Пісок у склянці [Ірина Смолич] (fb2) читать постранично, страница - 3

брязкальце в руках немовляти, яскраве, веселе та навіть корисне. Але для справжнього творця — не більше.

Принтер закінчив «випльовувати» папір і тихо завмер в очікуванні нового завдання. Віктор зібрав сторінки, щоб покласти їх у теку зі зміїної шкіри, яку купив у «селі ремісників» під назвою Сумбедіун, коли подорожував Сенегалом. Потім він про всяк випадок скопіював текст на флеш-карту і сховав її в кишеню джинсів.

Перед тим, як їхати до Марка, Віктор збирався ще заглянути до Каміли. Це щоденне, вірніше, щовечірнє дійство вони любили обидва. Трішки поговорити, трішки почитати, незмінний поцілунок на ніч і побажання хороших снів.

Віктор піднявся на другий поверх, де була розташована дитяча, і тихенько постукав у двері.

— Увійдіть! — почув він дзвінкий голосочок.

Каміла сиділа в ліжку та читала казку. Вона була одягнена в яскраво-жовту піжаму, тому нагадувала маленьке курча. По один бік від неї лежала її улюблена лялька, по інший — кіт Фелікс. Сама ж кімната була схожа на величезний чарівний будиночок, де знайшлося б місце будь-якому казковому героєві. Розписані хитромудрими візерунками стіни, білі, з нотками старовини меблі, товстий пухнастий килим — ось лише деякі деталі, що створювали в кімнаті особливу атмосферу. А скільки тут було іграшок! Тільки різноманітних ляльок налічувалося не менше двадцяти.

— Привіт! Що читаєш? — Віктор прикрив за собою двері, і, підійшовши до ліжка, сів на краєчок.

— Казку про Білосніжку, — Каміла відклала книгу та попестила Фелікса, який затарахкотів мов маленький трактор.

— Ну і як, подобається?

— Подобається, і Лолі теж, — дівчинка жестом вказала на ляльку, після чого повернулася до кота. — А ось Феліксу, здається, не дуже.

— Чому ти так вирішила? — Віктор теж глянув на рудого нахабу, який почував себе на ліжку дочки цілком комфортно. — Він що, сам тобі про це сказав?

— Тату, Фелікс нічого не міг мені сказати, — пирснула Каміла. — Він же кіт. А коти розмовляти не вміють.

— Як само ти тоді дізналася, що йому не подобається казка?

— А він увесь час гризе обкладинку і заважає мені читати.

Немов зрозумівши, що йдеться саме про нього, кіт перестав муркотіти та подивився спочатку на Камілу, а потім на Віктора. Він з’явився в їхньому будинку два роки тому. Того дня хтось залишив біля дверей кошик з маленьким кошеням, яке було таким гарненьким, що навіть абсолютно черства людина не змогла б викинути його на вулицю. Віктор не був черствим, швидше навпаки. Він не лише взяв кошеня до будинку, але й спочатку всіляко балував його, навіть не підозрюючи, яке безпардонне ненажерливе чудовисько з нього виросте. Кіт мав абсолютно нестерпний характер і робив тільки те, що хотів. Не можна сказати, що з часом Віктор почав відчувати до нього якусь особливу огиду, але і дружніми їхні стосунки навряд чи можна було назвати. Найпростішим способом співіснування для обох виявився нейтралітет, що часом переходив у повне ігнорування. Втім це не завадило Феліксу зробити кабінет Віктора невіддільною частиною своїх володінь і гуляти там, коли заманеться.

Віктор насварився на Фелікса пальцем:

— У, поганий кіт!

Але це не викликало ніякої реакції.

— Ні, він хороший, — вступилася за кота Каміла. Вона була єдиною, хто вибачав йому всі пустощі. — Тільки зовсім мене не слухається… Тату, а ти почитаєш мені книжку?

— Не можу, сонечко, у мене ще є справи. Отже, іншим разом, добре?

— Добре, — неохоче погодилася вона.

— А тепер лягай спати. Вже надто пізно.

— Ну ще дві хвилинки, будь ласка, — почала благати Каміла, зворушливо притискаючи кулачки до грудей.

Це діяло на Віктора безвідмовно. І хоча він добре знав усі її прийомчики, щоразу попадався на цю вудочку.

— Тільки недовго, домовились? Не забувай, тобі завтра до школи.

Віктор поцілував її в лоб і попрямував до дверей.

— Добраніч, дорогенька!

— Добраніч, татусю! — відповіла Каміла, знов занурюючись у книжку.

Віктор вийшов з кімнати та обережно прикрив за собою двері. Йому дуже хотілося провести вечір з донькою, а не їхати в місто. На жаль, вибору в нього не було — він і без того запізнився з романом майже на місяць. Несподівана затримка сталася, коли залишалося написати останню главу. Так іноді буває: будь-які слова раптом починають здаватися порожніми й можна цілу вічність битися головою об стіну, благати вибагливу музу повернутися, проте все марно. І тут раптом «Бац!» — фрази самі лягають на папір. Роман закінчено — наче за помахом чарівної палички. Якраз вчасно, щоб книга побачила світ у призначений термін.

Віктор забрав зі свого кабінету роздрукований рукопис, після чого заглянув на кухню, де Ельза поралася з посудом.

— Ти вже йдеш? — вона відставила тарілку в бік і витерла рушником руки.

— Так, поїду, поки не зовсім пізно.

— Може не варто? — в її голосі почулася добре знайома нотка.

Так майстерно, за допомогою інтонації, перетворювати питання на ствердження вміла лише вона. При --">

Пожертвовать