Чортів млин. Казки народів світу [Автор неизвестен] (fb2) читать постранично, страница - 5

я се тобі писала, не я й мишенят на гостинець посилала, а спитай, — каже, — у моїх сестер, може, вони знають, хто до тебе писав, хто й посилав!

Глянув цар на сестер, питає, а вони дрижать, неначе трясця їх трясе, устромили очі в землю і слова не промовлять.

— Е, як бачу, — каже цар, — так се ви мені таке лихо наробили; з моїм любим подружжям і з моїми дітками розлучили, через вас загубив я і два мої війська?.. Постривайте ж, нехай буде катюзі по заслузі!..

Прив’язав їх цар косами до конячих хвостів, та й пустив у чисте поле. Помчали їх коні... де вдарються сестри головою, там могила, де задом — там долина... Далі забрав цар царицю з синами, та й поїхав у своє царство, а печеного бугая й кабана пустив у степ, так вони йому надбали стільки хліба, що зо всього світу приїздили купці купувать той хліб. З того часу цареве царство ще побільшало і збагатіло, бо Степ і Море стали йому родичами.

__________________

СОЛДАТ І СМЕРТЬ

Українська народна казка

Прослужив солдат у царя тридцять три роки, і вийшла йому одставка. Дав йому цар три копійки, той і пішов собі. Йшов-йшов, аж перестрівають його три старці:

— Сотвори, служивий, милостинку.

— Нате.

Вийняв копійку і оддав.

Трохи згодом перестрівають його ще три старці.

— Сотвори, служивий, милостинку.

— Нате.

Оддав другу копійку.

Під вечір вже ще три старці просять:

— Сотвори, служивий, милостинку.

— Нате.

Оддав і третю копійку.

Іде та й думає, що це воно буде, що роздав останні три копійки. Аж ось ще йдуть три старці.

— Сотвори, служивий, милостинку.

— Нате.

Скинув шинелю й оддав.

— Ну, — кажуть старці, — чим тебе, служивий, нагородити, що ти з останнього милостиню сотворив? Проси у нас три прохання.

—А що ж я, — каже, — буду просить? Як задумаю то, щоб гроші в кишені були; щоб люльку не накладать і не закурювать, а як загадаю, щоб сама готова була; та щоб була торбинка така: хоч я про що подумаю, а воно в торбі.

— Добре, служивий, іди собі з Богом.

Ото сказали та й зникли, наче їх тут і не було. От солдат пройшов трохи. «Дай, — дума, — Подивлюсь, чи не збрехали?» Засунув у кишеню руку — так і витяг жменю грошей.

Сів ото спочивати, витяг люльку, аж вона вже й куриться.

— Е-е, — каже, — і це добре.

Покурив-покурив та так, не гасячи, у кишеню поклав, вона сама й загасла.

Дивиться — летить пара качок; він розшморгнув горбинку та:

— А в торбинку!

Так ті качки туди і загули. От приходить він у город, а в тому городі в багатого купця був дім такий, що у ньому ніхто не жив, бо там завелись чорти. Він до того купця:

— Що даси? Я, — каже, — можу вигнать чортів.

— Як виженеш, — відповідає купець, — я тебе до смерті догодую.

Ото нагодували його, напоїли, пішов він на ніч у той дім. Опівночі чує — щось стукотить-гримотить. Поміст лопнув, вилазить чорт.

Чого ти? — питає солдат.

— Я тебе з’їм!

Солдат торбинку розшморгнув та:

— А в торбинку!

Як крикне, так той чорт туди і загув. Зашморгнув його там солдат та вже бив-бив. Давай той чорт проситись:

— Пусти. Внукам, — каже, — і правнукам закажу сюди ходити.

Пустив його солдат.

От уранці повів він купця в дім, і стали там жить. А прийшлось тому солдатові вмирати, він наказує:

— Покладіть зі мною неодмінно оцю люльку і торбинку.

Ото поклали йому те все, поховали його. Приходить він на той світ. Дивиться — пекло, він і убравсь туди. Зараз кілочки забиває, амуніцію свою розвішує.

— Що, — питає, — горілка є?

— Є.

— Тютюн є?

— Є.

— Огонь є?

— Є.

— От рай, так рай!

Ходить по пеклі, муштрується.

Аж ось приходить той самий чорт, що він його на цім світі бив, та як побачить солдата, як заголосить:

— Це ж той самий, що мене колись бив! Він нам і тут життя не дасть; треба його якось вижити.

Так чорти вже й злякалися. Повиходили з пекла, а його там самого зачинили.

— Що ж, братці, давайте мірятися: кому випаде — облупим того та шкуру на бочку натягнем, як на барабан, ударимо, то, може, він і вискочить.

От помірялись, облупили, якого випало, натягли шкуру, як ударять, а солдат:

— А, в похід, в похід!

За амуніцію та з пекла, а чорти вскочили та й зачинились там.

От ходить він по тому світу, ніде нема йому пристановища, аж стрічає його святий Петро.

— Іди, — каже, — в рай, там тебе давно ждуть.

Пішов солдат, де там той рай у Бога. Бог і поставив його коло свого палацу на варті. Ходить він, аж іде смерть. Солдат до неї:

—