Желиховская Вера [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

сміх.

Вона пояснювала, що його викликав своїми витівками її невидимий друг.

Невидимих друзів своїх ігор вона знаходила в кожному затишному куточку, в кожнім кущі нашого

старого парку. Взимку, коли родина переїжджала в місто, вона з цими друзями гралася у великій

вітальні нижнього поверху, яка з пізнього вечора до ранку завжди пустувала. Незважаючи на

замкнені двері, Олену багато разів знаходили вночі в цьому темному приміщенні, іноді в

напівсвідомому стані, іноді міцно сплячою, але жодного разу вона не змогла пояснити, як туди

потрапила.

Таким же таємничим чином вона щезала і вдень. Після довгих пошуків її знаходили в якому-

небудь ніким не відвідуваному місці. Якось знайшли на темному горищі, під самим дахом, серед

голуб’ячих гнізд. Біля неї юрбилися сотні птахів, а вона пояснила, що «укладає їх спати».

…Іноді після багатогодинних пошуків її знаходили в бабусиному зоомузеї серед доісторичних

копалин, птахів і тварин, у серйозній бесіді з опудалом крокодила чи тюленя. Олена пояснювала,

що …птахи і тварини… розповідають їй про власне життя.

…Вона чула голос кожної речі і приписувала речам свідомість, існування прихованих сил, які

відчувала тільки вона.

Щоб поповнити бабусину ентомологічну колекцію, нас, дітей, часто споряджали на екскурсії. І тут

маленька Оленка відстоювала свою незалежність. Вона не ловила метеликів, яких називали

«сфінксами», на темних пухнатих тільцях яких чітко виднівся череп. Вона говорила: «Природа на

кожному з них намалювала череп якогось померлого героя, тому ці метелики священні і їх

вбивати гріх, тому що це означає знищення померлої людини».

…Одного разу вона усіх налякала майже до нервового нападу.

– Тільки подумайте! Дивно! – говорила вона. – Земля раптово розкривається, повітря згущується і

перетворюється на морські хвилі... Погляньте! Погляньте! Ось хвилі вже насуваються на нас.

Всюди вода!

Вона говорила з таким переконанням, у її голосі звучало таке непідроблене здивування і жах, а на

дитячому личку відбивалися одночасно і божевільна радість, і переляк, особливо, коли вона

закривши очі обома руками, впала на пісок і закричала:

– Ось вона, ця хвиля!.. Вона прийшла.. Море, море, ми тонемо!

Слідом за нею і ми попадали, перелякано волаючи. Ми теж щиро повірили, що нас дійсно

поглинула морська безодня і нас вже немає в живих!

… Де вона могла почути про перевтілення? Хто їй у нашій православній родині міг про це

розповісти?

*Сестра Є. Блавацька.

ЛЕДЬ НЕ ПОХОВАЛИ, МОВ СОБАКУ, з розповіді В. Желіховської «Про дуель Лермонтова»

Наступного дня ми (розповідає Раєвський М. П. – авт.) із Столипіним пішли до священика.

…Довелося Столипіну йому, замість 50-ти, 200 рублів пообіцяти. Проте батюшка все наполягав на

тому, що, відповідно до такого-то розділу Стоглава, дуелісти вважаються самовбивцями, і тому

Михайлу Юрійовичеві ніякої заупокійної служби не передбачається і ховати його треба поза

цвинтарем. Боявся він дуже від архієрея догану одержати. …Проте, коли йому ще й ікону

пообіцяли в церкву дати, він згодився прийти. А ікона була багата, в срібній ризі і з каменями

дорогоцінними, – одна з тих, яких бабуся Михайлові Юрійовичу цілий іконостас надарувала.

…Народу – ціле море. Всі чекають, а священика все немає. Як тут бути? Раптом з публіки

католицький ксьондз, спасибі йому, викликався.

– Він боїться, – говорить, – а я не боюся, і розумію, що таку людину, як собаку, не ховають.

Давайте я літію і панахиду відслужу.

Ми до цього були звичні, оскільки в похід з нами ходили почергово то католицький, то

православний священик, тому з радістю погодилися.

Коли він відслужив, то й лютеранський священик, який тут був, труну благословив, промову

виголосив і по-своєму став служити. Одного тільки православного батечка при цьому не було.

Вже народ почав розходитися, коли він прийшов, і, дізнавшись, що священнослужителі інших

віросповідань служили раніше нього, відмовився служити, оскільки знайшов, що цього досить.

Насилу ми його переконали, що на похоронах людини греко-російського віросповідання завдено і

служіння православне.

При винесенні ж тіла, коли побачив наш батюшка музику й солдатів, як і буває на похоронах

офіцера, то знову злякався.

– Приберіть сурмачів, – говорить, – не можна, щоб самовбивцю так ховали.

«АТЕЇСТИЧНИЙ» МОЛЕБЕНЬ, з нотаток В. Желіховської

Микола Павлович