Замок у хмамрах [Керстин Гир] (fb2) читать постранично, страница - 6

Вежді й Бежді були готельними кіньми. Довірливі ваговози породи Норікер, повні клички яких були «Величний жест» і «Біла жилетка». Улітку вони зазвичай гарцювали альпійськими луками, розвіваючи на вітрі свої світлі гриви та псуючи таким чином типовий альпійський пейзаж плюшевим коровам із дзвінками на шиях. Узимку ж тягали (нібито із захопленням) старомодні сани, які старий Стакі натирав для гостей до дзеркального блиску. Я все ще сподівалася, що практика передбачатиме також і певний час у стайні, бо Вежді й Бежді були найдружелюбнішими конями зі всіх відомих мені до цього.　

— Ох, оце вони зрадіють, — сказала я. — Старий Стакі прописав їм дієту, бо вони нібито занадто розтовстіли в стайні. — Можливо, в цьому була десь і моя провина, бо я час від часу приносила їм банани, які вони так люблять. Тепер вони і мене люблять. Вони завжди радісно форкали, тільки-но я заходила до стайні. 1 я завжди почувалася нікчемно, коли нічого для них не мала. — Вони ще напрацюються наступного тижня, у мсьє Роше вже зарезервовано надцять санних поїздок наступного тижня.　

— А охочі їхати санями зазвичай є найтовстішими людьми. — Бен зітхнув. — Коли я був маленьким, я ледве це витримував. Я б ті сани краще сам штовхав.　

Він вів машину вгору серпантинами так повільно, що близнюки ззаду вигукували:　

— Швидше, кридше, кларалидше, клареліле, бріле, свище, — гигочучи та буцаючись при цьому головами.　

— Отже, ти їдеш відвідати свого тата? — продовжила я дещо сміливіше. — Наскільки мені відомо, його сьогодні немає в готелі.　

Роман Монфор жив не в готелі, а — це я також знала від Деніс — зі своєю дівчиною в Сьйоні, на віддалі десь три чверті години автомобільної їзди.　

Оскільки він не притримувався чіткого графіку роботи, ніхто ніколи не знав, коли й чи він узагалі з’явиться в «Замку у хмарах» та скільки в ньому пробуде. У всякому разі, сьогодні я його ще не бачила.　

А це ще одна причина бути вдячною: я ж могла влетіти під його машину.　

— Це не страшно. Я тут на цілі канікули, — сказав Бен.　

— Тут? Але ж не в готелі! — вирвалось у мене.　

— Вдень і вночі. — Він скоса поглянув на мене. — Маєш щось проти?　

Ні! Звісно, що ні. Я себе тільки запитувала, де ж він спатиме. Може, у свого дядька? Під час канікул готель був заповнений вщерть. Кожна з тридцяти п’яти кімнат і всі люкси були зайняті. Усі, до останнього ліжка! А в 212 і 213 ми притягли навіть по одному додатковому ліжку.　

А також усі спальні місця в кімнатах персоналу були зайняті допоміжним персоналом.　

— Ти маєш постійну кімнату в готелі? — обережно запитала я.

Бен розсміявся.　

— Ну звісно, я зарезервував королівський люкс, — іронічно зауважив він. — Не хвилюйся. До цього я кожного разу знаходив, де спати. Та й взагалі, як сказав би мій тато, я тут не щоб спати, а щоб працювати.　

— Працювати? — повторила я.　

— Так, працювати, уяви собі, — голос Бена звучав тепер дещо роздратовано. — Під час моїх шкільних канікул. Як завжди. Це мої останні різдвяні канікули перед випуском чи, як ви кажете в Німеччині, перед абітурою. Усі решта можуть виспатись і святкувати, і їм будуть догоджати їхні батьки. Тільки я вставатиму щодня о пів на шосту і навіть не отримаю за це грошей.　

— Кому ти це розказуєш? — пробурмотіла я.　

Але Бен у розмові так розгарячився, що мене взагалі не чув.　

— Ти практикантка тут хіба що на рік, а я щось на зразок пожиттєвого практиканта. Дядько Рудольф планував цього разу, що я заміню Деніс на рецепції, але я міг би з таким самим успіхом хлорувати басейн чи міняти постіль. Я також можу обслуговувати прасувальну машину і навіть Велику Труллу.　

— Ого, — сказала я вражено. Велика Трулла мала валики діаметром метр шістдесят і стояла біля Втомленої Берти, пральної машини з минулого століття, у барабані якої могла б жити невеличка сім’я. Обидві вважалися священними. — Павел, значить, мав би тебе дуже цінувати.　

— Він так і робить. — Бен гордо усміхнувся, і тепер він мені сподобався остаточно, і неважливо, був він сином Дратівливого Романа чи ні. Мене охопило приємне відчуття спорідненості душ.　

Якщо він друг Павела, то й мій друг.　

Павел був повелителем пральних, сушильних, прасувальних і плісирувальних машин у підвалі готелю. Велетенський, мускулистий, бородатий лисань із татуюваннями черепів, змій та інших магічних знаків на руках, якого було легше уявити викидайлом у якомусь темному сатанинському нічному клубі. Принаймні поки не побачиш, як він самовіддано прасує комірець уніформи покоївки, наспівуючи при цьому «Аве Марія». Павел мав прекрасний, чистий баритон, а його кантати й оперні арії стали легендарними. Можна було або слухати, або підспівувати. (Й ось тут нарешті надався мій абонемент до музичного театру, який мені зазвичай дарували на день народження дідусь із бабусею.) На завершення мого перебування в пральні ми вже досить добре опанували дует Папагено і Паміни з Моцартової «Чарівної флейти» під супровід центрифуг. --">

Пожертвовать