Замок у хмамрах [Керстин Гир] (fb2) читать постранично, страница - 3

нього, не впавши. Зовсім не люблю дітей! Діти — як напасть якась! Але це не допоможе: двох мені потрібно зараз знову зловити, а третього я відтепер просто ігноруватиму.　

— Хлопці! Агов! — Я намагалася говорити так, щоб мій голос звучав привітно і спокійно, так, ніби ми просто граємо в хованки.　

Нічого не ворухнулося. До цього вони не вгавали ані на секунду й невпинно сипали безглуздими римами. Якби ще хоч згадати їхні дурнуваті імена! Це було щось типу Хочемо-скидатися-на-англійців як…　

— Джош, Ешлі? Ви де? Ви що, не хочете доліпити сніговика? Я спеціально підшукала гарну морквину для носа.　

Дон знову потішався.　

— Ти навіть їхніх імен не знаєш, нездара Фанні. Свою моркву можеш запхати куди подалі. Просто здайся!　

Я вдала, що взагалі його не почула. Ні в якому разі я б зараз не здалася! За останні три місяці мені траплялися різні випробування. І насправді все було не так погано, як здавалося на перший погляд. Моя робота полягала в тому, щоб розважати на свіжому повітрі близнюків Бауер (Леремі? Джейсон?), поки їхні батьки в готелі в спокої пакували речі й виселялися. І якщо так подумати, то я іншого й не робила: ці поганські діти, напевне, шалено тішились, бо їм вдалося втекти й заховатися. На свіжому повітрі!　

— Чула щось про Порушення зобов’язань із догляду за дітьми, майбутня екс-практикантко, Фанні Функе? — запитав Дон, полизуючи своє морозиво. — Сподіваюсь, ти добре застрахована. На твоєму місці я б молився, щоб ті двоє не впали в льодовикову тріщину. Якщо зараз почне падати сніг, то пошукові пси вже не зможуть узяти слід.　

Я ледве втрималася, щоб не заткнути собі вух. Ця дитина — втілення самого диявола.　

Наскільки мені було відомо, тут не було ніяких льодовикових тріщин. Та я сама чула, що мій голос звучав тепер пронизливо й налякано.　

— Хочете, може, погладити ще білочку на прощання?　

— На це вони не поведуться. — Дон щипав свій напівз’їдений вафельний ріжок і кидав у сніг. — Ох, але ж я не буду вже таким… Вони побігли в тому напрямку. — Він показав у бік нової ковзанки, що її начаклували старий Стакі та Яромир за останні дні біля старовинної дитячої каруселі. — Мені здається, вони могли заховатися в підвалі з лижами.　

Я не була вже настільки дурною. Замість того щоб пертися туди, куди він показував, я пішла, важко ступаючи снігом, в протилежному напрямку. І, дійсно, не пройшовши й кількох метрів, я почула притишене гиготіння і побачила, як хитається гілка велетенської Ялинки-Півмісяця, яку Яромир і старий Стакі ще в листопаді, під час однієї карколомної альпіністської вилазки, обвили гірляндами. Тобто Яромир ліз, а старий Стакі тримав драбину. Дерево назвали Ялинка-Півмісяць, бо вогники були розміщені тільки на гілках, обернених до готелю.　

Мені казали, що це ті самі гірлянди, що й тридцять років тому. Та оскільки дерева продовжують рости, а гірлянди ні, то їх тепер вистачало всього лише на півдерева. Тому вечорами одна частина ялинки сяяла і блискотіла навперебій із вікнами готелю, а інша частина, обернена до долини, темна й тиха, зливалася з нічним небом, як місяць. Разом із тим Ялинка-Півмісяць була межею між доглянутою й освітленою зеленою територією готелю і неторканою, дикою природою.　

Та тепер, коли все спало під товстою сніговою ковдрою, це не мало жодного значення.　

Дерево справді було ідеальною схованкою, якщо ти був на зріст тільки метр двадцять.

Густі широкі гілки розходилися віялом аж до землі, під ними було, певно, м’яко і сухо, земля, вистелена мохом та ялинковими голками, була наче постіль, до якої не сягав сніг.　

Щоб не сполохати дітей, я йшла не прямо до них, а зробила дугу.　

— Ці суперрозумні близнюки Бауер уміють до біса добре ховатися, — сказала я так голосно, ніби стояла на сцені. — Так шкода, що я їх не можу знайти і показати мегавеликий сюрприз, який маю для них. А це пов’язано не тільки з білочками…　

Шепіт під ялинкою. Я не могла стримати самовдоволену посмішку. Та радість тривала недовго.　

— Не дайте себе обдурити, Джейден і Еш Бауер із Лімбургана-Лані! — крикнув Дон позаду мене. Він залишив своє місце на санях для дров, щоб далі ускладнювати мені життя. — Вона не має для вас ніякого сюрпризу. І вже точно ніяких білочок! Вона просто хоче вас спіймати, щоб ви поїхали додому зі своїми батьками, і то буде по веселощах! Краще линяйте!　

— Джейден і Еш такі розумники, що вони ніколи б не послухали зануду Дона, — гукнула я з надією, але діти вже вибралися з-під ялинки і побігли через паркінг, горланячи і сміючись.　

Дон плескав у долоні. Мені не залишилося нічого, як почати бігти слідом за ними. На жаль, мої підопічні побігли в неправильному напрямку, геть від готелю, вниз до дороги. Вони вміло перескочили через перепону з брудного снігу й льоду, споруджену снігозбиральною машиною, перетнули проїжджу частину й почали дряпатися через снігову стіну з протилежного боку дороги.　

— Ні! Це небезпечно! — кричала я, дряпаючись за ними.　

Це було дійсно --">

Пожертвовать