Венера в хутрі [Леопольд фон Захер-Мазох] (fb2) читать постранично, страница - 2

зуміє взяти гору, дуже скоро відчує на своїй шиї ногу іншого...

— Зазвичай, це — нога жінки на шиї чоловіка, — глузливо зауважила пані Венера. — Про що Ви, знову ж таки, знаєте не згірш за мене...

— Ваша правда, тому я не створюю собі жодних ілюзій...

— Треба гадати, що тепер Ви мій раб без ілюзій, і я можу топтати Вас без жалю?

— Мадам!

— Хіба Ви ще мене не знаєте? Так, я жорстока — якщо вже так Вам до смаку це слово — хіба ж не маю права такою бути? Чоловік жадає, а жінка — жадана; оце й уся, однак вирішальна, перевага жінки. Природа віддала чоловіка їй на поталу за його хіть, а жінці, яка не зуміла зробити чоловіка своїм лакеєм, своїм рабом, своєю іграшкою, зрештою, щоб потім легко, потішаючись, його зрадити, просто бракує розуму.

— Але й принципи у Вас, шановна! — вибухнув я, щиро обурений.

— За ними — тисячолітній досвід, — насмішкувато відповіла богиня, перебираючи білими пальчиками темне хутро. — Що від-данішою задемонструє себе жінка, то швидше протверезіє від кохання чоловік і стане владним самодуром. І навпаки: що жорстокіше й зрадливіше вона поводитиметься, що більше збиткуватиметься з чоловіка, що фривольніше гратиметься його почуттями, що менше виказуватиме милосердя, то пекельніше розпалюватиме його жагу — він буде обожнювати й кохати її усім серцем. Так було споконвіку, від Гелени та Даліли аж до Катерини II та Лоли Монтес.

— Не можу заперечувати, — відповів я. — Найзвабливі-шим для чоловіка є образ прекрасної, пристрасної, жорстокої деспотки, яка заради примхи погордливо й без жалю міняє своїх коханців...

— Та ще й зодягнена в хутра, — додала богиня.

— Як Ви здогадалися?

— Я ж бо знаю Ваші смаки...

— А знаєте, відтоді, як ми бачилися з Вами востаннє, Ви стали кокетливішою, — зауважив я.

— Наскільки, смію запитати?

— Я веду до того, що прекрасніших за ось це темне хутро шатів для Вашого білого тіла годі й шукати і що Вам...

Богиня засміялася.

— Вам наснилося! — голосно вигукнула вона. — Прокиньтеся! — і схопила мене за руку своєю мармуровою долонькою. — Та прокиньтеся ж! — знову прогримів мені над вухом її глибокий грудний голос.

Я насилу розплющив очі й побачив руку, яка мене термосила, однак рука ця мала, на диво, бронзову засмагу, а голос виявився охриплим проспиртованим голосом мого козачка, що стояв пере-ді мною у повний зріст — майже шість футів заввишки.

— Уставайте ж бо! — не вгавав він. — Ото сором який!

— Чому сором?

— Сором засинати в одязі та ще й з книжкою, — козачок обтер оплавлений віск зі свічок і підняв томика. — 3 книжкою... — він розгорнув обкладинку, — Геґеля. До того ж найвищий час збиратися до пана Северина. Він чекає нас на чай...

* * *

— Дивний сон, — мовив Северин, коли я закінчив розповідь, оперся ліктями на коліна, поклавши обличчя на витончені руки, помережані ніжними жилками, і поринув у задуму.

Я знав, що тепер він довго не поворухнеться, навіть не дихатиме — так воно й було. Його поведінка анітрохи мене не дивувала, ми приятелювали вже майже три роки, тож я звик до всіх його дивацтв. А дивакуватим Северин таки був, цього не заперечиш, хоча аж не тим небезпечним шаленцем, за якого його мали не лише найближчі сусіди, а й увесь Коломийський повіт. Цей чоловік був мені не просто цікавим — за що й мене вважали трохи несповна розуму, — а ще й надзвичайно симпатичним.

Як на галицького дідича шляхетного роду і як на його вік — Северинові ледь перейшло за тридцять — він відзначався надзвичайно тверезим розумом, поважністю, ба, навіть педантичністю. Жив він за напівфілософською-напівпрактичною системою, якої скрупульозно дотримувався, ледь не за годинником, а ще за термометром, барометром, аерометром, гідрометром, Гіппократом, Гуфеландом, Платоном, Кантом, Кніґґе та лордом Честерфілдом. Правда, Северин інколи страждав непогамовними нападами жаги, коли він готовий був головою проламати стіну. Такої миті ніхто не хотів би опинитися йому на шляху.

Поки він ось так німував, у коминку виспівував вогонь, співав великий статечний самовар і старовинне, успадковане від пращурів, крісло-гойданка, у якому я курив сиґару, і цвіркун у старих стінах виспівував також. Я обводив поглядом небачену утвар, скелети тварин, опудала птахів, глобуси, гіпсові* фіґурки, якими напхом була напхана Северинова кімната, аж доки випадково мені впала в око картина, яку я не раз уже бачив, та щойно сьогодні в червоних відблисках вогню з коминка вона мене неймовірно вразила.

То було велике полотно, намальоване олійними фарбами у виразній, насиченій барвами манері бельгійської художньої школи. Саме зображення було доволі дивне.

Вродлива жінка — сонячний усміх на витонченому обличчі, зібране тугим античним вузлом волосся, наче інеєм, припорошене білою пудрою,