Отрута від Меркурія [Ксенія Ковальська] (fb2) читать постранично, страница - 3

чула, що вони говорили про ртуть, а ви поруч стояли і ще прогнали всіх по робочих місцях.

— Чого ви вічно в коридорі стовбичите, замість того, щоб працювати? Будете збирати плітки — на атестаційній комісії розберемося, за що ви зарплату отримуєте! За те, що розповсюджуєте неперевірену інформацію, чи за те, що видаєте якісну продукцію згідно з графіком?

— Я не стовбичила, я креслення несла… А вони про ртуть, і ви там стояли. Може, забули? І не тільки я там стовбичила, всі тепер тільки про ртуть і говорять. А я, до речі, про неї багато чого знаю! От не повірите, вона мені мало життя не зіпсувала, пам’ятаю…

На цьому місці моєї оповіді шеф скривився:

— Віко, я просто вирішував з підрядниками, з чого їм починати.

— А якщо там ртуть?

Договорити шеф не дав, ударивши переплетеними кресленнями об стіл так, що аж мобільний телефон підскочив та пилюка здійнялася. Видно, прибиральниця вдає, що прибирає, — он стільки порохів на столі зібралося. Віктор Степанович вигукнув:

— Ану до роботи! Совість зовсім втратили! В робочий час вештаються коридорами, каву п’ють… А ще хочуть, щоб їм платили, як у Європі!

— У Європі людей негайно евакуюють, коли ртуть знаходять. І в Гватемалі б так зробили, і в якій завгодно країні світу!

— Вона ще мені тут про Гватемалу торочити буде! Я сказав, годі! І хай я тільки почую, що про ртуть хто чутки поширює…

На робоче місце я повернулася приголомшена. Хотілося сісти та розплакатися через таке несправедливе ставлення. Він же завжди такий ввічливий був, цей двуличний Віктор Степанович. І хіба я щось особливе спитала?

Час до кінця роботи тягся довго. Краєм вуха чула: хтось казав, що в сусідній кімнаті знайшли ртуть, що це дуже шкідливо, що тепер інститут можуть закрити на деякий час, а нас, скоріше за все, відправлять у відпустку за власний кошт. Я кусала губи й не втручалася в розмови — щойно вже отримала за свою цікавість. Лише вуха позатикати лишилося. Хтось спитав, чи не дадуть усім путівки в санаторії. Його запевнили, що обов’язково дадуть, а потім доженуть і ще раз дадуть.

Я думала про те, що шеф не правий, це ясно, наче Божий день. Розмови вже точаться й будуть точитися, обростаючи всілякими неймовірними деталями, подробицями… Он тільки-но забіг хтось із відділу кошторисів і спитав, чи правда, що в сусідній кімнаті знайшли крадену ртуть і відбитки пальців на стінах. Ну, й народ!

Хто-хто, а я дещо про ртуть знала — саме з відром цього хімічного елементу були пов’язані деякі невеселі спогади з не таких уже й давніх часів. По закінченні школи я складала вступні іспити до технічного університету. Дійшла черга до фізики — предмета, який ніколи мені не подобався і не дуже давався, якщо відверто. На запитання білета все-таки відповіла досить пристойно, майже все сказала, що вимагалося за програмою, задачку так-сяк довела до кінця. Вже тихо раділа, що з білетом пощастило. Старенький професор деякий час замислено та прихильно дивився на мене, як мені здавалося, маленьку симпатичну абітурієнтку, а потім сказав:

— Чудово. А тепер, панночко, зайдіть у сусідню аудиторію і попросіть лаборанта, щоб дав відро ртуті. Хочу вам показати один дуже цікавий дослід. Ви ж, напевне, знаєте, що таке ртуть?

Я зраділа: це означало, що додаткових завдань не буде. Дослід, то й дослід, ці маразматичні професори такі кумедні. Кажуть, ніколи не знаєш, чого від них чекати. Можуть навіть нахабно залицятися, забувши про вік. Але хай показує, може, ще й «відмінно» поставить.

Сусідня аудиторія виявилася замкненою, і я побігла сходами вниз, шукати когось, хто б мені її відчинив. Отримати кляте відро було конче необхідно, тож я ладна була виламати двері. Якби ж це татка сюди пустили! Але він чекав у скверику біля входу. Батьки близько до аудиторій, де приймали іспити, не допускалися. А ніхто сторонній допомагати мені не збирався. Нарешті дісталась до вахтера, та він ключа не давав, бо, мовляв, я тут не працюю і ще навіть не навчаюся. Якщо дасть ключа невідомо кому, то матиме неприємності, навіть звільнити з роботи можуть, а в нього діти, і взагалі… Я мало не ридала, благаючи його, казала, що можу поставити свій підпис, де він скаже, можу потім грошей дати, скільки захоче, гаманця з собою не мала. Але, довелося повернутись до аудиторії ні з чим, а іспит тим часом тривав. Професор дивився на мене з саркастичною посмішкою:

— Ви просто не хотіли нести відро, зізнайтеся.

— Як не хотіла? Дуже навіть хотіла, мені ключа ніхто не давав, не вірите? Вахтер каже, що в нього діти.

— А якби дали вам ключа, то принесли б?

— Звичайно.

— Іспиту ви не склали, приходьте наступного року — він показав рукою на двері. Жахливий театральний жест. Штамп. Це ж не театральний інститут.

— Як це не склала? Я задачу розв’язала і про дифракцію світла все написала. Ви ж такі дурниці вигадуєте, а по білету я відповіла все.

— Е, ні, це не дурниці! Я вважаю, що середня освіта має бути якісною, і з фізики в першу чергу, бо фізика — це наука з наук, цариця наук,