Жорстокий ліс [Ростислав Федосійович Самбук] (fb2) читать постранично

Ростислав Самбук ЖОРСТОКИЙ ЛІС

Малюнки Євгена Котляра

ЧАСТИНА ПЕРША

Сонце схилилося на спадень. Воно сідало в червону хмару, й Бутурлак подумав, що завтра буде вітер. Облизав засмаглі губи: до завтра треба дожити… Обтер рукавом гімнастерки піт з чола — спека, повітря нерухоме, насичене гіркувато-духмяним запахом якихось квітів чи трав — цей запах робив спеку ще важчою, від нього паморочилася голова й хотілося спати.

А на завтра червона хмара над обрієм віщує вітер. Зараз би його, щоб висушив гімнастерку на плечах та відігнав нахабних ґедзів, які жалять і крізь одяг. А тобі й відігнати їх не можна — лежиш, втиснувшись у землю, намагаючись не виказати себе жодним рухом.

Бутурлак скосив очі праворуч, де під лозняком угадувалося велике й важке тіло Іванова. Дивно: Іванов більший за них усіх, а найнепомітніший. Чи йому просто щастить, чи вміє заздалегідь вигледіти добре місце, чи інтуїція в нього вже така, вироблена поколіннями сибірських мисливців, а прослизає він крізь рідкуваті чагарники узлісся зовсім непомітно — не трісне гілка й не ворухнеться листочок…

Іванов показав Бутурлакові очима на кущі вдалині й зробив якийсь знак, ледь усміхнувшись куточками губів. Іванов посміхався рідко, і ця усмішка могла означати лише щось гарне й приємне, та що могло бути приємне в їхньому становищі?

Бутурлак знизав плечима, з огидою відчувши, якою липучою й брудною стала майка.

Іванов розсунув кущі, підповз спритно й нечутно. Видихнув лейтенантові гаряче у вухо:

— Річка там… — тицьнув коротким, наче обрубаним пальцем у низькорослі кущі, які стелилися за узліссям.

— Горинь? — перепитав Бутурлак, одразу відчувши всю недоречність цього запитання: вони пробивалися до Горині, й інших річок попереду не могло бути. — Звідки знаєш?

Іванов на мить заплющив очі. Пошкріб бруднуватими пальцями неголене підборіддя, зиркнув на лейтенанта як на дивака, котрий чомусь не може збагнути очевидного.

— Річка… — повторив упевнено. — Ну… он лоза починається, чагарники рідшають, пісок… І пахне річкою!

Лейтенант незадоволено скривився й потягнувся до планшета з картою. Він і сам знав, що річка десь тут, недалеко, та, відбиваючись од гітлерівців, вони кружляли густим листяним лісом з підліском і втратили орієнтацію. Єдине, що він знав, — Горинь рано чи пізно перепинить їм шлях, і обов'язково слід переправитись через неї. Там, за цією невеличкою поліською річкою, вважалося, стане легше, наче гітлерівці, які нав'язали їм бій і весь час переслідували по п'ятах, втратять за Горинню слід. А може, саме тут, на підступах до річки, фашисти вже встигли створити заслін і лише чекають, поки розвідники викажуть себе: у рідких прибережних лозняках сховатися важко, та й підходи до річки переважно заболочені, легко прострілюються. Форсувати Горинь — справа нелегка.

Бутурлак розгорнув карту. Півгодини тому вони бачили на галявині невеличкий лісовий хутір — якщо це Безрадичі, як свідчить карта, то справді до Горині від узлісся залишилось метрів триста й нюх Іванова і на цей раз не підвів його.

Лейтенант озирнувся. За сусіднім кущем, відкинувши руку, лежав горілиць Васюта: Бутурлак не почув його важкого дихання, та побачивши, як часто підіймається на Васютиних грудях гімнастерка, зрозумів, що єфрейторові нелегко. Куля влучила йому в передпліччя, відразу перев'язати не було змоги, і Васюта втратив багато крові. А потім увесь день гітлерівці не давали їм ані хвилини перепочинку.

До Васюти притулився Горянський. Ліг щокою на приклад автомата й дивився на товариша чи то докірливо, чи то співчутливо. Певно, все ж співчутливо, бо лише божевільному прийде в голову докоряти, що потрапив під ворожу кулю: щастя, що не зачепила кістку, а то невідомо, чи витримав би єфрейтор цей справді безумний день.

Лейтенант повільно склав карту так, щоб, розстебнувши планшет, одразу визначити своє місцерозташування. Подивився на Іванова. Той зрозумів його погляд, та, мабуть, ще сердився за секундне недовір'я, дивився відчужено: мовляв, вирішуй сам…

А що вирішувати?

Єдиний шлях — уперед, через Горинь. Єдиний шанс. Це останній шанс відірватися од переслідувачів хоча б чотирьом із десяти, які залишилися живими.

Дві доби тому вночі десять парашутистів приземлилися в лісі — бойова група, очолювана лейтенантом Володимиром Бутурлаком, якій належало розвідати гітлерівські укріплення в районі між двома поліськими річками, визначити найголовніші вузли опору та розташування фашистських частин.

Спочатку фортуна була на боці розвідників. Просуваючись уздовж шосе, вони встановили: саме в цьому районі пролягає потужна система оборони ворога — підходи до неї прострілювалися з дзотів та вкопаних у землю танків, усе це було добре замасковане, і штурмувати цей укріплений район довелося б великими силами.

Сигнали про оборонні роботи в