Останнє вбивство на краю світу [Стюарт Тёртон] (fb2) читать постранично, страница - 2

Два човни пливуть на краю світу, стягнуті мотузкою між собою. У кожному по троє дітей із зошитами й олівцями, які уважно слухають урок Німи.

Вона стоїть на носі човна, що праворуч, жестикулюючи в бік стіни чорного туману, що здіймається в повітря на півтора кілометра від поверхні океану. Західне сонце пробивається крізь морок і створює ілюзію полум’я, що палахкотить на воді.

Тисячі комах кружляють усередині, випромінюючи м’яке світло.

— …Їх стримує бар’єр, утворений двадцятьма трьома випромінювачами, що розташовані по периметру острова…

Урок Німи оминає увагу Сета, єдиного в обох човнах, який не зважає на навчання. На відміну від дітей, вік яких коливається від восьми до дванадцяти років, Сету сорок дев’ять, він має зморшкувате обличчя та запалі очі. Його робота — доставляти Німу та її учнів до місця уроку й відвозити їх назад, коли вони закінчать заняття.

Він дивиться через край, зануривши пальці у воду. Океан теплий і чистий, але він таким надовго не залишиться. Зараз жовтень, місяць із непередбачуваним характером. Яскраве сонячне світло змінюється раптовими штормами, які швидко відходять, а потім просять вибачення, поспішаючи геть та залишаючи по собі яскраво-синє небо.

— Випромінювачі спроєктовані так, щоб працювати сотні років, якщо тільки… — Німа замовкає, втрачаючи думку.

Сет дивиться в бік носової частини човна й бачить, що вона втупилася в порожнечу. Німа дає цей самий урок щороку, відколи він ще був хлопчиком, проте Сет жодного разу не чув, щоб вона так плуталася у власних формулюваннях.

Напевно, щось не так. Вона була такою весь день, весь час дивилася крізь людей, а не на них, слухала лише наполовину. Це на неї не схоже.

Хвиля приносить мертву рибину, що пропливає повз руку Сета, її тіло розірване на шматки, а очі, немов білі намистинки. За нею прибувають інші, врізаючись у корпус човна одна за одною. Десятки однаково роздертих рибин безперервно випливають із чорного туману. Їхня холодна луска торкається Сетової шкіри, і він миттю відсмикує руку назад у човен.

— Як бачите, туман убиває все, до чого дістанеться, — каже Німа своїм учням, показуючи на рибу. — На жаль, він укриває всю землю, окрім нашого острова й близько кілометра океану, що його оточує.

Розділ 2

Маґдалина сидить, схрестивши ноги, у кінці довгого бетонного пірса, що простягається до блискучої затоки. Її волосся, мов сплутаний рудий клубок, незграбно перев’язаний подертим шматком жовтого льону. Вона ніби антична фігура, що впала зі свого галеона.

Зараз ранній вечір, і бухта заповнена плавцями, які роблять кола або кидаються зі скель ліворуч від неї, а їхній сміх женеться за ними у воду.

Маґдалина дивиться на далекі човни з дітьми в них і кількома вугільними штрихами додає їх до свого альбома, який тримає на колінах. Вони здаються такими крихітними на тлі чорної стіни.

Вона здригається.

Її одинадцятирічний син, Шерко, в одному з тих човнів. Вона ніколи не розуміла, чому Німа наполягає на тому, щоб тягти їх на край світу заради цього уроку. Звісно, вони могли б дізнатися про свою історію, не наближаючись аж так до неї.

Жінка пригадує, як у дитинстві слухала той самий урок від тої самої вчительки. Тоді вона плакала всю дорогу, а коли вони скинули якір, ледь не кинулась у воду, щоб самотужки доплисти додому.

— З Німою діти в безпеці, — кажу я заспокійливо.

Маґдалина здригається. Вона думала, що змальовування цього моменту вгамує її тривогу, але більше не може на це дивитися. Їй подарували сина лише три роки тому, і вона досі вважає його вразливим.

— Котра година, Ебі?

— 17:43.

Вона записує це в кутку, поруч із датою, ніби закріплює шпилькою історію, яка майорить і шурхотить по сторінці.

Здмухнувши вугільний пил, вона встає і прямує до села. Раніше це була військово-морська база, і з цього ракурсу вона здається набагато грізнішою, ніж є насправді. Будівлі всередині захищені високим муром, вкритим стародавніми малюнками, а з довгих тріщин проростають бур’яни. Угорі визирають склепінчасті дахи, їхні ринви звисають, а сонячні батареї під яскравим сонячним світлом перетворюються на блискучі дзеркала.

Маґдалина йде асфальтованою дорогою крізь іржаві залізні ворота, рослинність укрила сторожові вежі, і ті стали схожими на живопліт.

Перед нею вимальовується чотириповерховий N-подібний барак, збудований із крихких бетонних блоків, кожен сантиметр яких розмальований джунглями, квітами, птахами та тваринами, що пробираються крізь зарості. Це фантастична країна, рай для тих, хто виріс в оточенні сухої землі й безплідних скель.

Хиткі сходи та іржаві балкони ведуть до внутрішніх гуртожитків, у жодному з яких немає ні дверей, ні вікон у рамах. Кілька селян розвішують випрану білизну на поруччях або сидять на сходах, намагаючись зловити хоч якийсь вітерець, що наважиться проникнути крізь стіну. Друзі весело гукають Маґдалину, але вона надто схвильована, --">

Пожертвовать