпаки забажають і собі короля, щоб зовсім як у панів було”^[293]. Однак створений проти волі Центральної Ради, богданівський полк саме їй присягнув на вірність (а кому ще можна було присягати?) і Рада змушена була змінити позицію, намагалася, бодай зовні, вдавати, що розвиток подій з українізацією армії нею контролюється.

Варто зауважити, що лідери Центральної Ради винесли свої висновки з цього гіркого уроку. Уже на І Всеукраїнському військовому з’їзді вони взяли переконливий реванш. М. Грушевський, В. Винниченко зробили все, щоб здискредитувати ініціатора з’їзду і найбільш імовірного його голову — М. Міхновського. В хід було пущено все, аж до фізичного відсторонення М. Грушевським М. Міхновського з трибуни в момент відкриття з’їзду, щоб провести в керівники солдатського форуму маловідомого на той час у середовищі військових С. Петлюру, який тільки-но повернувся до лав УСДРП. Той же таки С. Петлюра за активної підтримки, навіть під тиском М. Грушевського та В. Винниченка, став ще й головою Українського генерального військового комітету (УГВК), що у повному складі (18 осіб) увійшов до Центральної Ради. І хоча волею солдатів до УГВК обрано було й популярного у військових колах поручика М. Міхновського, його одинокий голос просто губився в Центральній Раді.

Однак довго миритись з таким вимушеним “співжиттям” лідери Центральної Ради не бажали. При першій нагоді (сумнівна, заплутана справа з виступом полку ім. П. Полуботка у липневі дні, й не менш “темна” справа з планами військового перевороту) керівництво Центральної Ради домоглося висилки небезпечного конкурента подалі від Києва. Лаври організатора українізації армії дістались Центральній Раді й персонально — С. Петлюрі, а самостійництво не становило більше реальної загрози.

Коли ж щось подібне починало маячіти на горизонті (українізація 34-го гвардійського корпусу, створення загонів “Вільного Козацтва” тощо), як відразу ж розпочиналась масована ідейно-політична атака — і переможцем знову виходила Центральна Рада.

Прихильники автономістсько-федералістського курсу не просто доводили неспроможність планів самостійництва, всіляко відмежовувалися від них, а й звинувачували його прихильників, по суті, у пропаганді українського шовінізму, національної виключності, національної нетерпимості. Прикладом може слугувати стаття К. Шишацького “Союз української державності”, вміщена в друкованому органі УПСР “Народна воля”. “На жаль, — пише автор, — погане зерно безправности народної проросло і в нашім народі, краще сказати серед одної частини нашої інтелігенції, розвивається вороже відношення не до людської думки, не до визискувачів і гнобителів, а просто до всього одного якогось народу. Починає і в нас розвиватися ота погана думка, що ми є кращий народ, ніж инши, що ми мусимо ненавидіти якийсь инший народ, словом починає рости серед одної частини української інтелігенції — шовінізм”^[294].

Як приклад, у статті згадується відомий “Катехізм України”, що вийшов друком у видавництві “Вершигора” (так звані “Десять заповідей Української народної партії”). Автор з обуренням цитує другу із заповідей: “Усі люди твої браття. Але Москалі, Ляхи, Угри, Румуни та Жиди — це вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас”^[295].

У статті різко засуджується також виступ колишнього члена Української народної партії О. Степаненка 2 червня 1917 р. в Театрі Садовського, на мітингу, організованому “Союзом Української Державності”. Автор зазначає: “Самостійництво” і “Українська державність”, на думку Степаненка, помогає в тому, що український народ є самостійний, великий, сильний, що він сам “може писати комусь закони”, тобто народ український і сам може гнітити инші народи і “горе тому, хто стане йому на перешкоді”. При вигуці останніх слів авдиторія гучно плескає. Промовець далі настроює всіх малосвідомих слухачів підбором слів і думок до бажання в “бараній ріг” зігнути тих, що стануть на перешкоді новому народові. Увесь час було чути людиноненависні вигуки, розпалювання звірячих інстинктів людини”^[296].

Природно, що від таких позицій справжні демократи прагнули якомога швидше відмежуватись.

Якісь зовнішні риси схожості у позиціях, стосунках лідерів Української революції щодо самостійництва начебто виявлялися й у ставленні до більшовизму. Тут також, на перший погляд, були моменти, коли здавалися можливими співпраця, спільні дії, проте у фіналі — та ж сама обопільна несумісність, ворожнеча й смертельна військова сутичка.

Насправді ж, у сутнісному значенні справа постає зовсім інакше.

Більшовики обстоювали право націй на самовизначення, незмінно заявляли про необхідність розв’язання українського питання, підтримували українство у його справедливих вимогах до Тимчасового уряду.

Здавалося б, лідери Центральної Ради мали більше підстав порозумітися з більшовиками, аніж з самостійниками. Однак епізоди “мирного співіснування”, ситуації, коли обидві політичні сили опинялись “по один бік барикад”, виявились аж надто короткочасними, вимірювались буквально годинами. У стосунках обох сторін переважало напружене протистояння, непримиренна боротьба (вона, щоправда, не завжди масштабно виплескувалась назовні, а відтак не була широковідомою, добре зрозумілою і ясно усвідомлюваною).

У революційному поступі більшовики дедалі активніше заявляли про себе як про реальну політичну силу, набували дедалі більшого авторитету, змушували рахуватися з собою. Історично ж склалося так, що вони не могли не увійти в конфлікт з керівництвом Української революції. Адже досягнення проголошеної стратегічної мети — здійснення соціалістичної революції — вирішальною мірою залежало від їх підтримки масами, передусім трудящим людом. Причому РСДРП(б) ніколи не збиралася обмежуватися у своїх замірах лише етнічними російськими („руськими”) територіями. Вона вважала природним полем своєї діяльності й усі національні регіони Росії. І навіть за умови реалізації права націй на самовизначення, виникнення національно-державних утворень сподівалася на досить легкий прорив їхніх кордонів завдяки політиці пролетарської солідарності, вербування прибічників і союзників привабливими гаслами і радикальними соціальними заходами.

Отже, більшовики у своїх стратегічних задумах, у тактиці революційного протиборства розраховували значною мірою на ті ж верстви населення України, що й Центральна Рада, лідери Української революції. Тому-то з перших же днів після повалення самодержавства вони розгорнули найактивнішу боротьбу за оволодіння масами.

Українська революція мала багато ворогів. Головною платформою, на якій відбувалося їхнє об’єднання, завжди був, насамперед, великодержавний, великоруський шовінізм. Ті, хто тією чи іншою мірою дотримувались концепції єдиної і неподільної Росії, вважали Україну споконвічною російською територією (хіба що з незначними особливостями), а українське питання — “німецькою вигадкою”, ніяк не могли примиритися з перспективою краху імперії, виділенням з її складу однієї з найблагодатніших і найрозвинутіших частин, з “торжеством сепаратизму”, “мазепинства”. Такі погляди сповідували майже всі загальноросійські партії, що підтримували Тимчасовий уряд, були провідниками його лінії на місцях, представники яких, власне, й складали цей уряд.

У радянській історіографії незмінно проводилася ідея класової спорідненості Тимчасового уряду і Центральної Ради, схожості (якщо не тотожності) здійснюваної ними політики. Саме цим пояснювалась поміркованість позиції лідерів Української революції, приписувана їм ворожість інтересам трудящих. Безперечно, у цій логічній комбінації далеко не все виглядає бездоганним і переконливим.

Якщо в Тимчасовому уряді постійно був сильним, навіть домінуючим вплив лібералізму (навіть тоді, коли з нього виходили кадети), Центральна Рада завжди залишалася організацією, яку складали й скеровували представники соціалістичних партій (соціалістичних не лише за назвами, а й за програмами, переконаннями). Центральна Рада підтримувала Тимчасовий уряд не тому, що в усьому поділяла його курс, а насамперед тому, що вважала здійснювану в Україні революцію складовою загальноросійського демократичного процесу. Саме торжество демократизму у всеросійському масштабі розглядалося як один із визначальних гарантів вирішення завдань Української революції. Послідовне ж запровадження демократичного ладу вважалося практично невідворотним, природним, зрозумілим і майже для всіх бажаним. Тому лідери українства прагнули не відмежовуватись від започаткованих у Росії демократичних процесів, а, навпаки, брати найдіяльнішу участь у їх поглибленні.

Можливо, розрахунок лідерів Центральної Ради на те, що їм удасться переконати противників демократичного вирішення українського питання, був ілюзорним, проте цьому варіантові вони віддавали явну перевагу над свідомою конфронтацією і провокуванням рішучих акцій.

Викладені вище аргументи (звичайно, вони не вичерпані), очевидно, найбільшою мірою й зумовлювали у підсумку те, що Центральна Рада постійно відмежовувалась від планів самочинного запровадження навіть обмежених форм державності (автономії), прагнучи до легітимності. Не останню роль тут відіграв розрахунок на формування у суспільній свідомості сприятливих вражень про Центральну Раду, Генеральний Секретаріат.

Однак така позиція — з прицілом на демократичну перспективу, зовсім не означала, що в конкретних умовах здійснення Тимчасовим урядом антиукраїнського курсу існувала реальна можливість союзу чи хоча б порозуміння з кадетами. Це засвідчили численні кампанії цькування українського руху, розгорнуті кадетами в періодичній пресі, їхня відверто ворожа реакція щодо найпоміркованіших домагань українців.

Не можна стверджувати, що хоч у чомусь кращими були стосунки з ліберально настроєними колами в самій Україні, особливо в Києві.

Скоріше атакували справа, аніж підтримували Українську революцію і представники загальноросійської демократії — меншовики і есери. Вони постійно шукали можливості для блокування Української революції, її контролювання, обмеження рамками того ж таки офіційного курсу Тимчасового уряду. Відкидаючи ідеї “вузького націоналізму”, меншовики та есери доводили, що зусиллями демократії однієї національності українське питання розв’язувати не можна, що тут мають прислухатися до голосу всієї Росії. Тим-то не могло бути й мови про взаємопорозуміння з панами Обручевими, Лепарськими, Кирієнками, Незлобіними, демократичний флер яких ніяк не міг замаскувати їхньої великодержавницької суті^[297].

Постійна конкуренція (якщо не ворожнеча) існувала між українськими партіями, створеними ними організаціями, а також організаціями, що керувалися загальноросійськими партіями, наприклад радами робітничих і солдатських депутатів. І причини тут коренилися, очевидно, не лише в гострому протистоянні між національними і класовими (інтернаціональними) організаціями. В останніх українці вбачали носіїв централістичного начала, великодержавництва. Так, соціал-демократ, публіцист Є. Касименко в “Робітничій газеті” доводив, що органічний демократизм українства виключає загрозу українського централізму. “А от що робити з “революционной демократией” в особі Київської ради робітничих і воєнних депутатів, яка являється проводирем російського централізму на Україні, - не знати, — заявляв автор. — Централізаторська праця “революціонной демократії” не вгаває, набираючи на грунті національної ворожнечі до українства яскравих шовіністичних форм”^[298].

Непростими виявилися стосунки і з єврейськими рухами та партіями, що їх представляли (Бунд, Поалей-Ціон, Ціон-Ціон, СЄРП, сіоністи). В масі своїй і єврейство, і його партії підтримували прибічників неподільної Росії. З демократичних мотивів вони якийсь час заявляли про свою підтримку ідеалів Української революції, проголошених у перших Універсалах Центральної Ради, делегували до неї значну кількість своїх представників. Водночас вони постійно пильнували, щоб українське державотворення “не зайшло надто далеко”, не привело до відокремлення України від Росії, і щоб у соціальній сфері українці також недалеко відривалися від російської демократії.

Отже, розстановка класово-політичних, партійних сил, карколомно переплетена з непростим національним складом населення України, не обіцяла простої, легкої перемоги Української революції. Навпаки, лідерам, стратегам руху необхідно було виявити величезну винахідливість, займати гнучку позицію щодо кожної соціальної верстви і національної групи, щоб у вирішальні, критичні моменти мати на своєму боці перевагу сил.

Навряд чи могла бути продуктивною занадто спрощена схема дій, пропонована М. Шаповалом (просто дивно, що вона базувалася на такому добротному, ґрунтовному соціологічному матеріалі). Один з есерівських функціонерів вищого ешелону вважав, що Українська революція як революція українського селянства проти “чужоплемінних поневолювачів-визискувачів” неодмінно перетвориться на революцію соціальну. Однак за умов, що склалися (нерозвинутості української нації), “перебороти неукраїнську частину суспільства”, яка майже монопольно володіла засобами виробництва і була в політичному відношенні незрівнянно активнішою, здійснити “українізацію України” було справою явно утопічною^[299]. Це пізніше визнав і сам М. Шаповал: “Епоха революції нам не принесла визволення і не могла принести”^[300].

Водночас сьогодні, очевидно, є достатньо підстав стверджувати, що пропаганда тези про безкласовість, безбуржуазність української нації була викликана не стільки бажанням затушувати, згладити існуючі класові розшарування та суперечності, скільки глибокою переконаністю в тому, що в національно-визвольній, національно-демократичній революції національний інтерес може виступати домінантним, інтегруючим чинником, могутньою цементуючою силою.

Щоправда, розраховувати на те, що цей інтерес “спрацює” сам по собі, автоматично, не було жодних підстав. Адже революція вважалася не просто національно-визвольною, а національно-демократичною. Послідовний же демократизм у 1917 р., як уже зазначалося вище, ототожнювався лідерами Української революції з рухом по шляху соціальних перетворень в інтересах найширших верств українства. Але ж цей дійсно демократичний курс не міг привести до реальних зрушень без застосування значних зусиль, цілеспрямованої організаційно-політичної роботи.

Зрозуміло, що активна протидія такому курсові з боку відвертих противників суспільного прогресу була просто неминучою.

З іншого боку, невіддільна від загальноросійських процесів, Українська революція мала постійно конкурувати, суперничати з ліворадикальними варіантами розв’язання назрілих у Росії суперечностей, найбільшою мірою породжуваних і найрельєфніше представлених діяльністю більшовиків. Відгородитися від заразливих впливів останніх на учасників революційних дій було просто неможливо. Більшовицький вплив можна було нейтралізувати або ще ефективнішою політикою в соціальній сфері, або ж перевагою очікуваного сумарного результату: як у національній, так і в соціальній галузях одночасно.

Мабуть, сутність такої надзвичайно складної ситуації лідери Української революції не могли осягнути відразу. З часом, переконавшись у неефективності здійснюваного курсу, вони схильні були шукати причини своїх поразок у зовнішніх чинниках, а не у власних прорахунках, власній безпорадності тощо. Постійно опиняючись у позиції “ображених”, яких виправдовує інтелігентність, делікатність поведінки, керівники українського руху не могли розраховувати на стійке ініціювання політичних дій, нерідко не встигали за стрімкими процесами, пленталися у хвості подій.

***

Після українського з’їзду, що продемонстрував не лише ідейну консолідацію українства, а й готовність його піднятися на нові щаблі боротьби, революційний процес в Україні набирав дедалі більшої сили. Навколо національних прапорів, під національними гаслами гуртувались передусім українські селяни й солдати — головна, визначальна рушійна сила Української революції. Домінантною лінією, безперечно, стала боротьба за національно-територіальну автономію України у складі Російської федеративної демократичної республіки.

Перетворення Центральної Ради на всеукраїнський центр, поширення інформації про її позицію, плани і домагання зі схваленням і непідробним ентузіазмом сприймались населенням краю. Наочне свідчення тому — велетенський вал кореспонденції, яка щоденно надходила до Ради. Її лейтмотив — схвалення діяльності, моральна й, почасти, матеріальна підтримка визвольних, державотворчих зусиль, запевнення у готовності влитися до рядів борців за нову Україну. Безперечно, лідерів революції це тішило, надихало, зміцнювало їхню впевненість у правильності обраного шляху. Однак Центральна Рада як головний революційний чинник не змогла перевести панівні настрої, наявні потенції у матеріальне, організаційне русло. Точніше, не все зробила для цього.

Хвиля революційного піднесення, реальні здобутки могли б бути значно більшими, якби політичному проводу вдалося віднайти й утілити у практику адекватні тогочасній морально-психологічній атмосфері організаційні рішення — такий цілком переконливий висновок роблять дослідники, вивчаючи суспільні процеси, що відбувалися в Україні навесні — улітку 1917 р. Зрозуміло, чому Д. Дорошенко так критично оцінював стан українського руху після завершення національного з’їзду. Він уважав, що завдання організаційної роботи, накреслені Головою Центральної Ради, виконувались далеко не так успішно, як планувалось і як того вимагали інтереси Української революції. “Україна дійсно вкрилась сіткою — але не загальнонаціональних комітетів, — а партійних організацій “Селянської Спілки”, яка національну справу ставила лиш як формальне гасло для переведення виключно соціальних завдань — без викупної експропріяції землі у приватних власників та її соціялізації. Виявився великий брак інтелігентних сил на провінції. Київ стягував на себе значне число активніших українських діячів, і на місцях не було кому переводити директиви, подавані з центру. До того ж виявилося, що по всіх майже більших містах України провід захопила російська та зросійщена демократія, яка дуже противилася переведенню в життя українських домагань, особливо ж вороже ставилась вона до автономії України. Це все виразно можна побачити, коли поглянути, як розвивалося в перші місяці революції громадське життя в таких містах, як Катеринослав, Одеса, Харків, Полтава, Чернігів, Житомир, та инші значнічіщі міста на Україні”^[301]. Досить своєрідно пояснював Д. Дорошенко поступове зростання авторитету Центральної Ради у великих містах. Головну причину цього він убачав не стільки в успіхах національного будівництва, скільки в порозумінні лідерів українського руху з Тимчасовим урядом^[302].

Проведений Д. Дорошенком аналіз (якого, на жаль, бракувало іншим дослідженням) дав можливість виявити один із надзвичайно суттєвих стратегічних прорахунків лідерів Центральної Ради — відсутність належної уваги до провінції, політичну самоізоляцію у столиці. “Революційна українська демократія, — зауважував він, — маючи один об’єднуючий центр в Київі, зумівши підійти на початку до ширших мас українського населення й використати зразу перший ентузіазм по вибуху революції, дуже зручно провадила справу захоплення влади в Київі й здійснення української автономії…Опанувавши осередок, Київ, та й то не цілком, провідники Ц. Ради зовсім не зуміли так само опанувати провінцію, яка жила своїм життям і прислухалася все ще до Петербурга й до Москви; не потрафили зорганізувати ні вірного собі адміністративного апарата на місцях, ані використати стихійний порив серед військових мас”^[303].

Зрозуміло, що ефективність керівництва українським рухом з боку Центральної Ради вирішальною мірою залежала від якісного складу самого цього органу, який зазнавав практично перманентних поповнень, трансформацій.

За ініціативою, підтримкою та безпосередньою участю Центральної Ради протягом травня — липня 1917 р. у Києві відбулисявсеукраїнські селянський, два військових і робітничий з’їзди. Всі вони заявили про підтримку Ради, її політики, обрали Всеукраїнські ради селянських, військових і робітничих депутатів. Ці Ради в повному складі влилися до Центральної Ради. Увійшов до складу Центральної ради й Український Генеральний військовий комітет, обраний І Всеукраїнським військовим з’їздом. Після поповнення Центральної Ради представниками національних меншин чисельність депутатів досягла 588 (липень 1917 р.). Проте кількість мандатів і надалі збільшувалась. Оскільки не всі вакансії, що визначилися попередніми розрахунками і домовленостями, своєчасно заповнювалися, в історіографії панує різнобій щодо кількісних характеристик Ради в конкретні історичні моменти. Кваліфіковану експертизу цього питання здійснив В. Верстюк^[304].

За точку відліку він цілком обґрунтовано взяв задокументовану цифру — розрахунковий склад Центральної Ради на момент Шостих загальних зборів — 5–9 серпня 1917 р. Загальна кількість мандатів дорівнювала 798. Найбільше їх належало Всеукраїнській Раді селянських депутатів — 212. Проте на з’їзді були обрані лише 134 депутати. Решта мала дообиратися на місцях. Та значна кількість мандатів Радою селянських депутатів так і не була використана. З великим ступенем вірогідності можна гадати, що серед селян досить високою, можливо, навіть переважаючою, була питома вага бідняцького елементу.

Зі 132 депутатів Всеукраїнські військові ради 60 % були солдатами, за походженням, зрозуміло, теж здебільшого селяни, 40 % — офіцерами. З 26 членів УГВК лише троє належали до нижчого військового рангу.

100 мандатів належали Всеукраїнській раді робітничих депутатів.

81 місце відводилося для територіального представництва в Центральній Раді.

Вищий представницький орган був досить строкатим щодо партійної належності його членів: у різні часи до його складу входили представники 19 політичних партій^[305].

Хоча формально партійне представництво в Раді не перевищувало п’яти мандатів від партії (саме по стільки мандатів урешті-решт отримали УПСФ, УПСР, УСДРП, трудовики), фактично членів партій було незрівнянно більше, оскільки вони проходили до Ради в результаті виборів на різних з’їздах і як представники певних організацій. За партійною належністю формувалися й фракції, що справляли вирішальний вплив на політику українського проводу.

Найчисленнішою була фракція українських есерів. Проте домінуючі позиції в Раді займали українські соціал-демократи, які мали у своєму складі порівняно більше інтелектуальних, досвідчених, політично зрілих і підготовлених до масштабної державницької діяльності працівників.

Поступово зменшувався вплив на політику Ради фракції есерів. Аналізуючи зміни у персональному складі Центральної Ради, Д. Дорошенко звертає увагу на еволюцію якості вищого представницького органу за рахунок національно свідомого українського громадянства. Спочатку це були, передусім, відомі в минулому діячі, зокрема члени ТУПа. “Але вони не грали в Ц. Раді керуючої ролі: перш за все, склад Ц. Ради дуже скоро поповнився зовсім новими людьми, вибраними від ріжних з’їздів, число членів Ц. Ради виросло до кількох сот, і в цій масі потонули Туповці і взагалі старші українські діячі. Та й сам провідник укр. руху, голова Ц. Ради проф. М. Грушевський виразно став на бік соціалістів-революціонерів та членів Селянської Спілки, оточив себе юними співробітниками “лівого” напрямку і від своїх недавніх товаришів з ТУПа відгородився зовсім виразно. Ц. Рада дуже скоро прийняла дуже радикальний соціалістичний напрям”^[306].

Очевидно, відомий історик перебільшує ступінь радикалізму та лівизни Центральної Ради. Остання (звичайно, не на всі сто відсотків) все ж відбивала соціальну структуру українського суспільства, сумарний ступінь політичної активності та дієздатності різних політичних сил, їхні настрої і уподобання. З цього погляду обличчя Ради, спрямування її курсу більш-менш жорстко детермінувалися розстановкою класово-політичних сил й іншими просто бути не могли.

Однак на процес вибору тієї чи іншої політичної лінії суттєво впливали й інші чинники, насамперед, відносини з неукраїнськими партіями. І тут виникало чимало ускладнень, суперечностей, нерідко застосовувалися досить сумнівні прийоми боротьби.

Зокрема, загальноросійські партії ніяк не могли подарувати українцям, що вони зважилися провести свій національний з’їзд. Друковані органи цих партій, свідомо фальсифікуючи його рішення, ще довго доводили, що поведінка українців загрожує стабільності держави, веде до її роздроблення, а відтак — до краху. Чимало гучних висловів, на кшталт — “українцями завдається удар у спину революції, демократії” — готували суспільну свідомість до того, що головними винуватцями за будь-які наявні та й майбутні негаразди будуть саме українці, їхні непомірні домагання.

Особливу войовничість виявляли місцеві проросійські організації в Україні, передусім у Києві.

Перше масштабне загострення відносин між українською і загальноросійською демократією сталося з приводу крайового з’їзду рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, що відбувся в Києві наприкінці квітня 1917 р. Після того, як організаціям загальноросійської демократії не вдалося підпорядкувати собі український рух, перехопити ініціативу агітаційно-пропагандистської роботи, особливо на селі і в армії, обидві сторони почали діяти не лише на противагу одна одній, а й на шкоду.

Представники загальноросійських партій, що контролювали Київську раду солдатських депутатів, без будь-яких консультацій з спорідненими українськими організаціями і без відома останніх вирішили скликати 23 квітня крайовий з’їзд рад. Довідавшись про це, комітет Селянської спілки розіслав від свого імені телеграму до своїх губернських і повітових філій із закликом прислати на з’їзд якомога більше своїх представників. Буквально протягом двох днів до Києва прибуло близько 200 делегатів-селян від “Спілки”. 150 делегатів прибуло зі Звенигородського повіту на Київщині. Решта представляли сім інших губерній. На запрошення рад робітничих і солдатських депутатів прибуло 80 делегатів, головним чином, солдатів.

Спроби ініціаторів з’їзду якось урівноважити представництво (було запропоновано затвердити по два делегати від повіту), природно, не мали успіху. Зібрання розкололося на дві частини, кожна з яких ухвалила свої резолюції. Вони були різними за змістом і характером, більше того — присвячені зовсім різним питанням^[307].

Якщо робітничі і солдатські депутати намагалися визначитись у загальнополітичних і соціальних питаннях, то делегати-спілчани ухвалили резолюції про автономію України у складі федеративної республіки, що формування українських військових частин і про розв’язання земельної справи українським народним сеймом.

Розкол у лавах демократії за національною ознакою ще більше поглибили з’їзди організацій Селянської спілки Київщини, Херсонщини, Полтавщини, Чернігівщини, Катеринославщини й Поділля. А довершив справу Всеукраїнський селянський з’їзд 28 травня — 2 червня 1917 р., який енергійно підтримав Центральну Раду.

Доводиться констатувати, що настрої делегатів від селян (до Києва прибуло півтори тисячі делегатів з правом вирішального і тисяча — дорадчого голосу) виявились значно лівішими, аніж у його керівництва (есери та соціал-демократи). Обговорюючи загальнополітичні питання, ставлення Тимчасового уряду до вимог національно-територіальної автономії України, селяни настійливо заявляли: “…Нам не треба просити, а вимагати…Організуємось міцніше, дамо один другому руку, і прийнявши виклик до боротьби, розпочнемо її” (С. Одинець); “Якщо нам у цьому праві (на автономію. — В. С.) відмовляє революційний (Тимчасовий. — В. С.) уряд, то ми повинні взяти його самі, спираючись на революційну організацію всього українського народу і зокрема селянства” (Ковалевський, делегат від Уманського повіту, одного прізвища з лідером УПСР. — В. С.); “Діти нам не простять, коли ми не доб’ємося найменшого — національно-територіальної автономії. Коли не допомагають слова, то допоможуть шаблі! Прийшов час, коли ми мусимо взяти своє! Просити, кланятись ми не будемо, бо то — наше!”^[308]

Селянський з’їзд ухвалив резолюцію “Про відношення до Тимчасового уряду”, якою приєднався до позиції Центральної Ради і зажадав якнайскорішого задоволення українських вимог, доручивши Центральній Раді разом із радою селянських депутатів “негайно виробити проект положення про автономію України і про федеративно-демократичний устрій Російської республіки”. З’їзд також висловився за скликання Центральною Радою з’їзду народів, що поділяють федералістський принцип перебудови держави і зажадав від Центральної Ради “докласти всіх сил до прискорення організації українських територіальних (крайових) зборів”. Делегати заявили про необхідність якнайшвидшої українізації всіх громадських інституцій та органів місцевого самоврядування^[309].

В аграрному питанні з’їзд став на платформу ліквідації приватної власності на землю, підтримав проект соціалізації землі, за який виступали українські есери (М. Ковалевський) і відхилив програму муніципалізації, запропоновану соціал-демократами (В. Винниченко). У прийнятій резолюції заявлялося: “Визнаючи, що тільки здійснення соціалістичного ідеалу, до якого прямує Україна, як і інші народи, може задовольнити бажання трудового селянства та пролетаріату, Перший Всеукраїнський селянський з’їзд постановляє: “1. Приватна власність на землю має бути скасована. 2. Вся земля на Україні без викупу поступає в Український Земельний Фонд, яким порядкує сам народ через Український сойм, повітові та волосні земельні комітети, вибрані на демократичних основах. Всеросійські Установчі збори все це повинні затвердити”^[310]. Землю з фонду мали право отримувати лише ті, хто на ній працює, за нормою “не менше споживчої і не більше трудової”. Ішлося також про доцільність передання великих зразкових господарств у розпорядження хліборобських товариств, “як осередків майбутнього соціалістичного господарювання”^[311].

Формою організації українського селянства було визнано Селянську спілку. Обраний з’їздом Тимчасовий Центральний Комітет Селянської спілки ввійшов у повному складі до Всеукраїнської ради селянських депутатів, а остання, відповідно, до Центральної Ради. Селянський з’їзд, його рішення дістали досить високу оцінку сучасників та істориків. Йшлося, зокрема, про високий ступінь політичної зрілості селянства, його радикальну позицію в національно-державному питанні. З того часу, на думку Д. Дорошенка, “організація революційної пропаганди на українському селі майже цілком увільнилась від зв’язку й залежності від партії російських соціалістів-революціонерів і створеного ними Всеросійського Селянського Союзу”^[312]. Автор звертає увагу й на те, що Всеукраїнський селянський з’їзд ухвалив відкликати українських делегатів із Виконавчого Комітету Всеросійської ради селянських депутатів, залишивши там всього п’ять осіб “для зв’язку”.

У даному разі Д. Дорошенко применшує реальний вплив російської партії есерів і водночас перебільшує авторитет, що його мали серед селянства українські есери, Селянська спілка. Щоправда, явно не симпатизуючи українським есерам і спілчанам, колишній соціаліст-федераліст уважає, що причиною цього була зовсім не висока національна свідомість українського селянства, а його сподівання отримати жадану землю. А зробити це найголосніше обіцяли, на думку Д. Дорошенка, саме українські есери та Селянська спілка. “Отак, як влучно висловився з цього приводу покійний В. Липинський, поняття України підмінювалося поняттям “десятини” землі, обіцяної тому, хто впишеться до української партії ес-ерів і голосуватиме “за Україну”. Замість патріотизму героїчного, патріотизму посвяти, патріотизму любови, витворився ніде в світі невиданий якийсь патріотизм меркантильний з розцінкою на земельну валюту. За Україну давали десятини”^[313].

З цілковитим розчаруванням Д. Дорошенко оцінював процеси, що розгорталися в українському селі навесні — улітку 1917 р. Однією з головних причин негативних, за його переконанням, тенденцій була позиція й діяльність українських соціалістичних партій, передусім есерів. “З упадком усякого стримуючого авторитету й усякої влади, українське село почало швидко котитись в площину анархії. На верх випливали найгірші елементи села, які найбільш галасували, хапались за крайні гасла і тероризували більш статечні, спокійні круги населення. Неустанна агітація есерівських агентів, ваблючи поділом панської і казенної землі, розпалювала соціальну ненависть і будила найгірші інстинкти. Вже в кінці літа всякі заклики до порядку, до спокою, до вичікування, що постановлять установчі збори, — заклики, які ішли з центру, втратили всяку силу. То тут, то там виникали розрухи: пограбування панського майна й худоби, самовільні захоплення землі, порубка лісу, підпали й грабування винокурень.

Коли до осени ці окремі розрухи не переходили ще в загальний погром, то тільки завдяки інерції українського села, завдяки літній праці коло господарства. Але на осінь можна було сподіватись великих і загальних розрухів, як воно на ділі й сталось”^[314].

Зважаючи на те, що для поступового сповзання з національних завдань Української революції до рівня “примітивних соціальних інтересів” існували об’єктивні передумови, Д. Дорошенко непохитний у тому, що головну причину такого становища слід убачати все ж у позиціях лівих (і не лише лівих) українських соціалістичних партій, які втратили віру в можливість здійснення національної революції.

“Перші українські з’їзди, — пише історик, — а особливо Національний Конгрес, проходили під знаком справжнього національного ентузіазму, але провідники руху, починаючи з самого Грушевського, мабуть, не вірили, що при помочи чисто національних гасел можна потягти за собою народні українські маси. Тому вони старалися розпалити соціальні апетити й устремління і під їх покришкою перепровадити в життя, переформувати українські національні й політичні постуляти. Конкуренція з боку російських лівих партій в їх демагогичній пропаганді, особливо з боку большевиків (ця пропаганда зросла стихійно, коли восени насунула на село маса збольчевичених салдатів і почала ширити й проводити в життя большевицьке гасло: “грабуй награбоване!” примушувала й українських ес-ерів усе більше “схилятись наліво”, себто манити селянство все більш радикальними перспективами захоплення й поділу панської землі. І ніхто не зостановлявся над питанням, що з того всього буде, чи стане на всіх землі, коли забрати у панів, чи можна її справедливо між усіх розділити, і як це відіб’ється на інтересах народнього господарства? Коли деякі з більш поміркованих партій, наприклад українські ес-ефи, або російські народні соціалісти виставляли більш ділові й помірковані програми в земельній справі, то ці партії не мали ніякого успіху й збірали на виборах мізерне число голосів (як це було в кінці року на Чернігівщині з есерами та нар. соц. при виборах до всеросійських установчих зборів)”^[315].

Д. Дорошенко висловлює жаль з приводу того, що патріотичним силам самостійницького напрямку, лібералам, цензовим елементам було нелегко діяти в 1917 р., оскільки “своє бажання зберегти власність і взагалі не допустити до соціалістичних ексцесів довелось висловлювати дуже обережно. Взагалі консервативні елементи українського суспільства були дуже затерті й зтероризовані демагогією лівих партій. Провінціяльна адміністрація на місцях опинилася майже скрізь в руках революційної демократії, яка дуже підозріло ставилася до всіх поміркованих і консервативно настроєних людей, скрізь добачаючи “контрреволюцію”. Спіраючись на ріжні революційні комітети, а особливо на ради салдатських депутатів, вона вживала дуже часто й насильства, щоб не дати своїм противникам чим-небудь виявляти діяльність: розганяла збори, не дозволяла друкувати відозви, а то й просто арештовувала під закидом “контрреволюції”^[316].

Д. Дорошенко вважав, що однією з помилкових орієнтацій Центральної Ради, причин її майбутніх невдач було те, що лідери українства на практиці відвернулися від великих власників, які сповідували консервативні настрої. Саме їх він називав найнадійнішими елементами, спираючись на які тільки й можна було виробити й реалізувати серйозний політичний курс. Тому один із колишніх лідерів соціалістів-федералістів був переконаний, що революційна українська демократія після перших успіхів з неминучістю мала зазнати й відчутних невдач. Адже, “на жаль, всі ці успіхи спіралися на непевній основі: на найбільш екзпанзівних, несталих елементах суспільства, на використанні настроїв, які не могли продержатися довго й часто переходити по контрасту в зовсім протилежні почуття; всі статочні, консервативні, творчі елементи суспільства були залишені поза бортом і тим самим загнані в опозиційне становище…”^[317].

Таке широке цитування міркувань авторитетного історика не видається надмірним, оскільки останнім часом, слідом за Д. Дорошенком, в історіографії не бракує спроб довести, що Центральна Рада, український провід не змогли запропонувати політики, яка б була вибудувана за чіткою системою пріоритетів — спрямовувала вістря боротьби спочатку на досягнення національно-державницької мети, а вже по тому мала б шукати підходи і до розв’язання соціальних проблем. Д. Дорошенко, можливо, й сам того не бажаючи, але об’єктивно аналізуючи минулий досвід (і за документами і за особистою причетністю до нього), змушений визнати, що будь-яка політика, яка не враховувала соціалістичних аспектів або ж не ставила їх на чільне місце, виявлялась у революційній атмосфері, в буремний час безперспективною, наперед програшною. Можна, звичайно, шукати й винних, можна їх знаходити — спочатку в середовищі загальноросійських партій, потім — щодалі більше — в особі більшовиків та лівих есерів, а потім і національних політичних сил. Однак таке пояснення аж ніяк не може претендувати на вичерпне, або хоча б на таке, що ґрунтується на головних, визначальних чинниках.

Тому, очевидно, є сенс звернутися до оціночних сюжетів тих політичних діячів, які в 1917 р. безпосередньо відчували на собі тиск настроїв народної стихії та, взявши на себе відповідальність за курс Української революції, намагалися й пізніше пояснювати його об’єктивну зумовленість. Це, передусім, В. Винниченко і П. Христю, які, зокрема, з полярно протилежних позицій розглядали зміст і дух рішень, ухвалених селянськими з’їздами 1917 р., їх органічну відповідність стратегічним завданням революції. Обидва автори прагнули до ретроспективних спростувань як охарактеризованих вище претензій, так і тих звинувачень Центральної Ради, українських партій, передусім українських есерів, у недостатній революційності, у правих збоченнях, що свого часу лунали з табору противників національного руху. П. Христюк, наприклад, із цього приводу заявляє: “Немає потреби перечисляти тут тих численних селянських з’їздів — губерніяльних, повітових і волосних, які відбулись в квітні-травні місяці, щоб довести, що не було ані одного з’їзду, на якім селянство не домагалось би передачі землі без викупу до рук працюючих і негайного припинення війни. Гасло — земля трудовому селянству і домагання миру зробилися загальними і цілком безспорними. І коли одкинути національно-політичну частину ухвал українських селянських з’їздів, то в частині соціально-економічній і загальнополітичній їх самий найбільший “демократ і революціонер” того часу не знайшов би нічого ані реакційного, ані буржуазного. Вони являлись по своєму змісту точнісінько такими, якими вони були і у загальноросійської демократії, яка кидала на український визвольний рух пляму руху дрібнобуржуазного і реакційного по своїй соціально-економічній природі, виключно через те, що українські трудові маси домагалися одночасно з соціально-економичним і національно-політичного визволення. В домаганнях же національно-політичних не було нічого ані шовіністичного, ані буржуазного, ані реакційного”^[318].

Водночас В. Винниченко і П. Христюк наголошували на відмінності курсу українських політичних партій, що їх зараховували до ліворадикального напряму, від політики, яка здійснювалась більшовиками. Тому-то провідні історіографи Української революції практично одностайні у своїх підсумкових оцінках: “Звичайно, з точки погляду прихильників комуністичної революції, українська революція була в той час по своїй соціально-економічній природі дійсно дрібно-буржуазною і ні в якому разі не соціалістичною і тим більше не комуністичною”^[319].

Водночас у праці П. Христюка є досить цікаве і влучне спостереження: “Закиди в дрібнобуржуазности і контрреволюційности йшли на адресу українського революційного руху не з боку комуністів, а з боку тих російських і зрусифікованих єврейських партій (соціал-демократів, соц. — революціонерів і навіть правіших груп), які сами вважали революцію буржуазною і ставили її метою збудування російської демократичної, тобто справжньої буржуазної республіки, з порожніми обманливими політичними і громадськими свободами. В порівнянню з ними, соціально-економічні позиції, які боронила в революції українська демократія, були (хоч, може, не завше ясно формульовані) безсумнівно завше більш революційними, виходячи далеко за межі завдань “буржуазної революції”^[320].

І в цьому пункті оціночні позиції Д. Дорошенка, В. Винниченка і П. Христюка, маючи, як уже згадувалося вище, зовсім різні точки відліку, збігаються. Тим самим, очевидно, зростає і вагомість спільного висновку, якого дійшли автори різними шляхами.

Практична одностайність даного висновку набуває особливого значення ще з однієї причини. За будь-яких підходів не може підлягати сумніву той факт, що соціальні орієнтації Центральної Ради були значно лівішими, аніж курс Тимчасового уряду, в якому завжди домінували ліберальні впливи.

Як переважно і трапляється в житті, в даному випадку політичні розрахунки ідеологів концепції Української революції певною мірою підтверджувались, а в чомусь зазнавали коригування, іноді досить суттєвого, іноді ж виявлялося, що вони взагалі мало в чому відповідають, а то й зовсім не відповідають потребам практики. Досить переконливим свідченням цього став процес революціонізування солдатських мас, українізації армії, виразними віхами якого стали українські військові з’їзди (новітні оцінки історії скликання, проведення з’їздів, ухвалених на них рішень містяться в публікації О. Й. Щусь “Всеукраїнські військові з’їзди”, що вийшла в серії “Історичні зошити”. Київ. 1992. № 7).

У загальній атмосфері демократизації суспільного життя в країні, піднесення національного руху солдатські маси, природно, ніяк не могли залишатися осторонь всеохоплюючих процесів. Тут просто протиприродною й алогічною виглядає позиція всеросійських політичних партій і державних органів, які “обурювались” з приводу втягування в “націоналізм” армії. Вона, згідно з їхніми численними заявами, мала на фронті боронити спільну Вітчизну і не могла виконати своєї місії, зазнавши “руйнування” (перебудови за національним принципом).

Однак незаперечним фактом залишається й те, що більш-менш чіткого уявлення про ставлення до армії, про перспективи творення власних збройних сил у лідерів Української революції тривалий час не було. Так, торкаючись питання про прерогативи федерації, М. Грушевський передбачав, що “загально-державними справами, мабуть, будуть: справи війни й миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки…”^[321]. Водночас він наголошував, що “українське військо, — поки не буде замінене міліцією, — хоч і підлягатиме розпорядкам центральної воєнної власті республіки, буде відбувати свою службу з української території інакше, як при оголошенні війни”^[322].

Інші керівники українського визвольного руху не мали чітких уявлень про роль власної армії у майбутніх змаганнях за українську державність. Окрім М. Міхновського та його прихильників, які вимагали негайної організації національних збройних сил, інші течії в Центральній Раді дотримувались протилежних поглядів. Найбільшою мірою їх уособлював В. К. Винниченко, який тривалий час вважав творення власної армії справою непотрібною, почасти навіть шкідливою. “Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій”, - доводив заступник Голови Центральної Ради. — Не українську регулярну армію нам треба організувати, а всіх українців-солдатів освідомити, згуртувати, організувати, українізувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, а групу ту конструювати так, щоб це було українське народне військо, свідоме своїх народних, а не солдатських інтересів, щоб воно не було й не змогло ніколи бути силою в руках пануючих класів, до якої б нації вони не належали… Українська демократія повинна в цей час добре пильнувати. Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі”^[323].

У перших документах Центральної Ради питання про збройні сили не порушувалося. Тут, очевидно, крім усього іншого, бралася до уваги його “делікатність”, можлива негативна реакція центру. Навіть сама постановка цього питання могла спричинити жорсткі заходи з боку російського уряду. Проте саме життя, розвиток революційних процесів уже в перші тижні й місяці після Лютого змусили українських лідерів визначити свою позицію щодо необхідності створення національних військових формувань.

Пожвавлення національного життя, сподівання на швидке розв’язання назрілих проблем викликали стихійний рух серед військовослужбовців-українців (як і серед солдатських мас інших національностей). На фронті й у тилу, на Україні й у Центральній Росії, на Кавказі й у Сибіру — скрізь, де служили українці, почалося створення українських комітетів, громад, клубів, товариств, виявилися тенденції до утворення окремих українських частин. Так, 12 березня 1917 р. в Петрограді на згадану вже представницьку українську маніфестацію прибули військові частини, укомплектовані українцями, деякі — у повному складі. Очолила маніфестацію військова варта поваленого царя (кубанські козаки-чорноморці) з українським січовим прапором і запорозькими бунчуками. Маніфестація справила велике враження, на неї відгукнулася не лише телеграфними повідомленнями, а й спеціальними статтями ціла низка газет різних політичних орієнтацій.

Справжньою окрасою київської маніфестації 19 березня стали кілька тисяч озброєних українських вояків.

Нарада українців-вояків київської залоги вже 16 березня ухвалила заснувати український військовий клуб і почати організацію українського війська. Для цього було створено Український військовий комітет на чолі з полковником Глинським та командиром запасної київської бригади полковником Волошиним. До президії організаційного комітету були обрані також капітан Ю. Ган, поручик М. Міхновський (мобілізований під час війни до армії, М. Міхновський, як юрист за фахом, був призначений до Київського окружного суду в ранзі поручика), прапорщик П. Павелко. Цей комітет став, власне, першою центральною організацією для здійснення українізації у війську^[324].

22 березня 1917 р. збори офіцерів-українців проголосили себе “Установчою Військовою Радою”^[325]. За прикладом Києва військові клуби, ради створювались й у інших містах^[326]. Повсюдно скликались віча військовослужбовців^[327].

Варто наголосити, що такого розмаху руху українців в армії не чекали навіть лідери Центральної Ради. Так, М. Грушевський із цього приводу писав: “Організаційні завдання, поставлені Українською Центральною Радою, програма українізації життя й ладу на Україні несподівано для багатьох викликали найбільший рух у війську, який послужив на найближчі місяці найсильнішою розчиною для українського руху. Само собою, в тім, що організаційна українська хвиля найсильніше пішла в військових кругах, не було нічого несподіваного — в війську взагалі зібрався самий цвіт, сама сила громадянства, і в російській революції взагалі військо виявило себе найбільш активно. Більш несподівано було, що сей рух вилився в домагання формування нових українських військових частей та переформування й вилучення їх в осібні армії. Привід до сього дало формування польських легіонів, розпочате за старого режиму дивним дивом як р аз на Україні: в Києві й його околицях, де такий факт не міг не подражнити чуття місцевої людності”^[328].

Дещо інакше прагнення військовослужбовців до самоорганізації на українському грунті пояснював П. Христюк: “Щоб зрозуміти цілком цей надзвичайно сильний процес національного пробудження в широких сірих солдатських масах, треба мати на увазі те, що в складі нижчого старшинського персоналу російської армії було багацько бувши учителів, переважно сільських народних шкіл. Українське народне вчительство було тим свідомим національно і демократичним елементом в армії, який допоміг проникнутись і розвинутись національному почуттю в українських солдатських масах”^[329]. Мабуть, варто додати, що саме ця обставина була причиною значного дилетантства у справі національного військового будівництва.

Прагнучи до згуртування в українських частинах, українські солдати на початку не висували якихось далекосяжних цілей. Як і їхні побратими інших національностей, вони щиро хотіли миру. Та оскільки війна, незалежно від їхньої волі, тривала і солдатові не дозволялося скидати шинелі, то він хотів нести тягар служби як українець і на своїй землі, прагнув зробити і свій внесок у національне відродження, брати участь у боротьбі “за вільну Україну”. Ці настрої виливалися у вимоги територіальної системи формування військ: виокремлення українських військовослужбовців, що перебували за межами України (в гарнізонах) в окремі українські військові частини і їх поступової передислокації в Україну, а також створення з українських військовослужбовців на фронтах окремих частин і переміщення їх на Український фронт.

Однак ці настрої і прагнення з самого початку наштовхнулися на відверто вороже ставлення з боку Тимчасового уряду. Останній побачив у намірах і діях українських військовослужбовців загрозу боєздатності армії, її спроможності й надалі вести війну з країнами Четверного союзу. Розгорнулася галаслива кампанія у пресі, публікувалися заяви членів Тимчасового уряду, представників політичних партій, що входили до нього, із засудженням спроб “українізації” армії і навіть із погрозами на адресу України.

Та, судячи з усього, керівництво Центральної Ради вважало, що українізація війська цілком вписується в загальний процес його демократизації, демократизації всього політичного життя в країні, а шовіністичні виступи хоча й заслуговують жалю, проте не стануть офіційною позицією центрального уряду. Щоб не завдати шкоди єдності демократичного фронту, делікатне питання про власні збройні сили вони намагалися дещо затушувати.

Крім того, Центральна Рада сподівалася, що Тимчасовий уряд з часом зрозуміє: формування українських військових частин не тільки не створює загрози боєздатності армії, а навпаки, веде до її зміцнення, виступає важливим чинником, який впливатиме на можливість дальшого продовження війни. В. Винниченко роз’яснював: “Недержавні нації, знаючи, якою силою є національне чуття, а особливо тільки що пробуджене, хотіли ним зміцнити армію. Вони хотіли поставити за нею інші кулемети, які б вогнем любові до своєї землі, до своєї нації стримували вояків на позиціях. Не казенний ура-патріотизм, не абстрактний, холодний і чужий для недержавних націй патріотизм. А патріотизм своєї землі, своєї нації, на думку непануючих націй, міг здержати солдата на фронті. Солдатові треба було якомога конкретніше, реальніше представити необхідність оборони. Його треба було запалити життєвою, наочною любов'ю. А для цього треба було розділити всю армію по національностям і кожну національну армію поставити на її землі, по можливості ближче до рідних кожному солдатові околиць. Тут він реально бачив би необхідність не пускати ворога на його землю, до його близьких і дорогих йому людей і предметів»^[330].

Тим часом Український військовий рух набирав сили знизу. Великого розголосу набули події, пов'язані із створенням першої масштабної української військової одиниці — полку. Наприкінці квітня на київському збірному етапному військовому пункті зосередилося близько трьох тисяч солдат-українців. Частину з них сюди направили військові коменданти деяких міст за бажанням самих солдатів. Військовослужбовці запропонували своєму начальству сформувати з них український полк і направити його як окрему частину на фронт. В умовах масового дезертирства і відмов від відправки на фронт така пропозиція здавалася виявом патріотизму. Бажання солдат підтримала Центральна Рада.

Та інакше цей намір був сприйнятий Тимчасовим урядом, його органами на місцях, представниками військового командування і навіть тими демократичними організаціями, які керувалися загальноросійськими партіями. На об'єднаному засіданні Київського Виконавчого Комітету об'єднаних громадських організацій і президії Київської Ради робітничих депутатів, Ради солдатських депутатів, а також коаліційної Ради київського студентства було ухвалено рішення про відправку трьох тисяч українських солдат «в загальнім порядку для скомплектування військових частей»^[331].

Коли надії на порозуміння з властями і демократичними організаціями зникли остаточно, солдати під проводом штабс-капітана Д. Путника-Гребенюка, який одужував у Києві після поранення, вирішили самочинно оголосити себе Першим Українським полком ім. гетьмана Б. Хмельницького, обрали старшин і стали вимагати від командування направити полк на Південно-Західний фронт. Значну організуючу роль тут відіграли члени Київського товариства Українського військового клубу ім. гетьмана Полуботка, зокрема його керівники М. Міхновський та Ю. Ган. За цих умов, а також зважаючи на можливість хвилювань у солдатському середовищі, фронтове командування змушене було відмовитися від погроз силою розігнати «дезертирів» і пристати на пропозицію солдатських низів. До полку записалося 3574 видужуючих вояків. Його командиром було обрано георгієвського кавалера Д. Путника-Гребенюка^[332].

Щоправда, військове командування тут же зробило спробу дезорганізувати по суті вже сформовану бойову одиницю. Воно «дозволило» виділити 500 вояків, які мали стати «кадром» для комплектування добровільного полку, решта ж вояків повинні були просто відправитись на фронт.

Хоча таке рішення не могло повною мірою задовольнити ані солдатів, ані керівників українського руху, Центральна Рада вирішила не загострювати далі ситуації і піти на компроміс. У спеціальній резолюції з цього приводу від 15 квітня зазначалося, що Центральна Рада вважає себе абсолютно непричетною до інциденту і що водночас вона із «задоволенням прийняла до відома заяву вищої команди в справі формування першого українського полку, яко признання українізації армії…

Формування дальших українських частин може відбуватися тільки з запасних частин поза фронтом, а не фронтових. Ті солдати, які належать до фронтових частей, а випадково опинилися б на будуче в Києві, не можуть претендувати на сформування з них окремих українських частин. Творення окремих українських частин на фронті бажане, але в теперішню хвилю це можуть вирішити вищі військові власті»^[333].

Пояснюючи поступливість Центральної Ради у такому важливому, принциповому питанні, В. Винниченко писав: «Бо, іменно, найважливіше для нас було це признання (визнання військовим командуванням першого українського полку як самостійної військової одиниці. — В. С). Ми готові були навіть не здійснювати його в повній мірі, ми готові були згодитись, що цілковита реалізація його для даного моменту є шкідлива, ми готові були ждати більш відповідного часу»^[334].

Спеціальною відозвою Центральна Рада закликала солдатів до відправки на фронт. Причому Рада бажала того щиро, намагаючись довести, що вона збирається виборювати свої права зовсім не силою зброї. Полк же богданівців зажив своїм життям. У дні роботи І Українського військового з'їзду полку було передано малиновий прапор з портретом Богдана Хмельницького (вишитий черницями Фроловського монастиря). Під цим прапором полк склав присягу на вірність Україні^[335].

Свою позицію з приводу формування перших військових одиниць в Україні висловив і Д. Дорошенко. На його думку, «творення власної національної армії, як головної основи української державності — ось що було провідною ідеєю керівників руху. Тому-то вони старалися будити в масах українців-вояків національне почуття і споминами про колишні козацькі часи воскресити стару історичну традицію. Звідси — імення наших гетьманців, як патронів нових військових організацій і військових частин: клуб ім. Полуботка, полк ім. Б. Хмельницького, полк ім. Дорошенка і т. д. Солдатська маса дуже охоче йшла на ці національні гасла і залюбки приймала історичну традицію: дуже легко воскресли навіть зовнішні форми, атрибути історичної козаччини, не тільки в назвах, але і в убраннях, навіть в козацьких чубах та оселедцях. Це був здоровий національний рух ідейного характеру. Відроджуючи історичну національну традицію, цей рух логічно відроджував і традицію української державності: ідеал самостійної Української Держави сам собою вимальовувався перед очима провідників цього руху, і самої маси, яка за тими провідниками йшла»^[336].

Спроби перешкодити формуванню першої українізованої військової частини мали досить сильний зворотний ефект. Повсюдно проводились військові зібрання, з'їзди, обиралися Ради і комітети. Так, наприкінці квітня у Катеринославі відбулося віче солдатів-українців 228-го запасного піхотного полку, яке обрало полкову раду на чолі з полковником Петровим. На першотравневій демонстрації солдати гарнізону виступали під жовто-блакитним прапором^[337].

Наростанню українського руху у військах сприяла й Центральна Рада, яка створила спеціальну військову комісію для завідування військовими справами.

Ще 14 квітня 1917 р. у приміщенні Центральної Ради Організаційний військовий комітет, представники деяких фронтових частин і військових організацій, що на той час існували в Києві, провели збори. їх учасники ухвалили таку резолюцію: «З огляду на те, що єднання на національному грунті є непереможною організаційною силою, скликати з'їзд представників української нації від військових частин, по можливості від усіх, де б вони не стояли». У документі визначалися також норми представництва і порядок денний. Українцям кожної окремої частини (полк, флотський екіпаж, окрема морська команда, дивізіон, дружина, транспорт, окремий батальйон, госпіталь, парк тощо) надавалося право направити на з'їзд по одному представникові. Крім того, з українців кожних чотирьох частин — по одному офіцерові (чи лікарю, чиновнику), а там, де тільки одна частина, — по два представники, з яких один повинен бути солдат, а другий офіцер (чи лікар, чиновник). Військові українські організації направляли на з'їзд не більше двох представників. Серед основних питань, що мали обговорюватися на з'їзді, були такі: «4) Планомірність проведення одноплемінності полків і військових частин на Південному і Південно-Західному фронтах без найменшої шкоди для існування організації цілої армії. 5) Питання про офіцерський командний склад та про поповнення тих військових частин, що організовані на підставі ч. 4»^[338].

Перший Український військовий з'їзд відбувся у Києві 5–8 травня 1917 р. Понад 700 делегатів представляли 993 400 українських вояків^[339]. За іншими даними, взятими з «Вісника Українського генерального військового комітету», на з'їзді були представлені 1 580 702 українців-вояків^[340].

З'їзд став помітною віхою у національно-визвольній боротьбі. У своїх ухвалах він висловився за негайне здійснення рішень Національного конгресу: оголошення спеціальним актом Тимчасового уряду принципу національно-територіальної автономії України, негайне призначення при Тимчасовому уряді міністра у справах України, а в Україні — заснування обласного органу, який мав би працювати разом із представником уряду у краї. Центральна Рада визнавалась єдиним компетентним органом, покликаним розв'язувати всі справи, що стосуються цілої України, й репрезентувати її у стосунках з Тимчасовим урядом.

Слід зауважити, що настрої солдатських мас були явно рішучішими, радикальнішими, аніж позиція лідерів Центральної Ради. Зокрема, В. Винниченко, С. Петлюра намагалися надати документам з'їзду більшої поміркованості. Вони ледве вгамували масове обурення, викликане оголошенням телеграми Виконавчого комітету Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів на адресу з'їзду. Телеграма закликала українських військових утриматись від самочинних дій до скликання І Всеросійського з'їзду рад, на якому планувалося розглянути питання про формування національних військових частин^[341].

Перший Український військовий з'їзд висловився за негайну реорганізацію армії за національно-територіальним принципом, формування української національної армії: «В цій справіз'їзд визнає: а) що в існуючих військових одиницях та військових частинах всі українські вояки, як офіцери, так і солдати, повинні бути негайно виділені в окремі частини; б) в військових одиницях на фронті виділення повинно провадитись поволі, в залежності від тактичних і інших військових обставин, постільки, поскільки це виділення не буде вносити дезорганізації на фронті; в) що ж до фльоти, то з'їзд вважає, по тим самим мотивам, можливим і необхідним: в Балтійській фльоті укомплектувати декотрі з кораблів виключно командами української національності, що ж до фльоти Чорноморської, то, зважаючи на те, що вона і зараз складається в переважній більшості з українців (їх питома вага сягала тут 75 %. —В. С.) — поповнювати її надалі виключно українцями»^[342].

Для практичного керівництва процесами формування національних збройних сил при Центральній Раді було утворено Український Генеральний військовий комітет у складі 18 осіб. До комітету ввійшли, зокрема, В. Винниченко, С. Петлюра, В. Павленко, О. Пилькевич, І. Луценко, М. Полозов, С. Письменний, А. Певний, Ю. Капкан, М. Міхновський, генерал М. Іванов та ін. Головою комітету обрано С. Петлюру, який з 1916 р. працював помічником уповноваженого Земського Союзу на Західному фронті, а після Лютневої революції був обраний головою Української Ради Західного фронту і прибув як її делегат на І Український військовий з'їзд.

Після з'їзду українізація війська набула ще більших масштабів. Центральне командування змушене було змиритися з таким становищем, хоча принципового рішення уряду з цього приводу все ще не було.

З огляду на вагання Центральної Ради військовий з'їзд зажадав від неї негайно вжити рішучих заходів щодо здійснення рішень Національного конгресу. Намагаючись стимулювати активність Ради, з'їзд включив до складу її делегації, що мала відбути до Петрограда, чотирьох своїх представників — О. Пилькевича, С. Письменного, Д. Ровинського, А. Чернявського.

***

В середині травня 1917 р. делегація у складі 10 осіб прибула до Петрограда й звернулася до Тимчасового уряду і Виконкому Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів зі спеціальною декларацією — доповідною запискою. Складається враження, що Центральна Рада не стільки вимагала законних прав для України, скільки вибачалася за те, що ходом подій, настроями мас її врешті змусили звернутися до високого керівництва: «…Українська Центральна Рада, як представницький орган в організованій українській демократії, досі грала, та й зараз грає, стримуючу та керуючу по організованому руслу ролю.

Але вона могла й може це робити тільки до того часу, поки ця організація йде в контакті з натуральним розвитком народного руху. Коли через щось вона повинна буде припинити, або навіть загаяти свою організаційну діяльність, вона буде знесена стихійним потоком…»^[343].

Керівники Української революції намагалися переконати (досить багатослівно і якось боязливо) Петроград у тому, що вони його союзники, що їх турбує спокій і лад у краї тією ж мірою, як і столичне начальство. І звернення до правлячих інстанцій продиктоване, передусім, прагненням не випустити вибухонебезпечну ситуацію з-під контролю: «…Ми берем на себе сміливість звернути найсерйознішу увагу Тимчасового Уряду, Ради Роб. та Солд. Деп. і всієї російської демократії на сучасний стан речей і закликаємо піти нам назустріч в розв'язанні нашого тяжкого, відповідального завдання — направлення української стихії по такому шляху, який не тільки не допомагав би усе збільшуючій сварці, а навпаки, допоміг би організації сил всієї Росії. Ми закликаємо як можна уважніше прислухатись до гомону цієї стихії…

До самого останнього часу Укр. Центр. Рада вважала можливим удержуватись від того, щоб ставити які-небудь вимоги урядові, давно вже заявлені цілою низкою постанов з'їздів українського народу»^[344].

Водночас у документі містились обережні закиди на адресу всеросійської демократії та державних структур у нехтуванні питаннями, що можуть набути дуже небажаного звучання, породити дестабілізуючі процеси. І лише у цьому контексті керівники українського руху нарешті зважувались сформулювати обережні вимоги-пропозиції:

«Але все зростаюче нерозуміння завдань і мети української демократії російським громадянством, а також ворожнеча його до українського руху, а з другого боку — зростаюче недовір'я української демократії до російського громадянства й збільшуючийся напір на нас з боку цієї демократії, приводить нас до твердого й міцного переконання, що єдиним правильним вирішенням становища буде негайне задоволення вимог, які українська демократія в особі Укр. Центр. Ради подає Тимчасовому урядові й Раді Робітничих та Солдатських Депутатів, і які ми коротенько переказуємо тут:

1) Зважаючи на однодушні вимоги автономії України, встановлені українською демократією, сподіваємось, що Тимчасовий уряд виразить в тім чи іншім акті принципіально доброзичливе відношення до цього гасла…»^[345].

Складається враження, що автори документа не лише витримали весь мислимий обсяг дипломатичних канонів, а й надали своїм домаганням якомога делікатнішого вигляду.

«…Отже, ніякого страхіття ми не домагалися, — справедливо зауважував В. Винниченко з приводу змісту записки. — Ми тільки скромно хотіли, щоб Правительство «в тому чи іншому акті висловило принципіально своє прихильне відношення до сього постулату» — автономії України. Тільки принципіально. Тільки десь там собі хоч згадайте, що ви іменно до автономії України ставитесь «прихильно». Не заводьте її зараз, ми готові стільки там треба ждати здійснення цього постулату; не вирішуйте навіть його тепер, не кажіть, що так і буде, заявіть тільки, що ви прихильно ставитесь…»^[346].

Поряд з іншими, до цитованого вище документа було внесено і такий пункт: «В інтересах підвищення бойової сили армії та відновлення дисциплши необхідно перевести в життя виділення українців в окремі військові частини, як в тилу, так, по змозі, і на фронті»^[347]. Очевидно, лідери Центральної Ради більше турбувалися про те, щоб допомогти Тимчасовому уряду здійснювати його військові заміри, аніж про те, щоб створювати збройний, військовий оплот тієї державності, яку вони виборювали.

Щоправда, представники Українського Генерального військового комітету 20 травня 1917 р. висунули Тимчасовому урядові свої додаткові вимоги: оповістити про існування комітету «як органу, що відає всіма військовими організаціями, установами та питаннями, і до якого в цій справі повинні звертатися всі українські громади», надіслати в комітет дані про всіх без винятку військовослужбовців-українців; передислокувати в Україну деякі військові частини, виділити у запасних частинах солдат-українців в окремі (осібні) сотні, курені, команди з умовою залишення їх поки що в тих же самих місцях і в тих же частинах, де вони перебували; дати Генеральному комітетові право поповнення полку богданівців, а також визначених на фронті трьох корпусів. В поданому документі містилася також вимога повернення старовинних запорозьких клейнодів (булав, бунчуків), а також знамен городових українських полків, що зберігались у Петербурзі, Москві та інших містах Росії^[348].

Однак делегація після тривалих поневірянь, усіляких принижень і образ ні з чим повернулася до Києва^[349].

Події, пов'язані з першою спробою домовитися з Тимчасовим урядом з приводу стратегічної проблеми — національно-територіальної автономії України і питання, що набуло особливої гостроти, — створення українських військових формувань — висвітлили досить принципові моменти, що мали далекосяжні наслідки, трагічно відбилися на всій подальшій долі революції.

По-перше, відставання українського проводу від революційних настроїв мас, що в даному випадку так рельєфно виявилося, поступово перетворилося на хронічну хворобу. Відставання це аж ніяк не було прикрою випадковістю. Воно логічно випливало з тогочасних домінуючих уявлень лідерів Центральної Ради про можливість досягнення головної мети поточного моменту — запровадження національно-територіальної автономії України — шляхом кабінетної домовленості з Тимчасовим урядом. Поширювались ілюзії, що доленосне рішення можна «лагідно» випросити у великодержавників-урядовців. Однак прихильників такого курсу чекало жорстоке розчарування.

В. Винниченко, який очолив делегацію України до Петрограда в середині травня 1917 р., доповнює дані істориків про поневіряння українців у столиці власними враженнями. З болем згадуючи про події тих днів, він пише: «…Я мав честь бути учасником як сеї, так і всіх останніх делегацій до Петрограду, й можу сказати, що коли відродження нації повинно добуватися, крім усяких інших способів, і пониженням, і соромом, то українська демократія й цим щедро заплатила як усій руській нації, так і її найпоступовішій демократії. І з гіркостю, і з жальом мушу зазначити, що коли руський Уряд понижував і ображав нас, то робив це хоч у ввічливій формі, а руська демократія і ввічливістю не вважала потрібним прикрить свою націоналістичну брутальну наготу…»^[350].

Здавалося б, лідери Центральної Ради зважилися висунути настільки обмежені, настільки скромні вимоги, що навіть з погляду найпримітивнішої демократії проти них важко було будь-що заперечити, і все ж вони нахабно відкидалися шовіністами Петрограда. Це особливо бентежило українських керманичів.

По-друге, позиція Центральної Ради щодо солдатських мас і українізації армії детермінувалась її загальнополітичним курсом. Вона намагалася не дистанціюватися від центру, боялася якимось рішучими діями викликати його невдоволення, негативну реакцію. Останнє вважалося однаково загрозливим відразу з двох точок зору: а) Центральна Рада побоювалася завдати бодай найменшого удару по єдності загальноросійського демократичного фронту, в міцності якого вона вбачала головну запоруку поглиблення революційного процесу; а з останнім пов'язувалася вся подальша доля українського народу, розв'язання як соціальних, так і національних завдань. б) В умовах воєнного часу необачними політичними діями можна було викликати не лише невдоволення, а й репресії з боку уряду воюючої держави. Тим більше, коли це безпосередньо торкалося питань про боєздатність армії, стабільність фронту, єдність командування тощо. В той час, на думку М. Грушевського, розвиток подій збільшував «обопільне роздражнення якраз на найбільш небезпечнім, воєннім грунті. А відповідальні політичні і громадські діячі об'єднаного російсько-польсько-єврейського фронту одночасно кували з сього зброю проти цілого українського руху, недвозначно натякаючи на його заміри йти дорогою насильницьких захоплень і тим самим оправдуючи всякі насильні репресії проти нього… Що ж, признаюсь, що і я в тих часах жив в безнастанній свідомості можливості урядового наскоку — трусу, арештування, заслання і т. д. Настрої урядових кругів робили се цілком можливим…»^[351].

Звичайно, сьогодні з такою логікою можна й не погоджуватись. Можна жалкувати з приводу браку в лідерів українського руху політичної інтуїції і досвіду. Можна дивуватись (і навіть обурюватись!) виявами їхньої безпринципності й відвертої боязкості. Однак завдання історика полягає в тому, щоб якомога об'єктивніше відтворити досліджувані факти, явища та їхнє бачення, тлумачення суб'єктами історичного процесу. А ключові постаті революції в Україні в 1917 р., вирішуючи глобальні проблеми, що постали перед українством, керувалися власною логікою, хоч би якою недосконалою і вразливою вона уявлялася нам сьогодні.

Загальними підходами до проблеми українізації армії (у ширшому тлумаченні — до масштабів розвитку українського руху) зумовлювалося й ставлення до самочинних дій самостійницьких елементів, на зразок М. Міхновського. «При ворожім настрої до українського руху, російських провідних кругів спеціально, серед провідників ради військових депутатів, на чолі котрої стояв отой «рядовий» Таск, перейнятий просто ненавистю до українців, — з одної сторони, а з другої — російської номенклатури, можна було напевно сказати, що всяка спроба самочинності і була б задавлена прямо з садичною жорстокістю, і при сій нагоді були б роздавлені початки національної організації»^[352]. Передбачаючи можливість такого розвитку подій, лідери Української революції, відповідно, обирали оптимальну, на їхню думку, лінію поведінки. «…Історія богданівського полку, — резюмував М. Грушевський, — показала занадто ясно і настрої сього антиукраїнського Київського гарнізонного окруження і нестійкість українського воєнного елементу, який не від того був, щоб вимахувати корогвами під ослоною Укр[аїнської] Центр[альної] ради, але сам до оружного конфлікту, до кривавої боротьби не мав найменшої охоти. Се відчувалось, і сам Михновський — неврастеник, що робив враження просто-таки боягуза, тратив відвагу і витривалість при якім-небудь твердім натяку до нього, — не давав ніякої запоруки, що він умів би серйозно провести такий конфлікт. Заварив би кашу і в небезпечний момент сховався б у просо, як се бувало з нашими пізнішими воєнними революціонерами — Капканом, Шаповалом й іншими. Отсі міркування, а також і той реакційно-аристократичний дух, котрий віяв з агітації Михновського, змусили наших товаришів з Ц. ради пильно слідити за його діяльністю і старатись протиставляти впливам і зв'язкам впливи Ц. ради, від котрої сей гурток держав себе осторонь і, очевидно, хотів вести справу на власну руку, без її контролю»^[353].

Так чи інакше, лідери Української революції вважали, що своєю поміркованістю, стриманою позицією щодо українізації армії, розвитку національно-визвольного руху взагалі, вони убезпечують його від передчасного прямого зіткнення з переважаючими силами суперників, готових використати будь-який привід для рішучої розправи. Тому, навіть з плином часу, М. Грушевський наполягав на тому, що «рішуча постава українських кругів, особливо фронтових представників, кінець кінцем опам'ятала урядові круги і, рахуючись з можливістю величезного замішання на фронті, вона залишила всякі гадки про «протиділання» і рішила піти на поступки. В результаті українство виграло справу для даного моменту…»^[354].

Очевидно, з М. Грушевським можна у чомусь погодитись (принаймні, спробувати зрозуміти його), хоча лише до певної межі. Події в Україні та навколо неї у 1917 р. дають підстави для серйозних міркувань і зовсім неоднозначних висновків.

Адже Голова Центральної Ради згодом і сам змушений був визнати, наскільки малорезультативними і невтішними виявились реальні здобутки українства, наскільки вони не відповідали сподіванням мас, які дедалі більше розчаровувались централістським курсом Петрограда, а відтак — усе менше довіряли своїм керівникам, а головне — втрачали віру в правильність обраного шляху. М. Грушевський з цього приводу писав: «Коли стало відомо з доповідей делегатів в Центральній Раді, на різних публічних зібраннях і в пресі, як зневажливо поставилися представники уряду в комісії до українських домагань, без дальших міркувань признали їх неможливими і знов поставили під сумнівом повномочність Центральної ради говорити іменем укр[аїнського] народу — після таких великих з'їздів, після соток заяв признання і солідарності з усіх кінців української землі, гнів і роздраж[н]ення охопило українське громадянство, навіть найбільш помірковані його верстви. Так цінила російська демократія — сіль і печінка їй в зуби! — нашу лояльність, нашу повздержавність, з котрою ми глумили свою неохоту до війни і затискали зуби, щоб не крикнути того, що піднімалось у нас в горлі, щоб не розбити «єдиного революційного фронту»! На те ми билися з своїми шовіністичними і самостійницькими елементами, щоб не вийти за межі можливого в рамцях сього єдиного фронту?»^[355].

Цим справа не обмежилась. Невдовзі Тимчасовий уряд надіслав відповідь на декларацію, в якій зухвало відкинув усі вимоги українців: від видання акту про автономний устрій України до визнання компетенцій Центральної Ради. «…Встановлюючи основні положення своєї постанови, уряд звернув увагу на такі принципові міркування, — говорилось у цьому документі. — Чи можливо визнати Центральну Українську раду правомочною у розумінні визнання її компетенції щодо вираження волі всього населення, місцевостей, що їх ця рада бажає включити у числі 12 губерній у територію майбутньої автономної України. Оскільки ця Рада не обрана всенародним голосуванням, то уряд навряд чи може визнавати її виразницею точної волі всього українського народу. Тому уряд вважає, що як з формального, так і з тактичного боку питання про встановлення автономії України можуть вирішити тільки Установчі збори. Тому для уряду було б важко видати акт з цього питання, бо це мало б вирішальне значення. Крім того, без точного визначення змісту поняття автономії України, видання такого акту призвело б до непорозумінь у територіальному та інших відношеннях…»^[356].

Природно, відповідною була реакція і на прохання щодо створення національних військових підрозділів: «Що до справи самостійного українського війська, Тимчасове правительство признало можливим тимчасове порішення цієї справи тільки в тім об'ємі, в якім це означив міністр війни у своїх заявах українським організаціям в Києві»^[357].

Опублікована в газетах відповідь Тимчасового уряду викликала хвилю обурення і протестів українського населення. Зокрема, вона була розвінчана делегатами Всеукраїнського селянського з'їзду, які водночас висловили невдоволення й діями Центральної Ради. У дні роботи з'їзду делегати дізналися про ще один «демократичний» крок Тимчасового уряду — заборону другого Всеукраїнського військового з'їзду, який мав відкритися через кілька днів. Впадала у вічі саме антиукраїнська спрямованість акції. Адже в ті дні у Петрограді відбувався польський військовий з'їзд, скликався Всеросійський з'їзд рад робітничих і солдатських депутатів. Узагалі, то була перша заборона будь-якого з'їзду з часу повалення самодержавства. Всі ці обставини ще більше загострювали ситуацію.

Центральна Рада засідала кілька днів поспіль, намагаючись знайти вихід із становища, що склалося. Нарешті, З червня за пропозицією українських есерів була ухвалена резолюція, в якій ішлося про необхідність звернутися до українського народу «із закликом організуватися і приступити до негайного закладання фундаменту автономного ладу на Україні»^[358]. Для викладення суті своїх вимог Центральна Рада планувала видати спеціальний Універсал. Природно, містила резолюція й вельми характерний для Ради пасаж: «…Центральна рада використала всі способи, щоб увійти в згоду з Тимчасовим урядом у справі проголошення принципу автономної України і, взявши до уваги, що стихійне зростання українського руху набуває дедалі більших розмірів, що відмова Тимчасового уряду може цей рух спрямувати по небажаному шляху, УЦ Рада ухвалила тепер з ще більшим напруженням сил приступити до організації і спрямування цього руху, щоб не привести край і всю Росію до анархії й занепаду здобутків революції»^[359].

Цим документом Центральна Рада, змушена під тиском мас висунути хоча б обмежені вимоги щодо автономії України, все ж залишала відкритим шлях для можливої угоди з Тимчасовим урядом.

***

Паралельно з Центральною Радою, очолюваними нею силами, дедалі масштабнуу діяльність в Україні розгортав і політичний табір, що виборював у 1917 р. альтернативний курс. Це були місцеві організації більшовиків. Надзвичайно важливою передумовою завоювання ними помітних позицій став доволі високий рівень їх ідейної єдності, досягнутий уже в ході обговорення Квітневих тез і рішень VII (Квітневої) Всеросійської конференції РСДРП(б).

За винятком Київської організації більшовиків, про яку йшлося вище, всі місцеві організації надзвичайно оперативно і схвально сприйняли ленінську платформу, згуртувалася навколо висунутих вождем лозунгів. На це, власне, й була спрямована цілеспрямована робота, розмах якої виявився вражаючим. Квітневі тези та інші твори В. Леніна, які пропагували та деталізували стратегічний курс партії, стали широко відомими в Україні. Сотні примірників “Правды” з текстом ленінського документа, одержаних в регіоні, передрук тез харківськими більшовиками в своєму органі — “Пролетарий”, і катеринославськими — в “Звезде”, видання їх листівкою в Києві і вміщення до брошури, що побачила світ в Харкові, дозволяє вважати, що загальна кількість примірників Квітневих тез, поширених у краї, досягала 30 тисяч.

Після обговорення більшовики Макіївки, Луганська, Горлівсько-Щербинівського і Берестово-Богодухівського районів Донбасу, Харкова, Катеринослава, Маріуполя, Конотопа, ряду сільських партійних організацій підтримали запропонований В. Леніним курс. Настрої більшовиків України багато в чому висловив представник партійної організації селища Нелепівки (Катеринославська губернія) Н. Дубовий, який уже на зборах більшовиків-учасників Всеросійської наради Рад робітничих і солдатських депутатів 5 квітня 1917 р. заявив: “Все, що тут товариш Ленін пропонує, все це правильно. Потрібно брати нам фабрики й заводи та виганяти капіталістів. Ось у нас хазяїв немає. На нашому руднику 10 тис. робітників, і ми зараз працюємо самі, без хазяїна. Поставили охорону рудника, весь порядок виконуємо… Тов. Ленін в усьому, що він говорив, в усьому правий”^[360].

Активно підтримавши на загальнопартійній конференції ленінські ідеї і настанови, переважна більшість делегатів від партійних організацій України багато зробили для їх пропаганди в масах. На численних зборах, мітингах виступали С. Гопнер, М. Копилов, М. Майоров, О. Ємельянов (Сурик), О. Іванов, І. Гаєвський, Ф. Бурий, Ф. Земіт, І. Вишняков та ін. У дусі рішень конференції повсюдно приймались резолюції, розгорталась, активізувалась робота партійних організацій в масах.

У центрі уваги більшовиків був насамперед пролетаріат — основна революційна сила у здійсненні соціалістичної революції. Робітничий клас України складав приблизно п’яту частину загальнопролетарської армії країни — 3,5 з 18,5 млн. чоловік. Найзгуртованішим, найорганізованішим і політично зрілим загоном були промислові робітники, чисельність яких тут на початок 1917 р. перевищувала 1 млн. чоловік. Дві третини всіх промислових робітників України було зосереджено у Донецькому і Криворізькому басейнах, що й визначило особливу роль цього району як своєрідного бастіону в боротьбі пролетаріату України і всієї країни за владу рад.

Більшовики України провели величезну роботу щодо створення мережі пролетарських організацій — рад, профспілок, фабзавкомів, загонів Червоної гвардії — і своєю активною, цілеспрямованою політикою забезпечували революційний, наступальний характер їх діяльності. В Україні не припинявся процес організації й зміцнення рад робітничих і солдатських депутатів, захопивши після великих міст і практично всі інші населені пункти, гарнізони. Майже на кожному підприємстві з більш-менш значною кількістю робітників були створені фабрично-заводські, рудничні і шахтні комітети. Так, лише в Києві на початок літа 1917 р. діяло 320 фабрично-заводських комітетів. Повсюдно відновлювались старі і створювались нові профспілки. Найміцніші позиції більшовики завоювали серед металістів, які мали свої профспілки в усіх великих промислових центрах України; лише в 11 найзначніших з них налічувалось 128 тис. чоловік.

Ударна міць робітничого класу концентрувалася в загонах Червоної гвардії, створенню і зміцненню яких РСДРП(б) надавала великого значення, природно вбачаючи у озброєнні пролетаріату, інших верств трудящих надійний гарант забезпечення революційних інтересів, в тому числі і в умовах двовладдя.

У процесі розгортання революційної боротьби відбулось поступове об’єднання дій рад, профспілок, фабзавкомів, інших пролетарських організацій, створювались умови для дальшої консолідації робітничого класу. Необхідною умовою згуртування рядів пролетаріату був перехід робітничих мас, насамперед їх організацій на ленінські позиції, їх неухильна більшовизація. Процес цей набув досить значних масштабів уже навесні — влітку 1917 року.

Слюсар Олександрівського рудника, Бахмутського повіту, Катеринославської губернії більшовик В. Стожок писав у “Правду”: “Ленінці! Ленінці — кричать нам кожен день… Особисто Леніна ми не знаємо, але що він говорить — знаємо. Він говорить те, що нам потрібно…”^[361].

Справа полягала в тому, що В. Ленін, партія запропонували таку політичну і соціально-економічну платформу, таку стратегію боротьби за нове життя, які виявилися близькими і зрозумілими масам, вони втілювали в наукові концепції і теорії те, що народ відчував, до чого він інстинктивно прагнув.

Найрадикальніше налаштовані представники пролетаріату вливались у ряди більшовиків. Особливо інтенсивно цей процес відбувався в Донецькому і Криворізькому басейнах, де на липень 1917 р. було зосереджено більше 60 % членів РСДРП(б), що працювали в Україні.

Під впливом більшовиків зростала організованість пролетарів, які домагалися все більших успіхів у боротьбі за запровадження 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці, встановлення контролю над виробництвом.

Значної уваги надавали партійні організації і політичній освіті, організації біднішого селянства — найближчого союзника пролетаріату. Питома вага цієї категорії трударів на Україні була досить високою — 57 % від загальної кількості сільських жителів. Міські партійні організації регулярно направляли в сільські райони агітаторів і пропагандистів для роз’яснення програми, політики та лозунгів більшовиків, а також для надання допомоги селянській бідноті в організації революційної боротьби за землю, у створенні селянських рад та комітетів, вивільненні їх з-під впливу зажиточних елементів, іменованих по простанародному куркулями, земських чиновників.

Більшовики прагнули якомога ширше розвинути ініціативу селянської бідноти, підвести її до розуміння необхідності спільної з пролетаріатом боротьби за перемогу соціалістичної революції. Через газету “Голос социал-демократа” більшовики Києва, наприклад, роз’яснювали трудівникам села: “Для того, щоб земля була забезпечена селянству, щоб урожай не дістався поміщикам, щоб влада захищала інтереси селян, а не поміщиків, необхідно, щоб вона була народною, а не поміщицькою і буржуазною, а такою вона буде, коли вся влада перейде до рук рад робітничих і селянських депутатів. Ця влада не допомагатиме, як Тимчасовий уряд (коаліційне міністерство) поміщикам проти селян, а допомагатиме селянам проти поміщиків. До цієї влади повинен прагнути весь бідний люд”^[362].

Позиція більшовиків у аграрному питанні привертала до себе дедалі більшу увагу й середнього селянства, яке хоч і довіряло ще переважно есерам, з кожним місяцем пересвідчувалось у нездатності, а може й небажанні Тимчасового уряду, угодовців здійснювати реальні практичні кроки назустріч прагненням трудящих.

Так поступово селянство залучалося у революційну боротьбу, логікою якої підводилося до необхідності повалення експлуататорського ладу. Досить показова у цьому плані вітальна адреса від селян села Старо-Михайлівки Бахмутського повіту Катеринославської губернії, яку вони прийняли на першотравневому мітингу, проведеному спільно з робітниками Вознесенського рудника. “У цей великий день 1 Травня, день міжнародного єднання усіх трудящих, — зазначалось у документі, - ми, громадяни с. Старо-Михайлівки, з радістю приєднуємо свій голос до багатомільйонного голосу товаришів робітників усього світу, даємо вірне слово йти з вами пліч-о-пліч у боротьбі за кращу вашу і нашу долю, за кращий справедливий суспільний лад, аж до здійснення заповітних сподівань усіх трудящих — міжнародного соціалізму”^[363].

Успіхові більшовиків України в селянському середовищі істотно допомагала широко розгорнута робота партійних організацій в армії, переважно селянської за своїм складом. На Південно-Західному і Румунському фронтах, а також у військах тилових гарнізонів України налічувалось близько 3,5 млн. солдатів. 40 тис. чоловік служило на Чорноморському флоті. Організації РСДРП(б) взяли щонайактивнішу участь у бурхливому процесі демократизації армії, поступово зміцнюючи свої позиції на фронті і в гарнізонах, дедалі ефективніше впливали на умонастрої солдат, їх дії. Свідченням цього, зокрема, стало практично повсюдне проведення братання — тактики, проти якої виступали всі політичні партії і групи країни, окрім більшовиків.

Взагалі, тісний взаємозв’язок між питаннями про характер влади і характер власності, в тому числі і земельної, про закінчення війни справляли чимдалі більше враження не лише на робітників, трудящих селян, солдат, а й на більш широкі демократичні верстви. Це ж багато в чому визначало кінець-кінцем тяжіння до спільного русла власне соціалістичного та демократичних рухів, учасники яких все менше вірили у можливість розв’язання назрілих проблем без кардинальних змін у політичному курсі країни.

Більшовицькі лозунги дедалі проникали і в середовище учасників національно-визвольного руху, ставали предметом обговорення, порівняння з позиціями інших партій. В переламні часи, коли маси швидко проймалися настроями революційного нетерпіння, програмні положення більшовиків про право націй на самовизначення аж до державного відокремлення, конкретизовані в 1917 р. в гасла утворення Української республіки рад і перетворення колишньої “тюрми народів” на союз вільних республік виглядали не лише привабливо, а й достатньо радикально, порівняно перспективніше за позиції тих, хто закликав іти легітимними шляхами до розв’язання українського питання, переконувати владний центр у необхідності робити певні поступки.

Певний ефект мали й пропагандистські зусилля більшовиків, спрямовані на взаємопоєднання національних і соціальних аспектів революційної боротьби, заклики боротися проти і “своєї” й “чужої” буржуазії. Орган Катеринославського комітету РСДРП(б) газета “Звезла” писала: “Наше завдання — роз’яснювати, що поза класовою боротьбою національне розкріпачення немислиме”^[364].

Звісно, партія більшовиків сприймалася більшістю учасників українського визвольного руху як проросійська, великодержавна сила, а її лозунги кваліфікувались здебільшого як оманні, нещирі. Однак, відсутність помітного прогресу у розв’язанні національного питання на основі поміркованої позиції лідерів Центральної Ради давала певну поживу для сумнівів щодо вірності обраного курсу. Одним з наслідків цього було й те, що спочатку поодинокі, а потім і дещо численніші погляди зверталися у бік більшовицької платформи як можливої засади досягнення національних ідеалів. Так поволі зароджувалися точки тяжіння, елементи для наближення різних потоків визвольної боротьби з, хай на початках вельми невиразною й проблематичною перспективою їх взаємодоповнення, поєднання.

Намагаючись спрямувати наростаючу активність мас на досягнення все нових і нових рубежів, обираючи для цього досить рішучі форми і методи досягнення цілей, більшовики до липня 1917 р. орієнтувалися здебільшого на мирний шлях розвитку революції. І хоч вони нещадно викривали і своїх “найближчих” політичних суперників — меншовиків, есерів, національні партії, нерідко допускаючи і елементи сектантства (блоки і угоди вважалися доцільними лише з інтернаціоналістськими елементами), курс на мирний розвиток революції не закривав можливостей для співпраці з іншими політичними течіями, партіями, організаціями. Певні перспективи для здійснення широких демократичних кроків і перетворень об’єктивно створювались, зокрема, у радах робітничих, солдатських і селянських депутатів, у ймовірному проведенні в життя лозунгу “Вся влада радам!” Проте навіть повна перевага угодовців у радах, практично безперешкодна, гарантована можливість зосередження всієї влади у своїх руках поступилися у розрахунках цих партій орієнтації на вже існуючий лад, на підтримку Тимчасового уряду, його органів на місцях.

В результаті більшовики, що й так виявляли настороженість і недовіру до тимчасових, ситуативних попутників, партнерів, дедалі обставинами потрапляли у позицію політичних гравців, для яких можливості маневру, вільного вибору невпинно звужувались, а лінія поведінки жорстко детермінувалась всією сукупністю малозалежних від них чинників.

IV. ЗЛЕТИ І ПАДІННЯ ВИЗВОЛЬНОЇ ХВИЛІ ВЛІТКУ 1917 Р

Уже перші дні червня 1917 р. давали усі підстави думати й говорити, що Україна виступила в дуже жарке політичне літо. Невідворотність чогось надзвичайно важливого, відповідального, воістину доленосного вгадувалась, відчувалась майже всіма і практично на кожному кроці.

Незважаючи на заборону Керенського, 5 червня у Києві, в атмосфері крайнього нервового збудження, безперервних демонстрацій почав роботу II Всеукраїнський військовий з'їзд, на який прибуло 2 308 делегатів, які представляли понад 1,6 млн. солдатів. У багатьох виступах його учасників лунали заклики до повного розриву з Тимчасовим урядом, припинення будь-яких переговорів із ним. Центральній Раді не вдалося схилити з'їзд до поміркованої позиції. У схваленій резолюції з'їзд зажадав відміни рішень Тимчасового уряду і негайного визнання вимог, сформульованих Радою: «З'їзд пропонує Українській Центральній раді з цього приводу до уряду більше не звертатися і негайно приступити до фактичного втілення в життя основ автономного ладу»^[365].

Що ж до власне військових питань, то з'їзд, засудивши позицію командних ешелонів російської армії у справі її українізації, поставив перед ними вимогу затвердити Український Генеральний військовий комітет (його склад було поповнено десятьма особами) як «українську військову інституцію», заявив про обов'язковість рішень останнього для українських військових формувань. Комітетові доручалось також розробити докладний практичний план українізації армії, враховуючи, зокрема, процес створення загонів «Вільного козацтва», що набирав сили^[366].

Українська Рада, вочевидь, могла б скористатися цією хвилею справді широкого народного антиурядового обурення (незадовго до цього схожі резолюції ухвалив також Український селянський з'їзд). Проте навіть у цей критичний момент вона не виявила достатньої твердості, побоюючись, щоб її дії не викликали ворожості, якихось каральних акцій з боку Тимчасового уряду. Про це свідчила, зокрема, телеграма до Петрограда, відправлена від імені губернської Ради об'єднаних громадських організацій комісаром М. Суковкіним з проханням пом'якшити ставлення уряду до українського питання.

«Для збереження на Україні й надалі спокійного життя й можливості планової праці для потреб армії, — говорилось у телеграмі, — губернський виконавчий комітет уважає необхідним, щоб Тимчасове правительство якнайскоріше вжило рішучих заходів, щоб заспокоїти населення України. Український рух набрав великої сили, яка безперервно розвивається, через те його дальшого ігнорування цілком не можна допустити. Найкращим способом заспокоєння, що мав би забезпечувати також інтереси цілої держави, виконавчий комітет уважає потребу видання правительственного розпорядку про найскоріше скликання до Києва осібної наради з представників Тимчасового правительства, національних і політичних організацій і партій при умові, що українці дістануть відповідне представництво. Сій нараді треба поручити підготовлення для Установчих Зборів підстав автономії України та взаємних відносин України до цілої держави»^[367]. І саме направлення телеграми, і її текст, за визнанням В. Винниченка, були погоджені з керівництвом Центральної Ради.

Однак Тимчасовий уряд все ще вважав, що момент для угоди не настав, і тому не поспішав з відповіддю.

Водночас збуджений настрій українських мас свідчив про те, що далі зволікати уже не можна. Делегати військового з'їзду відмовилися залишити Київ, вимагаючи певних рішень. Вони заявили про свою рішучість у разі відмови вдатися до найрадикальніших заходів. Кожен день, а то й година зволікання могли призвести до стихійного вибуху з непередбачуваними наслідками. Все це змушувало лідерів Української революції прискорити роботу над створенням універсалу.

Викладені вище факти дають змогу об'єктивно оцінити розмах і глибину революційних процесів, що відбувалися в Україні навесні — на початку літа 1917 р., дійсну роль у них Центральної Ради. Варто зазначити, що чимало істориків перебільшують вплив Ради на перебіг подій, ступінь її опозиційності Тимчасовому урядові, конфронтації з ним. Досліджуваний фактичний, документальний матеріал свідчить, що українська справа ставилась на порядок денний історії досить скромно. Навіть за умов, коли стосунки Української Ради і Тимчасового уряду набули виразних рис конфліктності, лідери українського руху прагнули втриматися на поміркованих позиціях. Сутність ситуації досить чітко виклав у одній з перших публікацій (якщо не першій) про тогочасні події М. Грушевський. У брошурі, що вийшла двома виданнями уже в 1917 р., — «Українська Центральна Рада й її Універсал» (редакція другого видання — «Українська Центральна Рада й її Універсали, перший і другий»), висвітлювані події озаглавлено досить промовисто: «Як У. Ц. Рада шукала порозуміння з Центральним Рос. Урядом» (лейтмотив дій Ради визначено гранично чітко); «Як поставився Центр. Рос. Уряд до домагань Українського народу» (зневажливо відкинув їх, виявив «якесь завзяте бажаннє ні в чім ані найменшім не дати згоди, не лишити ні тіні гадки про можливість порозуміння, або про охоту до неї»); «Як стрів се Український народ» (з великим обуренням, Всеукраїнський селянський з'їзд і, особливо, другий Український військовий з'їзд, що зібрався всупереч забороні О. Керенського, підштовхнули Центральну Раду до активізації дій, підготовки Універсалу)^[368].

Не підлягає сумніву, що зростання напруженості у стосунках обох сторін було викликане, насамперед, відверто шовіністичною політикою Тимчасового уряду, яку підтримувала великоросійська демократія. Це ображало почуття українців, породжувало зворотну оборонну реакцію, будило в масах бажання домогтися своїх прагнень, незважаючи на будь-чию протидію. Віддзеркаленням стану розвитку українського руху і став Перший Універсал, підготовлений і оголошений Центральною Радою спочатку на засіданні військового з'їзду (10 червня 1917 р.), а потім усенародно.

Історія підготовки Універсалу, аналіз його змісту, значення цього документа для подальшого розвитку революції і процесу державотворення, як правило, опинялися в центрі уваги всіх, хто намагався писати про події 1917 р. в Україні. Проте найцінніші тлумачення, очевидно, все ж належать М. Грушевському. Не тільки тому, що він, як ніхто, знав ситуацію, так би мовити, зсередини. А й тому, що оцінював він її здебільшого у контексті подій, які ще не перейшли у завершальну стадію, не з позицій врахування кінцевого результату, як це робила переважна більшість дослідників, коли можна було «розумувати» заднім числом.

Голова Центральної Ради у своїх мемуарах розкрив досить суттєві моменти, пов'язані з самим механізмом підготовки документа. Він згадує про враження, яке справила офіційна відмова Тимчасового уряду виконати вимоги українців, про те, в якій атмосфері Рада зважилася на відповідний крок, і як, урешті, готувався сам документ, які при цьому довелося долати суперечності. Серед іншого звертає на себе увагу такий епізод: «…Саме тоді вироблявся проект обіцяного Центральною Радою Універсалу. Винниченко взявся зробити перший начерк, звичайно дуже поміркований в [національних] домаганнях, сим разом унісся настроями хвилі і написав свій начерк в таких різких тонах, що присутній Єфремов рішуче запротестував, вважаючи такий напрям чистим авантюризмом, і заявив, що не тільки в редакції його брати [участь] не хоче [і] не підпише, але й у президії р[ади] не останеться. Винниченко заявив повну готовність «вигладити». Гладили так, що, як з жалем потім говорив один з молодих членів редакційного комітету прапорщик Потішко, від ген[ерального] військового комітету тільки й остався заголовок «Універсал». Дійсно, деяка загальність і невиразність в стилізації з'явилася як наслідок сеї операції»^[369].

М. Грушевський досить тонко вловив і відтворив феноменальність рішення про найменування документа «Універсалом», що само по собі справляло часто більше враження, аніж його зміст: «Магічне слово «універсал», несподівано винесене на поверхню демократичного, селянського, соціалістичного, давало задоволення всім, хто прагнув демонстрації української суверенності. Се слово ставило на порядок дня спомин української державності колишньої гетьманщини, перетопленої і о[чи]щеної в огні нового революційного руху, відкликалося на підсвідомі мрії на відновлення старих державних традицій в нових, кращих формах. Се була та містика, яка проноситься так часто в великих революційних рухах. Гасло, яке говорило кожному своє, не укладалося в ніяку формулу, вихоплювалося з усякого прецизування і будило несказану емоцію в підсвідомих покладах життя. У-ні-версал!..Воно вело в незнану далечінь нових національних досягнень, іще не явлених розумові, і тому мало таку чарівну силу»^[370].

Центральна ідея Першого Універсалу полягала в словах: «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Україні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням, — Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, щоповинні дати той лад тут у нас, на Україні, мають право видавати тільки наші Українські Збори.

Ті ж закони, що мають лад давати по всій російській державі, повинні видаватися у Всеросійськім Парламенті»^[371].

Звичайно, застосовані у документі надзвичайної політичної ваги формули дуже далекі від досконалості. З одного боку, заявляється про те, що народ України віднині буде вільним, сам порядкуватиме своїм життям через Українські Установчі збори. З іншого — декларується нерозривність з Росією, а доля України, її державності мала вирішитись Всеросійськими Установчими зборами. Однак творці Універсалу, палкі його прихильники оцінювали цей державницький документ дуже високо.

У згаданій вище брошурі «Українська Центральна Рада і її універсали», що вийшла в світ відразу ж після цих подій, М. Грушевський з методичною послідовністю викладає історію створення і основні напрями діяльності Центральної Ради, а після відтворення тексту Першого Універсалу вміщує спеціальний розділ «Що сказала Ц. У. Рада в Універсалі». Розкриваючи головні передумови появи цього документа, відомий політичний діяч відверто заявляє: «Перш за все важне було те, що У. Ц. Рада заговорила в сім Універсалі як власть, поставлена Українським Народом над собою на те, щоб кермувати і правити ним, так що її постанови і накази мають українською людністю пильно сповнятись.

Вона заявила, що, взявши на себе велике діло творення нового, свобідного і справедливого, автономного життя, положене на неї Українським Народом, вона не зложить з себе сього діла і не ухилиться від нього ні в якім разі, — які б не були трудні і небезпечні обставини, які б не були відносини до неї, яке б не було становище Рос. Центр. Уряду — чи схоче він помагати їй і працювати разом з нею, чи ні»^[372].

М. Грушевський наголошував, що Центральна Рада обіцяє дбати про інтереси краю, вживе всіх сил і засобів для його всебічного розвитку. Він запевняв, що Рада дбатиме не лише про добро й успіхи українців, але так само піклуватиметься про добро й інтереси інших народностей, що живуть на українській землі, прагнутиме порозуміння з демократичними групами, що їх представляють, і планує разом з ними працювати над розбудовою нового ладу^[373].

Всі люди доброї волі, за переконанням українського лідера, знайшли в Універсалі «заспокоєння, запоруку ладу і порядку і з радістю привітали перехід Ради до активної роботи над захистом і упорядкуваннєм життя краю, до закладання підстав його автономного життя.

Ті ж, що підняли голос на нього, вичитали в нім те, чого в нім зовсім нема! Бож Ц. Рада в своїм Універсалі признавала єдність Росийської революції, визнавала санкцію Всеросийського Учредительного зібрання, і зовсім не розривала з Центральним Урядом, не претендувала на ніяку власть над неукраїнськими народностями, тільки над Українським Народом, що її настановив. Національне самооподаткування накладала тільки на українську людність, не чіпаючи не-Українців.

Ніяких анархичних, неорганізованих виступів не допускала. Всю адміністративну, публичну машину полишала без усякої поміхи і не робила перешкоди в її діяльности»^[374].

М. Грушевський кожною своєю фразою прагне переконати, що ніяких помислів, окрім спокою й ладу для рідного краю, загального порозуміння у Центральної Ради не було, не хотіла вона сіяти й національну ворожнечу. Зовсім навпаки, «У. Ц. Р. ніби говорить сим Універсалом до всіх, хто живе на Україні: «Мир вам, братя-громадяне Української землі! Ми, У. Ц. Рада, стали на сторожі спокою й ладу України і вжиємо всіх сил Українського Народу, щоб забезпечити їй правильний порядок! Порозумійтеся, працюйте в згоді між собою і в тіснім зв'язку з нами, і спільними силами забезпечіть добре житє нашому краєви!»^[375]

Зрештою, всі пояснення, що до них удається М. Грушевський, вкладаються й у лапідарну оцінку Першого Універсалу — «творення підстав української автономії» як важливого кроку до запровадження національної державності. Хоча, за оцінками фахівців, зокрема П. Христюка, «обрії майбутньої державної роботи ще тільки намічались», універсал з великим захопленням, ентузіазмом, радістю зустріли українці, підтримали справжні демократи за межами України. Однак привертає увагу й той факт, що у вирішенні долі рідного краю автори документа більше покладалися на замирення з Тимчасовим урядом, який продовжував шовіністичну політику, а не на власний народ, його силу. Жодним словом автори універсалу не обмовилися про проблему власної армії, чи бодай українізації існуючих збройних сил.

І якщо навіть припустити, що це робилося з дипломатичних міркувань, то й у цьому разі, мабуть, є всі підстави стверджувати, що пошук гаранта державного будівництва за межами своєї Батьківщини — вельми ненадійна, хибна, зрештою згубна позиція.

Щоправда, багато хто з лідерів Української революції добре розумів, що документ був далеким від досконалості, і через те різні верстви вкладали в нього свій власний смисл. Проте головне, на думку цих політичних діячів, полягало зовсім не в конкретних обіцянках. «Ні. Сила універсалу полягала в иньшому, а саме в тому великому принціпі, який він проголосив словами: «од нині самі будемо творити наше життя», і в тому великому, безмежному довіррі до творчих сил українського народу, яким пройнятий був весь універсал, на якому він весь, від початку до кінця побудований, — заявляв П. Христюк. — В цьому принціпі і в цій вірі треба шукати ключа до розгадки питання про причини надзвичайного успіху універсалу, про причини народного ентузіазму, викликаного ним.

Ці слова — «од нині ми сами, а не далекий Петроград, не далеке і чуже Временне Правительство і не хтось иньший, сами, тут у себе, без вічних перешкод, без вічного загаду, з власної волі будемо творити своє життя» — це було все. Тут містилась вся національно-політична і соціяльно-економична програма. Сказавши це, вже не так важко було нагадати навіть і про землю і про майбутні Установчі збори. Раз ми сами будемо творити своє життя, то ми вже нічого не забудемо, ми вже згадаємо про все: і про землю, і про війну, і про школу, і про нову народню власть на місцях, і про становище робітника на фабриці та заводі, і про самі фабрики та заводи, банки… Так думав український робітник і селянин.

Звичайно, це був революційний романтизм. Звичайно, цілком иньший зміст вкладали в те «ми сами будемо творити своє життя» — українське міщанство, здеклясова-на інтелігенція, дрібна буржуазія»^[376].

Справді, ті, хто скеровував український рух, брав у ньому участь у 1917 р., багато в чому були романтиками революції. І в цьому крилася одна з визначальних причин тогочасного розмаху руху, але й, водночас, причина його аморфності, орієнтаційної невизначеності.

Ухвалення Першого Універсалу, події, що його супроводжували, стали справді визначною віхою у розвитку Української революції, українського руху, початком «відродження державного життя на Україні». І хоч би як хто тлумачив їх згодом, хоч би які оцінки давав, усі врешті-решт змушені погодитись, що це була одна з найвищих точок піднесення визвольного руху, а ті дні «стали історичними днями українського життя»^[377]. «…Крива українського руху, — констатує М. Грушевський, — по високих прямовісних скоках під час першої української маніфестації в березні, під час національного з'їзду в квітні втретє піднялась різко високо, так, як, здається, вже потім ні разу не піднімалась. Червень […] 1 і 2 декади був, можливо, апогеєм українського руху, в кожнім разі його тріумфальним місяцем. Була се заслуга провідного українського осередка чи тільки чистим його щастям, се тяжко рішити. Але воно в кожнім разі незмірно підняло престиж і авторитет, і віру в його політичні здібності. «Прибудь щастя — розум буде», як то кажуть. В кожнім разі, незаслужено стали йому відмовляти в політичному розумі, коли щастя минуло»^[378].

Мінорне закінчення наведеного уривка, очевидно, не стільки докір пізнішим аналітикам, скільки неприховане висловлення жалю з приводу того, що подальший розвиток подій мав підстави й для іншого, сприятливішого перебігу, й для значно ефективнішого результату, врешті-решт більш втішного фіналу, ніж це сталося насправді.

***

Демонстративний непослух українців, що виявився у скликанні забороненого властями військового з’їзду, а ще більше ухвалення й обнародування універсалу з декларуванням автономної України викликали величезний сплеск невдоволення в Петрограді. Причому обурення висловлювали не лише Тимчасовий уряд, правоцентристський спектр сил, а й ті загальноросійські партії, які на кожному кроці присягали на вірність демократизму і, навіть, соціалістичності — меншовики й есери.

В пресі зчинилася галаслива кампанія, в якій Центральну Раду, всю українську націю звинувачували в зраді революції, в зазіханні на розвал країни — найстрашнішому гріхопадінні в час війни, в допомозі ворогам Росії — Німеччині й Австро-Угорщині, в провокуванні анархізму й т. ін.

Особливу емоційність виявляли місцеві організації всеросійських партій і організацій. Так, наприклад, 2 червня 1917 р. на засіданні Київського Комітету об’єднаних організацій обговорювалося питання про ставлення до згаданої Декларації Центральної Ради і відповіді на неї Тимчасового уряду. Член Виконкому Петроградської Ради, І.Фрумін, якому як прибулому зі столиці, першому надали слово, сказав: “Уряд дивиться на Ц[ентральну] Р[аду], як на приватно-правову організацію, яка може вести широку культурно-освітню роботу. До вимог про негайне здійснення деяких елементів автономії уряд ставиться негативно, вважаючи, що це питання може бути розв’язане тільки У[становчими] З[борами]”^[379]. Цю позицію рішуче підтримали також есер А.Лепарсоний, кадети Брантман і Крупнов, меншовики М.Балабанов, А.Доротов, іще група промовців. А.Карум (партійність невстановлена — В.С.) взагалі заявив, що довіри до керівників українського руху немає й “антидержавні явища, що відбуваються на ваших очах, недопустимі”^[380]. Український соціал-демократ В.Паламарчук і український соціаліст-федераліст А.Ніковський мляво оборонялись. Останній, зокрема, вмовляв присутніх: “Ц[ентральна] Р[ада] не бажає бути крайовим урядом… Тимчасовий уряд має висловити лише свою думку з питання про автономію, але зрозуміло, він має вступити на шлях її здійснення. Ви нам не вірите, повірте нам і все буде гаразд”^[381].

В ухваленій резолюції йшлося про підтримку “всією силою свого авторитету” позиції Тимчасового уряду і здійсненні лише “культурно-національн[их] лозунгів українців”^[382].

На цьому тлі вирізнялася позиція хіба що більшовиків. І в центрі, і на місцях вони поставились до ситуації, що склалася навколо українського питання, інакше. РСДРП(б) взагалі виявилася єдиною партією, що відкрито виступила на підтримку законних вимог українського народу, рішуче затаврувала великодержавництво російської буржуазії та послужливих “соціалістів”.

Більшовики виходили з того, що українські верхи, виступаючи від імені всього українського народу, передусім дбали про свої власні інтереси. Водночас вони вважали, що було б невірно не бачити в українському буржуазному націоналізмі (саме так іменували ідейно-теоретичну платформу Центральної Ради РСДРП(б)), як і в націоналізмі будь-якої пригнобленої нації, “загальнодемократичного змісту проти гноблення”. Саме цей загальнодемократичний зміст і підтримала партія більшовиків.

2 червня 1917 р. В.Ленін написав статтю “Не демократично, громадянине Керенський!”. Стаття починається повідомленням Петроградського Телеграфного Агентства про те, що на засіданні Всеукраїнського селянського з’їзду в Києві 30 травня було оголошено телеграму військового міністра О.Керенського, в якій він, у зв’язку з воєнними обставинами, визнав несвоєчасним скликання Другого українського військового з’їзду. З’їзд кваліфікував розпорядження міністра порушенням свободи зборів щодо українців і надіслав Тимчасовому урядові та Петроградській Раді робітничих і солдатських депутатів телеграму протесту.

Повідомлення про заборону українського військового з’їзду, — пише В.І.Ленін, — “безперечно викликає величезну тривогу в рядах робітників-соціалістів.

Військовий міністр визнає “несвоєчасним” з’їзд українців і своєю владою забороняє цей з’їзд! Ще зовсім недавно громадянин Керенський “підтягував” Фінляндію, тепер він вирішив “підтягти” українців”. І все це робиться ім’ям “демократії”!^[383]

Далі вождь більшовиків нагадав слова О.Герцена про те, що коли подивитися на “художества” пануючих класів Росії, то стає соромно визнавати себе росіянином. Причому це говорилось тоді, коли Росія стогнала під ярмом кріпосництва, коли батіг і палка панували над країною. Тепер же, відзначив В.І.Ленін, “Росія скинула царя. Тепер від імені Росії говорять Керенські і Львови. Росія Керенських і Львових поводиться з підлеглими національностями так, що й тепер мимоволі просяться на язик гіркі слова О.Герцена.

Ми не говоримо вже про те, що своєю “великодержавною” націоналістичною політикою гр. Керенський тільки посилює, тільки розпалює саме ті “сепаратистські” прагнення, проти яких Керенські та Львови хочуть боротися”^[384].

І В.Ленін пропонує питання, на які неможливі двозначні відповіді: ”Ми запитуємо: чи сполучне з гідністю навіть не соціалізму, а просто демократизму таке третирування пригноблених національностей? Ми запитуємо: де ж межа “пустощам” гр. Керенського і тих, хто з ним?

Ми запитуємо партію “соціалістів-революціонерів”: чи схвалює вона заборону українського з’їзду її почесним членом, громадянином Керенським?”^[385].

Позиція більшовиків щодо демократичних вимог українського народу викладена у ленінському творі достатньо чітко. Подальший розвиток подій підтвердив правоту ленінської критики Тимчасового уряду, партій, що його підтримували.

4 червня питання про ставлення до українського руху обговорювалося на засіданні Київського комітету РСДРП(б). Учасники дискусії висловили думки, які дещо відрізнялися від ленінських і в частині категоричності, безумовності підтримки українських вимог і в частині вивіреного діалектичного, гнучкого ставлення до суб’єктів національно-визвольного процесу.

О.Горвіц, відзначивши солідність українського руху, наголосив на потребі боротися і з “українським шовінізмом і з великоросійським шовінізмом”^[386]. Н.Осінський (Оболенський) заперечував, прагнув довести: “Те, чого українці вимагають, зовсім не є самовизначенням національностей, оскільки народ ще не проголошував це питання. Домагання Центральної Ради не варто сприймати за волю українського народу, оскільки вона вибрана не всезагальним голосуванням і є установою безвідповідальною. Голос усього населення, що живе на українській території, можна взнати лише шляхом всенародного голосування, за яке ми й будемо агітувати. Однак під час кампанії, що передуватиме референдуму, ми будемо агітувати проти сейму, бо сейм може розв’язати аграрне та низку інших питань не на користь всеросійського пролетаріату”^[387].

Вирішальне слово залишилось за головою комітету Г.Пятаковим. Він промовляв двічі, а головними моментами стали наступні положення: “Ми підтримаємо українців (ясно, що мова про український рух, його керівництво — В.С.) в їх протестах проти всіляких циркулярних заборон уряду, на зразок українського військового з’їзду. Однак, загалом, підтримувати українців нам не доводиться, оскільки пролетаріату цей рух не вигідний… В цьому русі можно угледіти і боротьбу національної буржуазії проти елементів соціальної революції, вона прагне національними путами зв’язати революційний рух і повернути назад колесо історії. Це рух проти соціальної революції… Перед нами — два завдання: протестувати проти заходів уряду, і, зокрема, Керенського, з одного боку, і боротися з шовіністичними прагненнями українців — з іншої”^[388].

Слід сказати, що Г.Пятаков приписав В.Леніну те, чого той не говорив, і дивним чином сполучив його з настроями, які тоді опанували багатьма місцевими партійцями. “Ленін пропонує референдум лише з питання відділення України”, — стверджує лідер київських більшовиків, хоча у В.Леніна цієї думки немає, і продовжує: “Якщо голосуванням за територіальним принципом буде вирішено не відділятися, в чому ми впевнені, то українці повинні тоді всі питання вирішувати спільно з рештою населення Росії, в загальноросійському закладі, де ми, зі свого боку, будемо відстоювати для українців обласну автономію. Але відстоюючи широку обласну автономію, ми будемо чинити спротив сейму, оскільки сейм може встановити й таможенні стіни й стати, таким чином, загрозою для пролетаріату. Скликати ж українські уст[ановчі] зб[ори] на вимогу однієї лише Ц[ентральної] Р[ади] без всенародного територіального голосування, немислимо й технічно нездійсненно. Що ж до військ, то ми будемо стояти за територіальні, однак не національні війська”^[389].

Для створення резолюції й відозви російською і українською мовами було створено комісію у складі Є.Бош, О.Горвіца й Н.Косинського. Комітет запропонував комісії керуватись положеннями: “1) організація б[ільшови]ків веде боротьбу проти захватних імперіалістичних тенденцій російської буржуазії, проти утримування в руках держави інших національностей; 2) вимога відділення може бути підтримана лише в тому випадку, коли буде проведено плебісцит; До тих пір організація буде протидіяти прагненням Ц[ентральної] Р[Ади]. Якщо останньою будуть застосовані заходи насильства, то організація буде відповідати на них насильством; 3) організація б[ільшовик]ків підтримує плебісцит територіальний, а не національний”^[390].

Як видно, гіпертрофовані інтернаціоналістські підходи Г.Пятакова (а він користувався в комітеті й організації дуже значним авторитетом) межували у деяких моментах з національним нігілізмом. А відтак значно лояльнішу щодо українства, гнучкішу, виваженіше лінію ще лише належало викристалізувати. Орієнтиром тут, як і в інших випадках були ленінські оцінки й підходи.

В.Ленін відразу ж не відгукнувся на появу Першого Універсалу Центральної Ради спеціальною статтею “Україна”, що вже 15 червня з’явилася в “Правде”.

Крах політики нового, коаліційного, Тимчасового уряду вирисовується все більш і більш рельєфно, — відзначав Ленін. — Виданий українською Центральною радою і ухвалений 11 червня 1917 року Всеукраїнським військовим з’їздом “універсальний акт” про устрій України являє собою пряме викриття цієї політики і документальний доказ її краху”^[391].

Процитувавши положення Універсалу про автономію України, В.Ленін зауважив: “Це цілком ясні слова. З найповнішою точністю заявлено в них, що в даний час український народ відокремлюватися від Росії не хоче. Він вимагає автономії, нітрохи не заперечуючи необхідності й верховної влади “всеросійського парламенту”. Ні один демократ, не кажучи вже про соціаліста, не зважиться заперечувати цілковиту законність українських вимог. Ні один демократ не може також заперечувати права України на вільне відокремлення від Росії: якраз беззастережне визнання цього права одно тільки й дає можливість агітувати за вільний союз українців і великоросів, за добровільне з’єднання в одну державу двох народів. Якраз беззастережне визнання цього права одно тільки спроможне розірвати на ділі, безповоротно, до кінця, з проклятим царистським минулим, яке все зробило для взаємовідчуження народів, таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією. Проклятий царизм робив з великоросів катів українського народу, всіляко прищеплював йому ненависть до тих, хто забороняв навіть українським дітям говорити і вчитися рідною мовою”^[392].

Ленінська позиція загалом характеризується демократизмом, розумінням становища, що склалося на Україні, ясністю дій, які повинні привести не до дальшого відчуження двох братніх народів, а до зміцнення їх інтернаціональної єдності. “Революційна демократія Росії, — підкреслює вождь більшовиків, — якщо вона хоче бути справді революційною, справді демократією, повинна порвати з цим минулим, повинна повернути собі, робітникам і селянам Росії, братерське довір’я робітників і селян України. Цього не можна зробити без повного визнання прав України, в тому числі права на вільне відокремлення.

Ми не прихильники дрібних держав. Ми за найтісніший союз робітників усіх країн проти капіталістів і “своїх” і всіх взагалі країн. Але саме для того, щоб цей союз був добровільним, російський робітник, не довіряючи ні в чому і ні на хвилину ні буржуазії російській, ні буржуазії українській, стоїть зараз за право відокремлення українців, не нав’язуючи їм своєї дружби, а завойовуючи її ставленням як до рівного, як до союзника і брата в боротьбі за соціалізм”^[393].

Таким чином, аналізуючи Універсал, В.Ленін дійшов ряду принципових висновків.

По-перше, про крах національної політики Тимчасового уряду, всіх урядових партій.

По-друге, про цілковиту законність вимог українського народу. При цьому В.Ленін досить визначено проводить різницю між вимогами народу і тим, що виразником цих вимог в конкретному документі стала Центральна рада).

По-третє, В.Ленін наголошує, що як вимога про автономію України, так і вимога про вільне відокремлення від Росії не може викликати заперечень не лише соціалістів, але й усіх демократів.

По-четверте, саме право на самовизначення аж до відокремлення і створення власної держави тільки й може бути найповнішою гарантією справді вільного об’єднання народів, дає змогу агітувати за їх державний союз.

По-п’яте, В.Ленін висловлює принципову позицію більшовицької партії, яка прагне до найтіснішого союзу робітників усіх націй проти єдиного фронту буржуазії. Проте шлях до такого союзу, на його переконання, лежить через повну добровільність об’єднання, забезпечення повного рівноправ’я, протиставлення класової солідарності трудящих єдності буржуазії різних націй.

Отже, торкнувшись конкретного питання, більшовицький лідер виклав основи національної платформи РСДРП(б) на шляху від буржуазно-демократичної революції до соціалістичної, показав, у чому полягала відмінність позицій справжніх демократів від псевдодемократів, псевдо соціалістів.

Не встиг В.Ленін закінчити статтю “Україна”, як до його рук потрапила кадетська “Речь” з новими нападками на справедливі вимоги українського народу. І вождь РСДРП(б) завершив працю такими словами: “Газета озлоблених буржуазних контрреволюціонерів, які напівзбожеволіли від люті, “Речь” шалено обрушується на українців, на їх “самочинне” рішення. “Вчинок українців” начебто “є прямий злочин проти закону, який викликає проти себе негайне застосування суворих законних кар”. В українському питанні, — зазначав автор, — додавати що-небудь до цієї вихватки озвірілих буржуазних контрреволюціонерів нічого. Геть контрреволюціонерів буржуазії! Хай живе вільний союз вільних селян і робітників вільної України з робітниками і селянами революційної Росії!”^[394].

Кампанію безсоромного цькування українців підтримали партії меншовиків і есерів. Їх органи буквально переповнювалися гнівними матеріалами на адресу України. “Зрада”, “анархія”, “неподобство”, “розвал” лунало з їх шпальт.

І В.Ленін відгукнувся 17 червня в “Правде” новою працею “Україна і поразка правлячих партій Росії”. „В українському питанні, - зазначав автор, — правлячі партії Росії, тобто кадети, що мають більшість в уряді і всесильність капіталу в економіці, а потім есери і меншовики, що мають зараз явну більшість у країні (але безсилі в уряді і в економіці капіталістичної країни), ці правлячі партії всі зазнали явної поразки і притому в загальнодержавному масштабі і в одному з найбільших питань”^[395].

В.Ленін переконливо довів, що угодовці мовчазно згодились зі всіма діями кадетів у Тимчасовому уряді: відмовою у пропозиціях автономії України, обрання населенням України одного представника центрального російського уряду тощо.

“Відмовлення в цих найскромніших і найзаконніших вимогах з боку Тимчасового уряду, — пише лідер РСДРП(б), — було нечуваною безсоромністю, дикою зухвалістю контрреволюціонерів, справжнім проявом політики великоруського “держиморди”, — і есери з меншовиками, знущаючись з їх власних партійних програм, терпіли це в уряді і захищають це тепер у своїх газетах! До якої ганьби впали есери і меншовики! Які жалюгідні викрути їх органів сьогодні, “Дела Народа” і “Рабочей Газеты”.

Хаос, сум’яття, “ленінство в національному питанні”, анархія — ось які вигуки дикого поміщика спрямовують обидві газети проти українців”^[396].

В.Ленін у цій статті знову висловився на підтримку справедливих, законних вимог українців, вважав необхідним негайно їх задовольнити.

„Зовсім нічого страшного, ні тіні анархії і хаосу в рішеннях, ні у вимогах українців нема, — наголосив В.Ленін. — Поступіться перед ними, цими найзаконнішими і найскромнішими вимогами… Поступіться українцям — це говорить розум, бо інакше буде гірше, силою українців не вдержиш, а тільки озлобиш. Поступіться українцям — ви відкриєте тоді шлях до довір’я між обома націями, до братерського союзу їх, як рівних!”^[397].

Такий же лейтмотив і ленінської замітки “Ганьба”, надрукованої “Правдою” у ті ж дні^[398].

Ленінські статті “Не демократично, громадянине Керенський!”, “Україна”, “Україна і поразка правлячих партій Росії”, інші праці були схвально зустрінуті в Україні. Більшовики Харкова надрукували статтю “Україна” в “Пролетарии”, а Луганська — в “Донецьком пролетарии”. На сторінках “Пролетария” була опублікована стаття “Україна і поразка правлячих партій Росії”. Друкувалися й інші твори.

Більшовики прагнули ознайомити з положенням праць свого вождя якомога ширші маси населення. Так, один з більшовицьких агітаторів зачитав надруковану в “Пролетарии” статтю “Україна” на зборах селян села Михайлівки Лебединського повіту Харківської губернії. Селяни схвально зустріли ленінське слово^[399].

Навіть лідери українського руху змушені були визнавати обґрунтованість прихильність ленінської позиції щодо України. Наприклад, орган Української соціал-демократичної робітничої партії “Робітнича газета” 20 червня 1917 р. передрукувала статтю В.Леніна “Україна”, відзначивши її спокійний, дружній тон, “дійсне бажання говорити як рівний з рівним, як вільний з вільним”. Поряд були вміщені матеріали з меншовицької преси, що відбивали великодержавні позиції їх авторів. Всю добірку газета подала під характерною назвою “Де справжній соціал-демократизм?”.

Значно уважніше стали ставитися до українського руху, його вимог і потреб більшовики Києва, хоча подолати специфічну позицію Г.Пятакова і його прибічників вдалося далеко не відразу. Лише 23 липня 1917 р. під час обговорення питання про УІ з’їзд РСДРП(б) екстрене засідання міської організації вирішило повернутися до обговорення національного питання. Зібранню було запропоновано дві резолюції — Г.Пятакова і VII Всеросійської конференції (це було зроблено О.Горвіцем). Більшістю голосів було ухвалено резолюцію Квітневої конференції більшовиків, тобто ленінську резолюцію^[400]. Це мало істотне значення, проте зовсім не означало, що в практичній діяльності київські більшовики надалі не допускали відходів від загальнопартійної тактики, завжди здійснювали вивірені політичні кроки. Все це достатньо гостро сприймалося суперниками, використовувалося в революційному протиборстві і часом достатньо виразно позначалося на перебігу подій в Києві — в центрі діяльності українських партій, національно- визвольного руху.

Звісно позиція більшовиків в українському питанні викликала лють у таборі великодержавників. Тимчасовий уряд, який у ході липневих подій висунув проти В. Леніна, інших лідерів РСДРП(б) звинувачення в державній зраді й розпочав їх переслідування, не знайшов нічого кращого як приписати В. Леніну, як німецькому агенту, агітацію серед українських військовополонених у німецьких таборах за відділення України від Росії^[401]. Це був грубий наклеп, оскільки В. Ленін відверто не один раз заявляв про те, що є палким прибічником єдності українських і російських робітників, вітав факти, коли серед українських полонених „близькість до великоросів брала гору”. Він завжди доводив, що українське питання може бути ефективно розв’язане лише на засадах повної демократизації життя у цілій Росії, в тому числі й гарантуванням кожній нації свободи відділення^[402].

***

Головним завданням Української революції після появи Першого Універсалу стало впровадження в життя накресленої у ньому програми, тобто рух до реальної автономії в складі демократичної федеративної республіки Росії. Цілком логічним був перший, багато в чому визначальний щодо наступного, крок — формування органу української виконавчої влади. Вже 15 червня 1917 р. на закритому засіданні президії (комітету) Центральної Ради був сформований Генеральний Секретаріат у складі: В. Винниченко (Голова Секретаріату і секретар з внутрішніх справ, УСДРП), С. Єфремов (секретар з національних справ, УПСФ), X. Барановський (секретар з фінансових справ, позапартійний), Б. Мартос (секретар із земельних справ, УСДРП), М. Стасюк (секретар з продовольчих справ, УПСР), С. Петлюра (секретар з військових справ, УСДРП), В. Садовський (секретар судових справ, УСДРП), П. Христюк (генеральний писар, УПСР). 26 червня секретарем у справах народної освіти був призначений І. Стешенко (позапартійний). На думку організаторів, Генеральний Секретаріат мав стати зародком українського уряду, хоча. на момент створення він замислювався швидше як технічно-виконавчий орган Центральної Ради. Чи не найпроникливіше оцінював процес творення і сутність владного органу — Генерального Секретаріату — його перший голова В. Винниченко. «Це не було Міністерство в звичайному розумінню, — зазначав він. — Центральна Рада не хотіла гратися бучними словами, для яких ще не було реальних, дійсних передумов. Але це була Рада Міністрів для української, свідомої, організованої демократії. Це був уряд для тих, хто почував над собою примус законів духу, а не законів фізичної сили. Це був ідеальний Уряд, прообраз тих Урядів, які колись матиме людськість, коли позбавиться від усіх засобів насильства й грубого, злочинного примусу. Основою його була добра воля, довірря й спільна мета тих, хто визнавав його»^[403].

В. Винниченко звертає увагу на, здавалось би, парадоксальне становище Генерального Секретаріату. Не володіючи владою в традиційному розумінні слова (Секретаріат не мав у своєму розпорядженні жодного солдата, не мав впливу на жодного урядовця, не мав бюрократичного апарату, не мав коштів навіть для забезпечення свого існування), однак став «справжнім Правительством з великою моральною силою, з неписаними, необставленими тюрмою, нагайом і жандармом законами»^[404]. Не випадково й розділ Першого Універсалу, присвячений народженню Генерального Секретаріату, його Голова назвав «Організація морально-правової влади»^[405].

Значно заземленіше відтворює процес утворення Генерального Секретаріату і сутність його тогочасних завдань П. Христюк. Він виводить потребу нового органу з того, що Комітет Ради (Мала Рада) просто не міг упоратись із обсягом технічної роботи, який безперестанно збільшувався, й Генеральний Секретаріат задумувався просто як «технічно-виконавчий орган». При цьому автор указує на негативне ставлення й до Універсалу, й до кроків щодо його реалізації, у тому числі й до плану створення урядової установи не лише «переляканих есерів» (це ж визнає і В. Винниченко), а й правого («опортуністичного») крила українських соціал-демократів — Б. Мартоса та ін.^[406]

За оцінками фахівців, створення Генерального Секретаріату стало важливим моментом у розвитку Української революції, українського державотворення ще й тому, що знаменувало собою початок розмежування владних функцій. Центральна Рада зосереджувалась віднині переважно на законодавчій діяльності, дедалі більше набуваючи рис парламентської інституції, а Генеральний Секретаріат брав на себе функції виконавчого органу.

Скрутне матеріальне становище обох органів, яке, за патетичними оцінками В. Винниченка, було нічого не варте у порівнянні з революційним оптимізмом й ентузіазмом українських державотворців, насправді негативно позначалося на діяльності владних структур, про що з сумом й іронією писали М. Грушевський^[407] та й інші сучасники. Взагалі М. Грушевський з часом дедалі критичніше оцінював і мотиви, і сам факт утворення Генерального Секретаріату, і його потенціал та й результати роботи. «…В дальшім сей крок привів до великих ускладнень, ся екзикутива Ц. ради, «Генеральний[секретаріат» ані адміністраційної машини України царської формації не могла опанувати, ані своєї окремої сфери ділання не потрапила собі вимежувати, і се засуджувало Ц. раду на гострий, хронічний конфлікт з центром, розтятий, а не розв'язаний більшовицьким переворотом. Але для даного моменту він був логічним завершенням гасел універсалу і служив твердим і серйозним потвердженням їх»^[408].

В. Винниченко дає чи не найголовніший ключ до розуміння того, яка роль відводилася власне державотворчим процесам у здійснюваній національній революції. В окремому параграфі книги, що має гранично чітке формулювання, — «Мета: національність, засоб: державність» В. Винниченко розкриває основні труднощі, які чекали на ініціаторів впровадження ідеалів революції в життя, і на патетичній ноті завершує: «…Нашою метою, істотною, ґрунтовною, була не сама державність. Наша мета була — відродження, розвинення нашої національности, пробудження в нашому народі своєї, національної гідности, почуття необхідности рідних форм свого розвитку, здобуття сих форм і забезпечення їх. Державність же є тільки засіб для сеї істотної цілі. І через це самий процес здобування сеї державности вже мав би служити пробуджуючим, наштовхуючим і усвідомляючим фактором. Чи вигралось би чи програлось, а процес був би все одно й він уже сам викупив би й покрив би всі можливі неудачі»^[409]. Безумовно, як і наступний параграф книги «Народ творить з нічого», наведений сюжет поряд із переконливою констатацією слабкої готовності нації в цілому до державотворчої діяльності, свідчить і про очевидні ілюзії щодо функцій створюваної держави, які визначали для неї лідери українства, і впевненість, що саме обраний шлях приведе до бажаного результату.

Переконує в тому і «Декларація Генерального Секретаріату», схвалена сесією Центральної Ради 26 червня 1917 р. В документі, передусім, доводиться феноменальність формування української влади, її унікальність і цілковита відмінність як від європейських, так і від російських зразків: «Не фізичне та економічне насильство; не темнота, затурканість і економічна залежність класів поневолених; не застрахування та гіпнотизування релігією, не нацьковування одної частини приспособлених на другу — не такі засоби дали нам, зібраним отут, право і силу вирішувати норми життя, обов'язкові для кожного, хто визнає себе українцем, — стверджується в Декларації. — Це право родилось і виросло з одного довір'я, чистого, не підмішаного ніяким примусом, законним чи незаконним. І Центральна Рада, приймаючи на себе ту волю і довір'я народу, стала невіддільною, органічно злитою частиною цього великого цілого»^[410].

Сучасний момент визначався як надзвичайно важливий і відповідальний, коли згладжувалася межа між двома владами — моральною і публічно-правовою, коли формувалося справжнє народоправство з абсолютною довірою Центральній Раді. Остання, усвідомлюючи, що цей процес ще не завершено, здійснювала необхідні кроки до його прискорення. «Головним завданням Центральної Ради до деякого часу було об'єднання української демократії на грунті тільки національно-політичних домагань, — говорилось у декларації. — Але життя потроху розсунуло ці вузькі рамці. Самих національно-політичних домагань стало мало, час ставить вимоги ширші; народ хоче об'єднатись для задоволення і розв'язання всіх питань, які висуває йому і економічна, і соціальна обстановка. І через те Центральна Рада мусіла поширити свою платформу, мусіла стати національним сеймом, в якому мають освітлюватися і розрішатись всі ті питання, які висуває життя.

І тому-то утворення Генерального Секретаріату було необхідним щаблем розвитку іншого представницького органу. Тому-то Інститут Генерального Секретаріату має обхоплювати всі інтереси українського народу. Згідно з цими потребами поділено роботу між окремими секретарями: по внутрішніх справах, фінансових, судових, продовольчих, земельних, освітніх, міжнаціональних, праці, доріг, військових, торгу, промисловості»^[411].

Далі в документі коротко окреслювались найголовніші завдання кожного секретарства. Варто зауважити, що вже обговорення декларації зборами Центральної Ради викликало суперечливе ставлення до неї, бажання фракцій удосконалити документ, проте досягти цього скільки-небудь ефективно так і не вдалося^[412]. Вочевидь, мав рацію П. Христюк, доводячи: «Коли порівняємо її (декларацію. — В. С.) з Універсалом, то вона видається далеко меньш радикальною, ніж сам Універсал. Про ню можна сказати словами самої ж декларації, що в ній дійсно «стерті межі двох влад — моральної і публічно-правової» і що дійсно трудно сказати «в якій саме половині менше чи більше» стоячим уявляв себе Генеральний Секретаріат»^[413].

Ще критичніше оцінював декларацію, а з нею й позицію Генерального Секретаріату М. Грушевський. Пізніше він зазначав: «Декларація була написана сіро, блідо, туманно і не викликала в Ц. Раді ні одушевлення, ні зацікавлення. Видима річ, автори її (правдоподібно, головно Винниченко з Христюком, голова з писарем) пильно вважали, щоб не заявити виразних претензій на публічно правову, загальнообов'язкову краєву владу і вимежувати для Генерального[секретаріату якусь спеціальну сферу ділання, щоб воно і не входило в конфлікт з російською державною машиною (провінціальною) і, з другого боку, не зіставалось тільки в межах «морального авторитету» національного осередка, ні для кого не обов'язкового, крім тих, хто схочуть добровільно йти за його директивами»^[414]. М. Грушевський зауважує, що такий документ мало задовольняв Центральну Раду і відповідав інтересам подальшого розвитку революції, але почасти й виправдовує його загальним небажанням ставати на шлях узурпації влади. Водночас, він виводив характер документа з персонального складу Генерального Секретаріату: «В більшості він складався з дуже поміркованих укр[аїнських] соц[іал-[демократів[які рішучо були противні всяким таким «узурпаціям» і стояли на тім, що Генер[альний] секретаріат[має тільки «підготовляти підвалини» автономному ладові, а не братися до нього»^[415].

Хоч би якими обмеженими уявлялися кроки лідерів Центральної Ради (навіть їм самим — й у момент здійснення, й ретроспективно), вони справили велике враження. З одного боку, ці кроки стимулювали поглиблення процесів Української революції, давали нові поштовхи визвольному рухові, з іншого — шокували Тимчасовий уряд. У Петрограді зрозуміли, що подальше зволікання з розглядом українського питання стає дедалі небезпечнішим — слід терміново знайти якесь рішення (розпливчасте звернення до українського народу від 16 червня брати до уваги не можна — це вже тоді не було ні для кого таємницею).

Великого вибору в Петрограда не було. П. Христюк уважає: «Временне Правительство мало два шляхи до розв'язання української справи: один, що його радили кадети — буржуазний, і другий — демократичний, що намітив Всеросійський з'їзд рад робітничих і солдатських депутатів своєю постановою в українській справі… По першому способу, треба було просто розігнать Центральну Раду, заарештувати членів Малої Ради і Військового Генерального Комітету і кінець. По другому — треба було їхати до Київа і миритись з Центральною Радою, йти на уступки, признаватись в своїх помилках. Не без боротьби було вибрано другий спосіб. Наперекір представникам буржуазії у Временнім Правительстві, демократично-соціялістична частина його, виконуючи постанову Всеросійського з'їзду рад робітничих і солдатських депутатів, настояла на тому, щоб попробувати «помиритись з українською демократією», для чого і було послано міністрів Керенського, Церетелі та Терещенка до Київа»^[416].

М. Грушевський оцінює кроки Української революції щодо петроградського центру як «шах королю» — «він ставив Тимчасовий[уряд щільно перед загрозою конфлікту і змусив його до уступок»^[417].

В. Винниченко вважає, що Центральна Рада своєю надто обережною політикою, поміркованою тактикою виключала можливість репресій щодо українства: «Не було ні одного вчинку, який би дав право на таке насильство». Водночас на переговори уряд пішов не з доброї волі, а під тиском обставин, серед яких Голова Генерального Секретаріату виділяє не лише розстановку сил в уряді, а й розмах Української революції, якого побоювались в Петрограді. Враховувалось і те, що на момент переговорів представники загальноросійських політичних партій в Україні дійшли згоди з Центральною Радою, були готові делегувати своїх представників до їїскладу, підтримати державотворчі починання^[418]. Власне, останню обставину М. Грушевський і П. Христюк уважають надзвичайно важливою, кваліфікують як «грунт» для порозуміння з Тимчасовим урядом^[419].

На цікаву деталь у підготовці переговорів звертає увагу Д. Дорошенко. З посиланням на книгу П. Мілюкова «История второй русской революции», він наводить дані, згідно з якими Тимчасовий уряд планував відрядити до Києва спеціальну комісію на чолі з товаришем (заступником) міністра внутрішніх справ князем Д. Урусовим. До комісії мали ввійти відомі шліссельбурзькі в'язні князь П. Кропоткін і Г. Лопатін, а також В. Вернадський, С. Ольденбург, М. Авксентьєв, В. Короленко. Зрозуміло, що на великі повноваження така комісія претендувати не могла і її діяльність не стільки прискорила б порозуміння в українських справах, скільки відтягла б розв'язання назрілої проблеми. Та зміна обстановки змусила відмовитись від початкового варіанта і направити повноважну міністерську делегацію^[420].

Важлива й інша деталь — міністри Тимчасового уряду, що прибули до Києва, за твердженням М. Грушевського, заявили, що «їм дана була повна власть на угоду з Ц. Радою». Однак у книзі П. Мілюкова зазначається, що «міністри кадети, які залишилися на місці (себто в Петербурзі), настояли на тому, щоб ніяких остаточних рішень прийнято не було»^[421].

Сам же Голова Центральної Ради вносить у наведені відомості додаткову, на перший погляд, приголомшливу ноту: «Кн. Урусов був масон, особисто знайомий зо мною й нашими київськими масонами, російськими й українськими, і, очевидно, на сім грунті сподівався знайти спільну мову з українцями»^[422].

Справді «масонський слід» «засвічується» у контактах російсько-українського політичного істеблішменту не вперше (і не востаннє)^[423]. Примітно, що на відміну від інших учасників лож 1917 р. М. Грушевський розголосив традиційні для масонства таємниці порівняно швидко. Він, зокрема, розкрив і спроби впливу масонів особисто на нього, супроводжуючи факти відвертими міркуваннями й оцінками: «Пригадали мене собі після довгої перерви і браття-масони. Я був запитаний телефоном, чи не схотів би прийняти участь у відновленій діяльності ложі. Маю те враження, що ложа, може, й не переривала своєї діяльності, але ж перервала тільки зв'язки перед тим зі мною, і тепер, коли я раптом виплив на такій показній позиції, браття захотіли використати старі зв'язки напровсяке. Масонська організація працювала широко, вона здійсню[ва]ла свій здавна прийнятий тактичний план при всякого роду політичних можливостях використовувати свої зв'язки й проводити своїх людей на впливові становища. Заміщення вищих позицій — і столичних, і київських (тут се для мене було особливо ясно) — стояли в очевиднім зв'язку з масонською організацією, напр[иклад], судові пости заміщав Керенський з Григоровичем[Барським перед усіма братами. Отже, вважали потрібним використати й мене. Перші збори, одначе, мали характер обережного промацування, та й формально не вдались…»^[424].

На друге засідання Голову Центральної Ради викликали до квартири Ф. Штейнгеля, що очолював місцеву ложу. «Рядом обережних, «наводящих» запитань мене, очевидно, хотіли опам'ятати, щоб я не заривався в українській політиці. Штейнгель, напр[иклад], питав мене, чи не перебільшую я свідомості української людності — чи можна собі уявити, щоб селянство свідомо ставилося до гасел, голошених Ц. радою, і сумнівно хитав головою над моїми, мовляв, оптимістичними поглядами. Очевидно, мене після сього признали непопутчиком, більше не кликали і замкнулися передо мною навсігди»^[425].

Слід також мати на увазі й динаміку розвитку ситуації, що дедалі ускладнювалась для Тимчасового уряду. Провал червневого наступу російської армії на Південно-Західному фронті, що проходив територією України, змушував Тимчасовий уряд шукати опору в особі Центральної Ради, здатної вплинути на його стабілізацію через солдатів-українців. Ставало також дедалі очевидніше, що на Раду можна цілком покластися й як на своєрідну силу, стурбовану «наведенням порядку», «збереженням спокою» на Україні, тобто як на чинник, готовий активно протистояти революційній кризі, що наростала. Сам М. Грушевський, роз'яснюючи в ті дні політику Центральної Ради, недвозначно підкреслював: «Завданням ради є охорона краю від розкладу, анархії та економічної експлуатації. Універсал видано під тиском життєвих умов. Центральна рада весь час вважала бажаним контакт з Тимчасовим урядом, який неправильно орієнтувався у вимогах Центральної ради. Оскільки Центральний уряд знайде можливість виправити свою помилку, остільки й Центральна рада вважатиме своїм обов'язком співробітництво з ним». М. Грушевському вторив В. Винниченко, який заявив, що у разі, якщо Тимчасовий уряд відмовиться визнати крайовий орган, «Центральна рада не думає стати на захватний шлях. Центральна рада не закликає йти проти уряду»^[426].

Центральна Рада погодилася ввести до свого складу представників «неукраїнської демократії», сподіваючись, що це також позитивно вплине на подальші стосунки з Тимчасовим урядом. У свою чергу, в Тимчасовому уряді розв'язання української проблеми було покладено насамперед на представників «демократії» — меншовиків та есерів. Саме завдяки їхнім старанням І Всеросійський з'їзд рад ухвалив 21 червня 1917 спеціальну резолюцію з українського питання. У ній зокрема говорилося: «Визнаючи у згоді зі своєю позицією з національного питання за всіма народами Росії право на вільний національний розвиток, з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів обіцяє революційній демократії України свою повну підтримку в справі здійснення демократичної автономії України із забезпеченням прав національних меншостей. Визнаючи далі, що ця автономія може бути остаточно здійснена у Російських Установчих зборах, з'їзд вважає за необхідне відповідно до побажань, висловлених Центральною Українською Радою, негайне створення Тимчасового уряду, який представляв би демократію всіх націй, що населяють Україну, для розробки засад автономного устрою України і для керівництва всією підготовчою роботою, зокрема, по скликанню з'їзду з представників усього населення України.

З'їзд пропонує Тимчасовому урядові ввійти в угоду з органами української революційної демократії для реалізації вказаного Тимчасового крайового органу і для проведення конкретних заходів, необхідних для задоволення національних потреб українського народу…»^[427].

Привертає увагу той факт, що у вирішенні конкретного українського питання, автори резолюції відступали від абстрактно декларованого принципу «самовизначення націй» до туманного терміна «право на вільний національний розвиток». Обіцяючи «повну підтримку в здійсненні автономії» України, меншовики та есери відразу ж перестраховувалися застереженням про неможливість розв'язання цього питання до Всеросійських Установчих зборів. Вельми невизначена й вимога «негайного створення Тимчасового органу» «для розробки засад автономного устрою України». Можна припустити, що угодовці тут ураховували досвід власної участі у різного роду коаліційних органах і комісіях, робота яких майже ніякого ефекту не мала, однак ілюзію турботи про народні інтереси на якийсь час створювала.

Єдиним практичним пунктом резолюції, що мав реальний сенс, була пропозиція Тимчасовому урядові ввійти в угоду з органами «української революційної демократії». І цей, на перший погляд, сміливий хід вельми влаштовував буржуазію, оскільки, з одного боку, давав їй змогу освятити угоду з Центральною Радою, що готувалася, рішенням з'їзду рад, а з іншого — у разі ускладнень — звалити всю вину на ініціаторів такого кроку.

У такій обстановці Тимчасовий уряд відрядив до Києва для переговорів з Центральною Радою делегацію у складі І. Церетелі, М. Некрасова, О. Керенського та М. Терещенка. Переговори були схожі швидше на диктат сильнішої сторони, ніж на рівноправну розмову. Міністри відмовилися йти на зустріч із широким складом Центральної Ради, поки не нав'язали свою волю її керівництву (М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов). Причому досягнуту угоду, за оцінкою М. Грушевського — «результат торгу», мали без будь-яких змін затвердити пленум Центральної Ради і Тимчасовий уряд.

Позицію української сторони досить рельєфно і лаконічно охарактеризував І. Церетелі через цитування В. Винниченка: «…За двісті з лишнім років спільного існування в межах однієї держави український народ звикся з російським народом та його побутом й уважає свій державний зв'язок із ним чимось природним. Він боровся зі старим режимом не для відокремлення від Росії, а для того, щоб домогтися гідного існування всередині Росії”^[428].

За М. Грушевським, українські представники на переговорах міцно трималися своєї автономістсько-федералістської орієнтації, охоче погоджувались з вимогами Тимчасового уряду не ставати на шлях самочинних дій, чекати на Установчі збори, не конфліктувати з місцевою неукраїнською демократією й не робити рішучих кроків щодо українізації армії. При цьому Голова Центральної Ради зауважує, що далеко не все йому в такій позиції подобалось. Але він обрав тактику скоріше обережного спостерігача, віддавши ключову роль В. Винниченку, поміркована лінія якого в даному випадку посилилась особистісними стосунками з меншовиком І. Церетелі. Останній же, зі свого боку, також виявився найактивнішим учасником переговорного процесу й у Києві, й у Петрограді.

Навряд чи за таких обставин критичні зауваження М. Грушевського щодо В. Винниченка слід визнати в усьому виправданими, тактовними. Адже М. Грушевський несе повну моральну відповідальність за досягнуті домовленості і є всі підстави поширювати загальну оцінку вироблених документів і на його діяльність. Сам же М. Грушевський так кваліфікував той варіант декларації, з яким урешті-решт погодились учасники переговорів і який взялись провести відповідно в Центральній Раді й Тимчасовому уряді В. Винниченко й І. Церетелі: «Дійсно, се був акт односторонній, ся декларація. Ц. рада обов'язувалася припинити «самочинне здійснювання автономії» до всеросійських[Установчих зборів, військову справу віддано на волю військового міністра — що він в українських домаганнях знайде нешкідливим для боєздатності армії. Тим часом, що взамін сього дасть Тимчасовий[уряд — з проекту не було видно»^[429].

В такому разі на запитання, яке поставало саме собою, чому ж Рада погодилась на такий документ, що майже нікого не задовольняв, М. Грушевський відповідав: «Але уставити союз, хоч би на такій лихій підставі, з соціалістичними партіями російськими і спеціально київськими, заручитися поміччю їх провідників в ділі автономії і спільно з ними дати бій кадетам і всім іншим ворожим українству елементам — се здавалось цінним»^[430].

Отже, вирішальним виявилось бажання суто мирним, безконфліктним шляхом досягти позитивного результату. Згода ж Тимчасового уряду на найкуціші домагання українства, визнання Центральної Ради і Генерального Секретаріату державними інституціями з дуже обмеженою компетенцією і без визначення території, на яку поширювалась би їхня влада, кваліфікувалась як легітимізація автономного стану України, його фактичне здійснення^[431]. Так пояснював позицію української сторони В. Винниченко. В цій же площині схильним був шукати «додаткових», позакулісних пояснень і М. Грушевський.

Він висловлює жаль із приводу того, що В. Винниченко «не відкрив подробиць своїх розмов з Церетелі в сій справі (мова про книгу «Відродження нації». —В. С). Переказував тільки, що Церетелі, прощаючись, поздоровив його з автономією. Але мені здається, що подібну фразу ми чули від нього ще на конференції, коли, заспокоюючи наше сумління, за зречення з «самочинного здійснювання автономії», він сказав нам, прощаючись: «Повірте, товариші, ви вже маєте саму справжню автономію» (самую настоя-щую автономію)»^[432].

Слід зазначити, що з перенесенням кулуарних дискусій на засідання Центральної Ради позиція її керівництва сприймалась далеко не однозначно. В рішучу опозицію до угоди стали члени УГВК, які кілька разів залишали засідання, проводили власні наради. Очевидно, не останню роль тут відігравало й те, що делегація комітету не спромоглась під час затяжних переговорів з О. Керенським домогтись дозволу на українізацію частин армії.

Нарешті угода була схвалена голосами всього 100 депутатів проти 70 при великій кількості тих, хто утримався^[433].

Перебіг переговорного процесу в Києві, поступливість представників Тимчасового уряду, «українська справа» в цілому спричинили вихід кадетів О. Мануйлова, Л. Шингарьова та Д. Шаховського з кабінету, породили урядову кризу^[434].

Однак українське питання, спосіб його розв'язання О. Керенським, М. Терещенком та І. Церетелі стали скоріше приводом, а не причиною для рішучого кроку кадетів. Або ж українське питання було не єдиною, принаймні, не головною причиною такого кроку. Адже кадети на той момент не були в принципі проти автономії України. На засідання 2 липня 1917 р. вони принесли щойно ухвалену ЦК партії кадетів постанову про внесення до своєї програми пункту про крайову автономію й утворення спеціальної комісії для вироблення відповідного законопроекту. Але кадети були проти розв'язання такої важливої справи без попереднього погодження з ними. Тому амбіції взяли гору, й кадети відмовились прийняти «безформенну й юридично-неграмотну» декларацію Терещенка й Церетелі^[435].

Надзвичайно важливо дати зважену, об'єктивну оцінку кінцевих наслідків, у які вилились переговори — Другого Універсалу Центральної Ради і постанови Тимчасового уряду — двох варіантів по суті однієї декларації. Щоправда, практично ніхто не вважав введені зміни, нюанси принциповими — просто кожна із сторін намагалася за рахунок форми, редакційних тонкощів дещо пом'якшити враження від досягнутої угоди на власну користь.

Петроградський документ повідомляв про рішення Тимчасового уряду: «Призначити вищим органом управління крайовими справами на Україні особливий орган, генеральний секретаріат, склад якого буде визначений урядом за погодженням з У. Ц. Р., поповненою на справедливих засадах представниками інших народностей, які живуть на Україні, в особі їх демократичних організацій. Через вказаний орган Т. У. здійснюватиме заходи, які стосуватимуться життя краю і його управління»^[436].

Водночас Петроград продовжував наполягати, що проблема статусу України має остаточно вирішуватись Всеросійськими Установчими зборами, хоч дипломатично висловлював співчуття до розробки Центральною Радою відповідного проекту: «Вважаючи, що питання про національно-політичний устрій України і про способи розв'язання в ній земельного питання, у рамках загального положення про перехід землі в руки трудящих, має бути вирішене Установчими зборами, Т. У. із співчуттям ставиться до розробки У. Ц. Р. проекту про національно-політичне становище України в тому розумінні, в якому сама Рада знайде це відповідним інтересам краю, а також про форми розв'язання у ній земельного питання для внесення цих проектів до Установчих зборів»^[437].

Значне місце у документі надавалося військовому питанню. «Тимчасовий уряд, — говорилось у декларації, — визнаючи необхідним зберегти під час війни бойову єдність армії, не вважає можливим допустити заходів, які можуть порушити єдність її організації і команди, як, наприклад, зміни в сучасний момент загального мобілізаційного плану шляхом негайного переходу до системи територіального комплектування військових частин або надання командних прав якимось громадським організаціям. Разом із тим Уряд вважає за можливе надалі сприяти тіснішому національному об'єднанню українців у війську — через формування окремих частин виключно українцями, по-скільки цей спосіб, на погляд військового міністра, буде можливий з технічного боку і не порушить бойової сили армії»^[438].

В обнародуваному 3 липня 1917 р. Другому Універсалі Центральна Рада повідомляла про результати київських переговорів, про те, що вони позитивно оцінені Тимчасовим урядом. У черговий раз заявивши про небажання відокремлювати Україну від Росії, автори документа заявляли: «Українська Центральна Рада, обрана Українським народом через його революційні організації, незабаром поповниться на справедливих основах представниками наших народів, що живуть на Україні, від їх революційних організацій, і тоді стане тим єдиним найвищим органом революційної демократії України, який буде представляти інтереси всієї людности нашого краю.

Поповнена Центральна Рада виділить наново зі свого складу окремий відповідальний перед нею орган — Генеральний Секретаріят, що буде представлено на затвердження временного правительства, яко носитель найвищої краєвої влади временного правительства на Україні.

У цім органі будуть об'єднані всі права і засоби, щоб він, яко представник демократії всієї України і разом з тим, як найвищий краєвий орган управління, мав змогу виконувати складну роботу організації та впорядкування життя всього краю в згоді з усією революційною Росією.

В згоді з іншими національностями України і працюючи в справах державного Управління, як орган временного правительства, Генеральний Секретаріят Центральної Ради, твердо йтиме шляхом зміцнення нового ладу, утвореного революцією»^[439].

Дотримуючись принципової домовленості, даного на переговорах слова, український провід таким чином уявляв собі шлях досягнення головного стратегічного завдання руху: «Прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна рада в згоді з національними меншостями України підготовлятиме проекти законів про автономний устрій України, для внесення їх на затвердження Учредительного Зібрання.

Вважаючи, що утворення краєвого органу временного правительства на Україні забезпечує бажане наближення управління Краєм до потреб місцевої людности в можливих до Учредительного Зібрання межах і визнаючи, що доля всіх народів Росії міцно зв'язана з загальними здобутками революції, ми рішуче ставимось проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання»^[440].

Звичайно, не обійшли увагою автори документа і найболючіше питання — про ставлення до процесу створення національних збройних формувань: «Що торкається комплектування українських військових частей, то для цього Центральна Рада матиме своїх представників при кабінеті Військового Міністра, при генеральному Штабі і Верховному Головнокомандуючому, які будуть брати участь в справах комплектування окремих частин виключно українцями, поскільки таке комплектування, по опреділенні військового міністра буде являтись з техничного боку можливим без порушення боєспособності армії»^[441].

В заключних словах Універсалу дається пояснення, чому Центральна Рада виявляла таку обережність і поступливість. Вони були продиктовані необхідністю продовження революції в союзі з іншими народами Росії: «Оповіщаючи про це громадян України, ми твердо віримо, що Українська демократія, яка передала нам свою волю, разом з революційною демократією всієї Росії та її революційним Правительством прикладе всі свої сили, щоб довести всю державу, зокрема Україну, до повного торжества революції»^[442].

Загальні підходи до оцінки постанови Тимчасового уряду і Другого Універсалу Центральної Ради від моменту їхньої появи були доволі критичними. Відображаючи сумарні настрої, П. Христюк писав: «Годі було б підходити до цих двох актів з точки погляду юридичного аналізу їх. Вже одне те, що ні в Універсалі, ні тим більше в Постанові Правительства, не було зовсім (навіть приблизного і хоч в самих загальних рисах) опреділення тої території, на яку мала поширюватись власть Ради і Секретаріату, зводило їх правно-державну вартість до дуже низького ступеня. Так само не надавала правно-державної цінности цим актам і та обставина, що в них не було зроблено навіть спроби дати хоч би в стислих рямцях опреділення компетенції майбутнього Секретаріяту. Особливо це відноситься до Постанови Временного Правительства, де цій надзвичайно важній справі уділено було буквально всього тільки десять слів, що через Генеральний Секретаріят «будуть переводитись міри і заходи в життю краю і його управлінню». Як саме і які саме міри — про це ні слова»^[443].

І, звичайно, це було зроблено зовсім не через те, що російські міністри та представники Центральної Ради не розумілися на державному праві чи недооцінювали важливості точного визначення в згаданих актах території, компетенції владних структур та інших складових автономного управління краєм. Це робилося й не тому, що кожна із сторін прагнула перехитрити іншу, залишити можливість оформити в невиразні формули своє бачення проблеми. «Цього не було ані з боку української демократії, ані з боку Церетелі чи Керенського. Все це сталось через те, що одна й друга сторони надавали великого значення самому фактові порозуміння, що обидві сторони безумовно вірили одна одній. Центральна Рада вірила, що коли московська демократія раз вже пішла назустріч українському народові, то вже не буде більше ставити непоборимих перешкод вільному творенню нового автономного життя на Україні, і що з тими, можливими в майбутньому новими непорозуміннями, можна буде якось справитись при обопільнім бажанню. Російська демократія, в особі Церетелі, також не сумнівалась, що коли дати змогу Центральній Раді працювати над організацією краю, рахуючись не стільки з буквою угоди, скільки з вимогами революційного моменту, то Центральна Рада ніколи не поведе якоїсь акції, справленої на шкоду московській демократії і новій революційній Росії. Оця віра одної сторони до другої, віра в демократію, в кращі її ідеали, і була причиною «юридичної неграмотносте», скажемо так, обох документів. Мудрі вчені юристи московської буржуазії потім добре скористали з цього, на шкоду українському народові. Вони роз'яснили і московській і українській демократії, котра думала, що під словом «Україна» треба розуміти дійсно Україну, тобто всю територію, населену українським народом, що під Україною, на яку повинна поширитись вдасть Ради, можна розуміти і половину, і третину дійсної України і навіть один повіт. Що під «мірами і заходами» можна також розуміти не однакові річи. І ще багацько повчаючих річей роз'яснили ці вчені люде «невченій демократії».

Та, повторяємо, в той момент було не до того. В той момент не думали за те, що написані демократією документи буде роз'ясняти російська буржуазія. І на засіданню Центральної Ради було зустрінуто II Універсал і Деклярацію Временного Правительства, хоч і не з бурхливою, а все ж з радістю, з радісним почуттям переконаносте, що, нарешті, Україна дістає-таки фактичну автономію; що, нарешті, ця відроджена до державного життя робітничо-селянська країна здобула признання свого відродження з боку і московської демократії і Временного Правительства і тепер може вільніше і лекше, без непотрібних сварок і тертя, піти наміченим шляхом далі»^[444].

Значно оптимістичніше оцінював Другий Універсал М. Грушевський. «Так з'явився сей великий акт, котрим закладаються вже не якісь приготовчі підстави, а сама автономія України, — стверджував він. — Українську Центральну Раду, поповнену представниками національних меньшостей, Рос. Центр. Уряд признав верховним представницьким органом Української землі, і виконавчому органові її Генеральному Секретаріатові передає верховну краєву власть на всю українську землю. Се вже фактична автономія України, котрій тільки правну форму має дати автономний статут, що з участю представників національних меньшостей вироблятиме У. Центральна Рада»^[445].

Дещо інакше підходив до факту досягнутої між Центральною Радою і Тимчасовим урядом угоди, а також сутності відповідних документів Д. Дорошенко. Він указує, що для петроградського керівництва угода «була актом, вимушеним тяжкими обставинами, актом, на який воно пішло з тяжким серцем. «Постанова» була зложена в поспіху, без довших міркувань і з юридичного погляду була зложена дуже неясно»^[446].

Показово, що один з провідників українського лібералізму посилається у своїх висновках на авторитет і знання відомого російського юриста професора Б. Нольде (до речі, він був одним з експертів Тимчасового уряду і працював з першою українською делегацією під час її перебування в Петрограді). Йдеться про статтю Нольде в кадетській «Речи» (це саме роблять і М. Грушевський, і В. Винниченко^[447]).

Б. Нольде кваліфікував угоду «безсумнівним однобічним актом державно-правного обману, в котрім, з одного боку, відчувається досвідчена рука старого європейського борця, вихованого в школі тонких політичних формул і складної політичної боротьби, а з другого — недосвідчений і нічим не виправлений (очевидно, треба невиправданий. — В. С.) революційний ентузіазм. Ні з сього, ні з того правительство з енергійним князем Г. Львовим на чолі виправило помилку царя Олексія Михайловича і Петра Великого: на швидку руку, поміж двома поїздами, три російські міністри та проф. Грушевський порозумілися в справі утворення української держави. Яко історик України пр. Груш/евський/ убрав договір у давні історичні форми, які, треба думати, мало оцінили призвичаєні до трохи якобінської манери нинішнього Петрограду його три контрагенти…»^[448].

Водночас невиразність формулювань, на думку Д. Дорошенка, давала можливість тлумачити договір і в зворотному плані — як намагання всіляко обмежити можливості для втілення на практиці прагнень українців. Інакше кажучи, представники Тимчасового уряду вели політичну гру з прихованими цілями. Власне, тим же їм відплачували й українські діячі, —вважає Д. Дорошенко. Маючи за собою обмаль сил, вони не зважувались на відкриту боротьбу й вуалювали справжні задуми. «Треба признати, — резюмував історик-ліберал, — що керовники Ц. Ради майстерно відіграли свою ролю, і бар. Нольде дуже слушно наводив у згаданій вище статті паралель між 17 століттям, коли московське правительство укладало «статті» з українськими гетьманами, і київською угодою, але в данім разі не на користь москалів: на цей раз українці помінялись ролями з москалями і показали себе кращими дипломатами»^[449].

Посилання на правничий авторитет Б. Нольде, можливо, й не в усьому доречні. Юрист мав перед собою чітке завдання — виправдати поведінку кадетів в українській справі й дискредитувати вчорашніх політичних партнерів, з якими довелося розійтися. Однак варто, мабуть, прислухатись до суті міркувань талановитого історика, до його оцінок одного з суперечливих епізодів боротьби за українську державність.

Адже більшість колег Д. Дорошенка наголошували на тому, що Другий Універсал у порівнянні з Першим був суттєвим кроком назад. Однак Д. Дорошенко переносить оцінку зовсім в іншу площину. Не заперечуючи радикалізму положень Першого Універсалу і явної поміркованості Другого, він звертає увагу на те, що Перший був швидше декларацією намірів, на які не було згоди уряду, а Другий став утіленням реальної, конкретної домовленості з легітимною владою. З цього погляду практичний процес державотворення був просунутий уперед майже в абсолютній відповідності з концепцією Української революції, з реформістською платформою лідерів Центральної Ради.

Тому Д. Дорошенко зовсім не випадково наводить слова з промови М. Грушевського після виголошення на пленумі Ради постанови Тимчасового уряду й Другого Універсалу: «Ми вступаємо на вищий щабель і дістаємо фактичну автономію України з законодатним і адміністративним органом — Радою і Секретаріатом. Ми повинні знати, дістаючи ці органи, що треба все об'єднати під їх управою, щоб від моральних форм власти ми перейшли до правової власти»^[450]. Д. Дорошенко вважає, що «це був момент тріумфу для політики Грушевського, і Ц. Рада зробила свойому провіднику цілком заслужену овацію»^[451].

***

Момент досягнення Українською революцією важливого рубежу збігся з загостренням ситуації в країні, з посиленням позицій правих сил. Особливого забарвлення перебіг кризи набув в Україні, передусім у Києві.

Сталося так, що саме на час ухвалення Другого Універсалу припало солдатське заворушення, що набуло гучного розголосу як «виступ полуботківців». Незважаючи на те, що цю подію не обминув своєю увагою жоден історик, котрий аналізував розвиток революції в Україні в 1917 р., тут і досі залишається дуже багато незрозумілого. Брак документів (можливо, про це хтось своєчасно подбав), непослідовність, непередбачуваність поведінки і самих полуботківців, і тих, хто мав до цієї справи причетність, не дають змоги однозначно передати й оцінити перебіг подій. Найповнішу на сьогодні картину розвитку солдатського заворушення було відтворено "Українським історичним журналом"^[452].

Використовуючи історіографічні набутки, надзвичайно важливо, по-можливості, якнайдетальніше відновити всю історію створення полку імені П. Полуботка, досвід його участі у політичному житті України. Тут, як у краплині води, відбилася вся суперечливість тогочасної ситуації і дій українського проводу і поведінки солдатів. У липневому виступі полуботківців надзвичайно рельєфно і повчально втілилися, здається, всі непрості тенденції українізації армії, звиви розвитку національного військового руху.

Витоки історії створення ще однієї важливої української військової одиниці відносяться ще до середини травня 1917 року. На той час у Чернігові накопичилася значна кількість новобранців-українців. Під проводом військовика-патріота Павленка під впливом агітації самостійницьких елементів, в тому числі і тих, хто прибув із Києва, солдати почали самочинно готуватися до організації в український полк^[453]. УГВК вирішив якомога швидше відправити їх на фронт як організоване ціле і розпочав відповідну підготовчу роботу.

У двадцятих числах травня кілька ешелонів чернігівських новобранців прибули до Києва. Розмістилися вони разом із вихідцями з інших регіонів, зокрема солдатами з Пензи, на розподільчому пункті в селі Грушки, що знаходилося на Брест-Литовському шосе, поблизу Києва. Тут підготовча робота до їх відправки на фронт як української частини (а всього тут зосередилося 5 тисяч чоловік) була продовжена і набула нового розмаху.

Однак досить швидко з'ясувалося, що ситуація виходить з-під контролю УГВК. Більше того, бранці дедалі активніше відмовлялися виконувати розпорядження комітету, особливо його вимогу готуватися до відбуття на фронт. Однією з причин стало те, що в число прибулих із Чернігова потрапило 62 злочинця-каторжника, 20 колишніх жандармів і один околоточний наглядач^[454]. Частина бранців виявляла елементарну недисциплінованість. Як ті, так і інші почали вмовляти всіх солдатів взагалі відмовитися від'їжджати на позиції, а залишитись у Києві, "щоби тут захищати свободу України". "Фронт наш в Києві, - говорили ці агітатори, — ми повинні тут захищатися"^[455].

Мабуть, не варто нехтувати і досить цікавими свідченнями командуючого Київської військової округи полковника К.Оберучева^{4}, який згодом писав: "В той час, коли робились героїчні зусилля для того, щоб зламати ворога (червневий наступ)…, я не міг послати жодного солдата на поповнення діючої армії… Ледве но я посилав в будь-який запасний полк наказ про висилку маршових рот на фронт, як в полку, що до того часу жив мирним життям і не думав про українізацію, скликався мітинг, піднімався український жовто-блакитний прапор і лунав заклик "Підемо під українським прапором!". І затим — ні з місця. Проходять тижні, місяць, а роти не рухаються ні під червоним, ні під жовто-блакитним прапором". І в такій ситуації знайти більш-менш прийнятний вихід було дуже непросто. "Само по собі зрозуміло, — зазначає Далі К. Оберучев, — що можна було силою змусити виконувати свої розпорядження. І сила така у мене в руках була". Але "виступаючи силою проти ослушників, що діяли під прапором Українським, ризикуєш заслужити докір, що ведеш боротьбу не з анархічними виступами… а борешся проти національної свободи і самовизначення народностей"^[456].

Головнокомандуючий Південно-Західним і Західним фронтами А Денікін повністю поділяв такі ж оцінки і навіть ще жорсткіше висловлювався на адресу українізації армії, УГВК, персонально С. Петлюри, П. Скоропадського. Генерал вважав, що за українізацією в значній мірі стояло елементарне небажання воювати, прагнення ухилитися від участі в бойових діях і, як наслідок, все це неминуче вело до дестабілізації і розвалу фронту^[457].

Не абсолютизуючи наведених міркувань, водночас не можна з ними певною мірою і не погодитися. Це підтвердив і розвиток подій, настрій солдатів у Грушках. Вони серйозно вагалися. Нерішучість виявили і УГВК і Центральна Рада. Саме в цей час вони потрапили в надзвичайно складну ситуацію.

Генеральний військовий комітет настільки поринув у розв'язання проблеми з грушківцями, що перебрав на себе і відповідальність за подальше існування цього солдатського гурту.

Представники грушківців 19 червня 1917 року звернулися до УГВК з вимогами:

"1) Ми просимо признати нас 2-м козацьким полком імені гетьмана Полуботка;

2) признати виборну нашу старшину;

3) просимо порад і літератури;

4) вимагаємо зброї, одежі, їжі"^[458].

Ці вимоги Генеральний комітет виконати відмовився, почасти з принципових міркувань, почасти тому, що не міг виконати їх із об'єктивних причин. Він призначив певний строк (яким він був, встановити так і не вдалося, хоч це, очевидно, і не так важливо, але ясно, що було це до 21 червня), після якого грушківці мали відправитися на фронт, "в іншому випадку УГВК буде вважати їх не українцями і зречеться їх"^[459].

Остання теза надзвичайно симптоматична: навряд чи можна з такою легковажністю формулювати вимоги, навіть погрожувати, неприкрито тиснути на маси. Якщо ж така заява не блефування, а формула реальної політики — тоді, як мовиться, слід чекати біди.

І біда справді наближалася. Солдати прислали до УГВК депутацію, яка заявила, що після видачі обмундирування (про зброю мови вже не було) і відпочинку (ця позиція викликала зрозуміле здивування) вони готові відправитися на позиції під українським прапором як полк імені гетьмана П. Полуботка.

За свідченнями М. Падалки виходить, що ідея організації полку і присвоєння йому ім'я П. Полуботка належала Українському військовому клубу імені П. Полуботка в Києві^[460], тим його членам, які були невдоволені нерішучою політикою Центральної Ради, її лояльним ставленням до російського уряду. "Сюди належали, — пише М. Падалка, — деякі члени клубу імені Полуботка, як напр. п.п. Міхновський, Лук'янів, Павелко, члени Генеральної комісії та Центральної Ради, наприклад, Горемика та інші. Ці особи, а також деякі старшини Полуботківського полку були ідейними організаторами, які накинули думку виступу полуботківцям… Вони хотіли силою подій, силою фактів повернути історичний руль, направити діяльність Центральної Ради по інших шляхах і тим самим прискорити визнання її з боку Тимчасового Правительства як Уряду України. Вони гадали, що поставлена перед фактом Центральна Рада відкине попередню тактику і піде по бажаному для організаторів повстання напрямку, сама стане на шлях рішучої політики…"^[461].

Так, масове незадоволення солдатів-новобранців, щоденне погіршення їх становища переростало в обурення, яке направлялося в русло виступу під цілком визначеними політичними гаслами і цілком усвідомленою, хоч і недостатньо обґрунтованою, продуманою метою. Кинуті в солдатське середовище заклики знаходили в їх серцях відгук і почали поширюватися. Частина солдатів побувала на вокзалі і вела там агітацію серед тих, хто від'їжджав на фронт, з метою схилити і їх на свій бік, але ці спроби були марними. Одночасно була досягнута домовленість провести 21 червня разом з представниками полку імені Б. Хмельницького і українських військ Київського гарнізону нараду, щоб остаточно вирішити долю солдатів-новобранців.

Того ж дня питання про грушківців розглядалось і на сесії Центральної Ради. Доповідь зробив член УГВК, член Малої Ради М. Полозов (Полоз). Він поставив питання про те, що не всі українізовані частини підпорядковуються УГВК як "вищій інституції організованого українського війська". Зокрема це стосується організованого в Чернігові полку під проводом Павленка. Генеральний Комітет намагався перевести полк до Києва, аби далі відправити його на позиції в один із українських корпусів. Коли вони прибули до Києва, то підлягли впливу з одного боку каторжан, жандармів і пристава, а з другого — недисциплінованих українських елементів, котрі умовляли їх не їхати на фронт, а залишатися тут у Києві, бо тут наш фронт, тут треба боронити волю України^[462].

М. Полозов доводив, що задовольнити вимоги солдатів-грушківців УГВК просто не може, оскільки матеріально-технічне забезпечення здійснюється в сформованих уже запасних полках. "Генеральний Комітет переконався, — відзначив доповідач, — що люди цього ешелону просто не хотять йти на фронт, прикриваючись лише своїм українством"^[463].

Член Української Ради військових депутатів Вротновський-Сивощатка з посиланням на інформацію від козаків 1-го українського полку додав, що "до цього ешелону в Чернігів приїздили самостійники, обіцяли їх перевезти до Києва, озброїти і там залишити. Треба роз'яснити, бо вони не знають, хто такий Генеральний Комітет; чи то Полозов чи П.Міхновський"^[464]. Вротновський-Сивощатка запропонував вжити до полуботківців найрішучіших заходів.

Мельник, що також брав участь у переговорах, інформував про заперечення грушківцями наявності в їх середовищі карних злочинців і колишніх жандармів, які вже нібито усунуті. Він схилявся до того, що полуботківці — "справжні патріоти-українці" — вимагають їх відправити на фронт як українські частини, хочуть, щоб з ними рахувались і їх визнали як УГВК, так і російські власті. За твердженням Мельника, "ешелон хоче, щоб Київ було українізовано."

На пропозицію В. Винниченка було ухвалено негайно спорядити до солдатів від Української Центральної Ради "поважну делегацію, щоб нейтралізувала той недобрий настрій, який існує серед 5000 солдатів, який може бути загрозою для решти українського війська". До складу делегації включили В. Винниченка, М. Ковалевського, С. Петлюру, О. Шульгіна, Д. Стасюка, Діденка, Пугача і Левченка^[465]. Однак солдати дуже прохолодно зустріли останніх, залишилися байдужими до промов В. Винниченка і С. Петлюри.

Взаєморозуміння на нараді досягти не вдалося, і 22 червня Центральна Рада повернулася до питання про солдатів, які вже визначено іменували себе полуботківцями, хоч в інформаціях слова "полк Полуботка" іронічно бралося в лапки. Декілька представників від солдатів прибули на сесію Ради. Один із них особливо протестував проти тверджень М.Полозова про те, що в складі полуботківців є карні елементи. М. Полозов дав довідку, що в розпорядженні УГВК є відповідні офіційні відомості від чернігівського прокурорського нагляду.

Доповідач Вротновський-Сивощатка був змушений визнати, що зусилля В. Винниченка і С. Петлюри, які напередодні намагалися надоумити солдатів-грушківців, не мали впливу на слухачів, зустрілись ними холодно, тоді як промови Майстренка та Гудієнка, проводирів "полуботківців", зустрічались оплесками. Врешті було поставлено питання руба: "Хто має стояти на сторожі інтересів Українського народу? Чи Центральна Рада й Генеральний військовий комітет, чи 5000 "полуботківців"? Чи признають "полуботківці" авторитет Української Центральної Ради і чи будуть вони коритися постановам її, чи ні?" Тоді виступив Гудієнко і вніс таку пропозицію: "полуботківці" будуть коритись Українській Центральній Раді, коли її постанови будуть добрими. Після цього була виголошена промова (очевидно, когось із представників Центральної Ради — В.С.), котра вплинула на "полуботківців", і під час голосування всі підняли руку за те, що будуть коритись Українській Центральній Раді без застережень^[466]. Д.Журавель повідомив, що напередодні представники полуботківців на чолі з прапорщиком Майстренком вели підбурливу агітацію у полку імені Б. Хмельницького. Полк захвилювався, і представникам Центральної Ради довелося докласти чимало зусиль щоб утихомирити солдатів.

Д. Гречко відстоював думку, що серед полуботківців переважна більшість — гідні люди, патріоти, і не варто доводити справу до того, щоб розійшлися недобрі, компрометуючі чутки про Центральну Раду.

В. Винниченко у своєму звіті висловив думку, що полуботківці бояться їхати на фронт і потрапити там до неукраїнських частин. Він також відзначив, що солдати перебувають під впливом агітації елементів, які свої власні, особисті інтереси прикривають патріотизмом^[467].

Виступив також представник полуботківців Осадчий. Він, зокрема, заявив, що полуботківці мають одну мету — боронити Україну, але ось вони вже четвертий день сидять без хліба, голі, босі, без офіцерів, без організації. У багатьох прострочені документи, що може дати привід кваліфікувати їх дезертирами. "Ми прохаємо, — жалівся солдат, — дати нам лікарську допомогу, болюди хворіють, не маючи їжі. Прохання упорядкувати полкову канцелярію, що для нас вельми необхідно. Нарешті, ми прохаємо не забувати нас своєю порадою, присилати нам газети і літературу. Просимо навідуватись до нас, бо нас бояться, ніби ми якісь звірі, каторжани, розбійники. Про нас говорили бог зна чого. Ми ж люди, як всі. Просимо зняти з нас через пресу ту грязь, котру кинули на нас з радістю російські газети і дехто з членів Генерального Комітету. Се для нас найважніше…Рада козаків доручила нам, делегатам, висловити Українській Центральній Раді повне своє довір'я, а також Генеральному Комітетові, котрий нас зрікся…"

Із великою доповіддю виступив С. Петлюра. Він детально розповів про історію виникнення конфлікту. Навів дані, що, власне, з Чернігова прибуло лише 700 осіб. До них приєдналися близько 1000 новобранців, із яких УГВК мав на меті поступово сформувати 2-й запасний полк, та до них самочинно вже на розподільчому пункті приєдналося 2600 чоловік, що мали йти на фронт як маршова рота. Ось цих "2600" С. Петлюра і вважав ініціаторами бродіння, непокори, загальної дезорганізації. І саме цим "2600" УГВК три дні тому заявив, що "він зрікається".

Обговорення доповідей було дуже бурхливим. Із запереченням С. Петлюрі і М. Полозу знову виступили козак Осадчий і Д. Волошко. Останній, зокрема, відкинув спробу голови УГВК роз'єднати полуботківців. "Нас не 2000, понад 5000"^[468], - категорично заявив він.

Після довгих дебатів було ухвалено резолюцію: "Українська Центральна Рада, вислухавши доклади делегації товаришів солдатів, що мешкають в Грушках і членів Центральної Ради, які були надіслані 21 червня в об'єднане засідання представників української частини місцевого гарнізону, постановила:

I. Закликати товаришів солдатів, що мешкають в Грушках, до національної громадської дисципліни, яка мусить керувати озброєною революційною українською демократією.

II. В інтересах української національної справи запропонувати товаришам солдатам негайно виконати приказ Генерального Комітету і виступити до указаного комітетом українського запасного полку"^[469].

Суперечності набули нових масштабів. Солдати — грушківці дедалі активніше йшли шляхом самочинної організації. Вони обрали собі командира полку ім. П. Полуботка — прапорщика Романенка і виконком полкового комітету у складі: голова — прапорщик Майстренко, члени — прапорщик 98-го запасного піхотного полку Стріленко, рядовий 635-го піхотного Киселинського полку Сподаренко, рядовий Осадчий, секретар-єфрейтор лейб-гвардії Гродненського гусарського полку Квашенко^[470]. 23 червня в друкованому органі УСДРП — "Робітничій газеті" з'явилася стаття "Хто робить дезорганізацію?". її автори зробили спробу підвести громадську думку до висновку про те, що винні у загостренні ситуації з солдатами-полуботківцями вищі військові командири на чолі з військовим міністром, які чинять перешкоди щодо направлення українського поповнення саме у корпуси, визначені для українізації. "Результати такої політики ми бачимо вже. У Києві збилося декілька ешелонів з різних губерній. Ці ешелони мали йти на фронт. Дізнавшись, що українців обманюють, вони зупинились у Києві й не хотять їхати, поки їх не сформують у полк і не гарантують, що пошлють тільки в українські корпуси.

Розуміється, що це вчинок неправильний, самочинний. Він порушує той план реформування українських частин, який виробив Український Генеральний Військовий Комітет і на який згодився уряд. Це непорядок, дезорганізація. З цим треба боротись.

Але ж, хто перший той непорядок заводить? Чому вищі російські військові власті так безцеремонно ламають своє слово і сміються як з самих себе, так і з українців? Для чого вживаються такі заходи, щоб не додержати свого обіцяння?"^[471].

Проте Центральна Рада, УГВК добре розуміли, що лише такими статтями справі не зарадити. Тим більше, що анархічно-диструктивна пропаганда поширювалася в солдатському середовищі і загрожувала надзвичайно неприємними наслідками. Український Генеральний Військовий Комітет 26 червня звернувся до українців Київського гарнізону зі спеціальним наказом-відозвою (наказ № 5). У документі, зокрема, говорилося: "Ходять чутки по Києву про те, що провокатори та прислужники старого царського уряду під'ючують українців-солдат до безчинств і погромів. Ходять чутки, що ці пройдисвіти під'ючують темних людей навіть розігнати Центральну Раду і Український Генеральний Військовий Комітет і захопити власть у свої руки. Сі пройдисвіти каламутять людей, викликають неспокій, не дають ні Центральній Українській Раді, ні Українському Генеральному Військовому Комітету працювати на добро України"^[472].

Попереджаючи солдатів про небезпеку подібної агітації, УГВК разом за тим звертався до свідомості українських солдатів і офіцерів: "Стійте на сторожі революції і ладу на Україні, не допустіть до того, щоб наша довгождана і великими жертвами здобута воля України була скаламучена і знесилена темними людьми та всякими пройдисвітами!"^[473]. Саме в той час до Києва прибули міністри Тимчасового уряду О. Керенський, М. Терещенко та І. Церетелі. У складних тяжких переговорах з Центральною Радою йшов пошук компромісу. Ситуація з полуботківцями на цьому фоні виглядала не лише невчасною, непривабливою, а й просто розпачливою.

Можна, очевидно, зрозуміти М. Грушевського, який на засіданні Центральної Ради 28 червня на запит М.Біляшівського про хід влаштування справ з полуботківцями ухильно відповів, що УГВК у цьому питанні ввійшов у необхідні зносини з відповідними інституціями^[474]. Насправді, Генеральний Комітет удався до одного з відчайдушних, водночас ризикованих кроків — розпорядився зовсім припинити видавати їжу полуботківцям. У відповідь ті провели 29 червня демонстрацію біля Педагогічного музею, де засідала Центральна Рада.

У передчутті дуже неприємної перспективи 1 липня 1917 р. питання про полуботківців обговорював на своєму засіданні Генеральний Секретаріат Центральної Ради. Спроби деяких українських лідерів зняти з себе відповідальність за вчинки грушківців були відкинуті. Підполковник Поплавко (член УГВК) вступив у полеміку з генералом Л.Кондратовичем (теж членом УГВК) і доводив, що Генеральному Комітету, незалежно від того, визнають його військові власті, Тимчасовий уряд чи ні, слід вдатися до рішучих дій. Адже УГВК закликав українських солдатів до українізації і тепер не має права відходити в сторону від їхніх домагань. "Ми стоїмо перед "полуботківщиною", — прямо заявив Поплавко. — Коли ми не задовольнимо тих бажань, з якими йдуть до нас люди, то знайдуться інші, котрі зіграють на бажанні людей і поведуть їх за собою. Ми стоїмо перед загрозою втратити всякий авторитет і вплив на маси"^[475].

С. Петлюра був змушений змиритися з тим, що як на фронті, так і в тилу наростає стихійний рух солдатів-українців^[476]. Ситуацію ускладнювали постійні домагання військових властей вивезти з Києва полк ім. Б. Хмельницького — найнадійнішу опору Ради. Ю. Капкан^{5} стверджував, що він скільки міг відтягував відправку богданівців на фронт, "вважаючи, що полк потрібен в Києві". Він просив Центральну Раду як найвищу українську владу врешті-решт визначитися в цьому питанні і дати йому вказівку, що він мав робити^[477].

Але, судячи з усього, вийти на якісь чіткі, розумні рішення не вдалося. "Масла у вогонь" додало обнародування Другого Універсалу Центральної Ради, який був розцінений радикально налаштованими елементами українства як крок назад у порівнянні з Першим Універсалом, як "здача позицій". У бік керівників Ради відразу полетіли політичні стріли. За таких обставин саме полуботківці виявилися тим середовищем, де нападки на лідерів руху, крайні лозунги сприймалися з особливим ентузіазмом.

Тим часом надходили відомості з фронту, де спроба наступу завершилася повним провалом. У пресі з'явилося чимало матеріалів, що досить яскраво і детально відтворювали трагедію. Звісно, це не додавало рішучості полуботківцям, дедалі пригнічувало їх.

Власне, фронтові події вплинули на все політичне життя Росії. Лавиноподібно накопичувалася нова криза. її спалахи в Києві віщували невідворотні громові удари, зважаючи саме на настрої полуботківців, на перспективу їх підтримки в інших військових частинах міста. З липня на засіданні Малої Ради С. Петлюра повідомив у позачерговому виступі про новий наказ головнокомандуючого щодо відправки на фронт полку ім. Б. Хмельницького. Голова УГВК схилявся до виконання наказу, висловлювався і за конкретну дату — 5 липня, вважаючи що є достатньо сил, щоб дати відсіч будь-яким контрреволюційним намірам. Та ось знову виринуло питання про ставлення до полуботківців, і його обговорення значно змінило тональність загальної розмови. "Вісті з Української Центральної Ради" так передають хід дебатів: "Д.Садовський: "Я думаю, що ми мусимо розв'язати сю справу в той спосіб, аби збутись мілітаристичних впливів, які б вони не були. Ми мусимо позбутись військової диктатури, яка може нам загрожувати".

Д. Стешенко настоює на тому, аби полк залишити. На це ми маємо не тільки моральну підставу, але й погляд Оберучева, який гадає, що нам мілітарна підпора обов'язково потрібна.

Д. Поплавко подає середню вихідну. Полк Полуботка залишити, але з тим, щоби вони усунули від себе всі непевні елементи.

Д. Шульгін рішуче заявляє про висилку полку.

Полковник Пількевич: "Ми підійшли до справи не з належного боку. Ми повинні мати на увазі, що ми, Генеральний Комітет, сил не маємо, що зауважив і Керенський, а тому ми приказів видавати не можемо і відповідати за них теж не можемо"^[478].

Приймається резолюція Петлюри: "В тих випадках, коли до Генерального комітету звертаються різні українські військові частини з запитаннями, чи йти на фронт, чи ні, і для яких постанови Генерального Комітету являються з їх власної волі обов'язковими, то Генеральний Комітет має право давати вказівки відповідно до загального становища, на якому в даному моменті стоїть Центральна Рада."

Приймається пропозиція про звернення до Верховного Головнокомандуючого, аби полк Богдана Хмельницького залишити в Києві^[479].

Увечері того ж дня відбулося засідання представників українських військових частин, які перебували в Києві. Хід цього засідання досить повно відтворив М.Падалка (до речі в інших документах знайти наведені ним подробиці не вдалося, що дає серйозні підстави вважати М.Падалку учасником цього засідання). Інтерес становлять і авторські оцінки того, що відбулося:

"Майже перед самим днем виступу зроблено було останню, спробу запобігти повстанню шляхом вироблення спільної платформи між Центральною Радою, Генеральним Комітетом та представниками опозиційно настроєних військових частин, яких морально підтримували організатори виступу.

3-го липня 1917 р. у Києві на Златоустівській вулиці в помешканні початкової школи відбулось історичне засідання з ініціативи полуботківців. На це засідання біля 9-ої години вечора прибули: представники полуботківського полку — поручник Романовський, бунчужний Бондаренко та інші старшини і козаки, старшини Богданівського полку на чолі з командиром того полку полковником Капканом, який був разом з тим членом Генерального Комітету, ад'ютант полковника Капкана поручник Шаповал, штабс-капітан Ластівенко (після командир Богданівського полку, забитий більшовиками в грудні 1917 року в м. Полтаві), прапорщик Калініченко, поручник Демуцький та інші, також сотенні ради й козаки.

Прийшли представники інших частин м. Києва. Полуботківці нарікали на Центральну Раду та на Генеральний Комітет за їх недбальство до полку й домагалися, щоб було запрошено на засідання голову й членів Центральної Ради та Генерального комітету. їхнє бажання задовольнили. "Біля 11 години ночі в залу засідання прибули голова Генерального Комітету С. Петлюра, Винниченко, Шульчин і представник фронту. Після відкриття засідання виступили промовці, які обвинувачували Генеральний Комітет та Центральну Раду в байдужому ставленні до страждань полуботківців, яких голих і босих полковник Оберучев хотів вислати на фронт, так рівно ж і до інших частин українського війська."^[480].

Після виступів прапорщика Калініченка, С. Петлюри, В. Винниченка полуботківцям було запропоновано "виступити на фронт, позаяк їх оборона непотрібна для Центральної Ради, бо на її захист у будь-який момент може прибути з фронту півтора мільйона українських вояків.

Після цього голова Генерального Комітету вніс запитання зібранню, чи довіряє воно Генеральному Комітету. Гучними оплесками більшості дано було противну відповідь, і о 2-й годині ранку 4-го липня члени Центральної Ради і Генерального Комітету покинули залу засідання. Таким чином, єдності думки не було досягнуто. На свої пекучі питання полуботківці не найшли співчуття. Представники їх із загрозами на адресу противної партії вийшли. Засідання не розвіяло тяжкої атмосфери, всі передбачали, що в найближчому часі вдарить грім"^[481].

Відсутність у Центральної Ради усталених поглядів на проблеми, подібні тим, які породили полуботківці, навіть страх перед ними досить красномовно підтвердив епізод, який відтворив у своїх спогадах М. Грушевський. Він пригадував: "4 липня прийшла до мене, до Центральної Ради, депутація від ешелону, що йшов з Саратова на фронт. Заявили, що вояки сього ешелону — українці — проголосили себе полком мого імені і просять мене прийняти від них парад. Я послав їх до Генерального військового комітету і незадовго одержав відповідь Генерального комітету, що він принципово згоден признати їх "другим українським полком Грушевського", коли вони з того титулу не збираються ухилятися від військових наказів. Депутати сказали, що вони з титулу не бажають собі ніяких привілегій і цілком послушно йдуть на фронт. Як потім виявилось, між старшиною знайшлись українські романтики, один з них прислав книжку своїх віршів, де був один, присвячений моєму поворотові з заслання — в шевченківськім стилі, затитулований, скільки пригадаю:."Повертається Грушевський". Прикро було мені прив'язувати своє ім'я до полку — але не мав я духу й відмовити. Якби я мав змогу — я б сей полк мого імені розіслав додому, орати і сіяти, і творити життя. Але що я міг зробити? Я "прийняв парад", привітав се (…) людське стадо, послане на заріз, поцілував ікону — полкову святиню, котру мені показали. За тиждень потім їх відправили на фронт — вони пішли без всякого отягання. Потім з фронту приїздили до мене їх делегати, я розпитував, як їм ведеться, вони казали, що нічого. Наспіли на фронт уже після галицької різні і в огонь не пішли. Але пізніш, в грізні січневі дні, опинилися в Києві, попали в тутешній огонь, і мені незмірно було тяжко чути, як розстріляли якогось солдата, що йшов з полкової канцелярії "за пакетами", тому тільки, що він назвав себе вартовим, які його затримали, — солдатом "полку Грушевського"^[482].

Щоб спонукати полуботківців залишити Київ, лідери Української Ради і УГВК домоглись прийняття Першим Українським полком ім. Б. Хмельницького спеціальної ухвали, в якій заявлялося, що полк "не вважає полуботківців за своїх братів, відмовляє їм всякої допомоги і радить негайно виконати наказ Центральної Ради"^[483].

Полуботківці все більше відчували свою приреченість. Саме в момент крайнього відчаю, ввечері 4 липня 1917 року у Грушках з‘явилися "люди", які покликали "йти до міста, де їм Дадуть хліба і обмундирування"^[484]. Слідча комісія Київської військової округи з'ясувала пізніше, що тими агітаторами — людьми", які стимулювали енергію полуботківців, були офіцери^[485].

Такі ж агітатори (можливо ті ж самі) і з такими ж пропозиціями "побалакати про наші українські справи" завітали пізно ввечері 4 липня і до казарм Першого Українського козачого запасного полку ім. Б. Хмельницького. Ймовірно, що серед них були й загітовані відповідним чином полуботківці (так, зокрема, назвав агітаторів на слідстві бунчужний Романенко)^[486]. Однак, слід мати на увазі, що полуботківцями іменували і всіх членів клубу ім. гетьмана Полуботка. Саме в цьому розумінні такий термін широко вживав, як уже відзначалося, М. Грушевський.

О. Знаменський вважає, що не підлягає сумніву належність цих агітаторів-офіцерів до УГВК^[487].

Думається, що таке твердження може бути вірним лише частково. Лідери УГВК — В. Винниченко, С. Петлюра, як було з'ясовано вище, ніяк не могли запропонувати полуботківцям подібних дій. На такий крок могли відважитися хіба що М. Міхновський та його малочисельні прихильники в Генеральному Комітеті. Проте прізвище М. Міхновського жодного разу не фігурує у відомих документах. Однак не залишає відчуття, що він все ж був активним учасником полуботківського виступу, начебто постійно знаходився "за кадром", і саме від нього виходили початкові імпульси. Таке враження особливо посилюються при з'ясуванні такого моменту, як наявність у повсталих плану дій.

О. Щусь вважає, що план захоплення головних установ у місті для того, щоб підтримати "новий український уряд" було розроблено на засіданні полкового комітету полуботківців^[488]. Можливо це так і було, та ймовірніше все ж припустити, що в своїх загальних рисах виконувався він раніше, а 4 липня ввечері, вже після безрезультатних переговорів з емісарами Центральної Ради і УГВК, його було обговорено, востаннє відкориговано й затверджено. На таку думку наводять зіставлення подій, що безпосередньо передували липневому виступу, з деякими документальними свідченнями, а також цікавими мемуарними зразками і ходом самого повстання.

О. Знаменський також вважає, що план був розроблений заздалегідь, зважаючи передусім на те, що солдати завчасно були поділені на загони на чолі з начальниками^[489]. М. Падалка в числі інших аргументів, що підтверджують завчасне розроблення і підготовку солдатів-грушківців до повстання, наводить факт риття окопів і укріплень біля Грушківських казарм^[490]. Як цілісний і спеціальний документ, названий "План робіт 2-го українського полку ім. П. Полуботка з 3 на 4 липня 1917 року", він свого часу став надбанням міністра іноземних справ Тимчасового уряду, лідера кадетів, відомого історика П. Мілюкова. Як він опинився в нього — невідомо, можливо "потрапив випадково не в ті руки, для яких він передбачався"^[491] (за Д. Дорошенко — через російську контррозвідку)^[492], проте інтерес становить, звісно, чималий.

Щоправда, ще в 20-ті роки деякі дослідники, серед них той же Д. Дорошеннко, поставилися до цього документа (його крім П.Мілюкова у власних руках не довелося тримати) з певною недовірою, пересторогою^[493]. Інші, з посиланням на періодику 1918 р., шукали аргументи на користь його існування^[494]. З часом же істинність плану полуботківців перестала братися під сумнів, хоча нових доказів, ні позитивних, ні негативних вже не наводилось^[495].

Через неможливість вивчення оригіналу документа, думається, можна все ж таки висловити припущення, що план дійсно існував. Твердженням і свідоцтва П. Мілюкова можна довіряти, зважаючи не лише на високий фаховий авторитет. Порівняння пунктів плану і наступних дій повсталих наочно переконують у значній їх подібності, що важко пояснити простою випадковістю. Суттєве значення має датування плану "З 3 на 4 липня 1917 року", що наводить на думку про завчасну підготовку документа, до якого були внесені певні корективи після перенесення моменту виступу на добу (наприклад, згадка про Другий Універсал Центральної Ради, опублікований у газетах 4 липня 1917 року — В.С.).

Єдине, що викликає якщо не сумнів, то, принаймні, запитання — це купюри документа (що криється за пропусками?). Згідно з документом, введеним в обіг П.Мілюковим, передбачалося:

"1) Сповістити окремими листівками всі українські частини Києва о першій ночі, що 2-й укр. полк імені П. Полуботка виступає;

2) о третій годині ночі зайняти всі важливі пункти Києва, для чого: а) захопити головне помешкання Оберучева: тут буде знаходитися весь наш виконавчий комітет. Це — головне місце, тут буде наш резерв… б) захопити квартиру Лепарського (начальника міліції)… в) штаб кріпості, Цитадель, г) Раду робітничих і солд. депутатів… д) штаб Київської військової округи..; там головна військова сітка, склад військових бланків, типографія; ж) Товарова станція; з) скарбницю… і) банк; к) головна квартира міліції… л) мости на Дніпрі… м) Жидівський базар”^[496].

На чолі повсталих мають бути "Своїх 6 людей, котрі мусять усім завідувати і вести повстання". Це молодший урядник Осадчий (автор плану) — "голова", Квашенко — секретар, поручник Романенко (що пристав неохоче), прапорщик Майстренко (найдіяльніший керівник), прапорщик Стріленко і молодший урядник Сподаренко"^[497].

За твердженнями М. Падалки організатори акції "вживали всіх заходів, щоб виступ був найбільш організований, були спроби налагодити контакт з деякими частинами українського війська, що виділилися з московського і перебували по різних місцях України, як наприклад Полтава, Кременчук та ін."^[498]

В ході слідства у справі полуботківців з'являлися твердження, що повсталі мали на меті за планом захопити лише військові об'єкти, а цивільні пункти вони зайняли "по ходу", "між іншим"^[499]. Такі міркування викликають певний сумнів. Як знати, чи не могли вони з'явитися через бажання судити полуботківців не за цивільним кодексом (повстання в революційну добу швидше закономірність, аніж алогізм, безсумнівно, кримінальний злочин), а за порушення військової присяги?

За оцінкою П. Мілюкова, який застерігає, що полуботківський епізод він викладає за офіційними даними, все "підприємство було задумане надто поспіхом і надто кустарно, але, все ж нитки підприємства йшли далі полкової організації "полуботківців". Власне, ця організація була ознайомлена з планом лише в останню хвилину. Із десяти членів полкового комітету п'ятеро висловлювалися проти пропозиції Майстренка заарештувати полковника Оберучева і поруч. Лепарського, захопити установи міста і потім передати владу Ц. Раді. Майстренко приніс підкріплення — валізу з кількома пляшками горілки, пригостив членів виконавчого комітету і схилив на свій бік ще трьох. Потім, розробивши "план" і відозву до гарнізону (що не дійшло між тим за адресою) вик. комітет запросив всіх сотенних командирів і пригостивши тих, які заперечували, розподілив між сотнями різні доручення"^[500].

Щодо деталей, які, за П.Мілюковим, супроводжували прийняття плану, то навряд чи в них можна беззастережно вірити. "Горілка" як аргумент з'являлася завжди, коли понад усе, будь-якими засобами прагнули дискредитувати український національний рух. Мабуть, такою ж мірою це стосується і зауважень відомого історика щодо сил, які стояли за підготовкою виступу полуботківців.

"Невизначеністю становища, — пише П. Мілюков, — користувалися, звичайно, елементи, які прагнули до повного відділення України від Росії. їх було ще небагато, вони не були сильними і змушені були укривати свою діяльність від стороннього ока. Але у вирішальні моменти ця діяльність все-таки виходила назовні. Таким виключним моментом, який викривав підпільну роботу більшовиків на Україні, стала підготовка руху, що стояла в безпосередньому зв'язку з Петроградським повстанням 3–5 липня"^[501].

У цих твердженнях — ціла низка неточностей, підтасовок, свідомих перекручень. Найсуттєвіші з них — причетність більшовиків до самостійницьких замірів (навіть не варто доводити, наскільки далекі вони були від них) і безпосередній зв'язок київських і петроградських подій. Жодними фактами, документами скомпоновані висновки не підтверджуються.

Проте П. Мілюков стоїть на своєму. За його логікою тяжким становищем полуботківців "скористалися партійні керівники, щоб провести за допомогою "полуботківців" військове повстання в місті, приурочене на той час, коли і в Петрограді готувалось повстання більшовиків…Сам виступ було намічено спершу з 3 на 4 липня. Але так як до цього часу не була завершена попередня підготовка, то вирішено було відстрочити виступ на день"^[502].

Очевидно, це якраз той випадок, коли два начала — політичне і наукове не змогли замиритись і, як правило, постраждала істина. Ненависть до політичного супротивника виявилася настільки великою, що взяла гору над тверезим аналізом. Справедливості ради варто сказати, що П. Мілюков далеко не єдиний, кому довелося зазнати душевного роздвоєння, мук внутрішньої боротьби і самовизначення. М. Грушевський теж розв'язував подібну проблему. Щоправда, вістря його політичних випадів спрямовувалося в інший бік. Голова Центральної Ради, посилаючись на відомості УГВК, зауважує, що полк полуботківців у ніч з 3 на 4 липня "задумав виконати той план, про який оповідано місяць тому Лепарському: захопити головніші установи м. Києва — і не знати властиво, що далі: чи організувати нове українське правління, чи віддати Цент[ральній] раді фактичну владу, — се зісталось секретом організаторів, які потім непомітно зійшли з[і] сцени, не відкривши своїх планів"^[503].

Тут М. Грушевський має на увазі провокацію, яку вчинив у ніч з 5 на 6 червня 1917 р. начальник Київської міліції Лепарський. Він доповів командуючому КВО К.Оберучеву, ніби під кінець першого дня роботи II Всеукраїнського військового з'їзду було ухвалено терміново захопити всі найголовніші державні установи в Києві. К. Оберучев, не одержавши від М. Грушевського твердого запевнення у відсутності такого рішення (а голова Центральної Ради на засіданні з'їзду в той час не був), направив юнкерів для охорони банку, скарбниці, інших установ. На ранок з'явився наказ К. Оберучева із закликом до населення міста зберігати спокій. Однак дуже швидко з'ясувалося, що Лепарський вдався до звичайної містифікації і тим нажив собі слави провокатора^[504].

Різні газети протягом червня поверталися до історії з планом захоплення міста українськими вояками (планом Лепарського), і він дійсно в деяких параметрах і конкретних моментах збігався з планом, за яким діяли і солдати-грушківці. Проте виводити прямо "план полуботківців" з "плану Лепарського", думається, все ж не варто. Більше вражає не збіг обох "планів", а їх непродуманість, недовершеність, відсутність кінцевої мети.

Це ж підтверджується і відсутністю чіткої логіки у мотивуванні дій полуботківців: "Розглядаючи сучасне становище народів, які населяють Росію, ми бачимо, що український народ не має тих прав, яких домагається кожна окрема нація і які мають належати кожному окремому народу. Висунутий Російською революцією лозунг самовизначення народів залишається лише на папері. Ми, українці-козаки, що зібрались в Києві, не хочемо мати свободи лише на папері або півсвободи. Після проголошення першого Універсалу (другого ми не визнаємо), ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Для цього ми "всіх росіян і ренегатів, які гальмують роботу українців, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з Російським Урядом. Визначаючи Українську Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми поки що виганяємо зрадників з України без її відома. Коли ми все опануємо силою, тоді цілкомс підпорядкуємось Українській Центральній Раді. Тоді вона повинна буде порядкувати як у Києві, так і на всій Україні, як у своїй хаті"^[505].

Щонайменше викликає подив та обставина, що творці плану розраховували у разі його реалізації привести до повновладдя силу, яка поки-що явно ухилялася від прямої, відкритої конфронтації з Тимчасовим урядом, не йшла на рішучі кроки щодо державного самовизначення України. З цього погляду в Києві на той час існувала лише одна скільки-небудь впливова відома організація, що намагалася тиснути на Центральну Раду, вимагаючи від неї кардинальної позиції. Це був Український військовий клуб імені П. Полуботка на чолі з М. Міхновським. Зрозуміло, що реакція клубу на обнародування Другого Універсалу могла бути лише негативною, що и зафіксував документ. (До речі згадка про Другий Універсал — ще один доказ остаточного прийняття плану — 4 липня 1917 року.

Водночас привертає увагу певний алогізм конструкції другої фрази вищенаведеної цитати: "Після проголошення першого Універсалу (другого ми не визнаємо), ми приступаємо до заведення порядку на Україні". Із значною мірою вірогідності можна думати, що частина фрази, взята в дужки, з'явилася набагато пізніше від основної її частини. Решта могла бути сформульована лише напередодні, в момент чи відразу після ухвалення Першого Універсалу (тобто близько 10 червня 1917 р.)

Щодо правомірності подібного роду міркувань слід послатись і на досить цікаві свідчення одного з найближчих друзів М. Міхновського — С. Шемета. У 1925 р. він опублікував спогади, в яких стверджував: "У Міхновського вже в червні 1917 року повстає план проголосити державну самостійність України, спиратись на сили Богданівського полку. При тодішнім безвласті ця думка не була фантастичною. Було вирішено повезти полк пароплавами на Шевченкову могилу і там, на сій святій для всякого свідомого українця землі, проголосити самостійність Української Держави. Для цього треба було мати надійного командира полку. Думка призначити самого Міхновського командиром богданівців була залишена, бо полуботківці дивились на акт проголошення самостійності і на богданівський полк тільки як на початок великої роботи і боялись залишитися без головного свого керівника.

За порадою Клима Павлюка був викликаний з Симбірську кадровий офіцер Юрко Капкан. Він приїхав і на всіх полуботківців зробив добре враження. Втаємничений в плани полуботківців, Капкан на всі їх пропозиції пристав. Міхновський взяв від Капкана урочисту присягу на вірність самостійній Україні і на виконання цілого того плану проголошення самостійності. Але Капкан, увійшовши в той же час в зносини з головою обраного Військовим З'їздом Комітету Симоном Петлюрою і з петлюрівською соціалістичною більшістю цього комітету, присягу свою зламав. План проголошення самостійності України таким чином упав"^[506].

Зі слів С. Шемета можна зробити висновок, що самостійницькі настрої М. Міхновського в червні (а не липні) втілились у намір (план) проголосити державну самостійність України (не задля реалізації Першого Універсалу, а навпаки — всупереч йому). Основним знаряддям при цьому мав послужити полк ім. Б. Хмельницького (про полуботківців — жодної згадки) Важливо звернути увагу і на те, що "план упав" через зраду Ю. Капкана, а не в результаті спроби його здійснення через полуботківців.

Останнє зауваження має спеціальне сутнісне навантаження. Адже значного поширення знайшли твердження одного з найавторитетніших дослідників життєвого шляху і творчої спадщини М. Міхновського — П. Мірчука. З посиланням на спогади С. Шемета П. Мірчук пропонує вже такий, надто відмінний від вищенаведеного, план: "Міхновський уклав зі своїми однодумцями план збройного виступу з метою перебрання в Києві та в усій Україні фактичної влади в українські руки та передання її Українській Центральній Раді як формальному і фактичному урядові самостійної Української держави. Міхновський вірив, що керівники Української Центральної Ради, переконавшись у безпідставності свого страху перед силою Росії та бачучи безсилля російського Тимчасового правительства протиставитись силою державницьким змаганням українського народу, всі як один закинуть свій "автономізм" та "федералізм" і сміливо прейдуть на шлях відвертого націонал-державного самостійництва. Тим більше, коли їх не проганятиметься з керівних постів, а навпаки, передастся їм всю захоплену українськими повстанцями фактичну верховну владу в Україні.

Переведення переговору (очевидно перевороту — В.С.) в Києві лягло на зформовані вже два українські національні полки — "Богданівців" і "Полуботківців". Проголошення повної самостійності України мало відбутися на могилі Тараса Шевченка над Дніпром. Було вирішено повезти полк "Богданівців" пароплавом на могилу для участі в тому святочному проголошенні самостійності Української Держави, після чого полк мав повернутися до Києва, де тим часом "Полуботківці" повинні були захопити в свої руки всі важливі пункти"^[507].

Оскільки план М. Міхновського П. Мірчук викладає з посиланням лише на одне джерело — спогади С. Шемета, варто відзначити, які елементи відрізняють його від першоджерела, одночасно давши їм (цим елементам) оцінку. План виглядає аж надто фантастичним: затяті "автономісти" і "федералісти" мали "всі як один закинуть" свої принципи й пристати на самостійницькі державницькі ідеї політичного діяча, якого вони вважали не меншим ворогом, аніж більшовиків. Можливо навіть більш небезпечним, оскільки допустили ще в той час співпрацю з організаціями РСДРП(б), а М. Міхновсьського вважали "українським фашистом", безвідповідальним авантюристом тощо^[508].

Проте, як це не дивно, а саме такі контури, які наведені С. Шеметом, окресляться пізніше у діях полуботківців.

П. Мірчук твердить, що проведення перевороту лягло на вже сформовані два полки — богданівців і полуботківців. В іншому місці своєї книги автор доводить, що саме П. Міхновський починає організовувати полуботківський полк^[509]. Оскільки солдати-грушківці стали рішуче вимагати визнання їх полком імені П. Полуботка, в двадцятих числах, точніше навіть наприкінці червня (М. Падалка без будь-яких підтверджень називає середину червня)^[510] викликає закономірне запитання — чи не змістив П. Мірчук події у часі?

Викликає і природний подив, чому сформований, діючий полк (богданівців) мав відправитися до Канева, тоді як із солдатами-новобранцями, чия боєздатність, організованість, політична орієнтація були більш ніж проблематичними, пов'язувався ключовий, найвідповідальніший пункт плану — захоплення Києва (з вояками штабу КВО, за деякими даними, близько 60 тисяч чоловік — В.С.)) Відправка богданівців до Києва в такому разі логічна лише в одному сенсі — позбавити Центральну Раду єдиної військової опори в Києві.

Цікаво, що П. Мірчук випускає в своєму цитуванні останнє речення С.Шемета, де йдеться про провал плану, й натомість зазначає: "Капкан виявив змову Винниченкові і Петлюрі і за їхньою намовою здержав "богданівців", як їх новий командир від участі в змові і в умовлений час з полком "богданівців" на могилу Шевченка не поїхав.

Полк богданівців, натомість розвивав свою роботу згідно з планом безперебійно"^[511].

І зрештою ще один історичний момент. За словами С. Шемета виходить, що план М. Міхновського провалився тоді ж, у червні 1917 року, і тоді ж, тобто ще до полуботківського руху, він змушений був залишити Київ. Точно відомо одне — М. Міхновського було вислано на Румунський фронт, проте коли це сталося, на жаль, даних немає. Але ні М. Грушевський, ні В. Винниченко, ні Д. Дорошенко, ні П. Христюк не вказують на прямий зв'язок М. Міхновського з подіями 4–6 липня 1917 року в Києві.

П. Скоропадський вважав, що "проти Міхновського з'єднались обидві українські соціалістичні партії — есдеки і есери. Винниченко, Петлюра і Грушевський спільними силами старалися вирвати з його рук провід над національним рухом в війську, але це їм вдалося зробити тільки за поміччю Керенського, який, як я чув, на прохання Петлюри заслав Міхновського (що був як адвокат прикомандирований до Київського військового суду) в далекий кут Румунського фронту"^[512].

Жодного разу прізвище Міхновського не згадується в документах, публікаціях українських газет початку липня 1917 року. Все це дає підстави вважати не лише недоведеним твердження про участь М. Міхновського у повстанні полуботківців, а й у підготовці його плану. Швидше можна згодитись на те, що М. Міхновський був незаперечним натхненником самочинного творення українських збройних сил як оплоту самостійності Української держави. І з цього погляду (саме з цього погляду) формування полуботківського полку на зразок богданівського (здійсненого за наполяганням М. Міхновського і за його планом) можна кваліфікувати як дітище М. Міхновського, втілення його намірів.

Можна згоджуватися з тим, що думки М. Міхновського, його плани червня 1917 р. були використані і коли виробляли план повстання полуботківців. Однак існують серйозні підстави для заперечень про безпосередню дотичність М.Міхновського до створення плану повстання полуботківців від 4 липня 1917 р. і його реалізації.

Інакше важко пояснити і ще один суттєвий момент — вказівку П. Мілюкова на те, що автором плану є молодший урядник (в інших документах — рядовий — В.С.) Осадчий.

***

Виступ солдатів-глушківців розпочався згідно з виробленим планом, після півночі 5 липня 1917 р. Без особливих вагань наелектризований, зголоднілий, озлоблений натовп полуботківців на перший же рішучий заклик кинувся до Києва. Уже з 2-ї години ночі з 4 на 5 липня в штаб Київської міліції стали надходити повідомлення, що на Сирці збираються дуже збуджені солдати-українці. З вигуками "Хліба дайте — ми голодні!" вони почали розтікатися в різних напрямках^[513]. Орган українських соціал-демократів "Робітнича газета" так описувала початок виступу: "Вночі з 4 на 5 липня начальник київської міліції п. Лепарський одержав відомості про те, що на Сирці збираються солдати, що звуть себе "полуботківцями", українці з полку ім. П. Полуботка, і щось заміряють робити, але що саме, сього ніхто докладно не знав. Не знали, як показали дальші події, й самі "полуботківці". Ясно лише одно — сих людей ніби умисне виголоджували кілька днів, бо першим їх криком було "ми голодні й босі — ми хочемо хліба!" Се сказали вони богданівцям, які хотіли їх заспокоїть й закликали до порядку.

І от ця зголодніла маса, ще відповідно загітована, рішила скористатись тимчасовим заколотом, який виник в зв'язку з останніми петроградськими подіями. Не уявляючи собі ясно, що саме їм треба робити, не маючи ніякого плану, ніяких ідейних гасел — маси голодних людей ідуть і роблять низку непотрібних, нерозважних вчинків"^[514].

Полуботківці передусім захопили зброю і кілька автомобілів у казармах 1-го запасного Українського полку в залізничному батальйоні і 5 авіапарку. Богданівці, за деякими твердженнями, спробували заступити дорогу бунтівникам, за іншими ж — перейшли відразу на їх бік^[515].

За свідченнями командира полку імені Б. Хмельницького його підлеглі в складі чотирьох рот вийшли з Бендерських казарм назустріч полуботківцям, не захопивши жодного патрона^[516], і дружелюбно пропустили повсталих біля Караваєвих дач до міста^[517].

Дещо інакше подає початок виступу П. Мілюков: "Богданівці спершу було заступили шлях полуботківцям і відібрали відозви членів вик[онавчого] комітету, які від'їхали на автомобілях. Але Майстренко почав кричати "вперед". Богданівці, переговоривши з полуботківцями, вирішили, що їх справа — добра, а Капкана слід заарештувати. Останньому довелось заявити, що він готовий іти разом…"^[518].

Між 3 і 4 годинами ранку полуботківці на кількох автомобілях з'явилися на Хрещатику і Олександрівській вулиці, почали обеззброювати і заарештовувати міліцейських чиновників і постових міліціонерів. Близько 5 години вони захопили штаб. міліції при Старокиївському районі і заарештували там начальника міліції міста поручика А. Лепарського. Після свого звільнення, приблизно через кілька годин, А. Лепарський розповів, що особи, які його заарештовували, стверджували, що вони діяли від імені двох полків — гетьмана Полуботка і Богдана Хмельницького.

На запитання А. Лепарського, чи знають солдати про акт Центральної Ради (очевидно мова йшла про Другий Універсал — В.С.) і чи знаходять вони, що їх дії йдуть врозріз з цим актом, було одержано відповідь: "Ми не знаємо і знати не хочемо. Якщо буде потрібно, заарештуємо і Центральну Раду"^[519].

Через деякий час з'явився і якийсь самозваний начальник міліції, що зажадав від Лепарського передачі справ. У приміщенні помічника начальника міліції доктора Анохіна були зламані всі шафи і пограбоване все майно. Із арсеналу штабу міліції забрано 155 револьверів системи "наган" і 70 тис. патронів до них, 15 револьверів системи "Сміт і Вессон", австрійські шашки та інше озброєння^[520]. Під час розподілу майна і зброї між солдатами виникали сутички й бійки.

На запитання, навіщо полуботківці вдалися до роззброєння міліції, ті відповіли: "Ми діємо за наказом командира полку Богдана Хмельницького Капкана, який всім розпоряджається"^[521].

Солдати також спробували відібрати у помічника комісара Старокиївського району Гуляєва ключ від камери, де знаходилися заарештовані, але, зустрівшись з рішучим опором, відмовилися від наміру.

Близько шостої години ранку полуботківці оточили приміщення державного банку і виставили свій караул. До приміщення, що всередині охоронялось юнкерами, вони зайти не наважилися. Було також зайнято казначейство, що паралізувало його роботу: приміщення заповнило більше 300 чоловік^[522].

Солдати-полуботківці оточили ряд державних установ, серед яких будинок присутственних місць. Поширились чутки про захоплення пошти і телеграфу, та невдовзі надійшли офіційні повідомлення про те, що їх охорону продовжують здійснювати юнкери першої школи прапорщиків.

Виникли безпорядки. М. Грушевський стверджує, що до повсталих приєдналася частина УкраїнськогоГенерального військового комітету (хоч не називає жодного імені). Це, звичайно, вплинуло на моральний дух повстанців і, на думку Голови Центральної Ради, в значній мірі пояснює початкові успіхи солдатів-грушківців.

Полуботківці прислали автомобіль до будинку, в якому мешкав Голова Центральної Ради — М. Грушевський, і запропонували йому через прислугу поїхати з ними. Довідавшись про його відсутність, вони спокійно від'їхали. Мета ж їх візиту і подальші плани щодо Голови Центральної Ради так і залишились нез'ясованими^[523].

Паралельно здійснював свої маневри і Перший Український полк. На шосту годину ранку його основні сили зосередилися біля будинку Центральної Ради. Тут командир полку Ю. Капкан підписав наказ: "Тимчасово беру на себе владу в м. Києві до з'ясування становища. Прошу мені підкорятись і завіряю, що жодних безпорядків не буде. Наказую всім військовим частинам м. Києва у повному складі з'явитись до Української Центральної Ради і чекати моїх розпоряджень. Проти українців ніяких виступів не робити"^[524].

Дії Ю. Капкана, зокрема наведений наказ, більшість дослідників схильні розцінювати передусім як пряме свідчення причетності до виступу полуботківців Центральної Ради. Зокрема, О. Знаменський вважає, що Рада безпосередньо підбурила полуботківців на виступ, коли стало відомо про збройну демонстрацію петроградських робітників і солдатів, яка поставила під сумнів подальше існування Тимчасового уряду. В такій обстановці, турбуючись і про свою власну долю (на випадок падіння петроградського уряду), і щоб випередити можливий виступ київських більшовиків, було вирішено використати збуджених, знервованих солдатів-полуботківців^[525]. Досить складна схема-розрахунок. І виглядає, здається, логічно. Та в кожному з елементів допущено хоч невеличке, та все ж перебільшення. Весь вищенаведений фактичний матеріал не дає достатніх підстав для таких висновків, яких дійшов О. Знаменський.

Що ж до наказу Ю. Капкана, то, думається, він має оцінюватися не як логічне продовження вчинків полуботківців, чи як акт, що з них витікає і їх вінчає, а навпаки, як такий, що намагається перешкодити розвитку, поширенню небажаних процесів, як спроба опанувати становищем, звести нанівець те, що встигли заподіяти полуботківці, стати на заваді їхніх наступних проявів. Адже саме даний наказ став підставою для того, щоб направити солдатів-богданівців на чолі з деякими членами УГВК для зміни караулів полуботківців. І це почало здійснюватись уже зранку 5 липня, тобто ще до того, як "мавр зробив свою справу", як оговтались і перейшли у рішучий контрнаступ військові власті штабу КВО.

Тим часом повсталі солдати продовжували розтікатися по місту, займаючи установи, влаштовуючи погроми, наводячи жах на громадян. Вони швидко зайняли Либідський район. Було заарештовано коменданта м. Києва генерала Цицовича. А в квартирі генерала К. Оберучева, який саме перебував у поїздці по підпорядкованих йому частинах у Житомирі, натовп полуботківців вчинив справжній погром^[526].

Забрано дорогоцінності, значну кількість речей. Але сюди встигли прибути юнкери і солдати, вірні командуванню штабу округи. Погромників заарештували і доставили до Маріїнського палацу. В одного із заарештованих вилучили офіційне посвідчення члена Ради полку ім. гетьмана Полуботка.

Щодо особистої позиції і дій Ю. Капкана міркування, які заслуговують на увагу, наводить М. Падалка: "Полковник Капкан знав про організацію виступу й організаторів його, навіть більш того, був в зв'язку з ними, але виступити не хотів і не міг. Невдалий виступ Богданівського полку разом з полуботківцями міг би здискредитувати тоді ще слабе українське військо в Києві і привести до небажаних наслідків. Отже, полковнику Капкану приходилося грати подвійну ролю: він був у зв'язку з організаторами повстання, хоч участи в підготовці його й не брав, з другого боку мусив солідаризуватися з Генеральним Комітетом як вищою українською військовою владою і виступити проти полуботківців^[527].

У ході подій офіцери, що командували полуботківцями, вдались і до морального шантажу. Так, оточивши наряд юнкерів, що охороняли склад тилової збройної майстерні Південно-Західного фронту, вони заявили начальнику караулу, що "стався переворот, всі наділені владою особи на чолі з комендантом і начальником міліції заарештовані і на їх місця призначені українці". Офіцери додали, що "сьогодні буде опубліковано Український маніфест Центральної Ради"^[528]. "Психологічна атака" мала успіх — караул юнкерів було знято і зловмисники одержали (хоч і офіційно оформлені довідкою складу) 10 кулеметів і 1200 гвинтівок^[529].

За іншими даними, полуботківці захопили в арсеналі 1500 рушниць^[530].

На більшість киян виступ полуботківців справив враження вибуху бомби. Гнітючий почасти панічний настрій посилювався з виходом газет, які на перших сторінках крупним шрифтом з відтінком трагічності повідомили про останні події. Тут же вміщувалися надто тривожні телеграфні матеріали про сплеск стихії в Петрограді.

Очевидці були збентежені небаченим до того дійством. Один з них так описує влаштований полуботківцями похід-демонстрацію до приміщення Центральної Ради: "В повітрі було тихо, сонце світило яскравою. Заповідався чудовий, погідний день.

Я дійшов до Бесарабки й повернув був на Хрещатик, коли раптом увагу мою звернув на себе якийсь мовчазний похід Маси людей на Васильківській вулиці. На чолі того походу запримітив я велике жовто-блакитне знамено.

Я зупинився. Не тому, що походи з українськими прапорами були рідкістю в ті часи. Навпаки, до тих походів у 1917 р. око так призвичаїлося, що вони вже не робили на глядача більшого, як усяке повсякденне явище враження…Але той похід, який я побачив ранком 5 липня, сильно вразив мене якоюсь відмінністю, не буденністю, непохожістю на всі інші походи. Був се глибоко мовчазний, зосереджений рух маси людей, що мав якусь певну, заздалегідь намічену важну ціль — і ця його певність, рішучість і мовчазна урочистість мимоволі передавалася глядачеві. Так могли йти люди тільки в бій, на діло, кінцем якого була смерть або побіда. Рішучість і зосередженість тієї маси людей на цілі, до якої вони йшли, була так різко позначена на їх руху, що в цій лаві людей, в цьому потоку окремих людських тіл не помічалося окремих постатей. Це був живий моноліт, скований єдністю наміру й цілі. Таких походів ні перед тим, ні потому я в своєму житті не бачив. Він на ціле життя лишив у мені незатерте глибоке враження.

Я стояв, мов окам'янілий, і дивився. Таке ж враження, як і на мене, зробив цей рух і на масу інших людей, що були в той час на вулиці. Всі зупинилися і мовчки вглядалися в цю сіру, рішучу, одностайну, похмуру масу війська, що без команди, мовчки сунула ряд за рядом, різко вибиваючи крок на вуличному камені й не оглядаючись ні на людей, ні на сонце, ні на погідність чудового ранку. Блискуча щетина багнетів на сильно затиснених у руках крісах без слів промовляла про те, Що це не парад, а якась данина на вівтар своєї батьківщини й святого обов'язку. Хто були ці люди, звідки вони, як називалася та похмура бойова маса вояків, — я не знав. Я тільки бачив, що це було справжнє військо й що на чолі того війська маячив жовто-блакитний бойовий український прапор"^[531].

Проходячи повз будинок Педагогічного музею, полуботківці вигукували: "Слава Українській Центральній Раді!"^[532].

Різною була реакція політичних кіл на розвиток кризи в Києві. Мабуть, найбільш поінформованими про настрої полуботківців, їхні можливі дії були Центральна Рада, Український Генеральний військовий комітет. У приміщенні Української Ради скликано екстрену нараду Генерального Секретаріату за участю членів УГВК, коменданта міста генерала Цицовича, якого повсталі досить швидко звільнили з-під арешту, начальника штабу Київської військової округи, а також представника полуботківців — командира полку, прапорщика Романенка. В результаті командир повсталих дав згоду передати всі караули, зайняті полуботківцями, полку ім. Б.Хмельницького^[533].

Засідання в Генеральному Секретаріаті відбувалося уже після одержання інформації про розстріл демонстрації в Петрограді і зосередження влади в руках Тимчасового уряду. Безумовно, це не могло не вплинути на зміст рішення. Операція ж зі "зміною караулів" була, очевидно, найбезболіснішою і водночас давала Центральній Раді можливість наступного маневрування, більше того, нагромадження політичного капіталу за будь-якого варіанту розвитку подій.

В офіційному повідомленні "Робітничої газети" позиція і дії Центральної Ради знайшли таке висвітлення: "Коли про події довідалась Українська Ц. Р[Ада] й Генер. Військ. Комітет, вони негайно ж вжили всіх заходів, щоби встановити у місті спокій і порядок.

Був викликаний полк ім. Хмельницького і за його допомогою вже на 1-шу годину дня було знято всі караули полуботківців і припинено всякі непорядки у місті. Майже ніде полуботківці не робили опору, лише при видаленню їх зі вещевих складів і арсеналу виникли сутички й дійшло до вжиття зброї. Є поранені й убиті з тої й з другої сторони. Витісняли тут полуботківців юнкери"^[534].

Участь чинів Центральної Ради і УГВК в агітації серед полуботківців здебільшого була ефективною. Газета так передає один з епізодів: "Члени Ради вступають у розмову з солдатами. Український військовий депутат прап. Герасименко звертається до сотні з короткою промовою і запитує, чи довіряють вони Центральній Раді."Віримо!" — дружно одповідають солдати і погоджуються йти назад в свої казарми"^[535].

Дії Центральної Ради і Штабу Київської військової округи координувалися. Ще о 10 годині ранку на нараді представників Генерального секретаріату Центральної Ради і командування КВО було досягнуто угоди, згідно з якою полковник Ю. Капкан відмінив наказ про зосередження в своїх руках повноти влади і зобов'язав всі військові частини підкорятися розпорядженням командуючого округою^[536].

Мабуть, вперше дійшли не просто згоди, а такої єдності поглядів і дій, коли керівництво операціями довіряли представнику УГВК. Виконуючий обов'язки головного начальника Київської військової округи генерал-лейтенант Трегубов (Оберучева, як зазначалося вище, в Києві на той час не було) видав такий наказ по Київському гарнізону: "Члену Українського Генерального Військового Комітету, що состоїть при Центральній Раді, Генерального штабу ген-майору Кондратовичу доручаю за згодою Української Центральної Ради встановити порушений в деяких частинах гарнізону м. Києва порядок. В разі потреби звертатись до коменданта за нарядом війська. 5 липня 1917 р. Ген. — лейт. Трегубов"^[537].

Не можна відкинути і свідомого прагнення начальства штабу КВО якомога більше "задіяти" для придушення виступу полуботківців УГВК. Адже саме 5 липня в "Робітничій газеті" з'явилася стаття "Військовий Генеральний Комітет" за підписом "Д.А.", що своєрідно тлумачила положення ІІ-го Універсалу, в якому не було згадки про Генеральний військовий комітет, а йшлося лише про представництво Центральної Ради у різних військових інстанціях з метою комплектування окремих українських частин. "Отже, — зазначалося в публікації — ясно, що завданням Генерального Комітету має бути комплектування українських частин, значить організація їх і тільки. Права і обов'язки командування до Генерального Комітету не належать. Міністри, що вели переговори з Центральною Радою, рішуче побачили порушення єдності армії в уділенню Генеральному Комітетові права командування.

Розуміється, це право дуже важливе, але і дуже відповідальне. Віднині, позбавившися права командування, Генеральний Комітет, а з ним і Центральна Рада, не несуть ніякої відповідальності за виконання військових обов'язків українськими частинами.

Відправка українських частин на фронт, згода чи незгода їх іти в атаку, це все тепер діло їх і загального командування, Український Генеральний Комітет в тому вмиває руки. Члени Генерального Комітету, можливо, як громадяне, але як приватні громадяне, могли б проводити агітацію відповідно своїх переконань, але це ні в якому разі віднині не є їх обов'язком^[538].

Отже не судилося УГВК вийти „сухим із води”. Обставини випередили його розрахунки. Щодо наказу генерала Трегубова, не треба володіти особливим даром фантазії, щоб зрозуміти, що військовою мовою у військовий час означають формулювання „встановити порушений порядок”, „в разі потреби” і з „нарядом війська”. Як мінімум, у конкретній ситуації для полуботківців це обіцяло роззброєння їх будь-якою ціною і насильну відправку на фронт.

Для "наведення порядку" крім Першого українського запасного піхотного полку ім. Б. Хмельницького штабом КВО були виділені 3-я школа прапорщиків, підготовча командна школа, гвардійський кірасирський полк, 2-й запасний саперний батальйон, артилерійський підрозділ^[539].

Видано наказ про негайну здачу повсталими зброї^[540]. При певних розбіжностях поглядів щодо використання військової сили (Центральна Рада прагнула все ж по змозі м'якше, делікатніше розв'язати конфлікт) одними вмовляннями, звичайно, не обійшлося. Так, невдовзі після блокади банку туди були направлені посилені наряди юнкерів, які заарештували всіх полуботківців, що там знаходились, і відвели їх до штабу фортеці. Аналогічні арешти відбулися і в ряді інших пунктів, де виялялися безчинства повсталих. За повідомленням "Киевской мысли" "заарештовані безперервним потоком зранку доставляються в штаб фортеці і палац (Маріїнський палац — В.С.). мобілізовано всі сили Київського гарнізону, військові частини енергійно придушують безчинства полуботківців, які весь час продовжуються.

В палаці встановлено безперервні чергування із представників штабу фортеці, штабу військової округи, Рад робітничих і військових депутатів і громадських організацій.

На вулицях затримують масу осіб з пограбованими речами. їх доставляють у Палац, піддають допросам"^[541]. Старшин переправляли до приміщення Центральної Ради, де під чесне слово і зобов'язання повернутись у казарми їх відпускали^[542].

О 13-ій годині надійшли повідомлення про перші збройні сутички. В телеграфному батальйоні, що усмиряв полуботківців з'явилися поранені. Поширилися чутки, що були вже й убиті.

Що ж до більшовиків, то немає фактів, які б підтверджували їхню причетність до виступу полуботківців. Проте, як відомо, вони вели постійну пропаганду проти війни, за укладення миру, викривали імперіалістичні наміри Тимчасового уряду. Тому на більшовиків, передусім, і вирішено було покласти відповідальність за ганебне воєнне фіаско.

У пресі розпочалася гучна антибільшовицька кампанія, подекуди траплялись антибільшовицькі ексцеси, (юнкерами з санкії есеро-меншовицького виконкому ради робітничих депутатів були заарештовані двоє членів більшовицької фракції^[543]) що змусило організації РСДРП(б) вдатися до тактики оборони. Так, не маючи інформації про переговори в Грушках делегації Центральної Ради, не знаючи і про виступ полуботківців, а посилаючись лише на репресії проти більшовиків, вранці 5 липня члени виконкому Ради робітничих депутатів-більшовиків внесли до президії виконкому екстрену заяву. Її повний текст: події нинішнього дня набрали такого обороту що екстрене засідання В.К. вкрай необхідне. За розпорядженням властей палац (Маріїнський палац, в якому містились тоді керівні центри ряду політичних партій, серед них Київський комітет РСДРП(б) і рада робітничих депутатів — В.С.) зайнято розгнузданою кампанією юнкерів. Двоє наших товаришів (Горвіц і Каплан) були заарештовані. До палацу і з палацу нікого не пропускали. Громадянин Фрумін заявив при свідках, що він розпорядився заарештувати більшовиків. Голова ВК Ф.Р.Д. Незлобін, не бентежачись, заявив Майорову (члену Київського комітету РСДРП(б) — В.С.), що таких мерзотників, як більшовики слід заарештовувати і т. д. В місті запанувала диктатура контрреволюційної вояччини, яка діє, очевидно, у повній згоді з партіями меншовиків і народників. Це один бік справи.

Як природний і неминучий наслідок цих обурливих заходів серед солдатів і робітників наростає невдоволення. З години на годину окремі частини військ можуть виступити на вулицю, щоб припинити цю контрреволюційну роботу. Ми вимагаємо негайного скликання Виконавчого К-ту і запровадження в Києві свободи зборів, переміщення і агітацій. Палац має бути очищений від юнкерів і прапорщиків. Всі пани, які віддали розпорядження, що суперечать законам революції, повинні бути негайно заарештовані і передані революційному суду робітників і солдатів.

У випадку, якщо Вик. К-т відмовиться прийняти відповідні заходи, ми не можемо поручитися за спокій в Києві і знімаємо з себе відповідальність за можливі кровопролиття”^[544].

В документі привертає увагу кілька моментів: По-перше, він був підготовлений і внесений до виконкому Київської ради робітничих депутатів 5 липня, коли нічні події ще не були відомі членам комітету РСДРП(б)^[545] і на них немає жодного посилання.

По-друге, генеральна спрямованість документа-засудження військових властей, лідерів меншовицько-есерівської ради робітничих депутатів за вчинені обіцяні кроки проти більшовиків.

У "Голосі соціал-демократа" документ опубліковано під назвою "Збройний виступ контрреволюціонерів".

В умовах виступу полуботківців ультимативні вимоги більшовиків справили певне враження на членів виконкому ради робітничих депутатів. Виконком ухвалив негайно звільнити заарештованих членів комітету (що без затримки було здійснено) і обрав трійку (двоє більшовиків і меншовика) для розслідування інциденту^[546].

Було також ухвалено рішення про тимчасову заборону вуличних мітингів і зборів.

У відозві до населення, підписаній виконкомами Рад робітничих і військових депутатів, комітетами більшовиків, меншовиків, есерів, Бунду, УСДРП, Київською групою соціал-демократів Польщі і Литви зазначалося, що "темні сили намагаються використати народну нужду породжену кривавою війною і загальною розрухою в державі… В крові народній, в розгромі і розрусі бажають вони загубити справу революції і повернути владу старим насильникам. Відозва закінчувалася закликом не допускати "жодних самочинних виступів, здатних зіграти на руку контрреволюції"^[547].

Коли до виконкому надійшли відомості про те, що полуботківці оточили майстерні і склади "Арсеналу", а всюди виставлені посилені караули юнкерів, обрана виконкомом трійка направилася до "Арсеналу".

Є. Бош згадує: "Біля запертих складів зі зброєю скупчилося чоловік 30–40 неймовірно обідраних людей, які щось вигукували, більшою мірою неозброєних. Їх оточили з вулиці, але не з боку будівлі, чоловік 25 добре озброєних юнкерів, що спокійно спостерігали за обідранцями. Коли ми під'їхали, все одразу замовкло, юнкери запобігливо пропустили нас до "повсталих". На наші запитання „повстанці” деякий час нічого не відповідали, потім почулись окремі вигуки "Чого говорити, бери зброю". Але тут із їхніх же рядів пролунали голоси протесту: "Досить кричати, це члени виконкому Ради робітничих депутатів. Із плутаних відповідей кінець-кінцем з'ясувалося, що вони 3 дні сидять без хліба і що прийшли до них увечері "люди" і стали кликати "йти в місто, там дадуть хліба і обмундирування"”^[548].

Досить просто, дещо примітивно і навіть з певним елементом сумного комізму, та врешті-решт (і це головне) ефективно ситуацію біля "Арсеналу" вдалося розрядити. "Поспостерігавши деякий час, як чоловік 150 полуботківців, що розташувалися біля "Арсеналу", начебто для обстрілу боязно, нерішуче вичікують і боязно озираються по боках, товариші з осередку (більшовиків) виступили непомітно і розсипалися в рядах полуботківців, де повели дружні розпитування і розмови. Зібравши достатні відомості, вони повернулися до "Арсеналу" і запропонували робітникам відкрити ворота і накормити "повстанців", через те, що вони жодної небезпеки для "Арсеналу" не становлять і все говорять одне: "Хліба не дають. З дні не їли". І коли члени виконкому Ради робітничих депутатів приїхали до "Арсеналу" (це було, очевидно, між 14.30 і 15.00 годинами, оскільки з Маріїнського палацу комісія виїхала о 14 годині З0 хвилин^[549] — В.С.), там уже все було ліквідовано, частина розійшлась, а частина мирно жувала хліб, запиваючи окропом. До вечора вся комедія припинилася, і полуботківці пішли спокійно в казарми, посилені наряди юнкерів були зняті^[550].

За схожим сценарієм розвивалися події і в 3-му авіапарку. На той час тут досить міцні позиції завоювали більшовики. Репресії проти останніх викликали у авіапарківців протест. Вони виділили у розпорядження організації РСДРП(б) З автомобілі, почали видавати зброю^[551].

Можливо, остання обставина і зіграла вирішальну роль у тому, що в атмосфері наростаючої антибільшовицької кампанії, намагаючись обов'язково віднайти винних, виконавчі комітети громадських об'єднаних організацій і Ради робітничих депутатів, а також військові власті направили військовому міністру телеграму, в якій, зокрема, зазначалося: "Бунтівники при сприянні 3-го авіапарку захопили склад фортеці, пограбували склади, захопили штаб округу та ін.”^[552]. Проте голова Генерального Секретаріату Центральної Ради В. Винниченко і Генеральний секретар у військових справах С Петлюра спростували у своїй телеграмі-заяві такі твердження. З самого рання, — говорилось у спростуванні, - парк було захоплено несподівано „полуботківцями”, а потім завдяки діяльним і тактовним заходам 3-го авіаційного парку, які виявились в тому, що повстанців нагодували і скупчили в подвір'ї майстерень парку та завдяки розпорядності голови українського комітету парку військового урядовця Кустовського і коменданта парку, які безперестанно діставали вказівки від Генерального Секретаріату Центральної Ради, справа була щасливо в межах парку полагоджена без пролиття крові. Таким чином поміч парку, про яку говорить виконавчий комітет, виявилась не в приєднанні до анархічного виступу "полуботківців", а навпаки в діяльній і тактовній його локалізації"^[553]. Згодом В.Винниченко і С. Петлюра додавали, що значна частина загітованих полуботківців вирішила, не зважаючи на протидію своїх командирів, залишитися на території парку^[554].

Дещо інакше цей епізод висвітлено в книзі "1917 год на Киевщине. Хроника событий": „Натовп полуботківців, який прибув до 3-го авіапарку, висунув вимогу видати зброю із сусідніх з авіапарком складів. На вимогу паркового комітету солдат склади зі зброєю були відчинені, і солдатам видали патрони, гвинтівки і кулемети. На 11 годину більшість озброєних солдат, вишикувавшись по взводах, зайняли фортечні вали для відсічі ланцюга солдатів 2-го запасного понтонного батальйону, що наступав на авіапарк. Завдяки вжитих командуванням заходів наступ було припинено. До 4-ої години дня, коли ліквідація виступу полуботківців в місті підходила до кінця, в авіапарк прибули представники командування і У.Ц.Р. і запропонували солдатам, що знаходяться в авіапарку, залишити межі майстерень. Більшість солдатів авіапарку до другоїгодини приступили до роботи. Лише невелика частина їх, озброєна гвинтівками, була в ланцюгу на фортечних валах. Після уходу з парку полуботківців та інших солдатів ця частина також приступила до роботи"^[555].

Таке трактування подій в 3-му авіапарку здійснено на матеріалах публікацій газет ("Киевская мьісль", "Нова Рада", "Робітнича газета"). Варто додати лише те, що за даними "Киевской мысли", полуботківці одержали в свої руки зі складів 10 кулеметів і 5 тис. гвинтівок^[556]. Та як би там не було, ясно одне — до крайніх заходів, до кровопролиття справа в 3-му авіапарку не дійшла.

Надвечір виконкоми громадських об'єднаних організацій, рад робітничих і солдатськіх депутатів направили військовому міністру офіційне повідомлення про виступ полуботківців^[557]. До нього, безумовно надійшли відомості і від штабу КВО. У відповідь О. Керенський передав телеграфом до Києва вимогу командуючому округом "всіма наявними засобами "охороняти порядок у військах і негайно припиняти будь-які спроби відкритої непокори, протидії і збройного опору владі Тимчасового уряду. В разі необхідності міністр пропонував "рішуче діяти відповідно до обстановки, не чекаючи подальших вказівок"^[558].

Військове командування КВО вжило ряд рішучих заходів для опанування ситуацією. Керівництво діями щодо боротьби з безчинствами було передано генерал-майору Оболєсову. Спеціальним наказом заборонялися без відома останнього будь-які кроки^[559].

У свою чергу Голова Генерального Секретаріату В. Винниченко надіслав інформацію Тимчасовому уряду: "У відповідь на ваше запитання про відгуки петроградських подій в Києві повідомляю: Центральна Рада і виконавчі комітети послали до Петрограда телеграму з заявою про цілковиту готовність всіма силами піддержувати Тимчасове правительство і з осудом виступів безвідповідальних груп. Видана відозва до населення Києва і всього краю.

Вночі на 5 липня група українців-вояків біля 5000 чоловік, яка складалася з ешелонів, що проходили через розбивний пункт, та самовільно і всупереч розпорядженню Генерального Комітету назвала себе полком імені гетьмана Полуботка, захопила арсенал, озброїлась і поставила караули коло державних установ. Генеральний Секретаріат негайно вжив рішучих заходів до встановлення порядку. Викликано військо гарнізону, як українці, так і росіяни охороняють місто.

Частину повсталих заарештовано. Інші повстанці під впливом рішучих заходів Генерального Секретаріату лишають фортецю та арсенал. Охорону беруть на себе полк імені Хмельницького, сапери, юнкери та інші частини гарнізону. За згодою Секретаріату з командуючим військовою округою охорона міста та околиць, а також відновлення порядку доручено члену Генерального Комітету генералу Кондратовичу.

Секретаріат у справі заспокоєння міста йде в тісному контакті з місцевими комітетами громадських організацій, Ради робітничих та солдатських депутатів. Місцеві організації більшовиків, разом з іншими революційно-демократичними організаціями, сприяють заспокоєнню. Не вірте агентським і газетним звісткам — вони складені нашвидку, під впливом непровірених чуток, які розповсюджуються наляканою людністю. Відомо поки що тільки про одного пораненого"^[560].

Незважаючи на вжиті заходи, роззброїти всіх полуботківців, вичерпати конфлікт 5 липня так і не вдалося.

Зокрема, на Печерську до самої ночі йшли багатолюдні мітинги, виступали численні промовці. Щоправда, значну частину полуботківців вдалося повернути до казарм.

У ніч з 5 на 6 липня 1917 р. під головуванням М. Грушевського відбулося засідання Малої Ради, яке, звичайно, першим питанням розглянуло події, викликані виступом полуботківців. У його обговоренні взяли участь М. Ковалевський, М. Грушевський, Б. Мартос, Л. Кондратович і Березнюк. Ухвалили: "Доручити Генер[альному] Секр… по військовим справам, щоби він негайно розглянув події з полуботківцями, вияснив дійсний стан справи, випустив окремі повідомлення до населення міста Києва з виясненням правдивого характеру події і зложив справоздання на слідуючому засіданні Малої Ради"^[561].

На виконання рішення Ради Голова Генерального Секретаріату В. Винниченко і Генеральний секретар військових справ С. Петлюра звернулися з відозвою "Од Генерального Секретаріату". Виклавши хід повстання, давши йому негативну оцінку, вони завершували її словами: "Повідомляючи про сумний і недопустимий вчинок гвалтівників-українців, Генеральний Секретаріат повідомляє громадян міста Києва і цілої України, що він, беручи після Універсалу Центральної Ради й декларації Російського Тимчасового уряду в свої руки владу, обороняючи інтереси революції на Україні, не допустить, щоб волю і громадський лад ким би то не було порушено. Закликаючи громадян до спокою, до праці, Генеральний Секретаріат разом з тим повідомляє, що він зуміє дати раду тим, хто йде всупереч волі наших найвищих установ і заважає їм працювати на добро України та революції"^[562].

Ніч з 5 на 6 липня 1917 року пройшла в цілому спокійно. Біля всіх державних установ було виставлено посилені пости юнкерів, солдатів, вірних військовому начальству, за допомогою міліції мобілізовано дружинників. У Маріїнському палаці здійснювали чергування представники ради робітничих і ради селянських депутатів, міського виконавчого комітету, громадських об'єднаних організацій, інших громадських організацій і партій.

До ранку місто було в значній мірі звільнено від полуботківців. Щоправда, не обійшлося без інцидентів. Останньою виходила з міста та частина повсталих, яка зай. мала штаб фортеці на Печерську. Вертаючись у Грушки, на місце свого постійного перебування, полуботківці о 4.30 ранку зустрілися на перехресті Бібіковського бульвару і Володимирської вулиці з патрулем Першого ім. Б.Хмельницького полку, який в цей час ішов згори од Володимирського Собору. Спокійно пропустивши полуботківців, патруль з Бібіковського бульвару звернув на Володимирську, прямуючи до приміщення Центральної Ради. На Володимирській, недалеко від перехрестя, у цей час стояв другий патруль з юнкерів 3-ої школи прапорщиків. Юнкери також спокійно пропустили полуботківців, але побачивши зараз же за цим богданівців, що звертали на Володимирську, подумали, що то повернулися полуботківці, і кинулися до зброї.

Пострілами з кулемета і рушниць було вбито одного солдата полку ім. Б.Хмельницького і двох легко поранено. За розпорядженням військових властей начальника караульного дозору було заарештовано і розпочато слідство^[563].

За повідомленням інформаційних агентств і очевидців, полуботківці, залишаючи Київ, забрали з собою "багато рушниць, патронів і кільканадцять кулеметів, а прийшовши в Грушки, окопались там"^[564].

Ранком того ж дня до полуботківців направили трьох представників — від Генерального Військового Комітету та ради військових депутатів, Генерального Секретаріату, щоб умовити їх "скласти зброю та відправитися на фронт. Цієї мети досягнути не вдалось, але вмовляння все ж таки зробили на вояків той вплив, що вони вирішили поважно вести переговори з представниками нашої крайової влади і отримали для цього організоване представництво, а не випадкове, як було перше.

Обрано було по одному представникові від кожної сотні, яких у полуботківців є 16, та ще від якихось там полкових установ, — всього біля 20 душ"^[565]. Делегація мала прибути до Центральної Ради наступного дня. Тим часом у деяких місцях Києва зчинялась стрілянина, до військових властей і міліції надходили виклики, але винуватців не знаходили. Поодинокі солдати, що бродили містом, заарештовувались.

Об 11 годині ранку в Маріїнський палац надійшло повідомлення, що в 2-му саперному запасному батальйоні, який недавно був приведений до Києва з Харкова і відомий своєю схильністю до більшовизму, ведеться агітація з метою приєднання до полуботківців. В батальйон терміново відрядили представників ради робітничих і ради солдатських депутатів для контрагітації^[566].

Емісари рад роз'їхались і по інших частинах гарнізону, повсюдно проводили роз'яснювальну роботу, організовували збори, на яких ухвалювалися резолюції в дусі позицій Київських рад, резолюції підтримки Всеросійського з'їзду рад робітничих і солдатських депутатів, підтримки Тимчасового Уряду в його боротьбі з "анархічною меншістю і будь-якими контрреволюційними проявами"^[567]. Чимало військових частин направляли своїх представників з пропозиціями надати допомогу в приборканні повсталих, та потреби в цьому не було.

Відбулось об'єднане засідання виконкому Ради об'єднаних громадських організацій, військових депутатів, а також представників партій. Обговорювалося питання про заходи щодо остаточної ліквідації наслідків виступів полуботківців. Доповідач генерал Трегубов доводив, що виступ ніяк не можна вважати заворушенням. На його думку, намічена програма рішучих заходів не виконана через прагнення Центральної Ради і виконкомів рад робітничих, військових депутатів залагодити справу мирним шляхом. Вирішено було створити при головнокомандуючому округом комітет у справі розв'язання всіх питань, пов'язаних з виступом полуботківців^[568].

Газети повідомили, що внаслідок останніх подій в Петрограді і Києві УЦР вирішила визнати за існуючим складом Генерального Секретаріату всі повноваження крайового органа влади"^[569]. Вечірній випуск "Киевской мысли" вийшов з редакційною статтею "До спокою!" Цікаві перші оцінки причин і ходу повстання солдатів: "Київ учора став ареною хвилювань, які викликали тривогу в місті. Рух голодних і недисциплінованих "полуботківців" став набувати спочатку надзвичайно бурхливих форм. Київські хвилювання стали відбиттям петроградської громадянської війни. Правда, нічого подібного тому, що було в Петрограді, в Києві не було. Зголоднілі люди, що просили хліба, просили, щоб їх хоч один раз нагодували як слід, дуже мало „нагадували тих, які в Петрограді стріляли впродовж вулиць. Але привид розрухи і анархії з'явився вчора в Києві…"^[570].

Автори статті вважали, що виступ ліквідовано завдяки єдності всіх демократичних сил як українських, так і неукраїнських, і попереджували, що ситуацією можуть скористатися різного роду темні сили, які вже піднімають голови^[571].

***

Заарештованих 5 липня полуботківців із Маріїнського палацу перевели до штабу фортеці. Розпочате слідство відразу ж виявило, що серед затриманих і залучених до дізнання були особи з безумовно карним минулим. Так, у числі "полуботківців" упізнали Бугаєва, який начебто керував погромом квартири К.Оберучева. В карно-пошуковому відділені Бугаєв давно стояв на обліку як відомий злодій, небезпечний рецидивіст. Правда, його вже в палаці випустили з поля зору і лише через тиждень випадково розпізнали серед заарештованих, які знаходились у приміщенні гауптвахти. Бугаєв перебував там під вигаданим прізвищем Долговенка^[572].

Тим часом кількість затриманих за підозрою участі в повстанні з кожним днем збільшувалася. Лише в ніч з 6 на 7 липня в Бульварному районі заарештовано 80 полуботківців, у Плосскому районі — 34. Усіх їх доставлено до комендантського управління. Згодом з'ясувалося, що до полуботківців приєднались і деякі охоронці порядку. Серед них — завідувач одного із відділень Подільського району Відек, що особисто заарештував комісара району, сприяв арешту інших чинів міліції, вилученню зброї.

У Лук'янівському районі допомогу полуботківцям надав міліціонер П. Динников^[573].

Також установлено, що діяльну участь у русі полуботківців взяли колишні поліцейські чини. Так 7 липня на Єврейському базарі був затриманий і доставлений в управління Бульварного району колишній городовий Д. Гладенький, який прослужив 4 роки в поліції. У нього вилучили прохідне посвідчення, підписане командиром полку ім. П. Полуботка прапорщиком Романенком. Під час обшуку на квартирі у Д. Гладенького знайдено значну кількість зброї^[574].

Підраховані і жертви. Крім згаданого солдата богданівського полку, інші були теж випадковими: чиновник карно-пошукового відділення Войцехівський (побитий під час самосуду), Феткевич (поранений невідомим пострілом у спину з револьвера), двірник з М. Житомирської вулиці (вбитий автомобілем полуботківців)^[575].

У ніч на 7 липня в деяких місцях сталися ексцеси. Так, група полуботківців здійснила набіг на селище Пуща-Водиця. Було влаштовано трус дач і вилучено знайдену зброю.

7 липня з Житомира "з поїздки по округу" повернувся комендант КВО полковник К. Оберучев^[576] і надав діям щодо ліквідації конфлікту в Києві більшої рішучості, жорстокості. На його настрій, очевидно, вплинув і факт погрому власного помешкання. Коли делегація полуботківців, обрана напередодні в Грушках, направилася до Педагогічного музею для переговорів з Центральною Радою, то частина її була заарештована, решта дісталася до місця, подолавши значні труднощі і спізнившись у результаті на 2 години. Заарештовані члени делегації теж були доставлені до Центральної Ради представником міліції через кілька годин і звільнені лише після посвідчення членів Центральної Ради.

Під час переговорів між делегацією полуботківців і членами Ради та Секретаріату делегати вели себе поміркованіше, ніж у попередні дні. Основним домаганням було послати їх на фронт єдиним полком. Погоджувалися навіть не формуватись остаточно в Києві, а "щоб лише принципіально визнати їх полком". Аргументувалося це тим, що коли розкидають по різних частинах, над ними можливі знущання через вчинені бешкети. Для цього просили ще раз звернутися до російського уряду за дозволом.

Залишення зброї постійно не домагались, а на тому, щоб полк звався іменем гетьмана Полуботка і зовсім не настоювали, бо їм, як самі визнавали, "після всього того, що сталося, сама ця назва буде викликати неприхильне ставлення до полку."

У скоєному полуботківці не визнавали своєї вини, доводячи, що вони лише провели демонстрацію без людських жертв, а якщо такі й були, то сталося це через тих, хто нападав.

Усіх карних злочинців та непевних осіб полуботківці охоче погоджувалися видати, оскільки самі не хотіли, щоб ті були серед них; і як тільки буде дана згода йти на фронт полком, то на другий же день вони виступлять, не чекаючи технічного облаштування^[577]. Переговори ці уже давно наближалися до кінця, коли на нараду приїхав генерал Л. Кондратович, що керував штабом на Сирці, створеним для роззброєння повстанців (там же перебували командир полку ім. Б. Хмельницького Ю. Капкан і член Українського Генерального військового комітету В. Поплавко). Л. Кондратович повідомив, що К.Оберучев дав розпорядження вжити найрішучих заходів і силою примусити полуботківців іти на фронт. На виконання цього розпорядження до Грушок послано військо з гарматами, зокрема кірасирів 2-го саперного батальйону і курсантів підготовчої школи прапорщиків^[578].

В. Винниченко і Л. Кондратович зараз же поїхали до Оберучева з проханням не застосовувати зброї, а зачекати до 12 години ранку 8 липня, коли вони сподівалися на відповідь із Петрограда. Така відстрочка, на їх думку, не пошкодить, і на другий день полуботківців можна буде так само втихомирити, визнавши їх полком, або примусивши їх силою скласти зброю.

Такого ж змісту телеграму В.Винниченко відразу ж направив по прямому проводу Тимчасовому уряду.

К. Оберучев відмовився відмінити своє розпорядження, посилаючись на те, що спинити війська, які уже вирушили і незабаром будуть у Грушках, неможливо.

Після цієї звістки переговори були припинені і делегати-полуботківці, переконавшись, що Генеральний Секретаріат нічого вже не зможе вдіяти, повернулися до Грушок, щоб запобігти можливій провокації та умовити полуботківців скласти зброю. Однак делегати зазначили, що хоча вони не бажають кровопролиття, але не мають наміру здати зброю К. Оберучеву, а лише Центральній Раді^[579].

На двох автомобілях разом з делегацією полуботківців до Грушок поїхали від Генерального Секретаріату І. Стешенко та Б. Мартос з метою, щоб до прибуття посланого К.Оберучевим війська умовити полуботківців скласти зброю не перед збройною силою останнього, а перед моральним авторитетом Центральної Ради. Але там уже розпочалася стрілянина.

Різні джерела по-різному визначають ініціаторів сутичок. Та, очевидно, за тих обставин це вже було непринципово. Адже одна збройна сила йшла на іншу, і тут найменший конфлікт відразу ж закінчувався застосуванням зброї. А в результаті вбито чотирьох солдатів-грушківців, поранено трьох кірасирів і двох курсантів^[580].

Делегатам від Генерального Секретаріату з великими труднощами вдалося вгамувати пристрасті. При цьому довелося ще раз посилати гінця до К. Оберучева (цим гінцем був Б. Мартос) і відмовити його від виконання наказу про арешт всіх офіцерів-полуботківців.

Врешті-решт в обстановці напруженого, та все ж спокою полуботківці надвечір стали здавати зброю солдатам полку ім Б. Хмельницького^[581]. Лише до "Арсеналу" було відправлено 14 возів, наповнених конфіскованою зброєю^[582].

Тим часом по місту стали поширюватися чутки про намір більшовиків і солдатів 3-го авіапарку приєднатися до полуботківців. Виконком Ради робітничих депутатів на прохання комітету РСДРП(б) у зверненні до населення запевнив, що будь-якої участі у повстанні полуботківців більшовики не брали, а навпаки, разом з іншими партіями й організаціями вживали заходів до локалізації подій^[583].

Вночі кірасири, що охороняли Сирецькі табори, здійснили трус зброї у полуботківців, вилучили 5 кулеметів і значну кількість револьверів^[584], пограбували особисті речі.

Вранці у редакційній статті "Ганебна брехня і контрреволюційна агітація" більшовицької газети "Голос соціал-демократа" повідомлялося: "Незважаючи на те, що Київським комітетом РСДРП більшовиків із самого початку було ясно і визначено заявою, що він ніякоговідношення не мав і немає до виступу "полуботківців", незважаючи на те, що більшовики брали участь у складанні і редагуванні відомої відозви до населення м. Києва^[585], яка закликала до заспокоєння, і дали свій підпис, темними елементами розпускаються і підтримуються ганебні чутки, що всім рухом "полуботківців" керують більшовики.

Особливе поширення ці чутки одержали серед юнкерів шкіл прапорщиків, серед яких в цьому напрямку ведеться найзавзятіша агітація.

Ця контрреволюційна агітація темних особистостей вже отримала відповідну оцінку з боку Бюро Всеросійського Центрального Виконавчого комітету робітничих і солдатських депутатів і Виконавчого Комітету Всеросійської Ради селянських депутатів в його "Відозві до всіх громадян", яка закінчується закликом "Не піддавайтеся на темну гру провокаторів".

Темна гра провокаторів — до цього ми нічого не хочемо додати!"^[586].

Поширення чуток щодо причетності більшовиків до повстання "полуботківців" було доповнено і посилено кампанією звинувачення їх у діях на користь країн австро-німецького блоку.

Проте виявляла себе і дія інших чинників. Так, член Київського комітету РСДРП(б) М. Майоров пізніше навів досить цікавий факт: "Коли полуботківці були вже оточені на Сирці і військові частини за наказом штабу КВО розпочали наступ на Грушки, повсталі солдати в пошуках виходу послали своїх представників до більшовиків, прохаючи допомоги у них і висловлюючи свою згоду віддатися в повне їх розпорядження"^[587]. Але об'єктивно більшовики мало чим могли зарадити справі. "Ми тоді не думали піднімати повстання негайно проти влади, — веде далі М. Майоров, — по-перше, не було достатніх об'єктивних умов, і крім того, покладатися на полуботківців, оскільки це не були революційні солдати, а переважно дезертири, які не хотіли йти на фронт, було б занадто легковажно. Полуботківці готові були визнати себе не лише українцями, але й китайцями, аби тільки не йти на фронт. Ми вирішили відповісти на їх запрошення, приславши до них свого представника, який радив їм відмовитись від повстання, оскільки Рада їх зрадила Штабу; ми їм обіцяли взяти на себе зобов'язання надати їм сприяння шляхом вимоги від Штабу не застосовувати до них репресій.

Цим, по-перше, ми показали Штабу, що солдати звертаються до нас, як до єдиної партії, яка захищає інтереси солдатської маси і що ми користуємося великою популярністю серед цих мас, і, врешті — решт, що повстання може бути ліквідоване, якщо Штаб прийме нашу пропозицію"^[588]. В аналогічному плані змальовував взаємини полуботківців з більшовиками і М. Грушевський^[589]. Як свідчать інші документи, в тому числі і заява Центральної Ради, виконкомів рад і об'єднаних громадських організацій, політичних партій^[590], повідомлене М. Майоровим цілком відповідало дійсності. Проте не підлягає сумніву і те, що основну роль у мирному розв'язанні конфлікту все ж відіграла Центральна Рада, члени Українського Генерального військового комітету, які з відчайдушними зусиллями, в грозовій атмосфері посилення позицій реакційної вояччини добивалися відправки на фронт полуботківців.

8 липня 1917 р. Генеральний Секретаріат заслухав повідомлення І. Стешенка і Б. Мартоса про переговори з полуботківцями в Грушках 7 липня і про здачу полуботківцями зброї полкові Б. Хмельницького. Генеральні секретарі заявили, що, на їх думку, при відправці полуботківців на фронт їм слід видати посвідчення, в якому б зазначалося, що Центральна Рада визнає їх полком ім. Полуботка і буде клопотатися про затвердження полку урядом^[591]. Стешенко доповів про умови, на яких полуботківці згодилися віддати зброю:

"1) Полк Ц. Р. визнає на папері і буде настоювати перед міністром і Ген. Штабом про затвердження полку; 2) Рада дає прапора; 3) Начальники остаються теперішні при полку і Ц. Р. буде клопотатись про їх затвердження (крім тих, проти затвердення котрих будуть подані важні причини); 4) З ешелонами одправляються члени Ц. Р. для одстоювання прав признаного полку; 5) Обмундирування видається до посадки; 6) До посадки робиться пильний огляд козаків, через те що між козаками є багацько хворих; 7) Ц. Р. береться клопотати про жалування для козаків з 1-го червня; 8) При ешелонах повинна бути організована медична допомога; 9) Зброя, яка єсть при полку, віддається по наказу Ц. Р.; 10) Козаки видають всіх уголовних, видачі яких буде домагатись прокурор".^[592]

Далі В. Винниченко доповів про незгоду начальника Кабінету військового міністерства присвоїти полуботківцям назву, якої вони домагаються. Таку назву, як ні до чого не зобов’язуючу, можна було дати вже на місці. С. Петлюра доповів про заходи, яких вжив УГВК для відправки полуботківців на фронт, в український корпус.

Генеральний Секретаріат ухвалив:

1. "Видати полуботківцям таке свідоцтво: 1. Ц. Р. цим посвідчує, що після того, як козаки з Грушок зложили зброю і увільнили себе од злочинних елементів, Ц. Р., приписуючи їм негайно йти на фронт, визнає можливим, що козаки пішли на фронт під назвою полку ім. Полуботка, але не маючи права затвердити полк, буде клопотатися про затвердження його перед Временним Правительством. 2. Ген. Військ. Ком., як орган організаційний в справах військових, має подбати про те, щоб козаки з Грушок пішли до одної дивізії і, по-можливості, до одного полку, щоб тому полку було дано назву полку імені П. Полуботка. 3. Коли прав-во через обставини воєнного часу цього не зможе зробити, тоді козаки мають право вступити в ту військову одиницю, яку їм вкаже військова власть. 4. При ешелонах полуботківців мають бути командировані представники Ц. Р. для спроводу полуботківців і налагодження справи на місці. 5. Дальше ведення справи з полуботківцями на основі зазначених вище постанов доручено Генеральному Секретареві по справах військ. С.Петлюрі"^[593].

На засіданні Малої Ради 9 липня було обговорено інцидент з полуботківцями, що стався в ніч на 8 липня. Для вивчення питання в Грушках виїжджали член комітету Центральної Ради Л. Чикаленко і член ради військових депутатів Авдієнко. Після їх повідомлення ухвалили "звернутись до Генерального Секретаріату з запитанням чи відомо йому, що обіцяних Штабом військової округи "полуботківцям" грошей не дали, хліба також не дають, що кірасири учинили над ними грабунок, насильство та побої, і яких Генеральний Секретаріат вжив по цій справі заходів, — про все це повідомити Центральну Раду"^[594].

З метою розслідування виступу полуботківців, для з'ясування винних і їх покарання до Грушок була споряджена численна слідча комісія. Досить швидко у слідчого з особливо важливих доручень А. Новоселицького, що керував дізнанням, зібрався цілий том свідчень, документів.

До справи були притягнуті полковий комітет у повному складі на чолі з його головою прапорщиком Майстренком (він, щоправда, зник) і всі сотенні командири, деякі рядові.

Спочатку притягнутим до відповідальності цивільні слідчі органи висунули звинувачення по 13 і 263 статтях уложення про покарання (повстання). Керувалися при цьому припущенням, що полуботківців можна кваліфікувати як цивільних осіб, оскільки належать до невизнаного військовим начальством полку. Потім логіка міркувань, підходів змінилась. Оскільки полуботківці рекрутувалися в значній мірі з рядових різних полків, що до того існували на законних підставах, їх вирішили вважати за таких, що перебувають на дійсній військовій службі. Слідство дійшло також висновку, що громадянські установи захоплювалися полуботківцями "лише поступово, заради зарані виробленого плану захоплення всіх військових установ"^[595]. У зв'язку з цим щодо притягнутих до відповідальності було встановлено склад злочину, який передбачався 110 статею військового статуту, а саму справу зосереджено в руках військових властей^[596].

Для характеристики особового складу полуботківців слідство передало в газети формуляри деяких заарештованих:

"І. Паренчук — був засуджений на 6 рок. каторжних робіт за розбій.

Ів. Цвіткун — до 6 років каторг. робіт за намірене вбивство.

Яким Шербак і М. Бездорожний -10 років каторг. робіт за розбій.

І. Горбатовський і Максим Тріпачка — 12 років каторг. робіт за вбивство.

Гр. Заєць — 4 роки каторжних робіт за підпал.

Гр. Онопенко — безстрокова каторга за вбивство.

Нестор Мукомол — 10 років каторг. Роб. за вбивство.

Павло Мекшун — 10 років каторг. Роб. за вбивство.

Петро Максимович — 12 р. кат. Роб. за вбивство.

Мих. Богданенко — судився 7 разів, в останній раз одержав вирок на 3 роки і 3 міс. арест від.

Андрій Романов — розшукується київським розподільчим пунктом як той, що захопив гроші своїх товаришів — солдатів і зник з ними"^[597].

Газета "Киевская мьюль" так завершила публікацію цього списку: "Ось вони пташата полуботківського гнізда. Кого тут немає! — Вбивці, злодії, розтратчики товариських грошей, розбійники і дезертири. Загалом осіб з таким багатим карним минулим серед полуботківців нараховується близько 100"^[598].

Центральна Рада, українські політичні партії відразу ж відмежувалися від дій полуботківців, рішуче їх засудили. По гарячих слідах уже 5 липня 1917 року було підготовлено цитоване вище звернення "Від Генерального Секретаріату Центральної Ради", в якому є й такі слова: "Коли про подію з донесень командира козацького ім. Богдана Хмельницького полку довідавсь Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради і Український Військовий Генеральний Комітет, то зразу ж вжито було відповідних заходів, щоб припинити бешкет. Про те доведено було до відома українців-вояків Київського гарнізону, та про необхідність повернути спокій м. Києву. Однодушно вчинок ґвалтівників був засуджений і одностайно українці-вояки разом з іншими частинами гарнізону виступили в оборону революції та порядку. Одночасно з сими заходами в Ген. Секретаріаті в справі утихомирення бунтівників було вжито заходів з боку Київського Виконавчого Комітету Громадських Організацій і Комітету Рад Роб. і Солд. Депутатів. Але порозумівшись між собою й скупчивши сили в одному центрі — Центральній Раді, куди переїхав з двірця заступаючий Н-ка Округи, Генеральному Секретаріатові і громадським організаціям удалося зразу ж спинити небезпечний рух зкаламученої юрби"^[599].

У документі привертає до себе увагу спроба зв'язати виступ полуботківців з подіями в Петрограді, хоч виступ визрівав задовго до цих подій і на них немає жодних посилань в інших документах. Очевидно, зовсім не випадково замовчується участь на боці повсталих частини солдатів вірного Центральній Раді полку ім. Богдана Хмельницького. Спеціально наголошується на позитивній ролі керівництва цього полку в ліквідації конфлікту. Проводиться думка про спонтанність виступу, стихійність дій повсталих. Ще більшою мірою це відчувається в передовій статті "Невідомий виступ" Робітничої газети за 6 липня: "В ніч з 4 на 5 липня у Києві зайшли неприємні події. Розрухи сталися серед невеликої частини українського війська. Як виявилося уже вранці учора, ці розрухи зовсім не були свідомою і тим більше умисною потугою внести дезорганізацію в організованість українських революційних сил, як, з другого боку, ще яскравіше виявилося, що учасники розрухів не мали метою захопити владу. Секретаріат Центральної Ради з перших переговорів з учасниками розрухів побачив, що цей рух власне не має політичного характеру, а безпосередньою, дійсною його причиною була господарська неумілість місцевої командної влади, яка не потрапила координувати свого поступування з діяльністю організаційної влади. Розуміється несвідомий, мало організований рух Центральній Раді, спираючись на свої організовані сили, дуже легко було вгамувати, і Ц. Рада це зразу з усією рішучістю зробила"^[600].

Редакція "Робітничої Газети" досить вправно пов'язала події в Києві з подіями в Петрограді і поклала на кадетів відповідальність за кризу в обох центрах: „…Не можна закривати очей на те, що такі несподівані вибухи можуть повторятися і надалі і невідомо, до чого привести. Позавчора у Петербурзі, учора у Києві, сьогодні невідомо де. Хай наштовхнув на розрухи в Петербурзі і у Києві протиреволюційний вчинок кадетів. В тім їх вина і відповідальність і від них давно уже час раз на все відмежуватися революційній демократії. Але те, що окремий черговий виступ кадетів проти революції викликає такі несподівані ефекти, показує, що грунт для таких небезпечних для революції розрухів надто відповідний"^[601].

Закінчувалася стаття досить знаменитими міркуваннями-застереженнями: "Ми вже не раз звертали увагу на те, що дійсний ворог революції, це той господарський розлад, викликаний війною, який осуджує масу люду на хронічне недоїдання і обертає її в горючий, легко запальний матеріал.

Тепер, коли війну не скінчено до початку жнив, і продовольча справа надалі стоїть в дуже сумному стані, небезпечність стихійних розрухів стає все більшою, і в один сумний день революційна влада зможе з нею не справитися.

Ця небезпека поза Україною є ще більшою, ніж на Україні, бо тривожні чутки про голод над Волгою до нас вже доходять. Під цим поглядом революція, дійсно, в небезпеці, і всі організовані сили держави, безумовно, відповідають, коли не зовсім енергійно домагаються припинення війни і — викликаного війною господарського безладдя^[602].

У публікації "Робітничої Газети" в порівнянні з попереднім документом з'являється ряд нових, важливих моментів.

По-перше, значно визначеніше говориться про стихійність руху полуботківців.

По-друге, робиться спроба довести його локальний характер, неспроможність вплинути на український рух в цілому, українізовані військові частини, зокрема.

По-третє, відповідальність за виступ покладається на місцеві військові власті, які детонували вибух невмілими, а ще точніше — безвідповідальними господарськими рішеннями, або ж просто безгосподарністю.

По-четверте, всі заслуги у ліквідації повстання Центральна Рада привласнювала собі.

По-п'яте, конкретизується, які саме події в Петрограді малися на увазі, коли йшлося про зв'язки з ними виступу полуботківців — це не стихійний вибух мас, а вихід з уряду міністрів — кадетів через незгоду з курсом уряду в українських справах.

Новим елементом є обережна пропаганда необхідності боротьби за припинення війни і ліквідації викликаної нею господарської розрухи.

Все ж Центральна Рада, українські партії, судячи з усього почували себе не досить певно, а свої тлумачення подій вважали не вельми переконливими. І 7 липня та ж "Робітнича Газета" в новій передовиці "Робота темних сил" розставляє вже нові акценти щодо відомих подій: "Київ пережив ніч і кошмарний день. Тисяч п'ять темних задурених, підбурених людей вийшли з свого закутку, напали серед ночі на город, вчинили страшенний заколот серед людності, кількох поранили, одного, здається, вбили. Виясняється, що це робилося за приводом таємних керівників.

Во ім'я чого?

Во ім'я особистих, потайних, нечистих намірів і цілей, що заховалися за спинами одурених ними людей. Це давня історія. Вона почалася ще з того часу, як один з членів клуба ім. гетьмана Полуботка підбурював зібраних на розподільчому пункті солдат із Чернігова не слухатися Генерального Комітету і не йти на фронт, поки їх не буде сформовано в полк імені гетьмана Полуботка. Робота цього "оборонця" дала такі свої наслідки: ми бачили їх вночі з 4 на 5 липня. Чого добивалися людці, що вислали на город юрбу зголоднілих і намовлених ними солдат, угадати не трудно: чого хоче злодій, підпаливши будинок і нагнавши паніку на населення"^[603].

Таким чином, тут на перший план у ролі зачинщиків виступають уже самостійники, від яких лідери Центральної Ради, Генерального Секретаріату, Українського Генерального військового комітету, природно, відмежувалися. Більше того, дії самостійників дістали досить різку критичну оцінку: "Що цим людям до революції, до того, що на всяку паніку страшенно ласа чорна сотня? Що їм до тої самої України, іменем якої вони весь час прикриваються, щоб досягти своїх темних, потайних, злодіяцьких цілей, вони не тільки Київ, усю Україну й увесь світ можуть утопити в крові.

Мети своєї, однак, заховані ватажки не досягли: Київ не перелякався. Генеральний Секретаріат Центральної Ради разом з громадськими революційними організаціями твердо й рішуче спинив стихію. Юрбу полуботківців виведено з Києва. В сіх днях вона має виїхати на фронт"^[604].

Центральна Рада, її соціалістичні лідери обіцяли принципову боротьбу за чистоту ідеалів українського руху, вважаючи, що з ліквідацією полуботківського конфлікту, від'їздом солдатів на фронт не виключена можливість нової, підбурливої агітації. Адже "ті приховані потайні винуватці нікуди не виїдуть. Зціпивши зуби, вони будуть знов підкопуватися під організацію вільного життя України. Перші переходові дні нового державно-політичного устрою нашої землі вони покропили кров'ю й обкурили чадом бешкету. Можна подумати, що ці люди навмисне провокують весь час Центральну Раду і все українське відродження, навмисне кидають під ноги їй каміння, немов нанявшись у когось для цієї гидкої, контрреволюційної й контр-української роботи.

Але нехай ці панки пам'ятають, що їхні заміри нічого спільного не мають з українською демократією, на яку вони хотять таким нечесним способом опертись. Хай не забувають, що єдиною піддержкою для них може бути темнота, затурканість отих "рабів німих", на спині яких вони хотять виїхати. Але минулися часи затяжної безпросвітньої темноти. І минеться з нею робота темних сил"^[605].

Цього ж сюжету і приблизно в такій же спосіб торкнулись і генеральні секретарі І. Стешенко та Б. Мартос у своїй заяві для преси після ліквідації конфлікту."…Вважаємо за обов'язок заявити, — зазначили вони, — що мирне полагодження справи було полегшене потім, що од полуботківців ще до часу осади Грушок військом (7 липня — В.С..) зникли керівники — ініціатори непевних подій, які траплялися до цього часу"^[606].

Хоч у даній заяві йдеться про "керівників-ініціаторів", а в редакційній статті про "потаємних винуватців" подій, на увазі малися, ймовірно, М. Міхновський — "один з членів клубу ім. Гетьмана Полуботка", його однодумці. Логіка тут очевидна.

План організації полку ім. Гетьмана П. Полуботка справді напрочуд нагадував план створення з ініціативи М. Міхновського полку ім. Б.Хмельницького. Обґрунтування дій повсталих багато в чому теж перекликалися з ідейною позицією М. Міхновського і його прихильників.

Версія про те, що потаємні винуватці залишаються в Києві і будуть шкодити українській справі, загрожувати спокою, схоже, схиляла власті на віддалення ідейних натхненників руху полуботківців від Києва.

Чи стосувалося це особисто М.Міхновського — категорично стверджувати не можна.

П. Мірчук проте вважає, що не лише стосувалося, а й стало приводом до його арешту. "При цій нагоді, - зауважує історик, — В. Винниченко не забув скористатися догідним для себе положенням, щоб остаточно розправитись із провідником українських самостійників-націоналістів Миколою Міхновським. Міхновського на наказ Винниченка теж було заарештовано, тільки нібито у зв'язку з наказом військової команди, щоб він як військовик в активній службі негайно зголосився до праці на новому місці призначення на Румунському фронті. Під ескортом військової жандармерії Міхновського відправлено до російських військових частин на Румунському фронті"^[607].

Такої ж точки зору дотримуються й автори новітніх публікацій про життєвий шлях М. Міхновського^[608].

Однак є підстави для певних сумнівів щодо тверджень про час висилки М. Міхновського.

По-перше, до цього часу ніхто не виявив жодного документа, жодної тогочасної газетної згадки, жодного прямого мемуарного свідчення про участь М. Міхновського у подіях 3–8 липня 1917 р.

По-друге, якби М. Міхновського справді було заарештовано в справі полуботківців, то навряд чи мало б сенс без пред'явлення звинувачення переводити його на фронт, а не провести, приміром, слідство. Принаймні якісь сліди розв'язки слідчої справи повинні були залишитись.

По-третє, уважне ознайомлення з працями М. Грушевського, В. Винниченка, Д. Дорошенка дає підстави для висновку, що ніхто з них не пов'язує висилку М. Міхновського з Києва з виступом полуботківців. Як правило, цей факт згадується в іншому контексті, у зв'язку з провалом плану проголошення самостійності України за допомогою богданівців.

Остання обставина, очевидно, є визначальною для тих авторів, які вважають, що М. Міхновського було покарано ще до липневої розв'язки, тобто десь у червні^[609].

В такому разі всі вищенаведені натяки, очевидно, переслідують не стільки мету вказати на певних винуватців, скільки спробувати зняти тінь підозри з Центральної Ради, Українського Генерального військового комітету. Так зароджувалась одна з прикрих традицій — покладати відповідальність за прорахунки і провали на минуле, засуджувати це минуле і його діячів.

Історія ж з полуботківцями скінчилась якось буденно, тихо.

12 липня о 9 годині ранку у Володимирському соборі було відправлено панахиду по "козаках українського полку ім. гетьмана Павла Полуботка Миколі Забіяці й інших, яких вбили юнкери 6 й 7 липня…" О 12 годині дня на Братському кладовищі було відправлено панахиду на могилі покійних^[610].

Основна ж маса полуботківців невдовзі була переправлена на фронт. 14 липня виїхала полкова канцелярія і старшини, начальник полку. Останній ешелон залишив Київ 29 липня^[611].

Хоч Центральна Рада домоглася того, щоб полк відправився як єдине ціле, вручила солдатам свої прапори, виділила представників, щоб супроводжувати ешелони до фронту, настрій у полуботківців був невеселий. М.Майоров зауважував: "Залишаючи Київ, вони (полуботківці — В.С.) посилали прокляття Центральній Раді, називали її буржуазною і обіцяючи допомогти більшовикам у боротьбі з Тимчасовим урядом, якщо це знадобиться, заявляючи, що вони будуть готові при першому випадку виступити на допомогу нашій партії. І дійсно був випадок, коли в боротьбі з нами Центральна Рада хотіла використати їх проти нас, але вони нагадали Центральній Раді про ті послуги, які їм більшовики надали"^[612]. Якщо тут і було перебільшення, все ж не можна не відчувати по тону інших матеріалів гнітючого враження, яке справила на сучасників дана подія. Воно мало змінилося й після ряду позитивних відгуків про їхню поведінку на фронті^[613]. Заарештовані полуботківці були посаджені "до найгіршої в'язниці — б.16 Косого Капоніру Печерської фортеці, військові патрулі всяко знущалися над обеззброєними^[614]. Ув'язнені передавали на волю листи, просили допомоги^[615].

Слідство посувалося повільно. Здавалося, всі політичні сили, офіційні власті зацікавлені в тому, щоб "спустити його на гальмах". Ув'язнених звільнили без будь-якої мотивації лише в ході жовтневих подій.

Гадається, наведені факти, документальні свідчення багато де в чому говорять самі за себе. У повній відповідності з їх суттю і духом хоч і складно, та все ж можна в цілому об'єктивно відтворити одну із найзаплутаніших подій 1917 р. в Києві та й в Україні в цілому.

Виступ полуботківців уособив усю багатогранність суперечливість революційного процесу, поєднання в ньому елементів стихійності й усвідомленості, цілеспрямованої дії, тобто високого благородного пориву й егоїстичного інтересу, віддзеркалив усю велич і трагізм переламної епохи. Проблеми, що виникали в процесі створення полку ім. П.Полуботка, в тій чи іншій мірі виявляли себе під час формування практично всіх інших українських військових одиниць (і великих і малих) доби Тимчасового Уряду.

Багато в чому схожою була і поведінка різних політичних сил, які так чи інакше стикалися з військовим чинником як таким. Тому все, що було пов'язано з полуботківцями, багато в чому проявляє загальні тенденції, дозволяє зрозуміти спільні закономірності щодо формування національних військових частин, коли джерельна база виявляється ще обмеженішою, число фактів, подробиць — незрівнянно меншим, хоча кінцеві результати — відомими, майже завжди однаковими.

Принагідно можна зауважити, що немає скільки-небудь переконливих підстав для висновку, до якого прийшов В. Капелюшний: трактувати виступ полуботківців не лише в контексті тих суперечностей, які наповнювали процес українізації армії, військового будівництва, а “значно ширше”, як “невдалу спробу українства вже влітку 1917 р. проголосити самостійність України”^[616]. На жаль, автор не навів жодного нового документа, з якого випливав би такий радикальний висновок, навіть не зробив спроби бодай якось по-новому трактувати вже відомі джерела, віднайти у них аргументи на користь своєї позиції.

З цього погляду значно виваженішим (у чомусь — обережнішим) постає підхід, викладений у новітньому виданні документів про український визвольний рух у 1917 р.^[617] Принаймні він не дисонує з усіма виявленими фактами.

V. ТРИВОЖНІ РЕВОЛЮЦІЙНІ БУДНІ Й РОЗВІЮВАННЯ ІЛЮЗІЙ

Липневі події в Києві, в Україні яскраво висвітлили складність, суперечливість розвитку революційних, визвольних процесів. Стало абсолютно очевидним, що розраховувати на швидкий успіх, на інтенсивне просування державотворчої справи не доводиться. До цього не в повній мірі виявилися підготовленими сили національно-визвольного руху. А головне — Тимчасовий уряд, шовіністичні російські кола, черговий раз в яких на перші ролі дедалі виходили праві елементи, продемонстрували неприкрите прагнення якнайрішучіше противитись глибинним демократичним зрушенням, національним домаганням українства.

Зокрема, офіційний Петроград по-великодержавницьки сприймав коливання Центральної Ради, загалом небезпідставно розраховуючи, що без належної збройної опори заявлена українська автономія не становить серйозної загрози, не зможе протистояти грубому силовому тискові, а лідери українства зрештою змушені будуть погодитися з тим, що їм буде продиктовано зверху.

Підтверджень цьому чекати довго не довелось. Уже наприкінці липня розігралися трагічні події з Першим Українським козачим полком ім. Б. Хмельницького. Після свого сформування полк не відправився на фронт, як це планувалося спочатку. Не останню роль тут відігравало те, що Центральна Рада, не маючи більше іншої військової сиди, не поспішала віддаляти його від себе. Полк став "більмом на оці" військовому начальству^[618], і навколо нього та й у Києві взагалі почали нагнітатися пристрасті. Так, командуючий Київської військової округи полковник К. Оберучев на противагу проханням Ради надіслати до Києва кубанських козаків-чорноморців (можна буде розраховувати на прихильність останніх до українців) став стягати сюди донців і кірасирів^[619]. Навіть військовий міністр О. Керенський під час переговорів у Києві вимагав відправки богданівців на фронт, підбурюючи Центральну Раду до рішучих дій натяками на те, що українські козаки вже нікого не послухають.

Коли ж була досягнута угода з Тимчасовим урядом, Українська Рада зважилася відправити богданівців на фронт. Призначили урочистості, посвятили прапори, відслужили молебень і надвечір 26 липня перший ешелон українських солдатів (ним командував Ю. Капкан, оскільки Д. Путника-Гребенюка за наказом полковника К. Оберучева, тодішнього комісара Тимчасового уряду при Штабі Київської військової округи, ще в квітні заарештували і відправили на фронт) відійшов від станції Київ-ІІ. На радощах богданівці здійснили рушничний салют, з яким злилися постріли з Батиєвої гори… у бік ешелону. Коли поїзд проїжджав повз станцію Київ-1, по ньому почала стріляти міліція, що охороняла залізницю, й патрулі полку кірасирів. Щоправда, обійшлося без жертв. Та коли за годину проїздив другий ешелон, він був обстріляний з обох боків кірасирами і донцями, заздалегідь розставленими обабіч колії. Після зупинки потягу богданівців атакували солдати-великороси з вигуками «Ми вам покажемо автономію, хохлацькі морди!»

Внаслідок сутички загинуло 16 і поранено З0 українських вояків, роззброєно старшин, тоді як із супротивного боку ніхто не постраждав. Зброю й майно солдатів було пограбовано.

Мала Рада, обговоривши інцидент на екстреному засіданні, звернулася до військового міністра з вимогою негайно припинити подальшу відправку богданівців, вивести з Києва кірасирів і донських козаків, звільнити з посади командувача Київською військовою округою полковника К. Оберучева. Військове міністерство не задовільнило жодної з цих вимог. А слідство, яке очолював генерал фон Ремер, не без втручання того ж таки К. Оберучева невдовзі констатувало, що «справа по ст. 110 припиняється через те, що винних не знайдено»^[620]. Вина була покладена, перш за все, на самих богданівців, які, буцімто, при від'їзді сильно перепилися і безладно стріляли в повітря, чому не зашкодили старшини полку^[621].

Через три дні після розстрілу відбулася урочиста церемонія поховання загиблих богданівців. 16 трун, укритих червоною китайкою, везли на волах, погоничі були одягнені в ошатне українське вбрання. Процесія пройшла через усе місто з військового шпиталю на Флорівську гору, т. зв. Замчище, де монастир відступив їм місце для братської могили.

Гнітючі думки навіяв похорон на Голову Центральної Ради. «Я йшов з іншими членами Ц. Ради, — писав М. Грушевський, — в сій сумній, величній і гарній процесії і думав гіркі думи про те, що українці взагалі найкраще вміють ховати. Вони великі майстри в сім і вкладають в похоронні церемонії всю душу. Але підтримати за життя, в боротьбі, котру ведуть до останнього найбільш енергійні й віддані загалу люди — не їх діло, вони тримаються гасла: «моя хата скраю», беруть нейтралітет і вичікують, хто кого переможе: свій чи чужий, і коли свій поляже — справляють йому похорони і записують до національних святців…

Інцидент був сумний, бо з різних боків відкривав небезпеку, що нас окружала. Відмітив ту ворожнечу, що нас чіпала включно до рішучості вистріляти «українську зграю», як тільки підійдуть догідні обставини. З другого боку, з'ясував, який слаб[к]ий і нездатний до боротьби матеріал було це наше українське військо, з котрим так носились наші націоналісти, такі надії покладало, і воно саме раз у раз гіпнотизувало наше громадянство гучними фразами про свою готовність підтримувати український рух, Цент[ральну] раду, українських провідників і боронити їх до останнього. Ся українська гвардія, що давала себе обстрілювати і не виявила ніякого інстинкту самооборони; сі вояки й старшини, які давали себе ображати, бити, забивати, не виявивши хоч би якоїсь елементарної реакції, і то не десь в лісі, а на очах свого полку, своїх сотень, в такім значнім зборі; сі вояки, що подіставали рани від попечення, ховаючись під локомотивами від обстрілу. Все се було дуже серйозною осторогою і дуже сумною прогнозою на будуще. Півроку пізніше ця прогноза справдила себе вповні, коли богданівці, повернені до Києва, і всякі полки, охрещені такими ефектними йменнями, наділені прапорами, одностроями, шапками і т. д., так тихенько розтікались на всі боки додому, щоб вичекати, чим скінчиться вся ця історія, і хто кого переможе: українці чи кацапи»^[622].

Отже, обстановка, в якій розвивалася Українська революція, була надто складною. І без її врахування не можна обійтися, намагаючись зрозуміти, оцінити те, що було зроблено політичним проводом українства в період, коли здійснювались лише перші кроки в запровадженні автономного ладу.

Особливо важливого значення надавалось у досліджуваний момент перетворенню Центральної Ради з національного на крайовий орган, де були б представлені національні меншини. Їхнім представникам була надана можливість направити до Центральної Ради 202 депутатів, — 25 % від загального складу, що відповідало питомій вазі неукраїнського населення. При цьому молдавани отримали 4 місця німці й татари — по 3, білоруси, чехи й греки — по 1^[623]. Складніше точно визначити, яким виявилося представництво від росіян, євреїв і поляків. Справа в тому, що, крім пропорційного представництва від відповідних національних груп, вони мали досить значний відсоток в інтернаціональних за своїм складом організаціях — таких як Київська Рада робітничих депутатів, Київська Рада солдатських депутатів і Київська Рада об'єднаних громадських організацій. Ці органи посилали до Центральної Ради значну кількість депутатів — відповідно: З0, 20 і 10. В.Верстюк, хоч і з певними застереженнями, відніс усі ці 60 мандатів на рахунок росіян. У результаті виходить, начебто росіянам належало 14 % усіх місць, євреям — близько 6 %, полякам — 2,5 %^[624].

На підтвердження об'єктивності одержаних у такий спосіб даних дослідник наводить розподіл місць у комісії для розробки «Статуту автономної України», сформованої наприкінці червня П'ятими загальними зборами Центральної Ради. Із 100 місць у комісії 71 відводилось українцям, 11 — росіянам, 8 — євреям. По 2 — німцям і полякам, по 1 — білорусам, татарам, молдаванам, чехам, грекам і болгарам^[625].

Однак слід узяти до уваги, що тут принцип національно-пропорційного представництва був реалізований, так би мовити, «у чистому вигляді», тобто у повній відповідності зі складом населення України.

Порівняно ж вища активність євреїв у всіх масових громадських організаціях, плюс — наявність відразу кількох партій, що також направляли своїх членів до Ради (Бунд, Поалей-Ціон, Ціон-Ціон, СЄРП, сіоністи) зумовила й більше їхнє представництво в Центральній Раді. В будь-якому разі, навіть поверховий персоніфікований аналіз питання на етнічному зрізі дає змогу зробити висновок, що влітку — восени 1917 р. до Центральної Ради входило набагато більше євреїв, ніж 50 (6 % мандатів, що їм належало за нормами пропорційно-національного представництва). Проте їхня кількість не була сталою і час від часу змінювалася, делегати часом замінювали один одного. Є підстави вважати, що представництво євреїв було досить вагомим і якоюсь мірою, певно, проблему віддзеркалює їхня питома вага у Малій Раді. Після певних узгоджень і перестановок євреї дістали тут 16 мандатів з 66 (понад 24 %), посівши друге місце після українців (36 членів) і значно перевищивши представництво росіян (руських) — 9 місць^[626].

Досягнута після проведеного реформування Ради єдність української і неукраїнської демократії, звичайно, була серйозним здобутком національно-визвольного руху, давала надію на припинення суперечок і конфронтацій, які раніше час від часу виникали. Однак глибинні причини складних національних відносин, безперечно, не зникли. Не виключеними були й колізії, пов'язані з тим, що інтернаціональні, загальноросійські та єврейські організації і партії принципово дотримувались гасел єдиної і неподільної Росії, що могло в певних ситуаціях викликати чималі розбіжності з інтересами українського визвольного руху. В першу чергу це стосувалося російських меншовиків і есерів, бундівців і представників інших єврейських партій. Більшовики взагалі відмовились увійти до складу Центральної Ради, оскільки їхню інтернаціональну гідність ображала та обставина, що місце в крайовому органі їм (як і іншим) надавалося за принципом національного представництва. Від цієї позиції вони відступали лише епізодично, в екстремальних умовах, коли, за їхніми оцінками, контрреволюційні сили суттєво порушували рівновагу на свою користь, серйозно загрожуючи демократичним процесам у Росії, або ж, уникаючи перспективи відриву від мас, виникнення суперечностей з їхніми настроями і суспільними пориваннями.

Однак, на думку лідерів Української революції, очікуваний позитив настільки переважав потенційний негатив, що поповнення Ради представниками національних меншин викликало гаряче схвалення. Прикладом тут може бути формула П. Христюка: «Гарний, весняний період, коли Центральна Рада була органом лише української революційної демократії, одійшов 25 липня нового стилю (коли одбулось перше засідання нової, поповненої представниками меньшостей Малої Ради) в історію, і наступив новий, не меньш гарний період, коли Центральна Рада стала територіяльним революційним органом, тим центром, де сходилися нитки від трудових мас всієї України, довгий час бився один революційний пульс всіх тих мас, без ріжниці національностей»^[627].

Д. Дорошенко вважає, що захоплена практичними справами, які в цілому просувалися успішно, Центральна Рада проґавила момент вирішального зміцнення позицій більшовиків в Україні. Цей момент він відносить до тих самих червнево-липневих днів, коли, на його думку, остаточно з'ясувалося, що більшовикам чужа ідея національної державності, що вони прагнуть завоювання влади^[628].

Що ж стосується інших загальноросійських партій в Україні, то тут історик робить висновок, з яким навряд чи можна погодитись: «Революційна демократія, яка тепер прибирає назву демократії меншостей, вже не ставила опору, мовчки визнала себе переможеною і добивалася тільки якнайширшого представництва в Ц. Раді»^[629]. Події кінця літа — осені 1917 р. не раз доводили, що загальноросійські партії, їхні організації користувались у краї досить високим авторитетом і активно впливали на перебіг подій. Це підтверджується не тільки діяльністю власне неукраїнських політичних партій на теренах України, що є предметом спеціальної розмови. Як свідчать факти, під ідейний вплив загальноросійських партій, зокрема більшовиків, потрапляли й окремі потоки українського руху.

Так, 11–14 липня 1917 р. в Києві проходив І Всеукраїнський робітничий з'їзд. Скликаний пізніше за селянський та військові і порівняно нечисленний (300–400 делегатів) форум, з одного боку, продемонстрував загальний, не вельми втішний стан українського робітничого руху, а з іншого — висвітлив проблеми, які невдовзі мала розв'язувати Українська революція, передусім її лідери, й до яких вони були мало готові.

З'їздом було заслухано доповіді «Сучасний момент в українському житті і українське робітництво» (В. Винниченко), «Установчі збори та українське робітництво» (Д. Антонович), «Автономія і федерація» (М. Ткаченко), «З аграрного питання» (Б. Мартос), «Про робітничу політику» (В. Садовський), «Продовольче питання» (С. Веселовський) і виступ генерального секретаря у справах освіти І. Стешенка^[630].

Тон з'їздові задав (принаймні намагався це зробити) Голова Генерального Секретаріату. Інстинктивно вловивши настрої делегатів і намагаючись перехопити ініціативу, якоюсь мірою стати попереду суспільних прагнень, він виголосив доповідь, що значно відрізнялася від усіх інших його публічних виступів у 1917 р. Характеризуючи ситуацію в Україні, визначаючи перспективи боротьби, В. Винниченко кілька разів звертався до феномена більшовизму, формулював ставлення до нього. Цікаво, що це поставило в скрутне становище репортерів українських газет, які в результаті по-різному подавали ці сюжети в своїх виданнях. «Більшовики (звичайно, ідейні) реально і правдиво дивляться в будучину, — викладала зміст слів В. Винниченка «Робітнича газета». — Вони найбільше відчувають мерзоти, які творяться в житті, найбільше чутливі до волі та завдань революційного руху. Агітація їх, як осередка, се з боку психологічного є агітація щиро революційного напрямку»^[631].

Дещо конкретніше передавала виступ Голови Генерального Секретаріату «Нова Рада». За варіантом її кореспондента, доповідач заявив: «…Більшовики не у всьому помиляються. І коли згадати, що дещо з того, про що вони говорили з початку революції, що так лякало багатьох людей, а особливо буржуазію, уже переведено в життя, то нам стане ясно, що і вони теж мають під собою грунт. Згадаймо, — продовжував він, — агітацію більшовиків за восьмигодинний робочий день, або їхній лозунг переходу влади до рук робітничих і солдатських депутатів». Врешті-решт він заявив, що «коли б не було більшовиків, то революція не посувалась би»”^[632].

Формулюючи завдання майбутнього робітничого представництва в Центральній Раді, що перетворювалася на справді народний, крайовий парламент, лідер УСДРП висловив переконання, що пролетаріат різних національностей буде боротися за кращу долю, «активно творити наше національно-політичне життя во ім'я ясної будуччини нашої — соціалізму. І будуччина та вже не така далека, як нам це здавалося… І коли більшовики говорять, що соціалізм можна завести зараз, то в їх словах є частина правди. Тепер вже соціалізм не є пустим звуком — він ясно став перед очима пролетаріату. Тому національне визволення не задержить наших стремлінь — воно єсть тільки засобом до будучого світлого визволення, яке прийде разом з соціалізмом»^[633].

І хоч в інших виступах (до і після з'їзду) В. Винниченко ніколи більше не висловлював таких симпатій до більшовиків, не солідаризувався з їхніми гаслами, тактичний виграш на робітничому з'їзді виявився незаперечним.

Надалі велика кількість делегатів, причому не лише більшовиків (І. Кулик, В. Примаков), а й членів українських партій (Дудич, Лобко, Лобода, Сокальський та ін.) висловлювались на підтримку курсу РСДРП(б), але їхні виступи йшли начебто в річищі розуміння цієї проблеми проводом Української революції, а поєднана з такими сюжетами критика соціально-економічної лінії Центральної Ради вже не мала вигляду такої радикальної реакції з місць, з низів, якою б вона психологічно сприймалась безцентральної промови В. Винниченка^[634]. Це, зрештою, допомогло ухвалити і резолюції в дусі платформи УСДРП.

Однак гострота ситуації знімалася лише до певної міри, оскільки розрив між суспільними настроями і політикою проводирів революції нікому не було під силу зліквідувати тактичними хитрощами. Ретроспективно оцінюючи наслідки роботи робітничого зібрання, один з його активних учасників П. Христюк писав: «…З'їзд виявив радикалізм одночасно як в справах соціяльно-економічних, так і в справах національно-політичних. На З'їзді робітники нарікали на Центральну Раду не тільки за її не цілком «революційно-демократичний» склад і загальну політику, а також і за її угоду з Временним Правительством, яку робітництво все вважало за відібрання прав у Центральної Ради, як, до речі, воно потім до деякої міри й вийшло»^[635].

Варто згадати й про те, що, крім питань національно-політичних, не вдалося хоч скільки-небудь наблизити платформи українських соціал-демократів й українських есерів, унаслідок чого майже всі резолюції з'їзду ухвалювались у редакції, запропонованій фракцією УСДРП, тоді як фракція УПСР голосувала проти й навіть залишала його засідання на знак протесту, оскільки до її голосу не бажали прислухатись^[636].

Усе це було промовистим неприємним симптомом, оскільки в Центральній Раді, до якої мала приєднатись Всеукраїнська Рада робітничих депутатів, обрана з'їздом, співвідношення партійних сил було зовсім не на користь українських соціал-демократів. Не обіцяло це нічого доброго й Генеральному Секретаріатові, що перебував у стадії становлення і лише виробляв власний погляд на поточні справи й шляхи визвольної боротьби, національно-державного будівництва.

З позицій перспектив суспільного розвитку, що на той час вимальовувались, дуже важливо об'єктивно оцінити «Статут вищого управління Україною», в якому, власне, матеріалізувались тлумачення проводирями Української революції рівня розвою української державності. З'явився він рівно за місяць після створення Генерального Секретаріату (передусім статут виконавчої влади) — 16 липня 1917 р.

У преамбулі документа Центральна Рада визначалася як орган революційної демократії всіх народів України, наголошувалося також, що головна мета її діяльності полягає в тому, щоб підготувати Україну «до остаточного здійснення автономного ладу і довести її до Українських Установчих Зборів і Російського Учредительного зібрання». Центральна Рада «утворює Генеральний секретаріат, який являється вищим органом управління на Україні»^[637]. Як і в інших документах, автори «Статуту» не забули наголосити (з цього починається документ), що робиться це на підставі угоди з Тимчасовим урядом. Далі було сформульовано 21 пункт, якими регламентувалась робота Генерального Секретаріату, визначались межі його компетенції, права і обов'язки. Кожен з пунктів мав своє значення. Разом із тим, варто звернути увагу на найпринциповіші, найістотніші моменти. Генеральний Секретаріат мав формуватися Центральною Радою, бути відповідальним перед нею й затверджуватися Тимчасовим урядом.

Документ називав 14 секретарів — у справах внутрішніх, фінансових, військових, продовольчих, земельних, юстиції, освіти, національних, торгівлі і промисловості, пошт і телеграфів, праці, шляхів, генерального контролера та генерального писаря. При секретареві в національних справах призначались три заступники секретаря — від великоросів, євреїв і поляків.

В Україні всі урядові органи мали підлягати владі Генерального Секретаріату. Він зобов'язувався передавати на затвердження Тимчасового уряду всі законопроекти, ухвалені Центральною Радою, враховуючи й бюджетні видатки.

При Тимчасовому уряді передбачалась посада статс-секретаря у справах України, якого призначав би Тимчасовий уряд за погодженням з Центральною Радою.

Закони Тимчасового уряду мали набувати чинність в Україні після їх обнародування в крайовому урядовому вісникові українською мовою^[638].

Сама Центральна Рада надавала «Статуту Генерального Секретаріату» особливого значення. О. Шульгин поспішив відразу ж після прийняття «Статуту» назвати його «конституцією України»^[639]. Проте то було черговим виявом романтичної ейфорії, якій, однак, піддалися не всі. Так, Д. Дорошенко вважав основною вадою документа відсутність чітких положень щодо механізму організації крайової влади. «Єсть підстави думати, — зауважував він, — що автори «Статута» справді не здавали собі справи про його практичну непридатність. Вони взагалі мало задумувались над тим, що таке реальна влада, що таке ведення адміністрації й народнього господарства. Вони мислили теоретичними категоріями і загальними поняттями, вони замкнулись в тісні рямки парламентського життя, думаючи, що можна регулювати життя краю при помочи відозв, резолюцій і деклярацій. І власне тому, що часи, які переживалися, були часами революції, коли події розвивалися гарячковим темпом, Ц. Рада, прикована до вироблення формул і статутів, почала відставати від реального життя і тратити вплив в тих кругах, які ще недавно стояли за нею»^[640].

Чи не найістотнішим недоліком позиції Центральної Ради, Генерального Секретаріату Д. Дорошенко вважав відсутність чіткого документального закріплення кордонів України. Критикуючи «Статут вищого управління Україною», він наголошував, що в ньому «…зовсім не було окреслено території, яка обхоплювалась поняттям «Україна». Зроблено було це, можна думати, з розмислом.

… Для того, щоб мати пізшше вільну руку при установленні гряниць автономної України»^[641].

Брак революційності, твердості позицій провідників українського руху наочно виявився під час візиту нової делегації Української Ради до Петрограда в другій половині липня 1917 р. Це відчував і Тимчасовий уряд, який, скориставшись зі зміни розстановки сил після липневих подій на свою користь, намагався закріпити завойовані позиції в «Тимчасовій інструкції Генеральному Секретаріату», розробленій ним на противагу привезеному В. Винниченком, X. Барановським і М. Рафесом «Статуту вищого управління Україною».

Делегація Центральної Ради кілька днів не могла домогтися прийому в уряді, принизливо оббивала пороги й змушена була вислуховувати правоповчальні настанови експертів Тимчасового уряду — Б. Нольде і О. Гальперіна, які відверто глузували з низької юридичної підготовки генеральних секретарів.

Нарешті В. Винниченко і М. Рафес не витримали й залишили Петроград. Лише після цього, 2 серпня 1917 р., X. Барановського було ознайомлено з проектом інструкції. Повноваження Секретаріату обмежувалися п'ятьма губерніями (Київською, Волинською, Подільською, Полтавською і Чернігівською — без північних, неукраїнських повітів), не були визнані чотири секретарства (військових, юстиції, продовольчих справ, пошт і шляхів). Генеральний Секретаріат визначався органом центрального уряду, який призначав його за поданням Ради.

Протести представника Центральної Ради не були взяті до уваги, і 4 серпня текст документа був опублікований під назвою «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріату Української Центральної ради, затверджена Тимчасовим урядом».

Тимчасовий уряд без зайвих умовностей ставив Центральну Раду «на місце».

«1. Аж до розв'язання питання про місцеве управління Установчими зборами у справах місцевого управління Україною вищим органом Тимчасового уряду є Генеральний секретаріат, призначений Тимчасовим урядом за поданням Центральної ради.

2. Повноваження Генерального секретаріату поширюються на губернії Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську, за винятком Мглинського, Суразького, Стародубського, Новозибківського повітів. Вони можуть бути поширеними і на інші губернії або частини їх у разі, якщо утворені в цих губерніях на підставі постанови Тимчасового уряду земські установи висловляться за бажаність такого поширення.

3. Генеральний секретаріат утворюється з генеральних секретарів за відомствами: а) з внутрішніх справ; б) фінансів; в) землеробства; г) освіти; д) торгівлі і промисловості; є) праці, а також секретаря з національних справ і генерального писаря. Крім цього при Генеральному секретаріаті стоїть для контролю по його справах генеральний контролер, який бере участь у засіданнях генерального секретаріату з правом вирішального голосу. З числа секретарів не менше чотирьох повинні бути особами, що не належать до української національності. При секретаріаті з національних справ встановлюються три посади товаришів секретаря з тим, щоб усі чотири найчисленніші національності України мали кожна свого представника в особі секретаря чи одного з його товаришів.

4. Генеральний секретаріат розглядає, розробляє і подає на затвердження Тимчасового уряду пропозиції, які стосуються життя краю і його управління. Пропозиції ті можуть бути, до подання їх Тимчасовому уряду, винесені на обговорення Центральної ради…»^[642].

Логіка поведінки Тимчасового уряду під час переговорів з представниками Центральної Ради й ухвалення «Інструкції» значною мірою залежала від усвідомлення червневих поступок емісарів Петрограда в Києві й бажання нового складу уряду будь-що виправити справу. 24 липня 1917 р. О. Керенський сформував другий коаліційний Тимчасовий уряд, в якому значно посилились позиції кадетів, а І. Церетелі, на чиєму слові трималась угода, «випав» із «міністерської колоди». Щоправда, можливості у Тимчасового уряду були обмеженими, та він намагався, наскільки міг, гальмувати відцентрові процеси в країні. «Петербургське правительство, — вказував Д. Дорошенко, — скріпивши серце, ішло на визнання Генерального Секретаріату — але як органу центрального уряду, як його експозитуру, на яку центральний уряд мав би свій постійний вплив. І це була найбільша уступка, на яку вважали можливим іти. Тимчасове правительство не мало екзекутивної сили, не могло нікого до чогось змусити, але воно могло не погодитись, не дати своєї санкції. Ця пасивна резистенція була одинокою зброєю в руках Тимчасового правительства, і воно за цю зброю тепер твердо трималось»^[643].

Певний сенс у таких поясненнях, очевидно, є, хоч вважати їх абсолютними також не можна. Визначальним чинником появи інструкції у такому «агресивному» вигляді ймовірніше варто вважати реальне співвідношення сил між Петроградом і Києвом, точніше — його тогочасну оцінку, в якій, можливо, применшувався потенціал українського руху й перебільшувались можливості Тимчасового уряду.

Оцінка документа українським проводом була переважно негативною, такою, що породила гостроконфліктну ситуацію. При цьому найбільше ображало почуття лідерів українства не стільки обмеження прерогатив Ради, Генерального Секретаріату (зменшення кількості секретарів, особливо з ключових галузей державного функціонування), скільки суттєве урізування території України (з 9 до 5 губерній), по суті наказова, безапеляційна форма такого важливого акта (який в умовах демократичної революції, здавалося, мав набути зовсім іншого забарвлення).

Голова делегації до Петрограда не міг угамувати свого обурення навіть по кількох роках після описуваної події. «Таким способом замісць Констітуції ми мали Інструкцію, — буквально вибухає він. — Основним завданням цього кадетського твору було звести нанівець інстітут окремої національної влади на Україні. Навіть саму ідею такої влади витерти з договорного акту.

Через це, насамперед, Генеральний Секретаріат було названо Генеральним Секретаріатом не Центральної Ради, не України, а Тимчасового Правительства… Джерело його повновластей уже не є українська демократія, не з широких народніх мас він дістає силу, а від Тимчасового Правительства. Отже, виходячи з цього, всі права належали тільки Генеральному Секретаріатові. Центральна ж Рада мала бути при йому немов би якимсь дорадчим приватним органом…

Словом, уся Інструкція було ні що инче, як ціничне, безсоромне й провокаційне зламання угоди 16 липня (за новим стилем. — В. С.) й отверте бажання видерти з рук українства всі його революційні здобутки»^[644].

Дещо інший, досить цікавий підхід до оцінки тимчасової інструкції Генеральному Секретаріату демонструє Д. Дорошенко. Він уважає, що Центральна Рада, захоплена успіхами своєї діяльності в Києві, не дуже прислухалася до настроїв на місцях. А оскільки там успіхів не було зовсім, то українські працівники раділи будь-якому практичному крокові на шляху зміцнення своїх позицій. Одним із таких реальних кроків вони вважали навіть ті обмежені можливості, які відкривала Інструкція^[645].

До того ж, як крайовому комісарові Галичини й Буковини, Д. Дорошенкові довелося взяти участь у нараді губернських комісарів України, яку після від'їзду з Петрограда В. Винниченка і М. Рафеса провів X. Барановський. У нараді брали участь М. Суковкін (Київська губернія), А. Вязлов (Волинська), А. Лівицький (Полтавська), М. Іскрицький (Чернігівська) і М. Страдомський (м. Київ). «Всі комісари, — стверджує Д. Дорошенко (тут він виступає як свідок-мемуарист), — радили прийняти інструкцію, щоб на її основі приступити нарешті до реальної праці — до організації влади й опанування провінції. Знаючи становище на місцях, вони инакше уявляли собі справу, ніж політики, що сиділи в Київі. Барановський телеграфував про висліди наради до Київа»^[646]. Заперечувати певну логіку наведених міркувань, очевидно, не слід, хоч не варто й погоджуватись з ними в цілому, оскільки тут відбився підхід до проблеми соціалістів-федералістів. І партія в цілому, і Д. Дорошенко, зокрема, значною мірою солідаризувалися з позицією Тимчасового уряду, готові були йти навіть на більші поступки.

***

Інструкція Тимчасового уряду викликала в українському середовищі величезне обурення. Однак стихійну хвилю народного гніву не вдалося трансформувати у певні організаційні форми, перевести в цілеспрямоване річище. Українська нація в той момент, здавалося, вся злилася в напруженому очікуванні заклику Центральної Ради. Та останню, судячи з усього, непокоїло зовсім інше.

За першою реакцією більшості Ради (передусім фракції українських есерів) — відкинути інструкцію, поступово почала брати гору точка зору поміркованих українських соціал-демократів, уособлювана В. Винниченком. Вона грунтувалась на тому, що в момент, який може бути використаний реакцією проти революції, керуватись емоціями, а не тверезим розрахунком — не лише необачно, а й шкідливо, навіть злочинно. «Відкинувши інструкцію, ми зірвемо [угоду] з неукраїнською демократією, а без її підтримки трудно нам буде справитися з контрреволюцією, — доводив В. Винниченко на сесії Української Ради, — в результаті: ростіч з не-українцями, розділ між самою українською демократією, сварки й може різня — а організаційної роботи не може бути. Говорять про заклик народу до рішучої боротьби. Та забувають на загальне воєнне положення. Для нас небажаний прорив фронту й поява німців. Спинитися тільки при організаційній роботі при розриві, нам не вдасться. Наш розрив зрозуміють народні маси по своєму, переходячи від слова до діла, а розвитку їх поступовання ми не хочемо передбачити. Тому треба виходити від розуму, а не від почування… Я передбачаю настрій в разі відкинення Інструкції: не буде Центральної Ради, а буде нелегальна організація. Зачнеться упадок, апатія. Не треба позволити себе спровокувати!»^[647]

З подібною логікою погоджувався й М. Грушевський, який пізніше змушений був з жалем визнати, що «Центр[альна] рада, пустившися на переговори з Тимч[асовим] урядом для оформлення свого публічно-правового значення під гаслом спільного революційного соціалістичного фронту зробила се в нефортунний момент, коли сей уряд пішов «…направо» і соціалісти вилітали з його сідла один по другім, а котрі й сиділи, то дійсно як сорока на плоті, і з ними не було що говорити»^[648].

Під час обговорення питання аргументи В. Винниченка переважили і врешті-решт переміг саме його підхід, хоч і критики запропонованої фракцією УСДРП резолюції виявилося вдосталь, а есери та позапартійні депутати висували власні проекти резолюцій. У схваленому 9 серпня 1917 р. документі (за — 247, проти — 16, утримались — 62) вказувалось на всі недоречності і неприйнятні моменти інструкції Тимчасового уряду (порушення угоди від З липня 1917 р., недовіра до української демократії, імперіалістичні тенденції російської буржуазії тощо). Центральна Рада визнала за необхідне: подати на затвердження Тимчасового уряду 9 з 14 генеральних секретарів, означених в інструкції; доручити Малій Раді й Генеральному Секретаріатові розробити статут, що визначав би відносини між Центральною Радою та її Генеральним Секретаріатом; доручити Генеральному Секретаріатові розробити «ряд законопроектів в справі планомірного задоволення потреб трудящих мас людності, а саме: в справі робітничій, земельній, харчовій та освітній»; негайно розпочати підготовчу роботу до скликання Установчих зборів України і Всеросійських Установчих зборів. Визначався й ряд інших завдань^[649].

Ухвалений Центральною Радою документ викликав чимало критичних зауважень. П. Христюк, зокрема, охарактеризував його так: «Звичайно, це не було прийняття Інструкції Временного Правительства. Підкреслення, що Генеральний Секретаріат являється органом Української Центральної Ради, що Інструкція «служитиме перешкодою в дійсній роботі по організації краю», вказівка на те, що «в інтересі добрих взаємних відносин між Україною і Росією» необхідно реалізувати умови від 3 липня, нарешті, підкреслення, що Центральна Рада подасть Временному Правительству не просто «девять Секретарів», а девятьох з 14, які вона має і буде далі мати, хоч про них і не говориться в Інструкції, а також і накреслення близчої програми роботи Секретаріяту, що виходила цілком за межі визначеної Інструкцією компетенції Секретаріяту, — говорили зовсім не про прийняття Інструкції. Не даремно ж по прийняттю наведеної резолюції Центральною Радою, укр. соц. — дем. Єфреміїв (очевидно, М. Єреміїв. — В. С), член президії соц. — дем. фракції, в імени останньої запитав: «Як же розуміти наше відношення до Інструкції Временного Правительства, з огляду на те, що в резолюції нічого не говориться про прийняття Інструкції?» на що одержав коротке Винниченкове: «приймається до відома».

Таким чином Інструкцію приймалось до відома, чи, краще сказати, ухвалювалось попробувати використати її, не приймаючи»^[650].

Значно об'єктивніше оцінював рішення Ради, спроби «зробити веселу міну при поганій грі» М. Грушевський. Не без тіні збентеження він писав: «…Хоча, таким чином, як бачимо, «невідкинення інструкції» було обліплено всякого роду додатками і застереженнями, які мали до мінімума звести сю капітуляцію перед Тимч[асовим] урядом, чи краще сказати, — перед російською[буржуазією, і давалось властиво гасло боротьби всякими способами против інструкції, все-таки гірке почуття капітуляції і тривоги, що Центральна Рада фактично підтримає нею свою революційну силу (як то підносили не тільки самостійницькі, але й інші, радикальніше настроєні промовці) [лягало] тяжким каменем на душі учасників.

…Взяте ним (пленумом Центральної Ради. — В. С.) рішення в даних умовах, може, й було неминучим, але умови були незвичайно трудні, анормальні, й винесене рішення було тільки констатуванням сих труднощів, а не розв'язкою їх. Щоб виконати се рішення, треба було сприятливих обставин і великого, незвичайного такту виконавців. Сього такту, правду сказавши, я не бачив у кандидатів на ген[еральних] секретарів, обставини не ставали сприятливими…»^[651].

Хоч ухвалене Центральною Радою рішення не мало скільки-небудь серйозних наслідків для процесу державотворення, воно негативно позначилось на моральному стані українства, призвело до гальмування темпів, звуження масштабів революційного піднесення.

Останню тезу певною мірою підтримав і своєрідно розвинув П. Христюк. У пошуках пояснень суперечливого характеру розвитку Української революції він висловив припущення: «…Для рішучої боротьби з російською буржуазією і Временним Правительством, що було під її впливом, не були належно підготовлені в той час українські народні маси». Головну причину такого становища історик вбачав у тому, що «Центральна Рада і Генеральний Секретаріат перед цим всіх старань докладали до поширення між селянством, робітництвом та солдатами II Універсалу Центр. Ради та Декларації Временного Правительства — ідеї примирення з Правительством і необхідности вбгати революційний український рух в звужені національні і соціяльні рямці. Отже не можна було так різко і раптово міняти свою попередню позицію. Не можна було сьогодні кликати народ до самостійного творення автономного життя без уваги на Временне Правительство, завтра — до якоїсь міри одмовлятись від цього самого самочинного творення і кликати до згоди і співробітництва з Правительством, а після завтра — кликати знову до самочинного творення автономії, що з необхідністю виллялось би в форму боротьби не тільки з буржуазією, а й з тим самим Правительством. Даремно, прогаявши більше місяця дорогого часу, викликавши навіть деяке прохолодження чуття щирої і палкої прихильности народніх мас до Ради, було б великим риском, не виждавши часу, йти на нову рішучу акцію»^[652].

Зовсім не применшуючи ролі об'єктивних чинників у розвитку тогочасних процесів, слід усе ж наголосити, що доля Української революції дедалі більшою мірою залежала від суб'єктивного чинника, від дій і навіть від настроїв її ключових фігур. Є прямий сенс звернути увагу на те, що саме в момент обговорення інструкції зробив спробу відійти від справ безумовний лідер революції, Голова Центральної Ради М. Грушевський. Сам він пізніше пояснював свою тодішню поведінку так: «Я був страшно стомлений і збентежений…переживаннями і, передчуваючи в дальшім не менш тяжкий і невеселий шлях, боявся за свої сили, за свою психічну рівновагу, тому хотів звільнитися з роботи в Центр[альній] раді. Літературно-наукова робота, котру я старався регулярно вести, — працюючи ранками, до певної міри утримувала мене в психічній рівновазі, але, видимо, її не вистачало. Я не відірвався ні на єдиний день від сеї томлячої нервово-напруженої тривожної діяльності… При тім ми всі жили в безнастанній тривозі, в свідомості можливості якоїсь несподіваної катастрофи: арештів, збройного нападу і т. ін. Око контррозвідки ми чули на собі безнастанно. Відійти від сього цього на якийсь час, виїхати, змінити режим і роботу — се було необхідністю»^[653].

М. Грушевський вдався до цього кроку, зробивши звіт про діяльність Української Ради за попередній місяць, у день відкриття Шостої сесії Ради 6 серпня 1917 р. Наведену вище мотивацію він доповнив міркуванням мати в такий відповідальний момент на чолі руху людину зі свіжими силами і сильними нервами. Однак промовці, що відразу почали один за одним брати слово, умовляли М. Грушевського не покидати своєї відповідальної посади у вирішальний момент і врешті-решт навіть було ухвалено відповідну резолюцію, після чого професор відступив.

Серпневі дні загрожували й іншими втратами для Української революції, всієї справи українства.

Річ у тім, що В. Винниченко, в якого, як голову делегації до Петрограда, в ході обговорення інструкції полетіли критичні стріли, оголосив, що складе з себе повноваження Голови Генерального Секретаріату незалежно від результатів розгляду питання в Центральній Раді. 9 серпня, після прийняття Центральною Радою інструкції Тимчасового уряду, В. Винниченко заявив, що виконавчий орган у повному складі подає у відставку, продовжуючи виконувати функції до сформування Малою Радою нового Секретаріату^[654]. Виникла урядова криза.

Головну причину кризи в Генеральному Секретаріаті Д. Дорошенко вбачав у партійних амбіціях українських есерів. їхню критику на адресу В. Винниченка і соціал-демократичної більшості в Секретаріаті він вважав безпідставною, частково надуманою. «Та підклад неприхильности укр. ес-ерів до Винниченка полягав у тім, — пише історик, — що ес-ери, бідні на випробовані політичні сили, хоч самі були й численні в Ц. Раді, давно вже дивилися дуже нерадо на те, що головну ролю в політиці грають ес-деки, і серед них на першім місці Винниченко. Вони мирилися з ним доти, доки він був необхідний, але тепер, коли він своє діло вже зробив, вони хотіли його позбутись. Та Винниченко й сам не чіплявся за владу і готовий був її покинути»^[655].

Від позицій українських соціал-демократів і українських есерів дещо різнилася позиція соціалістів-федералістів. Один із їхніх лідерів — Д. Дорошенко — пояснював свої розходження з М. Грушевським і В. Винниченком власним розумінням підходу до можливостей використання ситуації, що склалася в 1917 р. стосовно запровадження автономії, головне — щодо її масштабів і темпів здійснення. Д. Дорошенко вважав за можливе хапатись за будь-яку, навіть найменшу можливість, навіть за куцу автономію й запроваджувати її якнайшвидше. Це сприятливо вплинуло б на формування національної свідомості в широких колах українського населення, яке, відчувши її реальні переваги, вже не відступилося б від досягнутого. А програму й тактику варто було базувати не на тимчасовій слабкості центрального уряду, не на боротьбі за рамки формальних взаємин з Петроградом, а на внутрішньому будівництві, на «націоналізації цілого суспільного життя на Україні. А до цього будівництва треба було притягти, на мою думку, якнайширші круги українського населення, в тім числі й землевласницькі, кріпко зв'язані з краєм, з його інтересами. Будувати нову Україну за допомогою лише тих, в значній мірі здеклясованих кругів, що наповняли своїми представниками ряди членів Ц. Ради, і на космополітичній «революційній демократії», що засідала там же, яко «меншости», я вважав ледве чи здійснимим… Що ж до обкроєння території автономної України, то я гадав, що нашим ділом було би наладнати життя у їй так, що вона, являючись осередком упорядкованого життя серед усе зростаючої всеросійської анархії, служила б аттракційною силою, яка дуже скоро притягла би решту українських територій і приєднала би їх до основного пня»^[656].

Саме в контексті можливих альтернатив подальшого розвитку Української революції, суспільно-політичних процесів і полягало значення особистісного зрізу розв'язання урядової кризи в Україні. Автори ж численних праць чомусь прагнуть приглушити значення цього чинника. Можливо, через модне відкидання свого часу теорії «героя і юрби», можливо, через те, що криза в Генеральному Секретаріаті, зрештою, виявилася «бурею у склянці води», практично все і всіх залишивши на своїх попередніх місцях. Однак із вищевикладеного ясно видно, наскільки лінія, обстоювана В. Винниченком, відрізнялася від позиції Д. Дорошенка.

Проти В. Винниченка — найпопулярнішого тоді українського лідера — Тимчасовий уряд розпочав масовані ідеологічно-політичні атаки. Особливе роздратування Петрограда викликало інтерв'ю В. Винниченка кореспондентові французької газети «L`intrenciegeant», в якому йшлося про зміцнення в Центральній Раді германофільських настроїв на противагу шовіністичному тискові з Петрограда. І хоча В. Винниченко спростовував неправильні тлумачення кореспондентом його міркувань щодо наростання сепаратистських (самостійницьких) настроїв, хтось був явно заінтересований у поширенні чуток про можливе вислання В. Винниченка за межі Росії (що таки могло статися за умов воєнного часу).

Однак загальним знаменником реакції на інсинуації Петрограда стало їх рішуче відхилення Центральною Радою та висловлення нею довіри В. Винниченкові. Останній врешті-решт і сам погоджувався на те, щоб очолити оновлений Генеральний Секретаріат. За цих умов офіційний Петроград відкинув будь-яку дипломатичну гру і відверто заявив (М. Грушевський точно не пригадує, називає ймовірно А. Зарубіна), «що супроти отих неприємних поголосок про Винниченка Тимч[асовий] уряд не вважає його відповідним кандидатом, а краще б бажав бачити на чолі його Дорошенка, що так, мовляв, гарно показав себе на уряді головного комісара Галичини й Буковини. Наверх мотивувалось се так, що, мовляв, Винниченко, як яскравий соціаліст, не підходить під напрям теперішнього кабінету — коаліційного, а не чисто соціалістичного. Коли се переказано було Винниченкові, він заявив на засіданні 13 серпня, що він відмовляється від формування кабінету і складає свій уряд. Мала Рада рішила вийти з сього неприємного становища, доручивши формування кабінету самим фракціям»^[657].

Так, нарешті, всі погодились на кандидатуру Д. Дорошенка.

М. Грушевський, який надає чимало місця цьому епізодові в своїх мемуарах (момент справді міг стати переломним. — В. С), не вельми схвально характеризуючи особистість Д. Дорошенка, обминає мовчанням своє особисте ставлення до нього. Не виключено, що він просто змушений був підкоритись масонській дисципліні (на зв'язки по масонській лінії з Петроградом — і свої, і Дорошенкові — через барона Ф. Штейнгеля, він кілька разів обережно посилається в інших місцях спогадів).

Хоч би як там було, Д. Дорошенко, що збирався балотуватись на губернського комісара рідної Чернігівщини і майже гарантовано посів би цю посаду, взявся за формування Генерального Секретаріату і розробку його платформи. Він зауважував, що сформувати високоавторитетний, кваліфікований Генеральний Секретаріат з досвідчених політиків і добрих фахівців виявилось дуже нелегкою справою. Більшість з тих, кому були запропоновані посади генеральних секретарів, від них відмовлялись.

«Очевидно, — припускає він, — вони вважали становище Ген. Секретаріате ще дуже непевним і не хотіли заангажовуватись, не знаючи, чи зможуть вони справді працювати практично»^[658]. Цікаво при тому зазначити, що барону Ф. Штейнгелю було запропоновано посаду генерального секретаря торгівлі і промисловості.

Та найбільші ускладнення виникли в іншій площині. Коли Д. Дорошенко виголосив у Малій Раді коротку декларацію з приводу платформи Секретаріату, вибухнув конфлікт. За словами М. Грушевського, «се була присяга на вірність чиновника, пошанованого довір'ям начальства, а не парламентерського прем'єра, яким ми всі уявляли собі голову Ген[ерального] секретаріату: Дорошенко заявив, що приймаючи уряд голови Генер[ального] Секретаріату, відповідального перед Тимчас[овим] урядом, він, як досі на своїх комісарських урядах, буде точно виконувати всі доручення уряду і т. д.

Се був чистий скандал, особливо в тодішнім моменті, коли ми збирались вести організовану боротьбу з інструкцією, Тим час[овим] урядом московською нарадою, конвенцією, буржуазією і т. д.»^[659]

Хоч і дещо м'якше, та по суті так само оцінював епізод і В. Винниченко. «…Перший же виступ Д. Дорошенка перед Центральною Радою, — писав він, — показав, що він не відповідав тим завданням, які складалися на голову українського революційного Уряду.

Д. Дорошенко, стоявши весь час поза життям і діяльністю Ц. Ради, не бравши безпосередньої участи в революційному ходові всіх подій, не розумів і не відчував духу й змісту нашого напряму.

Він дуже точно, совісно підійшов до Інструкції, принявши її, як справжню Конституцію, якої треба строго додержуватись. З його невеличкого експозе Ц. Рада побачила, що в його особі був би не революціонер, не борець за дальший розвиток здобутків, а акуратний і совісний урядовець Тимчасового Правительства.

Розуміється, це не могло задовольнити Ц. Раду»^[660].

Під впливом М. Грушевського Д. Дорошенко погодився на зміну декларації, наближення її положень до платформи Другого Універсалу й оперативно це здійснив. Однак, незважаючи на прохання голови Центральної Ради до репортерів не вміщувати розповсюджений серед них завчасно текст попередньої декларації, «Киевская мысль» його оприлюднила. Це, природно, додало масла у вогонь, а в самого Д. Дорошенка викликало нові сумніви щодо правильності прийнятого політичного рішення.

«До того ж, — повідомляє М. Грушевський, — як він (Д. Дорошенко. — В. С.) мені розповів — приїхав з московської наради Штейнгель — його протектор в городськім союзі, — поділився з ним враженнями, що кадетський противукраїнський курс зміцнюється, перспективи української автономії і «краєвого органу» дуже слабі, отже з того виходило, що Генер[альний] секретаріат — установа ілюзорна, і Дорошенкові ніяк не треба зв'язуватись з нею й рискувати постом чернігівського губернатора, з котрого він був таким щасливим… Отже, Дорошенко заявив мені, що він не хоче бути в Генеральнім секретаріаті.

Було се дуже недоречно, грозило новими проволоками і ускладненнями, бо Винниченка уряд міг би не затвердити. Але не було що робити. Дорошенко ніяк не хотів рискувати своїм щастям, а за те обіцяв їхати до Петербурга і просити за затвердження Винниченка. Кінець кінцем рішено було помиритися з сим фактом і пробувати щастя з Винниченком — за браком якоїсь іншої комбінації. По закритім засіданні 18 серпня, що затяглось в глибоку ніч, проголошено відмову Дорошенка; вона мотивувалася тим, що метод фракційного формування не оправдав себе: кандидати, визначені до Генерального секретаріату фракціями, часто в їх неприсутності, без попереднього порозуміння, відмовлялися від сих доручень, і справа протягається. Тому Мала рада прийняла відмову Дорошенка до відому й доручила формування кабінету Винниченкові. Він дав згоду й намітив зараз же план нового кабінету…»^[661].

Д. Дорошенко доводить, що М. Грушевський, незважаючи на певні розходження, які виникли між ними, дуже вмовляв його залишитись на посаді Голови Генерального Секретаріату, однак перешкодила та обставина, що його вважали креатурою Тимчасового уряду (саме так було витлумачене й інтерв'ю заступника російського прем'єр-міністра М. Некрасова, опубліковане в ті дні).

Д. Дорошенко пише, що він узявся вмовити В. Винниченка повернутись на залишену посаду й очолити той склад Генерального Секретаріату, який сам же й запропонував, пообіцявши якнайшвидше владнати з Тимчасовим урядом питання про затвердження Секретаріату і домігся цього^[662]. Знову ж таки, варто зауважити, що й Ф. Штейнгель, якому Д. Дорошенко запропонував війти до складу Генерального Секретаріату, більше не фігурував як претендент на секретарську посаду. Д. Дорошенко остаточно відмовився від посади Голови Генерального Секретаріату 18 серпня, а 21 серпня В. Винниченко зробив доповідь на засіданні Малої Ради, де оголосив новий склад Секретаріату. Він був схвалений 17 голосами при 11 тих, хто утримався. Незважаючи на те, що зібранню не вистачало кворуму, ухвалу було визнано правочинною, а список секретарів надіслали до Петрограда, де 1 вересня їх було затверджено^[663].

Персонально для В. Винниченка, та й для українського руху таке завершення кризи можна вважати за почесну, в чомусь принципову перемогу. Адже весь серпень офіційний Петроград безупинно намагався довести, що український уряд очолює германофіл, провідник сепаратистського курсу, вигідного воєнним противникам Росії^[664]. З огляду на поточний момент, останнє зовсім не скидалося на дитячі пустощі. М. Грушевський стверджує, що український рух в 1917 р. перебував у полі «дуже пильного секретного нагляду російської контррозвідки», яка продовжувала «збирати обтяжуючий матеріал проти діячів укр.[аїнської] революції на випадок можливості притягти їх до відповідальності. Логіка тих, хто мав вести боротьбу з ворожим шпигунством, була простою, виходила з того, що український рух ведеться «на німецькі гроші»^[665].

Ситуація ускладнювалася тим, що «доволі неприємну тінь кидали на нашу українську роботу різні підозрілі діячі з «Союза визволення України», такі як O. Скоропис-Йолтуховський, Степанківський, Залізняк, що після того, як український рух набрав розголосу, почали й собі шукати доріг на Україну і старались так чи інакше зв'язатись з Центр[альною] радою». Щодо названих осіб, а також численних галичан, які волею долі в 1917 р. опинились у Києві, були відомості, частково просто підозри, про їхні зв'язки з ворогами Росії «і при неприхильних в грунті справи відносинах російських громадянських і урядових кругів до нашої роботи се був доволі неприємний момент»^[666].

Узагалі, слід визнати, що в досліджуваний період Центральна Рада не приділяла належної уваги розвиткові національно-визвольного руху на українських землях, що перебували у складі Австро-Угорщини. Щоправда, абстрактно-теоретично питання про возз'єднання всіх українських земель у єдиній державі порушувалося не раз. Але до будь-яких практичних, політичних кроків справа не доходила. Потреба ж у цьому була, оскільки в 1917 р. активізували свою діяльність Українська парламентарна репрезентація у Відні (голова — Є. Петрушевич) та Народний Комітет у Львові. їхня діяльність характеризувалася поміркованістю, лібералізмом у порушенні назрілих питань національного розвитку. При цьому помітно вирізнялися дві течії. Одна мала австрофільську орієнтацію і вимагала культурно-національної, частково національно-територіальної автономії у складі Австро-Угорщини. Інша, радикальніша, яка була представлена здебільшого молоддю, критично ставилася до обмежених вимог у культурній сфері, обстоювала право на самовизначення й об'єднання всього українського народу в межах його етнічної території. Ця течія дедалі посилювалася, оскільки уряд Австро-Угорщини не лише відхиляв практично всі вимоги українців, а й схилявся до того, щоб до створюваної Польської держави приєднати Східну Галичину й інші західноукраїнські землі, що входили до складу імперії^[667]. Влітку 1917 р. у процесі підготовки Стокгольмської конференції II Інтернаціоналу голова Української соціал-демократичної партії, що діяла на території Галичини і Буковини, В. Темницький проінформував світову громадськість про прагнення галицьких і буковинських соціал-демократів домогтися забезпечення українському народові права на вільний національний розвиток, на створення «самостійної української держави, в яку мають увійти всі землі, заселені українцями»^[668].

Проте ані Українська парламентарна репрезентація, ані соціал-демократи Галичини і Буковини не ставили на порядок денний питання про створення реальних соціально-політичних передумов для розв'язання національного питання. Сподівання трудящих західноукраїнських земель усе більше зверталися на схід, вони з великим ентузіазмом сприймали повідомлення про нові революційні завоювання братів у Наддніпрянській Україні, і це не залишалося непоміченим Тимчасовим урядом, антиукраїнськими силами узагалі.

Тому-то й зводити суть української урядової кризи до випадкових кроків, чиїхось симпатій чи антипатій було б виявом поверховості. У відмові Центральної Ради від програми, яку пропонували українські ліберальні кола, уособлювані Д. Дорошенком, виявилась свого роду політична інтуїція, навіть інстинкт самозбереження Української революції. Водночас слід зважити, очевидно, й на те, що ті ж самі чинники виключили можливість різкого коливання вліво, у бік крайнього радикалізму. І якщо в такий спосіб оцінювати кінцевий результат, то можна стверджувати, що Українська революція втрималася на обраному ще з весни курсі й послідовно розвивалася в річищі автономістсько-федералістських орієнтацій, не вдаючись до скільки-небудь різких рухів, відходу від вельми поміркованої, реформістської тактики. Саме в такому контексті — як логічне продовження, поглиблення Української революції — є сенс оцінювати невиразну реакцію Центральної Ради на інструкцію Тимчасового уряду, завершення урядової кризи, затвердження Петроградом після певних зволікань 9 з 14 секретарів і всього Генерального Секретаріату на чолі з В. Винниченком. «…Найголовніший, найважніший здобуток усієї нашої боротьби за цей період — ідею української державности — було затверджено, зреалізовано, введено в життя, — писав В. Винниченко. — Яка б ні була та Інструкція, які б обмеження й перепони вона ні ставила, а все ж таки це була Констітуція автономної України, це був державний правосильний акт, це був історичний, великої ваги факт, який провів виразну, чітку лінію в відносинах України й Росії…

Це найкращий період у боротьбі за відродження нашої нації. Революційний, одважний, повний віри, натхнення, ентузіазму.

Це період акції воістину самого народу, широких творчих мас його. І тільки цим можна пояснити наші такі значні успіхи в сфері національних здобутків»^[669].

Здається, наведеному висновкові В. Винниченка, практично кожному його слову, можна дуже суттєво заперечити. Проте в будь-якому разі доведеться погодитись з тим, що на розглядуваний момент провідники Української революції майже й не прагнули досягти більших завоювань, аніж ті, що стали політичною реальністю. І з цього погляду, за всієї своєї обмеженості, скромності, вони, очевидно, й мають сприйматися як інтегрально позитивні. Значною мірою збігається з думкою Винниченка підсумкова оцінка даного етапу Української революції П. Христюком, який, однак, суттєво її доповнює. Застерігаючи, що він не прагне давати вичерпну «правдиву оцінку довершеним українським народом в цей період його боротьби за краще існування ділам», один з лідерів УПСР зазначає: «Були і в цей час помилки, але досягнені результати, безумовно, покривають їх, свідчучи про великі творчі сили пробудженого до нового життя українського робітника, селянина і солдата. З тих результатів два являються найбільш значними: перший — це ствердження факту державного відродження України, і другий — примирення між українською і не українською демократією, тобто створення наУкраїні єдиного революційного демократичного фронту. Обидві ці перемоги українського народу однаково значні і доповнюють одна одну. Після цього вже не було вороття до старих часів безпросвітньої неволі, коли український народ викреслювався цілком з великої книги всесвітнього буття».^[670]

Однак це зовсім не означає, що слід заплющувати очі на справді суттєві хиби в діяльності українського проводу, на серйозні прорахунки, які вже на той момент закладали підмурок майбутніх трагічних подій. У концентрованому вигляді вони віддзеркалюються у відносинах Центральної Ради з Тимчасовим урядом з приводу українізації армії й загалом у ставленні до цього, значною мірою малоконтрольованого, навіть більше — стихійного процесу.

***

В усій поведінці Петрограда у липні—вересні 1917 р. найсимптоматичнішим було вилучення зі складу Генерального Секретаріату військової структури. Це ще раз продемонструвало справжні позиції Тимчасового уряду, який після липневих подій поводив себе щодо України дедалі зухвало, однозначно було свідченням прагнення будь-що не допустити зміцнення сил, які виборювали автономію України. Зрозуміла річ, що за таких обставин державотворчі задуми Центральної Ради ставали дедалі проблематичнішими, значно ускладнювались.

Домагаючись затвердження українського уряду в серпні—вересні 1917 р., Центральна Рада, побоюючись нових суперечностей у відносинах з Петроградом, питання про генерального секретаря у військових справах не порушувала, хоча ще 16 червня на цю посаду було призначено С. Петлюру. На думку В. Кедровського, цим було завдано шкоди й діяльності Українського Генерального військового комітету, який також, до речі, очолював С. Петлюра, оскільки військове командування просто перестало на нього зважати^[671]. Лише в «Декларації Генерального секретаріату України», схваленій Малою Радою 29 вересня, знову порушувалось питання про необхідність затвердження секретарства військових справ з досить обмеженою компетенцією: формування українських військових частин, право на подання верховній військовій владі для затвердження й підвищення військових чинів у військових округах в Україні й в українських військових частинах.

Природно, що за таких обставин надзвичайно складним, суперечливим, майже розпачливим був морально-психологічний стан керівників українського руху. В. Винниченко в своєму щоденнику чесно зізнавався самому собі у неймовірній плутанині тогочасних думок, настроїв, почуттів: «І злість, і сум, і сміх. Генеральний Секретаріат України є крайова вища влада. Це всім, хто читає газети, відомо. Але всім, хто читає й не читає їх, видно, що проявів тої влади покищо дуже мало. Панки Кирієнки тішаться з того, глузують, стараються на цьому грунті підкопатись і завалити той фундамент, який з такими труднощами, камінець за камінцем, ми складаємо…

Правда, ми всі — дитяча нація. Ми щойно вилупились і на нас ще тільки жовтенький пушок державності в куточках дзюбиків, ще цілком свіженькі заїди, і як часом і смішно, і сумно, коли стане пухнате, з заїдами створіннячко бойовничим півнем, напинається, кричить і наїжує свій жовтенький пушок…

А з Півночі вп'ялися в ту власть і ні на сантиметр не хочуть упустити. Розбитий, безсилий, нікчемний паралітик люто вчепився задубілими централістичними пальцями за «єдіную недєлімую» власть і з тупою злістю не пускає. Мало того, ще плюється, ще силкується здискредитувати нас, ще пускається на провокації»^[672].

Остання обставина, здається, теж відігравала немаловажну роль. Очевидно й те, що, крім урахування об'єктивних чинників (військовий стан, абсолютна перевага на боці Тимчасового уряду тощо), неабияке значення мало небажання Центральної Ради загострювати проблему українізації війська, виходячи зі своїх уявлень про федеративний устрій Російської держави і відповідних принципів військового будівництва. Цим же пояснюється і її дещо прохолодне ставлення до випадків самочинної українізації війська, які дедалі частішали з розвитком подій на фронті й були одним з природних виявів наростання демократичних процесів.

Так, певний час Українська Рада дистанціювалася від подій, що відбувалися в 34-му армійському корпусі VII армії Південно-Західного фронту. Корпус складався з двох дивізій — 104-ї і 153-ї, частини яких дислокувалися від лінії фронту аж до Білої Церкви. Командував корпусом генерал-лейтенант, великий поміщик П. Скоропадський (що само по собі викликало настороженість демократичних елементів до цієї особи). Та сталося так, що саме йому, нащадкові старовинного гетьманського роду, було запропоновано провести українізацію корпусу, перейменувавши його на 1-й Український корпус. Висунув цю пропозицію, а 18 липня 1917 р. видав спеціальний наказ Верховний головнокомандуючий генерал Л. Корнілов^[673]. Ця обставина, очевидно, також певною мірою насторожувала керівництво Центральної Ради. Хоча запідозрювати генерала в якихось політичних інтригах було не варто — з прямолінійністю мислення військового і болем патріота, який тяжко переживав анархію і руїну на фронті, Л. Г. Корнілов убачав в українізації один із засобів підвищення боєздатності армії. Щоправда, то був лише швидкоплинний епізод і незабаром своєї мети генерал уже прагнув досягти зовсім іншим шляхом — встановлення в Росії військової диктатури.

Проте, хоч би як там було, наказ Л. Корнілова надав поштовху для українізації 34-го корпусу. П. Скоропадський, повагавшись деякий час, з ентузіазмом узявся за справу, хоч це й призвело до виникнення гострих суперечностей і навіть конфліктів між військовослужбовцями росіянами і українцями^[674]. Урешті-решт 34-й армійський корпус дістав назву Першого Українського Корпусу і почав поповнюватись воїнами запасу, добровольцями, сотнями «Вільного козацтва», досягнувши загальної чисельності в 40 тис. бійців^[675] (за іншими даними, корпус восени 1917 р. налічував 60 тис). Полки 1-ої дивізії дістали спеціальні назви: Київський полк ім. гетьмана Б. Хмельницького, Стародубський полк ім. гетьмана І. Скоропадського, Полтавський полк ім. гетьмана П. Сагайдачного, Чернігівський полк ім. гетьмана П. Полуботка. Старшини (їх особливо бракувало, тому на службі залишалися й добрі професіонали-неукраїнці) дістали відзнаки: блакитні погони з жовтими смугами^[676].

Восени українізація значною мірою охопила й 6-й армійський корпус ХІ-Ї армії (4-а і 16-а дивізії) Південно-Західного фронту, особливо 16-у дивізію, де був обраний командний склад з українців^[677].

На фронтах, віддалених від України, чи не найбільшого розмаху українізація набула на Північному (Ризькому) фронті, особливо в ХІІ-й армії, де служило понад 120 тис. українців (всього на фронті у складі 1-ї, У-ї та ХІІ-ї армій перебувало 360 тис. українців). Культурно-просвітницька діяльність тут розпочалась ще навесні 1917 р. Згодом організувалася армійська Рада, а 6 травня 1917 р. в Ризі відбувся з'їзд українців ХІІ-ї армії, на якому було схвалено рішення звернутися до властей з проханням про українізацію 21-го армійського корпусу і про формування в інших частинах українських сотень і куренів. Але належного зв'язку між українцями різних армійських підрозділів налагодити не вдалося, спорадичними вони були і з Центральною Радою, яка, на думку солдатів, не виявляла до них належної уваги чи інтересу. Як наслідок цього український рух у 136-й піхотній дивізії, в 3-й піхотній Особливій дивізії і 21-му армійському корпусі лише подекуди вдалося закріпити організаційно, проте цього виявилось замало для того, щоб частини діяли як українські й принесли користь справі української державності^[678].

Схожі процеси відбувалися також у 9-му корпусі Західного фронту і 36-му Румунського фронту. Загалом же на корпусному рівні українізація війська широких масштабів не набула, хоч тенденція до неї виразно спостерігалась на всіх фронтах.

На рівні менших військових з'єднань також позначалися ті самі загальні тенденції, хоча в одних випадках масштабніше, результативніше, в інших же справа не пішла далі декларацій, зрозумілого вияву політичних симпатій, які не завершилися визначеними організаційними кроками й рішеннями.

Так, наприклад, в Умані солдати-українці 14-го піхотного резервного полку зажадали перейменування їх на український полк ім. І. Ґонти. В Житомирі один з піхотних полків перейменував себе на український полк ім. П. Сагайдачного. В Ростові-на-Дону сформувався полк ім. П. Полуботка (5000 солдатів-українців). В Саратові сформувався полк ім. І. Мазепи. В Москві було створено Український Запорозький полк^[679]. В інших містах також формувалися полки, батальйони і сотні. Проте активної участі в наступних змаганнях вони не брали.

Учасники подій не раз зазначали, що на рівні невеликих військових частин українізація здійснювалась переважно самочинно, як реакція на почуту ідею, заклик, проте без втручання, скеровуючої ролі українського центру — Центральної Ради. Так, Ю. Науменко пише, що в штурмовому курені (ударному батальйоні смерті) 102-ї піхотної дивізії 39-го армійського корпусу Особливої армії Південно-Західного фронту ініціатива була цілком за низами: «Мушу зазначити, що цілий цей процес повільного перетворення російської частини в українську відбувався цілком самочинно, без будь-яких наказів згори і навіть без заохочувань чи підтримки українських чинників з Києва»^[680].

Слід, звичайно, враховувати, що без серйозної підтримки проводити українізацію в невеликих частинах, з неукраїнським командним складом, в оточенні інших частин, що нерідко з різних причин не симпатизували подібним спробам, було дуже нелегкою справою. Ефективніше цей процес здійснювався в Києві, де військове міністерство у вересні 1917 р. дало згоду на українізацію запасного гарматного дивізіону, запасного інженерного полку, телеграфної запасної роти, запасного батальйону самокатників і розгортання запасного кулеметного батальйону в український полк двобатальйонного складу. Обіцявся дозвіл на формування нового запасного піхотного полку й двох кавалерійських^[681].

Розуміючи, що процес українізації багато в чому залежатиме від наявності українських командних кадрів, С. Петлюра домігся від Верховного головнокомандуючого Корнілова згоди на переведення офіцерів-українців в частини, які визначались для українізації, і заміни офіцерів-неукраїнців^[682]. А у вересні Український Генеральний військовий комітет узяв дозвіл на відкриття в Києві двох українських піхотних шкіл підпрапорщиків і українських відділів при інженерній та артилерійській військових школах^[683]. До першої української школи підпрапорщиків було зараховано близько 250 курсантів, а її урочисте відкриття відбулось під час роботи III Українського військового з'їзду — 22 жовтня 1917 р.^[684]

Очевидно, з суто військового погляду українізація армії не завдала б тієї шкоди боєздатності армії, якою постійно залякували обивателів російські урядовці, військове начальство. Діячам Центральної Ради, передусім С. Петлюрі, не раз доводилося публічно спростовувати докори військових властей, що українізація армії перешкоджає боєздатності фронту, а українські частини є «явным узаконением скопления дезертиров и самовольно отлучившихся солдат». Чимало інсинуацій виникло й навколо діяльності Українського Генерального військового комітету, Всеукраїнської Ради військових депутатів, обраної II Всеукраїнським військовим з'їздом і затвердженої лише у вересні 1917 р.^[685]

Можливо, боєздатність певних частин навіть зросла б. Українізовані частини добре проявили себе на фронті, в усякому разі були не гіршими за інших.

Та на перший план висувались політичні міркування. Виходячи саме з них, робилося все, щоб унести дезорганізацію у процес українізації армії: по кілька разів перевизначались частини, в які мало надійти українське поповнення, і в результаті воно потрапляло зовсім не в ті підрозділи, які планувалось українізувати. Командування в українських частинах залишалося переважно неукраїнським, скрізь діяли виборні комітети з представників загальноросійських партій, що з різних причин неприхильно, нерідко вороже ставились до українізації, тощо.

У вересні Ставка Верховного головнокомандуючого ухвалила рішення вислати за солдатами-українцями, які перейшли до 20 серпня 1917 р. в українізовані частини, їхні документи. Якщо ж вони зробили це після означеного термшу, було вирішено «вважати їх дезертирами і віддавати їх під військовий суд»^[686].

Заступник Голови Українського Генерального військового комітету В. Кедровський зазначав: «Український генеральний комітет намагався якнайбільше стягнути на Україну, в запасні полки українців, щоб таким чином українізувати місцеві залоги, але російське командування цьому перешкодило і в більшості залогами на Україні були російські запасні частини, з тим розрахунком, що в кожному більшому скупченні запасних частин українські мали бути в меншості. Разом з тим українізовані частини лишалися поза межами України, де вони були оточені переважаючою більшістю московських військ, «верных Временному правительству» й ворожих взагалі українському національному рухові.

Незважаючи на всі заходи й домагання Українського військового комітету, ні одна добре впорядкована з українізованих частин не була переведена на Україну або на один з українських фронтів»^[687].

В. Винниченко додає власні спостереження до цієї картини: «Зформовані українські частини без пуття ганялись з місця на місце, ніде їм не було притулку. Часто вони не мали ні зброї, ні муніції, домагались цього, «хлопотали» по всіх штабах, канцеляріях, але нічого не діставали. Генеральний комітет не мав ніякої фактичної сили й не міг розпорядитись ні одним патроном, ні одною парою чобіт. Його взагалі не визнавало російське командування, вважаючи цілком приватною, самочинною організацією…»^[688].

Звичайно, впливали на ситуацію й інші чинники. Серед них найістотнішими були багаторічні традиції існування єдиної імперської армії, нездатність оперативно скористатись вигідною ситуацією, що склалася, відсутність навичок до життєдіяльності в демократичному суспільстві, певна інерція в мисленні та діях провідників українського руху в армії. Впливала й така обставина, як посилення російським командуванням репресій на фронті після липневих подій, коли було відновлено смертну кару. Спроби ж формування національних частин нерідко свавільно кваліфікувались як зрада, дезертирство тощо з усіма наслідками, які звідси випливали.

Так що, мабуть, не варто перебільшувати масштабність українізації війська. Від платонічного вираження прихильності до Центральної Ради, Українського Генерального військового комітету і до здатності стати надійною опорою у боротьбі за українську державність, як свідчать факти, дистанція виявилася досить значною. Й далеко не всім військовим частинам, які вважались українськими в 1917–1918 рр., вдалося її подолати.

Очевидно, має рацію В. Прихода, який зауважував із цього приводу: «Україна в першому періоді визвольної боротьби своєї свідомої національної сили ще не мала, а тогочасні провідники й не хотіли її мати. Ті ж українізовані й з українськими назвами військові частини були українськими лиш в національно-культурному відношенні, в обсязі ж своєї чинності вони були по інерції в колі інтересів російської державності»^[689].

Д. Дорошенко також змушений визнати, що «реальної користі від цієї українізації було небагато: солдати розбігалися, не доїхавши до фронту, а у себе в казармах нічого не робили, тільки мітингували, а в потребі не хотіли навіть пальцем поворухнути, щоб помогти Україні, але на ширші маси громадянства навіть зовнішні ознаки «українізації» війська робили вражіння й підіймали авторитет українського руху»^[690].

Не випадково, очевидно, деякі активні учасники розбудови українського війська, як, наприклад, В. Кедровський, критично оцінюючи її здобутки, вважають, що вже на осінь 1917 р. «українізовані частини, бачачи ворогів з усіх сторін й не маючи надії на свою перемогу, почали деморалізуватися й нарешті розкладатися»^[691].

Тому розглядаючи питання про українізовані частини, їхню кількість, склад, бойові якості, треба бути обережнішими, зваженішими, застерігатися від спокуси видати бажане за дійсне. Так, І. Мазепа, а за ним й інші автори без жодних застережень наводять уривок зі спогадів В. Кедровського, надрукованих в американському україномовному щоденнику «Свобода» за 1928 р.: «До кінця серпня 1917 року організоване українське вояцтво виросло в таку численну силу, що воно вже сміливо могло стати на всьому військовому фронті, що переходив через територію України, і замінити всі залоги на Україні. На фронті було 27 українізованих дивізій а всього було українізованих вояків коло 4 мільйонів»^[692].

В «Енциклопедії Українознавства» В. Петров наводить дещо інші дані: 16 українізованих дивізій (64 піхотних полки з артилерією й кінними та спеціальними частинами). Проте й ці відомості одержано, здається, більше за формальними, ніж за сутнісними ознаками^[693].

Як відомо, в 1917 р. на фронті загалом перебувало 4–4,5 млн. українців. Вони, звісно, охоче голосували за представників українських партій у ході різних кампаній, посилали своїх представників на різні українські зібрання, залюбки читали українські газети й запроваджували національну атрибутику, обирали комітети, ради, виявляли щирі наміри до згуртування на національному грунті. Проте всі вони не могли бути політично активними елементами, зорганізованими в боєздатні самостійні частини, що на них можна було б розраховувати як на надійний український чинник у ході не лише безпосередньо воєнних дій, але й тоді, коли від озброєної маси чекали вияву політичної волі, демонстрації її сили. Мабуть, щодо викладених міркувань дещо реалістичнішим видається твердження О. Шульгина, що з 4 млн солдатів-українців українізацією було охоплено ледве 1,5 млн^[694]. Ще критичніше оцінює результати українізації О. Субтельний, вважаючи, що «улітку 1917 року близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізувалися у всеукраїнські формування, заприсягнувши на вірність Центральній Раді»^[695].

Тому доводиться констатувати, що на осінь 1917 р. українізація війська не набула серйозної сили ні в кількісному, ні в якісному відношеннях. І Центральна Рада, чимало говорячи про необхідність проведення цієї роботи, насправді приділяла їй надзвичайно мало уваги. Натомість вона захоплювалась показовими акціями (військові паради, присяги, демонстрації, молебні, які проходили під українською символікою, в традиційно українському вбранні тощо).

Не змогла Рада належним чином оцінити й потенційну силу «Вільного козацтва», яке стихійно народжувалося і зміцнювалось у той час.

Перше формування вільних козаків виникло у березні 1917 р. на Звенигородщині, де з метою «охорони порядку і здобутої волі» з селян старшого віку (молодь переважно була в армії) організувався перший загін добровольців. Починання підтримали на всій Київщині, рух швидко поширився на Чернігівщину та Катеринославщину^[696]. В квітні відбувся з'їзд «Вільного козацтва», який обрав кошовим отаманом селянина С. Гризла. Влітку 1917 р. у «Вільному козацтві» налічувалося кілька тисяч членів і було закладено коші: ім. Семена Палія, ім. гетьмана П. Сагайдачного тощо. У своїх ухвалах «Вільне козацтво» визнавало владу лише Центральної Ради та Генерального Секретаріату^[697].

2 вересня 1917 р. «Нова Рада» вмістила повідомлення, що для керівництва процесом організації «Вільного козацтва» призначений член Генерального військового комітету П. Певний. Він звернувся до всіх українських селянських спілок, «Просвіт», кооперативів, губернських та повітових рад і до волосних управ з відозвою, в якій повідомляв, що «Генеральний комітет постановив у найближчому часі приступити до організації товариств, які б поставили собі ціллю: «удержати непорушно порядок та спокій населення, зберегти хозяйство і все добро народне від нищення і грабування та взагалі стояти на сторожі спокою і порядку на Україні».

У відозві зазначалося, що самодіяльні організації на зразок вільних козаків («Січ», «Народне ополчення» тощо) утворюються і в інших місцях. У зв'язку з цим висловлювалось прохання надсилати відомості про стан справ у цій галузі.

Проте у тому ж числі було вміщено й статтю «Козача романтика», в якій досить скептично оцінювалася сама ідея організації загонів вільних козаків, лунала критика на адресу «романтичних» публікацій, зокрема в «Робітничій газеті».

З—7 жовтня в Чигирині відбувся з'їзд «Вільного козацтва» за участі 200 делегатів, які представляли 60 тис. організованих озброєних добровольців Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини й Кубані. Своїми постановами з'їзд зробив спробу надати «Вільному козацтву» специфічної організаційної форми в загальнонаціональному масштабі:

«1. Закладаючи по стародавньому звичаю предків-запорожців перші підвалини організованої збройної сили української демократії, поставити собі найпершим завданням, щоб вільне козацтво стало військом народу, а не пануючих класів, до якої б нації ці класи не належали.

2. Утворити Генеральну козацьку Раду з Наказним отаманом на чолі. Генеральна Рада має в найближчім часі скликати губерніяльні з'їзди, щоб обрати кошових отаманів з старшиною, що надасть організованості і сили козацькому рухові.

3. З огляду на те, що Генеральна Рада робитиме велике діло по охороні здобутків революції та прав народу, а також бере на себе захист краю від руїни в час демобілізації, з'їзд домагається, щоб на утримання Генеральної Ради та всієї старшини було призначено державні кошти. Генеральна Рада «Вільного козацтва» має перебувати стало в м. Білій Церкві на Київщині»^[698].

До Генеральної Ради «Вільного козацтва» було обрано 12 осіб, а почесним отаманом «дав згоду бути» командир 1-го Українського корпусу П. Скоропадський^[699].

«Вільне козацтво» могло стати серйозною військово-політичною силою. Лідерам Центральної Ради, що орієнтувались на зразки західноєвропейської демократії, засвоїли парламентські манери й смаки і тому не наважувались на рішучі кроки в українізації армії, ніщо не заважало виявити належну турботу про вільних козаків, залучити їх на свій бік, у разі потреби спертися на їхню силу.

Проте керівники українського національно-визвольного руху, з упередженням ставлячись до П. Скоропадського, не відзразу подолали стриманість і щодо явища, яке вони за елементарною логікою мали лише вітати й усіляко підтримувати. Є в історіографії й оцінки, в яких робляться спроби охарактеризувати вплив П. Скоропадського на вільних козаків як виключно негативний. Так, П. Христюк пише: «Одначе здорове зерно вільного козацтва не дало тих наслідків, які могло дати. Особливо це треба сказати про сільське вільне козацтво, яке «добрі людці» постарались задурити козацькими жупанами, старими пістолями, чубами та гайдамацькими шликами. Генеральна Рада, обрана на 1 з'їзді, постала під великий вплив різних «самостійницьких» елементів і авантюрників — генерала Скоропадського та його попихача — молодого старшини Полтавця-Остряниці. Користуючися національно-романтичними козацькими традиціями, що ще жили в селянстві, Скоропадський почав вживати, через своїх агентів, заходів до того, щоб використати національний романтизм в реакційних цілях — а саме, щоб зробити вільне козацтво організацією заможнішого селянства, спосібного стати підпорою гетьманщини. Це й згубило козацтво. Після цього воно спинилось в своїм буйнім розвитку»^[700].

Звичайно, подібні міркування несуть на собі відбиток колишнього політичного суперництва. Та лише на цій основі відкидати їх у цілому не варто. За іронією долі в день відкриття з'їзду «Вільного козацтва» в Чигирині В. Винниченко скликав у Києві з'їзд губернських і повітових комісарів Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Волині й Поділля, на який прибуло 80 губернських та повітових комісарів. В умовах анархії, що дедалі більше охоплювала край, великі дебати викликало саме питання про «Вільне козацтво». Частина комісарів убачала в ньому оборонця ладу й спокою, тоді як більшість побоювалася давати зброю населенню, передрікаючи в результаті криваві сутички на грунті класових і економічних суперечностей. З'їзд більшістю 25 голосів проти 20, при 5, що утримались, висловився проти «Вільного козацтва», оскільки «завдяки некультурності, неорганізованості і нахилу широких мас іти за різними демагогічними гаслами, озброєння широких верств людності може знищити завойовану свободу і стати на перешкоді заведенню ладу на місцях»^[701].

Що такі побоювання не були безпідставними, свідчать численні факти. Так, уже через 10 днів після завершення з'їзду міська дума того ж таки Чигирина змушена була ухвалити постанову про заснування «комітету громадської безпеки» для боротьби з самовільними арештами і конфіскаціями майна, що здійснювались вільними козаками^[702]. Та й сам П. Скоропадський, загалом позитивно оцінюючи діяльність окремих підрозділів «Вільного козацтва», зазначав, що «поруч з ними деякі сотні приймали характер розбишацьких організацій. На чолі останніх звичайно стояли всякі авантурники, рідко ідейні, здебільшого такі, що мали в тому свої особисті інтереси, а то й просто шукали зручного випадку поживитися чужим добром»^[703].

З одного боку, поважно ставлячись до думки виборної адміністрації краю, Українська Рада водночас не могла ігнорувати й військової сили 60 тис. вільних козаків. Визрівало й розуміння можливості їх використання в державних справах. Центральна Рада затвердила Статут «Вільного козацтва», вітала заклики з'їзду в Чигирині до повсюдного утворення добровольчих загонів. Однак відразу ж виявилася й непослідовність Ради, яка вважала «Вільне козацтво» не стільки військовим формуванням, скільки міліційним і аж до січня 1918 р. підпорядковувала його секретарству внутрішніх справ, а не секретарству військових справ^[704].

***

Доводиться констатувати, що не відзначалась чіткістю, виразністю, послідовністю політика провідників Української революції і щодо інших потоків суспільного процесу.

Можна з цілковитою упевненістю стверджувати, що український політичний провід просто не встигав вчасно й адекватно реагувати на запити революційного процесу, який набирав дедалі могутнішого розмаху. Зокрема, найчисленніші урядові партії ніяк не могли домовитись навіть у безперечно найболючішому для більшості українців питанні — аграрному. УСДРП дотримувалась платформи муніципалізації землі, а в разі її передання до земельного фонду схилялася до необхідності відшкодування великим землевласникам.

Конференція Української партії соціалістів-федералістів черговий раз заявила, що в земельній справі вона непохитно стоїть за відшкодування поміщикам вартості землі при її переході в земельний фонд і що «в методах роботи і боротьби за досягнення своїх ідеалів» партія буде йти еволюційним шляхом^[705].

Значно радикальніших поглядів дотримувались українські есери, які на своєму Другому з'їзді (15–19 липня) затвердили курс на соціалізацію землі^[706].

Однак у Центральній Раді спільної думки досягнуто так і не було. Якщо ж певні рішення й ухвалювались (радикальними вони, звісно, не були), то й з їх реалізацією починались явні зволікання.

Селяни, солдати, робітники з набуттям власного досвіду політичної боротьби дедалі більше розуміли, що практична бездіяльність Ради в соціально-економічній сфері пояснювалась не лише тим, що вона «мала перед собою таку колоду, як Временне Правительство», і була позбавлена можливості проводити роботу так, як того бажала. «Ставало вже помітним, що в самій Раді не все стоїть гаразд, що саме в питаннях соціяльно-економичних, а не инших, вона виявляє найменьшу акцію. З одного боку начебто не було ніякого сумніву, що Центральна Рада є «своєю» справжньою чисто-народньою і революційною владою (аджеж в склад її входили Всеукраїнські Ради Селянських, Робітничих і Військових Депутатів), а з другого боку кидалась в очі деяка немов би спорідненість Генерального Секретаріяту з коаліційним Временним Правительством, його дуже вже велика поміркованість, боязкість саме в тих справах, які найбільш обходили робітничі та селянські маси. Чому в справах національно-політичних Центральна Рада і Генеральний Секретаріат, коли находили те потрібним, не боялись переступити меж Інструкції і йшли одверто на боротьбу з Временним Правительством і в той же час зовсім не виявляли такої революційності і рішучості в справі земельній, харчовій, народньо-господарчій, фінансовій, робітничій? Чому, нарешті, Центральна Рада не вимагала миру, не боролась за мир хоч би з тим самим Временним Правительством? Такі питання вже виникали в рядах української революційної демократії, і вже складалась на них відповідь»^[707].

Одну з таких відповідей можна знайти в дебатах, що відбулися в жовтні на IV з'їзді УСДРП, де лунали «виразні нарікання на «дрібно-буржуазність» Центральної Ради, на її тенденцію „підмінити момент соціяльно-економичної клясової боротьби моментом національним». Звинувачувалась і фракція УСДРП у Центральній Раді за невитриманість класової позиції. Це критичне ставлення до проводу руху й невдоволення його соціально-економічною політикою знайшло свій відгук і в постановах з'їзду. В резолюції про ставлення УСДРП до Центральної Ради, зокрема, зазначалося, що «більшість Української Центральної Ради, складаючись з представників дрібної буржуазії, не здатна, через своє клясове становище, додержуватися послідовної і рішучої революційно-демократичної тактики, ухиляючись раз-у-раз в бік дрібнобуржуазного націоналізму»^[708].

Справа була, звісно, не в «дрібнобуржуазному» складі Центральної Ради, — намагається заперечити подібні звинувачення П. Христюк. — «Коли остання і не являлась в той час цілком клясовим — робітниче-селянсько-солдатським органом, то все ж в ній основне ядро, більшість, і то велика більшість, була щиро народня, дійсно робітниче-селянсько-солдатська. Справа була в тому, що в період революції на Україні не було такої революційної соціялістичної партії, яка почувала б себе в силі і в стані взяти виключно на себе відповідальність за майбутнє не тільки соціяльно-економичних, але й національних досягнень революції, яка одважилась би цілком порвати з національними дрібнобуржуазними елементами, спертись тільки на робітничі та селянські маси і повести їх рішуче та сміливо за собою до наміченої цілі»^[709]. Сподівання ж на те, що в силу певних національно-політичних особливостей (коаліційний склад Ради, який мав можливості для постійних змін через ротацію депутатів, нерозколоті українські партії, які помітно еволюціонували вліво з їхніми впливовими радикальними елементами тощо) Центральна Рада могла перетворитися на орган, що ближче стояв би до вияву настроїв революційного нетерпіння, були швидше теоретичними. Головне ж — на таку еволюцію, можливо, й природну, й невідворотну, буремна історична доба часу просто не відпускала.

«…Вже помітно було велике напруження в народніх — робітничих і селянських масах, — констатує П. Христюк. — Вже було ясно, що дальше проволікання справи задоволення соціяльно-економичних потреб працюючого люду і затягування справи миру прорве ту не зовсім міцну греблю, яка держала ще в берегах народне море. Було ясно, що перша спроба з боку буржуазії реставрувати старі порядки буде тою искрою, яка запалить страшну пожежу жорстокої клясової боротьби»^[710].

Зрозуміло, що в такій ситуації політичному проводу України слід було виявити відповідну чутливість і мудрість. «Треба було, не дуже оглядаючись на петроградське коаліційне правительство, робити дальші кроки в організації революційних мас, в утворенню на місцях міцних революційних робітничо-селянських апаратів влади і приступати до проведення, за їх допомогою, соціяльно-економичних реформ. Між тим, Генеральний Секретаріят на довгий час нічого не зробив в зазначеному напрямі…

Переговори в Петрограді спричинили застій у діяльности Центральної Ради, чи, як висловився М. Ткаченко в одній з своїх статей про ці переговори, — «тупцювання на порожнім місці». А наслідки цього «тупцювання» дали знати себе зразу ж. Зайнявшись цілком справою переговорів, далекою від народних мас, Центральна Рада потроху починала ослаблювати ті безпосередні, тісні й щирі зв'язки з народом, які до того мала. Не проявляючи революційної акції в соціяльно-економичній творчості, Рада цим самим тратила на своїм авторітеті в широких робітничо-селянських верствах. В краю починалась так звана анархія, «знаменита українська зорганізованість, як висловився той самий Ткаченко, починала розсуватися»…

Між тим позитивного для революції згода з Временним Правительством і, особливо, дальші переговори, дали дуже і дуже мало, навіть і в сфері національно-політичній»^[711].

Звичайно, така невтішна оцінка ситуації, що склалася, тенденцій, які дедалі більше посилювалися, не віщувала оптимістичної перспективи. Осінь же 1917 р. мала всі ознаки близької політичної розв'язки.

***

Очевидні ускладнення політичної ситуації у другій половині літа 1917 р. змушували усі політичні сили пристосовуватись до нових обставин, шукати нових шляхів до досягнення програмних, стратегічних цілей. Чи не найоперативніше й найефективніше це зробили більшовики, виробивши тактику, розраховану на “немирний”, “найбільш болісний шлях” повалення існуючої влади^[712].

В обґрунтуванні нових настанов, що всебічно враховували сутність політичного моменту, особливе значення мали написані В. Леніним тези “Політичне становище”, статті “Відповідь”, “До лозунгів”, “Про конституційні ілюзії”, “Початок бонапартизму”, “Уроки революції”. Запропонувавши тимчасово зняти лозунг “Вся влада Радам!”, вождь більшовицької партії сформулював завдання “зібрати сили, переорганізувати їх і стійко готувати до збройного повстання”^[713].

Партія брала на озброєння нову тактику, хоча процес переорієнтації в лозунгах і формах боротьби виявився непростим. Необхідний був певний час і переконання досвідом, щоб ленінські висновки і настанови стали лінією поведінки всієї партії, кожної партійної організації. Це, зокрема, засвідчили і рішення обласних конференцій більшовиків Південно-Західного краю (10–12 липня, Київ) і Донецько-Криворізького басейну (13–15 липня, Катеринослав). Відігравши значну роль у консолідації партійних сил, оформленні двох крупних обласних партійних об’єднань, у визначенні перспектив революційної боротьби, обидві конференції в своїх рішеннях залишили по суті незмінними завдання боротьби за владу рад, яке було на той час зовсім нереальним. Водночас обидві конференції, як і зібрання інших регіональних, міських організацій України висловились за якнайшвидше скликання чергового з’їзду РСДРП(б), на якому була б погоджена загальнопартійна лінія.

Більшовики України направили на VI з’їзд партії, що працював у Петрограді 26 липня — 3 серпня 1917 р., 15 делегатів з вирішальним і 2 — з дорадчим голосом, що представляли 33 тис. членів партії. Разом з представниками з усіх інших регіонів вони колективно визнали, що революційний рух вступив у фазу безпосередньої боротьби за встановлення пролетарської диктатури, виробили платформу, розраховану на відвернення економічної катастрофи, визначили передумови оновлення господарського життя і майбутнього розвитку виробничих сил на соціалістичній основі.

Висловивши готовність повести маси на штурм капіталізму, партія у рішеннях свого VI з’їзду визначила курс на збройне повстання як єдино можливий за тих умов переможний шлях просування революції вперед.

Місцеві партійні організації розгорнули значну роботу щодо ознайомлення партійних мас, трудящих з новітніми політичними висновками і тактичними настановами. Поряд з усною пропагандою, поширенням центральної преси, вони широко передруковували у своїх періодичних органах преси документи партійного форуму, ленінські статті, листи, замітки. У періодиці України 1917 р. за вісім місяців, що передували Жовтню, було передруковано 85 ленінських праць, що становило у різних виданнях 156 публікацій. 11 творів В. Леніна тут вийшло окремими брошурами та листівками^[714].

На Україні, як і в інших регіонах, маси дедалі зацікавленіше сприймали лозунги більшовиків, прихильніше ставилися до їх політики, відвертіше заявляли про бажання виступити на їх боці за втілення в життя революційних цілей.

Зростання авторитету більшовиків, що ставало дедалі відчутнішим в обстановці загострення класових суперечностей, масового невдоволення, лякало буржуазію, партії і організації, що відбивали її устремління. Почуваючи, що грунт поступово, але неухильно вислизає з-під ніг, праві сили країни вдалися до військового заколоту, на чолі якого поставили генерала Л. Корнілова. Одним з опорних пунктів заколотників був штаб Південно-Західного фронту і командуючий генерал А. Денікін. Однак, проти генеральської авантюри блискавично сформувався широкий демократичний фронт, на лівому фланзі якого знаходились більшовики. В центрі і на місцях тактика боротьби виявилася однаковою.

Як тільки ввечері 27 серпня 1917 р. в Києві було одержано повідомлення про виступ заколотників, виконкоми ради робітничих і ради солдатських депутатів міста схвалили розроблену Київським комітетом РСДРП(б) програму заходів.

Вранці 28 серпня під тиском солдатських мас і робітників було заарештовано начальника штабу Київської військової округи Оболешева, який підтримував безпосередні зв’язки з Л. Корніловим, та урядового комісара Києва кадета С. Страдомського.

Генерал Л. Корнілов надіслав до Києва листа-наказа про антиурядовий виступ. Але спеціального кур’єра, що мав підняти вірні змовникам війська КВО, було затримано поблизу Чернігова. Екстрене засідання виконкомів рад за участі представників Центральної Ради, політичних партій сконструювало “Особливий комітет по охороні революції”. До складу цього комітету було введено генеральних секретарів, командуючого Київською військовою округою, комісарів Тимчасового уряду — по місту Києву — і при штабі КВО, міського голову, начальника міліції, представників рад робітничих і солдатських депутатів профспілок та політичних партій: більшовиків, меншовиків, есерів, українських соціал-демократів і есерів, Бунда й об’єднаних єврейських соціал-демократів^[715]. Від Київського комітету РСДРП(б) до коаліційного органу делегували Г. Пятакова^[716].

У випущеній 29 серпня 1917 р. відозві говорилося: “Серйозність момента вимагає повної єдності, дій, стійкості, мужності та дисципліни. Закликаємо громадян спокійно ставитись до прийдешніх подій, продовжувати свою звичну працю, і об’єднати під керівництвом особливого комітету свої сили в ім’я боротьби з контрреволюцією, в ім’я порятунку Росії і революції.

Особливий комітет оголошує військовим частинам, що ніякі розрізнені виступи не повинні мати місця і що накази командуючого військами полковника Оберучева, який входить до особливого комітету, мають виконуватись негайно, не чекаючи підтвердження особливого комітету”^[717].

29 серпня на засіданні міської думи лідер київських більшовиків так роз’яснював сутність зайнятої позиції: “Партія, яку я тут представляю, далеко не є прихильником того Т[тимчасового] У[ряду], до підтримки якого нас закликали. Однак у цю грізну годину ми повинні забути всі старі рахунки, аби об’єднатися зі всіма революційними партіями, які стоять за рішучу боротьбу проти контрреволюції. Я закликаю вас до єдності, яка може бути створеною лише за умови, щоб для боротьби з контрреволюцією організувалися лише ті групи, які стоять за рішучі заходи проти контрреволюції…”^[718].

Того ж дня під головуванням більшовика А.Іванова відбулося засідання ради робітничих депутатів спільно з представниками фабзавкомів і членами правлінь профспілок. Обговоривши “питання про вироблення заходів боротьби з контрреволюційним заколотом”, на пропозицію члена Київського комітету РСДРП(б) М. Зарніцина була ухвалена резолюція із закликом до робітників і солдатів згуртуватись навколо рад для захисту революційних завоювань. Рада робітничих депутатів запропонувала Особливому комітету по охороні революції “негайно вжити відповідні рішучі заходи для боротьби з контрреволюцією: 1) арешт ватажків контрреволюції; 2) заміщення всіх відповідальних постів людьми, відданими революції, зокрема усунення комісара по м. Києву Страдомського; 3) недопущення до комітету порятунку революції (в документах російською мовою вживаються терміни “охраны революции” и “спасения революции” як однопорядкові — В. С.) представників партії народної свободи (тобто кадетів — В. С.); повне підпорядкування особливому комітету всіх місцевих і громадянських властей; 5) негайне озброєння робітників і революційного гарнізону. Водночас, з метою згуртування всіх революцій них сил, рада вимагає звільнення всіх революційних інтернаціоналістів і припинення репресій щодо лівих партій”^[719].

Однак, сили, які були представлені в комітеті по охороні революції, виявилися несумісними. Уже 2 вересня Г. Пятаков скаржився, щоначальник Київської військової округи К. Оберучев і комісар Тимчасового уряду при штабі КВО Л. Кирієнко перешкоджали озброєнню робітників. Коли ж комітет утримався від голосування з питання про зняття цензури з чорносотенного “Киевлянина”, Г. Пятаков вирішив вийти з комітету^[720].

Тактику участі Київського комітету РСДРП(б) в “Особливому комітеті по охороні революції” в дні корніловщини критикував секретар ЦК РСДРП(б) Я. Свердлов. 16 вересня 1917 р. він писав більшовикам Києва: “Ми тільки з газет випадково дізналися про оманну коаліцію у Раді, в якій ваш комітет мав вирішальне значення. Дуже нарікаємо на вас, що своєчасно не написали нам про коаліцію”^[721].

На той час київські більшовики й самі усвідомили що обрали і здійснювали не найкращу лінію. 19 вересня в газеті “Голос социал-демократа” вони писали, що метою участі в Особливому комітеті по охороні революції була координація дій проти корніловців. Однак комітет більше гальмував цю боротьбу, ніж сприяв її розвитку. Орган РСДРП(б) тому висловлювався за рішучу боротьбу не лише з контрреволюцією, а й з тими, хто її своїми діями лише посилює^[722].

Більшовики інших міст, регіонів України у критичний момент повели себе порівняно активніше й енергійніше. Особливо організовано й ефективно діяли партійні осередки Донбасу, промислових центрів Лівобережжя. За їх ініціативою на шахтах, рудниках заводах було негайно встановлено охорону. Горлівська рада робітничих і солдатських депутатів взяла під свій контроль телеграф і телефон. Донецькі червоногвардійці, солдати місцевих гарнізонів, залізничники налагодили охорону на підступах до населених пунктів, затримували козацькі гарнізони, агітатори роз’яснювали козакам справжню мету В. Корнілова й О. Каледіна^[723].

В Харкові 28 серпня для протидії корніловцям було створено Революційний штаб, до виконавчого органу якого війшли по два представники від більшовиків, меншовиків, есерів та один український соціал-демократ. Штаб встановив контроль над залізничним рухом, поштою, телефоном, підпорядкував собі губернського комісара Тимчасового уряду^[724].

В Одесі місцевий ревком і Червона гвардія не тільки відвернули виступ корніловців, але й паралізували спроби використання ними солдатів частин Румунського фронту, що мало не лише місцеве, локальне значення.

А комітет Південно-Західного фронту під тиском солдатських мас змушений був ухвалити резолюцію з вимогою негайного військово-політичного суда над змовниками.

Бурхливі події сталися в Бердичеві — другому після Ставки Верховного головнокомандуючого центрі корніловщини. Солдати заарештували А. Денікіна та інших членів командного складу штабу Південно-Західного фронту. Те ж відбулося і в штабах VII та Особливої армій цього фронту^[725].

Отже основні ударні сили корніловців — від калединців на сході України до денікінців — на заході — були паралізовані. Відкритий похід на революційні завоювання, на демократичні здобутки буквально за кілька днів було зірвано. Широкі народні маси прийшли в рух почасти під впливом агітації лівих сил, почасти з інстинктивного відчуття загрози, яка підійшла впритул. На цій основі позначилося нове революційне піднесення, що з кожним днем набирало дедалі більшого розмаху і могутності. Найнаочнішим показником формування нової ситуації стало помітне пожвавлення роботи рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, які виступали головними органами захисту завоювань революції і почали переходити до здійснення владних функцій у багатьох містах. Зневірюючись у здатності наявної політичної системи розв’язати нагальні завдання розвитку країни, маси все частіше звертали обнадійливі погляди у бік рад, дедалі настійніше вимагали передачі їм влади.

30 серпня 1917 р. резолюцію з вимогою переходу влади до рад ухвалили загальні збори моторно-понтонного батальйону, дислокованого в Харкові, 10-тисячний мітинг робітників Брянського заводу і збори полкового комітету 271-го запасного піхотного полку в Катеринославі, загальні збори трубопрокатного заводу „С” в Нижньодніпровську; 31 серпня — збори робітників заводу Дітмара в Харкові, збори робітників клепального цеху суднобудівного заводу „Руссуд” в Миколаєві, 1 вересня — Харківська конференція фабзавкомів, обласна нарада рад робітничих і солдатських депутатів Донецько-Криворізького басейну, мітинг робітників цвяхового заводу Гантке в Нижньодніпровську^[726].

Така ж картина спостерігалась і в інших населених пунктах України, відбиваючи тенденцію, що ставала домінантною в цілому в Росії.

Враховуючи крутий поворот у розвитку революції, різку зміну в розстановці сил, ЦК РСДРП(б) 31 серпня 1917 р. ухвалило резолюцію “Про владу”, яка того ж дня була затверджена величезною більшістю голосів Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів. Резолюція вимагала відсторонення від влади організаторів корніловщини і передачі влади робітникам і селянам. 5 вересня аналогічне рішення прийняли об’єднані збори рад робітничих і солдатських депутатів Москви.

Події в обох столицях країни стали каталізатором для рішучого коливання настроїв в регіонах. Уже 3 вересня на пропозицію більшовика М. Тарногородського до резолюції про поточний момент, ухваленої Петроградською радою, приєдналася Вінницька рада робітничих, солдатських і селянських депутатів (53 голоси — “за”, “проти” — 3, при 9 тих, хто утримався”^[727]. 8 вересня подібне рішення з ініціативи Г.Пятакова було прийнято Київською радою робітничих депутатів (119 голосів — “за”, 67 — “проти”)^[728].

Тоді ж подібну позицію зайняла обласна нарада рад робітничих і солдатських депутатів Донецького і Криворізького басейнів^[729]. Дещо пізніше такі ж зміни пережили Глухівська, Старокостянтинівська і Дружківська ради робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Революціонізація рад, яка відбувалася, природно, з різним рівнем інтенсивності, мала спільним завершальним “акордом” їх більшовизацію. В ході перевиборів Харківської ради робітничих і солдатських депутатів (остання декада серпня 1917 р.) найбільше місць — 12 — отримали члени РСДРП(б), а головою виконкому став більшовик П. Кін^[730]. Перевибори Горлівсько-Щербинівської підрайонної ради робітничих і солдатських депутатів, які закінчилися 18 вересня, принесли більшовикам 63 місця, лівим есерам — 11, а меншовикам — лише 6^[731]. В обстановці переважного впливу більшовиків пройшли вибори до Луганської ради робітничих і солдатських депутатів. Фракція РСДРП(б) завоювала 82 місця зі 120, у виконкомі — 14 з 20, а в його президії — 5 із 7. Головою ради став К. Ворошилов^{6}, а його заступниками Ф. Воронін.

Під контроль вересневих перевиборів Конотопську раду робітничих і солдатських депутатів очолив більшовик Н. Марута, Боково-Хрустальську раду робітничих і солдатських депутатів більшовик М. Шкадінов, Сло’вянську раду робітничих і солдатських депутатів — більшовик П. Шишков^[732].

Так найрадикальніша тогочасна сила РСДРП(б) — набула ще більшого авторитету і впливу як у центрі, так і на місцях, ще більше зміцнили свої позиції, а ради робітничих і солдатських депутатів отримали нове дихання. Виникла можливість досягнення нового компромісу між лівими партіями для вжиття невідкладних заходів, які б відвернули наближення економічного краху, для подальшого поглиблення демократичного процесу.

За цих умов більшовики знову висунули гасло “Вся влада Радам!”, розраховуючи втілити його в життя мирним шляхом (а така можливість існувала протягом одного-двох тижнів наприкінці серпня — на початку вересня 1917 р.). Однак угодовські партії не пішли назустріч більшовикам, прагнучи втихомирити маси. Праві ж партії тим часом готували нову корніловщину. Проведений В. Леніним аналіз тогочасної ситуації, ймовірних тенденцій політичних перспектив привів його до висновку: “Виходу нема, об’єктивно нема, не може бути, крім диктатури корніловців або диктатури пролетаріату…”^[733].

Такою ж по суті залишається і принципова оцінка тогочасної ситуації в працях найавторитетніших представників сучасної історіографії^[734].

Таким чином, на осінь 1917 р. первісні суспільно-політичні альтернативи, як вони уявлялися навесні, зазнали суттєвих трансформацій і набули настільки відмінного, діаметрально-протилежного, полярного змісту і форм, що дійшли граничного антагонізму. Сили ж, які на них орієнтувалися, природно, вели відповідну роботу щодо залучення під свої прапори якомога більшої кількості прибічників, розв’язання на свою користь “проблеми більшості” в революції.

Крайньою політичною силою, що послідовно, принципово протистояла планам нової корніловщини, була РСДРП(б). Хоча вістря після липневих репресій, ідеологічних кампаній було спрямоване передусім проти них, більшовики організовано виходили з-під постійних ударів, вдало перегруповували свої ряди, примножували потенціал. Їх чисельність у порівнянні з лютим зросла до жовтня у 15 разів і перевищила 360 тис. На Україні цей процес був ще інтенсивнішим. Збільшення партійних рядів йшло тут майже удвічі швидше, а загальна кількість більшовиків на момент вирішального виступу значно перевищила 50 тис. членів РСДРП(б)^[735].

На цей же час значно зміцніла соціальна опора більшовиків, відбувались досить істотні якісні зміни у середовищі тих класів і груп, з яких формувалась політична армія соціалістичної революції.

Чи не найбільші зрушення сталися в організації пролетаріату на Україні, що виявилося, зокрема, у створенні загальноміських та ряду обласних об’єднань робітничих організацій, у яких дедалі більшу роль відігравали більшовики. На вересень-жовтень 1917 р. у всіх великих промислових центрах України більшовицький вплив був незаперечним, насамперед серед робітників таких галузей промисловості, як металургійна, металообробна, гірничовидобувна, що об’єднували переважну частину промислового пролетаріату. Майже 70 відсотків індустріального пролетаріату працювало на підприємствах з більшовицькими завкомами.

Практично під незаперечний вплив більшовиків потрапили новостворена профспілка гірничих робітників Півдня Росії, що нараховувала понад 100 тис. чоловік, обласна спілка металістів Південно-західного краю, що мала в своїх рядах понад 250тис. чоловік^[736].

Найістотніших успіхів у завоюванні на свій бік робітничих мас домоглись ліві сили в Донбасі, в промислових містах Лівобережжя. Секретар обласного комітету РСДРП(б) Донецько-Криворізького басейну Ф. Сергєєв (Артем) був недалеким від істини, коли в листі до ЦК партії повідомляв: “У масі профспілки наші”^[737]. Посилився процес більшовизації профспілок у містах Південно-Західного краю та Півдня України, хоча тут до пізньої осені він був порівняно менш інтенсивним.

Консолідацію пролетарських сил, їх полівіння по-своєму підштовхували дії промислово-фінансових кіл. Окрім спроб генерала О. Каледіна організувати буквально на кордонах України, а почасти і в її межах, “другу корніловщину” реальну загрозу становила й “економічна корніловщина”. Підхопивши лозунг фабриканта П. Рябушинського про придушення революції “кістлявою рукою голоду”, підприємці вдалися до масових локаутів, згортання, припинення під різними приводами роботи виробництв. На жовтень в Донбасі не працювало 200 шахт^[738]. Були зупинені численні заводи, серед них такі великі як Костянтинівський, Дружківський, Маріупольський металургійні.

Потрапляючи в економічну безвихідь, робітники не корилися, не відступали, не ламалися, а, чинячи стихійний спротив, шукали захисту у політичних сил, які, дотримуючись альтернативних шляхів суспільного розвитку, пропагували плани подолання господарської розрухи, відвернення економічного колапсу. Найактуальнішим тогочасним гаслом стала вимога встановлення робітничого контролю над виробництвом і розподілом продуктів. Так зміцнювалася тенденція тяжіння до більшовиків, їх позиції, їх програми. Тому-то значна кількість робітників і вливалася в більшовицькі ряди.

В Донецько-Криворізькому басейні кожний шостий — дев’ятий робітник, залежно від району, під кінець 1917 р. був членом РСДРП(б). Так, у Горлівсько-Щербинівському районі восени серед 36 тисяч робітників налічувалося 4 тисячі більшовиків, у Гришинському. Відповідно, серед 12 тисяч — 2 тисячі, в Єнакіївському серед 15–17 тисяч — 4 тисячі чоловік. Характерно, що паралельно йшло істотне зменшення чисельності організацій, що конкурували з більшовиками у змаганні за робітничі кола. Восени меншовики втратили біля половини свого складу в Костянтинівні (840 з 1690 членів), Микитівні (220 з 400) і Бахмуті (240 з 500), наочно віддзеркалюючи кризу довіри до угодовства^[739].

Дедалі реальною силою у зміцненні позицій більшовиків виступала Червона гвардія. Нового імпульсу створення озброєних пролетарських загонів набуло в ході розгрому корніловщини. В жовтні 1917 р. червоногвардійські загони, керівні позиції в яких посідали переважно більшовики, а також почасти ліві елементи інших соціалістичних партій, функціонували у 70 населених пунктах і сягали 18 тис. чоловік^[740].

Найбільші бойові пролетарські дружини були підготовлені в Одесі — 3200 бійців, Києві й Харкові — по 3 тис., Миколаєві — 1 тис., Катеринославі — 600 чоловік.

Червона гвардія брала участь в політичній і економічній боротьбі пролетаріату, була готова й до значно радикальніших дій, якщо того вимагатимуть обставини.

Згуртування пролетарських рядів, зростання їх політичної активності справляли істотний вплив на розмах робітничого руху. Акції пролетаріату ставали все наступальнішими. Особливе місце серед найефективніших форм класової боротьби належало страйкам. У період між лютим і жовтнем на Україні відбулося понад 300 страйків. Характерним було те, що під впливом більшовиків Києва, Катеринослава, Харкова, Луганська та інших міст розрізнені виступи дедалі частіше змінювалися страйками, що охоплювали робітників цілих галузей промисловості. Так, у період двовладдя на Україні відбулось 30 галузевих страйків, а в липні-жовтні — 46. Як і в країні в цілому, тут для робітничого руху в переджовтневий період було характерне значне збільшення кількості політичних страйків, що переросли в гостру боротьбу за ліквідацію існуючого ладу.

На осінь 1917 р. пролетаріат України значною мірою проймався соціальною відповідальністю, яка покладалася на нього обставинами часу як на частину загальноросійської політичної армії соціалістичної революції, покликаної вивести країну на якісно інший рівень суспільної організації.

Це відбивалось у численних резолюціях, постановах зборів і мітингів. Так, на загальних зборах членів професійної спілки металістів Луганська та повіту, що відбулися 20 серпня 1917 р., зазначалось, що “луганський пролетаріат чуйно прислухається до всіх контрреволюційних спроб і ясно усвідомлює, що становище його як частини всеросійського пролетаріату нерозривно зв’язано з результатом боротьби в інших частинах Росії”. Учасники зборів наголошували: “Настав грізний момент, коли на ділі пролетаріатові необхідно довести свою братерську єдність”^[741].

У жовтневі дні трудящі України — і українці, і росіяни, і представники інших національностей єдиними лавами виступили проти сил, які групувалися навколо Тимчасового уряду. Симптоматичний випадок, який трапився в 2-му авіапарку м. Києва. Коли представник Центральної Ради зробив спробу протиставити українців трудящим інших національностей, робітники дали агітаторові таку відповідь: “У нашому 3-му авіапарку немає і не було ніякого розколу між українцями і великоросами… У революції і в свободі зацікавлені однаково, що українець, що великорос, якими дорогими є свобода, земля і воля для українського робітника, такими ж дорогами є вони і для великороса. У нас немає ніякого національного розбрату. Весь парк згуртований в одну велику сім’ю”^[742].

Зміцнення єдності прагнень робітників різних регіонів країни до соціалістичної революції вселяло надію, що слідом за революційними центрами на вирішальну битву підніметься вся трудова Росія. 20 жовтня 1917 р. орган київських більшовиків “Голос социал-демократа” писав: “Російська революція сильна, вона скине і наших Тьєрів і наших Луї Бланів. Версаля тепер не створити. Немає і не буде йому місця у нашій революції. Вся революційна Росія, усі робітники і солдати, як один, підтримають Петроград”.

Схожі процеси, хоч і дещо менш активно, проте, не порушуючи загальної тенденції, йшли і в середовищі інших верств трудящих.

Так, консолідуючи бідняцькі маси села, більшовики велику увагу надавали сільськогосподарським робітникам. Особливою плідністю відзначалася робота по організації сільськогосподарських робітників і бідняків у Катеринославській губернії, де більшовики керували боротьбою наймитів проти великих землевласників, наполегливо зміцнювали союз міських робітників з пролетарями та напівпролетарями села. Значна робота проводилася щодо цього в Полтавській, Київській, Таврійській та інших губерніях. У великих економіях створювались організації наймитів за типом організацій промислових робітників — економічні ради і робітничі комітети, що здійснювали функції робітничого контролю. Так, лише в Дніпровському повіті Таврійської губернії були створені комітети сільських робітників при 38 маєтках. Селянські сходи і комітети визначали розмір плати за роботу у поміщиків і куркулів, обмежували тривалість робочого дня, орендні ціни за користування землею тощо.

Боротьба селянської бідноти проти поміщиків і куркулів, зростання революційної активності сільськогосподарських робітників свідчили про те, що найбідніше селянство дедалі тісніше згуртовувалось навколо робітничого класу і його партії. Про перехід передової частини селянської бідноти на сторону пролетаріату свідчило створення і розширення мережі сільських більшовицьких осередків. За далеко не повними даними, в 1917 році на Україні було створено майже 150 сільських більшовицьких організацій, вони діяли в кожному другому-третьому повіті.

Боротьба біднішого селянства справляла дедалі більший вплив на настрої трудового селянства взагалі, яке переконувалось у неможливості зрушень у аграрній сфері на свою користь при пасивному очікуванні зміни політики Тимчасового уряду. Трудящі селяни чимраз активніше відгукувалися на більшовицький лозунг конфіскації поміщицьких земель і заклики до його найшвидшого здійснення. “Якщо ми будемо відкладати відбирання земель у поміщиків до Установчих зборів, ми тільки посилимо цим ворогів революції і утруднимо собі самим майбутню боротьбу з ними за землю”, - підкреслювали харківські більшовики^[743].

Для ведення більшовицької агітації на селі партійні організації нерідко використовували солдат і матросів, що приїжджали у відпустки. При міських партійних комітетах створювались спеціальні селянські відділи. На осінь 1917 р. більшовики посилили увагу до друкованої агітації й пропаганди серед селян. Популярність літератури РСДРП(б) в селянському середовищі неухильно зростала. Так, Херсонський комітет більшовиків повідомляв в ЦК партії: „Попит на друковане слово колосальний і треба задовольнити масу… Весь час з’являються з сіл за нашою літературою”^[744].

Значна частина селянства була охоплена радами селянських депутатів, до створення яких організації РСДРП(б), їх преса закликали відразу ж після повалення самодержавства і в наступному вели цілеспрямовану роботу в цьому напрямку. В жовтні 1917 р. ради селянських депутатів існували в 68 з 94 повітів України. За даними, що збереглися, на той момент було створено не менше 513 волосних і сільських рад^[745].

Найпереконливішим показником схиляння селянства до позицій більшовиків стала хвиля повсюдних вимог негайної конфіскації поміщицьких земель і передачі їх селянам, створюваним ними селянським комітетам. Саме на цьому грунті йшло й зближення позицій більшовиків і есерів (як загальноросійської, так і української партій, на які з самого початку революції орієнтувалися переважаючі маси сільських жителів. Останнє, зокрема, грало чималу роль і в процесі більшовизації рад селянських депутатів, що набирав обертів восени 1917 р.

Як і робітники, селяни також вдавались до рішучих методів боротьби, захоплювали поміщицькі угіддя. необроблені ділянки, відбирали урожай і знаряддя праці, влаштовували розгроми садиб. І цього не могли припинити ні вмовляння угодовців, ні карні експедиції урядових сил. До осені 1917 р. селянські заворушення набрали особливо широких масштабів на Правобережжі України — на Волині й Поділлі, частково — на Київщині. Масовим явищем стали розгроми поміщицьких володінь в Літинському, Летичівському, Новоушицькому, Могилів-Подільському, Проскурівському повітах Поділля. Лише наприкінці вересня — на початку жовтня на Правобережжі було розгромлено 200 маєтків^[746].

Від поміщиків, місцевих властей посипались численні прохання до військового командування про присилку військ, особливо козачих сотень для розправи над селянами. Почастішали каральні експедиції. В деяких районах, в тому числі в Барі, Лютичеві, Летині, Деражні, Копай город (Могилівського повіту), Жмеринці (Вінницького повіту) було оголошено військовий стан^[747]. Іноді цілі військові частин знімались з фронту і відряджались в тил на придушення селянських виступів.

Однак репресивні дії властей, військових частин і міліції, як правило, ефекту не давали, здебільшого завершувались безрезультатно, викликали в масах селянства обурення й рішучий спротив. Нерідко солдати, направлені на приборкання селян, виявляли до них співчуття, переходили на їх бік, проводили революційну агітацію. Навіть козачі, кіннотні частини переставали бути опорою ладу, що агонізував. Так на Південно-Західному фронті відмовились придушувати селянські повстання 1-а Кубанська, 2-а Зведена козачі дивізії, 2-й Запорізький, 11-й Чугуївський, 12-й козачий полки, а гвардійський кіннотний корпус сам потрапив до числа „бунтівників”^[748]. Підтриманий селянами аграрний рух дедалі ставав чинником дестабілізації ситуації в загальноукраїнському і в загальноросійському масштабах.

Селянський рух за землю, що широкою хвилею охопив усю країну, не ставив за мету здійснення безпосередньо соціалістичних завдань. Але він допомагав передовій частині селянства зрозуміти та усвідомити необхідність боротьби за повалення експлуататорського ладу, прискорював його перехід на сторону пролетаріату, був однією з найважливіших умов перемоги соціалістичної революції.

Навіть за офіційними, значно заниженими даними, на Україні в період двовладдя відбулось 143 виступи селян, а з липня по першу половину жовтня — 525^[749]. На Поділлі у вересні-жовтні 1917 р. сталося 74 селянських виступи, на Волині — 80, на Київщині — 150, на Харківщині й Херсонщині — відповідно 97 і 61^[750]. При цьому форми боротьби ставали дедалі гострішими та цілеспрямованішими. Так, якщо з березня по серпень переважали головним чином різні форми економічного обмеження землевласників із збереженням за ними права власності на землю, то пізніше селяни дедалі частіше переходили до збройних захоплень землі, організованих дій, спрямованих на ліквідацію існуючої системи землекористування. Таких на осінь було до 70 %^[751].

Характерним для аграрного руху цього періоду був перехід до вищої форми боротьби — повстання. А це в переважно селянській країні унаочнювало загальнонаціональну кризу, підхід масового невдоволення до останньої межі.

У загальне русло революційної боротьби вливались і виступи в армії, які, природно, хоч і не обмежувались вимогами в аграрній сфері, по суті були частиною селянського руху. Лише в тиловому районі Південно-Західного фронту у вересні-жовтні з участю солдатів відбулося 75 великих аграрних виступів.

Активно впливали на настрої солдатських мас більшовики, для яких робота на фронті й у гарнізонах була одним із важливих напрямів усієї діяльності. Незважаючи на те, що обстановка в армії була особливо складною (поновлення смертної кари, інші жорстокі репресії й обмеження, спроби використання армії з каральною метою проти лівих сил, непокірних мас), організації РСДРП(б) не опускали рук. А посилення кампанії по дискредитації вождів партії, травля рядових більшовиків нерідко оберталися зворотним ефектом. Красномовне тому свідчення — лист унтер-офіцера Н. Соловйова і військовослужбовця І. Вороніна з 309-го військового транспорта Південно-Західного фронту, направлений до ЦК РСДРП(б) після липневих подій. В листі містилося прохання вислати програму РСДРП(б). „Програму вашої більшовицької партії, - писали військовослужбовці, - ми вважаємо більш справедливою. Всі спростовують і твердять, що більшовики контрреволюціонери, але ми, ваші товариші, бачимо з промов вашої газети під назвою „Правда”, яку всі поважають, що тут окрім користі, нам, селянам і робітникам, немає нічого… а через те нам програма вашої більшовицької партії необхідна, як для риби вода чи для людини повітря”^[752].

У серпні-вересні 1917 р. у військах фронту частими гостми були Є. Бош, О. Гриневич, М. Тарногородський, інші члени обласного комітету РСДРП(б) Південно-Західного краю, представники інших організацій більшовиків. На масових мітингах вони дедалі частіше виходили переможцями над репрезентантами інших партій^[753].

Партійні організації України, органи місцевої преси посилили увагу до висвітлення питань, які хвилювали солдат, налагодили досить широкі зв’язки з солдатами Південно-Західного фронту. Більшовицькі газети часто вміщували огляди солдатських листів. У одному з них, надрукованих харківським „Пролетарем”, наводились такі рядки: „Весь фронт безумовно на боці більшовиків”; „Мені здається, що ми всі стали більшовиками”; „Солдати на фронті в серці своєму більшовики”. „І ця заява, — відзначається в огляді — мало не в кожному листі”^[754].

Більшовики домоглися значного впливу також у частинах гарнізонів. Організації РСДРП(б) функціонували в 30-му і 232-му піхотних полках, 1-му артилерійському полку і артилерійській частині в Харкові, 211-му піхотному запасному полку в Катеринославі, 24-му — в Маріуполі, 229-му в Павлограді, в 3-му авіапарку, 2-му саперному батальйоні, 147-ій і 148-й Воронезьких піших дружинах у Києві, 15-му піхотному запасному полку у Вінниці, 49-му запасному піхотному полку в Одесі, 45-му в Миколаєві та багатьох інших^[755]. Обласний комітет РСДРП(б) Південно-Західного краю в своєму листі до ЦК РСДРП(б) так характеризував настрої солдат у цей час: „Величезна більшість Київського гарнізону надзвичайно співчутливо ставиться до роботи і лозунгів нашої партії. В провінціальних містах, де раніше з труднощами вдавалось виступати, солдатська маса бурхливо вітає виступи представників партії. В багатьох частинах цілі роти на питання: „Чи є у вас більшовики?” відповідають: „Ми всі більшовики”. Немає сумніву, що більшість військ на боці нашої партії і лише надзвичайні затруднення роботи у військах не дають можливості закріпити організаційно цей вплив”^[756]. Командування з тривогою констатувало, що солдати 685-го полка Особливої армії заявляють: „Всім треба зробитись більшовиками. і тоді буде мир”, „Ленін давно заключив би мир”^[757].

На тлі безупинного падіння авторитету інших партій в армії більшовики впевнено і стрімко зміцнювали свій авторитет. Комітет РСДРП(б) VII армії повідомляв ЦК партії: „…Останнім часом більшовизм користується величезним успіхом у військах. Причина проста — передбачення масами, що більшовики є єдиними людьми, які прагнуть заключення миру”^[758].

На позиції більшовиків переходило багато військових частин. Це засвідчили різні форуми, що проходили восени. Так з’їзд представників частин 6-го армійського корпуса ХІ армії (проходив 6 жовтня 1917 р.) ухвалив запропоновану більшовиками резолюцію, в якій містилася відмова у підтримці Тимчасового уряду і готовність вести боротьбу за створення народного уряду, який би спирався на ради. Аналогічні рішення ухвалив і з’їзд представників полкових і ротних комітетів Харківського гарнізону (17, 18 і 23 жовтня). Обидва з’їзди, як і в багатьох подібних інших випадках, вимагали скликання з’їзду рад і передачі останньому повноти влади в країні^[759].

В осінні місяці посилилася більшовизація масових солдатських організацій — рад і комітетів. Більшовизовані солдати справляли вплив на розвиток подій не лише своєю активною позицією, своїми революційними акціями, але також і тим, що допомагали пролетарській Червоній гвардії, передусім озброєнням, навчанням її складу.

З наближенням холодів, що з неминучістю мало погіршити побутові умови. слід було чекати подальшого зростання напруги в солдатському середовищі. Влада не лише не робила жодних кроків для припинення війни, а й навіть абсолютно нічого не обіцяла робити в наступному. Військовослужбовців готували до четвертої поспіль зими в окопах. Зворотною стихійною реакцією було братання, яке набуло справді масового характеру. Наприкінці літа — на початку осені значні ділянки фронту в районі розташування VII-ої та Особливої армій були охоплені братанням. У вересні — першій половині жовтня, за неповними даними, на Південно-Західному фронті відбулося 89, на Румунському — 53 випадки братання^[760].

Солдатські протести виливалися також у відмови підкоритися наказам командування, в тому числі продовжувати роботи щодо зміцнення лінії фронту. Почастішали випадки усунення недогідного командування, самочинних — аж до розгону, дій проти дисциплінарних судів^[761].

З наближенням повстання центральні органи більшовиків цілеспрямовано посилювали зв’язки з фронтом, обґрунтовано вважаючи, що від ступеня впливу на солдатські маси, здатності повести їх за собою буде вирішальною мірою залежати успіх збройного повстання. Чим реальніше вимальовувалася його перспектива, тим важливіше було не дати у критичний момент зняти з дальніх від столиць фронтів військові частини й, перекинувши у ключові пункти протиборства, використати їх як противагу революційним задумам і зусиллям.

Так, почасти через об’єктивні обставини, а почасти — зі свідомого розрахунку, солдатські маси також долучалися до робітничого і селянського рухів, дедалі визначеніше опинялися в протиурядовому таборі, виявляли схильність до знищення існуючих порядків. Звісно, усвідомлення перспективи, чіткої уяви про майбутнє у багатьох, та, мабуть, у більшості випадків годі було сподіватися, однак жага перемін ставала все пекучішою.

Напередодні вирішального зіткнення у пориванні до влади розстановка сил в Україні однозначно силялася на користь радикально-соціалістичного табору. Загальну тенденцію не могли переломити й регіональні особливості, хоча вплив їх відчувався досить могутньо. Сили Української революції, уособлені Центральною Радою, Генеральним Секретаріатом, українськими партіями, мали серйозні підстави претендувати на владу в краї, заклали тут підвалини автономної державності. здійснювали кроки щодо її зміцнення. Однак процес цей дещо уповільнився в останній місяць літа — на початку осені. Вочевидь, керівники національно-визвольної революції не могли запропонувати оптимального курсу для реалізації наявних у відроджуваної нації потенцій. А тому в гуртуванні лав своїх прихильників істотно відставали від тих, хто понад усе ставив завдання здійснення соціальної революції. Маючи достатньо міцні позиції в Києві, у деяких губернських центрах, провід Української революції надавав небагато уваги периферії, полишав ініціативу і майже вільне поле дій своїм майбутнім суперникам у боротьбі за владу. Додатковий аргумент на користь такого висновку — книга документів Український національно-визвольний рух”, яка нещодавно побачила світ^[762]. За всіх очевидних успіхів у матеріальному вимірі сили національної революції не могли зрівнятися з силами, які об’єднувалися навколо ідеї соціальної революції. Фактом залишається й те, що більшовики поволі, однак надійно завойовували авторитет і в середовищі учасників національно-визвольного руху. Тому ставало дедалі очевиднішим, що поєднатися чи хоча б примиритися фактично різновекторним рухам буде важко, якщо взагалі можливо.

VI. ЖОВТНЕВА БУРЯ: ЧАС ІСТОРИЧНОГО ВИБОРУ

На осінь 1917 р. в Росії дедалі виразніше вимальовувалася революційна криза. Офіційна влада не лише не демонструвала впевненості, рішучості, наполегливості. Всі її кроки неначебто спеціально підкреслювали її нездатність контролювати розвиток подій. повну розгубленість, пригніченість, дивний симбіоз паніки з апатією. Здавалося, міністри Тимчасового уряду не стільки бажали виконувати владні функції, навіть тішитись своїм винятковим становищем у суспільстві, скільки втомлено й приречено чекати, коли скінчиться невизначеність і їм вдасться скинути з себе тягар історичної відповідальності.

Персональні урядові зміни ніякого ефекту не приносили. Демократична нарада, створення Передпарламента сприймались практично всіма як млява імітація діяльності, коли навіть ініціатори не вірили в досягнення власних задумів.

Зволікання ж із розв’язанням практично всіх, навіть нерідко й не таких уже складних нагальних завдань, що стало по-суті стрижнем і нормою поведінки правлячої верхівки, сподівання на те, що перевтома пройняла все суспільство й ситуація розрядиться якось сама-собою, сприймались як небажання працювати задля народу, країни, викликали зростаюче невдоволення, нервували, електризували маси. Останнім украй набридло чекати. Вони виявляли нетерпіння, що переростали в агресивність, і з кожним днем відверталися від тих, хто з весни 1917 р. взяв на себе ініціативу у влаштуванні долі величезної країни, народів, що її населяли. Низи не лише не бажали більше покладатись на бездіяльне керівництво, вони просто не могли того більше робити. Знемагаючи від невизначеності, маси відчували вже пекельне дихання економічної катастрофи, голоду, що зловісно насувався. І якщо соціальні низи не мали в своїй переважаючій більшості уяви, який шлях здатен зарадити поглибленню кризи, як іти до покращення ситуації, в одному вони переконувались дедалі очевидніше: з наявним політичним істеблішментом переломити негативні тенденції не вдасться. З ними нічого взагалі досягти не можна, бодай пом’якшити наростання всіляких негараздів. Інакше говорячи, суспільні настрої вибудовувалися в інтегральний вектор, який не стільки визначав перспективу, напрям руху, скільки вимальовував сили, яким більше не було віри, підтримки, сили, від яких треба було очистити політичне поле й дати можливість спробувати своє щастя комусь іншому.

З цього погляду не варто скидати з рахунку численних документальних даних про наростання масового невдоволення і формування сил, які, зрештою, повалили Тимчасовий уряд і цілком визначено прагнули, стали на шлях перемін. Проаналізовані й узагальнені в радянській історіографії^[763], вони останнім часом здебільшого ігноруються (хоча зустрічаються і винятки^[764]), замовчуються, своєрідно „спрацьовуючи” на концепцію більшовицької змови, верхівкового перевороту тощо. Гадається, це небездоганний, навіть невиправданий, поверховий підхід, який, окрім принесення в жертву наукової об’єктивності, не дає змоги зрозуміти справжніх причин поразок антисоціалістичних сил, що намагались зберегти статус-кво, і, водночас, збагнути феномен перемоги тих, хто боровся за соціалістичні ідеали, народоправство, подолання глибокої, системної кризи.

Відзначені тенденції достатньо рельєфно давалися взнаки і на регіональному рівні^[765].

Ескалація протестної напруги створювала важливі передумови повалення правопорядку, який значною мірою сам себе завів у безвихідь. Однак, володіючи ще чималими владними можливостями, сили, що концентрувалися навколо Тимчасового уряду, не могли просто, „самопливом”, безконфліктно залишити політичну арену. Необхідні були імпульси консолідаційного спрямування, які б об’єднували всіх до крайнощів невдоволених ситуацією, організовували їх на цілеспрямовані дії, необхідний був достатньо підготовлений суб’єкт суспільного життя, який би не лише очолив руйнацію наявної політичної системи, а виявився готовим до реалізації власної, відмінної від попередньої, справді альтернативної моделі суспільної організації, творення ладу, який мав би притягальні обриси, здійснення поведінки, яка б виглядала прийнятною відповіддю на суворі виклики часу.

На таку роль історія висунула більшовиків. Суб’єктивно РСДРП(б) прагнула до того, починаючи ще з перемоги Лютневої революції. Вона не раз заявляла про готовність взяти на себе всю відповідальність за одноосібне, або з ідейно близькими ліво-радикальними силами, скажімо, лівими есерами, формування нової влади. І доки інші сумнівались у здатності більшовиків очолити російське суспільство, лякали соціалістичними експериментами обивателів, ленінська партія нагромаджувала потенціал і досвід, вживала необхідних заходів на всіх напрямках можливої реалізації своїх задумів.

Загальні тенденції захопили значною мірою й Україну, своєрідно відбиваючись на регіональному перебігу подій, в тому числі й на національних процесах. Їх аналіз засвідчує, що визвольний рух на осінь 1917 р. нагромадив доволі могутні потенції, а з іншого — що його керівництво, уособлене Центральною Радою, Генеральним Секретаріатом, проводом українських партій, не змогло запропонувати політики, яка б зберегла динаміку літнього поступу.

Насправді аж до крутого перелому кінця жовтня — початку листопада 1917 р., до проголошення Української Народної Республіки, можна назвати зовсім небагато скільки-небудь істотних подій у розвитку Української революції.

Серед них — хіба що З’їзд народів, що відбувся у Києві 8-15 вересня 1917 р., який, хоч „і не мав великого реального значіння в дальшому розвиткові загальноросійської і української революцій, проте він являється, безумовно, одною з найбільш світлих сторінок останньої”^[766].

Ідея скликання такого зібрання належала Центральній Раді, українським соціалістичним партіям. Виходячи з автономістсько-федералістських принципів, Український національний з'їзд доручив Центральній Раді проявити в якнайближчому часі ініціативу в справі утворення міцного союзу тих народів Росії, котрі, як і українці, домагаються національно-територіальної автономії в демократичній республіці^[767].

Якщо діяльність Української Ради, спрямована на досягнення автономії, протистояння з цього приводу з Тимчасовим урядом, конфлікти з Радою Народних Комісарів завжди були в полі зору дослідників, то ініціативи й зусилля української політичної еліти щодо федеративного переустрою Росії постійно залишались на узбіччі наукового аналізу^[768]. Це, звісно, несправедливо й нічим не виправдано. Адже обидва напрями, обидва елементи — автономія і федерація — між собою діалектично нерозривно пов'язані, взаємозумовлені. Наявні ж дослідження, як правило, розвиваються за іншою логікою: вивчення процесу досягнення автономії, що не привів до кінцевого позитивного результату, набуває свого продовження у з'ясуванні проблем запровадження державної самостійності України. В результаті всі кроки, серед них і З'їзд народів, відступають на задній план. Адже навіть головний натхненник і основна постать на з'їзді — М. Грушевський (він сам себе називав «героєм сього з'їзду») — крізь призму років досить скептично висловлювався на його адресу: «Він (з'їзд. — В. С.) не дав нічого конкретного, і його навіть можна вважати також одним з відхилянь укр[аїнської] демократії від конкретних організаційних зводок в бік національної романтики чи стрілянини через голову безпосередніх справ до далеких мет»^[769].

Проте в 1917 р. все було значно складніше, принаймні інакше з фактичної точки зору.

Після Українського національного з'їзду Центральна Рада кілька разів порушувала на засіданнях своїх сесій різні питання щодо підготовки З'їзду народів^[770]. У першій же декларації Генерального Секретаріату, ухваленій пленумом Центральної Ради 26 червня 1917 р., перед секретарством у міжнаціональних справах ставилося завдання «об'єднати роботу всіх національностей Росії для боротьби за автономно-федеративний лад російської республіки та для порозуміння українців на тих основах з іншими національностями. На першім плані стоїть скликання з'їзду представників народів та областей Росії і підготовка матеріалів до цього з'їзду»^[771].

Скликання з'їзду спочатку відстрочили липневі події, потім заколот Корнілова. Нарешті він зібрався 8 вересня 1917 р. в Києві. Його ініціатори вважали б за краще провести з'їзд у Петрограді чи Москві, та на той час, за оцінкою М. Грушевського, російська демократія вже встигла «розложитись і згнити». Тому ініціаторам, що не бажали відступати від свого задуму, довелося скликати з'їзд саме у Києві.

На момент відкриття з'їзду кількість прибулих делегатів була незначною, з'явилися навіть сумніви щодо доцільності його проведення, та в ході роботи прибували нові посланці, й урешті-решт представництво виглядало так: делегатів з правом вирішального голосу — 84, серед них 8 українців, 7 білорусів, 2 грузини, 4естонці, 11 євреїв, 9 козаків (від Терського, Донського, Амурського, Кубанського, Уральського, Забайкальського, Оренбурзького військ), 10 латишів, 9 литовців, 6 молдаван, 3 росіянина, 10 татар, 5 тюрків (закавказьких та закаспійських мусульман). Крім того, з правом дорадчого голосу на з'їзді були присутні 6 поляків (вони обстоювали не автономію, а повну незалежність Польщі)^[772].

За даними П. Мілюкова, «вірмени, якути, башкири, калмики, гірські народи Кавказу і Дагестану надіслали привітання й наперед приєднувались до рішень з'їзду»^[773].

До Києва прибув і представник Тимчасового уряду — голова Комісії з розробки обласної реформи — М. Славинський. З правом дорадчого голосу в засіданнях брали участь й численні гості (протоколи «З'їзду представників народів і областей, що прагнуть до федеративного переустрою Російської Республіки, скликаного Українською Центральною Радою» зберігаються в копіях у фонді Центральної Ради в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України, а також опубліковані «Робітничою газетою» у вересні 1917 р., у першому числі журналу «Свободный союз»; частково використані у спогадах М. Грушевського, «Відродженні нації» В. Винниченка, «Замітках і матеріалах…» П. Христюка та ін.).

До президії з'їзду були обрані Й. Бараташвілі (грузин), І. Красковський (білорус), А. Юргенштейн (естонець), Н. Сиркін (єврей), А. Долгов (козак), К. Бахман (латиш), В. Бєльський (литовець), В. Чижевський (румун), А. Сеттаров (татарин), Ш. Рустамбеков (тюрк), М. Шраг, М. Любинський, А. Пісоцький (українці)^[774].

Вітаючи делегатів з'їзду, М. Грушевський, якого обрали почесним головою форуму, наголосив, що «українське громадянство не розуміє нового вільного устрою держави без федерації і ніколи від цього гасла не відступить» і «що ідея федерації надалі буде служити народам провідним компасом»^[775].

М. Славинський висловив надію, що Всеросійські Установчі збори запровадять федеративний лад, але цьому має передувати велика підготовча робота, яку можуть і повинні здійснювати спільними зусиллями представники різних народів^[776].

Доповіді делегатів з'їзду на пленарних засіданнях були присвячені різним аспектам і проблемам федеративного устрою: «Федерація в світі державного права» (С. Гаєвський); «Про майбутній федеративний устрій Росії» (А. Воль-демар), «Про економічне обгрунтування необхідності федерації» (Б. Борохов); «Про кооперацію центральних і крайових властей в майбутній російській республіці» (І. Маєвський); «Про державну і національну мову» (Б. Борохов); «Про забезпечення національних меншостей» (М. Шац-Анін); «Про національно-територіальну автономію» (Н. Сиркін); «Про принципи і проект розподілу Росії на країни (штати)» (М. Кушнір); «Про відношення окремих країн (штатів) до центральних органів федерації» (Ф. Лещенко).

На підсумковому засіданні були одноголосно ухвалені резолюції, центральною ідеєю яких виступало розуміння того, що Росія повинна стати федеративною демократичною республікою. У постанові з'їзду «Про федеративний устрій Російської держави», зокрема, говорилося:

«…9. Головне домагання сучасної демократії —широка участь громадян в державному житті та налог на порядкування цим життям законодавчим, а не адміністративним способом (наприклад, обрахунки видатків) — можливе тільки при федеративному устрою держави; 10. Республіканський лад може міцно стояти тільки в федеративній державі, бо в зосередкованих державах легко можна робити зміни державного ладу через захоплення осередкових установ; 11. Осередкова влада може мати довір'я всіх шарів людності і мати силу, тільки при федеративному устрої; 12. Через те, що Росія складається з багатьох народів, які мають більшу чи меншу національну самосвідомість, різноманітну національну культуру, історичне минуле та в економічному відношенні вони складають окремі своєрідні кола, то єдино придатною формою федерації є така, котра основана на національній підставі; 13. Великі краї, заселені одною національністю, можуть, по бажанню, поділитись на кілька федеративних одиниць або, лишаючись одним федеративним цілим, дати автономію окремим частинам краю; 14. Ті національності, котрі — як, наприклад, єврейська — розпорошені по всій державі і ніде не мають свого краю, користуються правом мати екстериторіально-персональну автономію.

Вважаючи на згадані міркування, З'їзд народів, скликаний Центральною радою, визнає, що Росія повинна бути федеративною демократичною республікою»^[777].

Окремою постановою з'їзд обгрунтував принцип національно-персональної автономії, зокрема визначивши, що:

«1. Кожен з населяючих Росію народів має право на національно-персональну автономію, тобто організування нації в публічно-правову спілку, до якої можуть входити всі члени даного народу на всім просторі держави.

2. Обсяг правування, а також і певні форми внутрішньої організації національно-автономної установи визначаються національними Установчими зборами певного народу, скликаними на основі вселюдного, рівного, безпосереднього, таємного, пропорціонального і без різниці пола голосування.

3. Державний закон забезпечує національним меншостям, кількість яких досягає в певному краї визначеного законом числа, право користуватись своєю мовою як в місцевих державних чи крайових установах, так і в установах місцевого самоуправління»^[778].

З'їздом ухвалено й окремі рішення щодо деяких народів. Було визнано за необхідне видання Тимчасовим урядом актів стосовно автономії Білорусії та Латвії в їхніх етнографічних межах, щодо визнання Литви суверенною державою. Делегати погодились із принципом окремішності козацтва з усіма правами на його незалежне існування^[779].

У резолюції «Про загальнодержавну та крайові мови» зазначалося, що «в майбутній Російській Федеративній Республіці має бути назавше забезпечено цілковиту волю всім мовам в приватних та приватно-правових зносинах»; в окремих державах — частинах федерації мали визнаватись одна або кілька краєвих мов, а російська мова стала б «загальнодержавною для зносин центральних органів федеративних одиниць з центральними органами федерації та між собою». Щодо школи, церкви і суду загальнодержавна мова не повинна була мати жодних переваг перед крайовими мовами^[780].

На думку делегатів, існувала нагальна потреба в «націоналізації російської армії під проводом революційно-демократичних національних організацій з рівночасною організацією тилу фронту при співпраці тих же організацій»^[781]. З метою завершення війни і укладення почесного миру з'їзд визнав за доцільне реорганізувати спеціальні конференції із крайових реформ у спеціальну Раду національностей при Тимчасовому уряді з метою захисту інтересів народів. З'їзд висловився за скликання поряд із Всеросійськими крайових Установчих зборів^[782].

Делегати сподівалися, що майбутня мирна конференція проходитиме під знаком повного права всіх націй на самовизначення.

Для розробки і втілення в життя завдань автономно-федеративного будівництва було вирішено створити Раду народів, до складу якої ввійшло по 4 представники від кожного народу, що брав участь у з'їзді. Раді дозволялося поповнити свій склад і представниками інших народів з усіма правами дійсних членів Ради. Постійним місцем перебування Ради народів визначався Київ^[783]. Друкованим органом став журнал «Свободный союз».

Обрана З'їздом народів спеціальна делегація в останній день засідань терміново відбула до Петрограда на Демократичну нараду. Проте виступ її представника був зустрінутий прохолодно і не мав жодних наслідків.

Рада народів по суті не працювала. В листопаді вийшло лише перше число журналу «Свободннй союз». Атмосфера загального піднесення на з'їзді, декларація спільної волі всіх поневолених раніше народів про потребу шукати порозуміння, налагоджувати разом життя на федеративних засадах, вдячні погляди ближчих і дальших сусідів у бік України при вияві недовіри до великоросійської демократії, безперечно, тішили самолюбство лідерів Української революції, породжували оптимістичні настрої. Незаперечний авторитет України в усеросійському масштабі (М. Грушевського було обрано головою Ради народів), очевидно, виявився в подальшому не лише з позитивного, але й з негативного боку. Центральна Рада переоцінила власну роль у створенні на руїнах колишньої імперії федеративної демократичної республіки. І З'їзд народів, що набрав форм яскравої, зворушливої демонстрації потягу вільних народів Росії до нових форм співжиття, явно запаморочив голову своєму ініціаторові й організаторові — Центральній Раді. В усякому разі він спричинився до дій, логіку яких зрозуміти, а тим більше виправдати, буде нелегко.

Однак, як перша спроба визначення теоретичних і практичних засад федеративного переустрою Росії, з'їзд народів у Києві має посісти належне йому місце в історії.

В цілому ж у розвитку Української революції в серпні — жовтні 1917 р. не було чогось примітного, непересічного, особливо ж такого, що свідчило б про стрімке наростання масштабів боротьби, поглиблення суспільних процесів. Не залишили рельєфного сліду і події, пов'язані з виробленням позиції українського визвольного руху щодо Державної та Демократичної нарад, щодо заколоту генерала Корнілова тощо. Весь цей час постає періодом млявої, рутинної роботи, з суперечливими уявленнями про кінцеву мету руху, про шляхи її досягнення.

Як своєрідну реакцію «образи» на Інструкцію Тимчасового уряду від 4 серпня, як намагання хоч якось боронити розтоптану гідність можна кваліфікувати рішення сесії Центральної Ради не брати участі в роботі Московської державної наради.

Нелегко було визначитись лідерам Української революції з лінією поведінки в тривожні дні контрреволюційного заколоту генерала Корнілова. Й це є зрозумілим, оскільки хоч Південно-Західний фронт, штаб Київської військової округи й вважалися бастіонами заколотників, Центральна Рада добре усвідомлювала, що з перемогою корніловців будь-які перспективи розв'язання української проблеми зникнуть остаточно. А підтримати Тимчасовий уряд не дозволяла та ж таки ображена гідність. Тому до Крайового комітету по охороні революції, створеного з ініціативи Центральної Ради, було залучено якнайширше коло учасників. А мета, платформа, напрямки роботи коаліції залишались надто туманними.

Врешті-решт Центральна Рада, обговоривши на низці закритих засідань політичне становище, видала кілька відозв до населення із засудженням контрреволюційного виступу, наказом місцевим органам влади, політичним і громадським організаціям не виконувати розпоряджень заколотників і закликом стати на захист демократії, завойованих позицій. У документі, схваленому 28 серпня 1917 р., зазначалось: «Станьмо ж дружно і міцно коло Тимчасового уряду і Української Центральної ради на оборону нового ладу. Напружте свої сили до того, щоб не допустити старих порядків. Сила організованого свідомого народу непереможна»^[784].

Водночас український провід вважав момент за такий, коли можна скористатися скрутою Тимчасового уряду для обережного тиску на нього і хоч незначного просування у справі затвердження Генерального Секретаріату^[785].

9 вересня 1917 р. на засіданні Малої Ради було обговорено позицію щодо Демократичної наради, яка скликалася на 14 вересня ВЦВК Рад робітничих і солдатських депутатів для демонстрації підтримки Тимчасового уряду та його голови О. Керенського з боку громадських демократичних організацій. Після бурхливих дебатів було затверджено спеціальний наказ (імперативний мандат) делегатам на нараду. Серед його основних положень варто зазначити такі: «сформування однорідного, революційно-соціалістичного уряду, відповідального перед демократіями усіх народів Росії»; «передача усіх поміщицьких, монастирських і церковних земель до Установчих зборів в завідування земельних комітетів»; «встановлення контролю державної і крайової власті над продукцією і поділом»; «передача в завідування крайових органів власті найважніших галузей промислу»; «скликання для кожного краю, який того домагається, національнокрайових суверенних Установчих зборів»; «передача власті на Україні в руки Української Центральної ради і її Генерального секретаріату, складеного на основі статуту Центральної Ради з 16 липня сього року»^[786].

9 делегатів від Центральної Ради і 3 від Всеукраїнської Ради військових депутатів не змогли знайти у понад двотисячного зібрання не тільки підтримки, а навіть елементарного розуміння. їхні виступи зустріли оплесками лише більшовики та ліві есери, решта ж влаштували обструкцію, а шовіністична преса вибухнула новими «викриттями», нібито в Центральній Раді перебуває понад десяток офіцерів австрійського та німецького генеральних штабів, які «допомагають» українцям у сепаратистській роботі^[787].

Ставало дедалі зрозумілішим: Тимчасовий уряд у жодному разі не погодиться надати Україні автономію. Додатковим аргументом тут може стати й рішення російського Сенату від 2 жовтня 1917 р. про незаконність навіть горезвісної інструкції Генеральному секретаріату від 4 серпня через явно надуманий, формальний привід — Тимчасовий уряд буцімто не ухвалював рішень про створення Центральної Ради і Генерального Секретаріату.

Дедалі примарнішими ставали надії і на скликання Установчих зборів.

Звісно, все це дуже несприятливо позначилось на всій діяльності українського проводу, української влади. Особливо невиразною і малоконструктивною була діяльність Генерального Секретаріату. Одна з найсуттєвіших вад в його роботі полягала в тому, що практично не існувало зв'язку з провінцією. Жоден з секретарів не виїжджав за межі Києва, хоча відповідні рішення ухвалювались. На місця не надсилалось ані інструкцій, ані наказів, тільки одні відозви. Посланцям з місць, навіть губернським комісарам, було дуже нелегко потрапити на прийом до генеральних секретарів. Крім того, зовнішні чинники призводили до того, що Генеральному Секретаріатові доводилось «більше уваги звертати на вищу політику, ніж на свою організаційну і взагалі ділову роботу»^[788].

Д. Дорошенко вважає, що обставини на початку осені 1917 р. в цілому складались сприятливо для Центральної Ради, Генерального Секретаріату. «…Навіть ті суспільні елементи, які нічого доброго не ждали для себе від революції, покладали тепер одиноку надію на Генеральний Секретаріат, на те, що він врятує край від елементарної руїни, не допустить, принаймні, самовільних вчинків, грабунків, насильств, міжусобної різанини. Можна з певністю сказати, що з початком осени Генеральний Секретаріат, як би схотів, міг мати до свого розпорядження багато місцевих культурних сил, які б дуже придались для будівництва автономної України. Але він не хотів їх мати, бо то були «пани»^[789].

Суттєвим недоліком у діяльності Генерального Секретаріату була орієнтація його керівників на розширення власної компетенції, своїх владних повноважень шляхом відповідних вимог до Тимчасового уряду. Хоча б обмежених спроб узяти керівництво на місцях у власні руки й довести населенню свої переваги над безсилим І непопулярним петроградським урядом, своє прагнення навести в краї лад і порядок не було зовсім.

Багато в чому це підтверджується й оцінками М. Грушевського, хоч до суті питання він підходить дещо з іншого боку — через аналіз розстановки партійно-політичних сил та їхнього впливу на український рух. «Упустивши цілий місяць дорогого часу на переговори, — констатує політичний діяч, — пакти і трактати з урядом і [національними] меншостями і занедбавши за ними організаційну роботу на периферії, в масах, на фронті, одні українські с-ри, менше пильнуючи високих урядових позицій та впливових постів в київськім осередку і відступаючи провідні ролі с-декам, звернули всю енергію на організаційну та агітаційну освідомчу роботу на селі й на фронті, але сили сеї партії були заслабі, щоб винести на собі сю роботу, — вона була не по силам і в самому тодішньому апаратові Ц. ради й [Генерального] секретаріату, але вона була незвичайно актуальна, і занедбання її мстилось тепер на них. Ц. рада й укр.[аїнські] партії чули себе в сій хвилі слабшими, ніж місяць-два перед тим, в часах першого універсалу. Загальна ж ситуація погіршала за сей час значно, і Ген[еральний] секретаріат і укр[аїнські] партії боялися взяти на себе всю відповідальність боротьби з розвалом фронту, дезорганізацією війська і продовольчою кризою, відірвавшися від центрального правительства і накликавши на себе, крім інших клопотів, ще боротьбу з ним — і з російськими партіями України, які, без сумніву, стали б його підтримувати. Раз пустившися бігти за правительственним возом, треба було бігти й за урядовими саньми. Сказавши "а", мусіли говорити й "б", як кажуть німці, — в надії, що якась нова кон'юнктура дасть змогу вилабудатися з такої прикрої ситуації»^[790].

Отже, сили Української революції, хоч би якими значними вони уявлялися потенційно, виявились мало підготовленими до нового сплеску революційних пристрастей, який, між тим у порівнянні з попередніми, вимагав більшої визначеності у питаннях перспектив боротьби, в усвідомленні того, куди слід було спрямовувати вибухоподібну енергію мас. Лідери руху начебто добре розуміли відповідальність моменту, його зламний характер, необхідність вибору чітких суспільно-політичних орієнтирів. Так, В. Винниченко у «Відродженні нації», в розділі «Контрреволюційний виступ Корнілова», вмішує параграф «Буржуазна чи соціалістична?», в якому аналізує дві альтернативи, перед якими опинились суспільні рухи в Росії на кінець літа 1917 р. й у річищі яких могли й, найвірогідніше, повинні були розвиватися події в Україні. А в одному з наступних параграфів того самого розділу порушується питання «Проблема революції й українська демократія». Лідер УСДРП намагається переконати, що основним, вихідним пунктом ставлення української демократії того часу до проблем загальноросійської революції було національне визволення України. І політичне, і соціальне визволення вважались недійсними без визволення національного. Водночас, не погоджуючись з тими, хто саме в цій площині ладен убачати помилки керівників українського руху, В. Винниченко писав: «Поки ми твердо знали й пам'ятали, що вся наша акція, всі наші домагання й здобутки повинні безпосередньо, зараз же, очевидно й недвозначно бути звернені до працюючих кляс українства, поки наша політика, тактика мала цю основу й цю мету, ми були сильні, ми були гармонійні, ми були непереможні своєю злитостю з переважною більшістю українського народу.

Але як тільки ця злитність почала розхитуватись, як тільки керуючі центри почали ухилятись від сеї основної мети, так вони стали слабнути, так почала пропадати в них чудодійна сампсоновська сила, так пішло болюче, надлюдське шукання загубленого талісману»^[791].

І хоча нижче, на основі документального аналізу позицій Центральної Ради, Генерального Секретаріату щодо акцій офіційного Петрограда, в книзі робиться «цілком логічний висновок, що переважна більшість Ц. Ради дивилась на революцію як на соціалістичну й розвиток її вбачала тільки в цьому напрямі. І не тільки вбачала, але й хотіла того»^[792], попереднє зауваження не спростовується, навпаки, воно дістає дедалі нові фактологічні підтвердження.

Достатньо ознайомитись з роботою різних форумів, зібрань українських партій, ухваленими ними документами, щоб дійти висновку, що поміркована політика лідерів Української революції входила в істотну суперечність з радикальними настроями мас. Деякі українські партії, що грали провідну роль у Центральній Раді, зокрема УПСР, намагались відреагувати на суспільні потреби коригуванням своєї політики, зміною гасел. Інші ж (УПСФ) уперто обстоювали інтереси цензових елементів. Спробою більш-менш адекватно відповісти на вимоги доби П. Христюк уважає розробку Центральною Радою згаданого вище наказу своїм делегатам на Демократичну нараду в Петрограді. Він зазначає, що «цей радикальний програм Центральної Ради був програмом більше для зовнішнього вжитку»^[793]. Порівнявши цю декларацію з декларацією Генерального Секретаріату від З0 вересня 1917 р., автор висновує: «В тій деклярації даремно було б шукати повторення точок наказу Центральної Ради своїм делегатам на Демократичну Нараду. Коаліція, що так засуджувалась для Петрограду, для Росії, фактично здійснювалась на Україні коаліцією з так званими непартійними елементами і українськими соц. — федералістами, типовими українськими кадетами. В одній тільки національно-політичній справі Центральна Рада і Генеральний Секретаріят не зійшли в своїй роботі з принціпів, зазначених в наказі»^[794]. Ретельно досліджуючи конкретні дії української влади в той час, зіставляючи їх з офіційними документами, якими накреслювався курс Української революції, П. Христюк пише: «Та чи міг Генеральний Секретаріат намітити инший програм роботи, ніж він намітив? Чи міг дійсно приступити «невідкладно та непохитно» до переведення хоч би того мінімума революційних завдань, які було зазначено в деклярації? Ні, не міг, мусимо відповісти на ці питання. Взявши Інструкцію Временного Правительства за базу в своїй роботі і тим самим одмовившись від революційних методів будівництва, що міг зробити Генеральний Секретаріят, цей сколок петроградського Временного Правительства? Земельна реформа: то чи міг він, будучи органом Временного Правительства з надзвичайно мізерною компетенцією, щось реального зробити в цій справі? Він, в ліпшому випадкові, міг перейняти на себе на Україні функції петроградського міністерства і займатись після цього «підготовленням» питання про земельну реформу до Установчих Зборів. Справа робітнича, торгу і промисловости, фінансів: які реформи можна було запровадити тут, коли там, в центральному правительстві, всім заправляли Коновалови, Кішкіни та Буришкіни — представники великого капіталу?»^[795]

Те саме стосується й усіх інших аспектів тогочасного життя, зокрема такої животрепетної проблеми, як завершення імперіалістичної війни й укладання миру. На думку П. Христюка, «перед українською революційною демократією стояло в той гарячий час два шляхи: або ігнорувати Временне Правительство і самочинно переводити необхідні політичні і соціяльно-економичні реформи на Україні, або йти разом з ним і, значить, збочувати вправо, держати курс на коаліцію буржуазії з демократією. Генеральний Секретаріят і став на цей другий шлях. Отже треба було робити з цього і всі консеквенції. Влаштовуючи в себе секретарства на зразок петроградських міністерств, Генеральний Секретаріят йшов і у всій своїй праці, за виключенням національно-політичних справ, слідом за петроградськими міністерствами. Нічого нового, відмінного від тодішніх петроградських правительственних методів «рятування революції», Секретаріят не давав і не міг дати. А що ті методи банкротували вже по всій Росії, не дали вони бажаних наслідків і на Україні. Стихійні прояви народнього невдоволення пересунулись з Московщини і на Україну, і Генеральний Секретаріят, як і Временне Правительство, не мав ніякої змоги запобігти їм чи тим більше спинити їх»^[796].

Дійсно, дуже нелегко віднайти факти, які свідчили б про пошуки лідерами Української революції власних дійових важелів впливу на розвиток суспільних процесів. Тут особливо показовим виявився IV з'їзд УСДРП, що відбувся на початку жовтня 1917 р. і який у питанні про характер революції («буржуазно-демократичний, соціалістично-демократичний чи цілком соціалістичний»), за умови дальшого схиляння Петрограда до реакційного курсу, тяжів до другого варіанта — тобто соціалістично-демократичного з уповільненим темпом перетворень. Вивчаючи практичний досвід, доводиться визнати, що Центральна Рада не могла в той час вийти зі сфери могутнього впливу загальноросійської революції і, як невіддільна частина останньої, переживала підйоми і падіння разом з нею. Особливі умови розвитку суспільного руху в Україні, й, у першу чергу, національний момент, хоча й зумовлювали відмінні форми революційного процесу, однак виявлялись не настільки сильно, щоб знищити або хоч суттєво зменшити залежність Української революції від російської. Вони не могли викликати швидшого темпу розвитку Української революції, аніж той, яким ішов розвиток загальноросійської революції. Тут, а також у напруженій національно-політичній боротьбі, яку весь час вела українська демократія, треба шукати причини розходження між словом і ділом Центральної Ради, причини того, що Центральна Рада залишалася тривалий час на своїх старих позиціях, відповідно не оцінивши того зламного моменту, який дедалі грізніше давав про себе знати.

Отже, восени 1917 р. в Росії в цілому чимдалі виразніше вимальовувалися діаметрально-протилежні альтернативи подальшого розвитку революції і, відповідно, активізувалася діяльність політичних сил (радикально-соціалістичного напряму на чолі з більшовиками та їхніх суперників, що намагалися втримати процеси в межах уже існуючої буржуазної демократії). Центральна Рада та Генеральний Секретаріат у вирішальний, зламний момент, коли обиралися шляхи подальшого суспільного розвитку, достатньо визначеної позиції ще не мали. Стосовно перспективи, віддаленої стратегічної мети, прихильного ставлення до інтересів трудящих мас вони щиро вважали себе прибічниками соціалістичного курсу (хоча завжди дистанціювалися від більшовиків та їхньої рішучої політики). З іншого боку, лідери Української революції намагалися втриматися самі й утримати рух, який очолювали, у річищі загальноросійського поступу, тривалий час ототожнюючи останній з діяльністю Тимчасового уряду.

У цій протиприродній комбінації часто не сходились кінці з кінцями, й спеціалістам зовсім нелегко віднайти, виправдати логіку багатьох дій, рішень керівників українського руху. Чи не найбільшою мірою це засвідчив, уже на новому етапі, досвід українізації армії.

Цікаві міркування тут висловив Д. Дорошенко, який тонко підмітив, що «військо і військова служба ніколи не тішилися популярністю серед кругів української свідомої інтелігенції. Вихована в опозиційному дусі супроти держави взагалі, вона у війську добачала головну основу й опору держави в гнобленню нею народа. Спеціально щодо українських відносин, то військо служило поруч казенної російської школи найбільшим знаряддям помосковлення…Негативне ставлення до «служби в москалях» до «москалів» червоною ниткою проходить через усю нову українську літературу від Котляревського до Винниченка»^[797].

Ця традиція відіграла свою роль і безпосередню в подіях 1917 р., виявившись згубною не тільки для збройних сил як таких, але й для Української революції в цілому, для долі всього українського народу. «Керманичі Ц. Ради побачили, — доводить відомий історик, — що український рух серед війська може послужити для неї за найкращу опору в боротьбі за опанування владою на Україні. Вони дуже зручно взяли провід рухом у свої руки. Та, на жаль, разом із тим вони штовхнули його на шлях соціалістичної демагогії, яка розкладала здорові національні елементи військового руху, позбавляла його ідеалізму, ідейного пориву, викликала серед одних карієризм і авантюризм (серед офіцерства), серед других розпалила соціальні апетити і вкінці спричинила охолодження до самої ідеї збудування самостійної української держави». Д. Дорошенко повністю поділяв оцінки С. Шемета, навівши їх у своїй книзі: «Ті, що таку політику повели, змарнували увесь національний порив у військах, пропустили найзручніший момент для сформування української армії і в той спосіб підготовили всі будучі катастрофи наших державних змагань»^[798].

Розвиткові українізації війська, взагалі розбудові українських збройних сил дуже заважала відсутність досвідчених військових фахівців, масштабно мислячих політиків. У цьому особливо наочно переконує аналіз складу Українського Генерального військового комітету. Жодної особистості, включаючи С. Петлюру, чиї якості хоча б наближено відповідали надзвичайно важливій ролі члена УГВК, не було.

Слід мати на увазі й вельми цікаве спостереження Д. Дорошенка щодо ворогів українізації армії: «…Українцям-воякам в їх стремлінні до організації в національні частини доводилось натикатись на опір не стільки навіть з боку російської військової влади, скільки з боку ріжних загальнореволюційних комітетів і рад салдатських депутатів. Ці комітети й ради боялися зменшення сфери своєї влади і свого впливу через відокремлення українців, бачили в їх домаганнях «шовінізм», «сепаратизм», трохи не зраду. Тому всі ці комітети й ради, доки мали силу, встромляли, де тільки могли, дрючки в колеса українського руху»^[799].

Отже, на початок жовтневих подій Українська революція перебувала в стадії своєрідного дрейфу від соціалістичних (абстрактно-теоретично) до соціалістично-демократичних (практично), тобто проміжних (уявно, бажано) орієнтацій. Точніше, такий дрейф здійснювали переважно лідери, теоретики, керівники руху. Основна ж маса його учасників здебільшого виявляла значно радикальніші, лівіші настрої і стихійно рухалась у зворотному напрямку, поволі відмовляючи в симпатіях учорашнім кумирам.

Звичайно, останнє меншим чином стосувалося сфери національно-правової, і значно сильніше виявлялося у сфері соціально-політичній. Однак разом, у цілому, на відповідальному етапі вибору варіанта суспільного розвитку, коли історія, як правило, не залишає ані можливостей, ані часу для реалізації проміжних, плавно-еластичних програм, це, з великим ступенем імовірності, призвело б до сплеску суперечностей, важкопрогнозованих колізій. Такий висновок повністю підтверджується й наступним розвитком подій.

***

На середину осені 1917 р. суперечності і біди в розвитку Росії переплелись у тугий вузол, який дедалі затягувався на народній шиї, як на шиї того невдахи-альпініста, що зірвався зі скелі, однак кінець його страхової мотузки зачепився за непевний виступ. Часу на те, щоб послабити, розпустити, розв’язати вузол не було зовсім: смерть могла наступити ще до того, як мотузка не витримає і тіло зірветься у бездонну прірву. Якщо ж мотузка рішуче розрубалася, виникала можливість для вільного падіння. Звісно, можна було розбитись вщент (і така перспектива була достатньо реальною, а можна було сподіватись і на рятівні шанси, на збереження життя.

Схоже, що на роль того, хто розтинав ту своєрідну зловісну мотузку, і вийшла 25 жовтня 1917 р. більшовицька партія на чолі з В. Леніним. Одним енергійним ударом було знищено Тимчасовий уряд і миттєво скинуто локомотив російської політики з рейок ліберально-демократичного курсу. Країна ніби зірвалася у політ з метою досягнення стратегічної соціалістичної мети.

Як би сьогодні не намагалися принизити жовтневого історичного вчинку більшовиків („переворот”, „заколот”, „насильство над демократією”, „найбільший злочин проти людяності” тощо — дошкульним, вбивчим епітетам, здається, немає краю), не можна не визнати одного — то був настільки крутий, сутнісний, масштабний, далекосяжний поворот у російській, та й у світовій історії, який, згідно наукових критеріїв і уяв, слід іменувати саме революцією. Тож маючи загалом негативний погляд на роль революцій в історичному поступі, гостро критично ставлячись до більшовицької перемоги, авторитетний дослідник С. Кульчицький змушений визнати винятковість всесвітньо-історичного значення російського Жовтня^[800].

Серед керівників жовтневого повстання було чимало репрезентантів більшовицьких організацій України: С. Косіор, Ю. Коцюбинський, М. Криленко, М. Подвойський, О. Розмирович, М. Скрипник, В. Чубар, Г. Чудновський та ін. У вирішальних петроградських подіях взяли участь більшовики — делегати ІІ Всеросійського з’їзду Рад, які прибули з України — М. Арсенічев, М. Афонін, Ф. Ачканов, В. Баженов, С. Бондаренко, П. Гудима, Я. Залмаєв. М. Кабаненко, М. Майоров, В. Примаков, П. Старостін, Ф. Чекирисов та ін.

Вони ж зробили свій внесок і у закріплення перемоги всеросійським форумом рад. Із 670 депутатів ІІ Всеросійського з’їзду рад (25–26 жовтня 1917 р.) 143 представляли 78 рад робітничих, солдатських депутатів України і солдатських комітетів Південно-Західного) та VIII армії Румунського фронтів (відповідно 21,3 % і 19,4 % від загальної кількості зареєстрованих делегатів і Рад). 65 делегатів від України були більшовиками. Вони разом з представниками інших лівих течій України (всього 83 делегати від 48 Рад — відповідно 58 % і 61,5 %) висловились за встановлення в Росії, а відтак і в Україні влади рад^[801].

Були активно підтримані декрети про мир, про землю; делегати з місць взяли участь у виборах нового складу Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету рад, затвердженні сформованого робітничо-селянського уряду — Ради Народних Комісарів на чолі з В. Леніним.

Природно, революція не могла бути і не була одноразовим актом. Розвиваючись вшир, захоплюючи все нові райони, і вглиб, розв’язуючи нагальні питання, визначені програмою РСДРП(б) і відповідні інтересам трудящих всіх народів багатонаціональної країни, вона миттєво перекинулася в Україну.

Жовтневе повстання у Петрограді відбулося в той час, коли Українська революція з кожним днем потрапляла в дедалі скрутнішу ситуацію, зволікаючи із остаточним вибором однієї з двох альтернатив подальшого суспільного розвитку, які диктувались тогочасними обставинами.

Своєрідним відбиттям різного бачення варіанта такого вибору можуть бути (звичайно, певною мірою і аж ніяк не абсолютно) оцінки тих же таки подій в Петрограді ключовими фігурами українського руху. М. Грушевський вважав перемогу більшовиків випадковою, несподіваною, незакономірною, яка не дістала підтримки «ні в армії, ні в громадянстві. Росийська республіка впала в довгу анархію, области її фактично відокремились і мусіли жити своїм життєм та своїми засобами боротись з тим розрухом, що підіймавсь під большовицькими кличами «вся власть советам!»^[802].

В. Винниченко ж, навпаки, доводив, що більшовики перемогли цілком закономірно, адже «самі маси були з природи своєї, з свого клясового становища большевиками, се-б-то вони всією своєю істотою хотіли повного політичного й соціального визволення. І, розуміється, вони охотніше вірили тим, хто кликав їх до такого визволення, хто їм обіцяв його, ніж тим, хто спиняв, хто кликав далі віддавати своє життя в ім'я чужих і гидких інтересів»^[803]. Тому-то маси й стали на бік більшовиків, зумовивши їхню перевагу й кінцеву перемогу. При цьому колишній Голова Генерального Секретаріату зауважував, що звинувачення більшовиків у демагогії, свідомому обдурюванні мас якщо й небезпідставні, то й не можуть вважатись основною причиною їхнього успіху, оскільки ще більшою мірою (в усякому разі не меншою) такі самі прийоми були характерними для політичних суперників РСДРП(б)^[804].

Про повалення Тимчасового уряду в результаті виступу робітників, солдатів і матросів Петрограда в Києві стало відомо близько 2-ої години дня 25 жовтня 1917 р. Розгорталися довготривалі збори, наради, консультації за участі представників різних політичних органів і угрупувань. Запеклі дебати розгорнулися на об’єднаному засіданні виконкомів ради робітничих та ради солдатських депутатів. У більшовицькій фракції були відсутні четверо членів, які виїхали до Петрограда на ІІ Всеросійський з’їзд рад. Тому між більшовиками та їх опонентами виникла чисельна рівновага^[805]. Голоси розділилися навпіл. 6-годинні розмови й суперечки не дали практичного результату. Та й не могли дати. Весь запал витрачався на слова, а не на дії.

Ситуація склалася нестійка, швидше — вибухоподібна. Осередком поваленого в столиці Тимчасового уряду в Києві був штаб Київської військової округи, що мав значний контингент консервативно налаштованих військ. І було невідомо, як вони себе поведуть.

Центральна Рада виявила більшу оперативність. Мала Рада зібрала термінове засідання, в якому взяли участь представники громадських організацій міста. Загальний настрій був тривожний. Після бурхливих дебатів ухвалили: «утворити революційний Комітет для охорони революції на Україні. На всій території України Комітет має розпоряджатися всіма силами революційної демократії, і йому підчиняються в порядку охорони революції всі органи влади означеної території. Комітет є відповідальний перед Українською Центральною Радою та негайно приступає до діяльності»^[806].

До складу революційного комітету ввійшли: від Центральної Ради — українські соціал-демократи М. Ткаченко і М. Порш, українські есери О. Севрюк, М. Шаповал, М. Ковалевський, українські соціалісти-федералісти А. Ніковський, Ф. Матушевський, більшовик Г. Пятаков, член партії Поалей-Ціон С. Гольдельман; від партій і організацій: російський есер С. Сараджев, український соціал-демократ А. Пісоцький, більшовик В. Затонський, бундівець М. Рафес, сєрпівець М. Зільберфарб, від Українського Генерального військового комітету — С. Петлюра, від Залізничного комітету — М. Шумицький, від Всеукраїнської Ради військових депутатів М. Тележинський і Є. Кас'яненко, від Київської ради робітничих депутатів —І. Крейсберг. До складу комітету ввели також представників Київської ради солдатських депутатів і рад робітничих, селянських і солдатських депутатів Харкова, Катеринослава, Одеси^[807].

П. Христюк вважає, що «таким чином, поруч з Генеральним Секретаріатом було утворено Центральною Радою немов би нове революційне Правительство для всієї України»^[808]. При комітеті організували Революційний штаб завданням якого було створити надійну військову силу^[809].

Наступного дня Комітет для охорони революції звернувся до населення України з відозвою. В ній, зокрема, говорилося: «Краєвий комітет для охорони революції оповіщає всіх громадян України, що всі громадські, військові тилові власті, а також і всі організації революційної демократії мусять твердо і непохитно виконувати всі його накази і приписи.

Комітет заявляє, що він не допустить ніяких виступів проти інтересів революції, що всі такі ворожі революції виступи Комітет буде рішуче подавляти всякими способами, навіть збройною силою, котра стоїть під орудою Комітету.

Власть Комітету, котрий об'єднує всі органи революційної демократії, всі революційні і соціалістичні партії нашого краю, як українські, так і неукраїнські, поширена на всю Україну, на всі дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Полтавську, Чернігівську Харківську, Херсонську, Катеринославську і Таврійську»^[810].

Того ж дня Комітет оголосив «Обов'язкову Постанову»:

«1. Всякого роду погроми, бешкети, і непорядки будуть нещадно придушуватись всіма засобами, які маються в розпорядженні Комітету, аж до збройної сили.

2. Всякі прояви контрреволюційної агітації, спроби нацькувати одну частину населення на другу і підбурити до безпорядків на грунті продовольчих труднощів будуть рішуче подавлятись, і виновні понесуть найтяжчу кару.

3. В цілі охорони спокою в краю забороняються, до одміни сеї постанови, зібрання і мітинги під одкритим небом і всякі інші виступи на вулиці.

4. Всім властям на Україні пропонується вжити всіх заходів, які є в їх розпорядженню, до непохитного виконання цієї обов'язкової постанови.

Комітет певен в тім, що населення краю зуміє оцінити серйозність становища й прикладе всіх сил до охорони революції і спокою в краю»^[811].

В наведених документах привертають до себе увагу кілька принципових моментів. Рада рішуче поривала з Тимчасовою Інструкцією Тимчасового уряду для Генерального Секретаріату. Через Комітет влада Центральної Ради поширювалась практично на всю територію України, що раніше входила до складу Російської імперії (крім Кубані й Дону).

До всякого роду порушників спокою і порядку Центральна Рада погрожувала застосувати силу аж до військової.

В Комітеті Раді вдалося об'єднати широкі демократичні елементи, в тому числі більшовиків. Як очевидний результат компромісу, зворотною стороною якого були взаємна недовіра і побоювання, комітет, вочевидь, був більше придатний не стільки для розв’язання нагальних питань, скільки для того, щоб стримувати можливу ініціативу, особливо радикального характеру. І троє більшовиків — Г. Пятаков, І. Крейсберг^{7} та В. Затонський^{8} — погодилися увійти до коаліційного органа. „Пам’ятаю, — пише В. Затонський у спогадах, — повертаючись з якихось зборів, надумав зайти до комітету (РСДРП(б) — В. С.) довідатися. чи немає яких новин. Дорогою зустрів комітетників з Пятаковим на чолі. — От, — кажуть, — до речі, ти по-українські говориш. Ходім! Питаю: — В чому справа? Кажуть: Йдімо до Центральної ради. Від імені українських соціал-демократів приходили до комітету Кас’яненко Євген та Неронович і пропонували погодитися з Центральною Радою”^[812].

Так більшовики ще раз вдалися до співробітництва з радівцями, зобов’язавшись зі свого боку не вживати активних дій у Києві. Ось як, наприклад, пояснює у писаних 1920 р. спогадах мотиви й цілі входження в кінці жовтня 1917 р. до Центральної ради та створеного нею „Крайового комітету по охороні революції” більшовицьких представників той же В. Затонський: „Основна наша вимога до Ради була така — не випустити з України, а також з Південно-Західного і Румунського фронтів жодної військової частини на придушення революції в Москві іПетрограді. Річ у тому, що ці фронти були для нас найбільш ненадійними і ми знали, що керенщина, яка об’єдналася в боротьбі проти революції з корніловщиною, робить спробу спертися на частини, які стоять на Україні. Це завдання, так би мовити, пасивної допомоги революційним центрам, ми могли б легко здійснити в союзі з Радою, коли б вона чесно виконувала свої зобов’язання”^[813]. Отже, тактика більшовиків, їх дії виходили з розрахунку на союз із Центральною Радою як організацією переважно революційною і демократичною.

Зовсім інакше підходили до заключення компромісу лідери українських партій. «…Намічався навіть новий курс внутрішньої політики, побудованої на об'єднанню всіх соціалістично-революційних елементів демократії, про що свідчить, між иншим, входження в Комітет соц. — дем. большевиків, які до того часу стояли цілком осторонь від роботи Центральної Ради, — вважає П. Христюк. — Намічалось здійснення на Україні того гасла, за яке йшла боротьба на петроградській Демократичній Нараді — утворення однородного соціаліс-тично-революційного правительства на Україні»^[814].

Якби сталося те, на що сподівався в екстремальних умовах провід українського руху, то, очевидно, значною мірою було б реалізовано курс, який ще заздалегідь накреслювався Центральною Радою. Тобто концепція Української революції втілювалася б у життя. Однак реалії виявилися відмінними від теоретичних розрахунків.

Зокрема, те, чим так пишалися лідери Української революції на попередній її стадії, вважали за одне з найвизначніших досягнень — єдність демократичного фронту, порозуміння українських партій з місцевими організаціями загальноросійських партій, миттєво обернулося непередбачуваними наслідками. «Помірковані дрібнобуржуазні елементи української і особливо неукраїнської демократії зостались, звичайно, вірні собі і почали вживати заходів до того, щоб розбити намічений соціалістичний блок»^[815]. В різних організаціях вони почали вимагати рішучої протидії підтримці соціалістичної революції і, зокрема, в Малій Раді 26 жовтня 1917 р. з ініціативи М. Рафеса^{9} «вимучили» резолюцію із засудженням більшовицького повстання в Петрограді і застереженням про недопустимість переходу влади до рад робітничих і солдатських депутатів. «Цією резолюцією, — з жалем констатує П. Христюк, — було розірвано тільки що утворений революційно-соціалістичний фронт»^[816].

Таким, на думку історика, виявився механізм утворення в Україні трьох фронтів: контрреволюційно-буржуазного, революційно-демократичного (українського) і більшовицького (московського). Визнання подібної розстановки сил (з відмінностями у кваліфікації, назвах) є спільним для більшості істориків Української революції. В рамки цієї умовної схеми вони намагаються «вписати» й усі події останніх днів жовтня в Києві, що виявляється не такою простою справою.

Так, Д. Дорошенко, дотримуючись у цілому твердження про існування трьох таборів, удається до цікавого спостереження: «Біля штабу військової округи об'єднались в однім таборі не тільки дійсні прихильники й оборонці Тимч. Правительства, але й усі ті, хто ставився однаково вороже як до українців, так і до большевиків. Їхня перемога над большовиками в Київі загрожувала й українцям. Російська революційна демократія (крім большевиків) — кадети, меншовики, есери — усі стали на боці штабу військової округи»^[817].

Іншими словами, буквально за кілька днів відбулися такі суттєві зрушення, які відкололи, перевели, здебільшого у ворожий табір, значні сили, на потенціал яких ще вчора розраховувала Українська революція, точніше її натхненники і керівники. Остання обставина не могла не відігравати своєї ролі, не позначитись на позиції Центральної Ради, Комітета для охорони революції, Генерального Секретаріату. Зокрема, більшовики, йдучи на коаліцію з Центральною Радою, зобов'язалися не здійснювати будь-яких активних дій у Києві. Та вже наступного дня, після ухвалення Малою Радою згаданої резолюції із засудженням повстання в Петрограді й обіцянкою «завзято боротись зі всякими спробами піддержки цього повстання на Україні»^[818], більшовики залишили комітет.

Тут же, на засіданні Малої Ради Г. Пятаков заявив: „Бій на вулицях Петрограда продовжується уже 3 дні. Це свідчить, що там повстання не більшовиків, а революційного пролетаріату і війська. Карл Маркс висловлювався проти повстання паризького пролетаріату в 71-му році, однак коли Паризька Комуна взяла владу, він був на її боці. Висловлюючись тут проти повстання петербурзького пролетаріату і війська, ви цим самим ударили і по нашій партії, і тому ми виходимо із М. Ради, вважаючи себе вільними. Але знайте, що, незважаючи на все це, в той момент, коли ви будете гинути під ударами російського імперіалізму, ми будемо з вами зі зброєю в руках”^[819]. Останні слова були вкриті гучними оплесками.

27 жовтня позиція Центральної Ради була ще раз підтверджена у зверненні Генерального Секретаріату „До всіх громадян України”.

Того ж дня на об’єднаному засіданні ради робітничих і ради солдатських депутатів у театрі Бергоньє лідер київських більшовиків, який головував, виступив із розлогою промовою. „Центральна Рада встромила ніж у спину революційного Петрограда, — говорив Г. Пятаков. — Це запам’ятається. Якщо ради будуть розчавлені, якщо Керенський у крові потопить повстання петроградських робітників і солдатів, то український народ надовго повинен забути про право на самовизначення. До вас, товариші-українці, робітники і солдати, — звертаюсь перш за все з гарячим закликом не йти за Центральною Радою, яка стала на шлях ганебного угодовства, а всіма силами підтримати повстання петроградських товаришів”^[820].

Засідання ухвалило запропоновану більшовиками резолюцію зі співчуттям петроградським робітникам і солдатам і запевненнями у готовності підтримати їх почин. Документ завершався постановою: „Організувати ревком Рад, передати йому всю повноту влади по Києву, доручити йому всемірно проводити в життя постанови з’їзду Рад і підкорити його дії вищому контролю Київських Рад Р. і С. Д., які мають право переобрати його в будь-який момент”^[821].

До складу ревкому, за винятком кількох лівих есерів, війшли лише більшовики — В. Затонський, А. Іванов, І. Кулик, І. Крейсберг, Я. Гамарник, М. Лебедєв, Л. Пятаков, а очолив його Г. Пятаков. Сформований орган перебрався до колишнього царського палацу на Олександрівській вулиці, перетворив його на свою опорну базу, завіз туди 200 гвинтівок. Однак нічого іншого вдіяти не вдалося.

Ввечері 28 жовтня палац було оточено військами. Делегація від Центральної Ради, міської думи, меншовиків, есерів і бундівців зажадала видачі зброї і звільнення палацу. Г. Пятаков, зважаючи на розклад сил і невдале розташування Маріїнського палацу (віддалення від „Арсеналу” та інших пунктів збору революційних сил), схилявся до прийняття висунутих умов, тим паче, що вимоги припинення боротьби не було^[822].

З думкою Г. Пятакова погодились усі члени ревкому і до палацу війшли 12 юнкерів для прийняття зброї. Слідом за ними до приміщення вірвалася юрба озброєних козаків, офіцерів. Членів Ревкому заарештували, почали знущатися, а потім під конвоєм переправили до штабу Київського військового округу.

Однак на засіданні Київського комітету РСДРП(б) спільно з представниками заводів і військових частин 29 жовтня було відновлено ВРК, до якого поряд з А. Івановим^{10} і В. Затонським, що випадково уникли арешту, війшли М. Богданов, О. Карпенко, І. Кудрін, Друзяк ін та ін.^[823]

Ревком розробив план і взяв на себе керівництво повстанням. Була випущена листівка, в якій ревком повідомив, що об’єднане засідання київських рад робітничих і солдатських депутатів передало йому всю повноту влади в місті й доручило перетворити в життя рішення ІІ Всеросійського з’їзду рад. Листівка закликала трудящих підтримати ревком у боротьбі проти сил Тимчасового уряду. „Об’єднуйтесь же, — говорилось в документі, - тут, у Києві, навколо комітету Ради робітничих і солдатських депутатів, а по всій Росії — навколо з’їзду Рад!”^[824]

Надвечір того ж дня за сигналом ВРК розпочалося збройне повстання проти сил штабу Київської військової округи. Головною ареною став Печерський район міста. Вирішальну роль у повстанні грали робітники „Арсеналу” і солдати 3-го авіапарку. До них приєдналися повсталі інших регіонів. Наступного дня — 30 жовтня — в місті розпочався загальний страйк робітників і службовців. В ході триденних вуличних боїв (перебіг боротьби на солідній документальній основі неодноразово відтворювався в історичній літературі) війська штабу КВО були розбиті. Більшість військових частин і штаб здались повсталим^[825].

Мабуть можна у чомусь погодитись із критичними заувагами на адресу повсталих та їх керівників, висловлених В. Верстюком: відсутність єдиного плану, централізованого керівництва, узгодженості дій, високої організованості тощо^[826]. Однак і ставити під сумнів сутність того що сталося в останні дні Жовтня в Києві, кваліфікувати події лише „локальними” „збройними інцидентами на Печерську” також навряд чи правомірно^[827]. В результаті автору залишається лише дивуватися швидкій капітуляції достатньо численного континента військ штабу КВО.

Центральна Рада у дні київських боїв зайняла вичікувальну позицію, вдало маневруючи.

Думка про те, що збройні сили Ради брали участь у повстанні в союзі з більшовиками, не має фактичного підтвердження. Однак останнім часом така точка зору поширюється нерідко з посиланнями на О. Субтельного, який таким чином викладає перебіг подій наприкінці жовтня — на початку листопада 1917 р.: «Не маючи достатньо сил, щоб розбити і Центральну Раду, й прибічників Тимчасового уряду в Києві, які згуртувалися навколо штабу армії, більшовики вирішують на деякий час утримувати добрі стосунки з українцями, намагаючись водночас покінчити зі штабом армії. 10 листопада (за новим стилем. — В. С.) в Києві вибухнули бої майже шеститисячних сил більшовиків із штабом армії, в розпорядженні якого було до 10 тис. чоловік. У вирішальний момент Центральна Рада наказала 8 тис. своїх бійців прийти на допомогу більшовикам, змусивши штаб армії до евакуації з Києва.

Але більшовики оторопіли від здивування, коли Центральна Рада оголосила, що бере на себе верховну владу в усіх дев'яти губерніях, де українці становлять більшість»^[828].

Насправді ж, захоплена подіями зненацька, Центральна Рада деякий час вагалася, визначаючись із лінією поведінки. Серед інших чинників зумовлювалось це й тим, що вона, принаймні спочатку, не могла почувати і не почувала себе впевнено у суто військовому відношенні. Терміново відкликані з фронту українізовані частини (ешелон полуботківців, батальйон ім. Т. Шевченка) дістались Києва лише на початку листопада. «Але од їх вже не було ніякої помоги, — стверджує Д. Дорошенко. — Ті українські частини, що приходили до Києва, були вже стомлені фізично і духовно і розложені більшовицькою пропагандою. На ті полки, що стояли в Києві, надія теж була невелика: це показали падолистові події, коли українські вояки одверто виявляли симпатії до більшовицького діла»^[829]. Тому 28 жовтня, не домігшись від штабу округи призначення при ньому комісара від Комітету для охорони революції на Україні з усуненням комісара Тимчасового уряду Кирієнка, а також того, щоби штаб координував свої дії з Українським Генеральним військовим комітетом, Центральна Рада розпустила Крайовий комітет, передавши визначені йому функції Генеральному Секретаріату: «Керування воєнними властями доручається Штабу округи під контролем комісаріату»^[830].

Продовжуючи лавірування, Рада в ніч на 29 жовтня підписала зі штабом військової округи угоду, згідно з якою передавала вищу військову владу в Києві командуючому округою. Щоправда, при останньому мала бути заснована тимчасова комісія, «яка інформується про всі накази, що стосуються наміреного вжитку збройної сили в окрузі на випадок політичних та анархічних виступів». До комісії мали ввійти по одному представникові від Генерального Секретаріату, Українського Генерального військового комітету, Українського військового з'їзду, Козачого з'їзду, Київської міської думи, Ради робітничих депутатів та інші особи, «яких начальник округи вважатиме за потрібне запросити»^[831].

Не вдаючись до безпосередньої участі у бойових діях, Рада під час більшовицького повстання нарощувала політичний авторитет протестами проти розгрому військами штабу округи демократичних організацій, арешту членів ВРК — більшовиків, роз'яснювальною роботою серед чехословацької бригади, юнкерів і «ударників» тощо^[832]. Під натиском повсталих, унаслідок дипломатичних і агітаційних зусиль ради та процесів внутрішнього розкладу частини штабу Київської військової округи, зазнавши низки відчутних поразок, відступили, їхнє керівництво врятувалося втечею з Києва.

У переговорах 31 жовтня — 1 листопада 1917 р., що мали на меті встановлення миру в місті, знесилені в ході повстання більшовики змушені були згодитися з усіма умовами, що їх висунула Рада^[833].

1 листопада 1917 року Центральна Рада оголосила себе крайовою владою в Україні. У заклику, опублікованому Генеральним Секретаріатом, наголошувалось: Центральна рада обрана всім народом України і виражає волю усієї революційної демократії. По суті це крайова Рада селянських, робітничих і солдатських депутатів^[834].

Г. Пятаков, якого разом із заарештованими колегами юнкери змушені були звільнити, приступив до виконання обов’язків голови Військово-революійного комітету. Він надіслав Раднаркому Росії радіотелеграму, зміст якої засвідчував його надії на можливість уникнути збройної боротьби з Центральною Радою: „Дружним зусиллям більшовицьких і українських солдатів і озброєних червоногвардійців штаб (Київської військової округи — В. С.) примушений здатися. Бунтівники роздавлені після великої рушничної, кулеметної та артилерійської перестрілки… Лакеї Керенського спробували посилати різні частини військ проти українців і більшовиків, але жодна не пішла”^[835]. Наступного дня Військово-революційний комітет звернувся до жителів Києва із закликом до мирної праці. А брат Георгія — Леонід Пятаков, який став головою ВРК ради робітничих і солдатських депутатів, заступивши на цьому посту молодшого брата, телеграфував до Петрограда Л. Троцькому: „У Києві все спокійно”^[836].

Останнє, звісно, не відповідало дійсності. „Було ясно, — писав про ті дні В. Затонський, — що сутичка (з Центральною Радою — В. С.) неминуча, та у нас сили не було. Підбурити маси проти Центральної Ради було далеко трудніше, ніж проти білих, і тут треба сказати, що в багатьох з поміж нас не було цілковитої певності, що з Радою треба було кінчати збройною рукою”^[837].

3 листопада під головуванням Георгія П’ятакова відбулося об’єднане засідання виконкому робітничої і солдатської рад Києва. Більшовики виступили із заявою про необхідність здійснення на вимогу мас влади рад. Одночасно щодо організації влади в Україні вони заявили, що визнають крайовою владою Центральну Раду, однак — за умови обов’язкового скликання з’їзду робітничих, солдатських і селянських депутатів для „реорганізації Центральної Ради на Центральну Раду Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів”; останні є реальною владою на місцях і проводять у життя постанови радянського уряду і Центральної Ради. Разом з тим більшовики підтримували вимогу скликання Українських Установчих зборів^[838].

По-різному можна оцінювати здійснювану тактику (власне так було довгі десятиліття в радянській історіографії — до згоди дійти так і не вдалося). Однак ухвалені рішення стали стрижнем тактики київських більшовиків на цілий місяць і не один раз ставили Центральну Раду у нелегке становище. То ж і оцінювати тогочасну тактику одномірно не варто. Від неї врешті довелося відмовитись, однак з тактикою так чинять завжди — використовують, коли вона приносить ефект і змінюють за протилежного результату, чи через виникнення нових обставин і завдань. Та й місяць у революційну добу — період тривалий.

Загалом же, за винятком Вінниці, де ліві елементи на чолі з більшовиками взялись у кінці жовтня 1917 р. за зброю (щоправда, не безпосередньо під впливом подій у Петрограді, а з власних, місцевих, локальних причин і навіть, за пару днів до повалення Тимчасового уряду, а вже остання обставина стимулювала хід повстання^[839]), ситуація не доходила до воєнної фази. Це, втім, зовсім не означало, що панував спокій. Навпаки, у багатьох населених пунктах влада почала „перетікати” в руки прихильників влади рад.

Місцеві більшовицькі організації, одержавши повідомлення про перемогу збройного повстання в Петрограді, закликали трудящих енергійно підтримати революцію, активізувати боротьбу за владу на місцях, за втілення в життя декретів і постанов радянського уряду.

Вже 27 жовтня газета „Звезда” опублікувала полум’яну відозву Катеринославського комітету РСДРП(б). „Товариші робітники, солдати, усі трудящі! — говорилось у ній. — Настав великий час здійснення ідеалів революції. Всі, як один, на підтримку геройського революційного Петрограда, вимагайте переходу влади до рук Рад!”^[840] А через кілька днів вона ж у статті „Як можуть підтримати революційну владу катеринославські робітники і селяни” зазначала: „Міцний, сталевий фундамент для революційної влади створює тільки революційна праця робітників, солдатів і селян на місцях. Якщо хочете, товариші, зробити непереможною Радянську владу, впроваджуйте, робітники, негайно у життя контроль над виробництвом; організовано і планомірно, товариші селяни, беріть у своє відання поміщицькі землі; залізною братерською дисципліною зв’яжіть себе, брати-солдати, у єдину могутню силу… Тільки така праця може тут, у Катеринославі, і в усій безмежній російській землі зробити непереможною революцію, зробити жалюгідною і безсилою контрреволюцію — хоч би звідки вона виходила…”^[841].

Під керівництвом більшовиків трудящі Луганська, Макіївки, Горлівки, Щербинівки, Краматорська, Дружківки, Мар’ївки, Голубівки, інших міст та районів Донбасу, Лівобережжя (Нижньодніпровськ), а також ряду населених пунктів прифронтової зони встановили владу Рад у перші ж дні після Жовтневого збройного повстання в Петрограді^[842]. Причому цей своєрідний „червоний пояс” мав виразну тенденцію до розширення і посилення впливу на всю Україну, оскільки охоплював основні промислові центри й регіони, принципово важливі для життєдіяльності цілого краю.

Дедалі під контроль більшовиків, лівих есерів, інших представників лівого політичного спектру потрапляли солдати всіх військових частин Південно-Західного фронту і VIII армії Румунського фронту, дислокованих в межах України.

Вищевідзначене підтверджується матеріалами численних збірників документів і матеріалів, спогадів, присвячених перемозі соціалістичної революції і встановлення радянської влади на місцях^[843], а також публікаціями тогочасної преси^[844]. Водночас вони не дають змоги погодитись із твердженням автора передмови до видання „Український національно-визвольний рух. — Березень-листопад 1917 року”, який вважає, що „на початку листопада (1917 р. — В. С.) в Україні не виявилося сили, альтернативної українському національно-визвольному рухові та його лідерові — Українській Центральній Раді”^[845]. Деформація у відтворенні об’єктивної картини, можливо, пов’язана з тим, що національно-визвольний рух, що справді характеризувався чималою силою, аналізувався у відриві, без порівняння з іншими суспільними процесами в Україні, передусім тими, які концентрувалися навколо більшовиків. А масштабність і вплив останніх, як мінімум, не поступалися розмаху результативності діяльності тих елементів, які виступали на боці Центральної Ради.

Тож такий „мирний” розвиток подій приховував у собі накопичення дуже небезпечної вибухової енергії, віщував невідворотне ускладнення ситуації, неминучий сплеск політичних пристрастей.

***

Оголосивши себе вищою крайовою владою, Центральна Рада була не в змозі скільки-небудь серйозно контролювати становище в Україні. Як і до того, вона просто не мала незаперечної переваги, яка б базувалася на реальній збройній силі. Частини, що присягнули їй на вірність, виявляли непевність, їх начебто приголомшили події, змусивши шукати самостійні відповіді на питання, яким цінностям віддати перевагу — соціальним чи національним. Дуже характерними щодо цього стали два зібрання — III Всеукраїнський військовий з'їзд і козачий з'їзд, які розпочали свою роботу гучними урочистостями відповідно 20 і 21 жовтня.

На Всеукраїнський військовий з'їзд прибули 965 делегатів (переважно українських есерів і соціал-демократів), а протягом засідань їхня кількість зросла майже в 2,5 раза^[846]. Вони представляли 3 мільйони вояків-українців^[847]. З'їзд вітали представники французької, бельгійської та румунської місій.

На козачому з'їзді були присутні 600 делегатів (хоч очікувалися 1200) від усіх козачих військ на фронті й у запіллі. Козачий з'їзд вітали голова Чехословацької національної ради Т. Масарик і англійський консул у Києві Дуглас.

Обидва з'їзди проводились по суті в два етапи — до одержання повідомлень про повстання в Петрограді й після них.

Особливо показовими виявились настрої III Всеукраїнського військового з'їзду, на якому була представлена політично найактивніша верства українства. Як і раніше, лідери Української революції від самого початку роботи форуму намагались загасити емоції, вгамувати пристрасті й спрямувати з'їзд в якомога спокійніше річище. Так, М. Порш звернувся до військових з такою промовою: «Сучасне українське військо — то частина, правда значна, але тільки частина і притому менша. Тому не може воно тепер на своєму з'їзді і не повинно йти самостійним політичним шляхом. Перші два Військові з'їзди були ще до певної міри обвіяні національною військовою романтикою. Третій Військовий з'їзд мусить рішуче відкинути ці рештки старих часів, повинен зрозуміти, що сучасна демократія скрізь, а тим більше українська, простує не до постійного війська, не до воєн. Українська демократія стала на шлях федерації, і цим шляхом повинно йти військо. Відокремлення не є в інтересі трудящих мас»^[848].

Однак хоча загальний тон промов у порівнянні з попередніми з'їздами дещо знизився, атмосфера залишалася досить напруженою, начебто передгрозовою. Особливе збудження депутатів спричинили повідомлення про те, що судові власті одержали від міністерства юстиції Тимчасового уряду вказівку розпочати справу щодо притягнення до відповідальності генеральних секретарів за протизаконне рішення скликати Українські Установчі збори, а Голову Генерального Секретаріату разом із рядом провідних українських діячів викликати до Петрограда «для особистих пояснень з приводу повідомлень про агітацію на Україні на користь скликання суверенних Установчих зборів»^[849] (від подібного виклику чекати чогось доброго не доводилось, почали навіть поширюватись чутки про їх можливий арешт у столиці). Всі розуміли, що у відносинах між Тимчасовим урядом і Центральною Радою визрів новий конфлікт.

Для офіційного Петрограда вже стало характерним не дуже піклуватись про причини чергового ускладнення відносин з Києвом. Обирався перший-ліпший привід. Цього разу таким приводом стали чутки про рішення Центральної Ради скликати найближчим часом суверенні Українські Установчі збори.

Насправді ж такого рішення Центральна Рада в жовтні не ухвалювала, хоча в історіографії подібна версія закріпилася та побутує до сьогодні^[850]. Якщо дотримуватись документів, то тут вимальовується така картина. Шоста сесія Української Центральної Ради, обговоривши питання про Українські Установчі збори, 9 серпня 1917 р. ухвалила постанову, де говорилося: «Стоячи на становищі нічим не обмеженого самовизначення націй, вважаючи, що тільки само населення України може рішати про політичний лад України та про її відношення до Росії, Українська Центральна рада вважає необхідним скликати якнайскоріше Установчі збори етнографічної України.

В цій цілі Українська Центральна Рада мусить негайно обрати комісію, яка повинна виробити виборчу ординацію до Українських Установчих зборів і в порозумінні з Генеральним секретаріатом внутрішніх справ та органами місцевого самоуправління скликати їх»^[851].

Тоді Тимчасовий уряд ніякої, а надто серйозної, уваги на рішення про «якнайскоріше» скликання Українських Установчих зборів не звернув, можливо, вважаючи його лише показною компенсацією за прийняту тією ж таки сесією інструкцію Генеральному Секретаріату від 4 серпня. 10 жовтня 1917 р. Мала Рада повернулася до розгляду питання про Українські Установчі збори (раду), оскільки обрана комісія, до якої ввійшли й представники національних меншин, так і не спромоглася розпочати роботу через бойкот частини своїх членів, що не з'являлися на засідання. Однак у доповіді представника УПСР О. Севрюка прозвучав і якісно новий момент. Промовець повідомив, що «зрештою партія прийшла до думки про конечну потребу скликання суверенної Української Установчої ради»^[852]. Цю позицію підтримали його однопартієць М. Шаповал, українські соціал-демократи В. Винниченко, М. Ткаченко, Б. Мартос, український соціаліст-федераліст О. Шульгин та ін. Слово ж «суверенні» викликало велике занепокоєння у таборі великодержавників. Меншовик («російський бундівець») М. Балабанов, есер М. Скловський, бундівець М. Рафес кинулись рішуче протестувати проти планів українських партій, ототожнюючи термін «суверенність» з державною самостійністю України.

Як наслідок, Центральна Рада ухвалила куценьке рішення: «утворити організаційний комітет, а в суботу обрати комісію для вироблення законопроекту про скликання Української Установчої ради»^[853].

Отже, про строки взагалі не йшлося. Комісії доручалося лише розробити законопроект про скликання Української Установчої ради, тоді як попередня комісія мала її скликати. Звичайно, за бажанням, за ухвалою про створення оргкомітету (його функції документом не регламентувалися) можна було вбачати перший організаційний крок у небажаному напрямку. Але ж Центральна Рада його не зробила до того часу, поки не пішов у небуття Тимчасовий уряд.

Галасу ж, учиненого київськими демократами-великодержавниками, виявилось досить для кампанії, що її розпочав офіційний Петроград проти Центральної Ради та Генерального Секретаріату. Вже на засіданні Малої Ради 17 жовтня В. Винниченко змушений був виправдовуватися за свою промову на засіданні 10 жовтня, доводячи, що суверенність Української Установчої ради «зовсім не має виявлятись неодмінно в бік відділення від всієї Росії і самостійності» і що самостійності як форми політичного устрою для України в майбутньому він «не передбачає»^[854].

Крім того, В. Винниченко від імені Генерального Секретаріату виголосив спеціальну заяву: «Генеральний Секретаріат України, визнаючи разом зі всією демократією Російської держави право кожної нації на повне самоозначення, тим самим визнає і за українським народом право вільно і без всяких обмежень виявити свою волю на Українських Установчих зборах.

Разом з тим Генеральний секретаріат, твердо стоячи на грунті своєї декларації 29 вересня, яку ухвалено всіма фракціями Центральної ради проти одного голосу представника партії «народной свободы», і вважаючи, що українська демократія голосом своїх з'їздів, організацій і революційного парламенту — Центральної ради — виразно визначила майбутній національно-політичний стан свій як рівноправне державне тіло в Федеративній Республіці Росії, — свою роботу буде вести в напрямі цієї позиції — єдності Російської Федеративної Республіки.

Коли комісія Центральної ради закінчить вироблення законопроекту про скликання Української Установчої ради, то Генеральний секретаріат розгляне цей законопроект, подасть його на увагу Центральній Раді і передасть на затвердження Тимчасовому правительству»^[855]. І хоч на те, щоб угамувати пристрасті, які розпалювали доморощені шовіністи, довелося витратити, крім засідання 17 жовтня, ще одне засідання — 19 жовтня^[856], і на ньому вони погодились, що нічого страшного Центральна Рада не передбачає, на Тимчасовий уряд жодні докази враження не справляли.

Як і в низці попередніх ситуацій, з моральною підтримкою Центральної Ради та одночасним засудженням великодержавництва Тимчасового уряду виступила більшовицька партія. Зокрема в центральному друкованому органі РСДРП(б) було опубліковано статтю одного з лідерів партії Г. Зінов’єва „Кого Юпітер хоче погубити”, в якій висміювались рішення офіційного Петрограда прийняти асигнування в Україну й висловлювалось обурення розпорядженням про початок слідчих дій проти винуватців „сепаратистського” руху, погроз розігнати Центральну Раду^[857].

Справді було схоже, що Петроград готувався до найрішучіших кроків. «Трудно тепер з певністю сказати, в яку саме форму виллявся б той конфлікт і які наслідки мав би він для української революції, коли б робітниче-селянська революція на Московщині не знищила самого Временного Правительства, — вважає П. Христюк. — Одначе немає ніякого сумніву, що в українській національно-політичній революції цей новий конфлікт тільки скріпив би волю української демократії до цілковитого національно-державного визволення.

Гасла скликання Українських Установчих Зборів і утворення Української Народньої Республіки вже були черговими»^[858]. Такий висновок підтверджується виступом на військовому з’їзді Голови Центральної Ради М. Грушевського, в якому було визначено найближчі завдання української національно-політичної боротьби: перехід «до рішучого творення української держави — Української Народної Республіки»^[859].

Лейтмотивом виступу В. Винниченка на військовому з'їзді стало запевнення, що провід Української революції не відступиться від положень Декларації Генерального Секретаріату, ухваленої 29 вересня 1917 р.^[860] Особливий наголос робився на двох наріжних моментах — незалежності української виконавчої влади від Тимчасового уряду і самочинному скликанні Українських Установчих зборів. Щоправда, ясності в позицію не вносили заяви про те, що «Генеральний Секретаріат їде до Петрограду (було вирішено ще 22 жовтня направити В. Винниченка, І. Стешенка та О. Зарубіна. — В. С.) тільки для остаточного вирішення питання, які функції мусять відійти до нього». До того ж солдати гнівно обурювались настійними чутками про можливі репресії щодо лідерів українства і вимагали не посилати делегацію генеральних секретарів до Тимчасового уряду. І все ж останнє сприймалося скоріше як тло, на якому розгорталася боротьба за найголовніше — за остаточне знищення імперії, що агонізувала. Бурхливим схваленням супроводжувались запевнення В. Винниченка в тому, «що скоро буде затверджено федерацію вільних республік. Временному Правительству не вдасться зберегти централістичної Росії»^[861].

Характер дискусії на з'їзді, тенденції, що домінували на ньому, дали П. Христюку підстави для такого висновку: «Українська революційна демократія готувалася на Військовому з'їзді до останнього бою з російською буржуазією за національно-політичне визволення українського народу»^[862].

Однак при розгляді порушеного питання варто мати на увазі, що абсолютної одностайності думок і настроїв, як і на попередніх форумах, не було. Вже вкотре за 1917 р. виявлялася одна й та ж тенденція, що перетворювалась на закономірність: маси, рядові учасники руху були набагато рішучішими, радикальнішими за своїх керівників. Цікавий епізод на підтвердження цієї думки переповів у своїй книзі М. Шаповал: «Пригадую один зворушливий малюнок з цієї незабутньої доби. Зразу, як почалось повстання большевиків у Росії, а в Київі був утворений Верховний Краєвий Комітет, одного разу вночі, власне годині о 4-й вранці, до помешкання Ц.Ради прийшла делегація від військового з'їзду, щоб заявити черговим представникам Краєвого Комітету про свої бажання. Члени цього Комітету по черзі вартували щоночі, щоб давати накази по охороні революції. На цей раз було кілька членів, і до делегації вийшов у коридор Петлюра та инші. Делегація була чималенька — майже сто козаків і матросів, які заявили, що з'їзд вимагає від Ц. Ради, як найвищої влади, негайно оповістити Україну республікою. Петлюра почав солоденько вмовляти делегатів, що Ц. Рада зробить це тоді, як виясняться обставини, бо, тепер, мовляв, невідомо, як станеться з російським урядом, чи він впаде, чи ні, а як не впаде, то він піде на нас війною, у нас же сили малі, ще не організовані, на Україні і в запіллі стоїть майже п’ять міліонів російського війська і т. д. і т. п. Делегати перебивали його промову й домагалися «негайно» і почали гукати, що як Ц. Рада не оповістить скоро України республікою, то вони її візьмуть на багнети! При всій величезній пошані козацтва до Ц.Ради (почесним головою військового з'їзду був сам М. Грушевський!) все таки військові люде говорили понуро й сердито про «багнети». Погрози з любови! О, як сумно було українським революціонерам роками працювати в підпіллі, вести пропаганду в українських темних масах, що навіть свого національного імени не знали, за царя і попів горою стояли! Здавалось, кінця й краю цій темноті немає, але ось революція їх, робітників і селян українських, розбудила і вони за 1/2 року організаційної метушні вже просто пішли до мети й перші в своїй душі прийшли до неї — давай республіку та й годі! Радісно тремтіло в нас усе всередині, тепло підкочувалось до серця — наш народ не віддає нас у руки російської поліції, як «студентів» або «сицілістів», як це траплялось до революції, а вимагає повного самоозначення, вимагає Української Республіки! Сльози радісно насували на очі, голова хилилась до радісного плачу…»^[863].

Ще менш чітко уявлялася найближча перспектива Української революції в соціально-економічній сфері. Зокрема, військовому з'їзду на першому етапі його роботи не судилося визначитися в цій галузі. На пропозицію С. Петлюри форум перервався й утворив зі свого складу «Перший український полк охорони революції» (4 курені, командир — полковник Ю. Капкан, помічник — поручник М. Галаган). Та прочекавши два дні в готовності й практичній бездіяльності, полк самоліквідувався (щоправда, з'їзд постановив залишити на деякий час частину своїх делегатів у Києві, сформувавши з них окремий курінь, що мав перейти у розпорядження Центральної Ради^[864]), й 28 жовтня солдатські повстанці, повернувшись до залу засідань, висловили своє ставлення до ситуації в Росії, Україні, Києві. З'їзд одностайно засудив дії штабу Київської військової округи, виступив проти шовіністичних замірів Козачого з'їзду. Значна частина депутатів не приховувала свого схвального ставлення до петроградських подій і вимагала від Центральної Ради рішучості. Це й відбила підсумкова резолюція, ухвалена закритим засіданням: «Виходячи з засади цілковитого, нічим не обмеженого самоозначення націй, Третій Всеукраїнський військовий з'їзд домагається від свого вищого революційного органа — Центральної Ради — негайного проголошення в найближчій сесії Української Демократичної Республіки. Принципи визначення федеративних зв'язків з другими народами мають бути вироблені Українськими суверенними Установчими зборами»^[865]. Що ж до більшовиків, то було ухвалено боротися лише з їхніми вимогами про передання влади радам робітничих і солдатських депутатів, хоч петроградське повстання «не можна вважати вчинком антидемократичним» і з'їзду належало вжити всіх заходів, щоб військо з України не посилалося «для боротьби з представниками інтересів трудового народу»^[866]. Чимало делегатів з'їзду заявляли, що готові йти не за Центральною Радою, а за більшовиками^[867].

П. Христюк охарактеризував колізію, що виникла, таким чином: «Як бачимо, З'їзд розійшовся тут з Центральною Радою. В той час, як Мала Рада, хоч і умовно, висловилась все ж таки проти повстання в Петрограді, З'їзд поставився до нього з видимою симпатією, назвавши провідників того повстання — большевиків — «представниками інтересів трудового народу» і зазначивши, що не тільки не буде боротись проти повстання, а навпаки — вживе всіх заходів, щоб перешкодити взагалі боротьбі з робітничо-селянською революцією на Московщині.

Через що ж саме в той же самий час З'їзд постановив рішуче боротися з домаганням большевиків передати владу до рук робітників та салдатів і на Вкраїні, не трудно зрозуміти. Українська революційна демократія мала перед собою все ще дві задачі: соціяльно-економичну і національну. І в той час, як в області соціяльно-економичній симпатії її (принаймні значної частини) були виразно на боці проводирів робітничо-селянської революції — московських соц. — дем. большевиків, в сфері національно-політичній вона не довіряла (і мала рацію не довіряти) навіть цим найбільш лівим і революційним елементам пануючої демократії»^[868].

П. Христюк намагається віднайти й додаткові пояснення зовсім непростої ситуації, що виникла. Серед інших аргументів — розуміння того, що перехід влади до рад робітничих і солдатських депутатів означав би перехід її до рук неукраїнської демократії (адже неукраїнський або зросійщений пролетаріат і здебільшого російські солдати в гарнізонах формували, відповідно, переважно неукраїнські за складом ради). «До того ж, — уважав історик, — хоч це і не було цілком так, українська революційна демократія мала право твердити, що на Україні влада і так належала не кому иншому, як робітникам, солдатам і селянам, в особі Центральної Ради. Правда, в Центральній Раді провід вели не соц. — дем. большевики, але це сути річи не зміняло. Всі українські революційно — соціалістичні партії були представлені в ній, і ніхто не перешкоджав лівішим з них взяти провід в свої руки. Можна було б сказати, що поміж українськими соціялістичними партіями не було зовсім такої, яка в той час могла б викинути гасло соціялістичної революції, як викинула його російська соц. — дем. партія большевиків. Так, не було. Були зародки її. Та хіба це значило, що вся українська революційна демократія повинна була віддатись під опіку хоча б і більш розвиненої соціяльно і соціялістично московської демократії? Та й хто міг би поручитись, до чого ця опіка могла б довести? Хіба українська демократія не відчувала ворожого відношення до себе з боку самих лівих елементів московської демократії? Хіба ідея національного визволення українського народу не була чужою, незрозумілою і навіть ворожою для московської «інтернаціональної» демократії, настільки «інтернаціональної», що з усіх ледве не ста націй Росії вона в буденному життю визнавала лише — московську?!»^[869]

Міркування П. Христюка характерні також для інших авторів і є дуже важливими для розуміння справжніх тенденцій Української революції на одному з найкрутіших історичних поворотів. Адже до 25 жовтня 1917 р. Українська революція входила у певну суперечність із загальноросійськими процесами, передусім на національному грунті. Це найяскравіше виявлялося у відносинах Центральної Ради з Тимчасовим урядом, у негативному ставленні останнього до автономістсько-федералістських орієнтацій українства, зусиль зробити якісь конкретні кроки на цьому шляху. Що ж до соціальних аспектів, то, незважаючи на вихідні соціалістичні орієнтації лідерів Української революції та їхню очевидну суперечність з переважно ліберальними настроями Тимчасового уряду, до гострих конфліктів тут не доходило. Центральна Рада, Генеральний Секретаріат просто не здійснювали нічого такого, що б скільки-небудь суттєво суперечило політиці Петрограда.

Протягом останніх кількох днів жовтня відбулися досить істотні зміни. Коли соціальні орієнтації загально-російської революції стали визначати більшовики, перетворившись на найвпливовішу силу в Петрограді, лідери українства поквапились відмежуватися від їхнього курсу, навіть більше — зайняли не просто іншу, а й значною мірою протилежно-непримиренну, навіть войовничу позицію, незважаючи на очевидну суперечність такої позиції настроям широких мас.

Повертаючись же до роботи козачого з'їзду, слід зазначити, що він виявився значно консервативнішим за Військовий, з відвертою ворожістю зустрівши повідомлення про жовтневий переворот. Делегати з'їзду висловились за надання допомоги Штабу Київської військової округи для ліквідації в Києві багатовладдя, намагалися тиснути на Центральну Раду і навіть надіслали виклики козакам на фронт, щоб ті прибули до Києва, а в козачі підрозділи Києва відрядили своїх емісарів^[870]. Представникам Центральної Ради вдалося нейтралізувати настрої і дії козаків, хоч застрахуватись від неприємностей з їхнього боку, звичайно, було не дуже можливо.

Разом із частинами Штабу військової округи, юнкерамиучилищ козаки за рішенням з'їзду 31 жовтня залишили Київ, здебільшого подавшись на Дон, до генерала Каледіна^[871].

Центральна Рада зайняла без великих зусиль своїми військами ключові пункти міста й адміністративні приміщення, змусивши рахуватися з собою як з реальною вищою владою в місті.

Оцінюючи тактику Центральної Ради, всього українського проводу в жовтневих подіях, мабуть, не можна вважати її зваженою чи хитро маскованою, хоча така точка зору й існує в історіографії. Зосередження влади в Києві в результаті запеклих боїв «між революційним військом і контрреволюційними військами Штабу» в руках Центральної Ради стало рівною мірою як логічним, так і несподіваним (у прогностичному відношенні) результатом, який для Центральної Ради швидше був збігом непростих обставин, аніж цілеспрямованих, спланованих, ясно усвідомлюваних зусиль.

Отже, й тон висновків багатьох учасників подій, серйозних істориків далекий від патетичного, переважно — сіро-буденний. Можна навести приклад знову ж таки з праці П. Христюка. Після безславної поразки (частині Штабу КВО разом із частинами, що його підтримували, вдалося банально втекти з міста), «в Київі залишилась переможницею Центральна Рада та Генеральний Секретаріат. Большевики, що брали найдіяльнішу участь в боротьбі зі Штабом, як окрема сила (вийшовши перед тим зі складу Центральної Ради і Революційного Комітету) зостались і далі стояти осторонь від Центральної Ради»^[872].

Падіння ж Тимчасового уряду, ліквідація його місцевих органів створили для Української революції, її політичного проводу сприятливу обстановку. Можна було миттєво реалізувати все те, чого не вдавалось досягти впродовж попередніх восьми місяців нервово-напруженої боротьби, запровадити в життя неурізану платформу формування автономного ладу в Україні, тобто ту, яка вже була накреслена Декларацією Генерального Секретаріату від 29 вересня 1917 р. Кроки в цьому напрямі уявлялись тим важливішими, що їх дедалі наполегливіше вимагала українська демократія, зокрема Третій Всеукраїнський військовий з'їзд.

Тож не дивно, що вже З0 жовтня 1917 р. Центральна Рада ухвалила поповнити Генеральний Секретаріат генеральними комісарами у справах військових, харчових, залізничних, торгівлі і промисловості, пошти й телеграфу та судових. Наступного дня Центральна Рада розглянула питання про становище тих українських земель, які за інструкцією Тимчасового уряду залишалися поза межами автономної України, і, «прийнявши на увагу волю українського народу, висловлену в численних постановах селянських, національних і загальнотериторіяльних — губерніяльних та повітових з'їздів, ріжних політичних і громадських організацій відмежованих частин України, а також зваживши те, що поділ України, яко наслідок імперіалістичної політики російської буржуазії щодо України, загострює національну боротьбу, порушує єдність революційних сил демократії України і тим самим веде край до безладдя та зросту контрреволюції», — постановила поширити владу Генерального Секретаріату на всю Україну, включаючи Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини і Вороніжчини^[873].

До складу території, що підлягала Центральній Раді, не було включено тільки Кубань, хоча жителі цього краю й брали участь в українському національно-визвольному русі. Причини цього треба шукати в особливому характері розвитку революції в регіоні.

Кубанські чорноморські козаки як частина одного Кубанського козачого війська (національно різнорідного) були надто тісно пов'язані з загальнокрайовими інтересами, які диктували козацтву окрему лінію політично-революційної боротьби. Визнаючи свою належність до українського народу і «великої матері України», беручи певну участь в загальноукраїнській боротьбі, українське кубанське козацтво водночас не поривало зв'язків із загальноросійським козацтвом, зокрема, зробило великий внесок у створення так званого «Південно-Східного Союзу».

Ще до жовтневих подій у Петрограді відбулося важливе для життя Кубані засідання Кубанської Військової Ради, що тривало два тижні. Обговоривши справу майбутнього державного ладу в Росії, Кубанська Військова Рада одноголосно висловилась за федеративну республіку. В засіданнях Ради брали участь як гості представники України, яких Козача Рада зустріла надзвичайно тепло. Голова Ради вітав їх українською мовою, називаючи «синами нашої матері України».

Ставши на грунт федерації, кубанці наприкінці січня 1918 р. проголосили свою область Кубанською Народною Республікою з окремою Законодавчою Радою й урядом^[874].

***

Важко стверджувати, що здійснювані лідерами українства кроки випливали з апріорно ворожого ставлення більшовиків до національних інтересів української нації. Адже саме РСДРП(б) виявилася єдиною партією, яка незмінно засуджувала всі великодержавницькі акції Тимчасового уряду щодо України й до кінця жовтня 1917 р. ще не встигла офіційно оформити через відповідний державний акт власної національної платформи («Декларація прав народів Росії» була ухвалена РНК лише 2 листопада 1917 р.).

Однак у розвитку Української революції в національно-державній сфері була й своя логіка, зумовлена внутрішніми чинниками. Місцеві більшовики, вважаючи себе частиною єдиної партії, що прийшла до влади в країні в цілому, і, докладаючи зусиль до встановлення нового ладу в Україні (проголошення влади рад у багатьох населених пунктах Донбасу, прифронтової смуги, повстання за владу рад у Києві, Вінниці тощо), не бажали миритись із зосередженням влади в руках Центральної Ради^[875]. В кращому разі, зважаючи на реалії, вони погоджувались визнати за останньою владні компетенції на якийсь незначний термін — до зміни співвідношення сил. Відповідною була й тактика.

По-перше, вважалось за можливе визнати владу Центральної Ради в цілому в краї, а на місцях такою владою мали стати й уже ставали ради робітничих, солдатських і селянських депутатів (одне це вже практично повністю позбавляло б Центральну Раду змоги впливати на перебіг подій на місцях).

По-друге, планувалось невдовзі скликати Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів спільно з Центральною Радою для обрання на ньому «справжньої Ради Рад», єдиної робітничо-селянської влади для України. Розрахунок такого «компромісу» також був очевидний — розчинити українське представництво в радах робітничих і солдатських депутатів, поглинути його, позбавити Українську Раду — як «буржуазний орган» — навіть номінальної влади.

Тому-то Центральна Рада зробила все, щоб не випустити політичної ініціативи зі своїх рук, використати момент для поглиблення національно-державотворчого процесу. Саме в такому річищі й слід, очевидно, розглядати мотиви та історію появи Третього Універсалу Центральної Ради.

Так, М. Грушевський пише, що перед загрозою кривавої міжусобиці «утворення єдиної, сильної власти в краю являлось пекучою потребою. Такі резолюції й були винесені Ц. Радою, та сього було ще мало: єдиним способом утвердження сеї власти було підведеннє державного фундаменту під неї»^[876]. Таким чином, прийшли до переконання, що «Українська республіка справді мусить бути проголошена негайно, але проголошеннє се не може обмежитись одною формальною стороною, — разом з тим мусить бути можливо повно розкритий демократичний і соціалістичний характер сеї відновленої української держави. За порозумінням фракцій українських с.-д. і с.-р. був вироблений проект третього універсалу Ц. Ради, який і був з деякими змінами прийнятий і проголошений Ц. Радою дня 7 падолиста»^[877].

Зі слів М. Грушевського стає зрозумілим, що підготовлюваний державницький акт водночас мав стати програмою широких дій демократичного й соціалістичного характеру, тобто програмою подальшого розвитку революції.

Значною мірою поділяв точку зору свого старшого колеги й В. Винниченко, ще відвертіше заявляючи: «…Для української демократії питання стояло так: або визнати петроградський Уряд Народніх Комісарів і йти разом з ним, поділяючи всю його соціальну й політичну програму, або вести цілком самостійну, ні з ким уже не пов'язану акцію.

Центральна Рада вибрала другий шлях… Силою обставин Україна фактично відрізалась од Росії, маючи з нею тільки номінальний федеративний зв'язок. Центральній Раді лишалося тільки відповідним актом зафіксувати цей стан…»^[878].

Крім того, «Генеральний секретаріат не міг довше висіти в повітрі як орган якогось центрального правительства, котрого не було, — і не було навіть надії, щоб воно могло утворитись. Він мусить стати правительством Української держави»^[879].

Так з'явився на світ один з найважливіших, найдоленосніших для України, її народу революційних документів.

«Народе український і всі народи України! — сповіщала Центральна Рада. — Тяжка й трудна година впала на землю республіки Російської. На півночі, в столицях іде межиусобна й кривава боротьба. Центрального правительства нема, і по державі шириться безвластя, безлад і руїна.

Наш край так само в небезпеці. Без власти, дужої, єдиної, народньої, Україна теж може впасти в безодню усобиці, різні, занепаду.

Народе український! Ти разом з братніми народами України поставив нас берегги права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати все життя на нашій землі. І ми, українська Центральна Рада, твоєю волею, во ім'я творення ладу в нашій країні, во ім'я рятування всієї Росії, оповіщаємо:

Віднині Україна стає Українською Народньою Республікою. Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка стала федерацією рівних і вільних народів.

До Установчих Зборів України вся власть творити лад на землях наших, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, і нашому правительству — Генеральному Секретаріатові України.

Маючи силу й власть на рідній землі, ми тою силою і властю станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й всієї Росії.

…Громадяне! Іменем Народньої Української Республіки в федеративній Росії ми, Українська Центральна Рада, кличемо всіх до рішучої боротьби зо всяким безладдям і руїницгвом та до дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадугь великій і знеможеній республіці Росії здоровля, силу й нову будучину. Вироблення тих форм має бути переведено на українських і всеросійських установчих зборах…»^[880].

Проголошення Української Народної Республіки, наміри будувати федеративні відносини з іншими національно-державними утвореннями колишньої Росії на засадах єднання демократично-соціалістичних сил, заходи у соціально-економічній і політичній сферах — скасування поміщицької власності на землю, запровадження 8-годинного робочого дня, державного контролю над виробництвом, повідомлення про прагнення до укладення негайного миру, про право національно-персональної автономії для національних меншин та інші положення Третього Універсалу М. Грушевський назвав «грандіозною програмою» для подальшої діяльності керманичів Української революції — Центральної Ради й Генерального Секретаріату.

Як завжди, з особливим пафосом оцінював Універсал В. Винниченко: «Тепер, нарешті, ми могли створити життя по нашому образу й подобію, і тільки по нашому. Тепер ми мали всі засоби для того. Всі державні апарати переходили до рук Генерального Секретаріату, всі фінансові засоби були до його розпорядимости, вся військова сила підлягала його наказам…»^[881].

Проголошення III Універсалу стало, безперечно, визначною віхою, справжнім апогеєм Української революції. Юридично оформлювалось досягнення віковічної величної мети — відновлення національної державності, яка дістала природну назву — Української. Народ, нація зі створенням Української Народної Республіки піднімалися на якісно новий щабель свого розвитку. Перед ними відкривалися небачені до того можливості для масштабних зрушень як у різних галузях внутрішнього життя, так і в міжнародних відносинах. Одним могутнім порухом Україна фактично доганяла нації і держави, що мали можливості безперешкодної еволюції протягом століть, та буквально вривалася до міжнародної спільноти як прогресивне суспільне національно-державне утворення.

Однак ця справді епохальна для української нації подія вже впродовж десятиліть сприймається й оцінюється по-різному.

Критично поставились до III Універсалу та проголошення УНР місцеві організації РСДРП(б) Вони розгорнули інтенсивну кампанію з метою дискредитації і документа, і дій, що ним зумовлювались. Прикладом підходу більшовиків до розв'язання Українською революцією нагальних проблем є стаття в «Пролетарской мысли» «Довольно дипломатии».

«7-го листопада Центральна рада видала новий універсал, — говорилось у публікації. — 3 деяким запізненням і з певним урізанням універсал лише підтверджує частину декретів, виданих новим урядом робітників і селян, а оголошення Української республіки є лише висновком з оголошеної пітерським радянським урядом декларації прав народів. Хоча присутня при проголошенні універсалу публіка гучно аплодувала й кричала «Слава», та навряд чи цей універсал зможе задовольнити широкі кола робітників і селян. Щоправда, там говориться про землю, про мир, про контроль та ще багато про що, але ж нині після перемоги, здобутої радянськими військами, немає такого угодовського горобця, який про ці високі матерії не цвірінькав би з усіх сил. Хіба можна тепер знайти людину, яка хотіла б справити вплив на хід політичного життя й яка б висловлювалася проти негайного передання землі земельним комітетам, негайної пропозиції миру всім волаючим тощо. Нині справа не в гаслах, а в тому, як і хто ці гасла здійснюватиме, чи стоїть Рада на точці зору пролетарсько-селянської революції, чи на точці зору революції буржуазно-демократичної.

Марно ми шукали б ясну і просту відповідь на це головне і кардинальне питання. Весь універсал складається зі звичайної буржуазної демократичної мелодекламації, яку можна тлумачити і так, і так. Робітників і селян можна переконувати, що універсал спрямований проти поміщиків і капіталістів, а останніх можна улещувати необхідністю заспокоїти робітників і селян деякими поступками. Але робітникам і селянам уся ця дипломатія не потрібна. Вони вимагають від Центральної ради категоричної відповіді: чи стоїть рада на боці уряду робітників і селян, чи вона проти нього…»^[882].

Причому з кожним днем критичний тон більшовицьких виступів ставав дедалі виразнішим і непримиреннішим.

Заперечувалось навіть те, що спочатку оцінювалось, хоч і з застереженнями, та все ж позитивно. Такою, зокрема, була стаття в тій самій «Пролетарской мнсли» під назвою «Центральная рада и земельний вопрос»^[883].

Щоправда, не всі більшовицькі організації відразу ж чітко визначились у своєму ставленні до вищого державницького акту Центральної Ради. Так, орган Полтавського комітету РСДРП(б) — газета «Молот» — гаряче вітала III Універсал і, порівнюючи його з ленінськими декретами, не знаходила в них принципових розбіжностей, вважала Універсал утіленням лінії радянської влади українською мовою. Лише за певний час полтавські більшовики змінили первинні висновки^[884].

Неоднозначну оцінку одержав III Універсал і в українському середовищі. Йому протиставлялись інші, на думку деяких авторів, вагоміші й змістовніші документи. Відразу варто зазначити, що достатньо переконливими такі спроби визнати не можна. Так, явним перебільшенням є твердження М. Стахіва про те, що реальним відновленням Української держави стали рішення Центральної Ради від 31 жовтня і 1 листопада про вихід Генерального Секретаріату з-під зверхності Тимчасового уряду й поширення його влади на всі губернії України^[885]. Не можна погодитись і з його положенням про те, що вже тоді «це була від самого початку свого існування фактично і формально суверенна Українська Держава», яка в Третьому Універсалі «знайшла лише своє оформлення»^[886].

З цими твердженнями перегукуються положення книги С. Литвина про С. Петлюру. За його логікою, виданням ІІІ Універсалу Центральна Рада „надала формальну основу під фактично уже існуючу Українську державу… Українська Народна Республіка юридично стала суверенною державою, самостійною у межах своєї території (? — В. С.) і ні від кого незалежною зовні, із самостійною верховною владою”^[887]. Невідомо, правда, для чого тоді було приймати через два місяці IV Універсал, якщо уже 7 листопада 1917 р. у питанні про самостійність було поставлено усі крапки над „і”.

З іншого боку доводиться констатувати факт докладання зусиль до приниження значення утворення УНР на засадах III Універсалу через його порівняння з оголошенням незалежної, самостійної суверенної держави IV Універсалом. Саме в такому контексті можна зрозуміти і сам факт політичного реагування державних, громадських, частково наукових кіл на обидві події у 80-річний їх ювілей. Якщо на проголошення УНР у листопадові дні практично не чулося навіть відгуку в засобах масової інформації, то в січні 1998 р. було організовано гучні масові урочистості. Під час їх проведення неодмінним атрибутом стало не лише звеличення IV Універсалу, але й таке ж пропорційно негативне тлумачення сутності документів і подій, в епіцентрі яких був III Універсал. Домінантними виявились два моменти — критика данини загальним соціалістичним уподобанням лідерів Української революції та їхньої автономістсько-федералістської орієнтації, що стала на заваді негайного рішучого розриву з більшовиками, які розпочинали свої злочинні соціальні експерименти, а також з Росією, іманентною сутністю якої завжди, незалежно від панівних політичних сил, були великодержавництво, централізм, імперіалізм^[888]. У такому ж дусі були витримані і численні виступи в пресі, по радіо та телебаченню.

Подібні міркування не нові. Вони з'явилися ще під час подій кінця 1917 р. й знайшли своє часткове оформлення у працях такого висококваліфікованого дослідника, як Д. Дорошенко. В «Історії України. 1917–1923 рр.» показано, що ухвалення Третього Універсалу відбувалося в обстановці, далекій від одностайності. Його партійна позиція виявляється тут особливо наочно. Він наводить у першу чергу матеріали, які свідчать про несприйняття положень документа великими власниками (як промисловими, так і земельними), їхньою креатурою в Раді, що призвело до відставки деяких секретарів^[889].

За такого різнобою міркувань і оцінок навколо справді неординарних подій (один з перших переконливих доказів того, що мова йде саме про події історичного масштабу й значущості, і є ця множинність підходів) думається, варто звернутися до думок і висновків особистостей, які своєю гідною громадянською позицією, всім своїм життям, самовідданою, жертовною боротьбою за найвищі національні ідеали довели право бути неупередженими, об'єктивними тлумачами, суддями найскладніших явищ і процесів.

Здається, що найсерйознішу спробу всебічно проаналізувати зміст III Універсалу, в тому числі визначити ті вади, які виявляться згодом, зроблено в «Замітках і матеріалах до історії української революції» П.Христюка. Причому перевага його дослідницького підходу полягає у спробі «вписати» не лише події, які сталися в Україні пізніше (як наслідок утілення в життя ідей Універсалу), а й положення самого документа як визначального фактора у ширший, загальноросійський контекст, вилучення з якого процесів в Україні, ухвалюваних тут документів лише заважає осягненню істини.

Обмірковуючи одне за одним положення історичного акта, П. Христюк приходить до низки принципових висновків, серед яких найважливішими є такі: «…У відношенню до селянсько-робітничої революції на Московщині, а тим самим і до Совітського Правительства, утвореного в Петрограді большевиками, Центральна Рада і Генеральний Секретаріят не зайняли цілком виразної позиції, хоч політика Временного Правительства і засуджувалась Центральною Радою, хоч упадок його і перехід влади до большевиків був на руку Центральній Раді, остання все ж не спинялась серйозно над питанням про визнання московських Народніх Комісарів коли не всеросійським, то хоч би московським правительством.

Робітничо-селянська революція на Московщині трактувалась тоді поміркованою українською і неукраїнською демократією, не кажучи вже про дрібну буржуазію, не більше, як «ширення по державі безвластя, безладу та руїни». Серйозніше справи в цих колах ніхто не брав. Навіть лівіші групи української демократії не одразу орієнтувались. В те, що на Московщині закріпиться большевицький уряд і там дійде до соціялістичної революції, в Центральній Раді не вірили. Представники національних меньшостей (особливо рос. соц. — дем. меньшевики, бундівці і рос. соц. — рев.) дивились на події в Петрограді як на злочинну і шкідливу для загальноросійської революції большевицьку авантюру, передрікали в своїх промовах близький упадок большевицької власти і все застерігали Генеральний Секретаріят та Центральну Раду від якого-будь зближення з большевиками. І можна сказати, що головним чином через «меньшости» Центральна Рада не спинилась в той час серйозно на думці про формальне визнання Ради Народніх Комісарів, як правительства Московщини. А таке визнання само напрошувалось. Центральна Рада досить часто підкреслювала, що вона являється органом робітництва, селянства та вояцтва України. Отже, здавалось, було б цілком можна визнати таку саме (хоч і в формі диктатури соц. — дем. партії большевиків) організацію влади і на Московщині. До того ж і Третій Військовий З'їзд підказував Центральній Раді саме таку позицію, зазначивши в своїй постанові, що він не може вважати виступу большевиків вчинком антидемократичним і буде боротись зі спробами придушення його»^[890].

П. Христюк схильний вбачати в означеній позиції українського проводу серйозний прорахунок. Він розмірковує, що формально визнати РНК «московським урядом» було б логічно й тому, що згодом Центральна Рада, Генеральний Секретаріат жодним своїм актом не заперечували статусу РНК як «московського правительства», навіть у нотах до керівників можливих суб'єктів майбутньої федерації фактично зверталися й до уряду В.Леніна. Інша справа, що в Центральної Ради не було підстав для визнання Ради Народних Комісарів усеросійським урядом. «Центральна Рада твердо стояла на грунті федеративної перебудови Росії і ще на Демократичній Нараді домагалась утворення для Росії правительства «відповідального перед демократією всіх народів Росії», себто організованого на федеральних основах. Рада ж Народніх Комісарів на чолі з Леніним ніяк не відповідала цьому основному і важному домаганню Центральної Ради, будучи фактично правительством Московщини; отже, Центральна Рада, не зраджуючи собі, не могла визнати зверхності цього правительства над собою.

Залишалось для Центральної Ради ще дві можливості: а) зовсім махнути рукою на Московщину і всю Росію і зайнятись виключно своїми справами і б) вжити можливих заходів до утворення загальноросійського федеративного уряду. На цей останній шлях і стала Центральна Рада, заявивши, як це бачимо в Універсалі, що вона вважає своїм обов'язком помогти всій Росії «врятуватись від безвластя, безладу і руїни»^[891].

Тут, гадається, дуже важливо загострити увагу на тому, що П. Христюк досить обережно вводить до оцінки ставлення Центральної Ради і Генерального Секретаріату до Раднаркому не лише плани федеративного переустрою держави, можливої ролі в цьому процесі України, конкретну діяльність у даному напрямі, зокрема розвиток відносин з ленінським урядом, а й не менш важливий елемент — висновок про співвідношення між соціальною спрямованістю революційного процесу, який скеровувався більшовиками, і політичним курсом, якого стала дотримуватись, згідно з Третім Універсалом, Українська революція.

На перший погляд, багато положень Універсалу не суперечать (навіть більше — відповідають) лінії декретів радянської влади. Однак той самий Універсал засвідчує свідоме дистанціювання Української революції від більшовицького курсу. Звичайно, це ще мало що означало. Теоретично можна припустити чимало (принаймні більше одного) варіантів досягнення будь-якої мети, в тому числі й створення соціалістичного („народ оправного”) суспільства. Можна доводити (і це пізніше численну кількість разів робитиметься), що соціалізм — узагалі тупиковий, шкідливий для суспільства шлях розвитку. Але конкретні історичні обставини склались так, що в Росії та Україні кінця 1917 р. вододіл між більшовицькою орієнтацією і відмінними варіантами мав вигляд межі між політикою в інтересах народних мас і політикою, що розходилась із цими інтересами.

Попри всі претензії до більшовиків (їхня маса зростала з плином часу) один з тодішніх найактивніших політичних діячів П. Христюк знайшов украй необхідним бодай коротко зазначити розходження Української революції з більшовицьким курсом саме при аналізі Третього Універсалу Центральної Ради — документа, з яким ототожнюється вибір варіанта подальшого розвитку українського суспільства. Підкресливши, що «в Третім Універсалі ми бачимо накреслення соціяльно-економічного змісту тої державності, яку творила Рада», П. Христюк пише: «Приглядаючись до цих ідеалів ближче, можна сказати, що вони більш-менш відповідали моментові. Формульовані в самих загальних рисах, вони могли бути правдиво оцінені тільки в процесі здійснення їх в життю, бо тільки в цім процесі вони могли розвинутись і набрати конкретного змісту.

Такі важні річи, як встановлення державного контролю над всією продукцією, припис про пристосування суду до народніх потреб, про співробітництво органів самоврядування з радами селянських та робітничих депутатів, могли в процесі незакінченої революційної боротьби розвинутись і піти далеко від свого первісного неясного прообраза. Так, приміром, участь робітництва у встановленні і переведенню контролю над продукцією і розподілом могла, врешті, перейти в форму націоналізації промисловості і організації продукції на громадських колективних основах; притягнення до співробітництва з демократичними самоврядуваннями рад робітничих, селянських та солдатських депутатів могло легко повести до переміни ролі цих двох сторін: ради селянських та робітничих депутатів могли з підсобляючих органів перетворитись в головні — в органи влади на місцях, а самоврядування перейти, як органи технично-господарчі, під їх контроль. Нарешті, майбутні Установчі Збори могли також не потягти за собою ліквідації центральних клясових революційних органів української демократії — рад робітничих, солдатських та селянських депутатів — і витворити якусь форму співробітництва»^[892].

Чи ж треба говорити: П. Христюк намагається довести, що на момент ухвалення Третього Універсалу ще існували можливості для того, щоб більшовицька й Українська революції доповнювали одна одну, а не ввійшли в антагоністичну суперечність. «Про всі ці можливости ми говоримо через те, що вони не одкидались і більшістю самої Української Центральної Ради, і, як такі, являються цінними для характеристики виявленого Радою розуміння завдань революції, — веде далі історик. — Щоправда, Центральна Рада не стала виразно на позицію необхідності жорстокої клясової боротьби, не проголосила своєю ближчою метою цілковиту руїну буржуазно-капіталістичного суспільства і творення нового соціялістичного суспільства і, в зв'язку з цим, не проголосила гасла організації державної влади в центрі і на місцях на клясовому, радянському принципі. Але після цього було б цілком помилковим робити висновок, що Центральна Рада ставила собі ідеалом творення буржуазної чи дрібнобуржуазної державности. Слово «народня» республіка було вжито в Універсалі Центральної Ради зовсім не для прикраси і не для того, щоб його, в пристосуванню до відновленої української державности, спіткала така ж само сумна доля, як і чужоземное слово «демократична» в старій європейській практиці»^[893].

Центральна Рада свідомо ставила собі за мету розбудову дійсно народної державності, за якої політична влада перебувала б у руках народу й соціально-економічні відносини були б улаштовані так, щоб забезпечити як духовні, так і матеріальні інтереси трудящих мас. Для досягнення цієї мети Центральна Рада (її робітничо-содцатсько-селянська більшість на чолі з українськими соціалістичними партіями — есерами та соціал-демократами) зовсім не збиралась наслідувати зразки західноєвропейських республік, хоч би й найбільш «демократичних», і через це не зв'язувала себе в той час старими, встановленими на Заході державно-політичними формами «чистого» парламентаризму^[894].

За оцінками активних учасників подій, головною помилкою Центральної Ради на той час була її позиція «соціяльного, міжклясового миру», її віра в те, що накреслені завдання вдасться втілити в життя без жорстокої боротьби з буржуазією. «Ця позиція і ця віра вели до того, що Центральна Рада, з одного боку, не спішилась з переведенням в життя оголошених реформ, а з другого — переоцінювала вагу обраних на основі пятичленної формули органів самоврядування і майбутніх Установчих Зборів і недооцінювала в той же самий час ваги і значіння в революції клясових органів працюючих мас — рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, хоч і являлась сама більш клясовим, ніж міжклясовим, органом. Звідси йшли потім, при несприятливих умовах розвитку української революції, збочіння Української Центральної Ради (власне есефівсько-есдеківського правительства її) вправо; тут лежить причина частих закликів Генерального Секретаріяту до «спокою» і припинення «анархії» в той час, як, здавалось, треба було кликати до боротьби з буржуазією, до акції, яка виривала б з рук останньої скупчені в її руках матеріальні цінности»^[895].

Характерним для цієї «примиренської» позиції і тактики поміркованої частини української демократії стало видане Генеральним Секретаріатом услід за III Універсалом пояснення до нього, «головним чином, в справі земельній». В додаток до цього пояснення секретарство земельних справ видало ще свого осібного обіжника до земельних комітетів, в якому роз'яснювало, що саме треба розуміти під нетрудовими землями. З того роз'яснення виходило, що «земельних власників, які мають землю в межах трудового господарства, приміром, меньш, ніж 50 десятин, Універсал не торкається; така трудова власність Універсалом не касується і зостається подавньому»^[896]. «Ясно, що такі «пояснення» вносили в справу одні тільки неясности, — констатує П. Христюк. — Посилання на Установчі Збори в таких важливих питаннях, як справа сплати ріжних боргів, що тяжіли на поміщицькому майні, в той час, як в Універсалі ясно сказано було, що вивласнення земель переводиться без викупу, тільки заплутувало справу. Згадка ж земельного секретарства про 50 десятин була і зовсім недоречною. Вона викликала велике невдоволення серед біднішого селянства»^[897].

Отже, хоч і обережно, П. Христюк цілком упевнено поставив під сумнів правильність вибору орієнтації, зробленого восени 1917 р. Центральною Радою та Генеральним Секретаріатом. Нелегко щось протиставити і тому способу, до якого вдався історик.

Ще більше розумів потребу в такому підході В. Винниченко. В усякому разі у «Відродженні нації» після короткого розділу, присвяченого Третьому Універсалові (значну частину займає відтворення його повного тексту), колишній Голова Генерального Секретаріату вміщує цілих два розділи з характерними назвами «Основна хиба української демократії» і «Фальшиве розуміння національно-української державності». Промовисті й назви деяких параграфів — «Не маси винні», «Соціалізм малоросійського хуторянина», «Наша "безбуржуазність"», «Страх перед безбуржуазною державностю», «Поганенькі навіть демократи» тощо.

Згадані розділи всуціль аналітично-оціночні й при цьому дуже самокритичні. Їх провідну ідею можна звести до кількох лаконічних витягів: «Большевики робили, діяли тільки для мас, і через те вони вірили тільки в маси, через те у них був запал, воля, прагнення, захват, ентузіазм.

Ми ж не мали ні віри тої, ні захвату, а значить, не мали й довір'я мас. Це було в нас у перший період творення нашої державности, коли соціальний і національний моменти зливались в одне сильне, сміливе ціле. Тоді був і наш ентузіазм, і наша непереможність, і непоборима, непохитна віра мас.

Але далі в нас не вистарчило сміливости, одваги, широти й далекосяжности погляду. Ми злякались «темних інстінктів» мас, ми перестрашились їхньої великої простоти, нам забрякло дальшого, більшого ентузіазму»^[898].

В. Винниченко вважав, що Українська революція пережила дивну метаморфозу: до вирішального моменту творення юридичної державності виявились забутими дійсна її суть, інтереси трудящих мас, їх національне й соціальне відродження. Засіб же цього відродження — державність — став сприйматись за єдину мету руху^[899]. Що ж до характеру утворюваної державності, то, за зізнаннями й оцінками автора «Відродження нації», лідери українства «ніколи навіть не задумувались над тим, щоб будувати чисто нашу, чисто селянсько-робітничу державу, себто таку державу, яка найбільш відповідала характеру нашої селянсько-робітничої нації»^[900].

Соціальне спрямування державотворчого процесу виявилось відмінним і навіть протилежним початковим задумам, концептуальному баченню мети революції. Із щирим болем В. Винниченко пізніше писав: «І скільки справді тої енергії, сил, завзяття, крови й життя ми вклали на те, щоб зробити… не свою державність, ворожу нашій нації, згубну для неї!

Кажучи по щирости, ми рішуче нічого не міняли в суті тої державности, що була за часів Тимчасового Правительства. Ні одної основи її ми не порушили. Ми тільки міняли національну форму її, — замісць синє-біло-червоного прапору ми вішали жовто-блакитний»^[901].

Такий курс, на думку В. Винниченка, призводив до розколу, а потім і прірви між керівниками й рядовими учасниками українського руху. І навіть за кілька років після описуваних подій він не міг визнати тогочасну політичну лінію ані логічною, ані вмотивованою: «Ми цілком вірно доводили завсігди, що найбільшим ворогом нашого національного визволення були буржуазні кляси на Вкраїні. Отже, здається, повинно було би бути ясно, що поки на Україні лишиться панування буржуазних кляс, се-б-то буржуазного ладу, доти й наше повне національне визволення не можливе. І нашим завданням, коли ми вже тільки на національну справу звертали всю свою увагу, в інтересах хоча би тільки національного визволення треба було насамперед знищити панування буржуазного ладу на нашій землі, зруйнувати силу найбільш ворожих і чужих нашій національности кляс. Вся наша особлива історія, всі умовини нашого історичного розвитку вимагали цього від нас, це було необхідністю дальшого нашого визволення.

А ми що замість того? Підтримували, скріпляли, боронили панування цих кляс на Україні»^[902].

Колишній голова української виконавчої влади підтверджує гіркі висновки аналізом положень як Третього Універсалу (державний контроль над промисловістю замість робітничого, недоторканність фінансового капіталу за відсутності будь-якої можливості сплачувати заробітну плату робітникам, незмінність судочинства тощо), так і супутних документів, особливо численних «роз'яснень» політики Ради у земельному питанні, покликаних не лише заспокоїти великих землевласників, а й скоригувати урочисто виголошену норму — скасування поміщицької власності на землю.

Звичайно, не всі історики в наступному поділяли вищенаведені підходи та оцінки П. Христюка і В. Винниченка. Навіть більше, багато хто висував їм звинувачення за написане, намагався посіяти недовіру до зроблених ними висновків. Не вдаючись тут у розбір їхніх поглядів (це вже предмет окремого розгляду), слід зазначити, що автори намагаються здебільшого віднайти (вгадати) причини, мотиви міркувань П. Христюка і В. Винниченка. Йдеться і про їхній політичний і фаховий непрофесіоналізм, і про надмірну емоційність, і про бажання за допомогою історичних праць примиритися з радянською владою, і про нерозуміння переваг традиційної демократії, яку тільки й треба було захищати від більшовиків, «брудних інстинктів черні» тощо. Не спростовуються лише аргументи ключових постатей і перших істориків Української революції і серед них — згадані вище. Таких спроб просто немає, оскільки зробити це скільки-небудь переконливо взагалі неможливо.

Начебто передбачаючи саме такий сценарій майбутнього розвитку подій, прийомів «критики» наступників, В. Винниченко (почасти й П. Христюк) уже в своїх творах показали марність подібних зусиль, їхню елементарну непорядність. Не дивно, що й з цього приводу пізніші автори не вступають у полеміку з першими істориками Української революції.

Сьогодні ж узагалі дедалі частіше згаданий аспект — вибір керівниками Української революції варіанта суспільно-політичного розвитку в жовтнево-листопадові дні 1917 р. — обминається, старанно затушовується.

Ігнорування ж цього аспекта історичного досвіду, безперечно корінної, ключової проблеми, не можна розцінювати інакше, як серйозну ваду на шляху досягнення наукової істини.

Підсумовуючи вищевикладене, можна з певністю твердити таке.

З перших же днів Українська революція намагалась знайти власний шлях розв'язання нагальних суспільних проблем. У конкретних обставинах багатовекторного загальноросійського революційного процесу вона опинилася між двома крайніми полюсами, уособлюваними Тимчасовим урядом і більшовиками. Невідворотно втягуючись у конфронтацію з першою силою, що прагнула не допустити скільки-небудь серйозних зрушень, у тому числі й у національній, державно-політичній сфері, основний виразник і чинник Української революції — Центральна Рада, сформована переважно з представників соціалістичних партій, займала лівішу, радикальнішу позицію.

Водночас український політичний провід намагався виразно дистанціюватися і від курсу більшовиків, допускаючи співпрацю з останніми в Україні лише на засадах широкої коаліції всіх демократичних сил, формування однорідно-соціалістичної влади, тобто, якщо називати речі власними іменами, розчинення представництва РСДРП(б) у загальній масі інших чинників суспільного, державотворчого процесу. В перспективі не виключалася й еволюція в бік більшовицької платформи, але такий варіант видавався надто абстрактним і неодмінно віддаленим.

Атмосфера ж революційної зливи дедалі захоплювала маси, що вже не могли і не хотіли терпіти невизначеності. А тому й можна зрозуміти прояви їхнього нетерпіння, бажання прискорити розв'язання пекучих проблем, особливо ж соціально-економічних. Вектор їхніх прагнень збігався з позиціями та діями більшовиків. Тому так нестримно поширювалась влада рад — процес, названий В. Леніним тріумфальною ходою соціалістичної революції. Не зустрічаючи перепон (за III Універсалом, УНР оголошувалась автономною складовою неіснуючої федерації, а якщо такої не було — тієї ж таки Росії, — в усякому разі мало хто був здатен їх розрізнити), загальна тенденція більшовизації Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, встановлення влади останніх і невідкладні практичні кроки до здійснення більшовицької програми (перемир'я на фронті, легітимне захоплення маєтностей і поділ землі, 8-годинний робочий день, націоналізація підприємств, робітничий контроль, рішучі заходи щодо локаутів, спекуляції тощо) досить стрімко залучали у сферу свого впливу й Україну.

За таких обставин вибір варіанта суспільно-політичного розвитку Української Народної Республіки — розважливе, обережне просування демократичним шляхом до соціалістичної перспективи і рішучий опір «червоногвардійській атаці на капітал» — сприймався як спроба зачепитись за вчорашній день, протиставити себе настійному велінню часу, зупинити природний історичний поступ.

Отже, вибір суспільно-політичної альтернативи, здійснений лідерами Української революції на відповідальному історичному рубежі, обіцяв неминуче ускладнення ситуації як усередині українського суспільства, так і в його відносинах з ближчим сусідом, невідворотні колізії з досить туманною перспективою, в усякому разі —з вельми ілюзорними сподіваннями на успіх^[903].

Розділ VII. КОНФЛІКТ РЕВОЛЮЦІЙ: пошук виходу

Прийняття Українською Центральною Радою III Універсалу стало, безперечно, надзвичайно важливою, вершинною віхою в історії Української революції. Однак воно, водночас, знаменувало й початок таких надскладних далекосяжних процесів, які величезною мірою вплинули на всю долю нації, пошук нею свого місця серед інших спільнот, визначення власної суспільної ролі. Чи не найбільше це стосується проблеми федеративного переустрою Росії.

Її з'ясування, як гадається, залежить від відповідей на цілу низку питань, які умовно можуть бути поєднанні в три основні групи: 1) зумовленість планів Центральної Ради щодо федеративного переустрою Росії; 2) ступінь науково-політичної аргументації ініціативи; 3) оцінка наслідків спроби реалізації масштабної державницької концепції.

Ідея федеративного переустрою Росії в Універсалі є наскрізною, домінуючою, найрельєфнішою. Достатньо уважного погляду на документ, щоб цілком переконатись у тому.

"Народе український і всі народи України! — сповіщала Центральна Рада. — Тяжка й трудна година впала на землю республіки Російської (тут і далі підкресленомною — В.С.). На півночі, в столицях іде межиусобна й кривава боротьба. Центрального правительства нема, і по державі шириться безвластя, безлад і руїна…І ми, українська Центральна Рада, твоєю волею, во ім'я творення ладу в нашій країні, во ім'я рятування всієї Росії, оповіщаємо:

Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її. ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка стала федерацією рівних і вільних народів.

… Маючи силу й власть на рідній землі, ми тою силою і властю станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й всієї Росії"^[904].

У повному погодженні з цілою Росією передбачають розв'язання конкретних нагальних завдань поточного моменту: припинення війни й досягнення миру, розв'язання земельного, продовольчого питань, упорядкування виробництва і розподілу продукції, організації праці тощо.

Закінчувався Універсал таким закликом:

"…Громадяне! Іменем Народної Української Республіки в федеративній Росії ми, Українська Центральна Рада, кличемо всіх до рішучої боротьби зо всяким безладдям і руїництвом та до дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній республіці Росії здоровля. силу й нову будучину. Вироблення тих форм має бути переведено на українських і всеросійських установчих зборах… "^[905].

Коментарі, справді, як мовиться, зайві: турботи про долю Росії, здається, більше, ніж про власну… Однак у тому була й своя логіка і свій, значною мірою вимушений, розрахунок.

Передусім, лідери Центральної Ради одержали автономістсько-федералістські орієнтації, так би мовити, "у спадок", як незаперечну цінність і міцну традицію української суспільно-політичної думки, започатковану ще славними кирило-мефодіївцями. Переваги цих орієнтацій закріпилися у політичній свідомості через практику національно-визвольного руху впродовж півтора десятка років XX століття у своєрідному суперництві (втім, і у відвертій боротьбі) із самостійницькими гаслами М.Міхновського, Народної української партії, що за великим рахунком, так і не спромоглися подолати сектантських бар'єрів.

Не меншу роль відіграв і науково-прогностичний розрахунок М.Грушевського, його однодумів, що визначальною мірою базувався на невідворотності торжества в Росії демократичних засад і детермінованого ними ефекту: не відриваючись від Росії, взявши якнайактивнішу участь у її перетворенні на народоправну республіку, добровільну спілку (федерацію) національно-державних утворень, домогтися тим самим гарантії забезпечення прав поневоленим раніше народам самостійно, відповідно до власного інтересу порядкувати життям через систему органів місцевого самоврядування. В Україні уособленням реалізації такого права мали стати Українські Установчі збори (сойм).

Нерідко така стратегія оцінюється, з одного боку, як занадто обмежена, поміркована, а з іншого — нереалістична, ілюзорна, оманна, заздалегідь приречена на нездійсненність. Однак слід пам'ятати, що істотною рисою М.Грушевського-політика був категоричний імператив науково обґрунтовувати кожен політичний крок. Будь-хто, кому довелось читати публіцистичні праці Голови Центральної Ради 1917 р. ("Хто такі українці і чого вони хочуть", "Звідки пішло українство і до чого воно йде", "Якої автономії і федерації хоче Україна" тощо), знає, що в їх основі лежить глибокий, шонайпредметніший аналіз суспільно-політичних альтернатив, уважний розгляд усіх чинників, що впливали на ситуацію, а вибір найприйнятнішого варіанта було здійснено практично з бездоганною переконливістю. Наукове сумління змушує й сьогодні, з позицій знання пройдених пізніше етапів історичного поступу, визнати, що обґрунтування курсу Української революції з теоретичного боку було майже абсолютним.

До речі, у розрахунках строго враховувалось і те, що із здобуттям демократичних гарантій можливості нації порядкувати власним життям, виключенням втручання у її автономну життєдіяльність, національне відродження буде розвинуто таку масштабну волю й енергію, за яких українцям вже будуть і не потрібні штучні відмежування від чужих впливів чи конкуренцій. А належність до великої і могутньої держави дозволить ефективно скористатися з її очевидних переваг, особливо важливих за умов продовження світової війни.

Як вчений-аналітик, що блискуче володів знаннями світового досвіду, М.Грушевський був сам повністю переконаний у перевагах ладу. заснованого на федералістичних началах, над централістичним, унітарним державним устроєм. Він намагався довести це всім чесним людям, тим, хто здатен був логічно мислити і діяти.

Водночас, залишаючись завжди справжніми демократами за способом думання і всім змістом своєї поведінки, провідники Української революції не допускали "накидання" (тобто нав'язування) вистражданої і вивіреної політичної лінії суспільній свідомості мас (а про маніпулювання нею, або ж її обман мови взагалі не могло бути). Тому М.Грушевський делікатно пропонував: за умов піднесення Української революції гасло автономно-федералістського переустрою Росії "могло б бути проголошено не тільки друкованим словом, але і живим — на великих зборах, маніфестаціях і в усякого роду прилюдних заявах, до котрих прилучаються українські і неукраїнські зібрання на місцях, заявляючи солідарність з ними, і підтверджуючи, що се домагання всього українського громадянства і всіх політично-свідомих верств України"^[906]. Отже, йшлося про цілком природне засвоєння запропонованих гасел масовим визвольним рухом, животворне його опліднення. І з цього погляду позиція і передбачення Голови Центральної Ради і його колег виявилися цілком виправданими.

Автономістсько-федералістський стрижень концепції Української революції не залишився голою кабінетною абстракцією. Сформульовані Центральною Радою гасла впродовж 1917 р. перетворились на стійкі переконання мільйонів українців і матеріалізувалися у тисячах і тисячах постанов найрізноманітніших форумів: від загальнонаціональних і загальнопартійних до волосних і вузькокорпоративних. Відбувалось унікальне органічне єднання породження наукового інтелекту з інстинктивними прагненнями, стихійним (радше — неоформленим) волевиявом широких мас.

Центральна Рада начебто проявила масам їх внутрішні потяги, настрої і об'єктивно перетворилася на осереддя руху, що швидко наростав. В тритомнику заступника Голови Центральної Ради і Голови Генерального Секретаріату Володимира Винниченка "Відродження нації" є прикметний підрозділ з дещо іронічною назвою „І хведеративна”^[907]. Справжній мислитель, тонкий знавець національної душі і талановитий художник блискуче, щемливо-тепло відтворив процес визрівання політичної і національної свідомості у всіх верствах українства, особливо в селянському середовищі. „На Україні, - пише він, — все селянство вірило Центральній Раді, бо вона була "своя", вона добре знала потреби "простих людей" і хотіла здійснити ці потреби. Ці потреби називались "Автономія України" і "федеративна Росія". В цих словах містились і пробуджена ніжність селянства, й реабілітована простота, й повага до "простої" мови, й узаконення його відмінності від "руського", "кацапа", й ліквідація образливої вічної зневаги цього "кацапа" до "хахла", й, нарешті, в цих словах було вирішення питання війни й землі. Реалістичний, моністичний розум селянина ці дві категорії, - національне й соціальне, — зараз же зливав у одну, неподільну, органічно пов'язану між собою цілість. Хто за землю, той і за Автономію. Хто проти автономії, той і проти землі.

… Селян оточували зо всіх боків, засипали доказами, хитрими запитаннями, лайками й брехнями на адресу провідників українства, провокаційними чутками, закликали до себе, манили обіцяннями, — селяни на це тільки крутили головами й казали: "І хведеративна!'^[908].

Без великої загрози помилитися, можна стверджувати, що будь-яка інша ідеологічно-політична конструкція, окрім гасла "широка національно-територіальна автономія у федеративній, демократичній республіці Росія", не могла так сколихнути українські маси, згуртувати їх, спрямувати до спільної мети. І якщо вірна теза, що політика — мистецтво можливого, то варто визнати найближчим до оптимально можливого був саме вироблений Центральною Радою курс.

З іншого боку, кожен неупереджений об'єктивний дослідник подій 1917 р. знає, що самостійницькі гасла залишалися поодинокими слабкими голосами надто вузького кола особистостей і майже ніякого практичного впливу на політичні настрої і організацію визвольного руху не мали. Інших же тогочасні політичні сили просто не витворили.

Природно, все це створювало для керівників Центральної Ради додаткові стимули для примноження зусиль у здійсненні обраного курсу.

Значною мірою стає зрозумілою і та настирливість, з якою Центральна Рада, отримавши від народу своєрідний мандат, намагалася зреалізувати намічену програму в перших трьох Універсалах, принципово відстоювала у стосунках з Тимчасовим урядом і ленінським Раднаркомом. Попри бажання деяких тогочасних політиків домогтися більшого, що іманентно і ретроспективним оцінкам певної частини істориків, до осені 1917 р. відбувалося поступальне втілення в життя автономістсько-федералістського курсу, що увінчалося цілком реальними позитивними здобутками. Проголошення Української Народної Республіки й ініціатива творення з Києва Російської федеративної демократичної республіки із тогочасних національно-державних і крайових утворень на засадах визнання однорідно-соціалістичної влади було енергійним виразом рішимості здійснювати все той же автономістсько-федералістський курс, однак уже в максималістському, не урізаному варіанті.

Гадається, що при оцінці рішення Центральної Ради взяти на себе ключову роль у об'єднанні навколо УНР вчорашніх "недержавних націй" серед іншого слід враховувати й наступні моменти. За українськими політичними діячами уже протягом досить тривалого часу почало закріплюватися визнання лідерства у національно-визвольному русі на теренах цілої Росії. Ще до початку Першої світової війни навколо Товариства українських поступовців став складатися союз автономістів-федералістів у всеросійському масштабі. Не варто скидати з рахунку і того психологічного ефекту, який справив на М.Грушевського і його колеґ київський З'їзд Народів. Він став яскравою демонстрацією підтримки у всеросійському масштабі автономістсько-федералістських прагнень лідерів українського руху, визнання їх незаперечної провідної ролі у виробленні планів демократичного переустрою багатонаціональної держави.

Не зайвим буде принагідно згадати й про те, що логіка розрахунків Центральної Ради, хай і з істотними застереженнями, немало в чому збігалася з генеральним напрямом політичних пошуків шляхів вибудови радянської федерації. Згадаймо хоча б ленінське гасло "Хай Росія буде союзом вільних республік!", що народилося в полеміці саме навколо питання про стосунки України з іншими національно-державними утвореннями, виникнення яких вважалося не лише ймовірним, але, по суті, неминучим. А одне з ключових положень "Декларації прав народів Росії'" (2 листопада 1917 р.) — обласна (територіальна) автономія для тих національно-адміністративних одиниць, які не забажають довести справу до національно-державного відокремлення — чітке декларування прерогатив і принципів взаємостосунків суб'єктів майбутньої федерації.

Все це, звісно, зі згаданими вище певними, можливо, в чомусь і дійсно досить істотними застереженнями може слугувати предметом для міркувань про тогочасні загальні тенденції, а то й закономірності суспільного розвитку. А відтак, і з цього погляду лідери Української революції певний час рухались у цілком зумовленому об'єктивними обставинами напрямку. Із можливих варіантів вони обирали принципово висхідний, перспективний шлях поступу і, хоча й не з оптимальними здобутками, все ж неухильно долали морально, політично та й фізично найскладніший, найважчий початковий відтинок.

Однак наявність очевидних суспільних тенденцій (їх об'єктивна дія), намагання вибудувати політичний курс, який би органічно відповідав тим тенденціям, принаймні не приходив у суперечність (особливо — антагоністичну) — ще не гарантія того, що рівень рішень на суб'єктивному зрізі автоматично набирав оптимального, бездоганного, безпомилкового змісту і характеру.

До такого висновку доводиться приходити, аналізуючи реальні факти, що стосуються рівня аргументованості стратегічної концепції федеративного переустрою Росії в абсолютно конкретних обставинах листопада-грудня 1917 року.

Виступивши із засудженням жовтневого повстання більшовиків у Петрограді, пообіцявши рішуче боротись зі спробами підтримки радянської влади в Україні, Центральна Рада навряд чи до кінця усвідомила, що суспільні процеси в Росії поволі набрали нової якості і незворотного характеру. Не випадково в III Універсалі навіть не згадується ленінський РНК. ("Центрального правительства нема"). Падіння останнього вважалося лише справою часу. Отож на зміну попередньому етапу революції, коли федеративні плани в цілому логічно вписувались у загальний процес демократизації російської республіки, виникла ситуація, органічно пристосувати до якої старі гасла стало проблематично, практично неможливо. Мова, точніше, не про одне, окремо взяте гасло федерації (для його реалізації за певних обставин шанси якраз існували), а про його місце в сукупних уявах про ту фазу суспільства, яка завершилася 25 жовтня 1917 р., і які тепер об'єктивно трансформувалися і протиставлялися новим політичним реаліям.

Гадається, що в апелюванні до урядів країв і областей колишньої Росії про консолідацію зусиль щодо федеративного переустрою держави проглядає уже не стільки впевненість у вірності обраного шляху, скільки очевидний страх перед перспективою залишитися наодинці перед петроградським урядом В.Леніна, невіра у власні потенції, неготовність лише своїми силами розв'язувати назрілі проблеми навіть внутріукраїнського розвитку.

Тут каркаломно переплелися особливості українського менталітету — традиційно "завбачливо" "розкладений" тягар відповідальності за неясні політичні наслідки дій (а вони ж можуть бути і негативними) на якомога більшу кількість суб'єктів — з абсолютно необгрунтованим сподіванням на гру випадку, примарною надією на те, що доля врешті виявиться прихильною до України, її проводу.

Не маючи достатньо твердого грунту під ногами (тріумфальна хода революції. встановлення більшовицької влади рад на місцях не лише не обійшли України, а виявилися тут порівняно інтенсивніше за інші регіони), Центральна Рада лірично і патетично розводилася про те, що як колись світло християнської віри пішло по всій великій землі руській саме з Києва, так і порядку народи Росії чекають з того ж таки златоглавого Києва.

Це вже було не лише неприпустиме ейфоричне перебільшення, а й той висхідний момент, який приводив до того, що найважливіша проблема — проблема влади-ставилася з ніг на голову. У перспективі врятувати Центральну Раду і очолювану нею УНР могла лише консолідація однорідних адміністративно-державницьких інституцій, тобто антирадянська федерація, а не навпаки.

В політичному житті таке явище досить поширене. Це не проста інерція мислення, нездатність до творчого освоєння новацій. Центральна Рада не лише не могла, вона апріорно не хотіла сприйняти домінантних політичних тенденцій.

А відтак і федеративне об'єднання, деклароване Центральною Радою, своєю найпершою і головною метою мало б уже не стільки розв'язання проблеми національно-державного устрою Росії, скільки об'єднання зусиль для протистояння новому ладу. Звідси — втрата чіткості в судженнях, ясності і послідовності у виборі шляху, сум'яття, плутанина, нещирість у пропагандистських акціях, необхідних для масової підтримки обраної лінії поведінки. Найчесніше у тому зізнався В.Винниченко. Осмислюючи тогочасні події через два роки, 9 листопада 1919 р. колишній голова Генерального Секретаріату України запише у "Щоденнику": "Ці дні — роковини соціалістичної революції в Росії. Це — роковини наших хитрувань у Києві, недостойного політикування, політичного шантажу й захоплення влади. Не силою, не тим ентузіазмом, що був у початку, а хитрощами, а фальсифікацією соціялістичности. І то ніби в ім'я державности нашої. О, ми її розуміли тільки з попівськими молебнями, попами, ризами, таку державність, яку ми тільки знали, про яку мріяли. Робітничо-селянська державність, руйнуюче-творча, нова, з новим змістом, з новими, не бундючними цінностями, — це нам було чуже, небажане, страшне. І ми за попівські молебні, за антантських "посланників до Української Республіки", за бундючні назви "міністрів" оддали наш ентузіазм, нашу рідність з соціально-пониженими, з творчими, з неспокійними. І за це вони нас вигнали з України. А ми їм за те… привели німців, гетьмана і єдину, недєлімую…"^[909].

Що ж до можливих партнерів у справі творення федеративної коаліції, то вони були абсолютно, або переважно не готові до такої перспективи. Центральна Рада, яка сама пройшла достатньо значний і результативний шлях у виробленні підходів, теоретичному обґрунтуванні концепції загальноросійського федеративного державотворення, просто не врахувала, що її сусіди (тут, звісно, не йдеться про прибалтів, фіннів, поляків, які домагалися самостійного державного статусу, тобто відмежування від будь-якої, у тому числі і федеративної Росії) елементарно не дозріли, передусім психологічно, до того, щоб стати активними чинниками надскладного процесу.

Сама ж Центральна Рада не мала потенцій ані для прямої (скажімо, у крайньому варіанті — військової) акції проти Раднаркому, ні для зусиль, спрямованих на бодай ясну, переконливу, мобілізуючу роз'яснювальну роботу серед ймовірних співучасників федеративного процесу.

Отож плани федеративного переустрою Росії у варіанті Центральної Ради в листопаді-грудні 1917 р. не мали під собою достатньо серйозного ґрунту і реальної перспективи. Їх розрахунки на втілення в життя пов’язувалися хіба що із рідкісним сприятливим збігом обставин (спонтанний крах РНК, радянської влади, чудодійне поєднання волі і збігу векторів суспільного руху багатьох національно-державних утворень, виникнення їх потужної антибільшовицької рівнодіючої тощо).

Як відомо, дива не сталося, українська історія пішла маршрутом, який жорстко прокладався зовсім іншими чинниками, вчасно не вловленими й належним чином не оціненими проводом українства.

Вже з 9 листопада 1917 р. Генеральний Секретаріат проводив переговори зі Штабом Верховного головнокомандуючого старої російської армії щодо створення єдиного уряду і мирних ініціатив (цілком реальними були побоювання, що розпочаті РНК переговори про перемир'я на фронтах без погодження з керівництвом національно-державних утворень закінчаться безрезультатно). Наступного дня, тобто 10 листопада, голова Генерального Секретаріату В. Винниченко «реферував справу участи Генерального Секретаріяту в організації центральної власти на Малій Раді. Генеральний Секретаріят видвигнув тоді проект утворення однородної соціялістичної федеративної влади — від народних соціялістів до большевиків включно. Цей проект Мала Рада одобрила, доручивши Секретаріятові і далі вести справу в розпочатім напрямку»^[910].

23 листопада Генеральний Секретаріат звернувся «до правительства південно-східного союза козаків, гірників і народів вільних степів, до правительства Кавказу, правительства Сибіру, органу влади автономної Молдавії, органу влади автономного Криму, органу влади автономної Башкирії і до решти зорганізованих областей, а так само до Ради народніх Комісарів в Петрограді з пропозицією негайно вступити в переговори з Генеральним Секретаріятом в справі утворення соціялістичного правительства в Росії, на основі такої плятформи: заключення загального демократичного миру та складання в своїм часі Всеросійських Установчих Зборів»^[911]. У разі згоди Генеральний Секретаріат просив негайно повідомити про готовність прибути до Києва відповідних представників для участі в спеціальній нараді.

Однак ця ініціатива не принесла очікуваних результатів. П. Христюк шукає виправдання цьому в об'єктивних причинах. «Організовані области Росії, до яких звертався Генеральний Секретаріят, — пише він, — уявляли з себе дуже ріжнородні суспільно-державні організми. Козачі области, з одного боку, і Московщина після жовтневої революції, з другого, — це були два смертельно ворожих табори, які ні під яким взглядом не могли дійти до якогось співробітництва. В той час, як большевики на Московщині повели немилосердну боротьбу проти буржуазії з метою цілковитого знищення її як кляси, козачий з'їзд, що відбувався у Новочеркаську на Донщині, стояв на становищі збереження існуючих соціяльно-економичних відносин і рішуче заявляв, що «верховну владу треба організувати на принципі коаліції здорових організацій» краю; так само товариш міністра внутрішніх справ (Временного Правительства) Хижняков, що приїздив до Київа для переговорів в справі утворення центрального уряду, заявляв в імени скинутого Временного Правительства і «московських політичних кругів», що в майбутнім правительстві ніяк не може бути представників російської соц. — дем. партії большевиків.

А посеред двох цих ворожих станів стояла Українська Центральна Рада зі своїми мрійницькими проектами — об’єднати те, що по своїй суті в той час не надавалось до об'єднання, не маючи щирих прихильників ні з права, ні з ліва»^[912].

М. Грушевський схильний вбачати головну причину невдачі з реалізацією курсу на утворення федеративної демократичної республіки у більшовицькому керівництві Росії: «Народи й области Росії не важились творити федерацію без участи найбільшого з членів, Великоросії, а та не виявляла своєї волі в сім напрямі, почасти тому, що була паралізована большевицькою анархією, почасти і ще більше — тому, що все-таки не могла відірватись від своїх централістичних навичок. Українські заклики зіставались без відповіди»^[913].

Зі значною долею скептицизму оцінює зусилля Ради щодо створення федеративного уряду Росії Д. Дорошенко: «Ніякого федерального російського уряду Генеральний Секретаріат не створив з тої простої причини, що він обминав одинокий реально існуючий уже уряд в Росії — Раду Народніх Комісарів, супроти якого він сам виявився надто слабким. Большевиків дратували вже самі переговори з Доном, з урядом генерала Каледіна…»^[914]. Навіть ті репресії, які чинили каледінці в Донбасі, не дістали адекватної оцінки з боку Ради.

Парадоксальність усього досліджуваного в даному розділі періоду полягала передусім у тому, що практично всі позитивні починання закінчувались не тільки безрезультатно або крахом, а ще й призводили до величезних ускладнень, серйозного загострення суперечностей, обертались навіть на свою протилежність.

Так і заходи щодо створення федерації вели передусім до загострення відносин з РНК. А висновок напрошувався досить простий. Його вельми категорично сформулював той же Д. Дорошенко: «…Це було явно непосильне й непотрібне для України завдання. Логіка подій показала, що Україні треба було зовсім відділитися від Росії, стати самостійною й незалежною державою; вона мусіла визнати уряд Народних Комісарів, як уряд Росії, на основі обопільного визнання (більшовики самі тоді раз у раз підкреслювали, що визнають за кожною нацією право на самовизначення до відділення включно) і — дати всеросійським справам спокій. Україна мала перед собою такі колосальні завдання внутрішньої організації, що ганятись за створенням всеросійської федерації, наражаючи себе на ворогування вже існуючого фактично нового російського уряду, — це було нездійсниме в тодішніх умовах завдання…»^[915].

***

Для розуміння революційних процесів в Україні наприкінці 1917 р. надзвичайно важливим є розібратися в суті конфлікту між більшовиками, радянською владою й українським національно-визвольним рухом. На жаль, останнім часом навіть порушення дослідниками такого питання не завжди є достатньо чітким, воно переважно необгрунтовано трансформується лише в один з аспектів тодішніх подій — відносин між Раднаркомом і Центральною Радою.

Насправді ж проблема є значно багатоплановшіою і масштабнішою.

Свого часу Голова Центральної Ради М. Грушевський лише позначив основні (та й то не всі) контури ситуації: «Весь час Україна жила в стані внутрішньої війни. Правительство народніх комісарів, що на якийсь час скріпило свою власть в Петербурзі й Москві, на північнім і західнім фронті накликало свої війська до боротьби з Ц. Радою ті відділи війська, які признавали їх власть, на українську теріторію з непевними, двозначними намірами. Український уряд роззброював такі ворожі части й висилав їх з України, в інтересах забезпечення ладу. З сього приводу, а также через те, що український уряд, щоб запобігти усобиці, не пропускав большевицького війська на Дін, на козаків, а натомість свобідно пропускав з фронту козацькі полки додому, правительство «народніх комісарів» стало в ворожі відносини до українського правительства, а з кінцем падолисту повело справжню формальну війну против України»^[916].

М. Шаповал дещо прямолінійніше уявляв чи ж то примітивніше змальовував суть справи: «Проти України виробляла активні плани нова російська сила — большевики.

Першим способом боротьби у большевиків є так званий «зрив із середини», і тому вони замислили проти українського руху викликати на Україні боротьбу росіян і жидів проти українців, а коли ця боротьба розпочнеться, тоді большевики ударять з Москви»^[917].

У книзі В. Винниченка є спеціальний розділ «Війна з Совітською Росією», який радше присвячений з'ясуванню причин конфлікту, ніж його перебігу, про що потім розповідається у низці наступних розділів. Голова Генерального Секретаріату також не намагається подати політику більшовиків як бездоганну, прихильну до українських інтересів. «Вони так само, як меньшевики й есери, — стверджує він, — в своїх емоціях і випливаючих з цих емоцій учинках були в протиріччю з своїми теоретичними заявами й виводами. Вони також мали в собі давнє, застаріле почуття пануючої, командуючої нації й з внутрішньою ворожостю ставилися до прагнень українців до свого національного визволення»^[918].

Однак, на думку В. Винниченка, причини конфлікту слід убачати не стільки в політиці більшовиків, скільки в діях проводу українського руху, що зрадив народні інтереси. «…Перші винні були українські «соціалісти», які керували всім нашим рухом. І не большевики, а тим паче не наші народні маси, яких ми так безсовісно, так дурновато й несправедливо обвинувачували в недостачи національної свідомости, патріотизму, любови до рідного краю й т. п.»^[919].

За переконанням колишнього лідера УСДРП, відстоювання, «оберігання» «панської державности» «й було основною причиною нашої ворожнечі з большевиками, а не тільки їхній імперіалізм, націоналізм і шовінізм, як ми це любили поясняти»^[920]. Що ж до того, як конкретно натягувалася пружина конфлікту, то, з погляду В. Винниченка, витоки кризової ситуації варто шукати в Києві, а не Петрограді.

Після жовтневого повстання в Києві деякий час місцеві більшовики, військові частини, що їх підтримували («переважно з руських, але були деякі з них і українські»), «виявляли прихильність і лояльність до української влади. Але де далі, то ця прихильність почала зникати й змінилась на глибоке недовір'я й ворожнечу». Це відбувалось по мірі того, як почало з'ясовуватися, «що вони нічого не виграли в соціальному відношенню від зміни влади Тимчасового Правительства на владу Генерального Секретаріату, а в національному тільки програвали. І всяка лояльність зникла. Почалась агітація проти Центральної Ради в пресі, на мітингах, у казармах, у відозвах»^[921].

Керуючись демократичними принципами, українська влада не вдавалася до якихось рішучих заходів, хоч українські партії, природно, відповіли контрагітацією, підґрунтям якої стало національне питання. «…Большевики, мовляв, тільки через те так агітують проти Центральної Ради та Генерального Секретаріату, що це — чисто національна, українська влада, що большевики, по суті, такі ж самі руські шовіністи й імперіалісти, як і меньшевики й чорносотенці, й що їм ходить тільки оте, щоб зкинути на Україні українську владу й поставити свою, руську, централістичну»^[922].

Оскільки агітація більшовиків на соціальному грунті ставала дедалі успішнішою, а політика обережного розпорошування більшовицьких збройних загонів і зведення штучних перешкод до їхньої діяльності виявилась неефективною, вирішено було перейти до прямих репресій (роззброєння і вислання більшовицьких солдатів за межі України).

Другим моментом напруги було ставлення українського уряду до заколоту Каледіна^{11} на Дону. І якщо «з чисто формальної точки зору, то ми немов були бездоганні, — зазначав В. Винниченко, — але по суті…своїм ніби строгим нейтралітетом ставали в дійсності на бік донців». Причина ж досить прозора — «…та державність, яку ми творили, була ближча до державности донців, рідніша до них», ніж «робітниче-селянська державність»^[923]. На настійливі ж вимоги радянського уряду дати чітку відповідь, на чиєму боці стоїть українська державність (В. Винниченко багато разів наголошує, що РНК визнавав УНР) — соціальної революції чи контрреволюції — Центральна Рада постійно відповідала ухильно й невиразно.

Значною мірою перегукується з поглядами В. Винниченка і точка зору П. Христюка. Однак колишній Генеральний писар дедалі загострює питання в кожному його аспекті, прагне до найповнішої аргументації будь-якої тези, залучення всього можливого кола документів. Звісно, у певних моментах тлумачення проблеми набуває і відмінного звучання.

П. Христюк розпочинає аналіз визрівання конфлікту з тієї агітації, яку енергійно розпочали більшовики «проти Центральної Ради, спочатку в формі домагання її перевиборів, а потім і цілковитого знищення.

Ця агітація була зустрінута українською демократією, не виключаючи й найлівішої її частини, що пізніше пішла разом з російськими большевиками, дуже вороже. Причиною такого відношення являлось те, що передача влади до рук робітничих і салдатських депутатів, з невеликою домішкою селянства, як це робили большевики, означала фактично передачу влади на Україні до рук неукраїнських, зайшлих елементів. Ясно, що якби ті елементи не ставились прихильно до української національно-визвольної боротьби і інтересів місцевого працюючого люду, факт передачі влади їм був би нічим не оправданим обмеженням прав українського трудового населення»^[924]. Насправді ж агітація більшовиків була зовсім не примітивною, легко спростовною. Вона була добре продуманою, виходила на „больові” точки суспільства, зачіпала життєві інтереси переважної більшості його індивідумів. Окрім того, більшовики України прагнули якомога ефективніше використати ті нові можливості, що з’явилися в процесі тріумфальної ходи революції: різнобічну допомогу по державній лінії з боку Ради Народних комісарів; перехід під контроль більшовицьких організацій районів, де утвердилася влада рад, засобів масової інформації і розширення впливу на такі засоби в місцях, де продовжувалась боротьба з силами контрреволюції; значні зміни у настроях широких мас, їх зростаюче тяжіння до ленінської партії, надбання ними політичного досвіду.

Надійною ідеологічною зброєю більшовиків, ефективним знаряддям виховання залишалася партійна преса, яка значно зміцніла, розширила свою мережу. В жовтні 1917 р. — лютому 1918р. в Україні видавалось 9 газет більшовицьких комітетів і організацій: „Донецький пролетарий” (Харків), „Красное знамя” (Могилів-Подільський), „Пролетарское знамя”, „Борьба” (Миколаїв), „Молот” (Полтава) та ін. В міру зростання впливу більшовиків у масових організаціях трудящих на платформу РСДРП(б) переходили і їх друковані органи. До початку наступу австро-німецьких військ в Україну більшовицькими за своєю політичною спрямованістю стали 33 видання рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, 11 видань різних військових організацій на фронті і в тилу, 4 профспілкових видання^[925]. Зросла також кількість більшовицьких листівок, що розповсюджувалися у масах. Якщо в березні-жовтні їх було видано 57, то у листопаді 1917 р. — лютому 1918 р. — не менше 82^[926].

В усній агітації дедалі активніше використовувався апарат Рад для підготовки кадрів агітаторів і пропагандистів. Крім шкіл і курсів були утворені народні і солдатські університети.

У справі ідейного загартування трудящих, вирішального значення надавалось поширенню ленінських ідей, висновків і настанов. Лише більшовицькі газети України передрукували на своїх сторінках з кінця жовтня 1917 р. по кінець лютого 1918 р. 55 праць В. І. Леніна (120 публікацій), 10 ленінських творів вийшли 11 окремими виданнями — у вигляді листівок і брошур^[927]. Основну частину праць вождя партії надсилав в Україну ЦК РСДРП(б), крім того, багато ленінських праць друкувалося в „Правде”, „Известиях ЦИК”, „Газете Временного рабочего и крестьянского правительства”, „Солдатской правде”, інших центральних друкованих органах.

Особливо велику роль у революціонізуванні мас відіграли декрети ІІ Всеросійського з’їзду рад і радянського уряду. Підкреслюючи цю обставину, В. Ленін писав: „У нас була смуга, коли декрети служили формою пропаганди… Простому робітникові і селянинові ми свої уявлення про політику відразу давали у формі декретів. В результаті було завоювання того величезного довір’я, яке ми мали і маємо в народних масах”^[928].

Пропагуючи ленінські декрети, прийняті ІІ Всеросійським з’їздом рад, більшовики незмінно робили наголос на їх загальноросійському звучанні, їх обов’язковості для України. Так, катеринославська „Звезла” особливо підкреслила той факт, що в роботі з’їзду взяли участь „представники майже всіх національностей: українці, литовці, латиші, євреї, білоруси, грузини”^[929]. Таким чином, робила висновок газета, з’їзд висловив волю всіх народів Росії, в тому числі й українського, про перехід влади в руки робітників і селян.

Завдяки такому спрямуванню ідейно-виховних заходів робітники і селяни сприймали Раду Народних Комісарів як свій уряд і з недовірою, а то й з обуренням зустрічали намагання розмежувати єдиний фронт трудящих різних національностей. У постанові ради робітничих депутатів Ясинівського підрайону Донбасу говорилося: „Вітаємо Народних Комісарів як Уряд пригноблених народів Росії, вітаємо випущені Урядом декрети, в яких накреслена програма робітників, солдатів і селян, і будемо вживати всіх заходів для проведення останніх в життя”^[930].

Рішучість пролетаріату поділяли і підтримували й інші верстви трудящих в Україні. „Заявляємо, що всі свої сили, все своє розуміння, а також всі свої збройні сили місцевого революційного гарнізону віддаємо в повне розпорядження як Всеросійського з’їзду, так і місцевої ради для закріплення Радянського уряду^[931], - говорилось у резолюції, схваленій екстреними зборами усіх військових комітетів Кременчуцького гарнізону після виступу делегата ІІ Всеросійського з’їзду рад.

На масові настрої активно впливала викривальна пропаганда, спрямована проти Центральної Ради. Лише впродовж листопада 1917 р. — лютого 1918 р. на сторінках більшовицьких газет було опубліковано близько 500 статей, резолюцій, листів, фейлетонів, спрямованих проти Центральної Ради^[932]. Їх лейтмотив здебільшого зводився до того, що „творення української національної державності” головною метою мало збереження експлуататорського ладу. „Під виглядом боротьби національності, за своє утвердження Рада веде боротьбу класу, який падає, за свій порятунок”^[933], - наголошували в одній з публікацій одеські більшовики. „Ні, панове соціал-федералісти і соціал-україністи, не сховати Вам буржуазної суті вашої політики… Якою б мовою не говорив робітник і селянин, він не знайде для себе спільної мови ні з буржуазією, ні з вами — її запопадливими захисниками і поплічниками по обдурюванню українських народних мас”^[934], - говорилося у статті, надрукованій в київській більшовицькій газеті „Пролетарская мысль”.

Більшовицькі організації продовжували роз’яснювати широким верствам трудящих України ту загрозу, яку несла в собі проповідь побудови класових організацій за національною ознакою. У статті „Геть шовіністів”, надрукованій „Донецким пролетарем”, говорилось: „Товариші робітники! Зберігайте вашу єдність; зміцнюйте вашу класову організацію — Червону гвардію; гоніть геть із робітничого середовища тих, хто великий лозунг робітничого класу „Пролетарі всіх країн, єднайтеся!” замінив іншим: „Пролетарі всіх країн, діліться на національні купки”^[935].

Організації РСДРП(б) всіма засобами переконували робітників, солдатів, селян України в тому, що їм не по дорозі з Центральною радою, яка підмінила „червоний прапор боротьби робітничого класу проти гнобителів усіх націй жовто-блакитним прапором єдності всіх українців — і робітників, і буржуазії”^[936]. Більшовики відверто заявляли, що вони будуть нещадно боротись з будь-якими спробами внести розкол у ряди робітничого руху, посіяти ворожнечу між пролетарями різних націй: „…Наша партія, яка ясно, рішуче і недвозначно картала шовіністів російських, з тією ж безпощадністю буде боротись з шовінізмом українським… І ми знаємо, ми твердо переконані — перемога за нами, за партією революційного, інтернаціоналістського пролетаріату”^[937].

У боротьбі проти зростаючого ідеологічного впливу РСДРП(б) політичні суперники намагалися зобразити її партією, що представляє одних лише росіян. Підкреслюючи, що націоналістичні ідеї чужі народним масам України, газета „Звезда” писала: „Наші організації на 70 % складаються з українських робітників і солдатів, у вищій мірі байдужих, а частіше прямо ворожих до націоналістичних настроїв, прагнень. Український пролетаріат і бідніше селянство не збираються сходити з класової позиції”^[938].

Спростовуючи твердження, що РСДРП(б), радянська влада стоять на перешкоді задоволенню корінних національних інтересів українського народу, більшовики доводили, що Україна могла б уже давно повною мірою здійснити своє прагнення до самовизначення в умовах нового політичного правопорядку, якби цьому не заважала політика Центральної Ради. „Якщо український народ хоче дійсної свободи, — відзначалося в одній з публікацій „Голоса пролетаря”, - він повинен підтримати цей уряд (Раду Народних Комісарів. — В. С.), бо підтримуючи його, він тим самим підтримує революцію, революція ж забезпечить йому свободу і самостійність”^[939]. Таким чином, більшовики вказували єдино можливий, за їх переконанням, шлях розв’язання національного питання: першочергове вирішення назрілих соціальних проблем і зміцнення інтернаціональної єдності трудящих України з робітниками і селянами всіх націй Росії, насамперед з російським народом.

Будь-якій апеляції до необхідності проведення в регіоні особливої „української” політики організації РСДРП(б) незмінно протиставляли пропаганду класової єдності. „Українські робітники і військо, — підкреслювали більшовики, — показали, що вони розуміють українську політику як політику підтримки боротьби за владу демократії, за хліб, мир і волю”^[940]. В одному з солдатських листів до редакції більшовицької газети «Известия Военно-революционного комитета VII армии» говорилось: «Народ український повинен зрозуміти, що великороси не вороги його, а друзі, він повинен зрозуміти, що більшовики борються не проти українців, не проти самовизначення їх, а проти спільного ворога, капіталістів і буржуазії, які в боротьбі з народом, що пробудився, хапаються за кожну соломинку, що обіцяє дати їм опору»^[941].

Більшовики роз'яснювали масам, що під лозунгом розв'язання національного питання Центральна Рада відчайдушно бореться проти розвитку соціалістичної революції, стаючи центром тяжіння для всіх реакційних сил. Так, у статті «Контрреволюція і її нові лакеї», надрукованій у «Донецком пролетарии», відзначалось: «Не дивно, що всі вороги робітничо-селянської революції негайно ухопились за Раду. Рада стала союзником, якщо не оплотом буржуазної контрреволюції»^[942]. Більшовики підкреслювали той факт, що не лише страх жене всі контрреволюційні сили під захист Центральної ради — тут визрівають далекосяжні плани реставрації буржуазних порядків у країні. «Дрібнобуржуазні демократи, контрреволюційні генерали, відставні бюрократи, союзні дипломати — вся ця пишна зграя «друзів» революції з'їжджається під гостинне крильце Центральної ради для того, щоб утворити нову Вандею, новий Версаль, завдання якого «залізом і_кров’ю» погубити північну комуну»^[943].

Більшовики у численних пропагандистських матеріалах переконували читачів у тому, що під лозунгом нейтралітету власті УНР допомагають переправляти на Дон до генерала А. Каледіна козаків і одночасно чинять перешкоди для переїзду радянських військ для боротьби з кадетським заколотом. Виходячи з цього, слід захищати соціалістичну революцію від усіх її ворогів та будь-яких їхпосібників. «…Підтримувати революцію, — говорилось у статті «З Каледіним чи з революцією», — це значить боротись проти Каледіна, і якщо Центральна рада підтримує Каледіна боротись і проти Ради в ім'я самовизначення України”^[944].

Більшовики, отже, використовували весь арсенал своїх пропагандистських засобів для переконування трудящих мас у тому, що єдино можливий шлях руху революції вперед є збройна боротьба проти Центральної Ради «Доки в Центральній раді сидять контрреволюціонери, які ведуть боротьбу проти Рад, ми іншої форми ставлення до цієї Ради, ніж тільки із зброєю в руках, не бачимо. А якщо боротьба, так боротьба не на життя, а на смерть, бо ті, проти кого ми повстаємо, є контрреволюціонери»^[945],— заявляли більшовики VII армії.

Більшовицька пропаганда мала чималий ефект. На підтримку РСДРП(б), радянської влади висловлювалось дедалі більше колективів, приймались відповідні резолюції. „Ми не визнаємо української буржуазної Ради, будемо боротися з нею всіма силами, бо є одна влада народу, це влада класових революційних організацій па місцях — Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, під прапором яких ми станемо тісно, дружною сім'єю^[946],— говорилось у резолюції загальних зборів робітииків-червоногвардійців і представників військових частин Миколаєва, що відбулися на початку грудня. Збори селян с. Дергачівка Лебединського повіту на Харківщині, що відбулися 7 грудня, постановили: «Не визнаючи влади Центральної ради, висловити категоричний протест проти її дій і вимагати негайного переходу влади на Україні, як і по всій Росії—до Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів»^[947].

Спираючись на домінантні настрої в різних верствах народу, більшовики України були одностайні у своїх передбаченнях платформи з’їзду рад, боротьбу за скликання якого вони вели: «Ми не сумніваємось, — відзначалось у одній з публікацій херсонських більшовиків, — що українська трудова демократія не відступить від принципів Всеросійської демократії, яка переможно прямує в боротьбі проти всіх ворогів робітничої, селянської і солдатської революції. Український з'їзд Рад проголосить ті ж лозунги, чим живе російська революція — і буде сильною опорою Радянському Уряду в справі проведення його декретів про мир, землю, робітничий контроль над виробництвом, страхування від безробіття та ін.”^[948].

Звісно, подібні тенденції прагнула загасити Центральна Рада, Генеральний Секретаріат. Вони були переконані, що політика більшовиків суперечила природному розвитку революційних процесів в Україні. Так, П. Христюк уважав, що «не було ніякої потреби так спішити з передачею влади на Україні до рук рад робітничих і салдатських депутатів по московському зразку ще й через те, що Українська Центральна Рада все ще, хоч і не так швидко, як того хотілось московським большевикам (іменно московським, бо української комуністичної чи соц. — дем. большевицької партії в той час ще не було, про що ми вже згадували в свій час), йшла вперед, все більш революціонізувалась, а не стояла на місці, що давало надію на те, що бажаної зміни її політики, а, в разі потреби, також і її складу, можна буде досягти шляхом внутрішнього натиску лівіших елементів української революційної демократії. З цих причин агітація проти Центральної Ради тільки шкодила, а не допомагала розвиткові критичного відношення до політики Центральної Ради в рядах самої української демократії»^[949].

Тут П. Христюк вдається до специфічного прийому, змушуючи читачів шукати думки між рядками написаного. Адже при уважному прочитанні міркувань автора стає зрозумілим, що він прагне не тільки покласти відповідальність на одну з сторін конфлікту (більшовиків), але також, вкотре вже, підкреслити, що завадити крайньому загостренню ситуації багато можливостей (і при тому можливостей реальних, таких, що диктувались логікою революції, відданості інтересам трудящих) мала й українська демократія.

Правомірність зробленого висновку П. Христюк пропонує перевірити наведеними документами третьої сесії Всеукраїнської Ради селянських депутатів (16–23 листопада 1917 р.), яка рішуче підтримала Центральну Раду і заявила, що питання про її перевибори «належить до вирішення не російських большевиків, а українського трудового люду»^[950].

Водночас П. Христюк вважав, що й РСДРП(б) з більшим розумінням, толерантністю, витримкою, нарешті тактом могла й повинна була ставитись до специфіки розвитку Української революції. В такому разі також можна було б уникнути небажаних ускладнень і конфлікту. Замість планів усунення Центральної Ради, вважає член керівництва УПСР, більшовикам треба було йти «шляхом утворення на Україні сильної української комуністичної партії, з залученням в її ряди відповідних елементів української революційної демократії. Така тактика не розпалювала б національних пристрастів і перенесла б центр ваги цілком природно в площину не національної, а соціяльно-економичної клясової боротьби»^[951].

Однак, з погляду П. Христюка, більшовики України вважали за краще залишатись «відділом московської партії». Вони не бажали розуміти особливостей розвитку революції в Україні і хотіли зробити тут все на зразок Московщини. Таке нехтування специфікою Української революції автор кваліфікував як «огидне, обурююче і неприємлеме через те, що воно поперед усього було направлене проти самого факту існування української революційної демократії як такої, самостійної, незалежної від московської»^[952].

Слід зауважити, що останні твердження поважного історика є не в усьому справедливими, точніше вони дещо спрощено пояснюють тогочасну позицію більшовиків України, їхні погляди на власне місце у суспільних процесах зі створенням такого державно-політичного організму, як УНР.

Фактом залишається те, що з розвитком подій, з набуттям масами політичного досвіду авторитет більшовиків, їхній вплив на маси зростав. На кінець 1917 р. чисельність їхніх партійних організацій в Україні збільшилась майже на 20 тис. у порівнянні з жовтнем й у цілому перевищила 70 тис. членів. Дедалі відчутнішою ставала потреба об'єднання й згуртування партійних сил у всеукраїнському масштабі. Зумовлювалось це як розрахунками на посилення своїх позицій, необхідністю забезпечення ефективнішого керівництва революційним рухом, зміцненням зв'язків робітників і селян України з революційними силами всієї країни, так і важливістю врахування специфіки партійної роботи, зокрема наявністю у політичних противників більшовиків України загальноукраїнських об'єднань і центрів. Гостріше за інших відчували цю потребу більшовики Києва, що діяли в самому епіцентрі життя українських партій. 8 листопада 1917 р. обласний комітет РСДРП(б) Південно-Західного краю повідомив про своє рішення скликати з'їзд більшовицьких організацій і більшовицьких фракцій рад робітничих, солдатських і селянських депутатів з усієї України і військових організацій Південно-Західного і Румунського фронтів «для розгляду питання про об'єднання цих організацій, про владу крайову і на місцях»^[953]. Наступного дня в газеті «Пролетарская мысль» була надрукована редакційна стаття «Социал-демократия на Украине». Мотивуючи пропозицію про створення крайової організації РСДРП(б), обласний комітет партії вказував на завдання організаційного і політичного згуртування всіх більшовицьких організацій України для мобілізації революційних сил на боротьбу проти української контрреволюції. При цьому в статті підкреслювалось, що йдеться не про утворення окремої партії, а лише про об'єднання існуючих у цих районах організацій у великий загін єдиної РСДРП(б)^[954].

11 листопада 1917 р. обласний комітет більшовиків Південно-Західного краю надіслав до ЦК РСДРП(б) спеціального листа, в якому повідомляв: «Постійні перепони в нашій роботі у вигляді шовінізму та розбещуючого впливу українських соціалістичних партій і Центральної ради, що породжують розлад серед пролетаріату України та нацьковують одну частину його на іншу, примушують нас серйозно задуматись про створення соціал-демократії України на противагу Українській СДРП. У зв'язку з цим і цілим рядом інших питань (про владу в краї та ін.) нами передбачається скликання крайового партійного з'їзду. Просимо ваших санкцій і директив у зв'язку зі з'їздом, що готується»^[955].

12 листопада до ЦК РСДРП(б) і обласного комітету Південно-Західного краю з пропозицією «скликати з'їзд усіх організацій партії Української республіки для вироблення спільної тактики» звернувся Полтавський комітет РСДРП(б). Ініціатори з'їзду намагалися залучити до його організації Донецько-Криворізький обласний комітет партії. 17 листопада 1917 р. у розмові по прямому проводу з членом ЦК РСДРП(б) Й. Сталіним член Київського обласного комітету більшовиків С. Бакинський^{12} поінформував його про підготовку «з'їзду партії нашої області спільно з Харківською областю».

Однак статутної норми оформлення партійної організації РСДРП(б) у рамках створюваної національної республіки тоді ще не існувало. Ані члени обласного комітету Південно-Західного краю, ані члени Київського комітету — найбільшої організації цієї області — чітко не уявляли організаційних принципів і форм об'єднання більшовицьких організацій України. У частини з них виникла логічна ідея створення відокремленої від РСДРП(б) партії більшовиків України.

ЦК РСДРП(б) також не відразу виробив остаточне рішення у цьому складному питанні. Одержавши листа від обласного комітету РСДРП(б) Південно-Західного краю із запитом про рекомендації щодо об'єднання більшовиків у загальноукраїнському масштабі, секретар ЦК РСДРП(б) Я. Свердлов 24 або 25 листопада зробив на документі напис: «Відповідь надіслана з посильним. Створення окремої партії української, як би вона не називалась, яку б програму не ухвалила, вважаємо небажаним. Пропонуємо тому не вести роботи у цьому напрямку. Інша справа — скликання крайового з'їзду або конференції, які ми б розглядали як звичайний обласний з'їзд нашої партії»^[956].

Ще до одержання цієї відповіді Південно-Західний обласний комітет більшовиків знову обговорив питання про скликання крайового партійного з'їзду і відрядив до ЦК РСДРП(б) свого представника С. Бакинського для отримання інформації і всебічного з'ясування питання. 27–29 листопада 1917 р. він двічі зустрічався з В. Леніним. 29 листопада питання про об'єднання більшовиків України розглядалося на засіданні ЦК РСДРП(б). До протоколу було занесено: «Українські соціал-демократи просять дозволу іменуватися соціал-демократичною робітничою партією України в зв'язку з тим, що Российская СДРП українською означає — "русская"». ЦК не ухвалив з цього приводу жодного рішення й передав його до бюро ЦК (В. Ленін, Й. Сталін, Я. Свердлов, Л. Троцький)^[957].

Остаточно підхід ЦК РСДРП(б) щодо розв'язання питання про створення загальноукраїнської партійної організації визначився тільки у середині грудня 1917 р., коли стало відомо про те, що І Всеукраїнський з'їзд Рад проголосив Україну радянською соціалістичною республікою. Хоча тексту самого рішення не виявлено, про позицію ЦК у цьому важливому питанні можна судити за листами Секретаріату ЦК РСДРП(б) Полтавському комітету й Сарненській групі більшовиків (Волинська губернія), які були надіслані відповідно 18 і 26 грудня 1917 р. При цьому ЦК враховував не тільки прохання більшовиків України, але й «загальні міркування»^[958]. До останніх, очевидно, належить і проголошення Української радянської республіки, встановлення постійного зв'язку між ЦВК Рад України і Радою Народних Комісарів.

У листі Полтавському комітету РСДРП(б) Секретаріат ЦК повідомляв: «У даний час питання розв'язане таким чином: «Україна, як самостійна одиниця, може мати свою самостійну соціал-демократичну організацію, а тому може йменувати себе соціал-демократична робітнича партія України; але так як вони не бажають виділятись з загальної партії, то існують на тих же правах, як самостійний район»^[959].

Однак іще до остаточного рішення ЦК РСДРП(б) більшовики України провели 3–5 грудня 1917 р. в Києві свій обласний (крайовий) з'їзд. У його роботі взяло участь 47 делегатів з вирішальним голосом від 24 партійних організацій і 7 делегатів з дорадчим голосом від 6 організацій. Вони представляли партійні організації 7 губерній України, а також Південно-Західного фронту. Водночас на з'їзді були відсутні представники організацій РСДРП(б) Харкова, Миколаєва, Херсона, Одеси, керівництво яких, очевидно, не виступало за створення всеукраїнського партійного об'єднання. Донецько-Криворізький обласний комітет РСДРП(б) відмовився від участі в з'їзді й скликав власну партійну конференцію.

Незважаючи на те, що з'їзд формально не мав мандата від усіх більшовицьких організацій України, його рішення сприяли консолідації ліворадикальних сил. Під час розгляду питання про створення крайового органу й роботу в краї були відхилені пропозиції про необхідність федеративної перебудови РСДРП(б) й вступу до неї більшовиків України на правах окремої партії. Цю точку зору обстоювали В. Шахрай, І. Кулик, Г. Лапчинський, В. Затонський. Було також засуджено випуск представниками Київського комітету листівки «Соціал-демократія України (більшовики-українці)», що викликала появу кількох невеликих груп «українських більшовиків»^[960].

Крайовий з'їзд ухвалив створити в Україні єдину партійну організацію як складову і невід'ємну частину більшовицької партії, назвавши її «РСДРП(б). Соціал-демократія України». До Всеукраїнського партійного центру (крайового комітету), який назвали «Головний комітет Соціал-демократії України», були обрані 9 членів і 4 кандидати: О. Александров, Є. Бош, О. Горвіц, О. Гриневич, В. Затонський, І. Кулик, Я. Гамарник, В. Люксембург, Л. Пятаков та ін. Однак цей орган фактично не став всеукраїнським партійним центром, що пояснювалось як відсутністю підтримки його з боку керівництва ряду великих організацій (передусім Донкривбасу), так і недостатньою послідовністю комітету у здійсненні власних рішень.

Отже, у питанні «самовизначення» більшовиків України, виробленні їхньої позиції, пошуках лінії відносин, з одного боку — з ЦК РСДРП(б), а з іншого — з українськими соціалістичними партіями, Центральною Радою далеко не все було просто. А рішення приймались під впливом багатьох чинників. Особливу роль тут відігравала позиція ЦК РСДРП(б), який, виходячи з інтернаціоналістських мотивів (чи прикриваючись ними), рішуче протидіяв оформленню більшовиків України у крайову, по суті — автономну організацію. Останнє могло стати небажаним прецедентом, початком перетворення єдиної, централізованої партії на федерацію крайових більшовицьких організацій, неминуче призвело б до ослаблення боєздатності виплеканого В. Леніним, його соратниками мобільного, дисциплінованого, жорстко керованого, політично сильного (звісно, відносно інших політичних сил Росії) соціального організму.

Вищевикладене зовсім не має на меті чи то приглушити, чи, тим більше, спростувати характеристики, що їх дав П. Христюк більшовикам України в подіях кінця 1917 р. Навпаки, воно додатково підтверджує думку одного з лідерів Української революції, що об'єктивно існувало чимало можливостей для того, щоб наявні в листопаді— грудні 1917 р. суперечності не довести до вибуху. Вина ж за невикористані шанси мирного врегулювання конфлікту лягає (можливо, й непропорційно) на обидві сторони.

На сторінках своїх «Заміток і матеріалів» активний учасник відтворюваних подій не втримався й від прогнозу щодо еволюції Української революції у бік соціалістичної, якби більшовицька позиція виявилась поміркованішою й зваженішою. «Хоч Центральна Рада і стояла на позиції «міжклясового миру», та ця позиція була не вічна, — говориться в книзі. — Під впливом української революційної демократії вона мусіла бути порушена, і коли б Центральна Рада з якоїсь причини не зробила цього вчасно, вона була б або переобрана, або й цілком скинута власними силами української демократії, без ведмежої допомоги московського червоного війська на чолі з жандармом-реакціонером Муравйовим. Розвиток клясової свідомості українського робітництва та селянства, еволюція, яку переживали українські соціялістичні партії — соціяль-демократи і соціялісти-революціонери, а також сусідство радянської Московщини (дружньо настроєної) були б запорукою саме такого, а не инакшого, дальшого розвитку подій на Україні.

Та, на жаль, з цим не захотіли числитись ні місцеві московські большевики, ні Рада Народніх Комісарів в Петрограді. Місцеві большевики, після вказівок з Московщини, всіх сил докладали, щоб усунути Центральну Раду так чи инакше. Поруч з завзятою агітацією проти Центральної Ради вони намагались кілька разів скинути її оружною силою, підбурюючи до повстання київську й инші військові залоги»^[961].

Отже, врешті-решт П. Христюк схильний визнавати за більшовиками більшу провину у виникненні конфлікту та його поглибленні, ніж за Центральною Радою.

Однією з похідних, але і немаловажних причин непорозумінь і суперечностей П. Христюк вважав невизнання Центральною Радою Ради Народних Комісарів за центральний російський «совітський» уряд та вагання із формальним визнанням РНК за уряд Московщини (при фактичному визнанні) і, навпаки — невизнання Радою Народних Комісарів Української Народної Республіки і Центральної Ради. Обопільне «визнання — невизнання» тяглося формально до оголошення Радою Народних Комісарів ультиматуму Центральній Раді. За цей час уже стались серйозні конфлікти між Центральною Радою і Радою Народних Комісарів, а між військовими частинами траплялись і збройні сутички^[962].

***

Все вищевикладене, як гадається, дає достатньо підстав для того, щоб дійти загального висновку: причини колізій, що нарешті вилились у воєнний вибух, були надто складними, суперечливими, надзвичайно карколомно перепліталися, й щоб їх глибше зрозуміти, слід уникати примітивізацій і невиправданих схематизацій. Так само варто підходити й до дослідження сутності конфліктної ситуації, її розвитку і розв'язки. На цьому доводиться наголошувати, оскільки в попередні часи основною вадою досліджень залишались однобічні погляди на проблему, брак спроб її інтегрального аналізу.

У працях перших істориків Української революції накреслювались три основних зрізи вивчення питання:

1) розвиток конфлікту між РНК і Центральною Радою; 2) війна між УНР і Радянською Росією (знаряддями останньої були місцеві більшовики і ради робітничих, солдатських і селянських депутатів України) — як стрижнева основа ситуації і 3) внутрішній розкол, розлам в українському суспільстві, що не дав змоги відстояти завоювання національної революції.

В радянській історіографії наголос робився на двох моментах: конфлікті між силами національної революції («буржуазно-націоналістичної контрреволюції») і силами соціальної, соціалістичної революції, в ході якого з боку Радянської Росії було надано інтернаціональну допомогу класовим співбратам в Україні в установленні влади рад^[963]; і протистоянні Центральної Ради й РНК як уособлень капіталістичного, антинародного ладу й соціалістичної, справді народної влади.

В останні роки відбулися помітні зрушення й очевидний відхід від обох зазначених позицій.

Йдучи за діаспорними авторами, що сповідували найнепримиренніші антиросійські й антисоціалістичні погляди^[964], вітчизняні дослідники (значною мірою публіцисти-популяризатори) почали зводити багатоаспектність і багатобарвність подій в Україні наприкінці осені — на початку зими 1917 р. до формули «українсько-більшовицької війни».

Не вводячи до наукового обігу нових фактів, документів, а використовуючи лише давно відомі^[965], та, проте, змінюючи при тому оцінки й висновки на діаметрально-протилежні, О. Романчук доводить, що більшовицько-українську війну розпочав ленінський Раднарком, і визначає точну дату її початку — оголошення «Маніфесту до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради»^[966].

«Перша українсько-більшовицька війна» — таку назву має книга Я. Тинченка^[967]. Аналогічними термінами користується для визначення сутності конфлікту і його перебігу й В. Верстюк^[968].

Гадається, однак, що сам термін є далеко не бездоганним. Не може не впадати у вічі, передусім, що в одному понятті об'єднуються, чи, навпаки, протиставляються різні за сутністю, різнопорядкові сили, які брали участь у конфлікті. З одного боку, їм дається національна характеристика — «українські», з іншого — партійна — «більшовицькі». Однак із цим ще можна було б якось погодитись, зважаючи, зокрема, на відносність, неабсолютність символів (слів), якими користується гуманітарна наука при підведенні суспільних процесів під лапідарні формули. Проте автори згаданих публікацій намагаються довести, що поняття, яке вживається, точно відбиває, «схоплює» сутність відтворюваної історичної колізії: з одного боку — це українці, нація, що уособлювалась Центральною Радою, з іншого — більшовики, уособлювані Радою Народних Комісарів, — неукраїнці. Отже, неукраїнці, великороси («руські»), великодержавники розв'язали збройну агресію проти суверенної волі нації, проти підтриманої нею державності (УНР). Місцевим більшовикам у подіях відводиться роль «троянського коня», «п'ятої колони».

До певної міри подібні міркування не позбавлені своєї логіки, але навряд чи сприйнятні в цілому, оскільки, вільно чи мимовільно, не враховують низки надзвичайно важливих моментів, здатних внести істотні корективи у розуміння суті історичного моменту. Йдеться передусім про те, що історично суспільство України склалося як полінаціональне. Майже З0 % неукраїнців — це той чинник, скидати який з рахунку ніяк не варто. І якщо їхні (точніше, їхньої переважної частини) настрої, позиції, прагнення розходились з лінією Центральної Ради, концентрувалися в певній партійній політиці, то це доцільно сприймати як зумовлений історичними обставинами факт, а не відмовляти їм у праві (бодай заднім числом), як жителям краю, брати участь у вирішенні долі їхньої ж Батьківщини (зайшлі в 1917 р. елементи, звісно, також були, але їх відсоток виявився дуже незначним, хоча лише цим показником, звичайно, не можна вимірювати їхнього політичного, надто ж військового, впливу на перебіг подій). Та й скільки-небудь чіткого національного вододілу в умовах революційного виру з переплетенням у ньому соціальних і національних тенденцій не було (і бути не могло).

Так, першими після III Універсалу вдарили на сполох польські земельні магнати Правобережжя. Їх шокували декларовані просоціалістичні плани аграрних перетворень Центральної Ради. Однак після відповідних «роз'яснень», особливо ж після збройної допомоги, що її поквапилась надати Центральна Рада власникам в обороні маєтностей, поляки опинились в одному таборі з нею. Звісно, водночас вони ніяк не могли складати єдиного фронту з українською сільською біднотою.

Можна скільки завгодно жалкувати з приводу низької національної свідомості соціальних низів узагалі, але фактом залишається й те, що, крім української сільської бідноти, не поспішали підтримувати провід УНР й українські робітники і навіть українські вояки — до того політично найактивніша, досить численна і потенційно могутня матеріальна сила, яка, в разі відповідної організації, навряд чи мала б серйозні противаги для реалізації своєї волі.

Отже, щоб збагнути смисл складних, суперечливих подій, що відбувались в Україні в листопаді—грудні 1917 р. — січні 1918 р., варто брати до уваги, по можливості, всі елементи, всі напрямки, всі зрізи суспільного процесу, неупереджено аналізуючи їхню взаємодію, динаміку. В цьому контексті принципово важливого значення набуває постановка питання про громадянську війну в Україні, особливо про її початок.

У працях перших десятиліть після Української революції таке питання не порушувалось, хоча сам термін «громадянська війна» (за термінологією авторів 20-х років «горожанська війна») використовувався досить широко для позначення ситуацій, коли українці опинялись по різні боки ліній фронтів, нещадно знищуючи один одного.

В сучасній історіографії, як уже вказувалось, акценти в оцінках воєнних подій зміщуються в бік аналізу зовнішнього чинника — агресії Радянської Росії проти Української Народної Республіки, брутального втручання чужорідного чинника у природний розвиток Української революції. Загальна картина практично цим і вичерпується. Інші ж моменти, серед них і громадянська війна, якщо й згадуються, то лише як похідні від головних, другорядні.

Здійснена автором даної книги спроба розв'язати питання про співвідношення революції та громадянської війни в Україні як на логічно-теоретичному рівні, так і через фактологічний аналіз^[969], дозволяє дійти наступних висновків.

Якщо відштовхуватись не лише від суспільствознавчої теорії і від семантики понять, а додатково й від практичного досвіду 1917–1920 рр., то, думається, варто звернути увагу на такі найсуттєвіші відмінності між громадянською війною як такою і революцією.

Громадянську війну характеризує участь у ній регулярних професіональних військових формувань (хоча не виключаються і озброєні цивільні особи), функціонування спеціальних органів ведення війни, які організовують у повному розумінні слова бойові дії із застосуванням усіх родів військ, вкомплектованих за останнім словом науки і техніки. Бойові дії громадянської війни, як правило, довготривалі, охоплюють значні території, на певний період відбувається їх поділ між ворогуючими сторонами. Для характеристики процесів громадянської війни оперують такими термінами, як фронти, лінії фронтів, армії, стратегія і тактика тощо.

Революція (не в розумінні процесу переходу до більш прогресивної суспільно-економічної формації, а як політичний акт зміни, завоювання влади та її зміцнення) якщо і виливається у бойові дії (причому вони не завжди невідворотні), то на певний, частіше за все недовгий час. Збройні дії в одних пунктах нерідко доповнюються мирними формами боротьби і перемогами, що досягаються в інших районах. Територіально сфера застосування військових сил, збройних форм боротьби здебільшого обмежена. Учасниками збройних операцій під час революції значною мірою, а іноді й переважно, є цивільні особи — непрофесіонали, які повертаються до своїх основних занять після вирішальної класово-політичної битви.

Викладені міркування, гадається, мають додаткове значення для методики досліджень процесів революції і громадянської війни на регіональному рівні, в тому числі в Україні. Адже ситуація має тут ще заплутаніший вигляд, аніж в історіографії революції громадянської війни у загальноросійському масштабі.

Більшість авторів, виходячи з усталених уявлень про єдність історичного процесу, його взаємозумовленість і взаємозв'язок у масштабах країни, свідомо намагалися підтвердити загальні закономірності розвитку революції та громадянської війни і з цих засад поширювали позначені вище підходи до трактування подій 1917–1920 рр. на відповідні регіони, у тому числі й національні. Щоправда, робилося це не завжди коректно, подекуди штучно. Водночас нерідко траплялася така своєрідність прояву загальних тенденцій — як за хронологією, так і за суттю, яка, здавалось, з обов'язковістю змушувала шукати нові підходи, крім тих, які використовувались при аналізі загальноросійських процесів. Та на практиці було інакше — спостерігалися відхід від скільки-небудь чіткого з’ясування порушених питань і затушовування відповідей на них.

У цьому переконують хоча б основні, узагальнюючі праці української радянської історіографії. «Нариси історії Комуністичної партії України», що витримали чотири видання, виділяли окремий розділ «Більшовицькі організації України в період іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни. Утворення Комуністичної партії (більшовиків) України (1918–1920 роки)». Йому передував розділ «Боротьба більшовицьких організацій за встановлення і зміцнення Радянської влади на Україні (листопад 1917 року — березень 1918 року)». І формулювання розділів, і, що суттєвіше, їхній зміст свідчать, що власне громадянська війна в Україні, згідно з обраною схемою, розпочалася у березні 1918 р.

Близькою до викладеної є точка зору упорядників тритомного збірника (в чотирьох книгах) «Ґражданская война на Украине. 1918–1920 годы», перша книга першого тому якої (Київ, 1967) названа «Визвольна війна українського народу проти німецько-австрійських окупантів. Розгром буржуазно-націоналістичної директорії», а перший уміщений документ — декрет «Соціалістична Вітчизна в небезпеці» — датований 21 лютого 1918 р.

Два інших поважних видання — багатотомна «Історія Української РСР» й «Українська РСР в період громадянської війни. 1917–1920 рр.»^[970] — по суті вуалюють питання про початок громадянської війни як такої. П'ятий том багатотомної історії УРСР (у російському виданні — відповідно шостий том) має назву «Велика Жовтнева соціалістична революція і громадянська війна на Україні» з хронологічними межами — початок 1917 р. — кінець 1920 р. Цікава композиція відповідних розділів: «Жовтень на Україні»; «Створення Української Радянської держави»; «Розгром Центральної ради і каледінщини»; «Перші кроки соціалістичного будівництва на Україні»; «Визвольна війна трудящих Радянської України проти німецько-австрійських окупантів і боротьба з внутрішньою контрреволюцією». Згідно з такою логікою, воєнні дії проти Центральної ради і Каледіна — це ще не громадянська війна, а події, які вписуються в контекст процесу тріумфальної ходи радянської влади. Такий підхід притаманний і багатьом іншим виданням.

У результаті загальна ситуація має такий вигляд. Праці, присвячені історії Жовтневої революції в Україні, завершальною межею визначали лютий — березень 1918 р.^[971]

Однак питання про початок громадянської війни якось само собою «губилося», зумовлюючи непросте становище для дослідників, які розуміли, що восени — взимку 1917 р. власне революційні процеси переходили у нову якість і, зокрема, ніяк не могли «втиснути» воєнні дії в Україні в листопаді 1917 р. — лютому 1918 р. у поняття «боротьба за встановлення влади Рад», «тріумфальна хода революції». Частина істориків стала на шлях аналізу подій, кваліфікованих як стан громадянської війни у тісному переплетенні з подіями революції (а автори колективної праці «В. І. Ленін і перемога Жовтневої революції на Україні» (Київ, 1967) взагалі поєднали в одному розділі «За встановлення влади Рад на Україні» розповідь про події з 25 жовтня 1917 р. до моменту утворення СРСР у 1922 р., включивши сюди весь період громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції)^[972]. Інші історики просто відштовхувались від того, що початкове масштабне зіткнення сил революції і контрреволюції (перші кроки громадянської війни) досліджено істориками Жовтня, й тому лише хронологічно продовжували вивчення процесів, початок яких належав до раніших етапів. Унаслідок цього виходило, що початкова межа громадянської війни начебто розмивалася, а події, що належали до неї, так чи інакше «потопали» в інших процесах, що мали вигляд важливіших та значущих.

Між тим розвиток соціальної революції в Україні на кінець листопада 1917 р. призвів до такого розламу суспільства і зумовив такі процеси, які з усіма підставами (в усякому разі в контексті запропонованого вище критерію) можна кваліфікувати як громадянську війну. Те, що зміст подій зовсім не вичерпувався поняттям «національно-демократична революція» щодо суспільства України в досліджуваний час, добре відомо і буде нижче додатково підтверджено конкретними фактами. Рівною мірою це характерне й власне для українства. Й певну частку провини за те слід віднести на рахунок Центральної Ради. Адже своїм III Універсалом вона не проголосила незалежність УНР від Росії, навіть більше — настійливо доводила, що бореться за утворення федеративної демократичної республіки на місці колишньої імперії. В результаті процеси, започатковані в столиці Росії (а їх домінантою було встановлення влади рад), практично безперешкодно розвивалися й на теренах України, набравши тут серйозної інтенсивності й розмаху.

Центральна Рада і Генеральний Секретаріат чимдалі глибше входили в конфлікт з цими процесами і, нагромадивши певний військовий потенціал, спрямували його на протидію встановленню влади рад. Так, одночасно з двох боків, визрів воєнний вибух — громадянська війна, найактивнішими суб'єктами якої стали сили національно-демократичної (Української) і соціальної (соціалістичної) революцій. Участь на боці останньої петроградського центру революції відіграла дуже суттєву роль у перебігу конфлікту, в розв'язці збройного протиборства.

Погляд на досліджувані події під кутом зору громадянської війни, що розвивалась, дає можливість, як гадається, глибше зрозуміти їхню сутність і зняти цілу низку суперечностей, недоречностей, недомовленостей і неясностей, що залишаються при реалізації інших підходів. Це підтверджується подальшим аналізом історичних колізій листопада 1917 р. — січня 1918 р.

Звичайно, ні для кого тоді не було секретом (принаймні, не могло і не мало бути), що результати політичного суперництва, зіткнення, двобою, тобто громадянської війни, вирішальною мірою й у кінцевому рахунку визначалися співвідношенням класово-партійних сил, напрямів, а в концентровано-уособленому вигляді — співвідношенням військових сил. Співвідношення це не було статичним, а змінювалося в кожен конкретний момент залежно від впливу багатьох чинників, одним з найважливіших серед яких було усвідомлення політичними лідерами необхідності роботи з формування власного збройного оплоту і цілеспрямовані зусилля у цьому напрямі.

Та хоч би якими очевидними уявлялись ці істини абстрактно, їх переклад на мову політичної практики здійснювався з величезними труднощами. Так, більшовики України в листопаді — першій половині грудня головну ставку робили на повсюдне встановлення влади рад. Домінуючою тактикою, якій віддавались головні сили, стали перевибори всіх тих рад, що відмовлялись визнавати Жовтневий переворот, РНК, радянську владу. В листопаді—грудні під контролем більшовиків у результаті проведених перевиборів опинились Харківська, Катеринославська (міська і губернська), Юзівська, Лозово-Павлівська, Кадіївська, Бердичівська, Вінницька, Лубенська, Житомирська, Кам'янець-Подільська, Коростенська, Луцька, Могилів-Подільська, Проскурівська, Рівненська, Старокостянтинівська, Тульчинська, Миколаївська, Одеська, Херсонська та багато інших рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Більшовицькі резолюції ухвалювалися обласними, губернськими, повітовими з'їздами рад. Більшовики здобули перевагу і в однотипних з радами органах — Військово-революційних комітетах всіх чотирьох армій, дислокованих у межах України — 7-й, 8-й, 11-й, Особливий і у ВРК Південно-Західного фронту, у багатьох корпусних, дивізійних, полкових, ротних комітетах тощо.

Дедалі активніше на підтримку більшовиків виступали різноманітні селянські організації, передусім ради селянських депутатів. Великі зрушення на користь більшовиків спостерігались у фабзавкомах, профспілках.

Проте цей політичний вплив автоматично не закріплювався у військових формуваннях. За підрахунками фахівців, у першій половині грудня Червона гвардія в Україні налічувала близько 40 тис. чоловік^[973]. У той час практично не провадилась агітаційна й масово-організаційна робота в армії (звичайно, саме щодо створення боєздатних загонів). Більшість же солдатів і матросів самостійно ще не розібралися в обстановці та роз'їжджались по домівках або ж дотримувались нейтралітету. За винятком 30-го піхотного полку в Харкові, що налічував 500 чоловік, тилові гарнізони України не виділили й не відправили жодної військової частини старої армії для бойових операцій на «внутрішньому» фронті. Та й активність фронтових військових частин і матросів Чорноморського флоту зумовлювалась не стільки прагненням вирішити якісь питання на свою користь, скільки опором домаганням політичних суперників.

Схоже, що й Центральна Рада не квапилась робити відповідних висновків з попередніх подій, не приділяла належної уваги створенню власних збройних сил навіть у час, коли питання про це стало якщо не найголовнішим, то, в усякому разі, одним з першочергових.

Щоправда, відновлене 31 жовтня у складі Генерального Секретаріату Секретарство військових справ на чолі з С. Петлюрою (тимчасово він іменувався генеральним комісаром, а не секретарем^[974]) ужило низку рішучих заходів: домоглося від головнокомандуючого генерала М. Духоніна (за два дні до його смерті), а також командування Південно-Західного й Румунського фронтів дозволу на українізацію армії: поповнення особами української національності, котрі з різних причин раніше увільнялися від військової служби, а тепер підлягали мобілізації, лише частин Київської військової округи і гарнізонів Катеринославської губернії^[975]. Та ці рішення виявилися надто запізнілими: армія вже була охоплена нестриманим процесом розкладу. Зневіреної, знедоленої, озлобленої солдатської маси в той час відверто побоювались усі політичні сили, які, кожна по-своєму, лише намагались надати вибухонебезпечному процесові якомога безболісних форм, хоча вигадати дещо інше, крім якнайшвидшої демобілізації, було нелегко.

Не обминули загальні тенденції і українізованих частин. За оцінкою Д. Дорошенка, «всі ті полки й дивізії, які вітали Центральну Раду й присягали їй на вірність, були вже нічого не варті з військового погляду і навіть небезпечні, бо більшовицька зараза ширилась серед них з кожним тижнем. З кожним днем»^[976].

І все ж керівництво Центральної Ради, Секретарство військових справ (С. Петлюра ще 2 листопада оголосив себе головою вищої військової влади України^[977]) намагалися зламати ситуацію на свою користь, хоча брак серйозних, ділових, професійних і реалістичних рішень при цьому замінювався гучномовними, зовні ефектними політичними деклараціями. Так, 21 листопада 1917 р. за підписом В. Винниченка і С. Петлюри було оголошено відозву «До війська українського (Південно-Західного та Румунського) фронту і тилу». В ній говорилося, що Раднарком «показує свою нездатність вести армію Російської Республіки до замирення й відбудови життя замучених народів Росії», що з вини радянського уряду солдати починають голодувати, «не стає одежи, коні падають від браку провіянту». Генеральний Секретаріат обіцяв узяти в свої руки укладання миру й постачання армії продовольством. Сповіщалось, що Генеральний Секретаріат «в найближчих днях видасть розпорядок про реорганізацію армії на нових демократичних принципах», після чого «для координації роботи командного складу з виборними організаціями будуть утворені комісаріати з представників національних та обласних військ, і військово-революційні комітети повинні будуть передати цим комісаріатам свої уповноваження»^[978].

Генеральний Секретаріат, нарешті, погрожував, що з тими, хто буде виступати проти означеного плану («вороги демократії»), він «уміє боротись», однак нереальність запропонованих заходів була очевидною.

Одночасно з'явився й наказ С. Петлюри українському комісару Північного фронту, згідно з яким заборонялось виконувати будь-які розпорядження Верховного головнокомандуючого М. Криленка^{13}, що був призначений РНК, пропонувалось посилити українізацію, давати відсіч ворогам УНР і доручалось для «переведення цього в життя вжити тих заходів, які викликаються вашим географічним становищем щодо Петрограду, звідкіль насувається на Україну ця велика небезпека. Треба, щоб ви цю небезпеку спинили біля Петрограду»^[979]. Це вже був не стільки авантюрний, скільки шкідливий демарш. Адже будь-які заходи українізованих частин легко можна було кваліфікувати як виконання наказу С. Петлюри з усіма наслідками, що могли з того випливати.

Низька ж боєздатність українізованих частин не залишала для них жодних шансів на випадок виникнення непорозумінь, збройних сутичок тощо. Нерідко українські частини, які прямували в Україну з фронтів, розташованих далеко від рідних місць, зупиняли, роззброювали, навіть грабували й били. Були то й військові одиниці, що підтримували владу рад, і просто селяни та мешканці міст. Така доля спіткала, зокрема, 1-й Український кінний ім. Тараса Шевченка полк, що сформувався під зиму 1917 р. з українців 14-ї кінної дивізії 12-ї армії Північного фронту, а також український полк, що виділявся з 3-ї кінної російської дивізії у Донбасі^[980].

Інші частини, може, й більш організовані, як, наприклад, 14-й стрілецький Залізний полк 40-го корпусу 9-ї армії Румунського фронту, хоч і дісталися в бойовому складі й стані до місць призначення (в даному разі до Одеси), практичної участі в подальших політичних подіях не брали^[981].

Фактично те саме можна сказати і щодо 175-го пішого Батуринського полку 44-ї пішої дивізії 12-ї армії Північного фронту, що єдиний з українських частин цієї армії прорвався на Чернігівщину в район Бахмача^[982].

Мало в чому відрізнялася ситуація і з формуваннями, які утворились у тилових гарнізонах із солдатів запасу. Так, 24 листопада до Києва прибули 1-й кінний полк (з Новогеоргієвська) і піхотний полк, сформований з українців Павловського, Ізмайловського, Семеновського і Волинського полків (з Петрограда^{href="#n_983" title="">[983]}. Та ці частини також виявились небоєздатними. Так, Петроградський полк їм. Т. Шевченка з початком вирішальних подій у Києві оголосив «нейтралітет» і безслідно зник. А полк з Москви, що їхав «славити визволення України», розпався, ледве витримавши один парад у Києві. Досить швидко головним гаслом переважної маси солдат-українців стало «Додому!» замість попередніх обіцянок боронити українську справу^[984].

Дуже показовою з цього погляду є історія з сердюцьким ім. отамана Орлика полком, яку І. Мазепа описав так: «Один з таких полків — полк гетьмана Орлика — на початку грудня прибув з Петербургу через Київ до Катеринослава. Це був свого роду «троянський кінь», якого московські більшовики, після відповідної агітаційної підготовки, вислали з Петербургу до Києва, щоб підрити Центральну Раду зсередини. В Києві це помітили й цілий полк «сплавили» до Катеринослава. Пригадую, з якими радісними надіями зустрічали це військо катеринославські українці. Але надії завели. Більшовицька пропаганда так затуманила голови цим «синам України», що коли пізніше дійшло до боротьби з большевиками, вони проголосили нейтралітет і не схотіли битися за українську справу»^[985].

Навіть більше, збори полку ухвалили кілька резолюцій, в яких засудили політику Центральної Ради, зокрема у її відносинах з Радянською Росією^[986].

Українська преса в той час намагалася психологічно, ідейно підтримати процес українізації війська, із захопленням повідомляла мало не щодня про повернення в Україну військових частин, вітала українських солдатів, уміщувала безліч резолюцій про підтримку вояками Центральної Ради, її політики. Та невідповідність пропагандистських зусиль та їхніх наслідків чимраз більше впадала в очі будь-якому об'єктивному політикові.

Вимоги щодо українізації Чорноморського флоту (його матроський склад був майже на 80 % українським, а командний, за деякими винятками, російським) до якихось серйозних наслідків також не привели. Щонайбільше на окремих суднах було піднято синьо-жовті прапори^[987].

Були, звичайно, й спроби зламати негативні тенденції, відновити дисципліну, паралізувати деморалізаційний вплив антивоєнних агітаторів на військові формування. Однією з таких спроб стала ініціатива начальника Київської військової округи полковника В. Павленка щодо створення не українізованих, а власне українських частин та надання їм привілейованого становища, з присвоєнням статусу «сердюцьких». (За часів Гетьманщини сердюки, на зразок гвардії, були елітарними частинами української армії. Вони уславили себе обороною Ставища за часів Б. Хмельницького і Батурина за І. Мазепи. Останнє стало причиною того, що Петро І викреслив термін «сердюки» з реєстрів своєї армії і до нього більше не поверталися). З полків, що перебували в Києві, були створені дві сердюцькі дивізії. До 1-ї ввели Богданівський, Полуботківський, Дорошенківський і Георгіївський ім. Богуна полки, при цій же дивізії розпочалось формування «гарматної Михайла Грушевського» бригади, саперної сотні та кінного полку. Командиром дивізії був призначений полковник Ю. Капкан. Командиром 2-ї дивізії став генерал О. Греков^[988]. За деякими даними, сердюцькі дивізії налічували 12 тис. вояків^[989]. Організація сердюцьких полків дістала ідейну підтримку деяких органів преси. Так, «Робітнича газета», крім офіційної інформації, вмістила низку спеціальних статей, серед яких великі публікації М. Галагана «Сердюки», «Сердюцька дивізія і народна українська армія» тощо^[990].

Але спроби створити дещо подібне до національної гвардії успіху не мали. Як наслідок — В. Павленко був змушений залишити посаду, а сердюцькі полки зрівняли за статусом зі звичайними.

І все ж у порівнянні з потенціалом, на який спирались більшовики, прибічники радянської влади, на кінець листопада — початок грудня 1917 р. на боці Центральної Ради зберігалася загальна перевага як у військових силах в Україні в цілому, так і в конкретних місцях. У політичному центрі краю, в Києві, війська Центральної Ради щонайменше вдвічі переважали озброєні загони (червоногвардійців і солдатів), що підтримували більшовиків, раду робітничих депутатів, ВРК, який продовжував функціонувати. Українізовані частини (близько 16 тис. чоловік) вирішили на користь Центральної Ради суперечку між нею та більшовиками, роззброївши на початку грудня червоногвардійців та їхніх союзників-солдатів і виславши їх за межі України. В операції брали участь 1-ша Сердюцька дивізія (Богданівський, Полуботківський, Дорошенківський та Георгіївський полки), Курінь ім. Т. Шевченка, Курінь смерті, 1-й кінний козацький Вільної України полк і 414-й піший полк^[991].

Центральна Рада пояснила ці свої дії (роззброєння більшовизованих частин та репресії проти інших співчуваючих більшовикам організацій) планами перевороту, який нібито хотіли здійснити київські більшовики, очолювані Військово-революційним комітетом. Цей аргумент був перенесений і на сторінки дослідницької літератури.

Насправді події розвивалися дещо інакше. Наприкінці листопада лідери Центральної Ради добре зрозуміли, що скликання Всеукраїнського з'їзду рад у Києві 4 грудня за планом його Оргкомітету, де провідну роль відігравали більшовики та ліві есери, не принесе Раді нічого доброго. Водночас вони добре знали, що ініціатори з'їзду, захоплені планами мирного усунення Центральної Ради від влади, не тільки не подбали про збройний захист з'їзду, а й на засіданні Київського комітету РСДРП(б) відхилили пропозицію керівництва обласного комітету про виклик до Києва вірних більшовикам частин 2-го гвардійського корпусу^[992]. Відчуваючи перевагу в силі, гайдамаки 28 листопада стали на шлях ліквідації червоногвардійських підрозділів, заарештували виборних командирів військових частин^[993]. Одночасно Рада почала підтягувати свої війська до Києва — місця скликання майбутнього з'їзду рад. І лише в цей момент більшовики зрозуміли необхідність змінити тактику.

Пізно ввечері 29 листопада на розширеному засіданні комітету РСДРП(б) голова ВРК Л. Пятаков запропонував наступного дня о 6 год. 30 хв. поставити Раді ультиматум: негайно припинити ворожі дії проти рад і ВРК і передати саме їм владу в місті; Рада зобов'язується терміново роззброїти ворожі радам війська та вивести з міста частини, які щойно прибули, залишивши лише невелику кількість для караульної служби; Центральна Рада залишається крайовою владою тимчасово, до Всеукраїнського з'їзду рад. У разі відкинення Центральною Радою ультиматуму ВРК о 7 год. планувалось розпочати збройний виступ проти неї. Це рішення пройшло більшістю всього в 1–2 голоси («за» — Є. Бош, О. Горбачов та ін., «проти» — Я. Гамарник, О. Горвіц, Д. Іткінд, М. Майоров, І. Крейсберг)^[994].

Однак Рада випередила більшовиків. До ранку вона роззброїла практично всі великі частини революційних військ і червоногвардійські загони та вислала їх залізницею за межі України. Були заарештовані Л. Пятаков, О. Горбачов та інші більшовики^[995].

Превентивний удар досяг мети. Прибічники більшовиків, ухваливши на засіданнях різних організацій, зборах, мітингах резолюції протесту, спромоглися провести 1 грудня лише одноденний загальний політичний страйк^[996]. Центральна Рада тим часом намагалася закріпити досягнутий успіх. У перші дні грудня за її наказом гайдамаки почали розганяти ради робітничих і солдатських депутатів, заарештовувати більшовиків. Спроби роззброєння червоногвардійців мали місце в Катеринославі, Луганську, Маріуполі, Миколаєві та інших містах. Вживались заходи з українізації Харківського гарнізону. В Одесі в збройній сутичці військ, вірних Центральній Раді, з Червоною гвардією загинув керівник останньої М. Кангун. В Полтаві, Конотопі, Ананьєві розпустили ради, в Бердичів, Вінницю, Здолбунів, Коростень, Козятин було введено вірні Раді війська^[997]. Було роззброєно ряд залог прифронтової смуги, захоплені штаби армій Південно-Західного і Румунського фронтів, розігнані Військово-революційні комітети, інші організації. Звертає на себе увагу синхронність, скоординованість дій Центральної Ради, вірних їй збройних частин у різних місцях.

Події рубежа листопада — грудня 1917 р. довели військову перевагу Центральної Ради над її головними суперниками. Водночас вони висвітлили й наявні проблеми. Так, вояки полків, що брали участь у роззброєнні пробільшовицьки настроєних частин, виявляли не тільки антибільшовицькі, а й зовсім протилежні настрої. З'явилися їхні симптоматичні заяви, зокрема в Київській раді робітничих депутатів, що солдати повинні захищати своїх побратимів — трудящих, а не Центральну Раду^[998].

Загалом же процеси українізації армії, проблеми, що при цьому виникали, тенденції якісних змін в армії, швидкоплинна діалектика зміни ролі військової сили у політичному житті як у краплі води відбили досить складні події, що відбувалися в 1-му Українському корпусі.

Ще до жовтневого повстання російське командування, не вдоволене з того, що корпус розташувався поблизу Києва, намагаючись віддалити його від Центральної Ради, зажадало передислокації корпусу на фронт, на заміну 6-му армійському корпусу, який був визначений для українізації і перетворений на 2-й Український корпус. З огляду на спад дисципліни і розклад, що дедалі більше охоплювали й підлеглу йому частину, П. Скоропадський вважав таке переміщення навіть корисним. Та й Центральна Рада, схоже, перестала б нервувати від сусідства з небажаним генералом, про якого почали поширюватись чутки як про можливого кандидата в гетьмани.

В листопаді корпус, опинившися між Києвом і фронтом, завагався, куди прямувати далі: до Києва, де влада перейшла до Центральної Ради, чи на фронт — невідомо з ким і заради чого воювати. Генеральний Секретаріат, незважаючи на протести П. Скоропадського, вирішив роз'єднати корпус: Першу дивізію зі штабом корпусу відрядити на фронт, а Другу — до Києва. Проте Перша дивізія запротестувала й надовго «застрягла» на станції Деражня. Наприкінці листопада поширились чутки, що 2-й гвардійський корпус; який йшов за більшовиками, залишив фронт і прямує на Київ для здійснення там більшовицького перевороту.

Такі настрої у солдатів 2-го гвардійського корпусу справді існували, а Є. Бош, котра не раз провадила в ньому агітацію, мала там великий авторитет і знала про прагнення військових, пропонувала скористатися з ситуації і закликати корпус для охорони Всеукраїнського з'їзду Рад, який мав відбутися на початку грудня. Та в зв'язку з тим, що погляди Є. Бош, як було вже зазначено, не поділяла більшість Київського комітету більшовиків і ВРК, вона відмовилась від цих пропозицій. Ніякого наказу 2-й гвардійський корпус не одержав і не знав, яка перспектива чекає на нього найближчим часом. При цьому почали проявлятися характерні для всієї армії процеси розкладу, хуліганства, мародерства, самовільного залишення частин і спроби захоплення рухомого залізничного майна для від'їзду по домівках, передусім, звичайно, найпрямішим і найкоротшим шляхом — через Київ. Ніяких же планів захоплення влади в Києві не було. Навіть пізніше, коли в другій половині грудня В. Антонов-Овсієнко планував використати потенціал корпусу для очищення Донбасу від каледінців, він намічав перекидання військ у район бойових дій через Катеринослав, а не через Київ^[999].

Реальні факти заперечують твердження ряду авторів, ніби більшовики намагались у кінці листопада — на початку грудня 1917 р. за допомогою 2-го гвардійського корпусу вчинити збройний переворот, який було зірвано зусиллями 1-го Українського корпусу^[1000].

Єдине свідчення щодо переміщення 2-го гвардійського корпусу в ті дні подала газета «Нова Рада». 30 листопада 1917 р. під назвою «Похід більшовиків на Київ» вона без посилання на джерело інформації повідомила, нібито за наказом начальника штабу Верховного головнокомандуючого Росії М. Бонч-Бруєвича один з полків 2-го гвардійського корпусу має рухатись на Київ, що робиться без відома й дозволу Генерального секретарства військових справ. Останній надіслав М. Бонч-Бруєвичу протест із цього приводу, і генеральний секретар військових справ С. Петлюра розіслав у різні військові інстанції телеграму про заборону проїзду територією України будь-яких частин без дозволу Генерального секретарства військових справ чи його органів.

П. Скоропадський замість наказу їхати на фронт віддав розпорядження про облогу обома своїми дивізіями залізничної лінії Жмеринка — Козятин і Шепетівка — Козятин — Христинівка — Вапнярка, роззброїв ешелони 2-го гвардійського корпусу та деякі інші більшовизовані військові частини. Такі дії П. Скоропадського подаються як його власна ініціатива з метою захисту Центральної Ради^[1001]. Висновок Д. Дорошенка, що «цим було урятовано Київ і всю Наддніпрянську Україну від розгрому збольшевиченими солдатськими бандами»^[1002], гадається, є перебільшенням, позбавленим надійного фактологічного підгрунтя.

Однак звертає на себе увагу досить точний збіг у часі акцій, ужитих Українською Радою щодо більшовиків та організацій, що вже перебували під їхнім впливом у цілому ряді міст (Київ, Одеса, Миколаїв, Херсон, Вінниця, Проскурів, Стародуб, Житомир тощо) і в частинах усіх чотирьох армій (7-ї, 11-ї Особливої Південно-Західного фронту і 8-ї — Румунського фронту), дислокованих у межах України. З огляду на означене дії 1-го Українського корпусу схожі скоріше на скоординовані, ніж самочинні. Пізніші ж публікації, думається, несуть на собі відбиток політичного маневрування кінця 1917 р.

Водночас не може не викликати природного подиву і нічим не вмотивоване, бездумно-байдуже ставлення Центральної Ради до запитів корпусу П.Скоропадського. Замість того, щоб поповнити його добровольцями від вільних козаків, перетворити на ядро національної армії, Генеральне секретарство військових справ повністю ігнорувало прохання про надсилання теплого одягу, взуття, опалювальних приладів, навіть агітаторів, здатних протистояти пропаганді більшовиків^[1003]. На завершення всього, самого П. Скоропадського та вищий командний склад корпусу в Києві сприймали з відвертою підозрою, мало не вороже. Начебто бажаючи якомога болючіше дошкулити опальному генералові, Головнокомандувачем усіма збройними силами України призначили людину, явно не компетентну для такої масштабної роботи, — Ю. Капкана.

П. Скоропадський вирішив стати вище особистих рахунків і образ, більше не конфліктувати, а заради встановлення нормальних відносин між українським політичним центром і ледве не єдиною надійною військовою силою, що на неї він міг спертися, залишив свою командну посаду. 29 грудня 1917 р. він подав у відставку, а його місце посів генерал Я. Гандзюк^[1004].

На той час корпус являв собою ще досить численну військову силу. Штаб корпусу перебував у Білій Церкві, штаб 1-ї дивізії — у Бердичеві. 1-ша бригада 1-ї дивізії перебувала в Києві, 2-га — вздовж залізниці Фастів — Бердичів, 2-га дивізія розташувалася вздовж лінії Вінниця — Гнівань.

Але боєздатність і дисципліна в корпусі почали падати з катастрофічною швидкістю. Вояки домоглися, щоб загальна демобілізація, початок якої у старій російській армії оголосив Раднарком, була поширена й на 1-й Український корпус. Буквально за кілька днів корпус припинив своє існування як організоване ціле. Лише невеличкі його рештки переховались під час перемоги радянських військ і після приходу німців знову прилучилися до українського війська.

Притаманне 1-му Українському корпусу віддзеркалило не лише те, що багато в чому було характерним для попереднього етапу національно-військових спроб, але й для наступного, практично для всього грудня 1917 р. і січня 1918 р. Тут у найкарколомніших комбінаціях сплелись суперечливі, навіть полярні тенденції: намагання й далі створювати військові одиниці як оплот державності на національній основі й нестримний їх розклад.

Центральна Рада об'єднала Південно-Західний і Румунський фронти в один і 23 листопада 1917 р. оголосила його Українським, призначивши Головнокомандувачем генерала-реакціонера Д. Щербачова^[1005]. Був українізований штаб Одеської військової округи, а командувачем призначено генерала Єлчанінова-старшого. 18 грудня штаб Київської військової округи очолив М. Шинкар^[1006].

Заінтересованість у якомога міцніших збройних силах виявляли і представники Антанти. На початку грудня до Києва зі Ставки переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії. Генеральне секретарство військових справ улаштувало їм підкреслено урочистий прийом. А представники союзних держав почали виказувати особливу симпатію до українського руху, обіцяючи надання різноманітної допомоги.

Різка зміна позиції країн Антанти (до цього вони негативно і навіть вороже ставились до ідеї української державності, вважаючи, що будь-яка її форма зашкодить єдності Східного фронту і завдасть їм зайвого клопоту) пояснювалась дуже просто. Розуміючи, що заінтересованість радянської Росії і країн Четверного союзу в припиненні непосильної для обох сторін війни рано чи пізно призведе до сепаратного миру, країни Антанти згодні були зміцнювати державність УНР, аби тільки вона утримала бодай частину колишнього фронту, відтягуючи на себе австро-німецькі дивізії.

Та ці сподівання виявились марними, хоч Генеральний секретар військових справ С. Петлюра й обіцяв на зустрічі з союзниками 13 грудня 1017 р. виставити на фронт півмільйонну армію. Можливо, С. Петлюра й свідомо вводив в оману дипломатів, а можливо, й сам не міг точно сказати, якими реальними силами диспонував його уряд. І не тільки тому, що ситуація змінювалась буквально щодня, а й тому, що й на сьогодні, після численних зіставлень різних даних, документів фахівці мають досить наближені, суперечливі уявлення про кількісні характеристики українських збройних сил в кінці листопада — на початку грудня 1917 р.

Якщо не брати до уваги тих, хто вважає військом Української Ради всіх солдатів-українців, представлених на військових з'їздах, або ті частини, які ухвалювали резолюції відданості українській справі, цифри тут коливаються від 70 тис. до близько 400 тис: 180 тис. солдатів і офіцерів на Південно-Західному і Румунському фронтах, 150 тис. — у тилових гарнізонах і 60 тис. вільних козаків^[1007].

Очевидно, ближчою до істини є цифра 400 тис. Нею оперував під час подій (а не пізніше — у спогадах) С. Петлюра. Можна допустити, що таким або близьким до нього було й уявлення про збройні сили Ради деяких партійних працівників у Петрограді, якщо вони вважали (нехай навіть без жодних підстав), що Центральна Рада здатна виставити лише проти Каледіна стотисячне військо. Повертаючись з відпустки з Єлисаветграда, член ЦК РСДРП(б) Г. Зінов'єв^{14} узяв участь у нараді працівників Київської партійної організації — делегатів обласного (крайового) з'їзду РСДРП(б). Виступаючи з питання про ставлення до Центральної Ради, Г. Зінов'єв заявив: «Нам становище на Півдні Росії уявлялось зовсім в іншому вигляді. Я повинен сказати, що ми були дуже щирі, коли на заводах Петрограда виступали із заявами такого змісту: нехай насмілиться Каледін виступити — Центральна рада, ця революційна влада українських робітників і селян, вишле проти нього 100 000 армію»^[1008].

У будь-якому випадку в листопаді—грудні 1917 р. Центральна Рада мала досить численні збройні сили, що помітно (принаймні у 10–12 разів) переважали військовий потенціал прибічників радянської влади^[1009].

***

За розвитком подій в Україні, переростанням боротьби у громадянську війну пильно стежили у Петрограді. І надалі вважаючи, що край залишається частиною Росії, не особливо зважаючи на зусилля Центральної Ради щодо державного самовизначення УНР, тут розглядали ситуацію в Україні крізь призму процесу розвитку соціалістичної революції, встановлення радянської влади. Тобто на події в Україні дивилися здебільшого як на внутрішні проблеми. Мабуть недарма у 14 випадках з 15, коли на засіданнях РНК слухались питання про Україну (мова йде про листопад — грудень 1917 р.), доповідачем або автором, якому доручалася підготовка документів, був нарком у справах національностей Росії Й. Сталін —і тільки одного разу — нарком закордонних справ Л. Троцький. Для В. Леніна Й. Сталін став незаперечним авторитетом з українських проблем, а для уряду — скоріше наркомом чи ж то провідним «фахівцем» з установлення влади рад на місцях, аніж наркомом у справах національностей^[1010].

Після обговорення 3 грудня 1917 р. на засіданні РНК у черговий раз питання про Центральну Раду було створено комісію для розробки проекту маніфесту до українського народу й ультиматуму Раді. Документ готувався головним чином В. Леніним, у складанні й редагуванні тексту брали участь Л. Троцький (ним були сформульовані ультимативні вимоги) і Й. Сталін^[1011].

4 грудня РНК оприлюднив «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради». Маніфест визнавав право всіх народів, у тому числі українського, на національну незалежність: «…Ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо народну Українську республіку, її право зовсім відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською республікою про федеративні і тому подібні взаємовідносини між ними.

Все, що стосується національних прав і національної незалежності українського народу, ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо зараз же, без обмежень і безумовно»^[1012].

Зазначимо, що В. Ленін зовсім не випадково не вдається до офіційної назви тогочасного державного утворення — «Українська Народна Республіка», а з розрахунком говорить про «народну Українську республіку», що її, як видно з подальших положень документа, Центральна Рада не могла представляти. Мова йшла про визнання «національних прав і національної незалежності українського народу». Що ж до Центральної Ради, то Раднарком цілком визначено заявляв: «Ми обвинувачуємо Раду в тому, що, прикриваючись національними фразами, вона веде двозначну буржуазну політику, яка давно вже виражається в невизнанні Радою Рад і Радянської влади на Україні… Ця двозначна політика, що позбавляє нас можливості визнати Раду, як повноважного виразника трудящих і експлуатованих мас Української республіки, довела Раду найостаннішим часом до кроків, що означають знищення всякої можливості угоди»^[1013]. РНК висував Центральній Раді ультимативні вимоги: відмовитись від дезорганізації фронту та пропуску контрреволюційних частин на Дон, Урал, в інші місця, припинити роззброєння радянських, червоногвардійських частин, а також сприяти боротьбі проти кадетсько-каледінського заколоту. В разі неодержання задовільної відповіді протягом двох діб Раднарком мав уважати Раду «в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні»^[1014]. Таким чином, «Маніфест» не дає жодної підстави трактувати його як визнання Центральної Ради і УНР, що, між тим, неодноразово намагались довести деякі історики.

Можливо, тут відіграло роль і тлумачення проблеми Й. Сталіним — народним комісаром у справах національностей. 12 грудня 1917 р. у «Відповіді товаришам українцям в тилу і на фронті» він заявив: «Кажуть, що конфлікт виник в питанні про Українську республіку, що Рада Народних Комісарів не визнає Української Республіки. Чи вірно це? Ні, невірно. Рада Народних Комісарів офіційно визнала Українську республіку в «ультиматумі» і «відповіді Петроградському українському штабові»^[1015]. І хоч далі Й. Сталін твердив, що РНК може визнати лише таку республіку, в якій господарем буде народ, правлячі кола якої не будуть вести контрреволюційної політики, слова про визнання існуючої Української республіки він написав. В. Ленін виявляв у цьому питанні більшу обачність. Тим паче Центральна Рада дала на ультиматум 5 грудня 1917 р. негативну відповідь. У документі, зокрема, говорилось: «Українська демократія в особі українських рад солдатських, робітничих і селянських депутатів, які зорганізувались в законодавчому органі — Центральній Раді — та в уряді її — Генеральному секретаріаті, цілком задоволена як складом цих органів, так і переведенням в життя її волі.

Центральною радою незадоволені великоросійські елементи чорносотенного, кадетського й більшовицького напрямків, які, певно, більше хотіли б другого національного складу Ради. Але Генеральний секретаріат дає повну можливість зазначеним елементам виїхати з території України до Великоросії, де їх національне почуття буде задоволено.

Маючи це на меті, українські солдати були роззброїли анархічно настроєних великоросійських солдатів, які робили змови проти влади українського народу й загрожували внести в життя України криваву братовбивчу війну, анархію і всю ту розбещеність, яка панує на території народних комісарів»^[1016].

Не погодившись по суті з жодною з висловлених претензій РНК, Центральна Рада їх рішуче відкидала. «…На території Української Народної Республіки, — говорилось у посланні, підписаному В. Винниченком і В. Шульгіним, — влада належить демократії України. Всякі замахи озброєною силою на цю владу будуть придушуватись тою ж силою»^[1017].

Очевидно, на той момент, оглядаючись на дивізії «українізованого» війська, Рада вважала своє становище непохитним. Вона розгорнула інтенсивну кампанію, під час якої доводила, що поява «Маніфесту» — це оголошення війни Україні, видавала свою боротьбу проти рад в Україні і в Росії за війну між Україною і Росією, між двома народами. 5 грудня 1917 р. В. Винниченко говорив про «Маніфест»: «Оголошення нас «буржуями» — засіб боротьби неукраїнців з українцями. Боротьба, яку тепер ведуть з нами більшовики, боротьба національна…Не Генеральний секретаріат, а Рада Народних Комісарів затіяла братовбивчу війну. Але той, хто підняв меч, від меча і загине…»^[1018]. Звертає на себе увагу й аргументація, до якої вдався М. Грушевський, аналізуючи ситуацію, пов'язану з одержанням «Маніфесту». Стверджуючи, що на Україну насувається вороже військо, він далі наголошував: «Воно (військо. — В. С.) уже вступило на українську землю й одержало наказ, щоб то не стало пробитись до центру нашої держави. Посилають це військо на нас ті самі так звані народні комісари, які лицемірно кричать скрізь і всюди про свою любов до миру. Заключивши перемир'я на всіх фронтах, народні комісари оголосили війну нам…»^[1019].

Варто зазначити, що в такій атмосфері чимала частина місцевих більшовиків виявила розгубленість, про що засвідчив і обласний (крайовий) з'їзд РСДРП(б) в Києві З—5 грудня 1917 р. Опинившись після збройних акцій Ради 28 листопада — 3 грудня практично беззахисними й побоюючись, що маси можуть захитатись, знову схилитись до Центральної Ради, вони висловлювали тривогу за можливий розвиток подій як несприятливий для себе у військовій і політичній перспективах^[1020]. Водночас робота з'їзду ще раз показала неготовність місцевих більшовиків до війни, про яку невгамовно твердили кожного дня у пресі.

5 грудня 1917 р. РНК розглянув відповідь Центральної Ради на ультимативні вимоги і, визнавши її незадовільною, вирішив «вважати Раду у стані війни з нами». Було доручено комісії у складі В. Леніна, Л. Троцького, Й. Сталіна вжити активних заходів до встановлення зносин зі Ставкою і видати від імені Ради Народних Комісарів дві відозви — до українського народу і солдатів^[1021].

Отже, в офіційних документах, які надходили з обох таборів, що вступили в протиборство, стан відносин характеризувався саме як війна, війна між радянською Росією й Українською Народною Республікою. Однак насправді ситуація була значно складнішою.

Мабуть, більше за інших це розуміли В. Винниченко і П. Христюк, які й зробили спроби за відповідними документами піднятись до належного рівня складності пояснень досліджуваних проблем. Навряд чи можна вважати їхні спроби абсолютно успішними — надто часто впадає у вічі очевидна суперечливість між окремими блоками-міркуваннями. Проте слід віддати належне прагненню вищеназваних авторів до наукової всебічності та об'єктивності. У В. Винниченка воно органічно поєднується зі внутрішньою потребою критичного самоочищення, а у П. Христюка — з явним розчаруванням з приводу невикористаних сприятливих можливостей — «історичного шансу» — через виявлені суб'єктивні прорахунки і помилки.

В. Винниченко з притаманною йому публіцистичною нещадністю і безапеляційністю стверджує, що розпочата війна велась «формально, — ніби з Росією, Великоросією, з Петроградським Совітським Урядом. Але в суті з власними народніми масами»^[1022]. Тобто «верхи» українського руху виявилися у конфлікті («війні»), громадянській війні з його «низами». Чому?

Колишній Голова Генерального Секретаріату самокритично відповідав на це питання. На його думку, це сталося тому, що український трудівник, передусім український солдат, не бачив «з боку своєї української влади бажання стати рішуче на бік працюючих, не бачив з ЇЇ боку тенденцій щось радікальне робити в цьому напрямі, щоб як не сьогодня, то далі в майбутньому, переборовши всі труднощі, визволяти свої трудящі маси з-під соціального панування ворожих і нації, й працюючим кляс. Замісць того чув, як таке бажання большевиків, така їхня оборона простого, бідного люду проти всякого пана називалася в українців (йдеться, звичайно, про ідеологів українського руху. — В. С.) демагогією, висміювалася, лаялася, заперечувалась»^[1023].

Іншими словами, під впливом більшовиків (і московських, і доморощених), з переконання на власному життєвому досвіді дуже широкі верстви населення України дедалі втрачали довіру до Центральної Ради («саме ім'я Центральної Ради почало робитись непопулярним»^[1024]) і висловлювали симпатії її політичним опонентам («салдати наші, головна тоді сила, говорили: ми — большевики, але ми — українські большевики…»^[1025]).

Єдиний вихід з такої ситуації колишній лідер УСДРП убачав у перевиборах Центральної Ради, більшість якої на це, звичайно, не пристала. Головними міркуваннями були два: згода на перевибори означала б визнання хибності здійснюваної політики; перевибори найімовірніше принесли б перевагу більшовикам, робітникам, а через зрусифікованих пролетарів влада перейшла б до росіян («руських»).

В. Винниченко доводить, що подібні міркування були безпідставні. Маси давно не задовольняла політика Української Ради —і необхідно було б обрати інший курс, якого вимагала більшість. Величезна ж чисельна перевага українців у армії й на селі дала б їм незаперечну більшість і у новому складі Ради. До них неминуче приєдналася б частина робітництва. «І більшість безумовно була би за українцями, а, значить, і вся радянська, соціалістична влада на Україні була би національно-українська. І сама собою спинилась би війна з руською радянською владою»^[1026].

В. Винниченко вважав, що причиною хибної орієнтації в той відповідальний момент стало неправильне розуміння національної ідеї, яку б не здискредитували, коли б «не виставляли її як ворожу до соціалістичної революції… Так, — боротьба двох національних ідей, української й руської, була би безперечно. Але українська ідея, згармонізована з соціальними прагненнями мас, була би напевно дужчою, вона не була би так ослаблена, як то було потім, коли всякий українець уважався другими й сам себе вважав природним ворогом большевизма, се-б-то широких (нехай навіть, на думку инчих, непоміркованих, нерозсудливих), але тих соціальних змагань, які тоді панували нашими ж масами»^[1027].

Великий інтерес викликає аргументація з приводу порушеного питання, яка міститься у другому томі «Заміток і матеріалів до історії української революції» П. Христюка. Автор наводить досить великі за обсягом документи третьої сесії Всеукраїнської Ради селянських депутатів (18–23 листопада 1917 р.) і Третього з'їзду Української партії соціалістів-революціонерів (21–24 листопада 1917 р.).

Серед інших важливих моментів П. Христюк виділяє постанову селянської Ради у справі впорядкування життя в Україні взагалі і, окремо, у справі утворення життєспроможних адміністративних апаратів на місцях: «1) Звернутись до Центральної Ради, аби Генеральним Секретаріятом було негайно видано інструкцію про утворення місцевої влади в таких формах: а) вища влада в губернії належить губерніяльним комітетам, які складаються з представників — по одному — від губерніяльної Народньої Ради, міської Думи, Земельного Комітету, рад робітничих та салдатських депутатів, 4 представників від рад селянських депутатів і одного від губерніяльного комісара; в повітах — повітовим комітетам, сконструйованим на таких же підставах, що й губернські; в межах волости влада має належати волосним народнім радам (земствам); б) Вищезазначені органи є виконавчими органами Генерального Секретаріяту; всі ж инші організації не мають прав робити розпорядження в справах управління. 2) Вибори комісарів повинні належати радам селянських депутатів з участю представників рад робітничих і салдатських депутатів»^[1028].

Отже, на думку Всеукраїнської Ради селянських депутатів, органи влади на місцях мали бути побудовані хоч і не цілком за класовим принципом, а все ж із великою подібністю до нього. Реалізація такого підходу (чого так і не сталося) не загострювала б відносин з радянською владою, а, навпаки, згладжувала суперечності.

Акумулюючи настрої мас, з'їзд УПСР змушений був констатувати, що платформа Української революції зазнала небезпечних трансформацій. У зв'язку з цим у резолюції про діяльність Центральної Ради й есерівської фракції в ній вказувалось: «Визнаючи потрібним висунути на перший плян питання соціальних реформ і звертаючи увагу на те, що національна сторона революції на певному ступні свого розвитку починає загрожувати дальшому успішному розвою клясової соціяльно-економичної боротьби тим, що, ставлячись на грунт тільки закріплення і задоволення остаточних здобутків національного руху, диктує органам революційної влади на Україні політику соціяльного консерватизму, З'їзд находить потрібним вказати Центральній Раді, що коли вона стане на такий шлях, то загубить під собою опору трудової кляси народу — кляси селян і робітників на Україні, а, загубивши свій вплив і цю опору, може викликати у відповідний момент неминучу реакцію в масах, яка стане грізною і для національних здобутків революції»^[1029].

Не випадково на з'їзді УПСР дебатувалося питання про форму влади в Україні, а у зв'язку з цим і про перевибори Центральної Ради. Очевидно, в даному разі доцільно навести повний текст ухваленої резолюції — настільки вона принципова й красномовна.

«1. З огляду на те, що незабаром зберуться Установчі Збори України, яким Центральна Рада передасть всю повноту влади, З'їзд Української Партії Соціялістів-Революціонерів не вважає потрібним переобирати Центральної Ради; одначе, з огляду на необхідність створення суто-клясової організації для дальшого пляномірного розвитку клясової боротьби на Україні, З'їзд доручає фракції УПСР в Центральній Раді домагатися, щоб Центральна Рада взяла негайно на себе почин утворення всеукраїнського клясового органу трудової демократії.

2. Для того, щоб Центральна Рада мала найрішучішу піддержку провідних органів революційної демократії, вона повинна подбати про негайне створення всеукраїнських об'єднуючих територіальних центрів — рад робітничих, селянських та військових депутатів, які забезпечать центральному клясовому органові точний і безпосередній зв'язок з організаціями революційної демократії на місцях. Для цього Центральна Рада повинна, між иншим, негайно перевести в життя територіальне роспреділення війська, шляхом евакуації чужого війська з України — виведення укомплектованих з неукраїнців військових частин і замінення їх по всіх гарнізонах України територіяльним українським військом.

3. В зв'язку з цим доручається партійним організаціям на місцях поставити на чергу дня перевибори місцевих рад салдатських депутатів і скликання всеукраїнської ради військових депутатів. При тому всі українські вояки на фронті мусять бути виділені в окремі части.

4. Визначаючи, що теперішні ради робітничих депутатів на місцях дуже часто не одповідають настроєві робітничих мас на Україні, доручається партійним організаціям УПСР подбати, щоб перевибрати ті Ради якнайшвидше і зараз же по перевибранню місцевих рад скликати всеукраїнський з'їзд рад робітничих депутатів.

5. З вище зазначених вже причин З'їзд доручає своїм фракціям у всіх радах селянських депутатів домагатися переобрання їх на місцях і обновлення через їх з'їзду Всеукраїнської Ради Селянських Депутатів.

6. Всі ці три всеукраїнські ради утворять згаданий центральний всеукраїнський клясовий орган.

Крім того, в цей орган повинні влитись депутати від територіяльних українських з'їздів тих трудових верств, які не представлені в задовольняючій мірі в вищезазначених радах, як залізнодорожники, почтовики і телеграфісти, шосейники та робітники торговельних пароплавів, а також представники всіх соціялістичних партій на Україні, які стоять на клясовій точці погляду.

В тому разі, коли до створення цього органу не буде ще переведено демобілізації, в склад його повинні увійти також представники від українських частин фронту і фльоти, при чому українці-моряки з Балтійського фльоту повинні бути переведені в Чорноморський.

Тільки такий клясовий орган може існувати як постійна установа, організована з низу до верху, на яку буде спиратися центральна влада і реалізувати через неї свою політику.

Тільки в такій організації можуть найти піддержку Українські Установчі Збори і перевести свою велетенську роботу без особливих катастроф»^[1030].

Впадає в око своєрідний дуалізм у підході українських есерів до питання про форму влади: передбачалось одночасне існування в УНР двох верховних законодавчих органів: позакласового — парламенту (спочатку Центральна Рада, а згодом — Українські Установчі збори) та класового — Всеукраїнська Рада селянських, робітничих і солдатських депутатів.

П. Христюк дуже високо оцінює наведену резолюцію найвпливовішої на той час політичної партії в Україні і приходить до такого загального висновку: «Коли пригадаємо тут постанови Першого Всеукраїнського Селянського З'їзду і третьої сесії Всеукраїнської Ради Селянських Депутатів про організацію влади на місцях, то можемо сказати, що українська демократія мала майже викінчену схему організації влади на Україні з самого верху до низу. Ця схема не була у когось запозичена. Це не було сліпе наслідування ані західньо-європейських зразків парляментарної демократії, ані московсько-лєнінської радянської форми влади. Це була своєрідна, що виросла органично з розвитку революції на Україні, форма будови влади. Суть її полягала в одночасному існуванні органів двох родів: так званих демократичних, обраних на підставі п'ятичленої виборчої формули, і цілком клясових, так би мовити, радянських, при чому виразно віддавалась фактична перевага органам клясовим — радам робітничих, салдатських і селянських депутатів, як на місцях, так і в центрі»^[1031].

Такий, по суті, перехідний, варіант державної організації, розрахований на її обов'язкову подальшу еволюцію, міг би, звичайно, зняти напругу, що виникла між більшовиками і лідерами Української революції. П. Христюк зазначає: «Цій схемі організації влади не можна відмовити в раціональності, особливо для того часу, на який вона розраховувалась. Будучи переведена в життя, вона, безумовно, не стала б на перешкоді нормальному розвиткові клясової боротьби на Україні. З часом Установчі Збори, а також обрані на підставі п'ятичленної виборчої формули органи місцевого самоврядування, могли б бути з успіхом усунені цілком, коли б того вимагала клясова боротьба, і, таким чином, вся влада на Україні перейшла б до рад робітничих, селянських і військових депутатів. Не виключена була також і можливість довшого існування цієї «дуалістичної системи». У всякім разі, кажемо ще раз, в ній не ховалось нічого загрожуючого розвиткові революції, і московські большевики несуть велику відповідальність перед працюючими масами за те, що нетактовно і брутально — силою московської зброї — зруйнували всі ці пляни, порушили нормальний розвиток клясової боротьби на Україні і, бажаючи силою зброї включити українську революцію у відповідну фазу російської революції, насадити форми влади на Україні точнісінько по своїх московських зразках, викликали війну між Совітською Московщиною і демократичною, революційною Україною»^[1032].

З наведеними міркуваннями досить серйозного аналітика можна було б погодитись, якби не одна, але дуже вагома деталь: до реалізації означеної схеми на практиці так і не дійшло. Більшовики ж організовували маси на боротьбу не з паперовими, кабінетними планами, хоч би якими привабливими вони були, а з тією конкретною політикою й організаціями, що їм протистояли. Саме тому вони й домагались усунення з політичної арени Центральної Ради і передання влади в Україні органу, який обрав би Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Переконавшись, що Всеукраїнський з'їзд рад, усупереч протидії Центральної Ради, все одно буде скликано, лідери УНР у двадцятихчислах листопада змінили тактику. Вони публічно почали доводити, що з'їзд, скликаний за нормами представництва оргкомітету, який створила обласна рада робітничих і солдатських депутатів, не відбиватиме настроїв українського народу, не стане його справжнім волевиявленням. Тому Центральна Рада вважала себе зобов'язаною взяти участь в організації форуму і вплинути на процес формування його складу. Без відома оргкомітету ЦК Селянської спілки закликав селян, надіслати якомога більше представників для участі в з'їзді. До столиці прибули понад 2 тис. таких посланців від ближчих до Києва повітів, які без великих зусиль захопили приміщення мандатної комісії та виписали всім своїм прихильникам мандати делегатів з'їзду, розчинивши у власній масі тих, хто прибув до Києва з ініціативи оргкомітету.

Більшовики та їхні прихильники (всього близько 200 чоловік) після виголошення декларації із засудженням фальсифікації з'їзду, брутальної підтасовки його складу, перетворення на зібрання прихильників Центральної Ради залишили зал засідань відразу ж після відкриття форуму. Ті ж, хто залишилися, конституювались як І Всеукраїнський з'їзд рад і ухвалили ряд резолюцій з повною підтримкою політики лідерів УНР та засудженням дій РНК як неспровокованої агресії проти суверенної держави. Поодинокі більшовики, що залишились на зібранні з інформаційною метою, солідаризувались з різко негативними оцінками ультиматуму РНК Українській Раді^[1033].

«…Вважаючи ультиматум Ради народних комісарів замахом проти Української Народної Республіки…виходячи з того, що заявлені в ньому домагання брутально нарушують право українського народу на самовизначення та на вільне будування форм свого державного життя, Всеукраїнський з'їзд рад селянських, робітничих та солдатських депутатів стверджує, що централістичні заміри теперішнього московського (великоруського) правительства, доводячи до війни між Московщиною та Україною, загрожують до решти розірвати федеративні зв'язки, до яких прямує українська демократія, — говорилося в резолюції, проти якої було подано лише 2 голоси, а 19 — утрималося. — …Визнаючи, що відповідь Генерального Секретаріяту 4 грудня є належною відповіддю замахові народних комісарів на права українських селян, робітників та вояків, Всеукраїнський З'їзд рад селянських, робітничих та вояцьких депутатів вважає потрібним вжити всіх заходів, щоб не допустити пролиття братерської крові, і звертається з гарячим закликом до народів Росії всіма способами запобігти можливості нової ганебної війни»^[1034].

Ще одностайнішими виявились результати голосування резолюції про довіру Центральній Раді. Проти ухваленого документа голосувало також 2 депутати і лише 2 — утримались.

«Приймаючи на увагу, — зазначалось в резолюції, — що Центральна Українська рада, представництво в котрій безперестанно поновлюється, складається з всеукраїнських рад селянських, робітницьких та вояцьких депутатів, обраних на всеукраїнських з'їздах, та з представників демократії національних меншостей, через що вона уявляє з себе тимчасовий правомочний законодавчий орган революційної демократії України, і зважаючи на те, що проголошенням Третього Універсалу Центральна Рада стала на шлях широких соціальних і політичних реформ та приступила до найшвидшого скликання Українських Установчих зборів, яким єдино може Центральна Рада передати всю повноту влади на Україні, — з'їзд Рад селянських, робітницьких та вояцьких депутатів України вважає перевибрання Центральної Ради невчасним і непотрібним.

Підкреслюючи своє рішуче домагання, щоб Центральна Рада в своїй дальшій роботі стояла твердо на сторожі здобутків революції, поширюючи та поглиблюючи невпинно свою революційну творчість і обороняючи непохитно класові інтереси трудової демократії, та щоб не відкладаючи скликала в свій час Українську Установчу раду, яка єдино може виявити справжню волю всієї демократії України, — з'їзд Рад селянських, робітничих та вояцьких депутатів України висловлює на цьому шляху Центральній Раді своє цілковите довір'я і обіцяє їй свою рішучу піддержку»^[1035].

І Всеукраїнський з'їзд рад став ще однією демонстрацією солідарності з лінією проводу Української революції. Однак, гадається, не варто й переоцінювати його, як це робиться у працях багатьох сучасних істориків^[1036]. Зокрема, самі українські керівники у системі аргументації на користь легітимності Центральної Ради, УНР не надавали першорядного значення рішенням київського з'їзду Рад, як і не вважали їх принципово важливими для подальшої долі Української революції.

П. Христюк вважає, що з'їзд був спробою місцевих більшовиків позбутися Центральної Ради в момент, коли «війна фактично вже почалась, коли російське совітське військо вже наступало на Україну і Рада Народніх Комісарів оформляла, так би мовити, цей наступ своїми ультимативними нотами до Центральної Ради»^[1037]. Однак проведення з'їзду у прямий зв'язок з планами РНК автор не ставить. Адже «формально та і по суті» з'їзд цей пов'язаний з попереднім періодом — періодом мирної агітації більшовиків проти Центральної Ради. Власне за скликання з'їзду, нагадує П. Христюк, висловився і третій з'їзд УПСР. Проте більшовики, перебравши ініціативу до своїх рук, намагалися втілити в життя власний сценарій, але зробити цього не спромоглися. Вирішивши за допомогою ЦК Селянської спілки питання про склад з'їзду на свою користь, Центральна Рада без надмірних зусиль провела всі рішення: про цілковите довір'я і підтримку Центральної Ради, про категоричне засудження ультиматуму РНК тощо.

Оцінюючи ухвалені постанови, П. Христюк робить, здавалося б, несподіваний висновок: «Примара походу Московщини на Україну вже кидала українську демократію вправо, в бік збереження єдиного національного фронту і затушовування моменту клясової боротьби. А це була одна з найбільших шкід, яку несла війна Московщини з Україною українській революції»^[1038]. Проте якщо залишити поза увагою очевидну суперечність (примара війни чи війна як така), то в цілому висновок П. Христюка «вписується» у його загальну схему, зокрема в обстоювану тезу про те, що конфлікт більшовиків з Центральною Радою зашкодив природній еволюції українського руху вліво, до соціалізму.

Що ж до суперечності між численними твердженнями, що війна радянської Росії проти Української Народної Республіки розпочалася на початку грудня (з ультиматуму), і відсутності фактичного підтвердження будь-яких військових дій, то витлумачити все це не просто, особливо якщо зважити на те, що весь грудень 1917 р. тривали пошуки дипломатичних шляхів розв'язання конфлікту. В усякому разі, такого висновку можна дійти, розглядаючи відносини на «вищих щаблях» політики — між РНК та Центральною Радою й Генеральним Секретаріатом. Якщо багато авторів узагалі обходять цей зріз тогочасного життя, то того не може дозволити собі Д. Дорошенко — колишній дипломат.

Врешті-решт він займає начебто посередню позицію: «Обмін нотами (ультиматум РНК і відповідь Центральної Ради. — В. С), — не викликав зразу війни в звичайному розумінні слова і ще деякий час між обома сторонами ішли посередні й безпосередні переговори»^[1039], — змушений погоджуватись з дійсністю сумлінний історик. Схоже, він знаходить і досить резонні пояснення саме такій логіці розвитку подій між сторонами, що конфліктували: «Хоча й за большевиків і за Ц. Раду стояли нібито великі маси узброєного вояцтва, але це вже не були правильно організовані й слухняні частини, як колись; вони були розкидані скрізь, настрій їх був хиткий і невідомо було напевно, з ким вони підуть. Обидва уряди спирались на більш певні сили лиш у своїх столицях, але для якоїсь війни і далеких походів тих сил було замало»^[1040].

Висновок, очевидно, абсолютно слушний і відбиває дійсний військовий потенціал обох сторін. Водночас Д. Дорошенко намагається своєрідно узгодити свої міркування з панівним у 1917 р. політичним стереотипом не лише про існування стану війни, а й про її фактичне активне ведення з боку Радянської Росії. Він пропонує таку логіку розвитку тогочасних подій: «…Большевики вибрали таку тактику: формально не оповіщаючи війни, вони давали накази ріжним військовим частинам на Україні, які схилялися до большевизму, щоб вони самі захоплювали українські міста і проголошували владу Совітів. їм мали помагати большевицькі боєві дружини з місцевих елементів. Тоді виглядало так, що Рада Народніх Комісарів ніби й не веде війни проти України, але самі робітники, салдати і селяне скидають ненависну їм владу буржуазної Ц. Ради і настановлюють совіти солдатських, робітничих і селянських депутатів»^[1041].

Очевидно, автор припускається тут неточності щодо двох моментів. По-перше, керівництва процесом установлення радянської влади з боку якогось центру не було (в усякому разі документи з цього приводу невідомі), і відтворений варіант тактики вироблявся сам собою, значною мірою стихійно.

По-друге, боротьба за встановлення радянської влади — це все ж таки не війна у повному розумінні слова (фронти, регулярні військові частини, бойові операції, відповідне професіональне командування, новітнє озброєння, налагоджена система постачання військ усім необхідним тощо). Це політичні акції, дії, які в силу певних причин (хоч і не обов'язково — скоріше як виняток) виливалися у короткочасні збройні зіткнення.

Власне, автор кількома сторінками потому суперечить сам собі, коли пише, що Українській Народній Республіці довелось налагоджувати свою діяльність «під загрозою большевицької інвазії й внутрішніх большевицьких повстань»^[1042], і багато сторінок свого твору присвячує аналізу переговорного процесу між РНК і Центральною Радою, що тривав упродовж усього грудня. Тим самим він зайвий раз підтверджує пріоритетність для обох сторін шляхів мирного врегулювання конфлікту перед його воєнними варіантами. Проте у певній суперечності з тими фактами і документами, які аналізуються в книзі, Д. Дорошенко дещо несподівано робить припущення-висновок: «очевидно, що ріжні ноти або спроби переговорів були для большевиків лиш маневром щоб виграти час або якось спантеличити противника»^[1043]. Мабуть, у даному випадку автор відчував невідповідність між фактами та їх сумарною оцінкою і тому ввів це застережне — «очевидно» — не підсумкове, а передбачливе.

Всіляко намагається «підігнати» під сповідувану концепцію розвиток дипломатичного діалогу між УНР і Радянською Росією П. Христюк. Особливу увагу він приділяє питанням про взаємне визначення повноважень і влади РНК та Центральної Ради, Генерального Секретаріату. Він узагалі вважає ці питання ключовими, відбирає і під специфічним кутом зору аналізує численні документи (відозви, ноти, резолюції, листування).

Автор звертає, зокрема, увагу на відозву Центральної Ради до населення України від З0 листопада 1917 р. — тобто наступного дня після нічного роззброєння і вислання більшовицьких частин з Києва — одного з головних офіційних моментів суперечностей. Відтворивши повний текст документа, П. Христюк не вдається до будь-якого аналізу його основного змісту — спроби виправдати дії Центральної Ради щодо проведеної військової акції та її позиції «нейтралітету» щодо каледінців. Історик зосереджується на іншому. «В цім документі, — наголошує він, — являється цінною заява Генерального Секретаріяту про визнання ним за Народніми Комісарами права "порядкувати життям" на Московщині. Заява ця дорівнювалась фактичному визнанню Центральною Радою Ради Народних Комісарів за правительство "Великоруси" і могла, до деякої міри, служити основою для порозуміння між двома урядами, при умові визнання Радою Народніх Комісарів Української Народньої Республіки і її права на нейтралітет. Коли ми розглянемо цю заяву в світлі загального напрямку політики Центральної Ради, напрямку, що поза всяким сумнівом був незрівняно ближчим до політики Ради Народніх Комісарів, ніж до політики донського отамана Каледіна (з яким, до речі, мав вже Генеральний Секретаріят непорозуміння на грунті реакційної політики козачого правительства), то побачимо, що значіння її було недооцінено Радою Народніх Комісарів. Коли б остання не приспішувала штучно війни з Україною, Генеральний Секретаріят (а в першу чергу Центральна Рада, власне її робітниче-селянська більшість, з якою в останні часи Генеральний Секретаріат почав помітно росходитись) швидко побачив би, що Центральній Раді дійсно не по дорозі з Доном в справі утворення всеросійського федерального уряду, що взагалі ця справа являється невчасною. А переконавшись в цьому, а також в доброзичливому відношенню до себе Ради Народніх Комісарів як правительства Московщини, Генеральний Секретаріят і Центральна Рада, безумовно, вжили б в ближчім часі заходів до встановлення заприязнених відносин між Українською Народньою Республікою і Совітською Росією. Керуючі есдеко-есефівські круги Генерального Секретаріяту, на чолі яких стояв Голова Секретаріяту В.Винниченко, котрі виступали проти Ради Народніх Комісарів не тільки з мотивів національних, але й соціяльно-економичних, вважаючи соціялістичну революцію в Росії невчасною, а радянську форму влади (зокрема захоплення влади на Московщині большевиками) узурпацією прав "народу", — безумовно, були б або уступили своє місце другим, лівішим елементам Центральної Ради, або відмовились би від своїх поглядів, принаймні в тій їх частині, яка штовхала Українську Народню Республіку на оружний конфлікт з Совітською Росією. Приготовлення ж Ради Народніх Комісарів до війни з Україною і гострі виступи проти Центральної Ради досягли протилежних наслідків: позиції правого крила Центральної Ради зміцнились, а тим самим зміцнився і грунт для оружного конфлікту»^[1044].

Впадає в очі спроба П. Христюка вже вкотре робити висновки на основі тлумачення подій в умовний спосіб. Навряд чи варто доводити, наскільки такий прийом, за всієї своєї зовнішньої привабливості, непродуктивний для науки. Причому відповідальність за трагедію покладається на сторону, яка змушена була керуватися в своїй політиці аналізом туманних заяв, а не конкретних справ.

Аналогічно розкривається в книзі П. Христюка й питання про «змову» з донцями. її фактично не було, глибинні закономірності зумовили б урешті-решт розрив Центральної Ради з Каледіним і підтримку Українською революцією радянської влади. Однак цьому процесові перешкодили… більшовики своєю поспішністю, передчасною агресією^[1045].

Втім, варто звернути увагу ще на один важливий момент. Для П. Христюка згаданий прийом не абсолютний. Він чинить навпаки, коли оцінює документи РНК. Намагаючись пояснити читачам своє бачення розвитку конфлікту, колишній Генеральний писар українського уряду стверджує, що суперечності не вичерпувались справою з «дончаками» та «буржуазністю» Центральної Ради. «Затушкуванню дійсної суті цього конфлікту не мало прислужилось декляративне визнання російськими большевиками за всіма народами Росії так званого права на самовизначення. Рада Народніх Комісарів проголосила це право гучно, заявивши, що в національній політиці вона буде керуватись такими засадами: 1. Воля і незалежність всіх народів Росії; 2. Право самоозначення всіх народів Росії аж до їх відокремлення і перетворення в самостійні держави. Одначе це було цілком умовне визнання права на самоозначення, до того ж не в однаковій мірі для всіх поневолених народів Росії. Поза оголошеними засадами національної політики Рада Народніх Комісарів керувалась в дійсності одною основною засадою — своєю органичною ворожістю до будь-якого "розчлененія" Росії та утворення на її кошт малих держав. Була рація стреміти до одірвання від старої буржуазної Росії; тепер же, коли Росія стала совітською, тільки буржуазія поневолених народів може домагатись самостійності; буржуазію ж треба не наділяти всякими правами, а бити, — так думав кожний російський большевик і в сути річи допускав для всіх поневолених народів Росії тільки одне "самоопреділення" — приєднання до Московщини на вічні времена»^[1046]. Це загальне негативне ставлення до національно-визвольних рухів й утворення самостійних національних держав набирало дуже гострих форм щодо українського народу, вважав П. Христкж. І якщо московський більшовик міг примиритись із самовизначенням, навіть і відокремленням від Росії Польщі, Фінляндії, Грузії, то із самовизначенням України вже ніяк не міг погодитись, хоч би того вимагала не буржуазія, а українські трудящі маси. Причини такої особливої «уваги» до України автор уважав загальновідомими: по-перше, Україна відігравала в економічному житті Московщини настільки важливу роль, що раптове її відокремлення (політичне й економічне) ставило Росію перед великими економічними труднощами, а по-друге, віковічна боротьба царату з ідеєю української державності, з українською культурою і навіть із самим фактом існування української національності, здійснювана через школу, пресу, науку, досягла того, що московське суспільство в цілому просто не визнавало українського народу за окрему національність. Отже, й російські більшовики ніколи серйозно не ставились до українського визвольного руху, ніколи не допускали, що Україна може відокремитись від Росії, навіть тоді, коли за Тимчасового уряду «підтримували» українські вимоги і «підштовхували» українців відокремлюватись. Захопивши владу, вони, не зважаючи на факт проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки, вели щодо України недвозначну політику повного ігнорування й Центральної Ради, й Української Республіки, сподіваючись, що Центральна Рада добровільно визнає над собою зверхність Ради Народних Комісарів і цілком підпорядкується їй в своїй роботі, обмежившись компетенцією краєвої культурно-просвітницької національно-обласної організації. «В цій своїй "добрій" надії, — веде далі П. Христюк, — Рада Народніх Комісарів спочатку повела була стосовно України цілком "приятельську" політику, а саме — погодилась повернути з московських музеїв українські реліквії, забрані за царського режиму, і навіть задумувала перевести українські військові частини, розкидані по всіх фронтах, на "полуднево-західний" український фронт, як того давно домагались українські вояки. Одначе швидко з'ясувалось, що Центральна Рада зовсім не мріє про "підданство" Раді Народніх Комісарів, що вона чинить супротив автоматичному поширенню Радянської влади з Московщини на Україну, що вона має серйозний намір здійснити право українського народу на самовизначення аж до відокремлення України від Росії і на цій підставі веде свою внутрішню і зовнішню політику, оголошує "нейтралітет", замість того, щоб просто виконувати накази Ради Народних Комісарів. Після цього ставлення миттєво перемінилося: реліквії було заховано назад в московські музеї, українських, вояків почали не пускати додому, про українізацію армії не хотіли й чути, а натомість було поведено політику на знищення "буржуазної" Центральної Ради. Відсутність у Центральній Раді мілітарної сили, що могла б стати супроти війська Совітської Росії, піддавала Раді Народніх Комісарів сміливості і рішучості в її поході проти самоопреділення України. Поруч з голосними і наскрізь брехливими заявами про визнання за українським народом права на самовизначення пішло підготування до "великого" акту "возсоєдіненія" України з Московщиною. На такому фоні большевицько-московських настроїв і відбувалась суперечка між Центральною Радою і Радою Народніх Комісарів з-за донських козаків. З одного боку, голосні заяви про "самовизначення аж до відокремлення", а з другого — палке, непереможне, можна сказати, стихійне бажання "возсоєдінить" "братський трудовий нарід" з Московщиною. При такій ситуації "дончаків" просто "бог послав": вони могли "виручить", дати зачіпку. Цією зачіпкою Рада Народніх Комісарів і скористувалася»^[1047].

Наведені міркування П. Христюка — зовсім не самоціннісні. Вони слугують логічним «місточком» для оцінки такого важливого щодо подальшого розвитку конфлікту документа, як відповідь Генерального Секретаріату на ультиматум РНК від 5 грудня 1917 р. Як відомо, вона була ухильно-негативною. І П. Христюк, швидше як свідок й один з співавторів документа, ніж його дослідник, розкриває загальний задум і форму відповіді (те, що було, як мовиться, «за кадром»). Український уряд не став відповідати на всі вимоги-запитання РНК, вважаючи їх другорядними, похідними від головної умови — визнання факту існування Української Народної Республіки. «Отже, — підкреслює П. Христюк, — відповідь уряду Центральної Ради була направлена на те, щоб голий принцип визнання Совітською Росією Української Народньої Республіки (зафіксований самим фактом ультиматуму. — В. С.) втілити в життя: забезпечити не тільки політичне, але й економичне самостійне, незалежне від Московщини існування України. Українська революційна демократія вважала це питання головним в нових взаємовідносинах між Україною і Московщиною»^[1048].

Тут важливою є оцінка розуміння керівниками українського руху глибини конфлікту, який уже в першій декаді грудня 1917 р. привів їх до переоцінки нещодавніх автономістсько-федералістських поглядів і переходу на самостійницьку орієнтацію. Крім провалу планів створення Всеросійської федерації, така лінія зумовлювалась і намаганнями відмежуватись від радянської влади, прихильники якої не дуже рахувалися з умовно існуючими кордонами і демократично оформленими державними органами, тим більше такими, які довільно кваліфікувались як ворожі соціалістичній революції. Розвиток подій дедалі більше переконував лідерів українства в активізації зусиль щодо реалізації продиктованого обставинами курсу.

***

Розвиток подій у грудні 1917 р. приносив дедалі нові аргументи на користь самостійницького вибору лідерів Української революції. Серед таких подій, безперечно, однією з головних є І Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, що відбувся у Харкові 11–12 грудня 1917 р.

124 делегати (більшовики, есери, меншовики-інтернаціоналісти, ліві українські соціал-демократи й позапартійні), що залишили 5 грудня з'їзд рад у Києві, переїхали групами до Харкова, де, об'єднавшись із делегатами III обласного з'їзду рад Донецького і Криворізького басейнів, провели І Всеукраїнський з'їзд рад робітничих і солдатських депутатів.

Понад 200 делегатів представляли 46 рад Донецько-Криворізької області, 32 ради Південно-Західного краю і 4 ради Півдня України. Делегати розглянули питання про поточний політичний момент, про владу і державний устрій, про самовизначення краю.

Україна була оголошена Республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. На її територію поширювались всі декрети і розпорядження радянського уряду Росії, передусім декрети про землю, робітничий контроль над виробництвом, про демократизацію армії. Одночасно постанови і розпорядження Центральної Ради визнавались недійсними як спрямовані проти народних інтересів.

З'їзд ухвалив рішення про встановлення між Радянською Україною і Радянською Росією тісного братерського зв'язку, а в резолюції «Про самовизначення України» визнав Українську радянську республіку федеративною частиною РСФРР.

До Центрального Виконавчого Комітету Рад України з 41 члена було обрано 35 більшовиків: Ф. Сергєєв (Артем), О. Александров, С. Бакинський, Є. Бош, П. Загребельний, А. Іванов, І. Кулик, М. Острогорський, Л. Пятаков, М. Тарногородський та ін. Головою ЦВК Рад України було обрано лівого українського соціал-демократа Н. Медведєва. Оскільки на з’їзді були недостатньо представлені ради селянських депутатів, було визнано за доцільне скликати Всеукраїнський з’їзд рад селянських депутатів, обрати на ньому до ЦВК 20 представників. Це рішення було виконано в січні Всеукраїнською селянською конференцією.

17 грудня ЦВК Рад України оголосив про створення першого радянського уряду України — Народного Секретаріату у складі 10 секретарів, 9 з яких були більшовиками: В. Ауссем, С. Бакинський, Є. Бош, Г. Лапчинський, В. Люксембург, Е. Лугановський, В. Затонський, Ф. Сергєєв (Артем), В. Шахрай. Один народний секретар — С. Терлецький^{15} — був лівим есером. Спочатку уряд парцював під тимчасовим керівництвом Є. Бош.

У рішеннях Першого Всеукраїнського з’їзду втілився вибір ліворадикальних сил, керованих більшовиками, досить широких кіл трудящих утверджувати на своїй землі соціалістичний лад, будувати Українську радянську державу в спілці з російським, іншими народами країни.

Створення і зміцнення Української Республіки Рад означало досить серйозний удар по планах розвитку УНР під проводом Центральної Ради. Боротьба проти останньої вступала у вирішальний етап. Нового напрямку було надано і повсюдному встановленню влади рад.

Звістка про рішення І Всеукраїнського з’їзду рад була схвально зустрінута в багатьох місцях, колективах України. Трьохтисячний мітинг робітників і службовців Харківського залізничного вузла ухвалив 14 грудня 1917 р. резолюцію, в якій, зокрема, говорилось: „Ми, робітники, вітаємо утворений Всеукраїнський ЦВК Рад як нову Радянську владу України — союзника Ради Народних Комісарів”^[1049]. „Всі, хто за владу Рад, тісніше згуртуйтеся навколо Центрального Виконавчого Комітету Рад України — і Центральна рада буде повалена”^[1050], - закликали загальні збори робітників Нелепівського і Щербинівського рудників, що відбулися 19 грудня 1917 р. „Вітаємо Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, а також обраний ним Центральний Виконавчий Комітет, — говорилося в резолюції, - надісланій з 7-ї піхотної дивізії 5-го армійського корпусу. — Геть буржуазну Центральну Раду. Досить національного цькування. Хай живе Всеукраїнська республіка Рад. Хай живе братерство робітників, солдатів і бідніших селян Великоросії й України”^[1051].

Подібних документів в ті дні приймалось багато і періодика, звісно, могла вмістити на своїх сторінках їх певну частину.

З великою увагою ставилися до розвитку процесів на Україні у Петрограді. В написаних у дні роботи І Всеукраїнського з’їзду Рада „Тезах про установчі збори” В. Ленін, зваживши відомі йому факти, заявив: „Останні події на Україні (почасти також у Фінляндії і в Білорусії, як і на Кавказі) свідчать так само про нове групування класових сил, що відбувається в процесі боротьби між буржуазним націоналізмом Української ради, Фінляндського сейму і т. п., з одного боку, і Радянською владою, пролетарсько-селянською революцією кожної з цих національних республік, з другого”^[1052].

Тільки-но надійшли повідомлення про І Всеукраїнський з'їзд Рад, про його рішення утворити Українську радянську республіку, очолюваний В. Леніним РНК негайно, 17 грудня, надіслав ЦВК Рад України телеграму, в якій вітав «утворення в Харкові дійсно народної Радянської влади на Україні, вбачаючи в цій робітничій і селянській Раді справжній уряд Народної Української республіки», і обіцяв урядові братньої Української республіки «повну і всебічну підтримку в справі боротьби за мир, а також у справі передання всіх земель, фабрик, заводів і банків трудящому народу України»1.

Центральна Рада, природно, не лише не визнала рішень І Всеукраїнського з’їзду Рад, а й розгорнула широку пропаганду, спрямовану на спростування їх право чинності.

Водночас керівництво УНР прагнуло переломити ситуацію на свою користь, вдаючись до силових методів. На Румунському фронті був убитий призначений РНК комісар фронту більшовик С. Рогаль, на Південно-Західному — заарештований комісар фронту, член Всеросійського ЦВК Г. Чудновський^{16}. Були заарештовані більшість членів армійських і корпусних ВРК, грубо розганялись Ради, інші революційні організації.

Особливого розголосу набула справа щодо вбивства голови Київського Військово-революційного комітету Л. Пятакова.

Він став більшовиком на фронті у 1916 р. Коли влітку 1917 р. повернувся до Києва, місцевий комітет РСДРП(б) вирішив використати його військовий досвід для роботи серед солдатів Київського гарнізону і розгортання роботи Військової організації при комітеті більшовиків.

У листопаді-грудні 1917 р. Л. Пятаков вів активну агітаційну роботу серед українізованих частин. І не одну з них йому вдалося розпропагувати і перетягти на бік більшовиків. В. Затонський згадував: "Ходили ми на роботу звичайно удвох з Пятаковим Леонідом. З Леоніда був чудовий солдатський агітатор і непоганий організатор. Він усю імперіалістичну війну пробув на фронті, мав чотири солдатських "Георгії" і знав добре солдатів…"^[1053]. А Є. Бош додавала: "Він ні на хвилину не залишався без діла — більшу частину свого часу проводив у казармах, де був агітатором, організатором, просто добрим товаришем, з яким кожному хотілося по-дружньому побалакати. Незвичайна простота, щирість і доступність створили йому величезну популярність у Київському гарнізоні. Солдатські маси ставилися до нього як до свого брата і в їхньому середовищі він користувався великим авторитетом і необмеженою довірою"^[1054].

Авторитет Л. Пятакова стрімко зростав. У першій половині грудня 1917 р. його було обрано до всеукраїнського партійного центру — Головного комітету соціал-демократії України та Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету Рад^[1055].

Політичних суперників немало дратувала популярність більшовика, а його успішна діяльність у солдатському середовищі викликали заздрість і лють. Визрів задум його фізичного знищення.

25 грудня вдосвіта близько четвертої години двоповерховий флігель садиби Пятакових на Кузнечній вулиці, в якому мешкали Леонід, його брат Михайло з дружиною, сестра Віра і його товариш — прапорщик Петро Золотарьов, оточив загін військових. Усіх розбудив настирливий дзвінок. Коли члени сім'ї зібралися на площадці верхнього поверху, Леонід Леонідович спробував з'ясувати, хто розпорядився про обшук, у відповідь почули: "Ми українські солдати — будемо робити трус".

Михайло Леонідович спробував зв'язатись з Генеральним Секретаріатом, та на першому поверсі задзвеніло розбите скло вікон, через які до будинку почали вдиратися вояки, почувся гуркіт висаджуваних дверей. До будинку увірвалося близько півтора десятка чоловік, одягнених у сірі шинелі без будь-яких ознак — погонів і петлиць, озброєних шаблями, револьверами і короткими кавалерійськими гвинтівками. У багатьох шапки були з червоним верхом, як у гайдамаків. Кілька козаків рвонули наверх, вдарили прикладом

Леоніда Пятакова і разом з Петром Золотарьовим і Михайлом зіпхнули його вниз. Командував хорунжий, кашкет якого прикрашали жовтоблакитні стрічки, а жовті лампаси на штанях дозволяли думати про його належність до українізованих формувань Центральної Ради. Та й один з прибулих заявив, що він "Вільний козак".

Розшукували вони Л. Пятакова. А коли той назвав себе, намагаючись відвести біду від своїх близьких, для упізнання голови ВРК з’явився, за всіма ознаками, офіцер, який підтвердив його особу. Після цього козаки схопили Л. Пятакова, а за ним у двір вивели Михайла і прапорщика Золотарьова.

Біля будинку козаки почали чинити самосуд — бити прикладами. Закривавленого Михайла з ушкодженим оком і раною на голові відпустили. Те ж зробили із прапорщиком Золотарьовим. Вище по вулиці, ближче до рогу Кузнечної і Караваєвської вулиці (тепер вул. Л. Толстого) стояли десь із двадцять — двадцять п'ять вершників і санки-візок, у які кинули Л. Пятакова. Козаки від'їхали. У будинку вони вчинили справжній погром: багато цінних речей було пограбовано, ще більше розбито, знищено цінні зоологічні колекції та каталоги до них, які належали Вірі Пятаковій. Все було перевернуто. Виходячи, козаки порубали шаблями телефонний дріт. Та все це мало служити тільки прикриттям головного — арешту голови Київського ВРК.

Звістка про арешт Л. Пятакова (а це вже було втретє за короткий час — двічі до того київським робітникам і солдатам вдавалося виривати з ворожих рук свого товариша) викликала новий спалах протестів. Містом поповзли зловісні чутки.

У раді робітничих депутатів, в окружній та Київській раді солдатських депутатів більшовики, їх прихильники вимагали від лідерів Центральної Ради — голови її Генерального Секретаріату В. Винниченка, генерального секретаря у військових справах М. Порша повідомити про долю Л. Пятакова. Проте останні відповідали, що їм нічого не відомо. 28 грудня від імені Генерального секретаріату М. Порш офіційно заявив про "повну непричетність" до арешту Л. Пятакова і навіть зробив спробу перекласти вину на більшовиків, що було викладено і у повідомленні у пресі.

Невдовзі поширилась чутка, що Л. Пятакова вбито. Рада робітничих депутатів одноголосно ухвалила резолюцію з вимогою про розпуск Центральної Ради та її Генерального секретаріату. З вимогою передачі влади радам виступили і представники українізованих полків в окружній раді солдатських депутатів КВО, висловивши гнівний протест у зв'язку з арештом та зникненням Л. Пятакова.

Під тиском громадської думки Генеральний Секретаріат змушений був утворити 2 січня 1918 р. спеціальну слідчу комісію. Однак її матеріали говорять про те, що, за винятком допиту свідків — близьких голови ВРК та людей, які служили у Пятакових, вона серйозного розшуку не проводила. Пізніше, у листопаді 1918 р., один із офіцерів колишнього українського кінного полку штабс-ротмістр Я. Журавський засвідчив, що наказ про арешт Л. Пятакова він одержав від уряду і хоча заперечував свою участь у самому проведенні арешту, підтвердив, що голова ВРК, відомий більшовик, був убитий його козаками^[1056].

Тіло Леоніда 16 січня 1918 р. знайшли залізничники біля станції Пост-Волинський. Він лежав у полі під кущем у тому ж чорному короткому пальті, яке накинули на нього рідні, коли його виводили з дому, босоніж (встиг взути тільки сандалії, які підвернулись під руку), сіра офіцерська шапка — поруч, у кишені гімнастерки — печатка Військово-революційного комітету Київської ради робітничих і солдатських депутатів. Все свідчило \про те, що розправа відбулася незабаром після арешту.

На тілі були сліди страшних тортур: розбита голова, на правій скроні сліди ударів шаблею, велика рана в лівій частині грудей — воронкоподібний отвір та сліди опіків стеариновою свічкою, долоні обох рук порізані чимось надзвичайно гострим, можливо шаблями, розтрощені фаланги пальців. Георгію Пятакову лікарі пізніше пояснили, що, мабуть, кати висвердлювали шаблею серце, яке ще билося, а жертва конвульсійно хапала руками гострий клинок…^[1057]

Реагуючи на наростання терору, загальноміська конференція РСДРП(б) 27 грудня ухвалила рішення про негайний збройний виступ Центральної проти Ради, від якого довелось відмовитися через явну непідготовленість. Однак зупинити процес боротьби за встановлення влади рад уже ніщо не могло. Рішучість численних організацій трудящих України боротись за встановлення влади рад дедалі могла спиратись і на військовий потенціал радянської Росії. В грудні 1917 р. в Україні почали з’являтися перші збройні формації, надіслані з Півночі, та загони, сформовані з революційно налаштованих фронтовиків.

Провід УНР дав негативну оцінку рішенням харківського з'їзду й, особливо, тим наслідкам, які він мав, ставши зручним приводом для поглиблення кризи, військового протиборства Росії та України.

М. Шаповал стверджує, що, на противагу легітимному Всеукраїнському з'їздові рад у Києві, котрий підтримав владу Центральної Ради, «Москва вже йшла огнем і мечем на Україну й у Харкові вже підготовляла новий "уряд" для України. Так московська соціяльна революція пішла війною на українську соціяльну революцію… Наш режим був соціялістичний. Москва війну затіяла, як бачите з документів, виразно з національних причин, а не соціяльних. Війна була національна, а не соціяльна»^[1058].

М. Грушевський вважає, що проголошення України радянською соціалістичною республікою, скасування всіх розпоряджень Центральної Ради, формування радянських органів влади (Всеукраїнського Центрального Комітету Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, Народного Секретаріату) не мали б наслідків, «коли б, на нещастя, не прорвались до Харкова большевицькі війська, чи краще сказати, банди салдатів, матросів і ріжних наємних хуліганів, які стояли під Білгородом, ніби то пробиваючи собі дорогу на Дін. Їх прихід осмілив і місцеві елементи, розагітовані большевиками; місцева людність була тероризована, українська залога, продержавшись два тижні, кінець кінцем зложила зброю.

Після сього банди большевицьких салдатів і так званих красногвардійців, себто узброєних робітників і всякого иньшого люду, взятого на службу большевиками, замість іти на Дін боротися з контрреволюцією, як казали, стали посуватись по залізницям України, захоплюючи міста і вузли донецького району, відти перекинулись в Катеринославський, почали ширитись в Полтавщині й Херсонщині»^[1059].

В. Винниченко вважав оголошення Народного Секретаріату урядом всієї України дуже виграшним моментом для Радянської Росії: «не вона, мовляв, уже тепер вела війну з Україною, а Харьковський Український уряд боровся проти Київського, тепер, мовляв, це хатня справа самого українського народу. Натуральна річ, що це була тільки одна формальність, бо харківський уряд усі діректіви одержував з Петрограду й вів військові операції силами руського уряду». Водночас, прагнучи до об'єктивності, колишній Голова Генерального Секретаріату зазначав, що «утворення цього Уряду дуже помогло перемозі большевизма на Україні: всі невдоволені елементи зразу знайшли собі в йому організаційний центр і точку обпертя»^[1060].

Розвиває тезу В. Винниченка й Д. Дорошенко, наголошуючи, що від проведення І Всеукраїнського з'їзду Рад «почалося завойовання України большевиками зсередини ніби українськими ж силами і при наявності нового українського уряду — Центрального Виконавчого Комітету Совітів України»^[1061].

Неточність, яку допускає автор у даному разі, кваліфікуючи ВУЦВК як новий український уряд (насправді таким був Народний Секретаріат), — не така суттєва, як інше формулювання цієї ж фрази — «почалося завоювання України більшовиками ніби українськими ж силами». Тут автор припускається відразу двох очевидних помилок, беззастережно вважаючи більшовиків виключно зовнішньою, неукраїнською силою, а суперників Центральної Ради називає «ніби українськими ж силами».

Насправді ж більшовизм в Україні на кінець 1917 р. перетворився на впливову внутрішню силу. І хоча більшість членів РСДРП(б) становили неукраїнщ за походженням, вони були жителями України, вважали себе невіддільною частиною українського суспільства, а не іноземними агентами, провідниками чиєїсь закордонної політики (хоча ніколи й не заперечували проти свого підпорядкування ЦК РСДРП(б)). Тому термін «ніби українські сили» не стільки наближає до з'ясування істини, скільки віддаляє від неї, затушовує дійсність. Власне, такої помилки свого часу припускались і лідери Української Ради.

Останні справді потрапили в скрутну ситуацію. Суперечливість становища й вимушеність багатьох тогочасних вчинків Центральної Ради досить проникливо і водночас лапідарно змальовує Д. Дорошенко. «Серед дуже непевної зовнішньої ситуації, — пише він, — під загрозою московської агресії та більшовицьких повстань на власній території, серед загальної анархії, яка обхопила весь край, паралізувала всяку владу і унеможливлювала часом навіть зносини з периферіями, українському правительству довелося організовувати державний апарат і налажувати нову управу обширною окраїною. Він став властиво перед надзвичайно складним і тяжким завданням: з одного боку, уряд ставив собі завдання здійснити на Україні соціялістичний лад, по неволі рівняючись при тім по зразку большевицького експерименту, бо большевики тут же на Україні і в самій столиці вели невпинну і отверту проповідь здійснення соціалізму так, як він уже здійснювався в Московщині, й кололи очі українцям, що їхня Ц. Рада — буржуазна і контрреволюційна; з другого боку, треба було запровадити хоч який-небудь лад і хоч який-небудь спокій взагалі, щоб мати змогу перевести організацію державного життя, бо Україна фактично вже зробилась самостійною державою, хоч українські політики і твердили про федерацію та намагались створити якийсь «однородно-соціалістичний» центральний уряд.

Оця необхідність — під тиском большевиків і власних соціалістичних партій — одночасно переводити соціальні реформи як найглибшого значіння і в той же час організовувати державу й старатись піддержати такий-сякий лад в країні, робила те, що в своїй законодавчій і організаційній діяльности українське правительство не могло взяти якоїсь сталої лінії, хиталось, часто суперечило само собі і зрештою опинялось супроти хвиль революційної стихії в безпомічному і безпорадному стані, губило всякий грунт під ногами»^[1062].

Навколо участі російських червоногварційських та солдатських загонів у боях в Україні у грудні 1917 р. — січні 1918 р. з того ж часу до наших днів точиться чимало суперечок. Далеко не завжди вони мають неупереджений науковий характер, що змушує ще раз звернутися до найголовніших фактів.

Уважаючи основною загрозою для радянської влади наприкінці 1917 р. каледінський заколот на Дону, В. Ленін ще 5 грудня доручив командуючому Петроградським військовим округом В. Антонову-Овсієнку^{17} підібрати за угодою з головноверхом М. Криленком і наркомом військових справ М. Подвойським кандидата на пост командуючого військами, що діятимуть проти контрреволюції на Півдні країни, іпогодився з пропозицією Антонова-Овсієнка призначити його самого на цей пост^[1063].

Документи свідчать, що В. Леніна та РНК у даному випадку непокоїло передусім становище на каледінському фронті. Щодо Центральної Ради, то проти неї до часу рішучі кроки не здійснювались. Навпаки, Раднарком з ініціативи свого голови терміново, 6 і 7 грудня, розглянув на своїх засіданнях пропозицію Українського революційного штабу Петроградської крайової військової ради про мирне вреіулювання конфлікту між Центральною Радою й РНК^[1064].

Показово, що В. Ленін, обговоривши 8 грудня з В. Антоновим-Овсієнком плани боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії, власноруч написав йому посвідчення, згідно з яким В. Антонов-Овсієнко уповноважувався «для загального керівництва операціями проти каледінських військ і їх пособників»^[1065]. Наступного дня голова РНК запропонував представникові більшовиків України С. Бакинському, що саме перебував у Петрограді, негайно виїхати до Харкова, куди прямував В.Антонов-Овсієнко для сприяння налагодженню ділових, товариських стосунків між комісаром по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії і місцевими партійними та господарськими працівниками^[1066].

11 грудня у розмові по прямому проводу з М. Криленком В. Ленін дав указівку вжити «всіх заходів, аж до найреволюційніших, для найенергійнішого руху військ і притому у великій кількості» в район Харкова для відсічі каледінським заколотникам^[1067].

На цей час у В. Антонова-Овсієнка склався загальний план боротьби з контрреволюцією на Півдні. Суть його полягала в тому, щоб усі сили, які могли виступити проти Каледіна, враховуючи також і революціонізовані частини з Південно-Західного і Румунського фронтів, а також військові формування з інших фронтів і червоногвардійські загони з Радянської Росії, спрямувати на Харків, а звідти рушити на Ростов і Новочеркаськ^[1068].

У перспективі планувалися військові дії і проти Києва — політичного центра України, та вони відкладалися на невизначений термін, необхідний для попереднього збору військових сил. Застраховуючись від непередбаченого повороту подій, В. Антонов-Овсієнко домовився з М. Криленком про те, щоб жодного руху військ з фронту в східному напрямі, тобто на Київ, не здійснювалось без згоди командуючого по боротьбі з контрреволюцією на Півдні^[1069].

Таким чином, про військові дії проти військ Центральної Ради ні з боку Раднаркому, ні тих сил, які групувалися навколо місцевих більшовиків, у грудні мови не було. Навіть більше: Раднарком намагався проводити переговори з Центральною Радою. Певні надії пов'язувалися, зокрема, з тим, що від Раднаркому їх було доручено вести В. Кареліну, І. Штейнбергу, П. Прош'яну — лівим есерам, що входили до уряду. Навіть після І Всеукраїнського з'їзду Рад, пообіцявши ВУЦВК повну підтримку і додержуючись цієї лінії, Рада Народних Комісарів одночасно продовжувала курс на ліквідацію конфлікту з Центральною Радою. На засіданні РНК 19 грудня були обговорені доповіді П. Прош'яна про його відвідини Києва і попередні переговори з Радою, Й. Сталіна — про становище в Україні, В. Кареліна — про переговори з делегатами від України, В. Менжинського — про фінансові питання. В результаті була ухвалена підготовлена В. І. Леніним резолюція:

«Вислухавши доповідь товариша Прош'яна, що мав як делегат від селянського з'їзду розмову з Винниченком, Грушевським і Поршем та іншими, як офіціальними представниками Ради, і взявши до уваги, що ці офіціальні представники Ради висловили принципіальну готовність почати переговори про угоду з Радою Народних Комісарів на началах визнання Радою Народних Комісарів незалежності народної Української республіки і визнання Радою контрреволюційності Каледіна та його пособників; узявши далі до уваги, що Рада Народних Комісарів завжди і безумовно визнавала право всякої нації, в тому числі й української, на незалежне державне існування; що всяка спроба усунути війну з Радою, коли б Рада визнала контрреволюційність Каледіна і не заважала війні проти нього, безумовно, бажана; висловлюючи своє переконання в тому, що тільки Ради української селянської бідноти, робітників і солдатів можуть створити на Україні владу, при якій сутички між братніми народами будуть неможливі;

Рада Народних Комісарів, уважаючи в той же час за доцільне розпочати ділові переговори з Радою з метою усунення тих сутичок, які викликані були політикою Ради щодо загального фронту і контрреволюційного повстання Каледіна, постановляє: запропонувати Раді переговори про угоду на вказаних началах і намітити, як один з пунктів, де було б, мабуть, найзручніше вести переговори, міста Смоленськ або Вітебськ»^[1070].

Повний текст наведеного документа свідчить, що Раднарком понад усе непокоїло, як позбутись ворожості з боку Центральної Ради, домогтися від неї хоча б невеликої прихильності у боротьбі РНК проти Каледіна.

Звісно, радянський уряд Росії не міг не враховувати і того факту, що Центральна Рада перебувала у стані найгострішого конфлікту з Народним Секретаріатом, і тому доручив Й. Сталіну провести з Всеукраїнським ЦВК відповідні консультації, що й було зроблено. Вже в ніч з 20 на 21 грудня народний комісар у справах національностей зробив доповідь про переговори^[1071].

Тим часом різні верстви політично активного населення України дедалі виразніше й твердіше заявляли про свою готовність до крайніх заходів у боротьбі проти Центральної Ради. Досить яскраво це засвідчили повідомлення делегатів з фронтів на об'єднаному засіданні ВЦВК, Петроградської Ради і загальноармійського з'їзду 19 грудня 1917 р.: «Три армії на Південно-Західному фронті заявили, що накази Петлюри вони не визнають і підпорядковуються тільки Раді Народних Комісарів і тов. Криленку»; а представник VIII-ої армії Румунського фронту зазначив: «Солдатські маси дедалі більше проймаються усвідомленням контрреволюційного характеру буржуазно-українських замірів»^[1072].

Такі настрої виявлялись дедалі виразніше. Аналізуючи їх, «Правда» 28 грудня 1917 р. в спеціальній статті зазначала: «Незважаючи на всі намагання, Центральній Раді не вдається посіяти розбрату між українськими і російськими робітниками… Серед солдатів-українців визріває невдоволення Центральною радою і Генеральним секретаріатом, контрреволюційна політика яких стає очевидною для трудящих мас»^[1073].

Звичайно, настрої мас виливалися й у конкретні дії, реалізовувались в інтенсифікацію процесу повсюдного встановлення влади рад. У цьому процесі брали участь і сили, які ВУЦВК, Народний Секретаріат, Верховний головнокомандуючий по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії спрямовували в ті чи інші місця. Масштаби такої участі визначалися низкою факторів, зокрема тими обмеженими можливостями, які були у радянського центру в Харкові. Це загони Червоних козаків, червоногвардійців, революційні робітники, солдати, матроси, що прибували з фронтів та з радянської Росії. Загалом з боку радянського уряду України взимку 1918 р. у бойових діях брали участь понад 150 тис. чоловік: близько 120 тис. червоногвардійців, 6–7 тис. солдатів, об'єднаних у перші революційні армії (незважаючи на гучні назви, насправді це були досить нечисленні військові з'єднання, якими командували Р. Берзін і С. Кудинський), а також 32 тис. революційних солдатів з Радянської Росії (серед них, до речі, також було чимало українців)^[1074]. Прагнення відмежуватись від тих авторів, які свідомо перевищують масштаби участі російських військ у громадянській війні в Україні, продиктовано зовсім не намаганням хоч якоюсь мірою виправдати дії останніх (уже той факт, що вони зрештою опинились у Києві, тоді як жоден український солдат не переступав російського кордону, говорить сам за себе). Важливо зовсім інше — лише максимально точний, об'єктивний аналіз політичних реалій здатен забезпечити найвищу науковість висновків з минулого досвіду.

Варто також урахувати, що згадані революційні армії долали великі труднощі й перешкоди з боку противників, перш ніж досягали визначених пунктів військового протиборства. Хоч би яким це здавалось, на перший погляд, парадоксальним, проте, створюючи перешкоди для відправки на Дон більшовизованих частин з фронту, Центральна Рада домоглася врешті-решт збільшення чисельності військ, які залишались у незначному віддаленні від Києва, і кінець-кінцем у вирішальний момент вони були використані саме для наступу на головну цитадель Ради^[1075].

Переважну більшість червоногвардійських загонів, що прибули з Радянської Росії (близько 20 тис. бійців), було спрямовано на каледінський фронт. І лише третина з них брали участь у бойових діях проти сил Центральної Ради^[1076]. Причому частина російських червоногвардійців була змушена ввійти у пряме збройне зіткнення з гайдамаками на Катеринославсько-Олександрівському напрямі, оскільки він виявився фактично флангом каледінського фронту і тут виявляли велику активність козачі частини, що прямували на Дон.

Усі ці факти добре відомі кожному історикові і дістають свою адекватну оцінку. Так, італійський дослідник Дж. Боффа, зокрема, вказує: «В перший час більшовики намагалися налагодити контакти і з Українською радою.

Разом з тим було б невірно вбачати в сепаратистських тенденціях 1917–1918 рр. лише простий прояв волі до самовизначення. Сказати, що націоналістичні течії, які відбивали в основному політичні прагнення буржуазної інтелігенції, являли собою течії меншості, також було б недостатнім: Ради в цих районах ще не мали підтримки більшості. Й ті, й інші вели політичну боротьбу за зміцнення своєї бази, причому результат цієї битви був ще не ясним. Складність скоріше полягала в тому, щоб установити, в якій мірі вимоги відокремлення дійсно слугували вираженням національних почуттів і в якій являли собою просте прикриття буржуазної реакції проти пролетарської революції в Росії. Центральна рада шукала союзу з козаками Каледіна, прекрасно знаючи, що в їхній особі вона має справу з непримиренними ревнителями «єдиної і неподільної» Російської імперії. Розрив з більшовицьким урядом відбувся саме за цими мотивами»^[1077].

Думається, що це якраз той випадок, коли коментарі справді зайві.

Повертаючись же до фінальної стадії переговорного процесу між Петроградом і Києвом, слід зупинитися на тому, що питання про останні вищезгадані пропозиції РНК, про відповідь (ноту) Ради 29 і З0 грудня 1917 р. вносилось до порядку денного засідань більшовицького уряду. Після тривалих дебатів (у обговоренні брали участь 13 осіб, серед них — О. Шляпников, В. Менжинський, А. Луначарський, Й. Сталін, П. Прош'ян, П. Дибенко, О. Шліхтер та ін. В. Ленін виступав 7 разів) РНК ухвалив підготовлену її Головою постанову: «Рада Народних Комісарів уважає відповідь Ради настільки невиразною і ухильною, що вона межує зі знущанням. Основним джерелом незгоди з Радою була та обставина, яку Рада Народних Комісарів ясно вказала в своєму першому зверненні до Ради з пропозицією мирних переговорів. Саме в цьому зверненні було сказано, пряма чи посередня підтримка Радою каледінців є для нас безумовною підставою для воєнних дій проти Ради. Навколо Каледіна групуються контрреволюційні елементи з поміщиків і буржуазії, що зібралися з усіх кінців Росії. Проти Каледіна стоїть явно більшість селян і трудового козацтва навіть на Дону. Визнання Радянської влади більшістю населення Росії, й у першу чергу трудящих мас усіх націй, є очевидний для всіх факт. У самій Україні революційний рух українських трудящих класів за повний перехід влади до Рад набирає все більших розмірів й обіцяє перемогу над українською буржуазією в найближчому майбутньому.

Ухилення Ради від відповіді на питання про те, чи припиняє вона пряму й посередню підтримку каледінців, зриває розпочаті нами мирні переговори і покладає на Раду всю відповідальність за продовження громадянської війни, яку розпочали буржуазні класи різних націй і яка цілком безнадійна, бо величезна більшість робітників, селян і армії рішуче стоїть за соціалістичну радянську республіку.

А національні вимоги українців, самостійність їхньої народної республіки, її право вимагати федеративних відносин Рада Народних Комісарів визнає повністю, і вони ніяких спорів не викликають»^[1078].

Постанова РНК від З0 грудня 1917 р. стала віхою, яка позначила зміну в тактиці Рад наркому. Незгода Української Ради порвати з Каледіним розцінювалась як «безумовна підстава для воєнних дій проти Ради», констатувався факт провалу мирних переговорів і визнавався стан продовження громадянської війни.

Переведення акцентів з миролюбства на войовничість означало переростання конфлікту у нову якісну фазу, невідворотне наближення рішучої розв’язки. Однак часу на те в році, що спливав, уже не залишалось, а відтак фінал трагедії відкладався на новий, 1918 рік…

КІЛЬКА АБЗАЦІВ ЗАМІСТЬ ЗАКЛЮЧЕННЯ

1917 рік добігав кінця ще в більших тривогах і невизначеності, ніж починався.

Війна, попри всі сподівання, так і не завершилася. Її згубна виснажливість досягла катастрофічних масштабів, поглиблюючи всезагальну кризу настільки, що, здавалось, того не могла витримати жодна економіка, жодна державна система, жоден народ.

Революція, яку багато хто чекав зі світлими надіями, породила в Україні такі гострі суперечності, переплела їх у такий тугий вузол, що перспектива розв’язки видавалась надто непевною, туманною, навіть примарною.

За цих обставин українська нація, що пережила небувалий злет, здійснила воістину гігантські кроки у власному відродженні, розвої, державотворенні, могутньо увірвалась у геополітичний простір, на кінець року перебувала на історичному революційному роздоріжжі. Ближчі тижні і навіть дні повинні були стати вирішальними, дійсно доленосними.

Особливої ваги набув суб’єктивний чинник. Звісно, революціонери — люди в більшості романтичні, схильні до ідеалізму. Вони, як правило, беззавітно вірять у правоту своїх поглядів, у правильність обраного шляху, не шкодуючи зусиль, прагнуть досягнення обраної мети. Безперечно, М. Грушевський, В. Винниченко, О. Шульгин, М. Порш, В. Голубочич, М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал, інші вожді Української революції були щиро переконані в тому, що національна ідея, національна справа подолають всі труднощі й перешкоди, врешті восторжествують.

Однак, не менша віра у власну правоту і в обов’язкове торжество ідеалів соціалістичної революції надихала й більшовиків, серед яких також було чимало тих, кому не бракувало таланту, знань, волі. І навряд чи що могло змусити М. Скрипника, В. Затонського, Є. Бош, Ю. Коцюбинського, Е. Квірінга, Г. Лапчинського, Ф. Сергеєва (Артема) змінити курс, який вони вимріювали все життя, і який уже ставав реалією. Вони буквально щоденно примножували свій вплив на маси, упевнено й послідовно домагалися встановлення радянської влади.

У вирішальному двобої, що невідворотно наближався, могло й не виявитися переможця. Не виключеним був варіант, за якого результатом смертельного зіткнення скористалась би якась третя сила…

Отже рік, що вже стояв на порозі. рік 1918, обіцяв бути особливим, справді важкопрогнозованим, проте неминуче дуже насиченим подіями. Навіть ті, хто раніше ніколи не цікавився політикою, свідомо від неї дистанціювався, а то й відчував відверту огиду, тепер чуйно прислухалися до суспільно значимих новин і боялися навіть собі подумки зізнатися, що десь у глибині душі сподіваються на новорічне диво — на поліпшення ситуації, на спокій, на мирне залагодження проблем…

Довідки

1

Довідка: Грушевський Михайло Сергійович (17.ІХ.1866, м. Холм Люблінської губ., нині Хелм, Польща — 25.ХІ.1934, Кисловодськ, РСФСР) — видатний український вчений, політичний дія. Після закінчення Київського університету і захисту магістерської дисертації — ординарний професор кафедри всесвітньої історії зі спеціальним оглядом історії Східної Європи (фактично — кафедра історії України) Львівського університету. Один з керівників Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка, співредактор „Літературно-наукового вісника”, керівник Українського національного товариства в Києві (1906 р.). Сформував самостійну „історичну школу”, яка в основу досліджень клала національний принцип і неонародницькі орієнтації.

Один з організаторів і керівників Української народно-демократичної партії (1899, Галичина). Поряд із плідною науковою роботою (автор біля 2000 праць, найвідомішою з яких стала фундаментальна „Історія України — Руси” — вийшло 10 томів) постійно займався громадською діяльністю. Запропонував конституційний проект перебудови Росії на основі обласного і національно-територіального самоврядування. Відстоював доцільність широкої національно-територіальної автономії України у федеративній демократичній республіці Росія.

Один з лідерів Товариства українських поступовців. Підтримував постійні зв’язки з ліберальними колами російських політиків, виступав за створення єдиного фронту опозиційних сил. У роки війни — „пораженець”.

(обратно)

2

Довідка: Антонович Дмитро Володимирович (14.ІІ.1877, Київ — 12.Х.1945, Прага) — український історик мистецтва і театру, політичний діяч. Після закінчення Харківського університету керував низкою театральних труп. Один із засновників Революційної української партії (1900), редагував низку партійних видань. У роки війни створив із членів РУП групу на платформі СВУ.

Відіграв особливо важливу роль у створенні і становленні Центральної Ради, на першому етапі був заступником (товаришем) її голови. Член Бюро ЦК УСДРП (1917), міністр морських справ, міністр мистецтв УНР (1918). Брав участь у створенні Української Академії Наук і Академії мистецтв (1918). Очолював українську дипломатичну місію в Італії. З 1921 — на еміграції. Один з фундаторів Українського вільного університету у Празі, його ректор (1928–1930, 1937–1938), ініціатор створення і директор Музею визвольної боротьби (1915, Прага). Автор численних наукових праць.

(обратно)

3

Довідка: Пятаков Георгій Леонідович (6(18).VIII.1890, Маріїнський цукровий завод біля с. Городище Черкаського повіту Київської губернії — 31.І.1937, Москва) — діяч Комуністичної партії і радянської держави. Походив з багатої родини. Навчаючись на юридичному факультеті Петербурзького університету, в 1910 р. вступив до РСДРП. За революційну діяльність був виключений з університету і висланий до Києва, де війшов до місцевої організації більшовиків, з весни 1912 р. очолив місцевий партійний комітет.

Після арешту і суду був висланий на довічне поселення до Іркутської губернії, однак здійснив втечу до Швейцарії, де взяв участь у Бернській конференції (1915), активно співпрацював з європейськими лівими соціал-демократами, брав участь у виданні партійної літератури. Займав осібну позицію і вів затяжні дискусії з В. Леніним з ключових питань теорії імперіалізму, стратегії соціалістичної революції, шляхів розв’язання національного питання.

(обратно)

4

Довідка: Оберучев Костянтин Михайлович (1865–1929) — військовий діяч, полковник російської армії, командир гарматної бригади. За участь в революційному русі в 1907 р. був звільнений з військової служби, емігрував до Швейцарії. Співробітничав у журналі “Киевская старина”. Після повернення до Києва на початку 1917 р. був заарештований, однак у березні звільнений разом з іншими політичними в’язнями. Вступив у партію соціалістів-революціонерів, був призначений комісаром Київської військової округи, а з травня 1917 р. став її командуючим. Звільнений з останньої посади в листопаді 1917 р. рішенням Генерального Секретаріату УНР.

(обратно)

5

Довідка: Капкан Юрій Євгенович (1875-?) — військовий діяч, підполковник російської армії. Командир Першого українського полку ім. Б. Хмельницького. На І Всеукраїнському військовому з’їзді обраний членом Українського генерального військового комітету, а відтак автоматично став членом Центральної Ради. Наприкінці 1917 р. — командир Першої Сердюцької дивізії, був призначений командуючим збройними силами УНР на протибільшовицькому фронті. Полковник армії УНР, у 1919 р. — інспектор піхоти армії УНР.

(обратно)

6

Довідка: Ворошилов Климент Єфремович (23.І.1881, село Верхнє Бахмутського повіту Катеринославської губернії — 2.ХІІ.1969, Москва). Походив з робітничої сім’ї. Освіта — двокласна приходська школа. З 1903 р. — член більшовицької партії. З 1904 р. — член Луганського комітету РСДРП. До революції неодноразово заарештовувався, засуджувався до різних строків ув’язнення і заслань. Кілька разів міняв місце ведення партійної роботи. Брав участь в Лютневій революції. Був обраний до складу Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів. Наприкінці березня 1917 р. повернувся до Луганська. Невдовзі очолив Слов’яносербське повітове бюро рад і редакцію газети “Донецкий пролетарий”. Був обраний гласним Луганської міської думи, а згодом її головою.

(обратно)

7

Довідка: Крейсберг (Ісааков) Ісаак Миронович (1898 — 16.І.1919, Полтава) — учасник боротьби за владу рад в Україні. Член більшовицької партії з 1914 р. Після Лютневої революції — секретар Київського комітету РСДРП(б), член виконкому ради робітничих депутатів, член ревкому під час жовтневого (1917 р.) і січневого (1918 р.) збройних повстань у Києві. В січні-лютому 1918 р. — народний секретар фінансів в уряді радянської України. На Таганрозькій партійній нараді (квітень 1918 р.) обраний до складу Оргбюро по скликанню І з’їзду КП(б)У. Делегат з’їзду, член ЦК КП(б)У. В часи гетьманату — в підпіллі, член Одеського ревкому, президії Харківської ради робітничих депутатів, один з керівників збройного повстання за владу рад в Катеринославі у грудні 1918 р. Розстріляний петлюрівцями.

(обратно)

8

Затонський Володимир Петрович (1888–1938) — діяч більшовицької партії. Походив із сім’ї волосного писаря, в 1912 р. закінчив Київський університет. У соціал-демократичному русі з 1905 р., меншовик. В роки Першої світової війни — меншовик-інтернаціоналіст. З березня 1917 р. — член РСДРП(б). З травня 1917 р. — член Київського комітету більшовиків. Член ревкому і один з керівників жовтневого (1917 р.) повстання в Києві. З листопада 1917 р. — голова Київського комітету партії. В першому уряді радянської України — народний секретар освіти.

(обратно)

9

Довідка: Рафес Мойсей Аронов — Гіршев (Григорович) — (1883–1942) — єврейський політичний діяч, публіцист. Член ЦК Бунда, член Центральної Ради і Малої Ради. З липня 1917 р. — генеральний секретар державного контролю в Генеральному Секретаріаті. З 1919 р. — лідер лівого крила Бунда, Комфарбунда, згодом — член КП(б)У.

(обратно)

10

Довідка: Іванов Андрій Васильович (1888–1927) — діяч Комуністичної партії і радянської держави. Член більшовицької партії з 1906 р. Робітник заводу „Арсенал”. В 1917 р. — член Київського комітету РСДРП(б), ради робітничих депутатів, заступник голови профспілки металістів, член Центральної ради фабзавкомів Києва. Делегат VI з’їзду РСДРП(б). Під час жовтневого (1917 р.) збройного повстання в Києві — голова ревкому. Один з керівників київського січневого (1918 р.) збройного повстання. З грудня 1917 р. — член ЦВК рад України, у березні-квітні 1918 — член президії ЦВК, народний секретар внутрішніх справ радянської України. В 1918 р. — член Всеукраїнського Центрального Військово-Революційного Комітету, який керував повстанською боротьбою проти гетьманату і австро-німецьких окупантів. В 1919–1920 рр. — заступник голови, голова Київського губвиконкому, з листопада 1920 р. — голова Харківського губвиконкому. Далі — на партійній і радянській роботі. В 1925–1927 рр. — секретар Ради Союзу ЦВК СРСР. З 1919 р. — член ЦК КП(б)У, 1920 р. — кандидат у члени, 1921 р. — член Політбюро ЦК КП(б)У.

(обратно)

11

Довідка: Каледін Олексій Максимович (1861–1918) — генерал від кавалерії. В 1916–1917 рр. — командуючий VIII армією Румунського фронту. Через воєнні невдачі в травні 1917 р. усунутий з посади. 17 червня 1917 р. обраний отаманом Війська Донського. Активний учасник корніловської змови. 25 жовтня 1917 р. очолив антирадянський заколот, перетворивши козачі формування на головну воєнну загрозу Радянській Росії. У грудні 1917 р. разом з М. Алексєєвим і Л. Корніловим склав „тріумвірат” — керівний орган антисоціалістичних сил на Півдні Росії. Заколотники спробували захопити Донбас, однак революційні загони й червоногвардійці під командуванням Надзвичайного Комісара по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії зустрічним ударом розбили основні козачі формування й придушили заколот. 11 лютого 1918 р. А. Каледін покінчив життя самогубством.

(обратно)

12

Довідка: Бакинський Сергій (Бернгейм Людвіг Маркович (1886–1939) — професіональний революціонер. Член більшовицької партії з 1904 р. З вересня 1917 р. — член Південно-Західного обласного комітету РСДРП(б). У листопаді 1917 р. відряджений обласним комітетом до Петрограда для погодження з ЦК РСДРП(б) питань, пов’язаних з об’єднаннями більшовицьких організацій України в республіканському масштабі і створенням крайового центру. У грудні прибув до Харкова для участі в боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії. Обраний І Всеукраїнським з’їздом Рад членом ЦВК Рад України, призначений народним секретарем міжнаціональних справ. У роки громадянської війни — на керівних посадах, згодом на профспілковій, господарській роботі.

(обратно)

13

Довідка: Криленко Микола Васильович (1885–1938) — радянський державний і партійний діяч. Народився на Смоленщині. Навчаючись на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету, в 1904 р. вступив у більшовицьку партію. В 1909 р. закінчив університет, був на нелегальній партійній роботі, кілька разів заарештовувався, деякий час перебував у еміграції. Вдруге вступив до Петербурзького університету на юридичний факультет, однак державні екзамени склав у 1914 р. екстерном у Харківському університеті, де перебував як адміністративно висланий. В роки імперіалістичної війни — мобілізований до армії, прапорщик. В 1917 р. — голова полкового, дивізійного, армійського комітетів ХІ армії Південно-Західного фронту. Учасник липневих подій в Києві, зазнав арешту.

Був обраний членом Всеросійського бюро військових організацій при ЦК РСДРП(б). Учасник Жовтневого збройного повстання в Петрограді, член Петроградського ВРК, делегат ІІ Всеросійського з’їзду рад, обраний членом ВЦВК. Війшов до складу першого радянського уряду як член комітету з військових і морських справ.

9 листопада 1917 р. призначений Верховним головнокомандуючим. Був обраний депутатом Установчих зборів від Південно-Західного й Румунського фронтів. Керував ліквідацією антирадянських заколотів і обороною радянської республіки в перші місяці її існування. Через суперечності у питаннях формування радянської армії у березні 1918 р. залишив посаду, далі працював у сфері організації суду і прокуратури, де займав керівні посади.

(обратно)

14

Довідка: Зінов’єв Григорій Євсійович (справжнє ім’я — Радомишльський Овсій — Герцен Аронович, 29.Х.1883 р., Єлисаветград, Херсонської губернії — 25.VIII.1936, Москва). Походив із міщан. Одержав домашню освіту. З кінця 90-х років — у революційному русі. В 1901 р. вступив у РСДРП. З 1903 р. — більшовик. Вів революційну роботу, заарештовувався, кілька разів виїжджав за кордон. Навчався на хімічному та юридичному факультетах Бернського університету. З 1908 р. постійно в еміграції. Повернувся в Росію у квітні 1917 р.

Член ЦК РСДРП, редколегії „Правды”, член ВЦВК і виконкому Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів. Після липневих подій перейшов на нелегальне становище. Висловлювався проти проведення жовтневого повстання в Петрограді, відстоював ідею „комбінованого типу республіки” — ради й Установчі збори, виступав за „однорідно-соціалістичний уряд”. На деякий час виходив зі складу ЦК, на деякий час у листопаді-грудні 1917 р. приїжджав в Україну. З 13.ХІІ.1917 р. до кінця 1925 р. — голова Петроградської ради. В 20-ті роки у вищих ешелонах партійного керівництва СРСР, учасник багатьох партійних опозицій, кілька разів виключався і знову відновлювався в ВКП(б). Репресований.

(обратно)

15

Довідка: Терлецький Євген Петрович (1892–1938) з учасник революційного руху в Україні. З 1910 р. — есер, з 1917 р. — лівий есер, з 1918 р. — боротьбист. У 1920 р. — член КП(б)У. В квітні-грудні 1917 р. — член Полтавської ради робітничих і солдатських депутатів. У грудні 1917 р. — квітні 1918 р. — член ЦВК Рад України, народний секретар земельних справ. Був членом української радянської делегації на Брестській мирній конференції. У квітні-липні 1918 р. — член Всеукраїнського бюро для керівництва повстанською боротьбою проти австро-німецьких окупантів („Повстанської Дев’ятки”). З грудня 1919 р. — член Всеукраїнського революційного комітету. У 1920–1922 рр. — нарком юстиції УРСР, член ЦК КП(б)У. З 1922 р. — на дипломатичній, партійній і радянській роботі.

(обратно)

16

Довідка: Чудновський Григорій Ісакович (1890–1918) — член РСДРП(б) з 1917 р., до цього — меншовик-партієць, „міжрайонець”. Працював у Військовій організації при ЦК РСДРП(б), за її дорученням вів революційну роботу в ХІ армії Південно-Західного фронту. Член Петроградського ВРК, один з керівників штурму Зимового палацу. На ІІ Всеросійському з’їзді рад обраний членом ВЦВК. У листопаді 1917 р. призначений РНК надзвичайним комісаром Південно-Західного фронту. У грудні заарештований органами Центральної Ради і ув’язнений в „Косому капонірі” в Києві. Після встановлення в Києві радянської влади — комісар міста по цивільному управлінню. З лютого 1918 р. — командир загону, який вів боротьбу з австро-німецькими окупантами на Київщині й Полтавщині. Загинув у бою під Люботином у квітні 1918 р.

(обратно)

17

Довідка: Антонов-Овсієнко Володимир Олександрович (справжнє прізвище — Овієнко, 9.ІІІ. 1883 р., Москва). Походив із родини офіцера. В 1901 р. закінчив Воронезький кадетський корпус і вступив до Миколаївського військово-інженерного училища в Петрограді. Через відмову скласти присягу був звільнений з вузу та заарештований. В 1902–1904 рр. навчався у Володимирському піхотному юнкерському училищі в Петрограді, яке закінчив у чині поручика. В 1902 р. став членам РСДРП (меншовик), брав активну участь у першій російській революції. Постійно вів підпільну партійну, військово-бойову роботу. Неодноразово заарештовувався й засуджувався, одного разу до страти, заміненої двадцятьма роками каторги. В 1910 р. емігрував, брав активну участь у виданні бойових соціал-демократичних видань. В роки імперіалістичної війни — інтернаціоналіст. Після повернення в 1917 р. в Росію вступив до лав більшовиків, працював у військовій організації при ЦК РСДРП(б) в Фінляндії. Після липневих подій заарештований провів місяць у тюрмі „Кресты”. Обраний до Установчих Зборів. В жовтні 1917 р. — секретар Петроградського ВРК, один з керівників штурму Зимового палацу. Член президії ІІ Всеросійського з’їзду Рад. Війшов до складу РНК як член Комітету з військових і морських справ.

В грудні 1917 р. — травні 1918 р. В. Антонов-Овсієнко — комісар по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії. Керував розгромом каледінщини, наступом на Київ радянських військ, організацією відсічі австро-німецьким окупантам.

В листопаді 1918 р. — червні 1919 р. командуючий групою військ Курського напрямку, Українського фронту. Член Ради Оборони УРСР, Реввійськради республіки. Після громадянської війни — на військовій і дипломатичній роботі. Репресований.

(обратно)

Примітки

1

(1) Ленін В.І. Доповідь про революцію 1905 року // Повне зібр. Тв. — Т. 30. — С. 328.

(обратно)

2

(2) Цит. за: Шатров М., Логвинов М. Фехраль. Роман-хроника в документах и письмах. — М., 1989. — С. 37.

(обратно)

3

(3) Див.: Платонов О.А. Тернорьій венец России. Николай II в секретной переписке. — М., 1996. — С. 593–664.

(обратно)

4

(4) Старцев В. Время открывать то, что не могла найти и царская полиция // Родина. — 1989. - № 9. — С. 75–80.

(обратно)

5

(5) Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. - № 9. — С. 133.

(обратно)

6

(6) Історія України. Навчальний посібник. Вид. 3-е, доповнене і перероблене. — К., 2002. — С. 208.

(обратно)

7

(7) Там само.

(обратно)

8

(8) Там само; Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Вип. IV. — К., 2002. — С. 9.

(обратно)

9

(9) Історія України. — С. 209.

(обратно)

10

(10) Большевики в годы империалистической войны 1914 — февраль 1917: Сб. документов местных партийных организаций. — М., 1939.-С. 161.

(обратно)

11

(11) Див.: Варгатюк П.Л., Солдатенко В.Ф., Шморгун П.М. В огне трех революцій. Из истории борьбы большевиков Украины за осуществление ленинской стратегии и тактики в трех российских революциях. —

К., 1986.-С. 282–284.

(обратно)

12

(12) Рабочее движение в 1917 году: Сб. документов. — М., 1926. — С. 20, 22; Варгатюк П.Л., Солдатенко В.Ф., Шморгун П.М. Назв. Праця. — С. 284–285.

(обратно)

13

(13) Цит. за: Соловьев М.Е. Большевики и Февральская революція 1917 г. — М., 1980. — С. 121.

(обратно)

14

(14) Сорокин Петирим. Страницьі из русского дневника // Р убеж. Альманах социальньїх исследований. — 1991.

-№ 1.-С. 58.

(обратно)

15

(15) Правда.- 1917.-23 марта.

(обратно)

16

(16) Лейберов И. П. На штурм самодержавия: Петроградский пролетариат в годы первой мировой войны и

Февральской революции (июль 1914 — март 1917 г.) — М., 1079. — С. 273–274.

(обратно)

17

(17) Русский исторический архив. — 1929. Сб. 1. — Прага, 1929. -С. 53.

(обратно)

18

(18) Детально, день за днем події в Петрограді прослідковуються в книгах: Заславский Д. О. и Канторович В. А. Хроника Февральской революции. Том первый. 1917 г. Февраль-май. (Пгрд. 1924. - с.); Бурджалов 3. Н. "Вторая русская революция. Восстание в Петрограде» (М., 1967. — С. 94–241); Соловьев И. Е. «Большевики в Февральской революции 1917 года» (М., 1980. — С. 98–116); другий том тритомника "Исторический опит трех российских революцій" — "Вторая буржуазно-демократическая революція в России" (М., 1986. — С. 152–207); Шатров М., Логвинов В. Фехраль. Роман-хроника в документах и монологах (М., 1989. - 256 с.); Суханов Н. Н. Записки о революции: В 3-х т. Т. 1. Кн. 1–2 (М., 1991. — 383 с.); Шляпинко А. Г. Канун семнадцатого года. Семнадцатый год. Кн. 1–2. (М., 1992. — 496 с.).

(обратно)

19

(19) Цит. за: Бурджалов 3. Н. Назв, праця. — С. З 11.

(обратно)

20

(20) Милюков П. Н. Воспоминания. — Т. 2. — Нью-Йорк, 1955. — С. 309.

(обратно)

21

(21) Красный архив. — 1927. — Т. 2(21). — С. 56.

(обратно)

22

(22) Див.: Исторический опьіт трех российских революций. — Т. 2. — С. 206.

(обратно)

23

(23) Там само. — С. 206–207.

(обратно)

24

(24) Грушевський М. Автобіографія. — К., 1926. — С. 27–28.

(обратно)

25

(25) «Я никогда не выступал против России». М. С. Грушевский и русские ученые. 1914–1916 гг. // Исторический архив. — 1997. - № 4. — С. 183–184.

(обратно)

26

(26) Там само. — С. 186.

(обратно)

27

(27) Там само. — С. 189.

(обратно)

28

(28) Крижанівська О. О. Таємні організації в Україні (масонський рух у XVIII — на початку ХХ ст.): Навч. посібник. — К., 1998. — С. 76; Савченко В. А. Симон Петлюра. — Харків, 2002. — С. 61.

(обратно)

29

(29) Див.: Крижановська О. О. — Назв. праця. — С. 76–77, 86–92.

(обратно)

30

(30) Див.: Стрілець В. В. Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність (кінець XIX століття — 1939 рік). — К., 2002. — С. 61.

(обратно)

31

(31) Див.: Савченко В. А. Назв. праця. — С. 46, 61; Стрілець В. В. Назв. праця. — С. 61.

(обратно)

32

(32) Див.: Савченко В. А. Назв. праця. — С. 48–49.

(обратно)

33

(33) Винниченко В. Щоденник. — Т. 1. - 1911–1920. — Едмонтон — Нью-Йорк. — 1980. — С. 249–250.

(обратно)

34

(34) Там само. — С. 251.

(обратно)

35

(35) Там само. — С. 252.

(обратно)

36

(36) Винниченко В. Відродження нації. — К. — Відень, 1920. -Ч. І. — С. 39.

(обратно)

37

(37) Там само. — С. 40.

(обратно)

38

(38) Див.: Українське питання в Російській імперії (кінець XIX — початок XX ст.). Колективна наукова монографія в трьох частинах. — Ч. 2. — К., 1999. — С. 406–409.

(обратно)

39

(39) Хрестоматія з історії України. — К., 1993. -С. 173–174.

(обратно)

40

(40) Там само.

(обратно)

41

(41) Скоропис-Йолтуховський О. Мої злочини // Хліборобська Україна. — Зб. 2–4. — Берлін, 1922. — С. 205, 235.

(обратно)

42

(42) Рибалка Л. Російські соціал-демократи і національне питання. — Мюнхен, 1069.-С. 12.

(обратно)

43

(43) 1917 год в Харькове. Сб. Статей и воспоминаний. — Харьков, 1927.-С. 118.

(обратно)

44

(44) Известия Харьковского Совета рабочих депутатов. — 1917.-4 марта.

(обратно)

45

(45) Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине. Февр. 1917 — апр. 1918: Сб. документов и материалов. В З-хт.-К., 1957.-Т. І.-С. 160–161.

(обратно)

46

(46) Южный край. — 1917. — 5 марта; Підготовка Великой Октябрьской социалистической революции на Украине. — К., 1955. — С. 196–197; 1917 год в Харькове. — С. 85; Летопись революции. — 1927. - № 5–6. — С. 360.

(обратно)

47

(47) Див.: Варгатюк П. Л., Солдатенко В. Ф., Шморгун П. М. Назв, праця. — С. 293–294.

(обратно)

48

(48) Там само. — С. 294; Бурджалов 3. Н. Вторая русская революція: Москва. Фронт. Периферия. — М., 1971. — С. 227–228. Борці за Жовтень розповідають (Спогади учасників боротьби за владу Рад на Катеринославщині)

— Дніпропетровськ. — 1957. — С. 91–92.

(обратно)

49

(49) Великая Октябрьская социалистическая революция и победа Советской власти на Украине.: хроника важнейших ист. — парт. и рев. собьітий. — Ч. І. — К., 1977. — С. 14, 16, 18, 20, 21 та ін.

(обратно)

50

(50) Очерки истории Донецкой областной партийной организации. — Донецк, 1978. — С. 113.

(обратно)

51

(51) Большевистские организации Украиньї в период подготовки и проведення Великой Октябрьской социалистической революции (март-ноябрь 1917 г.): Сб. документов и материалов. — К., 1957. — С. 214

(обратно)

52

(52) Див.: Варгатюк П.Л., Солдатенко В.Ф., Шморгун П.М. Назв, праця. — С. 297; Харитонов В.Л. Лютнева революція 1917 року на Україні. — Харків, 1966.-С. 111

(обратно)

53

(53) Крьленко Н. Февральская революция и старая армия // Пролетарская революция. — 1927. - № 2–3 (61–62). — С. 246–247

(обратно)

54

(54) Див.: Варгатюк П. Л., Солдатенко В. Ф., Шморгун П. М. Назв, праця. — С. 298.

(обратно)

55

(55) Там само. — С. 300.

(обратно)

56

(56) История Украинской ССР. В 10-ти т. К., 1983. — Т. 8. Украйна в период империализма (1900–1917). — С.

402.

(обратно)

57

(57) Гамрецький Ю. М. Ради робітничих депутатів України в 1917 році (Період двовладдя). — К.(1966. — С.; Варгатюк П. Л., Солдатенко В. Ф., Шморгун П. М. Назв, праця. — С.305–306.

(обратно)

58

(58) Чикаленко Є. Уривок із споминів за 1917 рік // Науковий збірник Української вільної академії наук у США (1945-1950-1995). IV. — Нью-Йорк, 1999. — С. 254–255.

(обратно)

59

(59) Див.: Капелюшний В. Здобута і втрачена незалежність. — С. 105–111

(обратно)

60

(60) Млиновецький Р. Історія українського народу (Нариси з політичної історії). — Б. м… 1946. — С. 231–232.

(обратно)

61

(61) Там само. — С. 312.

(обратно)

62

(62) Мірчук П. Микола Міхновський: Апостол української державности. — Філадельфія, 1960. — С. 55–57.

(обратно)

63

(63) Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917–1918 рр. (Про що "історія мовчить"). Друге видання. Переглянуте і значно доповнене. Торонто, 1970. — С. 98–99

(обратно)

64

(64) Там само.-С. 99-100.

(обратно)

65

(65) Там само. — С. 101.

(обратно)

66

(66) Там само.

(обратно)

67

(67) Мороз В. Україна в двадцятому столітті. — Тернопіль, 1992. — С. 86–87

(обратно)

68

(68) Климишин М. В поході до волі: Спомини. — Детройт, 1987. — Том І. — Вид. Друге. — С. 18.

(обратно)

69

(69) Турченко Ф. Г. Українська самостійницька ідея на зламі епох (сер. XIX ст… — 1917 р.) // Наукові праці історичного факультету Запорізького університету. — Вип. І. — Запоріжжя, 1993. — С. 119–120.

(обратно)

70

(70) Там само. — С. 120.

(обратно)

71

(71) Турченко Ф. Новітня історія України (1917–1945 рр.). — Київ, 1994. -С. 11.

(обратно)

72

(72) Турченко Ф. Новітня історія України (1917–1945 рр.). — Київ, 2000. — С. 10–11.

(обратно)

73

(73) Дубас О. Висвітлення питання про утворення національних держав у 1917–1921 рр. у підручниках видавництва "Генеза" // Українська історична дидактика Міжнародний діалог. Фахівці різних країн про українські підручника з історії. — К., 2000. — С. 121.

(обратно)

74

(74) Там само.

(обратно)

75

(75) Яневський Д. Політичні системи України 1917–1920 років. — К., 2003. — С. 68–69.

(обратно)

76

(76) Капелюшний В. Назв, праця. — С. 111.

(обратно)

77

(77) Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. Прага, 1921. Т. 1. С. 15–16.

(обратно)

78

(78) Див.: Українська Центральна Рада. Т. І. С. 38–39.

(обратно)

79

(79) Винниченко В. Відродження нації. Київ; Відень, 1920. Ч. 1. С. 78.

(обратно)

80

(80) Грушевський М. Ілюстрована історія України. Київ; Відень, 1921. С. 543.

(обратно)

81

(81) Винниченко В. Відродження нації. Ч. 1. С. 80.

(обратно)

82

(82) Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції…Т. 1. С. 13–16.

(обратно)

83

(83) Дорошенко Д. Історія України 1917–1923. Т. і. Доба Центральної Ради. Ужгород, 1932. С. 42.

(обратно)

84

(84) Там само. С. 41.

(обратно)

85

(85) Там само. С. 41–42.

(обратно)

86

(86) Там само. С. 44.

(обратно)

87

(87) Там само.

(обратно)

88

(88) Там само. С. 45.

(обратно)

89

Волобуев П. В. Выбор путей общественного развития: теория, история, современность. — М., 1987. — С. 149–185; Аврех А. Крушение царизма и миф о реформистской альтернативе // Коммунист. — 1987. -? 2. — С. 54–62; Проблемы изучения истории русской философии и культуры. Материалы «круглого стола» // Вопросы философии. — 1988. -? 9. — С. 92–161; Россия. 1017 год: выбор исторического пути. — М., 1989. — С. 16–17, 266–268; ХХ век: альтернативы развития. Круглый стол // Рабочий класс и современный мир. — 1989. -? 1. — С. 60–71,? 2. — С. 77–96.

(обратно)

90

Ковальченко И. Д. Возможное и действительное и проблемы альтернативності в историческом развитии // История СССР. — 1986. -? 4. — С. 93, 98; Його ж. “Исследование истины само должно быть истинно” // Коммунист. — 1989. -? 2. — С. 90–92; Россия. 1917 год: выбор исторического пути. — С. 187–189; Исторический опит трех российских революцій. Книга третья. Коренной поворот в истории человечества. — М., 1987. — С. 19–30 и др…

(обратно)

91

Проблемы истории докапиталистических обществ. — Кн. І. — М., 1968. — С. 14; Гефтер М. Я. Сталин умер вчера… // Рабочий класс и современный мир. — 1988. -? 1. — С. 115–131; Його ж. Россия и Маркс // Рабочий класс и современный мир. — 1988. -? 4. — С. 89–91; ХХ век: альтернативы развития // Рабочий класс и современный мир. — 1989. -? 1. — С. 68–71.

(обратно)

92

ХХ век: альтернативы развития // Рабочий класс и современный мир. — 1989. -? 1. — С. 64–66.

(обратно)

93

Социальный прогресс в современном мире. Тезисы для обсуждения // Коммунист. — 1988. -? 7. — С. 82–85.

(обратно)

94

Бордючов Г. А., Козлов В. А. Поворот 1929 года и альтернатива Бухарина // Вопросы истории КПСС. — 1988. -? 8. — В? 7 журнала “Вопросы истории КПСС” за 1989 р. опубліковано ряд матеріалів-відгуків на цю статтю з елементами дискусійності; Селюнин В. Истоки // Новый мир. — 1988. -? 5. — С. 162–189; Лацис О. Перелом // Знамя. — 1988. -? 6. — С. 124–178; Курас І. Ф., Солдатенко В. Ф. Соціалістичний вибір українського народу // Комуніст України. — 1989. -? 5. — С. 41–57; Їх же. В Ф. 1917 рік: соціально-політичні альтернативи і Україна // Маршрутами історії. — К., 1990. — С. 3–15; Кондуфор Ю. Ю. Революційні події 1917 р. на Україні: пошук альтернативи // Український історичний журнал. — 1990. -? 11. — С. 10–20.

(обратно)

95

Мілюков П.

(обратно)

96

Див.: Капелюшний В. Назв. праця. — С. 161.

(обратно)

97

Рабочая газета (Петроград). — 1917. — 2 июля.

(обратно)

98

Ленін В. І. Соломинка в чужому оці // Повне зібр. тв. — Т. 32. — С. 247.

(обратно)

99

Теоретичні й історичні аспекти проблеми досить ґрунтовно розроблено в монографії: Волобуев П. В. Выбор путей общественного развития: теория, история, современность. — М… 1987. — 312 с.

(обратно)

100

Ленін В. І. Про завдання пролетаріату в даній революції // Повне зібр. тв. — Т. 31. — С. 111.

(обратно)

101

Ленін В. І. На що могли розраховувати кадети, виходячи з міністерства // Повне зібр. тв. — Т. 32. — С. 407.

(обратно)

102

Ленін В. І. Пролетарська революція і ренегат Каутський // Повне зібр. тв. — Т. 37. — С. 297.

(обратно)

103

Ленін В. І. До перегляду партійної програми // Повне зібр. тв. — Т. 34. — С. 354.

(обратно)

104

Дорошенко Д. Історія України 1917–1923. Т.1. Доба Центральної Ради. — Ужгород, 1932. — С.42.

(обратно)

105

Там само. — С. 45.

(обратно)

106

Винниченко В. Відродження нації. Ч.1. — С. 42–43.

(обратно)

107

Грушевський Михайло. Ілюстрована історія України. — С. 542–543; Його ж. Хто такі українці і чого вони хочуть // Великий Українець. — К., 1992. — С.69; Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. Т.1. — С.9; Винниченко В. Назв. праця. — С. 50–51.

(обратно)

108

Див.: Крижановська О. О. Назв. праця. — С. 94.

(обратно)

109

Христюк П. Назв. праця. — С.12.

(обратно)

110

Там само. — С.13.

(обратно)

111

Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть.-С.62.

(обратно)

112

Там само. — С.65.

(обратно)

113

Там само. — 66–67.

(обратно)

114

Там само. — С.69.

(обратно)

115

Грушевський М. Звідки пішло українство і до чого воно йде // Великий Українець. — С.77.

(обратно)

116

Грушевський М. Вільна Україна // Великий Українець. — С. 95–96.

(обратно)

117

Там само. — С. 96–97.

(обратно)

118

Винниченко В. На зв. праця. — С.46.

(обратно)

119

Там само.

(обратно)

120

Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — С.69.

(обратно)

121

Там само.

(обратно)

122

Там само. — С. 69–70.

(обратно)

123

Там само. — С.70.

(обратно)

124

Там само.

(обратно)

125

Там само. — С. 70–71.

(обратно)

126

Там само. — C.71.

(обратно)

127

Там само. — С. 71–72.

(обратно)

128

Там само. — С. 72–73.

(обратно)

129

Там само. — С.73.

(обратно)

130

Там само. — С. 73–74.

(обратно)

131

Там само. — С.74.

(обратно)

132

Там само.

(обратно)

133

Нова Рада. — 1918. 22 березня.

(обратно)

134

Грушевський М. На порозі Нової України. — К., 1991. — С. 44–45.

(обратно)

135

Там само. — С.84.

(обратно)

136

Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. Прага. 1928. — С.33.

(обратно)

137

Христюк П. Назв. праця. — С.47.

(обратно)

138

Там само. — С. 47–48.

(обратно)

139

Грушевський М. Вільна Україна. — С. 99–100.

(обратно)

140

Там само. — С. 101–102.

(обратно)

141

Його ж. Якої ми хочемо автономії і федерації // Великий Українець. — С.115.

(обратно)

142

Там само. — С. 119–120.

(обратно)

143

Там само. — С.121.

(обратно)

144

Там само.

(обратно)

145

Там само. — С. 122–123.

(обратно)

146

Там само. — С.125.

(обратно)

147

Там само. — С.126.

(обратно)

148

Там само. — С. 130–131.

(обратно)

149

Там само. — С.126.

(обратно)

150

Див.: Українська Центральна Рада. — Т.1. — С.43.

(обратно)

151

Цит. за Верстюк В. Назв. праця. — С.119.

(обратно)

152

(89) Христюк П. Назв. праця. — С. 34, 35.

(обратно)

153

Там само. — С.36.

(обратно)

154

Там само. — С. 37–38.

(обратно)

155

Там само. — С.37.

(обратно)

156

Там само. — С.38.

(обратно)

157

Там само. — С.125.

(обратно)

158

Там само.

(обратно)

159

Там само.

(обратно)

160

Там само.

(обратно)

161

Нова Рада. — 1917. - 28 березня.

(обратно)

162

Там само.

(обратно)

163

Там само.

(обратно)

164

Див.: Верстюк В. Назв. праця. — С. 83–84.

(обратно)

165

Грушевський М. Спомини // Київ. — 1988. -? 9. — С.121.

(обратно)

166

Див.: Хміль І.В. На шляху відродження української державності (Український національний конгрес-з»їзд 6–8 квітня 1917 р. — К., 1989. — С.32, 34; Українська Центральна Рада. — Т.1. — С.55.

(обратно)

167

Вісті з Української Центральної Ради. — 1917. -? 3. — Квітень.

(обратно)

168

Там само.

(обратно)

169

Там само.

(обратно)

170

Нова Рада. — 1917. - 8 квітня.

(обратно)

171

Див.: Українська Центральна Рада. — Т.1. — С. 64–65; Хміль І.В. Назв. праця. — С. 47–50.

(обратно)

172

Цит. за: Хміль І.В. Назв. праця. — С.44.

(обратно)

173

Христюк П. Назв. праця. — С.40.

(обратно)

174

Грушевський М. Назв. праця. — С. 122–123.

(обратно)

175

Там само. — С.124.

(обратно)

176

Винниченко В. Назв. праця. — С. 93–94.

(обратно)

177

Див.: Хміль І.В. Назв. праця. — С. 9–16, 45–47, 51–52; Верстюк В. Назв. праця. — С. 122–131.

(обратно)

178

Христюк П. Назв. праця. — С.41.

(обратно)

179

Грушевський М. Вільна Україна // Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського. — К., 1992. — С. 111–113; Його ж. Українська Центральна Рада і її Універсали: перший і другий. — К., 1917. — С.4.

(обратно)

180

(90) Грушевський М. Вільна Україна // Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського. — К., 1992. — С. 99.

(обратно)

181

Винниченко В. Відродження нації. Ч. 1. — Київ, 1920. — С. 175–179.

(обратно)

182

(91) Там само. — С. 178, 179.

(обратно)

183

(92) Полонська-Василенко Н. Революція 1917: спогади // Український історик. — 1988. -? 1–4 (97-100). — С.125.

(обратно)

184

(93) Цит. за: Крижановська О. О. Назв. праця. — С. 93–94.

(обратно)

185

(94) Див.: Там само. — С. 77, 95.

(обратно)

186

Протоколы и резолюции Бюро ЦК РСДРП(б) (март 1917 г.) — Вопросы истории КПСС. 1962.? 3. — С. 145, 147, 151.

(обратно)

187

Большевистские организации Украины в период подготовки и проведения Великой Октябрьской социалистической революции (март — ноябрь 1917 г.). Сб. док. и матер. — К., 1957. — С. 228, 230.

(обратно)

188

Великая Октябрьская социалистическая революция и победа Советской власти на Украине. Хроника важнейших историко-партийных и революционных событий. — Ч. 1. — К., 1977. — С. 59, 61.

(обратно)

189

Протоколи Київської організації РСДРП (більшовиків) 1917 року. — Літопис революції. — 1931. -? 4. — С. 155.

(обратно)

190

Там само. — С. 168. Великая Октябрьская социалистическая революция и победа Советской власти на Украине. Хроника. — С. 72, 88.

(обратно)

191

Великая Октябрьская социалистическая революция и победа Советской власти на Украине. Хроника. — С. 89.

(обратно)

192

М. О. Савельєв. В. І. Ленін. Жовтень // Український історичний журнал. — 1977. -? 10. — С. 112.

(обратно)

193

Протоколи Київської організації РСДРП (більшовиків) 1917 року. — С. 180.

(обратно)

194

Там само. — С. 171–180.

(обратно)

195

1917 год на Киевщине. Хроника событий. Харьков. — 1927. — С. 33, 37.

(обратно)

196

Там само.

(обратно)

197

Там само.

(обратно)

198

Там само. — С. 33.

(обратно)

199

Там само. — С. 37.

(обратно)

200

Там само. — С. 34.

(обратно)

201

Російський державний архів соціально-політичної історії (РДАСПІ). — Ф. 70. — Оп. 3. — Спр. 42. — Арк. 179.

(обратно)

202

Там само. — Арк. 154, 155, 178, 184, 193.

(обратно)

203

Великая Октябрьская социалистическая революция и победа Советской власти на Украине. Хроника. — С. 103, 107.

(обратно)

204

Там само. — С. 112.

(обратно)

205

Центральний державний архів громадських об`єднань України (ЦДАГО України). — Ф. 51. — Оп. 1. — Спр. 3а. — Арк. 111–112 зв.

(обратно)

206

Большевистские организации Украины в период подготовки и проведения Великой Октябрьской социалистической революции (март — ноябрь 1917 г.). — С. 193–209.

(обратно)

207

1917 год на Киевщине. Хроника событий. — С. 43–44.

(обратно)

208

(95) ЦДАГО України. — Арк. 103–106.

(обратно)

209

РДАСПІ. — Ф. 70. — Оп. 1. — Спр. 42. — Арк. 184.

(обратно)

210

Великая Октябрьская социалистическая революция и победа Советской власти на Украине. Хроника. — С. 147.

(обратно)

211

Там само. — С. 126.

(обратно)

212

Історія КП(б)У. В матеріалах і документах. Хрестоматія. Вип. 2.

(обратно)

213

ЦДАГО України. — Ф. 51. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк… 56–57; Спр. 3. — Арк. 124–130.

(обратно)

214

Там само.

(обратно)

215

ЦДАГО України. — Ф. 51. — Оп. 1. — Спр. 3. — Арк. 182 зв., 183.

(обратно)

216

Голос социал-демократа. — 1917. — 3 авг.

(обратно)

217

ЦДАГО України. — Ф. 51. — Оп. 1. — Спр. 3. — Арк… 182 зв., 183; Голос социал-демократа. 1917. — 3 авг.

(обратно)

218

(96) Грушевський М. Вільна Україна // Великий Українець: Матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського. Київ, 1992. С. 103.

(обратно)

219

(97) Там само. С. 104.

(обратно)

220

(98) Там само. С. 105.

(обратно)

221

(99) Там само.

(обратно)

222

(100) Там само. С. 99.

(обратно)

223

(101) Грушевський М. Звідки пішло українство і до чого воно йде // Великий Українець. С. 94.

(обратно)

224

(102) Там само. С. 88–89.

(обратно)

225

(103) Там само. С. 91.

(обратно)

226

(104) Винниченко В. Відродження нації. Київ; Відень, 1920. Ч. І. С. 43.

(обратно)

227

(105) Там само. С. 45–46.

(обратно)

228

(106) Там само. — С. 44–45.

(обратно)

229

(107) Грушевський М. Звідки пішло українство і до чого воно йде. С. 89–90.

(обратно)

230

(108) Там само. С. 90.

(обратно)

231

(109) Там само. С. 92.

(обратно)

232

(110) Грушевський М. Вільна Україна. С. 107.

(обратно)

233

(111) Там само. С. 108.

(обратно)

234

(112) Там само. С. 109.

(обратно)

235

(113) Млиновецький Р. Назв. праця. — С. 8 (посилання робляться на львівське видання, автентичне з канадським).

(обратно)

236

(114) Там само. — С. 8–9.

(обратно)

237

(115) Там само. — С. 9.

(обратно)

238

(116) Там само. — С. 10.

(обратно)

239

(117) Там само. — С. 15–16.

(обратно)

240

(118) Там само. — С. 15–16.

(обратно)

241

(119) Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917–1918 рр. (Про що “історія мовчить”). Друге видання, переглянуте і значно доповнене. Торонто, 1970. — 571 с.

(обратно)

242

(120) Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917–1918 рр. (Про що “історія мовчить”). Т. 2. Друге видання, переглянуте і значно доповнене. Торонто, 1973. — С. 7.

(обратно)

243

(121) Там само (т. 1). — С. 15–16.

(обратно)

244

(122) Там само. — С. 109.

(обратно)

245

(123) Там само. — С. 169.

(обратно)

246

(124) Там само. — С. 174.

(обратно)

247

(125) Там само. — С. 230–231, 242, 247 та ін.

(обратно)

248

(126) Там само. — С. 106.

(обратно)

249

(127) Там само. — С. 215.

(обратно)

250

(128) Там само. — С. 117.

(обратно)

251

(129) Там само. — С. 116.

(обратно)

252

(130) Див. там само. — С. 131, 148, 150, 152–153.

(обратно)

253

(131) Там само. — С. 148.

(обратно)

254

(132) Там само. — С. 118–144.

(обратно)

255

(133) Там само. — С. 15–16 та ін.

(обратно)

256

(134) Українська революція: 1917 — початок 1918 рр. Проблеми, пошуки, узагальнення. Збірник наукових статей. Запоріжжя, — 1958. — 264 с.

(обратно)

257

(135) Турченко Ф.Г., Кривоший Г.Ф. Магістралі й глухі кути Української революції //Українська революція 1917 — початок 1918 рр. Проблеми, пошуки, узагальнення. — С. 27.

(обратно)

258

(136) Там само. — С. 27.

(обратно)

259

(137) Там само.

(обратно)

260

(138) Грушевський М. Наші завдання // Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського. — К., 1992. — С. 91.

(обратно)

261

(139) Турченко Ф.Г., Кривоший Г.Ф. Назв. праця. — С. 28.

(обратно)

262

(140) Там само. — С. 29.

(обратно)

263

(141) Там само. — С. 33.

(обратно)

264

(142) Там само.

(обратно)

265

(143) Там само. — С. 34.

(обратно)

266

(144) Там само. — С. 23.

(обратно)

267

(145) Там само.

(обратно)

268

(146) Там само. — С. 23–24.

(обратно)

269

(147) Там само. — С. 25.

(обратно)

270

(148) Там само.

(обратно)

271

(149) Верстюк В.Ф. Українська Центральна Рада. Навчальний посібник. — С. 148.

(обратно)

272

(150) Турчанко Ф., Кривоший Г. Назв. праця. — С. 26.

(обратно)

273

(151) Див.: Старух О.В. Український трикутник: унітаристи, самостійники, федералісти // Українська революція 1917 — початок 1918 рр. — С. 65–118; Геращенко Т.С. Українська революція: соціалістичний міф та історична реальність. — С. 119–158 та ін.

(обратно)

274

Розбір названих праць М. Шаповала та їх узагальнююча оцінка здійснена в книгах В.Ф.Солдатенка “Українська революція: концепція та історіографія” (С. 151–159) і “Українська революція. Історичний нарис” (С. 167–174).

(обратно)

275

(152) Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. — С. 14.

(обратно)

276

(153) Там само. С. 21.

(обратно)

277

(154) Там само. С. 22.

(обратно)

278

(155) Там само.

(обратно)

279

(156) Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — С. 74–75.

(обратно)

280

(157) Його ж. Звідки пішло українство і до чого воно йде. — С. 91.

(обратно)

281

(158) Там само. — С. 110.

(обратно)

282

(159) Робітнича газета. — 1917. - 30 берез.

(обратно)

283

(160) Вісти з Української Центральної Ради. 1917. — Трав. — № 8.

(обратно)

284

(161) Його ж. На порозі нової України. — С. 53.

(обратно)

285

(162) Робітнича газета. — 1917. - 7 черв.

(обратно)

286

(163) Цит. за: Українські політичні партії кінця кінця ХІХ — початку ХХ століття: Програмові і довідкові матеріали. — Київ, 1993. — С. 117.

(обратно)

287

(164) Курас И. Ф. Торжество пролетарского интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине. Київ, 1978. — С. 131.

(обратно)

288

(165) Там само. — С. 128.

(обратно)

289

(166) Українські політичні партії кінця ХІХ — початку ХХ столітті. — С. 145.

(обратно)

290

(167) Нова Рада. — 1917. - 20 трав.

(обратно)

291

(168) Христюк П. Назв. праця. — С. 125.

(обратно)

292

(169) Грушевський М. Вільна Україна. — С. 110.

(обратно)

293

(170) Робітнича газета. — 1917. - 8 квіт.

(обратно)

294

(171) Народня воля. 1917. 17(4) черв.

(обратно)

295

(172) Цит. за: Українські політичні партії кінця ХІХ — початку ХХ століття. — С. 75–76.

(обратно)

296

(173) Народня воля. — 1917. - 17(4) черв.

(обратно)

297

(174) Див., напр.: Украинский вопрос // Социалист-революционер — 1917. - 4 июля.

(обратно)

298

(175) Робітнича газета. — 1917. - 25 трав.

(обратно)

299

(176) Шаповал М. Соціологія українського відродження. К., 1994. — С. 31–42.

(обратно)

300

(177) Там само. — С. 43.

(обратно)

301

(178) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923. Т. І. Доба Центральної Ради. Ужгород, 1932. — С. 60.

(обратно)

302

(179) Там само.

(обратно)

303

(180) Там само. С. 60–69.

(обратно)

304

(181) Див.: Верстюк В. Українська Центральна Рада: Навч. посібник. Київ, 1997. С. 88–93; Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. У 2 т. Т. І. 4 березня — 4 грудня 1917 р. Київ, 1996. С. 11–15.

(обратно)

305

(182) Див.: Верстюк В. Українська Центральна Рада… — С. 91–93.

(обратно)

306

(183) Там само. — С. 71.

(обратно)

307

(184) Там само. — С. 72–73.

(обратно)

308

(185) Цит. за: Хміль І. В. Перший Всеукраїнський селянський з’їзд (28 травня — 2 червня 1917 р.). — Київ. 1992. — С. 8, 10.

(обратно)

309

(186) Там само. С. 79.

(обратно)

310

(187) Там само. С. 23.

(обратно)

311

(188) Там само. — С. 27.

(обратно)

312

(189) Дорошенко Д. Історія України 1917–1923. — Т. І. — С. 74.

(обратно)

313

(190) Там само. — С. 75.

(обратно)

314

(191) Там само.

(обратно)

315

(192) Там само. — С. 75–76.

(обратно)

316

(193) Там само. — С. 78.

(обратно)

317

(194) Там само.

(обратно)

318

(195) Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції 1917–1920 рр. — Прага, 1921. — Т. І. С. 47.

(обратно)

319

(196) Там само. — С. 47.

(обратно)

320

(197) Там само. — С. 47–48.

(обратно)

321

(198) Грушевський М. Звідки пішло українство і до чого воно йде. Київ, 1917. — С. 21.

(обратно)

322

(199) Там само.

(обратно)

323

(200) Робітнича газета. — 1917. - 12 трав.

(обратно)

324

(201) Кедровський В. Українізація в російській армії // Укр. історик. 1967. № 3–4 (15–16). С. 64–65.

(обратно)

325

(202) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923. Т. І. С. 44.

(обратно)

326

(203) Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. Мюнхен, 1976. Т. 2. С. 467.

(обратно)

327

(204) Кедровський В. Українізація в російській армії. С. 64.

(обратно)

328

(205) Грушевський М. Ілюстрована історія України. — Київ, Відень. — 1921. — С. 545.

(обратно)

329

(206) Христюк П. Замітки і матеріали… — Т. І. — С. 54.

(обратно)

330

(207) Винниченко В. Відродження нації. — Ч. І. — С. 129.

(обратно)

331

(208) Там само. С. 135.

(обратно)

332

(209) Кедровський В. Українізація в російській армії. — С. 65.

(обратно)

333

(210) Цит. за: Винниченко В. Відродження нації.. Ч. І. С. 137–138. Таким же, по суті, є зміст документа, вміщеного у “Новій Раді” 20 квітня 1917 р.

(обратно)

334

(211) Там само. — С. 137.

(обратно)

335

(212) Див. Солдатенко В. Ф. Становлення української державності і проблема збройних сил (березень 1917 р. — квітень 1918 р.) // Укр. іст. журн. — 1992. - № 5. — С. 46.

(обратно)

336

(213) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923. — Т. І. — С. 350–351.

(обратно)

337

(214) Там само. С. 26.

(обратно)

338

(215) Кедровський В. Українізація в російській армії. С. 68–69.

(обратно)

339

(216) Христюк П. Замітки і матеріали… — Т. І. — С. 56.

(обратно)

340

(217) Див.: Кедровський В. Українізація в російській армії. С. 69.

(обратно)

341

(218) Винниченко В. Відродження нації. — Ч. І. — С. 142–143; Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923. — Т. І. — С. 353–355; Кедровський В. Українізація в російській армії. — С. 69–70.

(обратно)

342

(219) Цит. за: Христюк П. Замітки і матеріали… — Т. 1. — С. 53–54, 126.

(обратно)

343

(220) Вісті з Української Центральної Ради. — 1917. - № 8. — Трав.

(обратно)

344

(221) Там само.

(обратно)

345

(222) Там само.

(обратно)

346

(223) Там само.

(обратно)

347

(224) Там само.

(обратно)

348

(225) Вісник Українського Генерального військового комітету. — 1917. - № 1.

(обратно)

349

(226) Винниченко В. Відродження нації. — Ч. І. — С. 166.

(обратно)

350

(227) Там само. — С. 157.

(обратно)

351

(228) Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. - № 9. — С. 141–142.

(обратно)

352

(229) Там само.

(обратно)

353

(230) Там само. — С. 110–111.

(обратно)

354

(231) Там само. — С. 142.

(обратно)

355

(232) Там само. С. 139.

(обратно)

356

(233) Цит. за: Христюк П. Замітки і матеріали… — Т. 1. — С. 63–64.

(обратно)

357

(234) Там само. — С. 70.

(обратно)

358

(235) Українська Центральна Рада… — Т. 1. — С. 101..

(обратно)

359

(236) Цит. за: Христюк П. Замітки і матеріали… — Т. 1. — С. 63–64..

(обратно)

360

(237) Вопросы истории КПСС. — 1972. - № 8. — С. 115–117.

(обратно)

361

(238) Правда. — 1917. - 30 июня.

(обратно)

362

(239) Голос социал-демократа (Киев). - 1917. - 11 июня.

(обратно)

363

(240) Пролетарий (Харьков). - 1917. - 23 апреля.

(обратно)

364

(241) Звезла (Катеринослав). — 1917. — 13 (26) июня.

(обратно)

365

(242) Христюк П. Замітки і матеріали… Т. І. — С. 70.

(обратно)

366

(243) Там само. С. 129.

(обратно)

367

(244) Винниченко В. Відродження нації. Ч. І. С. 204–205.

(обратно)

368

(245) Грушевський М. Українська Центральна Рада і її Універсали: перший і другий. — К., 1917. — С. 9–12.

(обратно)

369

(246) Його ж. Спомини // Київ. 1989. - № 9. — С. 144.

(обратно)

370

(247) Там само. С. 143.

(обратно)

371

(248) Вісті з Української Центральної Ради. 1917. № 9. трав.

(обратно)

372

(249) Грушевський М. Українська Центральна Рада і її Універсали: перший і другий. С. 13.

(обратно)

373

(250) Там само.

(обратно)

374

(251) Там само. С. 14.

(обратно)

375

(252) Там само.

(обратно)

376

(253) Христюк П. Замітки і матеріали… Т. І. С. 77.

(обратно)

377

(254) Грушевський М. Ілюстрована історія України. — Київ. Відень, 1921. — С. 517.

(обратно)

378

(255) Його ж. Спомини // Київ. — 1989. - № 9. — С. 142.

(обратно)

379

(256) Цит. за: 1917 год на Киевщине. Хроника событий. С. 100–101.

(обратно)

380

(257) Там само. С. 101.

(обратно)

381

(258) Там само.

(обратно)

382

(259) Киевскаямысль. — 1917. — 3 июля.

(обратно)

383

(260) Ленін В.І. Не демократично, громадянине Керенський // Повне зібр. тв. — Т. 32. — С. 248.

(обратно)

384

(261) Там само. — С. 249.

(обратно)

385

(262) Там само.

(обратно)

386

(263) 1917 год на Киевщине. Хроника событий. — С. 104.

(обратно)

387

(264) Там само. — С. 105.

(обратно)

388

(265) Там само. — С. 104–105.

(обратно)

389

(266) Там само. — С. 105.

(обратно)

390

(267) Там само.

(обратно)

391

(268) Ленін В.І. Україна // Повне зібр. тв. — Т. 32. — 333.

(обратно)

392

(269) Там само. — С. 333–334.

(обратно)

393

(270) Там само. — С. 334.

(обратно)

394

(271) Там само.

(обратно)

395

(272) Ленін В.І. Україна і поразка правлячих партій Росії // Повне зібр. тв. — Т. 32. — С. 342.

(обратно)

396

(273) Там само. — С. 343.

(обратно)

397

(274) Там само. — С. 344.

(обратно)

398

(275) Ленін В.І. Ганьба // Повне зібр. тв. — Т. 32. — 339.

(обратно)

399

(276) Пролетарий (Харьков). — 1917. — 20 авг.

(обратно)

400

(277) Голос социал-демократа. — 1917. — 2 июля.

(обратно)

401

(278) Единство (Петроград). — 1917. — 22 июля.

(обратно)

402

(279) Ленін В. І. І.Ф.Арманд // Повне зібр. тв. — Т. 49. — С. 361.

(обратно)

403

(280) Винниченко В. Відродження нації. Ч. І. С. 226.

(обратно)

404

(281) Там само. — С. 227.

(обратно)

405

(282) Там само. — С. 245.

(обратно)

406

(283) Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. Т. І. — С. 77.

(обратно)

407

(284) Грушевський М. Спомини // Київ. 1989. № 10. — С. 137.

(обратно)

408

(285) Там само. — С. 129.

(обратно)

409

(286) Винниченко В. Відродження нації. — Ч. І. — С. 257.

(обратно)

410

(287) Українська Центральна Рада: Документи і матеріали: У 2-х т. Київ, 1996. Т. І. С. 157.

(обратно)

411

(288) Там само. С. 158.

(обратно)

412

(289) Там само. — С. 131–132.

(обратно)

413

(290) Христюк П. Замітки і матеріали… Т. І. С. 81.

(обратно)

414

(291) Грушевський М. Ілюстрована історія України… С. 136–137.

(обратно)

415

(292) Там само. — С. 137.

(обратно)

416

(293) Христюк П. Замітки і матеріали… Т. І. С. 91.

(обратно)

417

(294) Грушевський М. Ілюстрована історія України. С. 129.

(обратно)

418

(295) Винниченко В. Відродження нації. Ч. І. С. 273–275.

(обратно)

419

(296) Грушевський М. Ілюстрована історія України… С. 548; Христюк П. Замітки і матеріали… Т. І. С. 92.

(обратно)

420

(297) Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. Ужгород, 1932. — Т. І. — С. 110.

(обратно)

421

(298) Там само. — С. 113.

(обратно)

422

(299) Грушевський М. Спомини. Київ. 1989. № 10. С. 130.

(обратно)

423

(300) Див.: Аврех А.Я. Масони і революція. М., 1990. С. 12–67; 133–197.

(обратно)

424

(301) Грушевський М. Спомини. Київ. 1989. № 9. С. 132–133.

(обратно)

425

(302) Там само. С. 133.

(обратно)

426

(303) Летопись революции. 1927 — № 4. — С. 23.

(обратно)

427

(304) Первый Всероссийский съезд Советов робочих и солдатських депутатов. Москва, Ленинград. 1930. Т. І.

(обратно)

428

(305) Церетелі І. Воспоминания о Февральской революции. Париж, 1963. — Кн. 2. — С. 127.

(обратно)

429

(306) Грушевський М. Спомини // Київ. 1989. № 10. С. 144.

(обратно)

430

(307) Там само.

(обратно)

431

(308) Винниченко В. Відродження нації. Ч. І. С. 284–286.

(обратно)

432

(309) Грушевський М. Спомини // Київ. 1989. № 10. С. 144.

(обратно)

433

(310) 1917 год на Киевщине. Хроника событий. С. 143–147; Киевская мысль. 1917. 1 июля.

(обратно)

434

(311) 1917 год на Киевщине. Хроника событий. С. 145; Винниченко В. Відродження нації. Ч. І. С. 289–292.

(обратно)

435

(312) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. Т. І. С. 113–114.

(обратно)

436

(313) Киевская мисль. 1917. 4 июля (Утр. выпуск).

(обратно)

437

(314) Там само.

(обратно)

438

(315) Там само.

(обратно)

439

(316) Вісті з Української Центральної Ради 1917. - № 10.

(обратно)

440

(317) Там само. С

(обратно)

441

(318) Там само.

(обратно)

442

(319) Там само.

(обратно)

443

(320) Христюк П. Замітки і матеріали. Т. І. С. 94.

(обратно)

444

(321) Там само. С. 94–95.

(обратно)

445

(322) Грушевський М. Українська Центральна Рада та її Універсали: Перший і Другий. К., 1917. С. 16.

(обратно)

446

(323) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. Т. І. С. 116–117.

(обратно)

447

(324) Грушевський М. Спомини. Київ. 1989. № 10. С. 145; Винниченко В. Відродження нації. Ч. І. С. 290–292.

(обратно)

448

(325) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. Т. І. С. 117.

(обратно)

449

(326) Там само. С. 117–118.

(обратно)

450

(327) Там само. С. 116.

(обратно)

451

(328) Там само.

(обратно)

452

(329) Див.: Солдатенко В.Ф., Солдатенко І.В. Виступ полуботківців у 1917 р. Спроба хронікально-документальної реконструкції подій. Український історичний журнал, 1993. - № 9. — С. 3–20; 1993. № 7–8. — С. 17–29.

(обратно)

453

(330) Вісті з Української Центральної Ради. — № 11–12. — 1917 р. — Червень.

(обратно)

454

(331) Киевская мысль. Вечерний выпуск, 1917. — 8 июля.

(обратно)

455

(332) Там само.

(обратно)

456

(333) Цит. за: Деникин А. Очерки русской смуты // Вопросы истории, 1990. - № 10. — С. 108–109.

(обратно)

457

(334) Там само. — С. 105–110.

(обратно)

458

(335) Вісті з Української Центральної Ради. — № 11–12. — 1917 р. — Червень.

(обратно)

459

(336) Киевская мысль. Вечерний выпуск, 1917. 8 июля.

(обратно)

460

(337) Падалка М. Виступ полуботківців 4–6 1917 р. в м. Києві на фоні політичної ситуації того часу. — Львів, 1921. — С. 8.

(обратно)

461

(338) Там само.

(обратно)

462

(339) Вісті з Української Центральної Ради. — № 11–12. — 1917 р. — Червень; Нова Рада, 1917 р. — 23 червня.

(обратно)

463

(340) Там само.

(обратно)

464

(341) Там само.

(обратно)

465

(342) Там само.

(обратно)

466

(343) Там само.

(обратно)

467

(344) Там само.

(обратно)

468

(345) Там само.

(обратно)

469

(346) Там само. — Киевская мысль. Вечерний выпуск. 1917. — 8 июля.

(обратно)

470

(347) Киевская мысль. Вечерний выпуск. 1917. — 5 и 20 июля.

(обратно)

471

(348) Робітнича газета. — 1917. — 23 червня.

(обратно)

472

(349) Робітнича газета, 1917. — 28 червня.; Народна Воля, 1917. — 28 червня (11 липня).

(обратно)

473

(350) Там само.

(обратно)

474

(351) Робітнича газета, 1917. — 29 червня.

(обратно)

475

(352) ЦДАВО України. — Ф. 1115. Оп. І. Спр. 21. Арк. 17.

(обратно)

476

(353) Там само. — Арк. 18.

(обратно)

477

(354) Там само. — Арк. 19.

(обратно)

478

(355) Вісті з Української Центральної Ради. — № 17. — 1917 р. — Жовтень.

(обратно)

479

(356) Там само.

(обратно)

480

(357) Падалка М. Назв. праця. — С. 9–10.

(обратно)

481

(358) Там само. С. 10.

(обратно)

482

(359) Грушевський М. Спомини // К., 1989. - № 10. — С. 146.

(обратно)

483

(360) Дорошенко Д. Назв. праця. — С. 365.

(обратно)

484

(361) Бош Е. Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 г. до немецкой оккупации. — М-Л., 1925. — С. 19; Изд. 2-е. — К., 1989. С. 40.

(обратно)

485

(362) ЦДАВО України. — Ф. 1759. Оп. 4. Спр. 1688. Арк. 43 зв.

(обратно)

486

(363) Там само.

(обратно)

487

(364) Знаменський О. Назв. праця. — С. 168–169.

(обратно)

488

(365) Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. — с. 28.

(обратно)

489

(366) Знаменський О. Назв. праця. — С. 169.

(обратно)

490

(367) Падалка М. Назв. праця. — С. 13.

(обратно)

491

(368) Мілюков П. История Второй русской революции. — Т. І. — Вып. 2. — София, 1922. — С. 80–81.

(обратно)

492

(369) Дорошенко Д. Назв. праця. — С. 365.

(обратно)

493

(370) Там само.

(обратно)

494

(371) 1917 год на Киевщине. Хроника событий. — С. 153–154.

(обратно)

495

(372) Див.: Збаразький С. Крути. До 40-річчя Великого Чину. — 29 січня 1958 р. — Мюнхен — Нью-Йорк, 1958. — С. 52–53.

(обратно)

496

(373) Мілюков П. Назв. праця. — С. 81.

(обратно)

497

(374) Там само.

(обратно)

498

(375) Падалка М. Назв. праця. — С. 9.

(обратно)

499

(376) Киевская мысль. Вечерний выпуск., 1917. - 20 июля.

(обратно)

500

(377) Мілюков П. Назв. праця. — С. 81.

(обратно)

501

(378) Там само. — С. 79.

(обратно)

502

(379) Там само. — С. 80.

(обратно)

503

(380) Грушевський М. Назв. праця. — С. 146.

(обратно)

504

(381) Вісник Українського військового генерального комітету. — № 3–4. — 1917. — Червень; Грушевський М. Спомини // К., 1989. - № 10. — С. 122–123; Винниченко В. Назв. праця. — С. 199–200.

(обратно)

505

(382) Мілюков П.Н. Назв. праця. — С. 80–81.

(обратно)

506

(383) Цит. за: Дорошенко Д. Назв. праця. — С. 359.

(обратно)

507

(384) Мірчук П. Микола Міхновський. Апостол української державності. — Філадельфія, 1960. — С. 87–88.

(обратно)

508

(385) Грушевський М. Спомини // К., 1989. - № 9. — С. 110, 111, 124, 133, 134 та інш.

(обратно)

509

(386) Мірчук П. Назв. праця. — С. 86.

(обратно)

510

(387) Падалка М. Назв. праця. — С. 7.

(обратно)

511

(388) Там само. — С. 88.

(обратно)

512

(389) Гетьман П. Скоропадський. Спомини // К., 1992. — С. 81.

(обратно)

513

(390) Киевская мысль. Вечерний выпуск., 1917. 5 июля.

(обратно)

514

(391) Робітнича газета. 1917. — 6 липня.

(обратно)

515

(392) ЦДАВО України. Ф. 1759. Оп. 4. Спр. 1688. Арк. 13.

(обратно)

516

(393) Знаменський О. Назв. праця. — С. 169.

(обратно)

517

(394) Дорошенко Д. Назв. праця. — С. 367; Грушевський М. Назв. праця. — С. 147; Падалка М. Назв. праця. — С. 68.

(обратно)

518

(395) Мілюков П. Назв. праця. — С. 82.

(обратно)

519

(396) Киевская мысль. Вечерний выпуск, 1917. — 5 июля.

(обратно)

520

(397) Там само.

(обратно)

521

(398) Там само.

(обратно)

522

(399) Там само.

(обратно)

523

(400) Грушевський М. Назв. праця. — С. 147.

(обратно)

524

(401) ЦДАВО України. — Ф. 1759. Оп. 4. Спр. 1688. Арк. 13.

(обратно)

525

(402) Знаменський О.Н. Назв. праця. — С. 168.

(обратно)

526

(403) Дорошенко Д. Назв. праця. — С. 367.

(обратно)

527

(404) Падалка М. Назв. праця. — С. 11.

(обратно)

528

(405) Знаменський О. Назв. праця. — С. 170.

(обратно)

529

(406) Там само: ЦДАВО України. — Ф. 1759. Оп. 4. Спр. 1688. Арк. 68.

(обратно)

530

(407) Мілюков П. Назв. праця. — С. 82; Оберучев К. Воспоминания. — Нью-Йорк, 1930. — С. 289.

(обратно)

531

(408) Дудко Ф. День 5 липня 1917 року у Києві. — Календар „Червона Калина”. - 1937. — С. 58–59.

(обратно)

532

(409) Там само.

(обратно)

533

(410) Киевская мысль. Вечерний выпуск. 1917. — 5 июля.

(обратно)

534

(411) Робітнича газета. 1917. — 6 липня.

(обратно)

535

(412) Вісник Українського військового генерального комітету. — № 5–6. — 1917. — липень.

(обратно)

536

(413) 1917 год на Киевщине. Хроника событий. — С. 154; ЦДАВО України. — ф. 1759. Оп. 4. Спр. 1688. Арк. 13.

(обратно)

537

(414) Робітнича газета. 1917. — 6 липня.

(обратно)

538

(415) Робітнича газета. 1917. — 5 липня.

(обратно)

539

(416) ЦДАВО України. — Ф. 1759. Оп. 4. Спр. 1688. Арк. 13.

(обратно)

540

(417) 1917 год на Киевщине. Хроника событий. — С. 154.

(обратно)

541

(418) Киевская мысль. Вечерний выпуск. 1917. — 5 июля.

(обратно)

542

(419) Грушевський М. Спомини // К., 1989. - № 10. — С. 146.

(обратно)

543

(420) Варгатюк П. Л., Солдатенко В. Ф., Шморгун П. М. В огне трех революцій. — С. 387–388.

(обратно)

544

(421) Голос соціал-демократа. К., 1917. — 6 июля.

(обратно)

545

(422) Бош Є. Назв. праця. — С. 38.

(обратно)

546

(423) Там само. — С. 39.

(обратно)

547

(424) Киевская мысль. Вечерний выпуск. 1917. — 5 июля.

(обратно)

548

(425) Бош Є. Назв. праця. — С. 40.

(обратно)

549

(426) Робітнича газета. 1917 р. — 6 липня.

(обратно)

550

(427) Бош Є. Назв. праця. — С. 40.

(обратно)

551

(428) ЦДАВО України. — Ф. 1759. Оп. 4. Спр. 1688. Арк. 35.

(обратно)

552

(429) Киевская мысль. Вечерний выпуск. 1917. — 6 июля.

(обратно)

553

(430) Нова Рада. 1917. — 8 липня; Киевская мысль. Вечерний выпуск. 1917. — 6 июля.

(обратно)

554

(431) ЦДАВО України. — Ф. 1759. Оп. 4. Спр. 1688. Арк. 35, 36, 64.

(обратно)

555

(432) 1917 год на Киевщине. Хроника событий. — С. 154.

(обратно)

556

(433) Киевская мысль. Вечерний выпуск. 1917. — 5 июля.

(обратно)

557

(434) 1917 год на Киевщине. Хроника событий. — С. 155.

(обратно)

558

(435) Киевская мысль. Вечерний выпуск. 1917. — 6 июля.

(обратно)

559

(436) Киевская мысль. Вечерний выпуск. 1917. — 5 июля.

(обратно)

560

(437) Вісник Українського військового генерального комітету. — № 5–6. 1917. — липень.

(обратно)

561

(438) Вісті з Української Центральної Ради № 11–12. 1917. — жовтень.

(обратно)

562

(439) Вісник Українського військового генерального комітету. — № 5–6. 1917. — липень; Робітнича газета, 1917. — 6 липня.

(обратно)

563

(440) Киевская мысль. Вечерний выпуск. 1917. — 6 июля; Робітнича газета. 1917. — 7 липня.

(обратно)

564

(441) Нова Рада. 1917. 8 липня.

(обратно)

565

(442) Там само.

(обратно)

566

(443) Киевская мысль. Вечерний выпуск. 1917. — 6 июля.

(обратно)

567

(444) Там само.

(обратно)

568

(445) Там само.

(обратно)

569

(446) Нова Рада. 1917. 6 липня.

(обратно)

570

(447) Киевская мысль. Вечерний выпуск. 1917. — 6 июля.

(обратно)

571

(448) Там само.

(обратно)

572

(449) Киевская мысль. Вечерний выпуск. 1917. — 6 и 14 июля.

(обратно)

573

(450) Киевская мысль. Вечерний выпуск. 1917. — 7 июля.

(обратно)

574

(451) Там само. — 8 июля.

(обратно)

575

(452) Там само. — 6 июля.

(обратно)

576

(453) Там само. — 7 июля.

(обратно)

577

(454) Нова Рада. 1917. — 8 липня.

(обратно)

578

(455) Там само. Робітнича газета. 1917. — 10 липня.

(обратно)

579

(456) Нова Рада. 1917. — 8 липня.

(обратно)

580

(457) Киевская мысль. Вечерний выпуск. 1917. — 8 июля.

(обратно)

581

(458) Робітнича газета. 1917. 10 липня.; Нова Рада. 1917. 8 липня.

(обратно)

582

(459) Киевская мысль. Вечерний выпуск. 1917. — 8 июля.

(обратно)

583

(460) Там само.

(обратно)

584

(461) Там само.

(обратно)

585

(462) Голос социал-демократа. 1917. 8 июля.

(обратно)

586

(463) Майоров М. Из истории революционной борьбы на Украине (1914–1919). К., 1922. — С. 47.

(обратно)

587

(464) Майоров М. Из истории революционной борьбы на Украине (1914–1919). К., 1922. — С. 47.

(обратно)

588

(465) Там само.

(обратно)

589

(466) Грушевський М. Назв. праця. — С. 148.

(обратно)

590

(467) Голос социал-демократа. 1917. — 8 июля.

(обратно)

591

(468) ЦДАВО України. — Ф. 2592. Оп. І. Спр. 2. Арк. 2.

(обратно)

592

(469) Там само.

(обратно)

593

(470) Там само.

(обратно)

594

(471) Нова Рада. 1917. 11 липня.

(обратно)

595

(472) Киевская мысль. Вечерний выпуск., 1917. — 20 июля.

(обратно)

596

(473) Там само.

(обратно)

597

(474) Там само.

(обратно)

598

(475) Там само.

(обратно)

599

(476) Робітнича газета. 1917. — 7 липня; Вісник Українського військового генерального комітету. — № 5–6, 1917. — липень.

(обратно)

600

(477) Робітнича газета. 1917. - 6 липня.

(обратно)

601

(478) Там само.

(обратно)

602

(479) Там само.

(обратно)

603

(480) Робітнича газета. 1917. - 7 липня.

(обратно)

604

(481) Там само.

(обратно)

605

(482) Там само.

(обратно)

606

(483) Робітнича газета. 1917. — 10 липня.

(обратно)

607

(484) Мірчук П. Назв. праця. — С. 93.

(обратно)

608

(485) Курас І., Турченко Ф., Геращенко Т. М.І.Міхновський: постать на тлі епохи. — Український історичний журнал, 1992. - № 10–11. — С. 70; Горелов М. Перший український державник. — Рада, 1992. — 8 травня.

(обратно)

609

(486) Щусь О.І. Всеукраїнський військовий з'їзд. С. 39.

(обратно)

610

(487) Народна воля, 1917. — 12 липня.

(обратно)

611

(488) Дорошенко Д. Назв. праця. — С. 368.

(обратно)

612

(489) Майоров М. Назв. праця. — С. 47–48.

(обратно)

613

(490) Вісник Українського військового генерального комітету, 1917. — 15 вересня. № 14–15.

(обратно)

614

(491) Грушевський М. Назв. праця. — С. 148.

(обратно)

615

(492) Вісник Українського військового генерального комітету, 1917. — 15 жовтня, № 18.

(обратно)

616

(493) Капелюшний В. П. Назв. праця. — С. 128–129.

(обратно)

617

(494) Див.: Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року. Документи і матеріали. —К., 2003. — С. 532–539, 960.

(обратно)

618

(495) Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. - № 10. — С. 116–117.

(обратно)

619

(496) Винниченко В. Відродження нації. — Ч. 1. — С. 325–328.

(обратно)

620

(497) Нова Рада. — 1917. - 8 верес.

(обратно)

621

(498) Там само.

(обратно)

622

(499) Грушевський М. Спомини // Київ, 1989. - № 10. — С. 118.

(обратно)

623

(500) Верстюк В. Українська Центральна Рада. — С. 90.

(обратно)

624

(501) Там само.

(обратно)

625

(502) Там само.

(обратно)

626

(503) Див.: Солдатенко В.Ф. Єврейське представництво в Центральній Раді // Єврейське населення Півдня України: історія та сучасність. Тези до наукової конференції 19–20 листопада 1992 р. — Запоріжжя, 1992. — С. 54–56.

(обратно)

627

(504) Христюк П. Замітки і матеріали… Т. І. С. 95.

(обратно)

628

(505) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. Т. І. С. 118–119.

(обратно)

629

(506) Там само. С. 119.

(обратно)

630

(507) Див.: Грищенко А. П. Українські робітники на шляху творення національної держави (І Всеукраїнський робітничий з’їзд 11–14 (24–27 липня 1917 р.). Київ, 1992. С. 6.

(обратно)

631

(508) Робітнича газета. 1917. 13 лип.

(обратно)

632

(509) Нова Рада. — 1917. — 12 лип.

(обратно)

633

(510) Там само.

(обратно)

634

(511) Див.: Гриценко А. П. Назв. праця. — С. 14–22.

(обратно)

635

(512) Христюк П. Замітки і матеріали… — Т. 1. — С. 102.

(обратно)

636

(513) Там само.

(обратно)

637

(514) Українська Центральна Рада. — Т. І. — С. 181.

(обратно)

638

(515) Там само. С. 181–182.

(обратно)

639

(516) Там само. С. 182.

(обратно)

640

(517) Дорошенко Д. Історія України. — 1917–1923 рр. — Т. 1. — С. 127.

(обратно)

641

(518) Там само. С. 126.

(обратно)

642

(519) Киевская мысль. — 1917. - 6 авг.

(обратно)

643

(520) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. — Т. І. — С. 130.

(обратно)

644

(521) Винниченко В. Відродження нації. — Ч. І. — С. 130.

(обратно)

645

(522) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. — Т. І. — С. 130.

(обратно)

646

(523) Там само.

(обратно)

647

(524) Винниченко В. Відродження нації. — Ч. І. — С. 336–337.

(обратно)

648

(525) Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. - № 10. — С. 121.

(обратно)

649

(526) Українська Центральна Рада. Т. І. С. 249–250.

(обратно)

650

(527) Христюк П. Замітки і матеріали… — Т. І. — С. 119.

(обратно)

651

(528) Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. - № 10. — С 125–126.

(обратно)

652

(529) Христюк П. Замітки і матеріали… — Т. І. — С. 117–118.

(обратно)

653

(530) Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. - № 10. — С 123.

(обратно)

654

(531) Українська Центральна Рада. — Т. І. — С. 252.

(обратно)

655

(532) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. — Т. І. — С. 133.

(обратно)

656

(533) Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — Львів, 1923. — Ч. ІІ. — С. 8–9.

(обратно)

657

(534) Грушевський М. Спомини // Київ. 1989. - № 10. — С 128.

(обратно)

658

(535) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. — Т. І. — С. 135.

(обратно)

659

(536) Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. - № 10. — С 129.

(обратно)

660

(537) Винниченко В. Відродження нації. — Ч. І. — С. 342–343.

(обратно)

661

(538) Грушевський М. Спомини // Київ. 1989. - № 10. — С 129–130.

(обратно)

662

(539) Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. Т. І. С. 136–138.

(обратно)

663

(540) Українська Центральна Рада. Т. І. С. 26, 264, 265.

(обратно)

664

(541) Винниченко В. Відродження нації. Ч. І. С. 320–321, 344–345.

(обратно)

665

(542) Грушевський М. Спомини // Київ. 1989. № 10. С 114, 127–128, 130.

(обратно)

666

(543) Там само. — С. 114–115, 131–133.

(обратно)

667

(544) Див.: Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни. 1914–1918. — Львів, 1930. — С. 566–567, 570–571, 577, 581–582, 607.

(обратно)

668

(545) Там само. — С. 114–115, 131–133.

(обратно)

669

(546) Винниченко В. Відрдження нації. — Ч. І. — С. 345–346.

(обратно)

670

(547) Христюк П. Замітки і матеріали… — Т. І. — С. 121.

(обратно)

671

(548) Кедровський В. Українізація в російській армії // Укр. Історик. 1967. - № 3–4. — С. 75.

(обратно)

672

(549) Винниченко В. Щоденник // Київ. 1990. № 9. С. 118–119.

(обратно)

673

(550) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. — Т. І. — С. 145, 370.

(обратно)

674

(551) Революционное движение в русской армии. 27 февраля — 24 октября 1917 года: Сб. документов. — Москва, 1968. С. 346, 356–357, 510.

(обратно)

675

(552) Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність. Мюнхен, 1958. — С. 36.

(обратно)

676

(553) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923. Т. І. — С. 375–376.

(обратно)

677

(554) Революционное движение в русской армии… — С.512; Шанковський Л. Українська армія… — С. 22.

(обратно)

678

(555) Савченко В. Український рух у російських частинах у 1917 та 1918 рр. // За державність (Каліш). - 1934. Зб. 4. — С. 48–61.

(обратно)

679

(556) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923. — Т. І. — С. 358–359.

(обратно)

680

(557) Науменко Ю. На переломі (Причинки до історії українізації частин в рос. Армії. Луцьк-Рівне в 1917 р.) // За державність. — 1935. — Зб. 5. — С. 188.

(обратно)

681

(558) Вісник Українського Генерального військового комітету. — 1917. - № 18.

(обратно)

682

(559) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923. — Т. І. — С. 370.

(обратно)

683

(560) Там само.

(обратно)

684

(561) Вісник Українського Генерального військового комітету. — 1917. - № 19–20.

(обратно)

685

(562) Нова Рада. — 1917. - 2, 7 верес., 11 жовт. та ін.

(обратно)

686

(563) Там само. — 1917. - 20 верес.

(обратно)

687

(564) Кедровський В. Українізація… // Укр. історик. — 1967. - № 3–4. — С. 74.

(обратно)

688

(565) Винниченко В. Відродження нації. — Ч. І. — С. 198.

(обратно)

689

(566) Прохода В. Симон Петлюра. // Табор. — 1936. - № 28–29. — С. 12.

(обратно)

690

(567) Дорошенко Д. Історія України. — 1917–1923 рр. — Т. І. — С. 62.

(обратно)

691

(568) Кедровський В. Українізація… // Український історик. — 1967. - № 3–4. — С. 76.

(обратно)

692

(569) Мазепа І. Україна в огні й бурі 1917–1921. Мюнхен, 1951. — Т. І. — С. 29.

(обратно)

693

(570) Енциклопедія Українознавства: В 2 т. Париж, Нью-Йорк, 1949. — Т. І. — С. 59.

(обратно)

694

(571) Там само. — С. 507.

(обратно)

695

(572) Субтельний О. Україна: історія. — Київ, 1991. — С. 303.

(обратно)

696

(573) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. — Т. І. — С. 77–78.

(обратно)

697

(574) Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. — Т. І. — С. 29.

(обратно)

698

(575) Нова Рада. — 1917. - 15 жовт.

(обратно)

699

(576) Там само. — 14 жовт.

(обратно)

700

(577) Христюк П. Замітки і матеріали… — Т. І. — С. 188.

(обратно)

701

(578) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. — Т. І. — С. 150–151.

(обратно)

702

(579) 1917 год на Киевщине. — С. 299.

(обратно)

703

(580) Хліборобська Україна. — Відень, 1922. — Кн… 4. — С. 26.

(обратно)

704

(581) Енциклопедія Українознавства. — Т. І. — С. 1177.

(обратно)

705

(582) Христюк П. Замітки і матеріали… — Т. І. — С. 107.

(обратно)

706

(583) Там само. — С. 108.

(обратно)

707

(584) Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції: В 4-х т. Прага, 1921. — Т. 2. — С. 33–34.

(обратно)

708

(585) Там само. — С. 34.

(обратно)

709

(586) Там само. — С. 34.

(обратно)

710

(587) Там само. — С. 109.

(обратно)

711

(588) Там само. — С. 110.

(обратно)

712

(589) Ленін В.І. До лозунгів // Повне зібр. тв. — Т. 34. — С. 12.

(обратно)

713

(590) Там же. — С. 5.

(обратно)

714

(591) Сила інтернаціоналістського гарту. — С. 47.

(обратно)

715

(592) 1917 год на Киевщине. Хроника событий. — С. 223.

(обратно)

716

(593) Солдатенко В. Георгій Пятаков: миттєвості неспокійної долі. — К., 2004. — С. 123–124.

(обратно)

717

(594) 1917 год на Киевщине. Хроника событий. — С. 223.

(обратно)

718

(595) Там само. — С. 223.

(обратно)

719

(596) Голос социал-демократа (Киев). — 1917. — 1 сент.; Известия Киевского Совета рабочих депутатов. — 1917. — 14 сент.

(обратно)

720

(597) 1917 год на Киевщине. Хроника событий. — С. 229.

(обратно)

721

(598) Переписка Секретариата ЦК РСДРП(б) с местными партийными организациями (март-ноябрь 1917 г.). Сб. документов. — М., 1957. — С. 39, 188–189.

(обратно)

722

(599) Голос социал-демократа. — 1917. — 19 сент.

(обратно)

723

(600) Див.: Варгатюк П. Л., Солдатенко В.Ф., Шморгун П. М. В огне трех революций. — С. 412.

(обратно)

724

(601) Переписка Секретариата ЦК РСДРП(б) с местными партийными организациями. — Т. І. — С. 204.

(обратно)

725

(602) Известия Армейского Комитета ХІ армии (Староконстантинов). — 1917 — 10 сент.; Голуб П.А. Партия, армия и революция. Отвоевание партией большевиков армии на сторону революции, март 1917 — февр.1918. — М., 1967. — С. 151–152; Варгатюк П.Л., Солдатенко В.Ф., Шморгун П.М. Назв. праця. — С. 414.

(обратно)

726

(603) Великая Октябрьская социалистическая революция и победа Советской власти на Украине. Хроника важнейших историко-партийных и революционных событий. — Т. І. — С. 479–483.

(обратно)

727

(604) Боротьба за владу Рад на Поділлі. — С. 102–104.

(обратно)

728

(605) Голос социал-демократа. 1917. — 9 и 20 сент.

(обратно)

729

(606) Варгатюк П.Л., Солдатенко В.Ф., Шморгун П.М. Назв. праця. — С. 416.

(обратно)

730

(607) Пролетарий (Харьков). — 1917. — 20 и 29 авг.

(обратно)

731

(608) Второй Всероссийский съезд Советов рабочих и солдатских депутатов. — С. 350–351.

(обратно)

732

(609) Див.: Варгатюк П. Л., Солдатенко В. Ф., Шморгун П. М. В огне трех революций. — С. 418–419.

(обратно)

733

(610) Ленін В.І. Лист до товаришів. // Повне зібр. тв. — Т. 34. — С. 406.

(обратно)

734

(611) Див.: Волкогонов Д. Ленин. — Политический портрет. — В 2-х кн. — Кн. 1. — М., 1994. — С. 242–243, 273.

(обратно)

735

(612) Очерки истории Коммунистической партии Украины. Изд. 4-е, доп. — К., 1977. — С. 225.

(обратно)

736

(613) Там само. — С. 421–422.

(обратно)

737

(614) Переписка секретариата ЦК РСДРП(б) с местными партийными организациями. — Ч. І. — С. 203.

(обратно)

738

(615) Більшовицькі організації в боротьбі за гегемонію пролетаріату в трьох російських революціях. — К., 1967. — С. 127.

(обратно)

739

(616) Див.: Варгатюк П. Л., Солдатенко В. Ф., Шморгун П. М. В огне трех революций. — С. 446–447.

(обратно)

740

(617) Верхось В. Красная гвардия в Октябрьской революции. — М., 1976. — С. 73. 251–253.

(обратно)

741

(618) Донецький пролетарий (Луганськ). — 1917. — 5 сент. (23 авг.).

(обратно)

742

(619) Прролетарская мысль (Киев). — 1917. — 14 нояб.

(обратно)

743

(620) Пролетарий (Харьков). — 1917. — 19 авг.

(обратно)

744

(621) Переписка ЦК РСДРП(б) с местными партийными организациями. — Т. 1. — С. 311.

(обратно)

745

(622) Хміль І. В. Трудяще селянство України в боротьбі за владу Рад. — К., 1977. — С. 39.

(обратно)

746

(623) История Украинской ССР.Т. 6. — С. 160; В. І. Ленін і перемога Жовтневої революції на Україні. — К., 1967. — С. 158.

(обратно)

747

(624) Боротьба за владу Рад на Поділлі (берез. 1917 — лют. 1918 р.): Зб. документів і матер. — Хмельницький, 1957. — С. 101, 112, 115, 117, 118, 122, 125, 128–131, 137 та ін.

(обратно)

748

(625) Див.: Голуб П. Партия, армія и революція. — С. 169.

(обратно)

749

(626) Див.: История Украинской ССР. Т. 6. — С. 160.

(обратно)

750

(627) Варгатюк П. Л., Солдатенко В. Ф., Шморгун П. М. Назв. праця. — С. 434.

(обратно)

751

(628) Там само.

(обратно)

752

(629) Переписка Секретариата ЦК РСДРП(б) с местными партийными организациями. — Т. 1. — С. 436.

(обратно)

753

(630) Варгатюк П. Л., Солдатенко В. Ф., Шморгун П. М. Назв. праця. — С. 437–439.

(обратно)

754

(631) Пролетарий (Харьков). — 1917. — 3 авг.

(обратно)

755

(632) Там само. — С. 439.

(обратно)

756

(633) Рабочий путь (Петроград). — 1917. — 3 окт.

(обратно)

757

(634) Цит. за: Васильков А. Військова діяльність більшовиків України в період підготовки і проведення Великого Жовтня. — К., 1964. — С. 63.

(обратно)

758

(635) Цит. за: Гусев К. В. Партия эсеров: от мелкобуржуазного революционаризма к контрреволюционности. — М., 1975. — С. 128.

(обратно)

759

(636) Рабочий путь (Петроград). — 1917. — 12 окт.; 7 нояб.; Известия Юга (Харьков). — 1917. — 18, 22 и 24 окт.

(обратно)

760

(637) Див.: Варгатюк П. Л., Солдатенко В. Ф., Шморгун П. М. Назв. праця. — С. 440.

(обратно)

761

(638) Там само.

(обратно)

762

(639) Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року. Документи і матеріали. — К., 2003. — 1024 с.

(обратно)

763

(640) Див.: Исторический опыт трех российских революций. Кн 3-я. Коренной переворот в истории человечества. Великая Октябрьская социалистическая революция. — М., 1987. — 655 с.; Зародов К. И. Три революции в России и наше время. 3-е изд., перераб. и доп. — М., 1983. — 640 с.; Волобуєв П. В. Выбор путей общественного развития: теория, история, современность. — М., 1987. — 312 с.; Гапоненко Л. С. Решающая сила Великого Октября. — М., 1977; Смирнов А. С. Большевики и крестьянство в Октябрьской революции. — М., 1976. — 232 с.; Голуб П. А. Большевики и армия в трех революциях. — М., 1977. — 320 с.; Борьба за массы. Разработка левоблокистской тактики и борьба большевиков за ее осуществление в трех революциях в России: Пролетариат и средние городские слои. — М., 1981. — 303 с.; Борьба партии большевиков за создание политической армии демократической и социалистической революции (1905–1917). — Киев, Одесса — 1983. — 236 с. та ін.

(обратно)

764

(641) Див., напр.: Волкогонов Д. Назв. праця. — С. 276–279 та ін.

(обратно)

765

(642) Див. напр.: В авангарді революційних мас. більшовики України на чолі народних мас України у Жовтневій революції. — К., 1977 — 206 с.; В борьбе за власть Советов на Украине. Из истории борьбы большевистских организаций за завоевание и укрепление Советской власти на Украине. — К., 1977 — 348 с.; Варгатюк П. Л., Курас И. Ф., Солдатенко В. Ф. В. И. Ленин и большевистские организации Украины в Октябрьской революции. — К., 1980. — 373 с.; за власть Советов на Украине. Из истории борьбы большевистских организаций (1917–1920 годы). — К., 1988. -315 с.

(обратно)

766

(643) Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. — Т. 2. -Прага, 1921. — С. 20.

(обратно)

767

(644) Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. Київ, 1996. Т. 1. 4 березня — 9 грудня 1917 р. — С. 61.

(обратно)

768

(645) Див.: Солдатенко В. Ф. Перший в історії з’їзд вільних народів Росії // Міжнаціональні відносини на півдні України: історія та сучасність. Всеукр. наук. конференція. Тези. 27–28 травня 1993 р. — Запоріжжя, 1993. - C. 164–168.

(обратно)

769

(646) Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. - № 11. — С. 137, 145.

(обратно)

770

(647) Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). — Ф. 1115. Оп. 1. — Спр. 13. Арк. 98; Спр. 16. — Арк. 13 та ін.

(обратно)

771

(648) 1917 год на Киевщине: Хроника событий. — С. 487.

(обратно)

772

(649) Українська Центральна Рада. — Т. 1. — С. 303–304.

(обратно)

773

(650) Мілюков П. Н. История второй русской революции. — София, 1922. — Т. І. Вып. 3. — С. 100.

(обратно)

774

(651) Українська Центральна Рада. — Т. 1. — С. 288, 297.

(обратно)

775

(652) Там само. — С. 289.

(обратно)

776

(653) Там само.

(обратно)

777

(654) Христюк П. Замітки і матеріали… — Т. 2. — С. 21–22.

(обратно)

778

(655) Українська Центральна Рада. — Т. І. — С. 310–311.

(обратно)

779

(656) Там само. — С. 311–312.

(обратно)

780

(657) Там само. — С. 308–309.

(обратно)

781

(658) Там само. — С. 310.

(обратно)

782

(659) Там само. — С. 309–310.

(обратно)

783

(660) Там само. — С. 309.

(обратно)

784

(661) Там само. — С. 270.

(обратно)

785

(662) Народна воля. — 1917. - 29 серп.

(обратно)

786

(663) Українська Центральна Рада. — Т. І. — С. 279–284.

(обратно)

787

(664) Верстюк В. Українська Центральна Рада: Навч. посібник. — С. 193.

(обратно)

788

(665) Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. — Т. І. — С. 140–141.

(обратно)

789

(666) Там само. — С. 147.

(обратно)

790

(667) Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. - № 11. — С. 122.

(обратно)

791

(668) Винниченко В. Відродження нації. — Ч. 2. — С. 28–29.

(обратно)

792

(669) Там само. — С. 32.

(обратно)

793

(670) Христюк П. Замітки і матеріали… — Т. 2. — С. 107–108.

(обратно)

794

(671) Там само. — С. 29.

(обратно)

795

(672) Там само. С. 13.

(обратно)

796

(673) Там само. — С. 13–14.

(обратно)

797

(674) Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. — Т. І. — С. 343.

(обратно)

798

(675) Там само. — С. 363.

(обратно)

799

(676) Там само. — С. 351.

(обратно)

800

(677) Див.: Кульчицький С. Велика російська революція // Сучасність. — 1998. - № 1. — С. 90; Його ж. Російська революція 1917 року: новий погляд. — К., 2003. — С. 74.

(обратно)

801

(678) Второй Всероссийский съезд Советов Р. и С. Д. — М.-Л., 1928. — С. 113–153; Варгатюк П. Л., Солдатенко В. Ф., Шморгун П. М. Назв. праця. — С. 459–460.

(обратно)

802

(679) Грушевський М. Ілюстрована історія України. — С. 552.

(обратно)

803

(680) Винниченко В. Відродження нації. -Ч. 2. — С. 64.

(обратно)

804

(681) Там само. — С. 63–66.

(обратно)

805

(682) 1917 год на Киевщине. Хроника событий. — С. 309–311.

(обратно)

806

(683) Робітнича газета. — 1917. - 27 жовт.

(обратно)

807

(684) Нова Рада. — 1917. - 27 жовт.

(обратно)

808

(685) 1917 год на Киевщине. — С. 311; Робітнича газета. -1917. - 27 жовт.

(обратно)

809

(686) Христюк П. Замітки і матеріали… — Т. 2. -С. 42.

(обратно)

810

(687) Робітнича газета. 1917. 26 жовт.; Нова Рада. 1917. 27 жовт.

(обратно)

811

(688) Народна воля. 1917. 27 жовт.; Нова Рада. 1917. 27 жовт.

(обратно)

812

(689) Літопис революції. — 1929. - № 3. — С. 142.

(обратно)

813

(690) У дні Жовтня. Спогади учасників боротьби за владу Рад на Україні. — К., 1967. -С. 3.

(обратно)

814

(691) Христюк П. Замітки і матеріали… — Т. 2. — С. 43.

(обратно)

815

(692) Там само.

(обратно)

816

(693) Там само. — С. 44.

(обратно)

817

(694) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. Т. І. — С. 161.

(обратно)

818

(695) Нова Рада. — 1917. - 28 жовт.

(обратно)

819

(696) 1917 год на Киевщине. Хроника событий. — С. 295.

(обратно)

820

(697) Там само. — С. 324–325.

(обратно)

821

(698) Киевская мысль. — 1927. — 28 октября.

(обратно)

822

(699) Кулик И. Октябрьские дни в Києве // Летопись революции. — 1922. - № 1. — С. 40–41.

(обратно)

823

(700) Великая Октябрськая социалистическая революция и победа Советской власти на Украине. Февраль 1917 — февраль 1918 г. Хроника важнейших историко-партийных и революционных событий в двух частях. Ч. 2-я. Большевики во главе трудящихся в период борьбы за установление Советской власти на Украине. — К., 1982. — С. 59–60.

(обратно)

824

(701) Большевистские организации Украины… (март-ноябрь 1917 г.). — С. 750.

(обратно)

825

(702) 1917 год на Киевщине. Хроника событий. — С. 338–348; Великая Октябрськая социалистическая революция и победа Советской власти на Украине. Февраль 1917 — февраль 1918 г. Хроника… Ч. 2-я. — С. 12–15, 23–26, 37–39, 49–51, 59–61, 70–71, 79–81, 93–94.

(обратно)

826

(703) Див.: Верстюк В. Ф. Центральна Рада: Навчальний посібник. — С. 200.

(обратно)

827

(704) Там само.

(обратно)

828

(705) Субтельний О. Україна: історія. — К., 1991. — С. 305.

(обратно)

829

(706) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. — Т. І. — С. 371.

(обратно)

830

(707) Робітнича газета. — 1917. - 4 листоп.; 1917 год на Киевищине. Хроиника событий… -С. 329–331.

(обратно)

831

(708) 1917 год на Киевщине. С. 337–338.

(обратно)

832

(709) Там само. С. 337, 338, 347, 351, 352, 356, 357.

(обратно)

833

(710) Робітнича газета. 1917. 2 листоп.

(обратно)

834

(711) 1917 год на Киевщине. Хроника событий… — С. 353.

(обратно)

835

(712) Там само. — С. 354.

(обратно)

836

(713) Там само. — С. 356.

(обратно)

837

(714) Літопис революції. — 1929. - № 4(7). — С. 150.

(обратно)

838

(715) 1917 год на Киевщине. Хроника событий… — С. 357.

(обратно)

839

(716) Великая Октябрьская социалистическая революция и победа Советской власти на Украине. Февраль 1917 г. — февраль 1918 г. Хроника…Ч. І. — С. 674–675; Ч. 2. — С. 15, 27, 40, 53, 62–63.

(обратно)

840

(717) Звезла (Катеринослав). — 1917. — 27 октября.

(обратно)

841

(718) Там само. — 15 ноября.

(обратно)

842

(719) Див.: Великая Октябрьская социалистическая революция и победа Советской власти на Украине. Февраль 1917 г. — февраль 1918 г. Хроника… Ч. ІІ. — С. 23, 30–37, 40, 46, 78.

(обратно)

843

(720) Борьба за Советы на Екатеринославщине. Сб. воспоминаний и статей. — Днепропетровск, 1927. — 292 с.; Борьба за Октябрь на Артемовщине. Сб. воспоминаний и статей. — Харьков, 1929 — 391 с.; Победа Великой Октябрьской социалистической революции и установление Советской власти на Украине (Сб. док. и материалов). — К., 1951 — 510 с.; Боротьба за перемогу Радянської влади на Україні. Збірник спогадів учасників Великої Жовтневої соціалістичної революції. — К., 1957. — 584 с.; Борці за Жовтень розповідають: Спогади учасників боротьби за владу Рад на Катеринославщині. — Дніпропетровськ, 1957. — 416 с.; Великая Октябрьская социалистическая революція на Украине. Сб. док. и материалов. — Т. 2. Октябрь-декабрь 1917 г. — К., 1957. — 732 с.; Октябрь в Екатеринославе. Сб. док. и материалов. Днепропетровск, 1957; Боротьба за владу Рад на Поділлі (березень 1917 — лютий 1918 р.). Документи і матеріали. — Хмельницький, 1957. — 306 с; Большевистские военно-революционные комитеты. м. 1958. Незабутні роки. Спогади учасників Великої Жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни на Україні. — К., 1967. — 605 с.; Октябрьская революция и армия. Сб. документов. Военно-революционные комитеты действующей армии. 25 октября 1917 г. — март 1918 г. Сб. документов. — М., 1977.

(обратно)

844

(721) Див.: Солдатенко В. Ф. Идти впереди всех. Из опыта борьбы большевистской прессы Украины за победу социалистической революции. — К., 1986. — С. 129–141 та ін.

(обратно)

845

(722) Український національно-визвольний рух. — Березень-листопад 1917 року. Документи і матеріали. — К., 2003. — С. 29.

(обратно)

846

(723) Нова Рада. 1917. 22 жовт.

(обратно)

847

(724) 1917 год на Киевщине. Хроника событий… — С. 363.

(обратно)

848

(725) Цит. за: Збаразький С. Крути. До 40-річчя Великого Чину. 29-го січня 1918 р. — Мюнхен; Нью-Йорк, 1958. — С. 57.

(обратно)

849

(726) Верстюк В. Українська Центральна Рада. Навчальний посібник. — С. 194.

(обратно)

850

(727) Там само.

(обратно)

851

(728) Українська Центральна Рада. — Т. 1. — С. 252–253.

(обратно)

852

(729) Там само. — С. 334.

(обратно)

853

(730) Там само. — С. 338.

(обратно)

854

(731) Там само. — С. 346–348.

(обратно)

855

(732) Там само. с. 346; ЦДАВО України. Ф. 1063, оп. 3, спр. 1, арк. 43.

(обратно)

856

(733) Українська Центральна Рада. — Т. І. — С. 348–351.

(обратно)

857

(734) Рабочий путь (Петроград). — 1917. — 19 окт.

(обратно)

858

(735) Христюк П. Замітки і матеріали… Т. ІІ. С. 39.

(обратно)

859

(736) Там само.

(обратно)

860

(737) Там само. — С. 40.

(обратно)

861

(738) Там само. — С. 41.

(обратно)

862

(739) Там само.

(обратно)

863

(740) Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. — Прага, 1928. — С. 92–93.

(обратно)

864

(741) Див.: Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. — Т. 1. — С. 49; Галаган М. З моїх споминів. Львів. 1930. — Ч. 3. С. 11–18; Нова Рада. — 1917. - 29 жовт.

(обратно)

865

(742) Нова Рада. -1917. - 29 жовт.

(обратно)

866

(743) Там само. 1917. 5 листоп.

(обратно)

867

(744) 1917 год на Киевщине. С. 332–333.

(обратно)

868

(745) Христюк П. Замітки і матеріали… — Т. ІІ. — С. 47.

(обратно)

869

(746) Там само. — С. 47–48.

(обратно)

870

(747) 1917 год на Киевщине. Хроника событий… — С. 326.

(обратно)

871

(748) Киевская мысль. — 1917. 2 нояб. (веч. выпуск). - 8 нояб.

(обратно)

872

(749) Христюк П. Замітки і матеріали… Т. ІІ. С. 45.

(обратно)

873

(750) Там само. — С. 49–50.

(обратно)

874

(751) Див.: Там само. С. 195.

(обратно)

875

(752) Боротьба за владу Рад на Подолі (березень 1917 р. — лютий 1918 р.): Документи й матеріали. Хмельницький, 1957. С. 138–140, 155, 156, 170–171 та ін.; Великая Октябрьская социалистическая революция и победа Советской власти на Украине: Хроника… — Ч. 2. С. 15, 41, 57, 62–63, 81, 95,96, 107, 108,131 та ін.

(обратно)

876

(753) Грушевський М. Ілюстрована історія України… — С. 552–553.

(обратно)

877

(754) Там само. — С. 553.

(обратно)

878

(755) Винниченко В. Відродження нації. Ч. 2. С. 73–74.

(обратно)

879

(756) Там само. С. 74.

(обратно)

880

(757) Нова Рада. — 1917. - 8 листоп.

(обратно)

881

(758) Винниченко В. Відродження нації. — Ч. 2. — С. 81.

(обратно)

882

(759) Пролетарская мисль (Киев). - 1917. - 10 нояб.

(обратно)

883

(760) Там само. — 16 нояб.

(обратно)

884

(761) Молот (Полтава). - 1917. - 12 нояб.

(обратно)

885

(762) Стпахів М. Третій універсал з погляду державного і міжнародного права // Наук. зап. Укр. техніко-господар. ін-ту. — Мюнхен, 1967. — С. 7.

(обратно)

886

(763) Там само. С. 7, 16.

(обратно)

887

(764) Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. — К., 2001. — С. 105.

(обратно)

888

(765) Див., напр.: Вісті з України. 1998. 5 лют.; Час-Тimе. 1998. - 29 січ — 4 лют.

(обратно)

889

(766) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. — Т. 1. — С. 188–189.

(обратно)

890

(767) Христюк П. Замітки і матеріали… Т. 2. С. 53.

(обратно)

891

(768) Там само. — С. 54.

(обратно)

892

(769) Там само. С. 56–57.

(обратно)

893

(770) Там само. — С. 57.

(обратно)

894

(771) Там само.

(обратно)

895

(772) Там само. — С. 57–58.

(обратно)

896

(773) Там само. — С. 58–59.

(обратно)

897

(774) Там само.

(обратно)

898

(775) Винниченко В. Відродження нації. — Ч. ІІ. — С. 95–96.

(обратно)

899

(776) Там само. — С. 101.

(обратно)

900

(777) Там само. — С. 106–107.

(обратно)

901

(778) Там само. — С. 108.

(обратно)

902

(779) Там само. — С. 109–110.

(обратно)

903

(780) Докладніше ця проблема розглядається у статтях: Солдатенко В. «…І дати всеросійським справам спокій» // Віче. 1993. № 8. — С. 125–135; Його ж. Соціально-політичні альтернативи революційної доби і проблема української державності // Вісн. Академії Наук України. 1994. № 7–8. — С. 48–53.

(обратно)

904

(781) Українська Центральна Рада. — Т. 1. — С. 398–400.

(обратно)

905

(782) Там само. — С. 401.

(обратно)

906

(783) Грушевський М. Вільна Україна // Великий Українець. — С. 99.

(обратно)

907

(784) Винниченко В. Відродження нації. — Ч. І. — С 175–179.

(обратно)

908

(785) Там само. — С 178–179.

(обратно)

909

(786) Винниченко В. Щоденник. — Едмонт-Нью-Йрк, 1980. -Т. 1.-С. 408–409.

(обратно)

910

(787) Христюк П. Замітки і матеріали… — Т. 2. — С. 54.

(обратно)

911

(788) Там само. — С. 54–55.

(обратно)

912

(789) Там само. — С. 55.

(обратно)

913

(790) Грушевський М. Ілюстрована історія України. — С. 555.

(обратно)

914

(791) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. — Т. І. — С. 205.

(обратно)

915

(792) Там само. — С. 185.

(обратно)

916

(793) Грушевський М. Ілюстрована історія України. — С. 553–554.

(обратно)

917

(794) Шаповал М. Велика революція… -С. 95.

(обратно)

918

(795) Винниченко В. Відродження нації. — Ч. ІІ. -С. 136.

(обратно)

919

(796) Там само. — С. 133, 135.

(обратно)

920

(797) Там само. — С. 135.

(обратно)

921

(798) Там само. — С. 137.

(обратно)

922

(799) Там само. — С. 137–138.

(обратно)

923

(800) Там само. — С. 140–141.

(обратно)

924

(801) Христюк П. Замітки і матеріали… — Т. 2. — С. 59–60.

(обратно)

925

(802) Див.: Солдатенко В. Ф. Идти впереди всех. Из опыта борьбы большевистской прессы Украины за победу социалистической революции. — 1988. — С. 103–125.

(обратно)

926

(803) Сила інтернаціоналістського гарту. — К., 1983. — С. 60.

(обратно)

927

(804) Там само.

(обратно)

928

(805) Ленін В. І. ХІ з’їзд РКП(б). Політичний звіт Центрального Комітету РКП(б) 27 берез. // Повне зібр. тв. — Т. 45. — С. 104.

(обратно)

929

(806) Звезда (Катеринослав). — 1917. — 2 листопада.

(обратно)

930

(807) Там само. — 30 листопада.

(обратно)

931

(808) Цит. за: В. І. Ленін і перемога Жовтневої революції на Україні. — К., 1967. — С. 176.

(обратно)

932

(809) Див.: Сила інтернаціоналістського гарту. — С. 62.

(обратно)

933

(810) Солдатская мысль (Одесса). — 1917 — 8 декабря.

(обратно)

934

(811) Пролетарская мысль (Киев). — 1917 — 11 ноября.

(обратно)

935

(812) Донецький пролетарий (Харьков). — 1917 — 23 ноября.

(обратно)

936

(813) Пролетарская мысль (Киев). — 1917 — 12 ноября.

(обратно)

937

(814) Звезда (Катеринослав). — 1917. — 24 ноября.

(обратно)

938

(815) Там само.

(обратно)

939

(816) Голос пролетаря (Одеса). — 1917. — 9 декабря.

(обратно)

940

(817) Вестник областного и Киевского Советов рабочих и солдатских депутатов. — 1917 — 4 ноября.

(обратно)

941

(818) Известия Военно-Революционного Комитета VII армии (Проскуров). — 1917. — 5 декабря.

(обратно)

942

(819) Донецкий пролетарий (Харьков). 1917. — 5 декабря.

(обратно)

943

(820) Пролетарская мысль (Киев). — 1917. — 12 ноября.

(обратно)

944

(821) Голос пролетария (Одесса). — 1917. — 9 декабря; Солдат и Рабочий (Херсон). — 1917. — 14 декабря.

(обратно)

945

(822) Известия Военно-революционного коми тета VII армии (Проскуров). 1917. — 5 декабря.

(обратно)

946

(823) Известия Николаевского Совета рабочих и военных депутатов. — 1917. — 12 декабря.

(обратно)

947

(824) Донецкий Пролетарий (Харьков). — 1917. — 16 декабря.

(обратно)

948

(825) Солдат и Рабочий (Херсон). — 1917 — 28 листопада.

(обратно)

949

(826) Там само.

(обратно)

950

(827) Там само. — С. 60–61.

(обратно)

951

(828) Там само. — С. 62.

(обратно)

952

(829) Там само.

(обратно)

953

(830) Пролетарская мысль. — 1917. - 8 нояб.

(обратно)

954

(831) Там само. — 9 нояб.

(обратно)

955

(832) Переписка Секретариата ЦК РСДРП(б) с местными партийными организациями (ноябрь 1917 г. — февраль 1918 г.): Сб. документов. — М., 1957. — С. 250.

(обратно)

956

(833) Там само. — С. 251.

(обратно)

957

(834) Протоколы Центрального Коми тета РСДРП(б): август 1917 — февраль 1918. — М., 1957. — С. 155–157.

(обратно)

958

(835) Переписка Секретариата ЦК РСДРП(б) с местными партийными организациями — С. 125.

(обратно)

959

(836) Там само. — С. 112.

(обратно)

960

(837) Детальніше дослідження питання про феномен „українських більшовиків” див. у статті: Солдатенко В.Ф. До оцінки організацій „українських більшовиків” //Укр. іст. журн. 1989. № 6. С. 62–69; № 7. С. 49–57; Сторінки історії Компартії України: Запитання і відповіді. — К., 1990. — С. 74–77.

(обратно)

961

(838) Христюк П. Замітки і матеріали… — Т. 2. — С. 68.

(обратно)

962

(839) Там само. — С. 79.

(обратно)

963

(840) Див.: Очерки Коммунистической партии України. Изд. 4-е, доп. — К., 1977. — С. 230–256; Варгатюк П. Л., Курас И. Ф., Солдатенко В. Ф. В. И. Ленин и большевистские организации Украиньї в Октябрьской революции. — С. 229–365 та ін.

(обратно)

964

(841) Див., напр.: Мірчук П. Українсько-московська війна (1917–1919). Торонто, 1957; Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917–1918 рр. (Про що «історія мовчить»). Мюнхен, 1967 (перевидання Львів, 1994).

(обратно)

965

(842) Див.: Рубач М. К истории конфликта между Совнаркомом и Центральной Радой (декабрь 1917 г.) // Летопись революции. — 1925. - № 2. — С. 52–85.

(обратно)

966

(843) Романчук О. Ультиматум. Хроніка одного конфлікту між Раднаркомом РРФСР і Центральною Радою // Дзвін. 1990. № 8. С. 76–92. В дещо розширеному варіанті ця стаття видана в Києві того ж року окремою брошурою товариством «Знання».

(обратно)

967

(844) Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918). — Київ; Львів, 1996. - 342 с.

(обратно)

968

(845) Верстюк В. Українська Центральна Рада: Навч. посібник. Київ 1997. С. 229–235; Історія України. — Навчальний посібник. Вид. 3-е, доп. і перероб. — К., 2002. — С. 221–225.

(обратно)

969

(846) Див.: Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. — С. 365–368.

(обратно)

970

(847) Історія Української РСР: В 8 т., 10 кн. Т. 5. Велика Жовтнева соціалістична революція і громадянська війна на Україні 1917–1920. — К., 1977; Українська РСР в період громадянської війни. 1917–1920 рр.: В 3 т. — К., 1967. — Т. 1.

(обратно)

971

(848) Великая Октябрьская социалистическая революция и победа Советской власти на Украине: Хроника важнейших историко-партийных и революционньгх собнтий: В 2 ч. — К., 1977; 1982; Варгатюк П. Л., Курас И. Ф., Солдатенко В. Ф., Шморгун П. М. В огне трех революций. Из истории борьбы большевиков Украины за осуществление ленинской стратегии и тактики в трех российских революциях. — К., 1986; Гамрецкий Ю. М., Тимченко Ж. П., Щусь О. И. Триумфальное шествие Советской власти на Украине. — К., 1987; Солдатенко В. Ф. До питання періодизації історії Компартії України // Укр. іст. журн. 1989.

№ 8. — С. 14–23 та ін.

(обратно)

972

(849) В. І. Ленін і перемога Жовтневої революції на Україні. — К., 1967. — С. 171–284.

(обратно)

973

(850) Гарчее П. І. Червона гвардія України у Жовтневій революції. — Харків, 1969. — С. 90—156.

(обратно)

974

(851) Робітнича газета. — 1917. - 2, 4 листоп.

(обратно)

975

(852) Там само. — 8 листоп.

(обратно)

976

(853) Дорошенко Д Історія України. 1917–1923 рр. — Т. 1. — С. 198–199.

(обратно)

977

(854) 1917 год на Киевщине: Хроника событий. — С. 356.

(обратно)

978

(855) Цит. за: Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. — Т. 1. — С. 218.

(обратно)

979

(856) Народня Воля. — 1917. - 6 груд.

(обратно)

980

(857) Див.: Савченко В. Український рух у російських частинах у 1917 та 1918 рр. //За державність (Каліш). 1934.36.4. — С. 146–151, 157.

(обратно)

981

(858) Там само. — С. 151–155.

(обратно)

982

(859) Савченко В. Український рух… -С. 69, 70.

(обратно)

983

(860) 1917 год на Киевщине. — С. 407.

(обратно)

984

(861) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. — Т. 1. — С. 201, 257.

(обратно)

985

(862) Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921 — Т. 1. — С. 27.

(обратно)

986

(863) Звезда (Катеринослав). - 1917. - 9 груд.

(обратно)

987

(864) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. — Т. 1. — С. 382–385.

(обратно)

988

(865) Там само. — С. 372.

(обратно)

989

(866) Енциклопедія Українознавства: В 2 т. Париж; Нью-Йорк, 1949. — Т. 1. — С. 1177.

(обратно)

990

(867) Робітнича газета. — 1917. - 23, З0 листоп.

(обратно)

991

(868) Нова Рада. — 1917. - 24 груд.

(обратно)

992

(869) Пролетарская мысль. — 1917. - 29 нояб.; 1 дек.

(обратно)

993

(870) 1917 год на Киевщине. — Хроника событий. — С. 404–405.

(обратно)

994

(871) Из истории Октябрьской революции в Киеве (воспоминания участников). -К., 1927. С. 75–77; 1917 год на Киевщине. — С. 413–414.

(обратно)

995

(872) 1917 год на Киевщине. Хроника событий. — С. 415–416; Нова Рада. -1917. - 1 груд.; Киевская мнсль. — 1917. - 1 дек. (утр. випуск).

(обратно)

996

(873) Известия стачечного комитета (Киев). - 1917. - 2 дек.; Киевская мысль. 1917. 1 дек. (утр. випуск).

(обратно)

997

(874) Великая Октябрьская социалистическая революция и победа Советской власти на Украине. Хроника… — Ч. 2. — С. 379–441.

(обратно)

998

(875) 1917 год на Киевщине. — С. 417.

(обратно)

999

(876) Антонов-Овсеенко В. А. Записки о гражданской войне: В 4 т. — М., 1924. — Т. 1. — С. 29–50.

(обратно)

1000

(877) Дорошенко Д Історія України. 1917–1923 рр. — Т. 1. — С. 377.

(обратно)

1001

(878) Там само; Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 —грудень 1918. — Київ; Філадельфія, 1995. — С. 92–93.

(обратно)

1002

(879) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. Ужгород, 1930; Нью-Йорк, 1954. — Т. 2. — С. 26–27.

(обратно)

1003

(880) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. — Т. 1. — С. 377.

(обратно)

1004

(881) Скоропадський П. Спогади. — С. 100–101.

(обратно)

1005

(882) Нова Рада. — 1917. - 24 листоп.; Робітнича газета. — 1917. - 6, 8 груд.

(обратно)

1006

(883) Нова Рада. 1917. 24 груд.

(обратно)

1007

(884) Голуб П. А. Партия, армия и революция. — М., 1967. — С. 170. Його ж. Большевики и армия в трех революциях. Москва, 1977. — С. 207.

(обратно)

1008

(885) Киевская мысль. — 1917. — З дек. (утр. вып).

(обратно)

1009

Предметний розгляд порушеного питання з усіма можливими цифровими даними міститься у книзі: Солдатенко В. Ф., Хало Л. Г. Військовий чинник у боротьбі за політичну владу в Україні в 1917–1918 рр. — К., 2002. — С. 179–211.

(обратно)

1010

Детально про ставлення керівного ядра РНК до українських проблем див: Солдатенко В.Ф. До конфлікту Рад наркому Росії з Центральною Радою (особистісний зріз) // Події і особистості революційної доби. — К., 2003. — С. 75–108; Його ж. До історії українсько-російських взаємин 1917 — на початку 1918 рр. // Пам’ять століть. — 2003. - № 6. — С.52–80.

(обратно)

1011

(886) Ленін В. І. Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради // Повне зібр. творів. — Т. 35. — С. 137–139, 448.

(обратно)

1012

(887) Там само. — С. 137.

(обратно)

1013

(888) Там само. — С. 138.

(обратно)

1014

(889) Там само. — С. 139.

(обратно)

1015

(890) Сталін Й.В. Відповідь товаришам українцям в тилу і на фронті // Твори. — К., 1947. — Т. 4. — С. 10–11.

(обратно)

1016

(891) Українська Центральна Рада. — Т. 1. — С. 512–513.

(обратно)

1017

(892) Там само. — С. 513.

(обратно)

1018

(893) Киевская мысль. — 1917. - 6 дек.

(обратно)

1019

(894) Там само.

(обратно)

1020

(895) Летопись революции. — 1926. - № 4. — С. 83–85.

(обратно)

1021

(896) Владимир Ильич Ленин. Биогр. хроника. — М., 1974. — Т. 5. — С.111; Російський центр зберігання і використання документів новітньої історії (РЦЗВДНІ — колишній ЦПА ІМЛ при ЦК КПРС). Ф. 19, оп. 1, спр. 19, арк. 1 зв. 3 зв.

(обратно)

1022

(897) Винниченко В. Відродження нації. — Ч. ІІ. — С. 152.

(обратно)

1023

(898) Там само. — С. 158.

(обратно)

1024

(899) Там само. — С. 161.

(обратно)

1025

(900) Там само.

(обратно)

1026

(901) Там само. — С. 163.

(обратно)

1027

(902) Там само. — С. 164.

(обратно)

1028

(903) Христюк П. Замітки і матеріали… — Т. 2. — С. 63–64.

(обратно)

1029

(904) Там само. — С. 65.

(обратно)

1030

(905) Там само. — С. 66–67.

(обратно)

1031

(906) Там само. — С. 67.

(обратно)

1032

(907) Там само. — С. 67–68.

(обратно)

1033

(908) Українська Центральна Рада. — Т. 1. — С. 502–512.

(обратно)

1034

(909) Там само. — С. 509–510.

(обратно)

1035

(910) Там само. — С. 511–512.

(обратно)

1036

(911) Див., напр.: Верстюк В. Українська Центральна Рада. Навчальний посібник. — С. 225–226.

(обратно)

1037

(912) Христюк П. Замітки і матеріали… — Т. 2. — С. 69.

(обратно)

1038

(913) Там само. — С. 74.

(обратно)

1039

(914) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. — Т. 1. — С. 223.

(обратно)

1040

(915) Там само.

(обратно)

1041

(916) Там само.

(обратно)

1042

(917) Там само. — С. 247.

(обратно)

1043

(918) Там само. — С. 259.

(обратно)

1044

(919) Христюк П. Замітки і матеріали… — Т. 2. — С. 81–82.

(обратно)

1045

(920) Там само. — С. 88–89.

(обратно)

1046

(921) Там само. — С. 83.

(обратно)

1047

(922) Там само. — С. 83–84.

(обратно)

1048

(923) Там само. — С. 87.

(обратно)

1049

(924) Донецький пролетарий (Харьков). - 1917. - 16 дек.

(обратно)

1050

(925) Там само. — 21 дек.

(обратно)

1051

(926) Вестник Украинской Народной Республіки (Харьков). - 1917. - 20 дек.

(обратно)

1052

(927) Ленін В. І. Тези про Установчі збори // Повне зібр. тв. — Т. 35. — С. 158.

(обратно)

1053

(928) Літопис революції. — 1929. - № 4(37) — С. 151.

(обратно)

1054

(929) Памятник борцам пролетарской революции, погиблим в 1917–1921 гг. — М.-Л., 1925. — С. 468–469.

(обратно)

1055

(930) Див.: Варгатюк П. Л., Солдатенко В. Ф., Шморгун П. М. В огне трех революций. — С. 540, 552.

(обратно)

1056

(931) Державний архів Київської області. — Ф. 183. — Оп. 4. — Спр. 83. — Арк. 83.

(обратно)

1057

(932) Пятаков Г. Пятаков Леонид Леонідович // Деятели СССР и революционного движения России. Энциклопедический словарь Гранат. — Репринтное издание. — М., 1989. — С. 593; Щусь О. До останнього удару серця // Радянська Україна. — 1989. — 6 січня.

(обратно)

1058

(933) Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. — С. 108.

(обратно)

1059

(934) Грушевський М. Ілюстрована історія України. — С. 555–556.

(обратно)

1060

(935) Винниченко В. Відродження нації. — Ч. 2. — С. 171.

(обратно)

1061

(936) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923. — Т. 1. — С. 224.

(обратно)

1062

(937) Там само. — С. 247.

(обратно)

1063

(938) Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. — М., 1974. — Т. 5. — С. 110–111.

(обратно)

1064

(939) Там само. — С. 115.

(обратно)

1065

(940) Там само. — С. 118–119.

(обратно)

1066

(941) Там само. — С. 122.

(обратно)

1067

(942) Ленинский сборник. ХХХVII. — М., 1977. — С. 61–62.

(обратно)

1068

(943) Див.: Антоненко-Овсиенко В. А. Записки о гражданской войне: в 4-х т. М-Пгр, 1924. — Т. 1. — С. 22, 25, 29–36, 50–52.

(обратно)

1069

(944) Там само. С. 50.

(обратно)

1070

(945) Ленін В. І. Резолюція Ради Народних Комісарів про переговори з Радою // Повне зібр. творів. — Т. 35. — С. 176–177.

(обратно)

1071

(946) Російський центр зберігання і використання документів новітньої історії (РЦЗВДНІ). — Ф. 19. — Оп. 1. — Спр. 31. — Арк. 2.

(обратно)

1072

(947) Протоколы ВЦИК ІІ созыва. — М., 1918. — С. 159–160, 166.

(обратно)

1073

(948) Правда (Петроград). - 1917. 23 дек.

(обратно)

1074

(949) Гарчав П. І. Червона гвардія України у Жовтневій революції. — Харків, 1969. — С. 67–68.

(обратно)

1075

(950) Див.: Антонов-Овсеенко В. А. Записки о гражданской войне. — Т. 1. — С. 32–33.

(обратно)

1076

(951) Гарчав П. І. Червона гвардія України… — С. 168.

(обратно)

1077

(952) Боффа Дж. История Советского Союза: От революции до Второй мировой войны. Ленин и Сталин. 1917–1941. — М., 1990. — С. 81.

(обратно)

1078

(953) Владимир Ильич Ленин. Биогр. хроника. — Т. 5. — С. 159, 161, 162; Ленін В. І. Постанова РНК про відповідь Ради Раді Народних Комісарів // Повне зібр. тв. — Т. 35. — С. 203–204; РДАСПІ. — Ф. 19. — Оп. 1. — Спр. 37. — Арк. 23.

(обратно)

Оглавление

ПЕРЕДМОВА

І. ЛЮТНЕВИЙ ВИБУХ: УКРАЇНСЬКЕ ВІДЛУННЯ

ІІ. ПОЛІТИЧНІ СИЛИ Й СУСПІЛЬНІ АЛЬТЕРНАТИВИ

ІІІ. РОМАНТИЗМ ВЕСНЯНОЇ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ ПОВЕНІ

IV. ЗЛЕТИ І ПАДІННЯ ВИЗВОЛЬНОЇ ХВИЛІ ВЛІТКУ 1917 Р

V. ТРИВОЖНІ РЕВОЛЮЦІЙНІ БУДНІ Й РОЗВІЮВАННЯ ІЛЮЗІЙ

VI. ЖОВТНЕВА БУРЯ: ЧАС ІСТОРИЧНОГО ВИБОРУ

Розділ VII. КОНФЛІКТ РЕВОЛЮЦІЙ: пошук виходу

КІЛЬКА АБЗАЦІВ ЗАМІСТЬ ЗАКЛЮЧЕННЯ

Довідки

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

*** Примечания ***