Колтоновский Андрей [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 3

Шевченка в російських перекладах Чмирьова, Дрємцова і Лєпко.

У 1911 році до п’ятдесятиріччя з дня смерті Шевченка в Петербурзі з’явився «Кобзар» в

перекладах Славінського і Колтоновського, співчутливо зустрінутий російською

критикою як найповніший зі всіх «Кобзарів». Тоді ж вийшли «Пісні Тараса Шевченка» під

редакцією В. Вересаєва і через декілька років два «маленькі Кобзарі», видані, – один в

Москві, інший в Києві тощо.

Пізніше, вже за радянських часів, вийшли ще два «Кобзарі»: «Кобзар» Колтоновського

1933 року і «Кобзар» Сологуба в 1934 і 1935 роках.

Сама кількість перекладених «Кобзарів» свідчить, яким дорогим був Шевченко

російським читацьким масам. Вся романтична любов російських людей до України, до її

величної історії, до її співучого, єдиного в світі пейзажу – любов, яка ще з часу Пушкіна

стала в російській літературі традицією, передалася в цьому сторічному тяжінні

російських читачів до Тараса Шевченка, в цій вимозі нових і нових перекладів його

«Кобзаря».

Що сказати про ці переклади?

...Перекладач Андрій Колтоновський, який надрукував перші свої переклади спільно з

перекладами Славінського в «Кобзарі» одинадцятого року, вже за радянських часів

переклав «Сон» і «Кавказ» та інші вірші Шевченка.

...Але невисока віршова культура все ж таки позначається у нього на кожному кроці. У

Дерлітівидаві в «Шкільній бібліотеці» надруковані кращі його переклади, і там серед них

є шедевр Шевченка «Мов за подушне, оступили». Шевченко говорить в цьому короткому

нарисі, що спогадами про минулі події він рятується від осінньої туги, що для того він і

пише про них –

щоб та печаль

Не перлася, як той москаль,

В самотню душу.

Колтоновський дає такий переклад цих рядків:

Чтобы яд (!)

Тоски осенней, как солдат,

Не лез в святыню (?) одинокой

Моей души...

Виходить, що Шевченко одночасно в двох суміжних рядках називає свою тугу і

«солдатом» і «отрутою» і примушує цю дивовижну отруту лізти як солдат в якусь

«святиню душі». Ці позбавлені смаку пристрасті до недоладних метафор, до кольористих

закарлюк, на зразок «святині самотньої душі» і «отрути осінньої туги», псують кращі

переклади Андрія Колтоновського. Інші його відсебеньки мають до того ж абсолютно

неприпустимий характер.

Коли б не ці часті провали в несмак і ці (досить рідкісні) порушення семантики оригіналу, праця талановитого майстра зіграла б ще більшу роль в наближенні поезії Шевченком до

російських читачів. Шкода, що редактором перекладів Андрія Колтоновського була така

безнадійно моветонна людина, як Славянський.