Крутая плюс, або Терористка-2 [Марина Меднікова] (fb2) читать постранично, страница - 3

артикулював від дверей, — не сполохай ти Лідку Олійник, уже мали б сина, а ти стала би Вареником із зарплатнею вдвічі і штатом підлеглих.

Ти перехарамаркала життя всім — мені, собі, слідчому Стасу, врешті Вареникові. Ти піонерською принциповістю довела до самогубства нещасну свідчиню Шушунову. Все це можна забути й вибачити. Але не сина. Свого сина тобі не вибачу. Не знати, чи народився він, чи живий, де, з ким… Лідка така, що могла його продати на трансплантанти…» Решти Тетяна чути не схотіла.

Мордували сни. За булого життя снів не бачила — голова, натоптана службовими справа ми, дістаючись подушки, самовідмикалася, бо відчувала — ремиґання денного колообігу у снах здетонує психічний вибух. А оце сни як пока зилися. Вилазили, по тарганячому ворушачи вусами, лякали. Неконтрольована уява плодила такі серіали жахів, такі фільми хорори, що ой.

Тетяна скидалася мокра, холодно спітнявіла. Відпивалася корвалолом, до ранку не засинала. Боялася знову втрапити в пазурі страхів. Випаданням у рослинне життя не переймалася.

Ані поруху ожити знову. Навіть запала в якусь нову комфортність. Буцім досі бігла холодної сльотавої ночі темним лісом, рятуючись від ворогів… Ось вони, моторошні кроки, наздоганяють, гупають за спиною, обсипають її морозом жахіття. І раптом — нірка, глибока й темна нора, можна прослизнути, запорпатись, сховатися. Ніхто не знайде. Сьогодні вранці пролунав нечастий тепер у її оселі дзвінок.

Невпізнаний голос попросив зустрічі, призначив час і місце. Почула прізвище Олійник. Перепитала.

У відповідь ту ту ту…

Студена віхола смикала поли пальта, тріпала незамотаний кінець шарфа, перекинула його за спину, оголюючи горло. Півгодини по домовленому часові. Чийсь дурний кпин? Безжальний.

А чого, власне, хтось має її жаліти… Може, місце переплутала, — скинулася. Кулик нервово за копирсалася в кишені: талон на тролейбус, жетон на метро, грошовий дріб’язок, уламок олівця, не знати звідки тут узявся, ключі від домівки. Де ж у біса папірець? Знаючи себе сьогоднішню, збайдужілу, з ґанджами пам’яті, записала адресу здибанки. А колись уся прокуратура бігала до неї поточнювати факти й події цілих ешелонів справ, пам’ятала сотнями. Осьдечки. Біля виходу з метра «Хрещатик», навпроти Козака Мамая. Я тут і стою. Оно вихід, гастроном, онде Мамай.

Хтось іззаду нагло схопив її за руку. М’язи спрацювали на випередження. Самі згадали тренування з айкідо. Захоплення кидок. Нападник гепнувся на сніг, аж мекнув. Здолу здивовано блимали очі Стаса Кучерявого. Нещодавнього підлеглого. Слідчого з прокуратури. Саме він мріяв після вдатного розслідування резонансної справи доскочити підвищення. «Ось коли ви, Тетяно Іванівно, станете Вареником, а я стану вами…»

— Господи, Стасе, як ти мене налякав. Вибач!

Стас обтріпався.

— А позірно така поважна пані…

— Я — не зумисно.

— Уявляю, якби ви це зробили цільово. Ось піду, посвідкую, що мене побито, стягну з вас відшкодування мат і мор збитків. Тобто: матеріальних і моральних. — Із моїх статків?

— Як ся маєте на свобідних хлібах?

— А-а, сказати б: як ся не маю. Те-се. Консультую потроху… На хліб із кефіром.

Давно Кулик не бачила Стаса. Та сама легко важна елеґантність, та сама посмішка гризуна, пещена борідка. Легка новенька дублянка, білий комір пухнастого светра, солодкуваті пахощі гарної парфуми. Жодна не мине, не паснувши оком.

Скільки ж часу спливло? Достобіса. І ось минуле наздогнало.

— Підімо кудись у тепло, погомонімо.

— Це від вас телефонували?

— Тетяно Іванівно, кажіть мені, як раніше, «ти».

Я за старою звичкою підлеглого, коли чую це ваше «ви», починаю хвилюватися. Знаєте анекдот: стоять два кілери в парадному, чекають на жертву.

Один зиркає на годинника. «Щось клієнта довго немає, вже хвилююся, не сталося б чого поганого».

— Чому не зателефонував сам?

— Зважаю на прослуховування.

— Моє чи твоє?

— Знаєте гасло урядників, загартованих у бойовищах за високі крісла? «Оглянісь вокруг сєбя, нє грєбйот лі хто тебя».

— Яким мотлохом напхата твоя голова, Стасе.

— Радий чути звичне, екс шефине. Бо я вас не впізнав було, даруйте.

Кулик побачила себе зі зворотного погляду.

Очима Стаса. Не добереш віку: тітка у старому пальті, архаїчній норковій шапці каструлею, стоптаних чоботях, самоплетеному шарфі з висотаними нитками. Схудла, пальто висить, як на жердці. Стас підхопив попідруки і повів до метра.

— Аве, Марі-і-і-я, — інтеліґентним вишколеним сопраном виводила літня сива жінка в пере ході, де оперно резонувало, і морозяна пара клубочилась довкола солоспіву.

Стас конвоював Кулик повз малярів парсунників, повз продаж квітів, тепличний дух яких навіював думки про похорон, повз козляче мекання немитих гітаристів, туди, звідки сяяло неоном нове життя старої київської «труби». Ізвідки все взялося? Кулик перетнула скляний кордон між волоцюжноватим вітчизняним і світло-парфумним євро світами. Ескалатор поволі опускав дозвільні