Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України [Кирило Галушко] (fb2) читать постранично, страница - 2

версія не витримує конкуренції з першою. Проте походження слова «Україна» від «окраїни» або відносно пізнє охоплення назвою усієї сучасної території — аж ніяк не заважає Україні бути країною з поважною давньою історією. Просто та сама територія і народ, який на ній живе, можуть змінювати свої назви. Сучасна Росія, наприклад, називає себе взагалі іноземним словом, яке є грецьким прочитанням слова «Русь». Сучасна Румунія так називається лише з середини XIX ст., об’єднавши новою назвою набагато давніші Волощину та Молдавію (Молдову). Деякі країни існують з кількома паралельними історичними назвами, або такими, які заступили одна одну в певний історичний період: Галлія і Франція, Британія, яка містить і Англію, і Шотландію, й Уельс...

За давніших часів ширше використовувалися інші варіанти назви території сучасної України — наприклад, «Русь». Поняття «Окраїна» та «центр» часом фактично накладалися одне на одне, коли, наприклад, назви «Русь» та «Україна» територіально збігалися на Середній Наддніпрянщині (якнайбільше — у XVI—XVII ст.), маючи спільний осередок у Києві. Таке накладання породило терміни «україно-руський» та «Україна-Русь», що вживалися в останній третині XIX — на початку XX ст. і почасти мали на меті змістовно розмежувати Русь і Росію як різні явища.

До XX ст. «Україна» ніколи не була єдиною, а тим більше офіційною назвою якоїсь території, за винятком Слобідсько-Української губернії з центром у Харкові (існувала в 1765— 1780 та в 1797—1835 рр.). Серед численних назв території сучасної України нинішня виграла своєрідне «історичне змагання» з іншими паралельними назвами (Русь, Мала Русь, Росія, Малоросія), для чого були необхідні певні історичні умови та чинники. Результатом є те, що лише «Україні» вдалося охопити всю територію сучасної України, а терміну «українські землі» — всі терени, заселені українцями. Отже, спробуємо виділити певні періоди в тлумаченні «України» як географічного поняття^[1].

Уперше назва «Україна» у формі «Оукраина» вживається під 1187 роком у Київському літописі в складі Іпатіївського літописного зводу XIV ст. у розповіді про смерть Переяславського князя Володимира Глібовича. Цей племінник Андрія Боголюбського посів Переяславський стіл після взяття Києва 1169 р. та зажив слави не тільки тим, що захищав своє князівство від набігів половців, а ще й тим, що був безжальним до сусідів: 1183 р. він ущент пограбував землі новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, героя «Слова о полку Ігоревім». Утім, коли 1185 р. після оспіваної поразки Ігоря половці вдерлися у Переяславське князівство, Володимиру вдалося зупинити військо половецького хана Кончака під стінами Переяслава. Тож, коли він у неповних 30 років під час походу на половців раптом нездужав та помер, як записано в літописі, за ним «плакашасѧ» не тільки «вси Переæславци», але й «ω нем же Оукраина много постона».

Як уважає більшість істориків, тут назву «Оукраина» вжито стосовно посульського порубіжжя, яке смерть князя залишала беззахисним перед нападами кочовиків. Проте багато хто з українських коментаторів цього літописного повідомлення гадає, що «Оукраина» тут ужито як синонім «переяславців», та навіть населення чи не всього половецького порубіжжя у землях сучасної України.

Однак інші згадки «України» в Іпатіївському літописному зводі — у Київському та в Галицько-Волинському літописах заперечують останнє тлумачення.

Уже за два роки після оповіді про смерть Володимира Глібовича 1189 р. назва «Оукраина» виринає в зовсім іншому прикордонні — галицькому. Після смерті галицького князя Ярослава Володимировича, якого часто називають Осмомислом, галицький престол лишився вакантним, тож за нього розгорнулася запекла боротьба між руськими князями та угорським королем, що здавна зазіхав на Галичину. Проти угорців, що захопили було Галич та посадили там як короля Русі принца Андраша, галичани вирішили поставити в цій боротьбі на спадкоємця бічної гілки галицької династії Ростиславичів — сина Звенигородського князя Івана Ростиславича, якого, як і батька, прозвали Берладником, що втратив свої володіння у боротьбі ще з Володимирком, батьком Осмомисла. Ростислав, як і його батько Іван в останні роки його життя, був «служилим князем» — князем без володінь, на службі в інших більш успішних князів. Галицьке посольство знайшло його при дворі смоленського князя Давида Ростиславича. Отримавши благословення, Ростислав похапцем подався у Галичину. Як пише літописець, «И еха и Смоленьска в борзѣ и приѣхавшю же емоу ко Оукраинѣ Галичькои. и взѧ два города Галичькъιи и ωтолѣ поиде к Галичю». Під «Галицькою Оукраиною» тут мається на увазі галицьке Пониззя — порубіжна волость із центром у Бакоті (у літописній статті 1240 р. боярин Судьич «въшед во Бакотоу. все Понизье приѧ». Саме на порубіжжі, подалі від угорської залоги в стольному місті князівства, Ростислав, що не мав власної дружини, міг знайти військо для нападу на Галич.

Ще