Я 11–17… Небезпечний маршрут [Василь Іванович Ардаматський] (fb2) читать постранично, страница - 84

вдарилася об дерево, ще раз перевернулася і лягла набік.

Коли Потапов і три його співробітники підбігли до таксі, його верхні колеса ще крутилися. Потапов зазирнув крізь розбите бокове скло — Окайомов лежав, навалившись на шофера, обидва були непритомні.

— Швидко відчиняйте двері! — наказав Потапов.

Але не так-то просто було відчинити перекривлені від ударів дверцята — це забрало хвилин п'ять. Потапов не зводив очей з Окайомова; той лежав нерухомо. Нарешті дверцята відчинили, витягли з машини Окайомова і шофера і поклали їх на траву. Один із співробітників припав до грудей Окайомова.

— Що? — тихо спитав Потапов.

— Живий… Мабуть, струс…

Першим опритомнів шофер. Він трохи підвівся, побачив чекістів, усміхнувся і знову впав горілиць.

До місця аварії, завищавши гальмами, підлетіла санітарна машина, підбігли лікар і санітар.

— Шприц… ампулу… бинти… — наказував лікар.

І санітар, мов фокусник, блискавично діставав із сумки те, що було потрібне.

Окайомов поворушив рукою, трохи розплющив очі і його погляд зустрівся з поглядом Потапова. Диверсант заплющив очі.

Шофер в цей час уже сидів, притулившись до дерева, і очманіло поглядав на всі боки.

— Ну й номер! — сказав він.

Всі засміялись. Тільки Потапов напружено дивився в заплющені очі Окайомова.

Окайомов уже прийшов до пам'яті, але симулював непритомність: думав виграти на цьому час.

— Він опритомнів, — шепнув лікар Потапову.

— Я бачу, — голосно сказав Потапов. — Ну, Окайомов, годі! Однаково нічого не придумаєте!

Окайомов зробив різкий рух до коміра сорочки, де була зашита ампула з отрутою. Але Потапов вчасно перехопив його руку:

— Не треба, Окайомов, — вам шкідливо робити зайві рухи. Лежіть спокійно або ж киньте строїти дурня, вставайте і поїдемо в місто. Ми ж з вами дорослі люди і чудово розуміємо один одного. Гра скінчена!..

Окайомов підвівся на лікті. Санітар хотів йому допомогти, але шпигун відштовхнув його і повільно встав сам.

3

На міському кладовищі так тихо, що чути, як з розлогого клена падає багряний лапчастий лист. Вже по-осінньому холоднувате сонце, пробившись крізь поріділе листя, розкидало навколо золотисті плями. Сонячний промінь заграв на полірованому мармурі могильної плити, на якій вирізьблено:

ГОНЧАРОВ

ПАВЛО ВАСИЛЬОВИЧ

Загинув при виконанні службових обов'язків

Коло могили, обкладеної давно зів'ялими вінками, на незручній, маленькій лаві сиділи полковник Астангов і майор Потапов. Вони прийшли сюди вже годину тому і весь час отак сидять, — не розмовляють, але, мабуть, думають про одне і тому не відчувають своєї мовчанки.

Зрідка Астангов поглядає на Потапова, бачить його зсунуті брови, уперто стиснуті губи і спрямовані в одну точку примружені очі…

На алеї почувся шелест листя під ногами людини, що швидко наближалася до могили. Астангов озирнувся — алеєю йшов чоловік у військовому й пильно поглядав на всі боки.

— Боюсь, Потапов, що це нас розшукують, — підводячись, тихо промовив Астангов.

— Так… час іти… — так само тихо відізвався Потапов і теж устав.

Полковник не помилився — чоловік у військовому шукав саме їх: начальник управління наказав терміново прибути до нього.