Донор для небіжчика [Борис Левандовський] (fb2) читать постранично, страница - 84

він практично весь час провів у себе вдома, повільно помираючи від виснаження. Мовою медиків усе це звучало інакше: з масою всіляких специфічних термінів. Ні серйозних фізіологічних змін, ні ознак якої-небудь хвороби, здатної занурити Германа в подібний стан, у нього не було виявлено.

Учора він виписався з лікарні, де пролежав близько півтора місяця. Лікар рекомендував йому затриматися ще на місяць, але він більше не міг стерпіти вигляду білих халатів.

Занадто багато було з ними пов’язано чогось такого, що Герман до кінця не зумів би пояснити навіть самому собі.

Підкурюючи цигарку, він зупинився посеред вітальні. Він уже проходив тут сьогодні не менше двадцяти разів. Зі стіни, де раніше висів портрет дванадцятирічного бойскаута, на нього тепер дивилася картина, що зображувала нічне місто з висоти пташиного польоту (чи даху висотного будинку). Він знайшов її учора ввечері за вішалкою в коридорі й повісив на місце зіпсованого портрета.

З першого погляду на картину в Германа виникло дивне відчуття, що він уже колись бачив цей пейзаж і навіть знав назву картини, яку їй дав сам художник, хоча полотно не була підписане, — «Місто Ночі». По думки він так її й охрестив.

Звідки з’явилася ця картина в його квартирі, Герман і гадки не мав. Схоже, він усе-таки залишав квартиру в період свого безпам’ятства — про це свідчили речі, які він знайшов, повернувшись із лікарні; а дещо навпаки — зникло.

Самому Богу було відомо, куди Герман міг іти і що з ним відбувалося…

Щось знову неспокійно завовтузилось у його пам’яті. Герман сів на край дивана, дивлячись у вікно: надворі падав густий, лапатий сніг — «небесна вата» — як говорив його дід.

Алекс зараз перебував у психіатричній лікарні й, судячи зі слів його дружини, з якою Герман недавно говорив по телефону, ймовірно, назавжди.

Тепер вона буде партнером Германа в бізнесі. Також вона цікавилася, чи не хотів би він продати їй свою частку в компанії. Герман без лукавства відповів, що подумає над цим.

Він так і не зрозумів, чи була Анжела вражена крахом родини чи навпаки — сприйняла хід подій як можливість почати нове життя. Втім, її тактика говорила сама за себе.

Дізнавшись про Алекса (цікаво, хто оберігав його від цих новин протягом шести тижнів, які він пролежав у лікарні?), він насправді усвідомив, скільки всього трапилося за час його відсутності. Ще й такого, про що Германові важко було думати.

Також вражала поява в місті невловимого кривавого маніяка, який позбавив життя 137 чоловік (серед жертв були й ті, кого Герман знав особисто — його сусідка Ліза і сторож з автостоянки Сева), який зник перед поверненням Германа.

До речі, говорили, що Алекс зійшов з розуму саме через Відривача голів. Але якимось чудом уцілів. Анжела згадувала, що в нього знайшли пістолет, із якого він двічі стріляв і, ймовірно, це врятувало йому життя.

І ще: дехто тепер навіть приписував Алексу заслугу в зникненні Відривача — з тієї ночі убивства припинилися. Побутувала думка, що перед тим, як сховатися, той був смертельно поранений Алексом.

Германові не хотілося про все це думати. Ні зараз, ні коли-небудь узагалі.

Його погляд зупинився на телефоні, і щось, що не давало йому спокою весь ранок, нарешті оформилося в конкретну думку.

«Адже сьогодні вихідний, правда?»

Герман зняв трубку й набрав номер.

— Алло! — Його голос звучав спокійно і впевнено. — Карина?

* * *

Через півроку.

У маленьку темну комірку, в підвалі житлового будинку, колись облаштовану самотнім бомжем, перевалюючись, зайшла безшия фігура.

— Амод!..