"Головний полудень" [Олександр Мірер] (fb2) читать постранично, страница - 3

покотилася до лісопарку і звернула на путівець.

Нас жбурляло в кузові, пилюга валила під брезент. Ми клацали зубами. Я чхнув Стьопці в живіт.

Та машина скоро зупинилася.

— Ну й пилюга, жах, — почувся Федин голос. — Потюпаємо, механіку?

Водій не відповів.

— Е, хлопче, ну й дивак ти! — весело сказав Федя. — Скільки проїхав, півсотні метрів лишилося… Лінуєшся? То їдь собі додому.

— На “не можу” дурнів ловлять, — прошепотів Стьопка.

Водій ішов знехотя, озираючись на машину. Місцина була підходяща для темного діла — узлісок ялинового розсадника. Спершу зникла за верхівками русява чуприна гітариста, потім голова шофера у брудній кепці.

Ми стрибнули в пилюку, перезирнулися, пішли. По міжряддю, по м’якій торішній хвої. Попереду, кроків за двадцять, чувся хрускіт гілля і голоси.

Ялиновий пень

Міжряддя було недовге. Ще метрів п’ятдесят — і відкриється кругла галявина. Туди й вів Федя таксиста, причому їхня алейка виходила якраз на середину галявини, а наша — трохи вбік від неї. Я заспішив, але Степан махнув рукою, показуючи: “Спокійно, не гарячкуй!”

Ех, глянули б ви на Стьопку! Він скрадався нечутно, як кішка, прискаливши рудуваті очі. Ми з Валеркою знали, і Сур знає, що Стьопка — справжній сміливець, а що він блідне, так це через шкіру. На цьому багато хто спотикався. Бачать — побілів, думають, що хлопець злякався, і нариваються на його випробуваний удар — свінг зліва.

Отже, Стьопка, такий блідий, що все ластовиння можна перелічити, і я — поповзом подолали останні два-три метри попід лапами ялин і визирнули на галявину.

Сонця на галявині не було. Крізь гущавину пробивалися лише вузькі смужки променів, і перш за все я побачив, як у цих смужках золотими монетами сяють ранні кульбаби. Дві пари ніг крокували просто по кульбабах.

— Ну от, друже мій механіку, — промовив Федя. — Бачиш он пень?

— Бачу. То й що?

— Та нічого. Чудовий пень, можеш мені повірити.

— Пе-ень? — перепитав шофер. — Пень, кажеш… Так… Пень… — Він аж поперхнувся і заревів: — Ти на нього милуватися заманив мене… балалайко?

— А ти цить, — сказав Федя. — Тихше, механіку. Цього пеньочка вчора не було, ясно? Се ля ві.

— Ля ві? — верескливим голосом передражнив шофер. — Значить, я тебе довіз. А хто твою балалайку понесе? — загорлав він, і я швидко подався вперед, щоб побачити не тільки їхні ноги. — І хто тебе назад понесе?

Федя відскочив убік, і між ним та шофером опинився той самий пень. Шофер кинувся на Федю. Ні, він хотів кинутися, він пригнувся вже і раптом охнув, підняв руки до грудей і осів на кульбаби. Все було точнісінько так, як із тими двома, але вони встояли на ногах, а цей упав.

А втім, він одразу ж підвівся. Спокійно так підвівся і закрутив головою, оглядаючись. І гітарист спокійно дивився на нього, притримуючи свою гітару.

Я штовхнув ліктем Степана. Він — мене. Ми намагалися не дихати.

— Це красива місцевість, — мовив шофер, немов через силу добираючи слова.

Гітарист кивнув. Шофер теж кивнув.

— Я — Кут третій. Ти — Трикутник тринадцять? — запитав гітарист.

Шофер тихо засміявся. Вони й говорили дуже тихо.

— Атож, — сказав шофер. — Жолнін Петро Григорович.

— Знаю. І де мешкаєш, знаю. Слухай, Трикутнику… — Вони знову заусміхалися. — Слухай… Ти водій. А тому план ми поміняємо. Я ще не встиг доповісти, але план, без сумніву, буде змінено…

— Порозвозити ці… ну, коробки, на всі об’єкти?

— Називатимемо “посередник”. План я запропоную такий — відвезти “великий посередник” до центру міста. Берешся?

Шофер замотав головою. Стиснув губи.

— Риск надзвичайний… Доповідай, Кут третій! Про мене — як накажуть…

Стьопка знову штовхнув мене. Я притискався до землі всім тілом, гострі голки хвої вп’ялися мені у підборіддя.

— Мене звати Федором, — сказав гітарист. — Вулиця Повстання, п’ять, гуртожиток молокозаводу. Кисельов Федір Аристархович.

Шофер усміхнувся й перепитав:

— Аристархович? — Та раптом крякнув і докінчив іншим голосом: — Пробач мені. Ця клята… ну як її… рекуперація?

— Асиміляція, — сказав гітарист. — Читати треба більше, пити менше. Я доповідатиму. А ти подрімай хоч десять хвилин.

Вони обоє полягали на землю. Шофер захропів, присвистуючи, а Федя-гітарист підклав долоні під потилицю і теж ніби заснув. Його губи й горло потрапили у смугу сонячного світла, і ми побачили, що під ними ворушаться плями тіней. Він щось говорив, не розтуляючи рота, нечутно: він був зелений, як дід Павло, коли лежав у домовині. Я примружився й почав рачкувати, і так ми відповзли далеченько, потім підхопилися й дали драла.

Далеко ми не втекли. Над дорогою, біля голубого таксі, що спокійно світило зеленим оком, зупинилися й прислухалися. Ніхто за нами не гнався. Чомусь ми обоє стали чухатися — хвоя набилася під сорочки чи просто так — одне слово, ми боялись чухатися на