Відьомська доба [Марина та Сергій Дяченки] (fb2) читать постранично, страница - 104

пройду її навпаки. Я повернуся…

Поверну час.

Вона думала, що було важко йти — сюди. Але як тоді назвати шлях звідси?!

Повернути…

Вона проривається ВСЕРЕДИНІ змія, і тіло його звивається, аби стерти її… Не перепустити…

Коридор звужується. Ще; вона повзе, здираючи шкіру; в обличчя їй дихає любов її дітей, як пара над теплим ранковим озером — і поршнем виштовхує її назад. Вона з’їжджає на животі, половину вже пройденого шляху втрачено і загублено впевненість, бо їй хочеться цього всепоглинаючого свята, вогнів-голок, неба з очима, свободи, хижої і напруженої, мов тятива.

Любити іншого… чужого… не себе… Тільки це і значить — любити.

Так, Клавдію?!

Інша сила… сила ІНШОГО, якій вона не знає назви, захльостує на її горлі свій немилосердний заклик. Вона ПОВИННА пройти. Там, наприкінці тунелю, чекає її простягнута рука…

Заручини. Заручена дотиком…

ТОРКнутися…

Вона йде. Повзе, протискується у залізні кільця, покірна тяжінню цього тонкого заклику, струни, яка ось-ось розірветься, сили, що не має назви в її мові…

ТОРКА.

Прокляття матері…

Біла тканина. Ніжність, дитячі руки крізь чорне ночі. Без болю, бо вони ЇЇ довіку, здригається земля, повільний танок на барабані, на який перетворилося небо, величний марш, вони всі йдуть…

Її нова сутність надто могутня, надто прекрасна, аби рватися зі СЕБЕ, намагатися вислизнути, наче з нейлонової панчохи. Івгу знову відкидає до самого початку шляху…

Вона розбита і зламана. І не бачить більше його руки.

А ВОНА дивиться, як здіймається полум’я високого вогнища. Вище, ще вище, туди, де між кружляючими небом і землею застигла жертва…

«Я НІКОЛИ не буду жертвою, я нічим не поступаюся, Івго. Я роблю те, що потрібно…»

Звідки голос? Виправдання? Розмова з собою? Поступка сумлінню?

«Подивись — це не ЗІ МНОЮ чинять, це Я чиню, я так вирішив… Дюно… Івго… Я так хочу».

Назви мені слово, — благає вона. Поясни, як це називається у людей, що за ім’я у цього поклику, що тримає мене за горло… Слово, Клавдію…

Вогонь здіймався і розцвітав, і вітер лагідно пестив його жовто-гарячі пелюстки.

ЧОМУ, Клавдію? Ти це робиш — чому?..

Мовчання.

Безіменна сила ринула з неї, мов кров із носа. Струна зашморгнулась і потягнула її вперед — через лабіринт, назустріч новій ініціації — у нову сутність, для якої немає назви.

Ніч тисне на обличчя — червоне, вогнене, криваве, велична мета і безмірний зміст, прекрасні, майже втрачені… Вже… майже…

А попереду — лише простягнена рука.

І зараз вона торкнеться прохолодних жорстких пальців.

Мить до зустрічі; зараз їхні руки з’єднаються, треба тільки вдихнути…

Зараз.

Епілог

… — А тепер, Руда, я тебе з видатною особистістю познайомлю… Руденька, що з тобою?..

Червоне сонце у високих вікнах будинку під череп’яним дахом, з балконом, повитим виноградом… Тремтить мідяний флюгер, а він іде до вогнища через усю велику галявину і з усієї сили намагається не сходити з прямої, але його нестримно заносить… Запах вечора, трави, близького озера, печеної картоплі…

Назар біжить поруч і турбується:

— Клаве, ти п’яний, чи що? Клаве, чого ти? Га?..

Метушиться Юліан:

— Руда… Вибач, Клаве, дівчинці недобре зробилось, справа така, буває…

Дівчинка сидить на складаному стільчику, ховає обличчя у долонях, коліна підтягнула до підборіддя; він підійшов і тепер стоїть поруч. Дзвенить у вухах. Завмирають, але ніяк не зникнуть тонке іржання і безнадійний дзвін.

Опускається на коліна.

Не шкода елеґантних штанів. Не зважаючи на остовпілих, ображених батька і сина, відірвати руки від зарюманого дівочого обличчя… Ткнутися своїм у брудні, пропахлі димом…

— Але ж насправді нічого не змінилось, — шепоче дівчина. — І світ, і ми самі…

— Ні.

— Так… І тепер… усе повториться. Нас знову потягне ТУДИ… спіраллю… у вирву…

— Подивися на мене.

Вона ховала очі. Судомно втягувала носом солону вологу.

— Подивись… Будь ласка.

Рвучко ковтає слину. Піднімає погляд — запалений, змучений… Нещасне лисеня.

Він посміхнувся самими очима:

— І ти кажеш, світ не змінився?..

Тиша. Їх накрив непроникний прозорий ковпак — закрив од світу, тріскоту гілочок у вогні, здивованих голосів Мітеців і кумкання далеких жаб.

— Гуси, — шепоче вона.

— Що?

— Гуси…

Він озирається.

З озера повертався додому табунець білих, як літні хмари, сусідських гусей.