Вход в систему

Что такое OpenID?

Последние комментарии

Последние публикации

Ілюзії. Пригоди месії мимоволі [Річард Бах] (fb2) читать постранично, страница - 2

- Ілюзії. Пригоди месії мимоволі (пер. Валерій Грузин) 277 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Річард Бах

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

стають дедалi бiльшi числом i несамовитiшi,
вимагаючи, щоб вiн безперервно зцiляв їх,
повсякчас частував чудесами
i навiть пiзнавав їх та жив їхнiм життям,
вiн того ж таки дня подавсь на вершину гори
i там заходився молитись.
22. I мовив вiн у серцi своєму: «Боже осяйний,
коли воля твоя, хай ця чаша обминає мене,
звiльни мене вiд цього нездiйсненного завдання.
Не в змозi я жити життям бодай однiєї душi,
а їх десять тисяч волає, щоб чинив я так.
Я винен, що сам допустив таке.
Коли воля твоя, дозволь повернутися до моїх двигунiв
та моїх iнструментiв i дай менi змогу
жити так, як живуть iншi люди».
23. I прорiк йому голос на вершинi гори,
голос не чоловiчий i не жiночий,
не гучний i не тихий, але безмежно лагiдний:
«Не моя воля, а твоя хай здiйсниться.
Яка твоя воля, така й моя для тебе буде.
Iди своєю дорогою, як iншi люди,
i хай щастить тобi на землi».
24. Почувши це, зрадiв Учитель i красно подякував.
Спустився вiн з гори, мугикаючи собi пiд нiс
веселу пiсеньку механiкiв. А коли натовп
накинувся на нього iз своїм лихом i нещастям,
благаючи зцiлення, розради й чудес,
вiн тiльки всмiхнувся i лагiдно мовив: «Я йду од вас».
25. На мить занiмiв увесь той натовп з подиву.
26. I провадив Учитель: «Якщо людина повiдала Богу,
як хоче вона над усе помагати стражденному свiту,
хоч би чого їй це коштувало, i коли Бог прорiк їй
у вiдповiдь, що вона має робити, то чи повинна
людина чинити так, як їй було сказано?»
27. «Звiсно, що так, Учителю! — заволали люди. —
Втiхою буде для неї страждання вiд усiх тортур пекла,
коли так сказав сам Бог!»
28. «Навiть байдуже, якi це тортури чи
яке неймовiрно важке таке завдання?»
29. «Бути повiшеним — це честь, бути прибитим цвяхами
до дерева або спаленим живцем —
це слава, коли так сказав Бог», — вiдповiли вони.
30. «А як ви вчинили б, — кинув Учитель у натовп, —
коли б вам просто в обличчя прорiк Бог:
«Воля моя — бути тобi в цьому свiтi щасливим,
хоч як довго ти житимеш». Що тодi?»
31. I мовчав натовп, анi голосу, анi звуку не чути було
на схилах гори i в долинах, де вiн зiбрався.
32. I мовив Учитель у цю тишу: «На стежинi нашого щастя
вiднайдемо знання, заради якого обрали саме цей
час для свого життя. Ось чого я навчився сьогоднi,
тож i вирiшив нинi покинути вас,
аби йшли ви своєю стежиною, як вам заманеться».
33. I попрямував вiн своєю дорогою крiзь натовп,
i покинув їх, i повернувся до буденного свiту
людей i машин.
2
Дональда Шiмоду я зустрiв десь серед лiта. За чотири роки повiтряних мандрiв менi ще не випадало здибати iншого пiлота, який би промишляв тим, що i я, — перелiтав би за вiтром вiд мiстечка до мiстечка i продавав прогулянковi польоти на старенькому бiпланi — по три долари за десять хвилин у повiтрi.

Та одного дня, перебуваючи трохи на пiвнiч вiд Феррiса, що в штатi Iллiнойс, позирнув я вниз iз кабiни свого «Флiта» i побачив старенький «Тревел-ейр-4000». Бiлий iз золотистим лiтачок гарненько примостився собi на жовтаво-смарагдовiй сiножатi.

Я живу вiльним життям та, попри його принади, часом почуваєш себе самотнiм. Я поглянув на бiплан, якусь мить подумав i розважив — не буде нiякої шкоди, якщо я пiдсяду до нього. Скинувши оберти майже до холостих, я виконав повну глiсаду i ввiйшов у крен на посадку. Вiтер заспiвав у зовнiшнiх дротах, а старий двигун вiдгукнувся добрим, лагiдним «пок-пок-пок» — звуком, який народжується лише тодi, коли пропелер обертається вже за iнерцiєю. Аби краще роздивитися мiсце посадки, я виписав коло. Зовсiм близько пiдi мною зеленолистими джунглями шурхотiла кукурудза, зблиснула дротяна огорожа, а далi, ген-ген, скiльки сягало око, розпросторилась щойно викошена сiножать. Зiткнення з повiтряним потоком i вихiд з нього, довершене невелике коло над землею, шурхiт колiс об траву, i ось вiн — заспокiйливо дрiботливий стукiт шасi вiд зiткнення з твердим грунтом, усе повiльнiше, повiльнiше, i врештi — завжди раптовий поштовх. Сiв! Пiдрулюю до лiтака i зупиняюсь, зменшую оберти, вимикаю двигун. Чути затишне «клак-клак» — це пропелер ще поволi обертається перед тим, як завмерти в цiлковитому спокої липня.

Прихилившись спиною до лiвого колеса, пiлот «Тревел-ейра» сидiв на покосi й дивився на мене.

Десь iз пiвхвилини я й собi дивився на нього, дивуючись з його незворушностi. Навряд чи я сам отак спокiйно сидiв би й спостерiгав, як iнший лiтак приземлюється в полi i зупиняється за десяток крокiв од мене. Я привiтно кивнув: не знаю чому, але той чоловiк менi подобався.

— У вас самотнiй вигляд, — сказав я, сидячи в кабiнi.

— Як i у вас.

— Не хочу вам заважати. Коли ще один пiлот тут зайвий, полечу далi.

— Нi, я чекав на вас.

Цi слова викликали