Дівчата зрізають коси. Книга спогадів [Євгенія Подобна] (fb2) читать постранично, страница - 4

України, який залишився в Новоазовську, Донецьку, Луганську та на інших окупованих територіях, ми не захищаємо. Не маємо такої можливості.

Фактично нас змушують порушувати присягу. Так, той народ, який залишився в мирній Україні, ми захищаемо, ми робимо все, щоб ворог не добрався сюди, але людей, які залишилися на окупованій території України і в Криму, їх — ні. Так, це політика, я розумію, але ми будемо звільняти ту землю. І ті хлопці, які вже пішли на дембель, вони теж одразу ж стали б поряд з нами, якби була команда «вперед». Для багатьох справа принципу — повернутися в Дебальцеве, Новоазовськ, туди, де вони втратили своїх друзів, повернутися в Крим — для тих, кого змусили звідти підти. Багато воює хлопців із Криму, Донецька, Луганська. І не тому, що їм нікуди більше піти. От є в нас один із Луганська. Сім’ю перевіз, житло є — дали кімнату в гуртожитку в Дніпрі, але він воює. І таких дуже багато.

Багато хто називає нинішню війну стоянням в окопах, але ми бачимо в цьому сенс. Неправда, що після повернення в мирні міста нас дратують нічні клуби чи весілля. Мене особисто не дратують. Коли я це бачу, я розумію, навіщо і заради чого я там — для того, щоб тут люди жили спокійно. Зокрема й мої діти, щоб вони ніколи не дізналися, що таке кулі, щоб вони не колекціонували гільзи, не вміли відрізняти 120-міліметровий міномет від 82-міліметрового. Мене якось попросили привезти у шкільний музей осколки, гільзи. З одного боку, це добре, це пам’ять, та з іншого — я не хочу, щоб мої діти навіть знали, що це таке. Мій чоловік також на війні. Спершу був у самообороні, потім поїхав туди. Він у мене дуже розумний — технік, зв’язківець.

Що буде після війни? Найсумніше, що діти на той час, мабуть, виростуть, і я їм уже не потрібна буду. Дітей зараз не обіймаєш, а потім обіймеш, а він тобі скаже: «Ма, ти що? Я вже дорослий». Хоча, може, того і не буде. Дуже хочу побути з дітьми. До війни я була економістом… Повернуся в мирне життя. Залишатися після війни в армії я на даний момент не бачу для себе сенсу. Хоча зараз хоча б трішки в армії у плані прав жінок є рух. Бо якось було, що двом жінкам вручають ордени «За мужність». Одна за документами швачка, інша — санітарка. Начальник генерального штабу Муженко вітає їх, а ми запитуємо, чи його ніщо не бентежить. Ну, може, те, що він вручив ордени швачці й санітарці, хоча насправді одна з них снайпер, а друга — коригувальник? Тією санітаркою була я. Ми приїжджали в Київ, хотіли домогтися для таких дівчат, як ми, рівних із чоловіками прав.

Дивно, але найбільше мені дорікають, що я не на своєму місці, «диванні патріоти», чоловіки, що не воюють. Вони полюбляють розказати, як я, жінка, маю поводитись і де моє місце. Я завжди охоче погоджуюсь: так, я не проти повернутись і бути з дітьми — як тільки ви всі прийдете на моє місце. Як тільки усі чоловіки, які нам дорікають, підуть на війну — ми повернемося, без питань. Буває, що говорять, мовляв, ви такі-сякі, нічого там не робите. Я зазвичай просто запрошую приїхати в гості, обіцяю, що все покажу — що роблю, чим займаюся. Розказувати не буду, що я роблю, приїжджайте — побачите на власні очі.

Багато що запам’яталося: і добре, й погане. Хоч у війні немає нічого доброго — це біль і смерті. Але вона прийшла в наш дім, і в нас немає іншого виходу, як триматися, а Бог, якщо він є, усіх нас простить.

Олена Білозерська ДУК «Правий сектор» / Українська добровольча армія, 503-й окремий полк морської піхоти ЗСУ

Коли стало зрозуміло, що почалася війна, йти чи не йти — навіть не обговорювалось. Ще задовго до війни я багато років була членом УНА-УНСО. А це вишколи. Десь із 2004 року я брала участь у вишколах по лісах, і ще тоді командир наш говорив, що буде війна з Росією, що це просто неминуче. Мало хто тоді в це вірив, я теж не вірила, але дечого він нас таки навчив. І коли почалася війна, ми всі просто зібрались і поїхали. Інших варіантів, куди йти, я навіть не розглядала. УНА-УНСО була одним зі співзасновників «Правого сектора», згодом вони відійшли, але на той момент було так. І вся ця наша компанія просто автоматично влилася у «Правий сектор». Не всі наші, ми довго сиділи на базах, нам не давали зброї, тож дехто пішов до інших підрозділів. Один мій побратим загинув потім в «Айдарі», частина пішла у 131-й розвідбат.

Мене ніколи не виховували в тому ключі, що моя справа — борщ варити, в нашій родині взагалі неможлива така постановка питання. Рідні моє рішення підтримали. На Схід я поїхала разом із чоловіком. Спершу ми поїхали у Дніпро, в передмісті тренувалися. Потім я деякий час стояла на блокпостах — перевіряла машини. Ставили мене, бо в мене була своя зброя. Вигляд це мало такий: неправильно абсолютно зроблений блокпост, стоїть міліціонер і ми — шестеро «правосєків». Тоді був такий бардак — --">

Пожертвовать