Чекаючи на Боджанґлза [Олів’є Бурдо] (fb2) читать постранично, страница - 5

тому мій батько подає йому холодний коктейль із льодом і м’ятою, тож сенатор таки бодай трохи задоволений. Моя матір любила Непотреба, бо він був смішний, сипав компліментами та допоміг нам заробити дуже багато грошей, а я любив його з тих самих причин — ні більше, ні менше. Під час нічних танців він намагався цілувати всіх материних подружок. Батько казав, що той кидається на всі найменші нагоди. Іноді це спрацьовувало, тож він ішов продовжувати стрибки вже в спальні. За декілька хвилин він виходив щасливим і ще червонішим, знову вигукуючи ім’я своєї подружки з Росії, мабуть, відчував, що щось сталося:

— Кайпіровська! Кайпіровська! — радісно кричав він, одягаючи на вуха-креветки дужки окулярів.

Вдень він ходив працювати до Люксембурзького палацу, який чомусь був розташований у Парижі, причини зрозуміти мені було важко. Він говорив, що буде працювати допізна, але повертався дуже рано. В сенатора був смішний спосіб життя. Повернувшись, він зауважував, що його робота була веселішою до падіння стіни, тому що зі стіною все було краще видно. З цього я зробив висновок, що в його робочому кабінеті зробили ремонт, під час якого чи то стіну зламали, чи то вікна замурували. Я розумів, що його ранні повернення — це неналежні умови праці, навіть як для непотреба. Тато про нього казав:

— Непотріб — мій найдорожчий друг, тому що його дружба безцінна.

А це вже я сам добре зрозумів.

Завдяки грошам, заробленим на гаражах, тато купив невеличкий гарний замок в Іспанії, далеко на Півдні. Туди треба було трохи під’їхати машиною, трохи підлетіти літаком, ще трохи під’їхати машиною, а також у дорогу слід було запастися терпінням. В горах, трохи вгорі над зовсім білим селищем, де ніколи нікого не траплялося на вулицях по обіді, але було людно вечорами, з палацу виднілися тільки соснові ліси, майже нічого, крім них. В куточку справа — ще тераси, де росло багато оливкових, апельсинових і мигдалевих дерев, що стояли просто на березі молочно-блакитного озера, з одного боку загородженого величною дамбою. Тато сказав мені, що це він збудував і що без дамби вся вода з озера витекла б. Мені було важко в це повірити, бо в нас вдома ніяких інструментів не було взагалі, тож думав, що він трохи перебільшує. Неподалік було море, його береги заповнювали люди: на пляжах, у багатоповерхівках, ресторанах, корках — це було дуже несподівано. Мама говорила, що не розуміє тих, хто їде у відпустку з одного міста в інше, вона пояснила, що пляжі забруднені людьми, котрі мастили себе чимось жирним, аби краще засмагнути, попри те, що ті люди і так уже були і огрядні, і жирні, а ще від усього цього багато шуму, та й пахне погано. Нам це не заважало засмагати на невеличких пляжах біля озера, вони були достатньо великі, аби там помістилося три рушники, і це було краще, ніж ті інші пляжі. На даху замку розкинулася велика тераса з хмарами жасмину, що мали власну чесноту — вони добре пахли. Вид був направду видовищним. Від нього моїм батькам весь час хотілося пити, тому вони пили вино з фруктами, тож вдень ми фрукти їли, а вночі ми фрукти пили, ще й танцювали. Звичайно, з нами мандрував і Містер Боджанґлз, згодом до нашого товариства долучалася і Мадемуазель Надмірність, забирати її ми ходили в аеропорт, бо вона мала дуже особливий статус. Птаха подорожувала в коробці з дірочками, звідти виглядали тільки її голова та шия, тому, звичайно ж, вона голосно кричала, і в цьому випадку точно не без причини. Аби разом їсти фрукти, танцювати та засмагати на березі озера, батьки запрошували всіх своїх друзів, яким це місце видавалося справжнім раєм, і не було жодних підстав вважати інакше. Я міг їздити в цей рай, коли хотів, але радше тоді, коли так вирішували батьки.

Мама часто розповідала історію Містера Боджанґлза. Вона нагадувала його ж музику: красива, меланхолійна, від неї хотілося танцювати. Саме тому мої батьки любили повільний танець під Мсьє Боджанґлза, то була музика для почуттів. Він жив у Новому Орлеані, це було давно, ще в старі часи, нічого нового там не було. Спершу він мандрував у лахмітті зі своїм псом десь на півдні іншого континенту. Потім його пес помер, і нічого вже не було так, як колись. Тому він ходив у бари танцювати і так само носив свій старий одяг. Мсьє Боджанґлз танцював, він справді танцював весь час, як і мої батьки. Щоб він продовжував танцювати, люди платили йому пивом, тому він і далі танцював у своїх завеликих штанях, високо стрибав і тихо падав. Мама казала, що він танцював, аби його пес повернувся, вона про це дізналася з надійного джерела. А сама вона танцювала, аби повернути Мсьє Боджанґлза. Саме тому вона танцювала весь час. Аби він повернувся, от і все.

2

— Дайте мені ім’я, щоби до вас співало! Ну ж бо, розважте мене, розсмішіть, ці люди тут поширюють навколо себе нудьгу! — заявила вона, взявши в кожну руку по келиху шампанського.

— Я тут, аби знайти собі