№2 [Остап Дроздов] (fb2) читать постранично, страница - 98

захоче бодай якось наректи мамину історію, та на гадку приходитиме єдине слово.

Повінь.

Повінь, що клекоче, нуртує і безконтрольно заливає собою всі прилеглі яруги, не маючи сили спинитися і не даючи нікому можливості спинити цю рвучку силу. Вона заздритиме мамі, а мама даватиме уроки життєлюбства, — вона поміняє трьох чоловіків, кожним із них авторитарно керуватиме, а в старості бігатиме крос на шкільному стадіоні, бо десь прочитає, що це корисно для судин.

Єфросинії не стане раптово. Ішемія. Вона дочекається розвалу країни, що ув’язнила її.

Її ховатимуть, коли буде повінь.

Завтра я стоятиму на її могилі і проситиму дозволу на публікацію свого другого роману. Я не можу дочекатися, коли її історія вийде на гострий вітер історії. Відчиняйтеся, броньовані двері, кляті консерви чужих життів! Відчиняйтеся і впускайте до себе думки, які просять бути почутими! Хтось же ж мусить їх сказати! На вулиці дме троянський вітер. Ніч має щасливий погляд, як у породіллі. Співають ідучи дівчата з дешевої кнайпи. А я маю фінал для роману № 2.

— Я хочу тобі дещо сказати. До тебе звертаюся, країно. Я хочу тут померти. Чуєш мене? Я приречений на тебе й на твою недолугість. У мене немає іншої. Я залюбки вибрав би якусь теплішу, тому що твої листопадові холодриги мене неабияк підкошують. Я вибрав би достойнішу, а це два пальці об асфальт — достатньо лише проїхатися до найближчого кордону. Але — не можу. Це занадто просто. Це було б капітуляцією перед тобою. Я весь тут, до нитки до останньої весь. Ти стала моїм замкнутим колом. Ти стала моїм фатумом. Моїм викликом, який надихає на надрив. Я не можу тебе не любити, хоча й не можу любити дешевою любов’ю. Не можу і не хочу тебе любити просто так — за карії очі, за чорнії брови, за тужливу народну пісню чи прудкий гуцульський аркан. Просто так любити — не буду. Заслужи любов, країно! Не будь ледачим стервом, не корчи красиві личка красивими ярами-дібровами-ланами — не підкупиш, лінивице, не підкупиш. Заслужи любов цих нещасних, що чекають на свій Neoplan. Заслужи любов цих хоробрих, що свої кінцівки залишають на полях твоїх огненних. Заслужи любов фіалкових очей, які хочуть споглядати красу твою, а не чужих країн заморських. Прозрій на людей своїх збентежених. Освяти надію їхню, в розпач оповиту. Узри міць свою в людях своїх. Не змушуй, худобо контрабандна, за себе помирати синів своїх голубооких. Отямся ти нарешті! Полюби людей своїх, як інші країни людей своїх люблять. Зійди з амвона, звільни місце для людини. Стань № 2. Не будь першою, чуєш? Стань № 2. Звільни місце для того, хто любить тебе. Стань № 2 після кожного, хто хоче в тобі померти. Стань № 2, тому що тебе забагато. Не примушуй до нелюбові. Країно, полюби. В очі дивися їм, в очі дивися тим людям, які тобі ладні все пробачити, лиш би ти була у них. Лиш би ти у них була, розумієш? Лиш би ти була... Побач у цих очах любов уселенську до тебе, незаслужену любов, невідроблену любов, неоціненну любов, зневажену...

Я сказав це — і відквітнув. Ніби відтяли від мене щось значиме. Перемерзло, відбуяло. Я вивільнився від тягаря недомовленої претензії. Усе стало дуже чітким і виразним, ніби на долоні. Будуючи свої стосунки з країною, я надто довго погоджувався на невзаємність. Мені здавалося, я їй постійно щось мушу, мушу, мушу. А тепер я йду нічним містом, окрилений розумінням. На мене глипають зашторені вікна, за якими пропливають чужі життя й сюжети, і я кожному з них бажаю хеппі-енду. А я видаюся їм диваком без дива, тому що не хочу подавати заявку на участь у загальнонаціональному конкурсі на кращу поразку. Мій турнір здобутків ще навіть не почався.

До монумента Слави під’їхав новий Neoplan. Ще навіть не розвиднилося, а люди вже готуються до чергової втечі. Їх не мало й не багато — саме стільки, скільки вміщає Neoplan. Хтось із них їде з дому, хтось додому, але всі — звідси туди.

Я звідси не поїду. Я хочу бути присутнім тут, коли вона мене знайде, щоби полюбити.