Фачіно Кане [Оноре де Бальзак] (epub) читать постранично, страница - 2

десятьма франками, та й ті мені часто доводилось позичати для цього випадку. Через те я пообіцяв піти на весілля; я сподівався зігрітися радістю цих бідних людей.

Бенкет і танці — все це відбувалось у виноторгівця на вулиці Шарантон, у великій кімнаті на другому поверсі, освітленій лампами з бляшаними, що відбивали світло, абажурами; кімната до половини була обклеєна брудними шпалерами, вздовж стін були поставлені дерев'яні ослони. В цій кімнаті панував дух старовинних народних гулянок: вісімдесят осіб у святковому вбранні, з квітами й стрічками, з розпашілими обличчями, танцювали так, наче наближався кінець світу. Молоді, на втіху всім, цілувалися під жартівливі вигуки «Так, так... Ще, ще!..», проте, більш пристойні, ніж сором'язливі погляди юних, добре вихованих дівчат. Всі ці люди не ховали свого грубого задоволення, в якому було щось заразливе.

Але до моєї історії не мають відношення ні обличчя присутніх на весіллі, ні саме весілля. Запам'ятайте тільки своєрідність картини. Добре уявіть собі жалюгідну крамничку, пофарбовану на червоне, вдихніть запах поганенького вина, прислухайтесь до радісних зойків, побудьте в цьому передмісті, серед робітників, стариків, нещасних жінок, яким радість була дарована на одну лише ніч!

Оркестр складався з трьох сліпих з «Притулку Трьохсот»: один грав на скрипці, другий на кларнеті, а третій на флажолеті. Всі троє разом одержували сім франків за ніч. За таку плату вони, звичайно, не виконували Россіні або Бетховена, вони грали те, що хотіли і що могли; і — чудова делікатність! — ніхто їм в цьому не дорікав. Їх музика так грубо вражала барабанну перетинку, що, окинувши зором товариство, я угледів це тріо сліпих і, пізнавши їх по убранню, одразу настроївся поблажливо.

Артисти сиділи у віконній ніші; тому розгледіти їх обличчя можна було, тільки наблизившись; я зробив це не одразу, але коли я підійшов до них, то, сам не знаю чому, все раптом змінилось: і музика, і весілля зникли, моя цікавість була збуджена до краю, бо душа моя перейшла в тіло кларнетиста. У скрипаля і флажолетиста були звичайні, всім знайомі обличчя сліпих,— напружені, уважні, зосереджені. Але кларнетист належав до тих людей, чиє обличчя одразу привертає увагу художника й філософа.

Уявіть собі гіпсову маску Данте, освітлену червоним відблиском лампи і увінчану гривою сріблясто-білого волосся. Гіркий і скорботний вигляд цієї прекрасної голови посилювався ще сліпотою, бо мертві очі оживлювались думкою; з них струменів наче палючий вогонь, породжений бажанням, єдиним, негасимим, виразно відбитим на опуклому лобі, який перетинали зморшки, подібні до тріщин старого муру. Старик дув у свій інструмент, не звертаючи найменшої уваги ні на міру, ні на мелодію; його пальці машинально підіймались й опускались, рухаючи стерті клапани; він, висловлюючись мовою музикантів, безсоромно «брехав», чого не помічали ні танцюристи, ні обидва товариші мого італійця; бо я хотів, щоб він був італійцем, і він був ним. Щось величне і владне сполучалося у цьому старому Гомері, що таїв у собі свою Одіссею, засуджену на забуття. Це була велич така справжня, що вона торжествувала над його приниженням; це була владність така непохитна, що примушувала забути про його убозтво. Всі несамовиті пристрасті, що тягнуть людину так само до добра, як і до зла, з якої вони роблять злочинця або героя,— відбивались на цьому благородному вирізьбленому обличчі, синяво-смуглому, як у італійців, з навислими сивуватими бровами, що відкидали тінь на глибокі западини; і так само страшно було побачити в цих западинах вогонь думки,— як страшно зустріти розбійників із смолоскипами і кинджалами в руках біля входу в печеру. В цій клітці з людської плоті знемагав лев — лев, що його лють марно виснажилася в боротьбі з залізними ґратами. Полум'я відчаю згасло у попелі, лава захолола; але борозни, але руїни, але легкий димок свідчили про шалену силу вибуху, про спустошення, спричинені вогнем. Ці образи, викликані в мене виглядом сліпого кларнетиста, були настільки ж живі в моїй душі, наскільки мертві в його обличчі.

Після кожної кадрилі скрипаль і флажолетист, серйозно зацікавлені склянками й пляшками, вішали інструменти на ґудзики поруділих сюртуків і простягали руки до столика, де стояло вино та закуска, що містився тут же, в ніші вікна. Кожен раз вони підносили італійцю повну склянку, бо той сидів спиною до столика і не міг сам її взяти; кларнетист незмінно дякував їм дружнім кивком голови. Їх рухи мали ту точність, яка завжди дивує у сліпих з «Притулку Трьохсот» і яка примушує гадати, що вони зрячі. Я направився до них, щоб довідатись, про що вони говорять, але коли я наблизився, вони насторожилися, відчувши, що я не робітник, і замовчали.

— Звідки ви родом — ви, кларнетист?

— З Венеції,— відповів сліпий з легким італійським акцентом,

— Ви народились сліпим, чи осліпли через...

— Через хворобу,— жваво підхопив він,— і це проклята «темна вода»...

— Венеція — чудове місто, я завжди мріяв