Північ над Санктафраксом [Пол Стюарт] (fb2) читать постранично, страница - 3

лівого.

Живчик спробував провадити судно нерівним слідом помагай-біди, і корабель, різко клюнувши носом, нахилився на правий борт. З нижнього чардака долинули тривожні крики. Він зціпив зуби і зосередився. І за кращих часів керування повітряним кораблем було справою не з легких, а тепер і поготів: вихор, що бовванів з боку відкритого неба, обіцяв Живчикові найважчі випробування.

Однією рукою він наладновував систему циліндричних і кулястих бортових гир, а другою міняв кути нахилу вітрил: нахиляв стаксель, послаблював грот, ледь-ледь повертав клівер… Отак-о, легенько…

— Нахил, швидкість, рівновага, — бубонів Живчик собі під ніс. То були три кити повітроплавання. Та що дужче з кожною хвилиною закручувалися вітрові потоки, то важче було дотримуватись бодай одної з цих засад.

— Більше бери ліворуч, Гуку! — кричав Живчик, переладновуючи бортові гирі. — Нам треба вийти на кут…

Зненацька всім кораблем від прови до корми несамовито струснуло. Зарипіли облавки, задрижали щогли. Корабель несподівано задер догори носа і нахилився у супротивний бік.

— Усім прив’язатися! — скомандував Живчик екіпажеві. Будь-якої миті «Поза світній гарцівник» міг дати сторчака, і кожен, хто випав би в порожнечу без земної тверді внизу, був приречений на довічне падіння.

Шпуляр, ельф-дубовик, зник у коконі. Сім’якрил Сльота ухопив чардаковий трос і прив’язався до фок-щогли. Живолуп Тарп Волопас та водоблуд Гайориб припали до бушприта, а плескатоголовий гоблін Смілоголов вив, задерши голову.

Посеред корабля, на помості над летючою скелею, стояла постать у кереї та гостроверхому каптурі — тиха, незворушна, мов кам’яна. То була остання членкиня Живчикової команди — Камінний Штурман.

Вітер люто гримав то в лівий, то в правий борт небесного корабля. Живчик якнайвище підняв носову гирю і затамував подих.

На якусь мить «Позасвітній гарцівник» затремтів ще дужче, ніж перше. Але не нахилився. Підбадьорений такою стійкістю, Живчик ретельно підігнав грот і клівер. Корабель трохи нахилився на лівий борт і рвонув уперед. Провисла носова линва. Удалині помагай-біда летів просто до широкої роззявини буремного вихору.

— Сімдесят п’ять тисяч ступнів, наближаємося! — закричав Шпуляр.

— Нікому не відв’язуватись! — голосно попередив команду Живчик. — Я не хочу, щоб хтось випав за борт.

— Хтось? — промурмотів Сльота. — Не хтось, а всі, це ж ясно як день! Якщо не змінити цього клятого курсу нам усім кінець!

Тарп Волопас прошив його нищівним поглядом.

— Сльото, — остеріг він. Сльота виклично зустрів його погляд.

— Хтось мусить сказати це капітанові. Він хоче погубити нас усіх.

— Капітан знає, що робить, — в і друбав Тарп. — Та й запізно повертати голоблі назад.

Живчик, зачувши звуки дедалі запальнішої суперечки, обернувся. Він побачив, що всі корабляни міцно поприв’язувалися чардаковими линвами. У їхніх очах читався неприхований жах. Капітан спинив свій погляд на Тарпові.

— Що там таке? — запитав Живчик.

— Нічого, кепе, — відповів Тарп, струснувши своєю кудлатою рудою чуприною. — Просто у Сльоти нерви розходилися.

Сім’якрил Сльота обернувся і скинув очима на капітанський місток.

— Наскільки я пригадую, — сказав він, — ще не було так, щоб якийсь капітан заганяв свого корабля у буремний вихор, а опісля, живий і здоровий, розповідав про цю свою пригоду.

Решта слухали, не зронивши ані слова. Вони були надто слухняні і вдячні капітанові, аби піддавати сумнівам його накази, але страх перед буремним вихором, що сунув на них, боронив їм стати на захист капітана. Живчик із жалем дивився на команду.

Як ця картина відрізнялася від тієї, коли «Позасвітній гарцівник» тільки розпускав паруси. Тоді, під ясною повнею, весь екіпаж дружно зібрався на нижній палубі, аби посмакувати тривною вечерею зі смаженого снігуна, лісового гарбуза та чорного хліба. У всіх був піднесений настрій, деревне пиво розв’язало язики, і трапезники пригощали один одного оповідками про своє життя до хвилини, коли Живчик узяв їх до себе на корабель.

Для залоги «Позасвітнього гарцівника» то був перший спільний рейс. Усі члени екіпажу щасливо доповнювали один одного. Ельф-дубовик Шпуляр був невеличкий і миршавий з себе, але такий винозорий, що за тисячу кроків міг добачити серед багна білу ворону.

Гук, молодий блукай-бурмило, вибехався собі нівроку, а недавно в нього ще й повиростали грізні ікла: одним ударом свого здоровенного лаписька він міг завиграшки випустити дух із волорога. Гайориб, зовні схожий на плазуна, був родом із непрохідних хащ Темнолісу, і мав рідкісний хист: його подібні до опахал вуха чули все сказане і несказане. Цю