Червоногрудка [Ю Несбьо] (fb2) читать постранично, страница - 2

— Червоногрудка — рідкісний птах, — сказала Елен, загвинчуючи корок у термосі.

— Не сумніваюся, — сказав Харрі.

— Дев’яносто відсотків відлітають на південь, але є такі, що ризикують залишитися.

— На взір цієї?

Знову голос по рації:

«Центр, я шістдесят другий. Невідомий автомобіль стоїть край дороги за сто метрів від повороту на Льоренскуґ».

Відповідь Центру — низький голос, гаркава берґенська вимова:

— Почекайте, шістдесят другий. Перевіряємо.

Тиша.

— А туалети ви перевірили? — запитав Харрі, киваючи на автозаправку «ESSO».

— Так. На заправці нікого немає, навіть персоналу. Тільки начальник. Його ми замкнули в конторі.

— Квиткові каси теж?

— Перевірили. Заспокойся, Харрі, всі ключові пункти в порядку. Отож, кажу, ті, що залишаються, сподіваються на теплу зиму, розумієш? Інколи їм щастить, але якщо вони помиляться, то неодмінно загинуть. Ти, напевно, думаєш, чому б їм про всяк випадок не відлетіти на південь. А, може, їм просто ліньки відлітати?

У дзеркалі Харрі спостерігав охоронців обабіч залізничного мосту. У чорному, при шоломах і автоматах «МП-5» на грудях. Навіть звідси в їхніх жестах було помітно напруженість.

— Штука в тому, що, раптом зима випаде тепла, вони встигнуть вибрати краще місце для гнізда раніше, ніж решта повернуться додому, — розповідала Елен, намагаючись запхнути термос у сумку, що й так була повнісінька. — Усвідомлений ризик, розумієш? Програвся до цурки або взяв джек-пот. Ти сам вирішуєш. Ризикувати чи ні. Ризикнеш — і можеш якось уночі задубіти на гілляці, гепнутися на землю і не відтанути до весни. А злякаєшся — і залишишся без даху над головою, коли повернешся. Ті самісінькі вічні дилеми, з якими й ми раз у раз стикаємося.

— Ти вдягнула бронежилет?

Елен мовчки подивилася на шосе і тихо похитала головою.

— Так чи ні?

Замість відповіді вона постукала кісточками пальців по грудях.

— Полегшений, чи що?

Вона кивнула.

— Хай йому чорт, Елен! Я наказав надіти бронежилета, а не майки з Міккі Маусом!

— Ти знаєш, що тут носять секретні агенти?

— Зараз угадаю. Полегшені бронежилета?

— Точно.

— А ти знаєш, хто я такий?

— Зараз угадаю. Секретний агент?

— Точно.

Вона розсміялася. Він теж усміхнувся. Знову затріщала рація:

«Шістдесят другий, я Центр. Служба безпеки говорить, що це їхній автомобіль стоїть біля повороту на Льоренскуґ».

«Я шістдесят другий. Вас зрозумів».

— От бачиш, — сказав Харрі, досадливо ляснувши по керму. — Ніякогісінької тобі злагодженості. Завжди одне й те саме — хто в ліс, а хто по дрова. Чому там стовбичить їхня машина, а ми про це не знаємо? Га?

— Перевіряють, як ми працюємо, — сказала Елен.

— Так, як вони нас проінструктували.

— Від тебе однаково мало що залежить, тож угамуйся і не ремствуй, — сказала вона, — і не тарабань по керму.

Пальці Харрі слухняно стислися в кулак. Він важко зітхнув:

— Так, так, так…

Він перевірив, чи на місці табельний револьвер, шестизарядний «Сміт-Вессон» 38-го калібру. На поясі ще дві запасні обойми, по шість патронів у кожній. Він поплескав по револьверу й пригадав, що в нього закінчується ліцензія на носіння зброї. Мабуть, зір таки справді гіршає, адже взимку після закінчення курсів він не здав залік зі стрільби. Взагалі, нічого особливого, але з ним таке вперше, і це дуже прикро. Звичайно, найпростіше для нього було б узяти й перездати, іноді стрільбу здавали по чотири, п’ять разів, та Харрі під різними приводами чомусь усе зволікав.

Знову тріск у рації: «Пункт двадцять вісім пройдено».

— Це був передостанній пункт в окрузі Румеріке, — сказав Харрі. — Наступний пункт буде Каріхьоуґен, а далі — наші.

— Чом би їм не робити як раніше: просто говорити, де зараз кортеж? І хто тільки видумав ці безглузді номери? — невдоволено спроквола мовила Елен.

— Здогадайся.

— Секретні агенти! — відповіли обоє разом і розсміялися.

«Пункт двадцять дев’ять пройдено».

Харрі поглянув на годинник:

— Отже, вони будуть тут за три хвилини. Я настроюю рацію на поліцейський округ Осло. Перевір усе ще раз.

Рація засвистіла, завищала, та Елен заплющила очі й зосереджено вслухалася в підтвердження, що надходили по черзі. Потім зняла навушники.

— Все на місці, все працює.

— Спасибі. Надягни шолом.

— Справді? Вважаєш, треба?

— Ти чула, що я сказав?!

— Сам надягай свого шолома!

— Він надто маленький.

Інший голос: «Пункт один пройдено».

— Чорт, іноді ти поводишся як повний… непрофесіонал. — Елен надягла шолом, застібнула ремінь під підборіддям і поглянула в дзеркало.

— Авжеж, і я тебе люблю, — відповів Харрі, розглядаючи дорогу в бінокль. — Я їх бачу.

На вершині пагорба щось зблиснуло. Харрі побачив тільки перший автомобіль у колоні, але він знав склад кортежу: шість мотоциклів зі спеціально навченими поліцейськими з норвезького ескортного відділення, два норвезьких