Подробиці життя Микити Воронцова [Аркадій Натанович Стругацький] (fb2) читать постранично, страница - 2

- Подробиці життя Микити Воронцова 122 Кб скачать: (fb2)  читать: (полностью) - (постранично) - Аркадій Натанович Стругацький

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

повідав Варахасію, як одного співробітника Іноземної комісії викрили на крадіжці пляшок із банкетного столу.

Нестримно насувалася меланхолія, і після шостої Олексій Т. попросив Варахасія заспівати. Варахасій відмовлятися не став, заспівати йому давно вже хотілося. Він сходив до кабінету за старою своєю, випробуваною семиструнною й сказав, умощуючись зручніше:

— Заспіваю тобі нову. Місяць тому в компанії один адвокат знайомий її співав. Дуже мені сподобалася. Вона українською, але все майже зрозуміло. Ось послухай…

І він заспівав неголосно низьким приємним голосом:

Поспішаймо
Здалека в той край
Де уміють
Вічно нас чекати…
Де би не був ти, друже,
Де би не був ти, друже,
Пам’ятай, пам’ятай:
Журавлі — і ті летять до хати!
Ми все рідше
Пишемо листи
І вітаєм
Поспіхом зі святом.
А літа за нами,
А літа за нами —
Як мости, як мости,
По яким нам більше не ступати…[2]
Дивно хороша була ця пісня, і здавалося в ній якесь чародійство, але й слух у Варахасія був надзвичайний, і гітара його дзвеніла томливо-вкрадливо, та й водяні шуми на дворі начебто поступово стихли. Олексій Т. кашлянув і попросив:

— Ще разок, будь ласка…

Варахасій, усміхаючись, потягнувся було до нього з пляшкою, але він похитав головою, накрив свою стопку долонею і повторив:

— Ще разок…

І заспівав Варахасій іще разок, а потім знову взявся за пляшку й поглянув на приятеля питально, але Олексій Т. знову похитав головою і сказав:

— Поки не треба. Давай краще чаєм перекладемо.

Варахасій відклав гітару й поставив на плиту чайник. У Олексія ж Т. стояли в очах сльози, він хрипко прокашлявся й вимовив здавленим голосом:

— Як це вірно… «А літа за нами — як мости, по яким нам більше не ступати…» І як це сумно, по суті…

І відчулося нещадно, що їм уже котить за п’ятдесят і не повернути більше молодої впевненості, ніби все краще попереду, і шляхи їхні давно вже визначилися до самого кінця, і змінити шляхи ці може не їхня вільна воля, а хіба що світова катастрофа, а тоді вже кінець усім мислимим шляхам. Сумно, звісно. Але з іншого боку — був час брати, настав час віддавати…

— Не журись, — ласкаво сказав Варахасій. — Давай я краще тобі твою улюблену заспіваю.

І заспівав він улюблену і ще одну улюблену, і «Коні вередливі» заспівав і «Підводний човен», і заспівав «По смоленській дорозі» і «Ваше благородіє, пані Розлуку».

Потім вони надувалися якнайміцнішим чаєм (обоє визнавали лише якнайміцніший), і Олексій Т. розповів про свої останні пригоди у вітчизняній літературі. Це було його солодко-хворе місце, його радість і страждання, його бойовий коник, і він азартно кричав:

— Якого біса? Всякий чиновник-недолітератор мені вказуватиме, про що треба писати, а про що не треба! Я сам знаю в сто разів більше за нього, а відчуваю, може, в мільйон… Ну, думаю, почекай, сучий ти сину! І написав у ЦК, у Відділ культури…

Варахасій слухав, підливаючи в чашки. Йому було цікаво й трохи смішно. Коли Олексій замовк, переводячи дух, він похитав головою й промовив, як завжди:

— Еге ж, брате, кипуче в тебе життя, нічого не скажеш.

На що Олексій Т., як завжди, пробурчав:

— Я би вважав за краще, щоб воно було не таким кипучим.

Приятелі помовчали. Було вже далеко за північ, у будинку навпроти не світилося жодне вікно. Злива вгамувалася, і небо неначе очистилося. Олексій Т. раптом промовив зі спазмою в горлі:

— «А літа за нами — як мости, по яким нам більше не ступати».

Варахасій мигцем поглянув на нього, а він зітхнув переривчасто й промокнув очі рукавом халата. Тоді Варахасій сказав:

— Слухай, літераторе, ти ще спати не хочеш?

Олексій Т. слабо махнув рукою:

— Яке там — спати…

— Ти тверезий?

Олексій Т. прислухався до себе — випнув губи й злегка звів очі до перенісся.

— Здається, тверезий, — вимовив він нарешті. — Але це ми зараз поправимо…

Він потягнувся було до горілки, але Варахасій його зупинив.

— Почекай, — сказав Варахасій Щ., слідчий міської прокуратури. — Це ще встигнемо. Спершу я хочу дещо тобі показати.

Він вийшов, ступаючи нечутно босими ногами, з кухні й через хвилину повернувся з червоною конторською текою. Такі теки були знайомі письменникові Олексію Т. — фабрика «Восход», ОСТ 81-53-72, арт. 3707р, ціна 60 коп., білі тасьомки. Олексій Т. стривожено промовив:

— Ти що — теж письменством захопився? Так це я краще вдома, на свіжу голову…

— Ні-і, — відгукнувся Варахасій, розв’язуючи білі тасьомки. — Тут інше, цікавіше… Ось, поглянь.

Він витягнув із теки й протягнув приятелеві загальний зошит у чорній цератяній обкладинці дуже неохайного вигляду. Олексій Т. прийняв зошит двома пальцями.

— Це що? — довідався він.

— Ти подивися, подивися, — сказав Варахасій.

Чорна церата