Правда про Росію [Астольф де Кюстін] (fb2) читать постранично, страница - 3

москалів, а одночасно зацікавлення й подив серед решти населення нашої планети.

Французький рояліст, прихильник традиційної французької монархії Бурбонів, маркіз Астольф де Кюстін, був дуже незадоволений парламентарною монархією Людовика Філіппа Орлеанського, що в липні 1830 року несподівано опинився на троні, коли його кузин Карло X внаслідок революційних заворушень зрікся корони й залишив невдячну Францію, щоб доживати віку в Чехії.

Маркізові не імпонував новий король Луї Філіпп. Король, що пішки походжав по бульварах Парижу з парасолькою під боком — це ж так не романтично! Маркіз романтично (доба була тоді така) тужив за кращим державницьким устроєм. Бачив його чомусь конче в абсолютизмі, а тому, що в тодішній Європі найтиповішим того роду монархом був, поруч турецького султана, російський цар, то замріяному у привиди минулого маркізові не лишалося нічого, крім подорожі до самодержавної Мекки та Медини — Москви й Петербургу.

В Любеку, звідки маркіз мав рушити морем на Петербург, господар Готелю умовляв де Кюстіна відмовитись від подорожі до Росії.

— Чи ви знаєте Росію? — спитав маркіз.

— Ні, пане, але я знаю росіян: багато їх переїжджає через Любек, а я суджу про Росію на підставі облич її мешканців, — відповів властитель готелю.

— Що ж ви знаходите у виразі їхніх облич, що мало б перешкодити мені їхати, щоб їх побачити вдома?

— Пане, вони мають два обличчя. Я не кажу про слуг — ті не мають жодного, я кажу про панів: коли вони рушають до Європи, то мають вигляд веселий, вільний і задоволений; це коні на волі, це птахи — випущені з клітки. Чоловіки, жінки, молоді, старі — всі щасливі, наче школярі на вакаціях. А ті самі особи, вертаючись додому, мають витягнені обличчя, похмурі, заклопотані; їхня мова уривчаста, чола в них нахмурені. З цієї різниці я зробив висновок, що країна, яку з такою радістю покидають й до якої з таким жалем вертаються — це погана країна.

— Може це й так, — відповів маркіз, — але ваші зауваження є для мене доказом, що росіяни не такі облудні, як їх нам малюють, я гадав, що вони більш незбагненні.

Ця, ніби незначна розмова, для вдумливого маркіза напевно означала дуже багато, одразу одкривши його дотепер замріяні очі на справжню шайтанську істоту «санкт-пітербургської», давніше московської, імперії. Більше того, слід гадати, що маркіз, одержавши таке попередження, міг змінити не план подорожі, але загальний тон своєї майбутньої книги про Росію, яку він спочатку безперечно планував, як апологію тиранії, але яка стала влучним ляпасом по тиранії, що влучає й досі невмирущих поклонників кнута. Про це проречисто свідчить настирливе виття пасмистих гієн московської еміграційної преси, для якої де Кюстін є ворогом ч. І.

Подорож Кюстіна в обидва кінці тривала несповна три місяці. На самім початку липня 1839 року він дістався морем до Петербургу. По трьох тижнях, під час яких йому дуже багато уваги присвячував володар країни, прізвище якого ніхто не може встановити (Ангальт не Ангальт, Ґотторп не Ґотторп), але якому Лев Толстой все ж таки нарешті здолав наліпити цілком придатне: Ніколай Палкін, — маркіз рушає на Москву, Ярославль, Кострому, Нижній Новгород, Владімір і знову до Москви, поворот до Пітера, подорож суходолом на поштових до Тільжі, де 26 вересня були залишені ним кордони «палкінської» імперії. Швейцарський дослідник московсько-європейських взаємовідносин XIX ст., Олександер фон Шелтінґ, справедливо зазначає: «Як на таку короткотривалу подорож, повнота інформація у книжці Кюстіна — вражаюча».

Побут маркіза в столиці імперії, властиво кажучи, не дав йому можливосте щось справді побачити чи почути, крім парадів, балів, після яких Толстовський хрещеник вперто намагався вплинути на маркіза, щоб той конче написав книгу в бажаному для урядової Росії тоні. Але настирливість не конче мусить доводити до бажаних наслідків, часто вона доводить до цілком протилежних. Так сталося і з намаганням царя. Коли довгоочікувана книга маркіза нарешті вийшла — то саме через свої заведені надії шеф петербурзької імперії мав усі підстави до скаженого шалу, хоч це мало пасувало цій особі розміреного німецько-бюрократичного стилю.

Дещо більше пощастило маркізові в Москві, де він ніби вже був поза засягом дворецько-урядових примусів та обмежень і мав більше свободи рухів.

Особливе значення для майбутньої книги Кюстіна мали його зустрічі та розмови з московським філософом Чаадаєвим, які властиво визначили напрям та зміст твору назверх ніби то маркіза, а в дійсності — значно більше Чаадаева, хоч про це мало хто знає, а ще менше говорить.

Перший, хто цілком виразно зауважив співавторство чи вплив Чаадаева на книгу маркіза, був Кене, французький дослідник «філософічних листів», який видав у Парижі 1937 року велику критичну працю про ці листи (Quenet: «Lettres Philosophiques de Tchaadaieff», Paris, 1931). Кене докладно доказав, що в дійсності книга Кюстіна повторює та продовжує думки, які поширював Чаадаев у своїх відомих «філософічних листах», в яких з такою