Жорстокість існування [Галина Пагутяк] (fb2) читать постранично, страница - 3

підтримати власне життя та життя дітей. Вона не усвідомлює того, що чинить погано, не бачить майбутніх наслідків. Навіть, поставши перед Богом, не визнає власної провини. Жадібність — сестра жорстокости. Зростання потреб, головним чином матеріальних, є найпотужнішим стимулом для цивілізації. Таке вже було нераз, наприклад, у Римській імперії. Циклічність історії — це не закон, а хвороба людства.

Щогодини на Землі зникає три види тварин, які мають право жити під сонцем так само, як і люди. Цей зловісний чорний потяг летить, набираючи швидкість, і ніхто не здатний його зупинити, бо вважає це за неможливе. Істоті, хай не дуже помітній, можливо, ще й не знайшли місця у зоологічних реєстрах, а вона вже зникла назавжди. Ніхто її не оплакує, не влаштовує тризни. Та й чимало людей загине наглою смертю цієї миті, і не за кожним заплачуть! Ніхто не скаже, що смерть дрібної безіменної істоти торкнулась серця. Завжди, коли заходить мова про жалюгідне становище тварин, обов’язково нагадають про жалюгідне становище людей з певного прошарку чи у цілій країні. Але не тому, що шкода тих незнайомих людей, ні, це промовляє егоїзм, наївне прагнення вивищитися над іншими. «Для того, щоб не сміялись над моїм співчуттям до тварин, нагадаю, що релігія навчає нас певного милосердя щодо них, оскільки один і той же володар поселив нас у одному й тому ж світі, щоб служили йому, позаяк вони, як і ми, суть його творіння» [1], — писав Монтень у XVI столітті.

Навряд, чи можна вважати людину, яка добра лише до людей, справді доброю. Швидше усього, вона прикидається. Буває і навпаки, коли обмежуються лише співчуттям до тварин. Чужі страждання мали б знайти відгук, бо це природно, адже ми однієї крови, ми — частинки цілого. Нам теж мусить боліти, але не болить. Людина як мета, людина, і лише людина, цілий світ, населений людьми, які не вміють любити, — без винятків нехіть до життя сягнула б уже критичної межі.

Буває, що чужі страждання можуть викликати насолоду. Це засуджується одностайно, і таких людей вважають ненормальними. Якщо вони скоять злочин на цьому ґрунті, то їх судять, а потім або страчують, або ізолюють. Усі садисти починали від безкарности за розтоптану комаху, замучену пташку, вбите кошеня. А є люди, які просто не можуть чути про знущання над тваринами, і їх теж вважають ненормальними.

Суспільство забороняє евтаназію, але спокійно дозволяє приспати тварину, яка захворіла, чи просто набридла. Виловлюють приблудних собак і котів, щоб знищити, пояснюючи це турботою про здоров’я та безпеку громадян. Тих, хто цим займається, важко назвати людьми, хоч вони піклуються про власне потомство, ходять до церкви, і, либонь, вважають себе чесними громадянами, адже виконують роботу, яку оплачує і заохочує суспільство. (Хтось же мусить бути катом?) Ветеринари, економлячи на дорогих заштриках, буває, вішають домашніх улюбленців, яких добросерді господарі прагнуть позбавити зайвих страждань. Власність і тут є підґрунтям жорстокости, бо з нею можна робити усе. Мати власність — означає мати владу над життям і смертю іншої істоти, і це чомусь називають інстинктом, підкреслюючи неможливість викорінення самого власництва. Тоді треба відмовитись від думки, що людина взагалі наділена здоровим глуздом, бо ті жахіття, які вона творить з іншими живими істотами, аж ніяк не свідчать про психічне здоров’я. Розум? Розум ставить доцільність вище за життя окремої істоти, створивши лабораторії, де тисячами вмирають тварини (замість людей). Навіть є таке визначення — «лабораторні тварини». Додамо сюди явища, що виникли внаслідок технічного прогресу цивілізованого суспільства, метою якого є благо громадян: повністю автоматизовані пташники, центри для знищення приблудних тварин, бойні, звіроферми… Ми повинні тішитися, коли чуємо, що тваринники здали більше тон м’яса, ніж минулого року.

Автоматизовані пташині фабрики — це «рай», де проводять своє коротке життя курчата, годовані гормонами. Вони вилуплюються на конвеєрі, гинуть, потрапляючи у щілини; їх так багато, що ніхто не зважає на значні втрати (існує процент неминучих втрат). На конвеєрі їх вбивають, четвертують, а частини розфасовують у пакети. Окремо — серця, окремо — ніжки. І ціна — стільки-то за кілограм курячих сердець. Нікого не дивує така меркантильність у ставленні до живих істот. Адже це дешева їжа, яка може, правда, викликати генетичні порушення у маленьких споживачів.

Кожен злочин проти Всесвіту залишається злочином, навмисне він вчинений, чи ні. І йдеться не тільки про кривду, заподіяну іншій людині. У французького художника XVIII сторіччя Жан-Жака Буасьє є картина «Автопортрет художника з сім’єю на бойні». На передньому плані художник схилився над мольбертом, поруч нього — жінка з діточками, а збоку різник з учнем перерізають горло поваленій корові. Дивна й смілива картина, створена у часи не лише Руссо, а й маркіза де Сада. Кожен може тлумачити її по-різному, але що відчуває художник, чи він хоча б чує