Довічний раб [Мартін Андерсен-Нексе] (fb2) читать постранично, страница - 3

нього, але сам завважив, що в серці його кожного разу здіймається злість. Причин тієї злості він не дуже доскіпувався. Адже все на світі можна пояснити, а надто свою власну поведінку. І він пояснив її дуже просто: що хлопця треба виховувати суворо, однак справедливо. І те, на що інші поблажливо заплющували очі, він карав твердою рукою. Його самого теж виховували суворо, і він перейняв ту школу по батьках.

Боділь боялася приступити до чоловіка, не певна була, які почуття викличе в нього. Матіс ніколи їй не дорікав, а все ж вона боялась його: щось у його погляді було таке, що змушувало її завше матися на бачності.

Та й не варто було заводити з Матісом мову про те, що він надто суворо ставиться до сина, — він і сам непомалу карався тим, але не годен був знайти ніякої ради. Його мучило сумління, що він не може прихилитися до малого Ганса.

Якось Матіс непомітно підійшов до хлопчика ззаду, коли той у дровітні крутив точило так, що вода ясним струменем розбризкувалась на долівку. Ганс був такий захоплений своєю забавою, що помітив батька, аж як той схопив його за шию. Він несамовито закричав з переляку, відчувши на собі важку батькову руку, і крик той паралізував Матіса. Він не вдарив приголомшеного хлопця, тільки турнув його на в’язку трави, а сам непевною ходою рушив до своєї роботи. Йому було прикро, що син так його боїться.

Батько взявся рубати дрова, але між ударами сокири до нього долинав жалібний дитячий плач і немов оскаржував його. Він почав ще завзятіше гатити по дровах, намагаючись заглушити плач, але дарма. Врешті йому було вже несила слухати, він пошпурив сокиру й випростався. Хай йому дідько, невже десь поблизу не знайдеться дубця, щоб раз і назавше від. учити клятого хлопця ревти? Він був такий лютий, що аж в очах йому потемніло.

І раптом усередині в нього наче щось урвалося… лють його зникла. Він протер рукою очі й злякано глянув у куток. Маленький, сплаканий хлопчик лежить скоцюрблений під стіною, тремтить і ковтає сльози, боїться, аби ще раз не дістати прочуханки. Та це ж достоту він сам, Матіс! А точило теж! Колись, іще хлопцем, Матіс не раз крутив його крадькома, йому страх цікаво було дивитись, як вода розбризкується навсібіч. Нема кращої забавки, як розкрутити камінь над водою так, щоб бризки летіли вище тебе. Але йому не дозволяли, він міг погратися точилом тільки потай. На долівці лишалися мокрі плями, і одного разу він дістав за те прочуханку, як тепер… А долівка ж глиняна, нічого їй не станеться. Так йому тоді здавалося, хоч він і розумів, що дорослі просто бувають у поганому гуморі. А тепер? У житті він спізнав стільки горя, що поволі й сам зробився черствий і жорстокий, як його батько. І ось карає дитину за невинні радощі. Який же він кат!

Жалібне схлипування малого звучало для Матіса як звинувачення, брало його за серце, стискало за горло. Він мусить покласти цьому край! Матіс безпорадно озирнувся навколо, немов усе ще шукаючи дубця, тоді підбіг до хлопчика й узяв його на руки. Він не звик бавити дітей, і несподівано його долоні відчули, як від маленького тільця вливається в них ніжне тепло. Йому стало навдивовижу радісно. Він посадовив хлопчика на коліна й спробував відірвати йому від обличчя брудні рученята. І вперше завважив, що вони схожі на його власні: маленькі лапки були геть подряпані й порепані від того, що дітвак повсякчас порпався в глині. Отже, він правдивий хлопець, не шкодує своїх рученят!

Малий відслонив обличчя — певне, зі страху. Але не дивився на Матіса: відвернув голову й став випручуватись йому з рук.

Не знаючи, чим забавити сина, Матіс підвів його до точила й сам почав крутити за корбу так, що вода розбризкувалась на долівку. Хлопчина дивився недовірливо, намагаючись триматися ближче до дверей, одначе нишком стежив за точилом, а як вода хлюпнула йому на ногу, навіть усміхнувся.

— Ану чи ти зумієш покрутити так, щоб вода досягла до тата? — сказав Матіс, відступаючи до дверей; він уперше назвав себе татом.

Хлопчина все ще боязко підійшов до точила, та швидко розгулявся і забув про страх. Матіс теж тішився, дивлячись, як вода здіймалася з-під каменя, мінилася опаловими барвами і, мов півнячий хвіст, дугою спадала додолу. Він надолужував, хоч трохи запізно, своє дитинство і грався так само захоплено, як і малий.

Перший час Ганс був ще не сміливий, і Матісові самому доводилося підходити до нього. Батька журила, навіть сердила синова недовіра, але що він мав діяти? Матіс, як міг, розважав хлопця, ходив рачки, вдаючи звіра, а як і це не допомагало — зваблював його точилом.

Та ось малий сам підійшов до батька й тицьнув свою ручку в його велику долоню. Матіс здивувався, як швидко дитина може все подарувати й забути, і йому стало соромно.

Чогось незвичайного годі було по цьому сподіватися: серце Матісове давно вже запеклося, і йому важко було перемогти себе. Але з хлопчиком він немов заново переживав своє дитинство, таке, як воно мало бути. Тому він уже не міг жити без малого.

Точило стало початком усього: