МИ [Тетяна Винокурова-Садиченко Назар Крук] (fb2) читать постранично

Тетяна Винокурова-Садиченко
МИ

Моїм друзям і моїм демонам

присвячується

1. Цап та історія про чорного собаку

Михась був балакучим хлопцем. Мав задовге, не охайно скуйовджене волосся, декілька кілограмів зайвої ваги й силу-силенну цікавих історій у голові. Коли ми сиділи вечорами біля вогнища, саме він розповідав анекдоти й страшні казки, він задавав тон розмови, він створював атмосферу. Михась був атмосферним хлопцем. Примусити Михася замовкнути міг лише Ринат, але Ринат робив це нечасто. Зазвичай він слухав і всміхався. Ринат умів слухати. Ринат був у нас за старшого. Бо він і був старший: нам усім було по тринадцять, а йому - всі п’ятнад цять. Неабияка різниця для того нашого віку. Ринат був невисоким худорлявим хлопцем, хворобливо блідим, із великими сірими очима та лагідною спокійною усмішкою.

Ми товаришували всеньке літо. Неабиякий час для того нашого віку. Всі приїхали з Києва, всім було нецікаво сидіти по хатах і слухати своїх старих, всі шукали однолітків - і таки знайшли. Навряд чи у Києві ми були б друзями. Ми були зовсім різні, нас поєднав лише вік.

Тож Михась був балакучим. Полюбляв різні оповідки й анекдоти. А ще полюбляв розповідати історії про себе.

Звісно, брехав, майже завжди (ну, не міг його батько бути заразом космонавтом, археологом і чемпіоном світу з боксу!), та брехав так емоційно, майстерно й цікаво, що доводити істинність або хибність його тверджень не хотілося нікому.

Хіба часом Аскольдові. Аскольд був одвічним опонентом Михася, бо вже тоді, у тринадцять років, був радикальним скептиком і циніком. Мав до біса грошей, власного водія і неадекватного батька. Аскольд був великим хлопцем - не товстим, саме великим, вищим та більшим за всіх нас, навіть за Рината. Інколи Аскольд здавався і дорослішим за Рината.

Ринат не мав ні грошей, ні водія, ні батька. У Рината була мати-вчителька, а ще - унікальний талант ватажка.

Що було в Михася, крім його балакучості, ми не знали, бо той так багато розповідав усього про себе, що вже давно всіх заплутав.

А якось він зізнався у своїх надприродних здібностях.

Це, в принципі, нікого з нас не здивувало. Чому б не виникнути таким здібностям у людини, батько якої - суміш супермена з Гагаріним?

- У мене є свій власний канал спілкування зі світом, - повідомив Михась, кидаючи у вогонь галузки. Ринат здивовано звів брови, Аскольд підморгнув мені й покрутив пальцем біля скроні. Михась жбурнув у нього кокорудкою, глянув на Рината (чи слухає той) і провадив далі: - Інколи я бачу щось, а потім розумію, до чого воно було…

- Видіння? - вишкірився Аскольд.

- Ні, не зовсім, - похитав головою Михась, - радше картинки… ніби дитиною намальовані, виникають отут, - тицьнув пальцем у лоба, - бачу вас, бачу все навколо, а заразом щось є й отут. - І що в тебе зараз отут? - насмішкувато поцікавився Аскольд.

- Зараз нічого. А вчора був щоденник. Шкільний. Місяць лютий, напис червоним на півсторінки…

Я згадала - такий напис і справді був у моєму щоденнику. І саме на початку лютня його зробив мій класний керівник.

То була дівчача бійка. Звичайна і страшна дівчача бійка.

Якщо ви брали участь у таких акціях, то розумієте, чим саме вона така страшна. Якщо ні - поясню. Дівчата, на відміну від хлопців, не відчувають межі, ніколи. Хлопці навіть у десятирічному віці знають, коли треба зупинитися, куди і як можна бити, дівчата ж - ні. Хлопці у бійках б’ються, дівчата - вбивають, без жодних правил, підступними, болісними ударами. Цілеспрямовано і з усією можливою ненавистю. Просто так вони не б’ються - б’ються лише тоді, коли справді хочуть убити. Тим-то дівчачих бійок так мало, тим-то вони страшні й небезпечні. Може, у вас такого не було, може, лише у моїй школі вчилися такі скажені дівки, та я ніколи не забуду того моменту, коли мою найкращу подругу згребли за коси і гамселили головою об батарею.

Звісно, я не дала її вбити і затопила в пику тій, котра намагалася вдарити мене, а потім кинулася до тієї, що била подругу, повалила на підлогу й гамселила носаками, аж поки сама отримала в голову.

Нам тоді пощастило, бо нас було менше, а завнач прибіг вельми вчасно. У школу я прийшла наступного ж дня, а от Ліля (та, яку били головою об батарею) місяць пролежала в лікарні зі струсом.

З чого та бійка почалася, я так і не дізналася. Щось таке сталося між Лількою й тою красунею, що накинулася на неї. Може, хлопця відбила, може, чутки якісь про неї розпустила… Є чимало причин, з яких дівчата у тому віці хочуть убити одна одну.

Втім, усе це жодним чином не стосується моєї історії. Історії стосується лише наявність того напису в моєму щоденнику.

- У мене такого напису точно немає, - повідомив Ринат, який був зразковим учнем.

- У мене теж, - сказав Аскольд.

Всі подивилися на мене. Чекали офіційної заяви.

«Коли ж ти, брехло, вже встигло побачити мого щоденника?» - подумала я і зробила заяву:

- У мене теж немає.