Пробуджені фурії [Ричард К. Морґан] (fb2) читать постранично, страница - 3

від поверхні дверей, за якими я вже відступав убік. Залишок розряду пропоров довгу вузьку рану вздовж ребер і пішов далі, підсмаливши куртку. Раптовий мороз із того боку тіла й різкий сморід спалених підшкірних давачів. Те незвичайне шипіння, з яким смажаться кістки, яке аж викликає в пам’яті певний смак, у тому місці, де розряд продерся крізь шар біомастила поверх рухливих ребер.

За вісімнадцять хвилин, якщо вірити м’яко підсвіченому дисплею, вставленому в лівому верхньому полі зору, те саме шипіння ще не покинуло мене, і я квапився освітленою вулицею, намагаючись не зважати на рану.

Під куртку поволі сочилися з тіла різні рідини. Крові небагато. Синтетичні чохли мають свої переваги.

— Хочеш розважитися, семе?

— Уже розважився, — сказав я, оминаючи його поріг.

Він зневажливо поблимав хвилями обтатуйованими повіками, промовисто демонструючи, що мені ж гірше, і знову розслаблено втиснув свою м’язисту раму в тінь під стіною. Я перейшов вулицю, звернув за ріг і проманеврував між іще двома повіями, одна з яких була жінкою, а інша — невизначеної статі. Жінка була переінакшена — роздвоєний драконячий язик миготів між із виду надмірно чіпкими губами, можливо, вловивши запах моєї рани у нічному повітрі. Вона так само покліпала в мій бік, а тоді відступила. З іншого боку, професійний кросгендер трохи перемінив позу й оцінив мене поглядом, але змовчав. Я їх не зацікавив. Вулиці стояли слизькі від дощу й порожні, і в них було більше часу роздивитися мене, ніж у бугая в дверях. Я причепурився після виходу з цитаделі, але щось у мені підказало їм, що прибутку я не принесу.

За моєю спиною почулася їхня розмова стрип’япською. Я розчув слово «злидар».

Вони могли дозволити собі перебирати клієнтами. Після ініціативи Мечека їхня справа процвітала. Текітомура тієї зими аж репалася від люду, повнячись торгівцями врятованим брухтом і бригадами списантів, що приваблювали їх, як слід за траулером приваблює лисокрилів. «Безпечне Нове Хоко до Нового Сторіччя» — сповіщали реклами. Від новозбудованого дока для аероплавів на краю міста з боку Компчо до берегів Нового Хоккайдо навпрямки було менше тисячі кілометрів, і вантажні судна ходили вдень і вночі.

Якщо не рахувати перельоту, то швидшого способу перетнути море Андраші нема. А на Світі Гарлана ніхто не знімається в повітря, якщо цього можна якось уникнути. Будь-які бригади, що перевозять важке обладнання — тобто, всі — прямують до Нового Хоко на аероплавах з Текітомури. Хто виживає — назад повертається у той самий спосіб.

Місто зростання, місто яскравої нової надії й кипучого ентузіазму, варто було грошам Мечека потекти до нього. Я кульгав магістральними вулицями, всипаними залишками народних веселощів. В моїй кишені клацали одна об одну, наче гральні кості, свіжовирізані кортикальні пам’яті.

На перехресті Перчева-стріт і проспекту Муко точилася бійка. Люлькарні на Муко щойно витурили своїх клієнтів із попеченими синапсами, де ті зустрілися з портовиками, що йшли з пізньої зміни крізь мертву тишу складського району. Більш ніж вагома причина для насилля. Десяток постатей з поганою координацією тупцяли, невміло молотячи кулаками і шарпаючи одне одного за все, що видно, а набіглий натовп гукав і підбадьорював. Одне тіло вже нерухомо лежало на дорозі з гартованого скла, а хтось виповзав із сутички короткими ривками й стікав кров’ю. Блакитні іскри сипалися з пари перезаряджених силових кастетів, десь на лезі ножа блискало світло. Та всі, хто ще стояв, здавалося, добряче розважалися, поліція не квапилася.

Ну точно, — вискалилося щось у мені. — Мабуть, вони зараз чимось дуже-дуже зайняті коло цитаделі.

Я обійшов сутичку, прикриваючи поранений бік.

Під курткою руками я стискав гладенькі боки останньої галюциногенної гранати і липкувате руків’я «Теббіта».

Ніколи не влазь у бійку, якщо можеш швидко вбити й зникнути.

Вірджинія Відаура — інструкторка Посланського Корпусу, а пізніше — злочинниця й тимчасово — політична активістка. Щось на штиб моєї рольової моделі, нехай і з того часу, як я її бачив, минуло кілька десятиліть. На десятку різних планет вона непрохано проникала в мої думки, і я десяток разів завдячую своїм життям її привиду в своїй голові. Цього разу ані вона, ані ніж мені не знадобилися. Я обминув бійку, не зустрівшись ні з ким очима, звернув за ріг на Перчеву й пірнув у тіні, що лежали вздовж провулків на ближчому до моря боці вулиці.

Хронометр в оці інформував, що я запізнювався.

Наддай трохи, Ковачу. Якщо вірити моєму контактові з Міллспорта, Плекс не був аж таким надійним і в кращий час, а я не заплатив йому достатньо, щоб він довго на мене чекав.

П’ятсот метрів вулицею і наліво, у густі фрактальні завитки району Бела-Кохеї, багато століть тому названого за звичним вмістом і прізвищем першої родини власників / експлуатантів складів, фасади яких огороджували вигадливий лабіринт провулків. Після Виселення і