Кофман Роман [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

на 20

концертах. За цей час він також повинен здійснити дві постановки й 20 диригентських виступів в

опері.

ПРОГОЛОСУВАЛИ ЗА МЕНЕ, з інтерв’ю Р. Кофмана Л. Мельник

Ситуація складалася в умовах жорсткої конкуренції: тут вірять тільки тому, що чують. Найбільше

на це рішення вплинула моя зустріч з Боннським симфонічним оркестром. Я диригував різними

німецькими музичними колективами, а от із Боннським тривалий час, аж до березня 2002 року,

ніколи не зустрічався. Після того, як зіграв із цим оркестром вісім концертів у турне Іспанією,

колектив на своїх зборах проголосував за мене як за головного диригента. Це було доволі

енергійним рішенням: музиканти просто сказали, що ні з ким іншим працювати не хочуть.

ПРО МЕЦЕНАТІВ НЕ ЧУВ, з нарису М. Макаревич «Чарівний бал напівтонів»

Становлення кар’єри Р. Кофмана припало на радянські часи. А тоді прізвище Кофмана, як він сам

сказав, було просто нецензурним. Те, що в країні пролетарського інтернаціоналізму називалося

п’ятою графою, робило пана Кофмана невиїзним. Однак попри все, йому вдалося стати одним з

найвідоміших диригентів СРСР й вийти на міжнародну музичну арену – здобути там визнання,

знайти справжній успіх.

…Зараз держава потребує підтримки з нашого боку. Ми, як тільки можемо, допомагаємо нашій

державі якось триматися на поверхні. Чи буде вона вдячна за це – невідомо! А ось меценати… Я

не знаю таких! Слід чітко відрізняти спонсорство від меценатства! Так альтруїстичних меценатів у

нас поки немає! Правда, чув, що все ж таки є меценати, які дають гроші на бокс без правил,

стриптиз – на це і я дав би небагато грошей…(усміхнувся). Але, щоб дати гроші на підтримку

класичного мистецтва – про це мені, на жаль, нічого не відомо. Хоча не буду йти проти сумління:

щось у цьому напрямі намагається робити Фонд сприяння розвитку мистецтва.

ІДЕНТИФІКАЦІЯ УКРАЇНИ ЩЕ НЕ ВІДБУЛАСЯ, з інтерв’ю Р. Кофмана О. Москальцеві

«Відомий диригент з «маловідомої» країни»

З диригентом Р. Кофманом ми зустрілися за день до його від’їзду до Німеччини. У цьому сезоні

він став головним диригентом Бетховенського симфонічного оркестру й Боннської опери.

Незабаром під його керівництвом відбудеться виконання кантати «Пісні Гуррэ» Арнольда

Шенберга – твору, написаного для оркестру найбільшого складу в історії музики.

– Яким буде режим вашої роботи в Боннській опері?

– У театрі ставиться по шість прем’єр на рік. На долю головного диригента за контрактом

доводиться дві.

…Що стосується моїх особистих планів, мені має бути поставити оперу «Лулу» Альбана Берга й

«Макбет» Верді, а в наступному сезоні – «Життя Ореста» Кршенека й «Євген Онєгін», далі – або

опера німецького композитора минулого століття Ціммермана «Солдати», або опера Яначека «З

мертвого будинку». І друга опера – «Трістан і Ізольда» Вагнера. Далі, у ювілейному сезоні

Шостаковича, – його опера «Ніс».

І ще збудеться моя мрія: дві опери з однаковим сюжетом, які будуть іти в один вечір – «Алеко»

Рахманінова й «Паяци» Леонкавалло.

Потім, у шуманівський рік, піде «Геновева» Шумана. До речі, у Бонні є будинок, де любив

зупинятися композитор.

– А чи готовите ви нові постановки в Києві, в Оперній студії Національної музичної

академії?

– У Києві – навряд. У студії я сам ставив спектаклі і як режисер, а це вимагає часу. А з Київським

оперним театром у мене немає ніяких контактів. Таким чином, роботою в опері я займаюся тільки

в Бонні.

– На скрипці перестали грати?

– Скрипку я залишив досить давно, більше двадцяти років тому. Якщо грати, то треба грати добре

й багато займатися. У мене немає такої можливості. І в новорічній програмі в Києві виконувалася

«Незакінчена симфонія» Гайдна. Наприкінці всі музиканти розходяться, і залишається тільки два

скрипалі, які дограють останній епізод. І одним із цих скрипалів був я. Між іншим, знаменитий

Натан Рахлін теж так закінчував цю симфонію.

– Для закордонного слухача ви – диригент із України. Чи добре там уявляють собі нашу

країну?

– Думаю, що ідентифікація України ще не відбулася. Країна починає заявляти про себе, і, на жаль,

не завжди з приємної сторони. Я випадково побачив свою картку гостя в готелі, де постійно

зупиняюся. Там було написано: «Роман Кофман, Київ, Русланд». І це в Бонні, у місті далеко не

закутковому, котре не дуже давно було столицею Німеччини, в готі,