Приватне життя феномена [Євген Пилипович Гуцало] (fb2) читать постранично, страница - 170

впало яблуко, і я аж присів до землі. Оготавшись, випростався, бо хоч жижки й дрижать, але не годиться накивати п’ятами. З охолодим серцем, навзгинці подибцяв попід гіллям, що ламалось від яблук. Ось нарешті і ясен, під яким колись Хома любувався Мартохою, що при місяці походжала в білій сорочці по садку...

Йдучи до садиби грибка маслючка й продираючись через сад, я побоювався, що когось таки застану під ясеном на постаменті, бо святе місце порожнім не буває – ні вдень, ні вночі. Й наче гора з пліч ізсунулась, коли вгледів, що на постаменті в цю глупу пору – нікогісінько!..

Свого духу боячись, я підступив до постаменту і, вкотре подивившись на блимаки темних вікон, по приставленій знизу цеглі обачно здерся вгору. Навпочіпки, навіть не розгинаючись у попереку, примостився на дерев’яній лавчині, що завжди стояла на постаменті – і для Хоми, й для будь-кого з охочих. Лавчина, вистигнувши й змокрівши від нічної роси, холодила сідницю, проте від того холоду я не почувався, як узимку отой Савка у свитці, в котрої чомусь рукавів нема. Від холодної лавчини струмувала дивна сила. Й та сила давала почуватись так, наче я хоч і голий, та в поясі, хоч і голий, та в підв’язках, хоч і голий, зате пишний. Та сила дедалі випростувала мене на лавчині, вже я сидів рівно, випнувши груди й розгорнувши плечі. Далі та сила звела мене й поставила на постаменті. Вже я почувався отим, що вдома мотузкою хліб ріже, а в городі і те і се; почувався отим, що хоч у нього куліш, зате на виделці. Так стоячи на постаменті, я дивився звисока, а нічого не бачив, бо здавалось, що зловив зайця за хвіст і вхопив місяця зубами! Ну, думаю, тепер мене і пальцем не торкни, тепер я через губу не плюну, тепер до мене без ломаки ніяка холера ні приступ!

Та хоч стояв під ясеном на чужому постаменті, себто на краденому, й почуття начебто крадені переживав, та й гадки не мав, що може дістатись на горіхи, що буде катюзі по заслузі, що прийде і на пса мороз. І не боявся, що, може, зараз із хати вискочить розгніваний Хома і почне мені березовим пером виписувати не одну іжицю й постарається заслати туди, де козам роги правлять. Бо здавалось, що постамент мій, що ніколи вже звідси не вступлюсь.

Так думаючи, спершу я дерев’янів на чужому постаменті, гордо склавши руки на грудях, дивлячись перед собою й нічого не бачачи. Далі наче вже на суху глину обернувся, котра не може розповзатись по боках так, як мокра. А вже потім наче гранітним став: руки-ноги гранітні, груди гранітні, голова й очі в голові гранітні, а ще ж думки та почуття гранітні. Швидше всього, що з житомирського граніту, із якого в Яблунівці та по довколишніх селах рубають і тешуть пам’ятники. В грудях моїх чулось гранітне серце, а по гранітних жилах текла, звісно, гранітна кров. І ноги мої гранітні поприростали до цегляного постаменту, зведеного з цегли колгоспом «Барвінок» під майбутній пам’ятник старшому куди пошлють, і з підошов моїх ніг у цегляний постамент, здавалось, попроростало рясне гранітне коріння. Я вже так приріс, так укоренився, що не схитнула б ніяка буря, ніякі історичні катаклізми не схитнули б, не вирвали б, не зруйнували б. І вже в моїй гранітній голові снувались гранітні честолюбні мрії, як упродовж багатьох майбутніх років до моєї гранітної замисленої постаті приходять прочани-подорожани, щоб схилитись шанобливо, щоб прочитати гранітну мудрість у моєму гранітному погляді, щоб відчути гранітне благословення моєї гранітної душі. Авжеж, приходитимуть, аби нести по землі живі легенди про мою гранітну велич, аби завжди відчувати на собі гранітну живлющість мого гранітного благословення.

Так мені з доброго дива міркувалось на чужому постаменті, бо, либонь, тільки на постаменті можуть навідувати людину такі думки, мріяння, візії. Чи то пак – не людину навідувати, а пам’ятник, причому пам’ятник не рукотворний, а живий, що зі своєї доброї волі обернувся на граніт.

І враз у хліві грибка маслючка проспівав півень. Той півень наче кинув жарину вогню в суху солому, бо за хвилю йому відповіли з ближчих сусідських обійсть, потім із дальших, іще з дальших, – і скоро півні співали по всій Яблунівці. Їхні лункі горлянки наче палахкотіли смолоскипами, наче видихали назустріч близькому ранку струмені палахкотючого вогню, й ті окремі струмені вгорі над селом зливались у голосне, золотисте вогнище, яке цвіло, здається, все розкішніше, все палкіше. Це було ритуальне древнє вогнище, запалене лункими горлянками яблунівських півнів на пошанування досвітку, на пошанування сонця, яке ще ховалося за обрієм.

Усяка нечиста сила споконвічно боялась голосу півнів. Отож ота нечиста сила, яка на постаменті вступила в моє тіло, також злякалась пташиного співу й поволеньки стала звітрюватись з мого єства. Здалось, що гранітне коріння вже не так міцно тримається за постамент, що не так лунко б’ється гранітне серце у гранітних грудях, поменшало гранітних думок і гранітних мрій у гранітній голові.

А коли згодом ударили вогненними сурмами другі півні, --">

Пожертвовать