Агафонов Евгений [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

class="book">«realiser – taut est la».

Пробув він в школі зиму, був досить самотнім, не любив розмовляти – частково цьому заважала

його глухота... І виїхав до Петербургу.

Тут перші три роки він писав художньо-критичні статті в трьох газетах, заробляв по триста рублів

на місяць, був повний надій, багато працював; був у той час учнем Академії мистецтв; прийшов на

нашу звітну виставку в яскраво-червоній косоворотці, що в ті часи було новим і сміливим; з ним

була його дружина, висока чорна пані із стриженим волоссям, яка більше мовчала і, як здавалося, спостерігала весь час за чоловіком.

У Петербурзі ми рухалися різними шляхами, бачилися зрідка; у пам’яті моїй одна зустріч; справа

була на масниці; один з моїх знайомих, худ. Плошинський, земляк мій, прислав запрошення

прийти до нього на справжні малоруські вареники; будуть всі земляки і Арцибашев; останнього

було досить, аби я негайно вирушив в дорогу.

Як і водиться, вареники були простим приводом зібратися галасливою сім’єю; земляки опинилися

і з Петербурзької і Новгородської губерній; найстаршому з нас чи виповнилося 22 роки;

студентські тужурки всіх учбових закладів; Арцибашев був у піднесеному настрої; зі всіх

присутніх можливо, лише господар та я були йому знайомі; проте досить мати всім за плечима по

20 років, щоб через півгодини говорити один одному «ти», співати хором пісень, виливатися в

інтимних одкровеннях; все, що відбулося в ту веселу петербурзьку ніч, було повне

найнесподіваніших пригод, аж до дива, я з Арцибашевим не могли наговоритися весь вечір, він

тримав мене міцно за ґудзики, а я його за борт піджака і, гойдаючись і розмахуючи вільними

руками, кричали один одному різні приємні речі:

– Ти, брат Женя, напиши... зараз напиши... картинищу... о-ось таку... а я про тебе, брат, в трьох

газетах... негайно ж...

Я в сильному захопленні рвався писати завтра ж його портрет, мені він уявлявся величним

іспанцем гігантського зросту; годині о другій ночі іспанець раптово заслаб, затужив і почав

проситися додому, до дружини; при цьому він пригадав, що пити йому не можна ніяк, строго

заборонено; нам дуже не хотілося відпускати Михайла Петровича так рано, але він турбувався все

більше, і ми, надівши на нього чужу шубу, вивели на вулицю всією юрбою, посадили в сани і,

давши візникові його адресу, прокричали в пустинну вулицю тричі «ура»...

Три дні після цього лежав він хворий, а на четвертий вдалося йому знайти свою шубу і повернути

чужу господареві.

Після демонстрації 1 березня біля Казанського Собору ми з Михайлом Петровичем були волею

градоначальника вислані з Петербургу і заслані в нашу милу Ахтирку...

Кінчав я Академію і написав «картинищу», але Михайло Петрович критичних статей вже не

писав.

Після закінчення Академії я майже безвиїзно жив в Харкові, де батько збудував мені студію;

приблизно в 1910-11 році вдалося мені написати портрет Михайла Петровича – заїжджав він тоді

на недовгий час до Харкова вже відомим письменником.

Остання моя з ним зустріч сталася, здається, в 1911-12 роках в Доброславівці; там займав він,

здається, постійно дачу Бразоля; це не була хатина, а справжня, добре збудована дача з балконом, на горі, де було досить безпечно у сенсі малярійному.

Я прожив в Доброславівці два роки, за цей час вона змінилася на гірше: архімандрит вирубав всі

до одного дерева берегами Ворскли, які додавали їй таку красу, і з них збудував декілька дач;

суботами і неділями вже не погойдувалися нарядно вбрані дівчатка; для мене хутір втратив всю

свою чарівність, і я знайшов інший – в сусідній Полтавській губернії – хутір Скелька, справжній

земний рай, куди і наїжджав років 15 поспіль; проїздити треба було все-таки через Охтирку,

причому я кожного разу відвідував і Михайла Петровича в його Доброславівці; не кожного разу я

заставав його там. Цього, останнього разу, проїздом в Скельку, я зупинився на два-три дні в

Охтирці; наступного ж дня пішов до Доброславівки; йти треба було шість верст, причому через

монастир; хто бував там, пам’ятають, що, не доходячи монастиря біля першого містка, на

великому просторі все покрито затоками, болотами; тут Ворскла розливається і не пересихає все

літо; тут же надають човни напрокат для поїздок в монастир.

Вже наближаючись до хащ очерету, побачив я червону пляму в самій гущавині зелених

чагарників: хтось в червоній сорочці щось робив, сидячи в човні.

Чи не Арцибашев? Хто ж інший міг би в такому червоному заїхати в таке зелене? Чи не