Магомет і Хадіза [Пантелеймон Александрович Кулиш] (fb2) читать постранично, страница - 2

далекі україни,

Покинувши се зборище погане!

Особмося, брати, як птах на зді високім,

Рятуймо чистую любви науку,

Злучаймо праведність із розумом глибоким,

Нехай достанеться від діда внуку,

І всолодить його потомкам жизні муку».

X.

І забирали все своє добро убоге,

І до степів Арабських прямували,

І, проклинаючи золочені чертоги,

Собі хати в пустині будували.

І вірні, бачивши, що сі Несторияне

Немов свічки у Церкві погасили, —

Як серцем і умом справдешні Християне,

Притулку серед них собі просили,

І порох від чобіт Царградський обтрусили.

ПІСНЯ ПЕРВА

І.

Аравія… Се тут Египетські божища.

Онуфіси та Мневіси забулись;

Се тут, скитаючись без хатнього жилища.

Жиди до Господа свого вернулись.

Тут, на горі, гримів крізь тучи голос Бога.

Єдиного предвічного владики;

Тут полум’ям в ночі значилася дорога;

Тут сяєвом сияв пророк великий,

І покорявсь йому в пустині камінь дикий.

ІІ.

В землі, рекомій Уц, мудрець тут проявився.

Що Бога звав на суд за горе жизні.

І перед ним умом і серцем покорився

Як полились величні укоризни.

Упавши ниць, тремтів од слова, як од грому,

Все твориво в душі одмалювалось.

І Богу вишньому, єдиному святому,

Безсмертна в серці піснь озвалась,

Народам і вікам насліддям вічним сталась

III.

Аравіє! Ти, мов той ум фундаментальний,

На камені твердому оснувалась.

Ти маєш строгий вид, задумчиво-печальний,

І Каменистою в сусід назвалась.

За те ж тебе лихі сусіди оббігали,

Не товпились в суху твою пустиню.

Твої джигитарі тиранії не знали,

Хранили волю й правду, як святиню,

Творили сильним суд, а вбогим милостиню.

IV.

Аравіє! Ти, мов той Бедуін ревнивий,

Камінням та песком обгородилась,

Сховалась од чужих у затишок щасливий,

Над морем, як над зеркалом, схилилась.

Там раєм пишним ти, барвистим зеленіла,

Про твій оазис мореходи знали,

До тебе паруси носили їх, мов крила;

Щасливою вони тебе прозвали,

І про тебе казки дивовижні казали.

V.

З тебе, Аравіє, з твого двойного лона,

Як з древньої Юдеї й Самарії,

Повинен в мир прийти новий творець закона,

Возвишенний, як оний Син Марії…

Вже він прийшов, пророк, пустині просвітитель.

І шествує, незнаний ще нікому,

Ні родичам близьким, од них далекий житель,

Ні рідній ненці, ні собі самому,

Спасенних задумів поету мовчазному.

VI.

Не ключа журавлів по-над степом неслася,

Не з вирію летіли сірі гуси,

Не низка байдаків по морю простяглася:

То степові човни пливли по сусі.

Безпарусні човни, безвесельні галери,

Гуськом пливли і пливучи хитались:

Двугорбі в’ючаки, цібаті дромадери

В піску глибокому немов купались,

І порохи стовпом за ними підіймались.

VII.

Се з Мекки караван до Сйрії прямує,

Із здобиччю морсьских пучин глибоких,

Щоб накупить всього, що женщину чарує,

І нарядить Арабок світлооких.

Корали дорогі та жемчуги Цейлонські,

З бальзамами, алоем, камфорою,

Нав’ючять караван блаватусом Сидонським.

Кармазином, серпанками, тафтою

І білою, як на Ливані сніг, габою.

VIII.

Та Магомет не мав у всьому каравані

Ні зернятка. Се все було Хадізи,

Багатої вдови, між паніями пані,

Що торг вела від Інда до Тавризи.

Він — хлопець молодий, підпарубочий,

Вдовиченко убогий, та вродливий

Псував не знаючи солодкий сон дівочий…

Високий був, рум’яний, чорнобривий;

Мов та Полярниця, ясні блищали очі.

IX.

А голос — водопад, гучний, дзвінкий, грімучий,

В саду в Хадізи, у раю земному,

Що рине кришталем з нахиленої кручи

І по піску шумує золотому.

Ніхто в Аравії на дикій кобилиці,

Що в табуні залигало арканом,

На вихрі степовім, блискавконогій птиці,

Не мчавсь таким орланом-гурриканом:

Так тілько смерті дух летить над океаном.

X.

Ніхто стріли в орла так не пускав високо,

Не здобував його з-за хмар летучих;

Ніхто не поринав у море так глибоко,

І в герці не являвсь, так гордо звучи.

В розмові ж і діди його остерігались,

Щоб не довів до сорома стареньких,

А друзі розумом живим його пишались,

На нього надились дівчачі неньки,

І бігали за ним хлоп’ята молоденькі.

XI.

Хлоп’ят любив, з дітьми, мов сам дитина, грався.

Вони йому здавалися пташками

Їх реготом та скоками втішався,

І веселивсь забутими піснями.

А послі пустотні впадав у сум глибокий,

Під пальмами ховався мовчазливий,

Скитавсь по кам’яній пустині одинокий,

Мов заходень, стратенець нещасливий,

Серед чужих людей безлюдник боязливий.

XII.

То не була журба, що він малий і вбогий

Поміж, великими багатирями:

Що цілини йому не орють круторогі,

Не ходять коні в нього табунами;

Що чабани отар у нього не пильнують;

Що не його