Разумовский Алексей [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

Москвою та в

Україні, а також величезні грошові суми.

Олексій Григорович був законодавцем чоловічої моди при дворі, піклувався про свій бездоганний

зовнішній вигляд і першим почав носити діамантові ґудзики на сюртуку, зірку, ордени і еполети.

Існує легенда, що його мати, приїхавши до Петербургу, в блискучому царедворці не впізнала сина.

Олексію довелося роздягнутися і за родимими плямами на тілі довести, що він її син.

Єлизавета ревно оберігала честь піднесеного нею роду. В архівах збереглося безліч справ,

проваджених у Таємній канцелярії: розгляди щодо поширення висловів, образливих для

улюбленця государині та його батьків, закінчувалися трагічно – тюрмою, дибою, батогами,

шпіцрутенами і, нарешті, засланням на каторгу.

Багато років жила імператриця у злагоді з Розумовським. Але, як то кажуть, «ніщо не вічне». У

государині з’явився новий фаворит – Іван Іванович Шувалов. Це була молода людина, яка

відрізнялася від Олексія Розумовського вишуканішим вихованням і належала до родовитого

російського дворянства. Проте екс-фаворит не залишився без монаршої милості.

Доживав свій вік граф в Анічковому палаці, колись подарованому імператрицею до дня його

народження. Він помер бездітним у 1771 році у віці 62 років, і все колосальне багатство Олексія

Григоровича перейшло до його брата – останнього гетьмана України, президента Імператорської

Академії наук Кирила.

МАТЕРІ НЕ ЦУРАВСЯ, з розвідки В. Стегнія «Щасливий випадок»

Що відчувала їхня мати Наталя Розум, коли її сини опинились на Олімпі слави? Щастя, острах за

них, тривогу? Мовчить з цього приводу історія: свої почуття Наталка забрала із собою –

неписьменна була, таємниці своєї душі довіряла Богові та своїй сім’ї.

Народилась вона в селі Адамівка нинішньої Чернігівської області, в родині реєстрового козака

Демешка, 16-річною вийшла заміж на сусідній хутір Лемеші за козака «Київського Вишгорода

Козельця полку» Григорія Лемеша.

Наталя рано лишилась вдовою з шістьма малими дітьми (трьома синами й трьома доньками). Аби

утримувати сім’ю, завела корчму. Сини, ледь поспинавшись на ноги, пасли людську худобу.

Старший Олекса, як ми знаємо, мав чудовий голос і співав у сільській церкві. За переказами,

вразлива, щиросердна й богобоязлива Наталя мала схильність до видінь і передбачень. Вони

начебто супроводжували її все життя. Існує легенда, що Наталці було послано «знак» на щастя.

У Козелецькому музеї зберігається вірш невідомого автора «До портрету Розумихи», що за

мовним стилем належить до XVIІІ ст. У ньому йдеться, що нібито Наталя знайшла на

московському шляху золотий ніж, який приносить удачу.

Сини не цурались матері, не прагнули приховати свого простого походження. Олексій відразу

після палацового перевороту, в якому брав найактивнішу участь, і коронування Єлизавети відразу

відправив посильного в Лемеші за матір’ю. Уявімо собі, що діялось на хуторі, коли біля старої

шинкарчиної хати спинився блискучий екіпаж! Переказ засвідчив: Розумиха розклала на підлозі

соболину шубу, прислану сином, скликала сусідів, почаркувалась з ними на дорогу, щоб «рівною

була», й з острахом сіла в карету.

Достеменно відомо: не звикнувши до лицемірства й лукавства «вищого світу», що давав їй звання

свекрухи і статс-дами її величності, Наталка Розум повернулась до рідних Лемешів. Історія

зафіксувала її слова: «Тут я сама собі цариця, а там...».

Провернувшись, Розумиха починає будівництво власного будинку в Козельці, що й досі зберігся

(щоправда, потребує капітального ремонту, реставрації), а також церкви на хуторі, де 1744 року

через Козелець проїздила імператриця Єлизавета. Саме у новозбудованому будинку Наталка

Розум зустрічала невістку-царицю. Садиба називається «Покорщина» – на згадку про часи, коли

звичайний пастух покорив серце цариці, а та, в свою чергу, покорилась свекрусі, погостювавши в

неї кілька днів.

ІСТОРИЧНУ ПАМ’ЯТКУ РОЗБИРАЮТЬ НА БУДМАТЕРІАЛИ, з статті Н. Григорець «Хто

відновить Козелецький храм?»

Сьогодні в соборі майже щонеділі відбуваються вінчання... Промені ранішнього сонця падають на

вишукану ліпнину.

Колись тут зачаровувалися Олександр Пушкін і Микола Лисенко, Микола Садовський і Марко

Кропивницький, Олександр Довженко та Іван Козловський, який полюбляв випробовувати

акустику безлюдного храму. А Тарас Шевченко згадував про собор у повісті «Княгиня». Кожен,