Вовк-тотем [Цзян Жун] (fb2) читать постранично, страница - 3

духовною підтримкою Тенґера (Неба), який повернув його душі віру й сили. Коли душа його, що кількадесят секунд літала в морозному повітрі, знову повернулася до тілесної оболонки, він відчув, що вже дивним чином воскрес і при цьому напрочуд тверезий.

Чень Чжень помпезно розпрямився в сідлі й, мимоволі наслідуючи вороного, мобілізував та сконцентрував усю свою відвагу, що лишилася, аби вдавати, що також не бачить зграї вовків, хоча краєм ока напружено стежив за ними. Він знав, якими швидкими є вовки монгольського степу — ці кілька десятків метрів, що відділяли їх від здобичі, вони здолають за кілька секунд, не докладаючи особливих зусиль. Відстань між вершником і вовками скорочувалась, і Чень Чжень чудово розумів, що в жодному разі не можна виявляти ані крихти страху, слід бути як Чжуґе Лян^[11] з його тактикою «окозамилювання противника»: робити такий вигляд, ніби вони — це сміливий авангард, за яким іде могутня кавалерія. Тільки так можна було дотиснути жорстоких і недовірливих степних убивць — монгольських вовків.

Він відчув, як вовк-ватажок витягує шию, щоб здалеку оглянути схил гори за його спиною, і довгі вуха всіх вовків зграї, ніби радари, повертаються в напрямку погляду ватажка. Усі лиходії тихо чекали його наказу. Однак те, що цей самотній неозброєний вершник так самовпевнено наважився під’їхати аж до зграї вовків, змусило ватажка й великих вовків повірити йому.

Вечірня заграва поступово зникала. Кінь і вершник ще трохи наблизилися до вовчої зграї. Ці декілька десятків кроків були, можна сказати, найнебезпечнішим і найдовшим шляхом у житті Ченя. Коли вороний зробив ці кілька кроків, Чень Чжень раптом усвідомив, що один з вовків попрямував до засніженого схилу за його спиною, і зрозумів, що то — розвідник, спрямований ватажком перевірити, чи справді за ними є «підкріплення». Чень Чжень відчув, що його душа, яка щойно зажевріла в тілі, ладна знову залишити його.

Кроки вороного теж ніби стали не такими впевненими. Ноги людини і тіло коня одночасно затремтіли, від чого швидко виник страшний резонанс, який тільки підсилив їхній спільний страх. Вуха вороного притислися до тіла, і він напружено зосередився на тому розвідникові. Коли вовчий посланець з’ясує справжній стан справ, кінь і вершник саме наблизяться до зграї впритул. Чень Чжень уже бачив себе в пащі величезного вовка, між двома щелепами гострих вовчих зубів, що ось-ось із клацанням зімкнуться. Вороний почав злегка присідати, щоб зібратися на силі для останнього ривка. Однак коли кінь із ношею — ривок безуспішний.

Чень Чжень раптом, як степові скотарі у критичні моменти, подумки почав закликати Тенґера: «О, Передвічне Небо, Тенґере, простягни мені свою руку, допоможи мені!» Він також стиха покликав Старого Біліґа. «Біліґ» монгольською означає «мудрий», тож він сподівався, що Старий зможе чимшвидше передати йому мудрість степовиків. Однак в Орхонському степу було тихо і не чути жодної відповіді. Він розчаровано підвів голову, щоб востаннє поглянути на прекрасного, крижано-блакитного Тенґера.

І раптом на нього, ніби й дійсно з неба, зійшли слова Старого й загули в його барабанних перетинках, ніби удар грому: вовки найбільше бояться трьох речей — рушниці, аркана й залізного приладдя. Рушниці й аркана в нього не було. А залізне приладдя? Його ступні аж нагрілися — є! Ноги встромлені у величезні сталеві стремена! І його ноги аж затремтіли від скаженої радості.

Вони з Біліґом помінялися кіньми, але не сідлами. Не дивно, що свого часу Старий дібрав йому такі великі стремена, ніби знав наперед, що настане день, коли вони йому стануть у нагоді. Однак тоді Старий казав, що коли починаєш учитися їздити верхи, маленькі стремена не даватимуть упевненості: якщо кінь почне брикатися, нога може легко вислизнути й будеш розчавлений копитами. А в цих стремен отвір був широкий, а «підошва» — кругла, тож порівняно зі звичайними мілкими й квадратними залізними стременами вони здавалися вдвічі більшими і вчетверо важчими.

Поки зграя чекала на розвідника, вершник під'їхав до них упритул. Чень Чжень миттю вийняв ноги зі стремен, нахилився і потягнув стремена вгору — кожною рукою по одному. Від цього руху тепер залежало його життя! Він напружив усі сили, рвучко повернувся і загорлав просто до найбільш щільної частини зграї, після чого підняв важелезні стремена на рівень грудей і почав люто стукати ними одне об одне.

«Дзень, дзень…»

Від ударів стремен виходив такий звук, ніби молотком б'ють у рейку, — такий чистий і високий, що аж закладало вуха. Він різонув вовчу зграю, ніби гострий меч. Для вовків цей неприродний залізний звук був страшніший за гуркіт грому і навіть страшніший за брязкіт капкана, що його найбільше боїться степовий вовк. Уже перший звук, який видав Чень Чжень, так налякав вовків, що вони разом затремтіли. Він ударив ще кілька разів, і зграя, за наказом ватажка, почала відступ у повному складі. Притиснувши вуха,