Вікінг у моєму ліжку [Джеремі Стронґ] (fb2) читать постранично, страница - 3

Готель «Вікінг»

Комфортабельні номери

Звертатися до пана й пані Елісів

Є вільні місця

2. Подвійне бронювання

До восьмої ранку туман цілком розвіявся, тож ніхто й подумати не міг, що він був аж таким густим. Літнє сонечко зігріло тротуари, а вивіска перед готелем «Вікінг» легенько погойдувалася на скрипучих завісах. Войовничий вікінг, що красувався на ній, не виглядав при сонячному світлі надто респектабельним. Тепер було добре помітно, що фарба в багатьох місцях облупилася. Та й сам той воїн мав якийсь жалюгідний вигляд, як і весь готель «Вікінг».

Фарба на віконних рамах потріскалася. Рослини у квіткових горщиках прив’яли. Попід стінами назбиралися цілі купи пороху і сміття.

Пан Еліс узяв мітлу й зітхнув. І так воно було щодня. Він не знав, звідки береться той бруд, але його ніколи не меншало. Щойно два дні тому він помив усі вікна, а вони вже знову аж чорні. Чого ж дивуватися, що майже ніхто не хотів зупинятися в цьому готелі. Був пік літнього сезону — та ж готель мав би ломитися від гостей, але з дванадцяти номерів заселені були лише три.

Пан Еліс ретельно підмів передні сходи і знову зайшов у готель.

— Діти, ви вже встали? — гукнув він, поглянувши нагору, звідки почувся тупіт ніг. Він рушив до дружини — допомогти приготувати сніданок і накрити столи в їдальні.

Раптом на сходах загриміло. Вони так затрусилися й загуркотіли, немовби по них вирішило збігти ціле стадо північноамериканських бізонів. У дверях до кухні з’явилися задихані Зоя й Тім.

— Що таке, мамо? — не зрозуміла Зоя, чого це її мама стоїть така бліда й налякана. Пані Еліс закліпала очима.

— Та нічого. Я просто подумала, що хтось упав на сходах. Я навіть стривожилася на мить, лише на мить. Забула, що це ви встаєте з ліжок.

— Що там є погризти? — поцікавився Тім, хапаючи з тарілки банан.

— Поклади назад. Це для того хлопця Амброзія, а ти знаєш, який він зануда. Не розумію, як його терплять батьки. Спочатку застеліть столи, а тоді будете снідати, — батько показав рукою в бік їдальні. — І не забудьте про маленькі скляночки на сік.

Вони швиденько застелили столи, адже гостей було зовсім мало.

Закінчивши, Зоя й Тім вернулися на кухню, де пан Еліс смажив їм яєчню.

Він поцікавився, чим вони збираються займатися цілісінький день.

Зоя зиркнула на Тіма і знизала плечима.

— Треба було б дещо купити, — нагадав їм пан Еліс. — Не забудьте, що нині ми матимемо нову гостю, пані Тиблетовату.

— Яку-яку пані? — реготнув Тім.

— Тиблетовату.

— Дебілувату? — перепитав Тім, рухаючи язичком з боку в бік.

— Мій любий, — усміхнулася пані Еліс, — мусиш навчитися це вимовляти, поки її ще тут немає. Спробуй-но ще раз — Тиблетовата.

— Пані Тубільнахата! — аж підскочив на радощах Тім. — Ага! Я зрозумів, дійшло: пані Стерильнашмата!

— Ой, Тіме, — зітхнула Зоя. — Ходімо вже краще в крамничку.

Пані Еліс дала доньці список продуктів і попросила її хоч трохи вправити Ті- мові мізки до прибуття нової гості. Пан Еліс подивився їм услід, а тоді глянув на дружину.

— Не думаю, що він навчиться правильно це вимовляти. Йому ж тільки п’ять років, а ім’я і справді непросте. Може, пані Тиблетовата не образиться. Ти лише уяви, у нас будуть заселені чотири номери!

— А її кімната вже готова? — запитала пані Еліс.

— Я ще вчора її прибрав. Якщо чесно, Пенні, не знаю, що нам робити. Ми скоро взагалі вилетимо в трубу. Ніхто в нас не селиться, бо тут усе як на смітнику, а в результаті ми не зможемо заробити грошей на ремонт. Це просто якесь зачароване коло.

Пенні Еліс пригорнула до себе чоловіка.

— Не журися. Якось воно буде.

— І то правда. Тільки не воно, а вона — пані Тиблетовата. Щось вона раненько приїхала. Закінчуй там зі сніданком. А я її зустріну.

Біля вхідних дверей стояла гостя, підозріло розглядаючи готельну вивіску. Це була коротконога й доволі огрядна дама у величезному капелюсі і з велетенською валізою.

— Доброго ранку, — вигукнув пан Еліс, сяючи найсліпучішою своєю посмішкою. — Ви, мабуть, пані Тиблетовата? Ви так рано приїхали.

— Доброго ранку, — озвалася крижаним голосом дама. — Я завжди прибуваю рано. А ви, мабуть, з готелю «Вікінг».

— Мене звати пан Еліс. Добре доїхали?

— Ні. Поїзд запізнився. Хтось курив у купе, в якому курити заборонено, і я смикнула стоп-кран. Поїзд зупинився, а мене оштрафували на п’ятдесят фунтів, бо це, на їхню думку, не був екстрений випадок. А я їм сказала, що це був надзвичайно екстрений випадок, бо я могла померти від раку легенів. А тоді ще й таксист ніяк не міг знайти цього готелю.

— Мабуть, він завіз вас до кафе «Вікінг», — припустив пан Еліс. — Водії це часто помилково роблять.

Та пані