Замок у хмамрах [Керстин Гир] (fb2) читать постранично, страница - 4

небезпечно. Рух на дорозі не був жвавим, бо вона закінчувалася тут, угорі, біля готелю. Та все ж вона звивалася, наче блискуча чорна стрічка, неймовірними серпантинами аж до долини і була сама по собі досить стрімкою. Ще стрімкішим був порослий височезними ялинами схил, яким вони з голосним реготом ковзали донизу. Вони продиралися блискавично, як маленькі хитрі мавпочки, хапаючись при цьому за нижні гілки ялин. Сніговий покрив, який навпереміну то танув, то знову замерзав, мене, на відміну від цих двох, тримати не хотів. І я з кожним кроком із тріском провалювалася щонайменше по коліно. Це було так, ніби я намагалася бігти карамельною кіркою велетенської похилої миски з крем-брюле.　

— Стійте! — кричала я розпачливо. — Прошу!　

— Прошу, ношу, макарошу, макаріке, раке, вошу! — радісно горлали близнюки. Дон мав рацію. Я взагалі не випромінювала авторитету.　

Діти дісталися до наступного витка серпантина й перебиралися знов через дорогу.　

— Тепер ви справді мусите зупинитися! — Я гарячково витягла ногу з особливо глибокої ями в снігу і тепер намагалася ступати ширшими кроками. — Тут водяться… ведмеді!　

— Ведмеді, бреді, макареді, макаміке, маке, гух… — Один із них упав, проїхався з розгону на задку до наступного дерева, задихаючись від сміху. Його братові це видалося настільки кумедним, що він тут-таки всівся і спробував проїхати цю ж відстань на своєму задку.　

— Не робіть цього! — панічно закричала я, бо вже уявляла, як вони зі свистом мчать крутим схилом униз, допоки не скрутять собі в’язи, вдарившись об стовбур дерева, або допоки їх не зіб’є машина.　

Мені вже почали вчуватися звуки мотора, і я подвоїла свої намагання пробратися вперед. При цьому я втратила рівновагу, гепнулась животом у сніг, перетворившись на сани для бобслею. Завдяки перерозподілу ваги і гладкій поверхні мого пальта я кулею понеслась засніженою поверхнею гори додолу, і ні мої розпростерті руки, ні мій лемент — щось незрозуміле на кшталт «Ніе-е-е-е!» — не могли мене зупинити. Я промчала повз близнюків, перелетівши через снігову стіну, і приземлилася на дорозі. Це все відбулося так швидко, що навіть моє життя не встигло пробігти в мене перед очима в кольорових картинках.　

Діти перелетіли безперешкодно крізь ту ж снігову стіну і втелющилися зверху на мене. Судячи з їхнього жвавого реготу, боляче вони собі не зробили. За себе я не була такою впевненою. Та я ще не встигла перевірити, чи жива, як почула скрегіт гальм. Відразу після того чийсь сердитий голос:　

— Ви що — геть із глузду з’їхали? Я вас мало не переїхав!　

Я зіштовхнула одну з ніг близнюків зі свого обличчя і спробувала підняти голову. На віддалі менш ніж метр від нас був бампер машини. Це було темно-зелене легкове авто з цюрихськими номерами. Двері були широко відчинені, а водій, хлопець, не набагато старший від мене, стояв прямо перед нами. Він здавався наляканим до смерті! І я його прекрасно розуміла.　

З переляку я ще й до того всього почала цокотіти зубами. Це було до дідька близько.　

— Є хтось поранений? — спитав хлопець.　

Я піднялася на ноги і здивувалася, що все функціонувало. Це було, власне, жорстке приземлення, але хутряне пальто і грубі рукавиці вберегли мене від саден і ще від чогось гіршого.　

— Не думаю, — сказала я і швиденько оглянула ще й близнюків. Ніде ніякої крові чи вивернутих частин тіла, передніх зубів у них і до того не було, тільки палаючі очі й розчервонілі щоки. Такий вигляд мають щасливі діти!　

— Ще-е-е! — закричали вони. — Це було так круто!　

Про всяк випадок я вхопилася за капюшони їхніх усе ще білосніжних курточок.　

— Це було геть безглуздо і небезпечно, — вилаявся хлопець. — Ви вже могли б бути мертвими.　

О Боже, так!　

— Цілковита правда, — випалила я попри цокотіння зубів. — Мені справді дуже прикро. Коли послизаєшся на схилі, тоді вже стає буквально неможливо знову…　

— А я був би винним, — перервав мене хлопець. Він мене зовсім не слухав і говорив радше сам із собою. Він похмуро витріщався повз нас у порожнечу. — Відкрили б судове провадження, в якому всі свідки були б мертвими, мене, певно, запроторили б до в’язниці, мої водійські права конфіскували б, а мій тато… — Здригнувшись, він замовк.　

Я відкашлялася.　

— Як бачимо, нам усім треба просто радіти, що ще живі! — Оскільки цокотіння зубами припинилося, я зважилася на посмішку. Я б залюбки поклала йому руку на плече, щоб витягнути його з похмурої паралельної реальності, та не наважилась відпустити дітей.　

— Як я вже сказала, мені надзвичайно прикро, що ми нагнали на тебе такого страху. Було б дуже мило з твого боку, якби ти міг підкинути нас у своїй машині до готелю. Ти ж туди їхав чи ні?　

Звісно, що він збирався туди, бо більше тут нічого і немає. Напевне, він був одним із шести допоміжних працівників, яких наймають у ресторан перед святкуванням Різдва.　

— Ви гості з Німеччини, так?　

— Так, пак, кадилак, кадеріла, була, шнак, — сказав Еш. Чи --">

Пожертвовать