Елізіум [Наталя Чибісова] (fb2) читать постранично, страница - 2

особливого.

Писати Богові марно. Те, що відбувається, Його цілком влаштовує. Він на боці Інквізиції. Його все влаштовує. Не треба турбувати Бога. Він втомився. Хай відпочине.

Стала наспівувати колискову. Пошепки.

Батькові подзвонити?

Ні. Не йому. Він не повинен нічого знати. Тільки не він. Має слабке серце. Не переживе. Батьковим друзям?

Ні, невдала ідея. Розкажуть батькові.

Вона також має друзів.

Гарних.

Надійних.

Впливових.

Допоможуть. Не відмовлять. Усе буде добре.

Обов’язково…

Вона сиділа на підлозі.

Коробка. Наповнена. Речами. Чужими. Речі більше їй не належать. Купа непотребу.

Ця листівка — подарунок на день народження. У сміття.

Ця фігурка, така гладка на дотик, — на Новий рік.

Годинник презентували друзі. Коли школу закінчила. У сміття.

Боляче.

Боляче?

Хіба відчувають мертві біль? Боляче живим. Мертві? Хто вони? Ті, кого живі викреслили з життя? Бути мертвим добре чи погано? Погано чи добре? Як таке трапилось?

Друзі? Друзів майже не лишилося. У неї. Тепер. Одні викреслили її з життя. Свого. Інших — викреслила вона. Зі свого життя. А чи є з чого викреслювати?

Гіркота розтікається венами густим солодкавим чорним соком.

Її випхали за двері. Спотворені страхом і зневагою людські обличчя. Жодної людської риси. Іди. Швидше забирайся геть. Думки полум’ям свічки випалені на стінах підземелля. Темрява. Страх. Де воно ховалося? Раніше. Раніше все інакше було.

Дурила себе. Ілюзія людського життя. Нормального існування. Бачила лише те, що прагнула бачити. Але були інші. Інші?

Скрушно хитали головами. Обіцяли зробити все можливе. Але. В очах, ні — у повітрі, що їх оточує, — бажання виштовхнути її. Зачинити двері. На всі замки. Не бачити. Її. Більше.

Чекали.

Хвилини.

Коли вона піде.

Щоб.

Обкурити ладаном стіни.

Молитися. Молитися. Молитися…

Своїм нікчемним богам.

Щоб вони стерли клеймо нещасть та небезпек — бруд, що вона занесла до їхніх помешкань.

Ми подзвонимо тобі.

Обов’язково подзвонимо.

Та вона знала правду.

Вони хотіли…

Викреслити її телефон із записників.

Ні. Краще — видерти листок з її іменем і спалити.

Руки.

Попіл.

Розтерти.

Ретельно.

Між тремтячими пальцями.

Вимити руки.

Зачекайте.

Будь ласка.

Зачекайте.

Не треба.

Я жива.

Ще.

Не треба.

Для кого вона була ще живою?

Треба хоч для когось бути живим.

Мали змогу допомогти. Принаймні спробувати. Не намагатимуться. Ні. Нащо ризикувати своїм маленьким світом — ретельно вибудованим, упорядкованим? Де зло — лише красива метафора, страшний малюнок у книзі. Нащо? Життя чудове. За вікнами сонце. Їм світить. Живуть у чудовому місті з красивими будинками, вулицями та площами. Навіщо щось порушувати? Зникне хтось із їхнього життя? Ну то й що? Це трапилося не з ними. Дякувати Богові! Не з ними сталося. Їм аніщо не загрожує.

Хотілося витягти щось із коробки. Лишити. Собі. Руки жадібно тягнуться до речей — її вчорашнього життя, часточки матеріального світу. Радощів та проблем. Усе здавалось складним. Маленьке — великим. Дрібне — значним. Ось. Це вона залишить. Скляна куля. Подарунок. Вона її так любила. Друзі подарували.

Дзенькіт розбитого скла.

Кричати хочеться.

Хочеться кричати.

Може, вона перебільшує?

Може, собі навіяла?

Її викликають у Інквізицію як свідка.

Або хочуть домовитися.

Дарма злякалася?

Намарне панікує?

Смішно.

А й справді. Налякала всіх. Тепер більшість знайомих погано спатиме ночами. А справа-бо дріб’язкова.

Ну чого їй бояться? Хіба скоїла щось лихе? Вона замислилася, але не пригадувалося нічого, цікавого для Інквізиції. Вона ні в чому не винна. Інквізиція покликана захищати. Людей.

Людей?

Щось не так.

Людей. А. Не. Таких…

Як ти.

Ти

не

людина.

З погляду Інквізиції.

І чудово це усвідомлюєш.

Ти — частина цілосвітнього зла, вселенського прокляття. За кожним із таких стоїть тьма, зло, що ховається в темряві, викрадається з-під ліжка, заледве вимкнеш світло. «Прокляті». Містка й точна назва.

Дитиною боялася темряви, зла, вовків, зачаєних за темними деревами, там, за вікном. І вона боялася «проклятих». Вечорами в молитвах благала Бога про захист. Неначе щовечора мали прийти по неї. Чи були ті страхи безглуздими? Одного разу прокляті заявили свої права на її душу. І на той час вона вже знала чому.

Помилка природи?

Аномалія?

Вона більше так не думала.

Ніхто так більше не думав.

Вони були злом, що усвідомлює себе.

Злом умисним.

Таких убивали.

Таких, як вона, убивали.

Бо коїли зло «ближнім» своїм.

Які приймали їх у співтовариство. Терпіли. Дозволяли існувати.

Яким ближнім? Що заподіяли? Знаєш. На що вони здатні…

Хто вони?

Ми

здатні.

Ти здатна.

Я ні на що не здатна.

Упевнена?

А він?

Пам’ятаєш?

Що.

Він.

Зробив.

З тобою?