Чертова Дюжина. Книга Четвертая [Дубравка Руда] (fb2) читать постранично, страница - 5

"казки"»

Как же часто мы смеемся над пожилыми людьми, над их страхами и опасениями о том, что будет война, будет голод, приближается конец света и прочее…

Мы списываем это на возраст и нестабильную старческую,  поизношенную жизненным опытом, нервную систему.

Но если бы молодость знала? Если мы только знали… но, видимо это включенная функция разработана для того, чтобы поколение из поколения, люди приобретали исключительно свой собаственный болезненный опыт, набивая свои собственные шишки, а не учась на чужих ошибках. Иначе, как бы тогда развивалась история человечества?

Первая работа в области порождения вражды между поколениями,  была проведена еще Моисеем,  когда он евреев водил столько времени,  по хананейским краям,  пока последний раб не забудет старых богов и свою истинную историю  и не пропитается ненавистью к прошлому и к предкам своим помнящим и уважающим старое.

…

Бабушка часто сидела на завалинке  и чего-то там  своей палочкой по земле чертила. Поднимала  выцвевщие зеленые глаза к небу, высматривая там своё,  понятное лишь ей одной. Потом устремляла взор в даль и лицо ее менялось,  глаза наполнялись страхом и ужасом. Морщины становились глубже. А маленькое старческое тельце, скукоживалось сильнее.

И вот, она обхватывает руками голову и качается со стороны в сторону. Такое бывало не часто, но когда случалось, все знали, что-то нехорошее увидела Михайловна.

Люди  знали,  что Бабушка знает больше них, не зря за советами приходили. Бывало, и по нескольку человек в день. И каждый со своим вопросом, со своей бедой бедовой. Кто-то хворью маялся, а врачи не шибко помогали, кто-то мужа гулену вразумить хотел да от разлучницы отвадить, а кто-то куру под мышкой зажав, просил:

– Михайловна, родненькая, пожури Рябу мою, бо падлюка така не несеться! А якщо і знесе того яечка, так сама ж і розклює, негідна.

– Та тут все просто, нічого складного. Мелу їй дай і не буде вона яйця клювати. Шкорлупиння їй хочеться, мелу насип до комбікорму. – Ответила Бабушка.

После, освободившись, старушка выходила на завалинку и снова брала веточку в руки.

Ритуал с палочкой-веточкой можно было наблюдать довольно часто. Но Бабушка редко после этого улыбалась.

-Ба! Ну що  там? Кино чи шо показують? – Смеялись мы детьми и подбегали,  чтобы послушать очередную сказку.

-Павутиння. Страшне але невидиме павутиння  навколо,  серед людей,  крізь людей,  воно покриває швидко всью землю. Проходить поміж людей і наскрізь. Павутиння… воно…

Ми ржемо що скажені коні:

–Ба,  ну яке таке павутиння? Як це?

–Діточкі,  та якби Я сама знала? Кажу те, що бачу. Кожна людина від мала до велика застрягла  в ньому  і не може вибратися, і більш того, навіть ненамагається,  деякі не хочуть  і кричать що і мені і мені треба павутиння. І в оселю пускають павутиння, і грощі за це платять. І сумують, якщо повутиння зникає.

–Ой Ба,  то не цікава казочка.

Розчаровано розвертаймося  та йдемо геть. Бабуся залишається, сидить.

Інший день. Від Бабусі  вийшла жіночка, то вона вільна але знов, сіла на лавочку  і дивиться  наче крізь простір. Не можна заважати.

Ми малі, чекаємо коли Бабуся нас позве  бо їй жіночка конХфет та цукру принесла. А Бабуся  завжди пригощає цукерками.

Нарешті  Бабуся  ворухнулась та заблимала зеленими  очима які колись  у молодості були карі,  навіть чорні!

-Ба! Цукерок дашь?

Бабуся поспішно  достає хустинку,  зв'язану  в торбочку, а там смаколикі. Ми чекаймо.

–Ба!

–Що Лялечко?

–Розкажи  щось.

Лице Бабусі  за всім сумне.

–Як Ви подорослійшаєте,  прийде час коли грошей не буде.

Ми регочемо.

–Ба, їх і так не вистачає. Оно,  мамка каже так. А то ще й не буде? – Виплющую Я очі.

Бабуся тяжко качав головою.

–Картки. – І наче щось в стареньких руцях круте.

–? – Ми не розуміємо.

–Такі картки плоскі замість грощей. Люди приходять до магазину і дають,  ті картки дивляться,  перевіряють і наче на хліб міняють. Страшно.

Ми вже не сміємося. Нам дивно.

Як це може бути? Гроші є гроші. Одне діло які вони: металеві,  паперові,  а може й з золота чи срібла?

-Ні, не металеві,  ні… Я не розумію що то за матеріал. – Відповідає Бабуся,  прикриває очі і щось круте  руками,  наче мацає пальцями, дотепно.

Ми розгортаємо цукерки і їмо жадібно. Бо шоколадні! Руки грязні,  ми теж бо пів дня на річці гоняли мотиля. Сітки, хлопці ставили.

Бабуся більше нічого  не каже, то ми йдемо собі.

Проходять люди біля Бабусіної  хатинки. Вітаються, хтось низенько  вклін робить,  хтось так але з повагою.

Мою Бабусю поважають майже всі,  а хтось навіть боїться. Для більшості, Вона помічниця та рятівниця, порадниця для когось "чорнорота відьма ". Кожному своє але люди знають,  хто Вона така! Тому краще не сваритися.

Наприкінці тиждня,  до Бабусі жіночка поспішає, дитинку за ручку тоненьку тримає та кошика з яйцями  несе і свічечкі. Все ясно,  будуть "яйцями катати".

Чекаймо. Одна година,  третя,  четверта. Довго то було. Нарешті