Старий вепер [Майк Йогансен] (fb2) читать постранично, страница - 2

не всі птахи з Росії та України, понад Каспієм Дагестанською долиною тягнуть на південь усі дрохви та хохітви, туди збігаються на зиму дикі свині з гірських кантонів Дагестана, і от на цій карті коло Каспія Ян знайшов Махач-Кала, названий так ім'ям великого бійця за пролетарську революцію Махач Дахадаєва. Нижче Махач-Кала був Дербент – це по-іранському «Двері Замкнуті», і справді Дербент був дверима народів, через ці двері незчисленні племена колись давно мандрували зі сходу на захід, з Азії до Европи.

Далі кінчався Дагестан і починалася трохи ширша Азербайджанська долина, по ній Ян прослідкував очима станції Сарван та Девічі і погляд його упав на море – біля моря на карті була невеличка блакитна цяточка. Це й був великий Лиман Девічі: вузький перешийок піскових кучугур відділяв його від моря, під синьою фарбою географічного моря Ян уявляв собі, як юрбиться мільйонами риба; колосальні білуги пливли дном, немов панцерні підводні кораблі, а високо над ними, на прозорій поверхні плавали гуси, качки, баклани, норці, ринали, ганяючись за рибним дріб'язком, і вітер, набиваючи брижі, зганяв птахів. Пливуче птаство безладними роями метушилося над морем і знову з шумом, як поїзд, сідало на воду. Поруч кривий і вузький, як австралійський бумеранг, лежав таємничий Лиман Девічі.

Ян покинув карту і виглянув у вікно. Синій на карті, у вікні Каспій був тьмянозелений, наче хтось, малюючи його, домішав до зеленої фарби білила, щоб фарба держалася берегів і не розпливлася низьким подолом Дагестана. Над морем був невеликий південний вітер – левант, та всежтаки частина качок ізнялася з води і тягла кудись на південь, де лежав таємничий Лиман Девічі. Качки летіли туди, бо затулена очеретами вода була спокійна в Лимані і до спокійної води хотілося птахам. Вітер сливе не шарудів на острівцях серед Лимана і вепри спали під теплим сонцем.

Поруч Лимана є невелике озеро, кілометрів три завдовжки. Воно неглибоке, до Лимана від нього треба перейти півтора кілометра кучугур, від моря його затуляють очерети і теж кілька кілометрів кучугур.

Вздовж цього озера, посередині його, наче бублики, вигнуто низку малих острівців, уплутаних у лепеху* і очеретиння. На цих острівцях саме й спали вепри. Повикопувавши у вогкому намулі вигідні ковбані, ліниво зжувавши при цьому пару корінців рогозу, сонні свині поснули, коли сонце взялося пригрівати їм бурі спини. Зрідка якась із свиней солодко й сумовито зітхала й кректала у сні, ворушила хвостом, бездумно чвакала величезними щелепами і знов непритомніла під теплим сонцем.

Лише старий кнур Хро не спав, а подрімував, лежачи завжди в тій самій здоровенній ковбані, яку його вісімнадцятипудова вага щоразу продушувала аж до підземної озірної води. Очі його були напівзаплющені, але він ворушив вухами, посапував носом, і мозок працював невпинно.

Звір своєю не вмирає смертю. Людина на старість стає слабша мозком і тілом, м'язи й нерви хлянуть майже одночасно. Не так у звірів; старий Хро, що народився пасмугуватим поросям близько двох десятків років тому, був тепер і дужчий і хитріший і моторніший від будьякого п'ятипудового юнака з вепрячого роду.

Він, правда, спав менше не тому, що не потребував здорового сну, а тому, що був розумніший від інших і знав, що смерть чигає на нього в найспокійніші, найпевніші години відпочинку.

Тому багато доказів знало його довершене тіло. Там, де колосальна голова переходила в шию, була лункувата близна* від зубів барса, ще з тих часів, коли він улітку виходив у гори. Тоді він був ще юнаком пудів на шість з половиною, але й тоді вже з нього був один з найперших бійців. Він мав звичку проламувати й протоптувати в колючій ожині свої власні стежки. На отакій стежці саме злапав його барс, стрибнувши йому на спину. Спочатку Хро був кинувся бігти, сподіваючись здерти ворога із своєї спини об колючі прути ожинника та шипшини. Але барс наче приріс до його спини, і на шиї стало масно й гаряче від крові.

Тоді кнур упав на бік і став качатися на надбережному камінні, куди він скотився з кущуватого схилу. Барс випустив шию і перше ніж він, зім'ятий об гостре каміння, встиг відскочити, кнур розпанахав йому черево так, що червоний мотлох поповз з барса на камінь. Але на цім не скінчилася борня, оскаженілий від болю барс, як кішка, бив його пазурями, роздер надвоє вухо, вирвав шматок губи, аж поки, ввесь заюшений своєю й ворожою кров'ю, кнур не розтоптав його ногами.

З того часу Хро перестав ходити своїми стежками, а держався гурту і вкупі з усим табуном щороку мандрував зимувати в теплу долину і наїдатись кукурудзи в тюркських городах. Така була вікодавня традиція, а молодий кнур тепер і не брався відступати від племінних звичаїв.

Так він дожив старого віку, сотні наплодив пасмужистих дітей – дикі поросята завжди спочатку смугасті, а далі пасмуги пропадають у бурій шкірі спини й боків – і думав уже, що так і помре в законах і звичаях