Репетитор [Анна Хома] (fb2) читать постранично, страница - 70

буде, як колись.

Білий пікап посигналив йому з протилежного боку вулиці.

А на, маєш! Розмріявся.

— Сідай.

Андрій міг би, звичайно, запитати: навіщо, куди, за що, але хто б йому відповідав?

Лікарня похмуро височіла на пагорбі.

Сіро, непривітно, казенно.

Але відділення, куди провели Андрія два легіні, більше нагадувало палац.

Довгий коридор, гладенький, різнобарвний закінчується пластиковим вікном з жалюзі, впродовж коридору — білі арковидні двері з узорчастими шибками, пам’ятна позолочена дошка біля входу і — Андрій нарахував — три відеокамери під стелею. На посту — комп’ютер з усіма прибамбасами.

І чого це він далі міряє світ мірками пересічних людей? Час уже піднятися вище.

Не те, щоб Андрій виступав за шкідливість сервісу і шикарної обстановки в лікуванні.

Він за те, щоб нарешті придумали спосіб не вмирати від банального запалення легень, коли у людини — чесної, не лінивої — чомусь не вистачає грошей на порятунок свого життя.

Страшна смерть. Страшна думка: а що було б, коли б у нього тоді НЕ ЗНАЙШЛОСЯ грошей чи зв’язків?

Андрію вказали на білі двері, він увійшов, а його супутники залишилися за порогом палати.

Чистота і блиск, супермудра апаратура і… батько на високому ліжкові з піднятим на сорок п’ять градусів підголовником.

Андрій нібито налаштувався на спокійну, мирну, чемну розмову, де собі відвів роль непорушної, як стіна бомбосховища, сторонньої особи.

Але… знайома злість в запалих очах поставила його буквально в глухий кут.

— Ти чому мені нічого не розповів? Сволото мала!

Такого крутого наїзду Андрій не сподівався. Хворі так не поводяться. А може, цей хворий лише придурюється, а насправді?..

Насправді від колишнього лікаря залишились хіба що вуса. І очі, готові з’їсти Андрія живцем. І незламність у приглушеному стражданнями голосі.

А він вважав, що запалення легенів — найгірша з хвороб.

Андрій повернувся і схопився за позолочену ручку дверей. Гм. Двері замкнені!

— Втікаєш?

Повільно обернувся і попрямував до вікна. Жалюзі, кондиціонер, пластик — все як годиться. Андрій зрозумів, що пропав.

— Щось ти полохливим став, від шефа свого сахаєшся, не вітаєшся, не питаєш, як справи? Досить на місяць зникнути з очей, як тебе вже не визнають. Цураються тебе колишні… працівники. А й справді, який до біса з мене зараз шеф?

«Місяць і три дні».

Сонце за вікном добилося свого: сніг почав нечутно, але стрімко танути.

— Чого ти повернувся до мене задом? Ніби таким гречним, таким вихованим був. Щось трапилося?

Їдка іронія проникала глибше, ніж треба. Гострими шпичаками. Просто у серце.

Кат знав свою справу досконало.

— Дякую, що мені, хворому, зробили таку ласку. Коли бачиш обличчя, значно приємніше спілкуватися. У нас взагалі душевне виходить спілкування, тобі не здається?

Андрій закусив губу. Дивився просто себе і молився, щоб не зірватися і не наговорити купу дурниць.

З хворими так не можна. З ними треба вести спокійну, мирну, чемну розмову.

Андрій не винен, що чемність, мир і спокій змалку обходили його десятою дорогою.

— Чому ти мені НІЧОГО не розповів? Я ТЕБЕ питаю, а не монітор над головою.

— Навіщо? — зрештою, видихнув Андрій.

— Як «навіщо»? Що значить — «навіщо»? Ти…

Щось оглушливо запищало на всю палату.

— Холера ясна! Швидко простягни руку і вимкни ці алярми. Спеціально повісили так високо, щоб я не добрався.

Монітор на стіні завзято розблимався оранжевим екранчиком. Три різної форми криві рухались зліва направо.

Андрій ніяк не міг відсапатись.

Якась метушня під дверима, замок клацнув, з’явилась медсестра і перелякано вилупилась на пацієнта.

— Зі мною все гаразд. Вимкніть, бо той бовдур боїться навіть підходити до наших апаратів.

— У вас тахікардія.

— Дитиночко, я тут лікар і поки що відрізню тахікардію від брадикардії. А тепер зніміть ліміти.

— Я не можу… якщо з вами щось…

— Ти хочеш тут працювати? Хочеш чи ні? Бо в мене з головним лікарем блати, так що подумай, перш ніж відповісти «ні».

Бідолашна дівчина зблідла, потім почервоніла і заповзялася натискати якісь кнопочки на моніторі.

Певне, отримала чіткі й недвозначні вказівки. І певне, її звільнять, коли щось трапиться. Але цей пацієнт теж не жартував.

Опинилась між двох вогнів. Андрій у таких випадках любив бовкнути щось героїчне і піти, звільнитись самому. Назло ворогам. Цікаво, як би відреагувала Олена?

А ота… мара на букву «т», якої так налякався монітор? Це щось серйозне?

За хвилю вони лишились удвох… віч-на-віч… Батько й син.

— По-твоєму, я… — батько стривожено пригладив вуса, — не маю права знати?

Андрій вдихнув, потім видихнув і випалив, дивлячись просто себе:

— Вам нема чим більше зайнятися? Почитайте книжки, телевізор подивіться, — он пилюкою припадає…

— Андрію, ти навіть… дивитись тепер на мене не хочеш. Я чимось образив тебе?

Терпець рано чи пізно,