але вони даремно старалися: довелось розійтися по домівках. Ну й люті ж були хлопці на свого капітана! Їх покарали, а він — утік! Та гріхи кінець кінцем доводиться спокутувати!..
На північ од містечка протікала річка, на півдні проходила залізниця. По всьому містечку були розкидані чагарники й бамбукові зарості, і воно нагадувало велике село. Коли наставав вечір, звідусюди чути було плач шакалів, цвірчання цикад, а зграї світлячків запалювали свої ліхтарики і починали кружляти в темряві.
Ринок, як для містечка, був завеликий. Там же містилися й чималі лісні склади, що належали марварі.[4] Робітники, які працювали на складах, щодня перепливали на човнах річку, прив'язували їх до пристані, а ввечері з піснею поверталися додому.
2. В ТЕМРЯВІ
Після «судового засідання» минуло години зо три. Смеркло. В храмі бога Крішни[5] зателенькали дзвіночки — почалася відправа. Звук дзвіночків чути далеко-далеко, навіть у селі по той бік річки. Після вечерні роздають солодке печиво, і часто дітвора, забувши про уроки, іде в храм. Якщо зумієш заприятелювати з жрецем, можна одержати й добавку; та жрець дуже хитрий: він приятелює не з кожним.
І цього вечора, спокусившись печивом, Манке кинув уроки й подався в храм. Ввійшовши всередину, він побачив, що в храмі зібралося багато люду. Посеред храму на мідній підставці горів світильник, а в притворі була напівтемрява. В сутінках обличчя людей ледь видно, та знайомого завжди можна пізнати.
Манке поглянув довкола, його увагу привернуло щось біле праворуч, коло масивної колони. Деякий час він придивлявся, але так і не міг зрозуміти, що то було. Манке повільно наблизився до білого предмета і, нахилившись, побачив, що це сидить людина, з головою закутана в чадор.[6] Помітивши Манке, людина зіщулилась.
— Так ось ти куди втік, Бхомболе! — раптом захихикав Манке.
— Мовчи!
— Чому? Тут же нікого нема. Де ти був весь день? Ми тебе так шукали…
— На індиговій[7] фабриці.
Ця фабрика — вірніше, руїни її — стояла в самому кінці міста, на березі річки. Давним-давно там справді була велика фабрика індиго. Але зараз від неї залишилась тільки здоровенна розвалена кам'яниця, великі чани, в яких квасили колись індиго, та уламки машин.
Місце те було безлюдне. Дерева бел і кучеряві фігові дерева кидали густу тінь, і здавалося, ніби ти в царстві злих духів. Навіть опівдні там моторошно. Подейкували, що сам хазяїн фабрики Буль-сагіб[8] обернувся в злого духа, що він частенько, примостившись на краю даху зруйнованого будинку і звісивши довгі ноги, горлає англійські пісні, а іноді в білих панталонах і з костуром у руці походжає собі поміж чанів серед густих колючих заростів.
— І тобі не страшно було? — спитав Манке.
— А чого боятися?
Тим часом жрець, закінчивши відправу, просурмив у черепашку й зачинив двері храму. Почали роздавати печиво.
— Ти не підеш додому? — спитав Манке.
— Ні… А нащо ви мене шукали?
— Нас послав добродій Чокроборті і твій дядько.
Бхомбол дуже боявся свого дядька. Той служив управителем у конторі заміндара[9] в Чормадаріпурі і кілька днів тому приїхав у відпустку. Завтра він поїде. Під час свята Пуджі[10] дядько повинен бути в Чормадаріпурі. Нещодавно він відшмагав небожа лозиною. На вулиці зібрався цілий натовп, щоб подивитися на це видовище. І хоча біль від ударів уже минув, Бхомбол не забув ганьби. І щоб він знову потрапив у лапи цього тигра?
— Манке, — сказав Бхомбол, — відійди од мене, бо одразу всі здогадаються, що я тут.
— Ніхто не здогадається.
— А я тобі кажу: відійди!
Манке злякано позадкував: не послухаєш — Бхомбол обов'язково відлупцює.
Бхомбол знову закутався з головою.
В цей час відчинилися двері, і жрець з кошиком печива в руках увійшов у притвор храму. Роздаючи печиво, він врешті дійшов і до Бхомбола. Побачивши хлопчика в такій смиренній позі, жрець вирішив, що цей особливо благочестивий віруючий самовіддано молиться Крішні, і ткнув йому цілу жменю печива.
Бхомбол затремтів од радощів, йому ніколи не доводилось одержувати так багато печива за один раз.
Тільки-но жрець відійшов, Манке наблизився до Бхомбола.
— Скільки печива тобі перепало? — спитав він.
— Ціла жменя.
— Покажи.
— Не покажу!
— Я йду додому, — сказав Манке, квапливо відступивши назад.
— Вважай же! Про мене нікому жодного слова! — попередив Бхомбол.
— Все одно скажу! — крикнув Манке.
І, прожогом збігши по сходах, зник у темряві.
Бхомбол теж не лишився в храмі.
За храмом стояли порожні качелі, на які у свято ставлять зображення Крішни. Бхомбол обійшов квітник і, влаштувавшись за качелями на помості, заходився спокійнісінько вминати
Последние комментарии
8 часов 38 минут назад
13 часов 41 минут назад
21 часов 30 минут назад
1 день 1 минута назад
1 день 8 минут назад
2 дней 11 часов назад