Янголятко в кутих черевиках. Книга друга [Генечка Ворзельська] (fb2) читать постранично, страница - 68

корабля-дракона. Корабель на величезних колесах — зрізах дубових стовбурів. У гущу мертвяків. До безгомінного моря мертвих.

На чолі жменьки відважних.

— Яка довга ніч, — десятитисячний раз ударяючи сокирою.

Країна мертвих. Сьогодні вона обезлюдніла. В ній немає більше нікого.

Озброївши всіх, хто в ній мешкав.

Навіть тих, котрі відмовилися битись на боці Зла, а закинувши щити та шоломи, стали навколішки й здалися на волю Світла.

Нескінченні поля мертвих, що стоять на колінах.

Гранатова піна вина. Піднесений до губ келих.

— Чому так багато зрадників?

— Люди слабкодухі, Королево.

— Так, ви — люди — слабкодухі, — і ледь примруживши підмальовані вохрою повіки. — Пустіть на них колісниці.

Але й цим не примусивши боротися, навіть не здіймаючи меча у відповідь. Відмовившись від лютої помсти, яка породжує в тобі нове Зло.

Розділ 6

Коли впав останній мертвяк, і Мачуха розсипалась отруйним тліном, Вовк убив її, розкривши дорогу, на якій на неї чекала смерть.

Смерть, що сказала Маленькій Медсестричці:

— Залишайся. Я швидко. А тобі нічого там робити.

Розділ 7

Але це лише тоді, коли загинув останній мертвяк.

А до того довго-довго тривав бій.

Молодий Диявол на тричі горілому автомобілі, якого тягнуть осліплені грішники.

Багажник заповнений підписаними кров’ю угодами:

«Я згоден продати свою душу за…» осліплення та довічне рабство в його пеклі.

Довжелезна пуга в руках молодого Диявола. Його підмальовані чорною сажею очі та помах батога, що розтинає навпіл.

Білий лев зі щита забитого воїна розкидав оточення мертвяків.

І молодий Диявол тепер тікає геть, — звір устиг укусити його.

Ця битва — не для Диявола.

Що ж до грішників. Варто лишень увійти в будь-який світ, щоб уже першого вечора одинадцять сотень нових…

Зелені люди-ящери у кістяних шпичастих обладунках та воїни в червоних шоломах. Сталеві крила та віття натомість мечів — Великі Битви, що на мить злилися в одну.

Війна туману з димом.

Війна вогню та води.

І знову всього дві армії, в одній із них воювала я.

Чорні демони. Сивочолі старці.

Удар розтятою лапою об перекинуту набік балісту. Тріщить шкіра, яку роздирають, аби не заважала битися.

Жменька землі — до рани, аби зупинити кров.

Затиснута зубами вена.

Допоки є сили.

Щоб устигнути бодай ще один раз…

Безліч мертвяків обступили мене. Тварюки стрибали їм по плечах, намагаючись дотягтися до мене. Змії сичали над ними й квапилися добутись до мене швидше, ніж птахи, які немов ковпаком закрили мене чорними перетинчастими крильми.

Я билась. Я не могла відступити. Але їх було так багато.

Вони загребли мене. Майже загребли. Коли б не Вовк, Пес та Залізний Чоловік, які розітнули сплетіння їхніх тіл.

Пес подав руку та допоміг мені підвестися з коліна:

— Вставай, Крихітко.

Крихітка, підпираючись поламаним списом.

Вовк кидає мені меча:

— Лови, Крихітко.

І Залізний Чоловік, який почав розчищати для мене дорогу крізь зграї нечистих, прямо до Вітчимового трону:

— Вже час.

— Драстуйте, Таточку.

Перед троном Татуся, котрий намагався колись зробити мене своєю донькою, стоїть чемна Крихітка.

— Здрастуй, дитино.

Без усмішки.

Посміхатися вже ні до чого.

— Ти прийшла померти?

— А це вже як вийде, — сказала я.

— Вийде, — сказав Вітчим і зістрибнув з трону. — Ще й як вийде.

І світляний удар меча.

Удари мечів миттю перекривають усі звуки.

Глибока тиша. Дві непорушні армії. Повернуті до нас обличчя, морди, ритуальні маски, невидющі очі сліпих, рила чи лики..

Глибока тиша.

Дзенькіт мечів наповнює тутешній всесвіт.

— Дзеньк!

Ніхто вже не змахне піт, ніхто не витре кров, що юшить по обличчю. Демонова лапа не відпустить тятиву. Рука праведника не дасть ударити мечем.

— Дзеньк!

Бездушні вітчимові очі.

Крихітка вперше в житті стала до справжнього двобою зі Злом.

— Дзеньк!

Тисячотонним дзвоном.

— Дзеньк!

— Час настав.

— Дзеньк-дзинь-дзинь-дзинь!!!!!

Кінцем світу або початком Часу.

Розділ 8

Двома блискавицями, що летять назустріч одна одній.

Двома поривами вітру.

Потоком листя чи зграєю летючих мишей.

— Ти багато дечого навчилася, — довгополий Вітчимів плащ. Під ним — обладунки з чорного золота.

— Я старалася, — мені хотілось, але я не була в усьому білому.

Однак замість черепа квітки на моїй куртці тепер була біла квітка. І ця квітка мала шпичаки.

Він збирав свою армію впродовж тисячоліть нечестивих та чудовиськ, грішників та скоювачів зла.