Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання [Рей Дуглас Бредбері] (fb2) читать постранично, страница - 3

виповнилася кімната. І тільки відблиски срібної лави раз у раз освітлювали їхні обличчя.

Ілла знову заспівала дивну пісню. Чоловік схопився з місця і сердито вибіг з кімнати. Довечерював він у себе в кабінеті. Коли дружина зайшла до кабінету, він підвівся їй назустріч і, позіхаючи, промовив:

— Давай зараз поїдемо на полум’яних птахах у місто, в театр.

— Ти не жартуєш? — недовірливо спитала вона. — Невже тобі хочеться туди їхати?

— Що ж тут дивного?

— Шість місяців ми з тобою нікуди не виїздили, і раптом — цілий вечір у місті.

— Що ж, це добра ідея.

— Ти став такий уважливий, — мовила жінка.

— Навіщо починати непотрібні розмови? — роздратовано відповів чоловік. — Скажи: ти хочеш їхати чи ні?

За вікном у блідому сяйві тяглася пустеля. Над нею сходили два білі марсіанські брати місяці. На підлозі кімнати біля ніг Ілли блищав холодний струмок. Легкий дрож пройняв її. Вона прагнула лише одного: сидіти на місці непорушне, беззвучно, аж поки станеться те, чого вона чекала весь день. Це могло трапитися будь-якої хвилини. І в пам’яті у неї знову спливла мелодія пісні.

— Я… — почала вона нерішуче.

— Тобі буде корисно побути серед людей, — перебив чоловік. — Збирайся, поїдемо.

— Сьогодні я стомилася. Може, іншим разом?

— Бери свій шарф, — рішуче мовив він, подаючи їй фіал. — Засиділися ми вдома.

— Але ж ти їздиш двічі на тиждень у місто Ксай, — зауважила вона, не дивлячись на чоловіка.

— То ж у справах, — сказав він.

— У яких справах? — прошепотіла жінка сама до себе. Вона перехилила фіал, і струмінь рідини перетворився на блакитний туман, який огорнув їй шию.

Полум’яні птахи жевріли на холодному піску, наче купа жарин. Нічний вітерець надимав білий купол, і той тихо лопотів, прип’ятий тисячею зелених стрічок до вогняних птахів.

Ілла лягла в купол, і, почувши наказ чоловіка, птахи злетіли полум’яними грудками в нічне небо. Натяглися стрічки, і купол помчав у височінь. За ним знявся піщаний вихор.

Далеко позаду лишився їхній дім з дощовими колонами, живими квітами, що, мов чудернацькі звірі, росли за ґратами клітки, співучими книгами, шепотінням холодних струмочків. Внизу миготіли сині пагорби. Ілла не дивилася на чоловіка, який сидів поруч неї. Він раз у раз підганяв криком птахів, і вони злітали вище і вище. Каскадом жовтогарячих іскор мчали вони, несучи купол, ніби пелюстку квітки.

Ілла не звертала уваги ні на мертві стародавні міста, ні на старі сухі канали, сповнені снами про минуле. Внизу миготіли річища колишніх річок і безводні озера, а вони линули далі й далі, як місячний промінь за палаючим смолоскипом.

Ілла дивилася тільки на небо.

Чоловік щось їй говорив, але вона не відривала погляду від неба.

— Чи чуєш, що я тобі кажу?

— А що?

— Чому ти така неуважна?

— Я замислилась.

— Мені здавалося, що досі ти не замислювалася над таємницями природи, а сьогодні тільки те й робиш, що дивишся на небо.

— Воно дуже гарне.

— Я міркував оце, чи не зайти мені сьогодні до Галле, — повільно мовив чоловік. — Хочу поговорити з ним про нашу подорож у Блакитні гори. Непогано б відпочити там якийсь тиждень.

— Зараз у Блакитні гори?! — вигукнула вона, враз схопившись за край купола і обертаючись до чоловіка.

— Ти незадоволена?

— Коли ти хочеш вирушати?

— Можна навіть завтра вранці. Що раніше, то краще, — сказав він, ніби не помічаючи тривоги в її голосі.

— Але ж ми ніколи не їздили відпочивати цієї пори!

— А тепер спробуємо, — зауважив чоловік, посміхнувшись. — Нам корисно буде пожити десь далі від дому. Там ми знайдемо тишу й спокій. Якщо в тебе немає якихось інших планів, то поїдемо. Згода?

Жінка глибоко вдихнула повітря, почекала якусь мить, а потім видихнула:

— Ні!

— Що?! — вигукнув чоловік. Птахи злякано рвонули, і купол підкинуло.

— Ні, — твердо сказала вона. — Я нікуди не поїду.

Чоловік позирнув на неї, але нічого не промовив. Жінка відвернулася. Запала мовчанка. А птахи мчали далі, ніби тисячі омахів полум’я.

На світанку сонце крізь кришталеві колони розтопило туман, який підтримував Іллу у сні. Всю ніч вона провисіла над підлогою на м’якому килимі туману, що лився із стін, коли жінка лягала відпочивати. Всю ніч вона спала на цій мовчазній річці, погойдуючись, як човен на тихих хвилях. Тепер туман щезав, наче дим, і плавуче ложе спускалося нижче й нижче.

Ілла розплющила очі.

Над нею стояв чоловік, їй здалося, що він стоїть тут уже давно, стежачи за її сном. Не знати чому, вона не сміла глянути йому в очі.

— Ти знову бачила сон, — нарешті мовив він. — Цілу ніч ти щось вигукувала і не давала мені спати. Доведеться тобі звернутися до лікаря.

— Це минеться.

— Ти розмовляла у сні.

— Справді? — насторожилася жінка. Вона й досі відчувала холод ночі, і сірі тіні гнітили їй душу.

— Що тобі снилося?

Напруживши пам’ять, Ілла почала пригадувати:

— Мені