загрузка...
Перескочить к меню

Корвин-Пиотровский Владимир (fb2)

файл не оценён - Корвин-Пиотровский Владимир [Справочник-дайджест] 19K (скачать fb2) - Николай Михайлович Сухомозский

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:




КОРВІН-ПІОТРОВСЬКИЙ Володимир Львович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, драматург. Псевдонім – Р. Каду.

З дворянської родини.

Народився в 1891 р. в м. Білій Церкві Київської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Київської області України).

Помер 2 квітня 1966 р. в м. Лос-Анджелесі (Каліфорнія, США). Похований на місцевому

цвинтарі.

Служив артилерійським офіцером у Добровільній армії (1918-1920), працював завідуючим

відділом журналу «Сполохи» (1921-1923), водієм.

Друкувався в журналах «Новосілля», «Сполохи», «Новому журналі».

Перу нашого земляка належать наступні книги: «Полин і зірки», «Святогірський скит»

(обидві – 1923), «Кам’яне кохання» (1925), «Беатріче. Збірник п’єс» (1929), «Повітряний

змій» (1950), «Поразка» (1960), двотомник «Пізній гість» (1968-1969).

Більшовицької влади не сприйняв. Під час громадянської війни був артилерійським

офіцером на боці Білої армії. Емігрував спочатку до Берліну (1920), потім – Парижу (1939) і нарешті – до США (1953).

Серед друзів та близьких знайомих К.-П. – Ю. Офросімов, А. Прісманова, Г. Адамович, В.

Набоков, О. Гінгер, Г. Струве, О. Савич, Г. Іванов, І. Шаховський та ін.


***

НЕ БРЕХАТИ,

з творчого кредо В. Корвін-Піотровського

У віршах своїх я не брешу ніколи. Що б я не писав, куди б я не писав – це все щиро і

правдиво, навіть якщо потім я і не погоджувався з написаним.


ПРАВО САМОЗНИЩЕННЯ, вірш В. Корвін-Піотровського «Не треба вічності»

Не надо вечности. Томится

Бессмертием душа моя,

Она не хочет и боится

Повторной муки бытия.

Как будто знает знаньем смутным,

Что ничего страшнее нет,

Чем этот в нашем сне минутном

Почти неразличимый свет.

Из поколений в поколенья

Она измену и любовь,

Их ложь и блеск, прощает вновь

За право самоистребленья.


МАВКА З ДОВГОЮ ЛОЗИНОЮ, вірш В. Корвін-Піотровського «Задвірками розбитих

дач»

Задворками разбитых дач

Коней вторые сутки мучим –

За мной вихрастый штаб-трубач

Качается в седле скрипучем.

Какая скучная война, –

На фронте ни врага, ни друга.

И душу гложет мысль одна –

Не слабо ль стянута подпруга.

А солнце южное печет,

Густая пыль забила поры,

В глаза горячий пот течет,

Жмут сапоги, обвисли шпоры –

И вдруг внезапный поворот,

За ним прудок, покрытый тиной,

Гусиный выводок, и вот –

Русалка с длинной хворостиной.

Цветная кофточка узка,

Но как пленительно прильнула,

А из под легкого платка

Такая молния блеснула!

Как подтянулся эскадрон!

Как избоченился спесиво,

Как солнцем вылощен красиво

Золотокованный погон.

И, пламенным сверкая оком,

Срывая ногу так и так,

Приплясывая, скачем боком

Мой горбоносый арагамак.

И враз, почти без уговора,

Небрежной удали краса,

Гремят разведческого хора

Подобранные голоса.

И тенор, заливаясь свистом,

Уже ликует вполпьяна

О том, что в поле, поле чистом

Нам рано гибель суждена.


ДЗЕРКАЛА-ВІЗАВІ, зі спогадів Г. Адамовича

Витонченість в грі і в зсуві двох планів, реального й іншого, примарного, проте такого, який ще зберігає всі ознаки реальності! Епітети, образи незмінно залишаються

прозаїчними, ніяких ангелів, небес, німф чи асфоделей. Але в прозу вривається... ні, не

вривається, а вкрадливо проникає світ, до якого звичайні слова застосовні виключно тому, що для нього інших слів ще не знайдено, і все двоїться, троїться, майже до нескінченності, як в дзеркалах, поставлених одне проти другого.


Я НЕ КОРВІН, з листа Г. Іванова Р. Гулю від 25 січня 1956 р.

З „синявою» на всі 100% не згоден. Що ж з того, що гімназисти так писали? При нагоді

щось таке гімназичне дуже корисно вклеїти. Я не Корвін (Корвін-Піотровський В. – авт.), аби з шкіри лізти, щоб вражати всякими „чеканками».

Цей вірш, якщо бажаєте знати, мені „особисто дорогий». Отже залишити „синяву» й ін. як

є.


МЕТРИЧНА ОДНОМАНІТНІСТЬ, з книги О. Бахраха «По пам’яті, за записами»

Володимир Корвін-Піотровський... Невже ім’я його вже остаточно пішло в «таємничий покров» і

забуто, як забуті імена інших талановитих письменників російського зарубіжжя? І, якщо так, то

тому провиною не його Муза, а наш читацький гріх...

Бачу його зараз перед собою. Бачу людину невисокого зросту, з досить різкими рисами обличчя, які не дуже запам’ятовуються, словом, не дуже представницького, зате такого, що привертає до

себе розумними, а часто й гострими розмовами. До того ж, не можна було не цінувати в ньому

того, що він був на рідкість вірним товаришем, і це відчуття товариства, категорія вже майже

зникла з нашого ужитку, ніколи його не полишало.

Згадаю тільки, що, коли на початку п’ятдесятих років відбувалося вшановування журналу

«Новосілля», що перебрався тоді із-за Океану на береги Сени, я виступав на ньому з

гумористичним оглядом, в якому поіменно перераховував всіх його головних співробітників.

Зокрема, кажучи про один з моїх візитів до Піотровського, я розповів, що на стіні його кабінету

нібито споглядав дві гравюри Луки Кранаха, котрі зображали наших прародителів, Адама і Єву, причому під ними красувалися дві металеві пластинки з написами «Адам Корвін-Піотровський» і

«Єва Корвін-Піотровська». Додам, що ця незлобива насмішка ніяк нашої старої дружби не

підточила.

Поетичну кар’єру Піотровський починав ще в двадцятих роках в Берліні. Там він

випустив дві свої перші поетичні збірнички, ще досить незрілі, «Полин і зірки» і «Кам’яне

кохання», та ще невелику книжечку грайливих, псевдо-»ренесансних» оповідань, від яких

згодом всіляко відхрещувався. Це були «гріхи молодості», не більше.

Характерною рисою поезії Піотровського, його слабкістю була її метрична

одноманітність...


СПАДКОЄМЕЦЬ КОРОЛІВСЬКИХ КОРОН, з статті Є. Євтушенка «Безсоння

випадковий співрозмовник»

«Безліч імен є у мене, але всі вони чужі. Я – пізній гість, що зайшов ненароком, Безсоння

випадковий співбесідник». Так говорить волоцюга Глюк в драматичній поемі Корвін-

Піотровського про себе, а заразом, як повелося, і про автора. Але це неправда, що авторові

всі імена чужі, хоча є серед них навіть королівські.

У 1998 році в Санкт-Петербурзі вийшов каталог «Про музу російську, що покинула дім».

Там була надрукована біографія Володимира Корвін-Піотровського, де чорним по білому

написано, що він походить з роду угорських королів. Ця легенда запущена самим поетом.

...У одній з поем це виражено так: «Спадкоємець слави європейської – Угорської та інших

корон».

Потім і цей родовід здався йому коротким і в одному з останніх своїх листів він вже вів

свій рід від римського сенатора Марцелла Корвуса, відзначеного Сенекою за

красномовство і згаданого Горацієм. На цю тему, із старанністю і старанністю прямо

вражаючою, готовий він був писати справжні дослідження і вести розмови з

найсерйознішою переконливістю, котра ставила в безвихідь, а часом і дратувала

співрозмовника.

Втім, хто знає – можливо, все це правда.

...Вірші його не були оригінальними, ...зате вони були витримані в сконденсованій... з

багатьох поетик класичній формі, дуже часто навіть одноритмовій, однак без

монотонності, яка виникає в основному із-за беззмістовності. Це була строга романтична

поезія з різкими вкрапленнями гіркого сарказму...

Ось автопортрет Корвіна :

Я вершник в згубній битві

З усохлою трояндою на грудях.

Немає нічого затертішого в поезії, ніж троянда, бо ця квітка була використана-

перевикористана тисячі разів любителями солодких банальностей, що їдко висміяв ще

Пушкін. Але у Корвіна-Піотровського був культ саме троянди. Подивіться, як маніакально

він повертається до неї. Для нього троянда – це як для режисера постійна актриса, котра

грає абсолютно різні ролі. «Високий Париж, і повітря чисте. Повисла троянда на ґратах».

Вона виглядає тут, як самогубиця, або як арештантка, вбита при спробі перелізти через

огорожу.

У Корвін-Піотровського, можливо, знайдеться дюжина шедеврів. «Не так вже багато», –

скажете ви? А спробуйте самі.


НАВІТЬ РОЗСТРІЛЮВАЛИ НЕВМІЛО, з розвідки В. Леонідова «Всю ніч шумлять

дерева в Тюїльрі»

Він кілька разів був буквально на волосок від смерті. То під час громадянської війни, коли

його, артилериста Білої армії, буквально диво врятувало від розстрілу в полоні. То опісля

тридцять з гаком років, коли, будучи вже більш ніж відомим учасником Руху Опору, чекав

страти в гестапівській в’язниці в містечку Монлюк біля Ліона.

Згодом Володимир Львович Корвін-Піотровський, передуючи одній з антологій поезії

російського зарубіжжя, писав, що його «розстрілювали надзвичайно невміло». Втім, це

було вже в США, в Лос-Анджелесі, незадовго до смерті.

Він походив з дуже стародавнього й іменитого роду, лише, на відміну від багатьох інших, над цим жартував. Зрозуміло, що чекало дворянина і офіцера на Батьківщині після

громадянської війни, – тому-то поет і опинився в Берліні.

Там він прожив майже двадцять років. Працював таксистом, керував відділом поезії в

російському журналі; разом з Набоковим відвідував гурток при журналі «Веретено».

Набоков, до речі, дуже утішно відгукувався про поему Корвіна-Піотровського «Беатріче».

Напередодні Другої світової війни поет переїхав до Франції.

Він писав дуже просто, без всякої химерності, але критики відзначали його особливе

уміння передавати невловимі, якнайтонші порухи душі. У віршах він ніби перебував і в

цьому, і в іншому, потойбічному світі. Можливо, тому смерть, про яку він так багато

писав, його обходила.

Після Другої світової війни Корвін-Піотровський заробляв на життя розфарбовуванням

шовкових хусток; живучи у Франції, він спілкувався з російською діаспорою, а на початку

50-х перебрався до США, де друкувався в тамтешніх російськомовних виданнях.




Вход в систему

Навигация

Поиск книг

 Популярные книги   Расширенный поиск книг

Последние комментарии

Последние публикации

Загрузка...