Подорож Ан-Марі [Мартін Андерсен-Нексе] (fb2) читать постранично, страница - 2

Вони виїхали з дому відразу по обіді, щоб, бува, не спізнитися, — адже розкладу потягів у них не було і довелось їхати навмання. Потяг і справді невдовзі прибув, тільки що їхав не в той бік.

— От ми й купили квитки, щоб уже не мати клопоту.

Я похолов на думку, що старій жінці, яка вже просиділа шість чи сім годин у почекальні, доведеться їхати цілу ніч у третьому класі; але сама вона, видко, вважала таку подорож за досить зручну. Вона відпочила і нетерпляче, як дитина, дожидала потяга, що трохи спізнювався; на кожен шурхіт вона підводилась і хапалась за свої клунки. В її руках відчувалась якась екзальтованість, незвична в такої поважної селянки, — може, сподіванка нових вражень викликала в неї таке гарячкове піднесення? Вона не могла спокійно всидіти на місці.

Чоловіки, наче змовившись, відкинули смуток і жартували з нею, ніби вона зібралась у веселу подорож і їм було трохи заздрісно. Жартували, аж поки жінка сіла до вагона, а тоді не витримали.

— Гляди ж, швидше видужуй і вертайся додому, стара, — сказав чоловік, простягаючи їй тремтячу руку.

Вона схопила її в свої долоні й усміхнулася:

Ну от, я сама їду. А ти ж обіцяв, що ми разом поїдемо повеселитися, як були ще молоді. А тепер я їду сама, а то б ніколи й не побачила столиці!

Їй, либонь, згадалася мета подорожі, бо раптом обличчя її посмутніло. Хвильку вона сиділа з заплющеними очима, гарячково стискаючи чоловікову руку.

— Ну, бувай здоров і вертайся додому, аби чогось там не сталося, — раптом сказала вона й відпустила руку. — Гансе, ходи сюди, поцілуй мене на дорогу.

Ганс примостив на лавці кошика з їжею та подушку і зніяковіло нахилився до матері.

— Послухай, що я тобі скажу, — почув я її шепіт. — Коли в тебе щось було з тією дівчиною, — одружися з нею!

Нарешті наш потяг рушив.

Я гадав, що хвора захоче відпочити, й постелив їй на лавку свого пледа й подушку. Але вона й чути не хотіла про спочинок, а може, соромилась. Сиділа випростана, навіть не відхиляючись назад, і похитувалася разом з вагоном.

— Ну й летимо ж ми! — раз по раз проказувала вона й ледь підводилась; очі її збуджено блищали.

Я згорнув плед та подушку в куток і майже присилував жінку сісти зручніше.

— Мене тільки силоміць і можна зрушити з місця, — сказала вона щиро, як дитина, прихиляючись до м’якого згортка. — Я ж уперта. Старий і Ганс дуже зі мною панькаються. Того разу, як вони випихали мене з дому, я впиралася, а тепер, як вони хотіли, щоб я лишилася, — взяла та й поїхала. Скажу вам правду, я ніскілечки не надіюся на ту операцію. Але мені закортіло подивитися на Копенгаген, поки ще жива. А до нього далеко звідси?

— Та ні, десь із сорок миль.

— Усе ж таки далеко! І за одну ніч ми доїдемо! А які там будинки? Правда, що вони набагато вищі за леборзьку церкву і що людей у них піднімають коловоротом? А ті протоки, що через них треба переплисти, глибокі? А через острів Фюн і Зеландію ми завидна не їхатимем? Не побачимо їх?

Вона відкинулась у куток, зачаровано слухаючи мої відповіді. Очі в неї блищали з хвилювання, жовті щоки порум’янішали. Скоро я замовк, її круглі очі запитливо глянули на мене, вимагаючи нових, дивовиж. Однак часом на її обличчі залягала тінь і воно ставало сіре, як земля; тоді хвора стискала рукою живіт, тіло їй немов кам’яніло, на лобі виступали крапельки поту. А як біль відпускав її, вона знову всміхалася і навіть чути не бажала, що вона хвора.

— Аж соромно, що ви бачите мене таку… і це в подяку за те, що ви заопікувалися мною! — казала вона із зворушливою усмішкою, що свідчила про те, яка ця стара жінка була колись вродлива.

Вона ще ніколи не їздила потягом — не мала нагоди. З того часу, як вона молодою дівчиною вийшла заміж, життя її спливало в завзятій боротьбі з непокірною землею поряд зі своїм чоловіком. Упродовж цілого літа вона вистоювала в холодній воді, копаючи торф, надсаджувалася до памороків, щоб не вмерти з голоду на неродючому грунті, і щороку народжувала дитину. Господь бог забирав їх малими, і не було навіть часу за ними плакати. Поступово все ж їм стало краще, і Ганс, найменший, зостався живий, хоч і часто хворів. Семеро лежать на цвинтарі, та один таки залишився їм опорою на старість. Є в них двоє ісландських коненят і п’ять корів; за весь час вони обробили тридцять тонн{Тонна — одиниця площі в Данії, дорівнює 0,5466 га.} перелогу, і тепер, як дуже ощадять, можуть уже зводити кінці з кінцями. їм дали премію за зразковий обробіток землі від хліборобської спілки, навіть писали про них у газеті, називали завойовниками нових земель — може, я теж читав ту газету?

Я не мав серця признатися, що не бачив тієї газети, й додав:

— А тепер ви ще й вирушили в подорож.

— Авжеж, і нічим не турбуюся, мені просто ні до чого торкатися вдома не дають! — вигукнула вона і, на підтвердження свого гіркого тріумфу, відкинулась назад і склала руки на запалих грудях. — Лікар сказав щоб вони мене добре гляділи, а то я скоро можу їх покинути. Мені навіть перечити не можна, все