Хлопчик і тінь [Віктор Семенович Близнець] (fb2) читать постранично, страница - 3

лицедійства, котре відбувається в Колізеї історії. Перед нами розгортаються драми двадцятого сторіччя. Хіба не на наших очах пігмеї переодягалися в Гераклів, невігласи в Ціцеронів, блазні в Іванів Грозних, а дрібні злодії в Кромвелів і Вашінгтонів? Хіба ми не бачили сцен заокеанського полювання на відьом, шабаш реваншистських Геростратів, п’яну гру в очко, коли на карту ставились долі цілих країн і народів? А що в цей час робимо ми, лиса початкуюча молодь? Стоїмо, роззявивши рота, споглядаємо трагікомедії віку і длубаємося в носі: де б знайти конфліктиків дитячих, проблемок хатнього масштабу? Нам би засукати рукава, та в кратер життя, та в пику глупоті, та в пику фарисейству, та в пику підлості і пристосуванству. Але, бачте, у нас тонка інтелігентна кишка. Де ви, рицарі совісті (виділено мною. — В. Б.), нинішні Довженки і Яновські?! Чуєте, як гримить Колізей, як гуркоче каміння під ногами мільйонів, як волає публіка: „Гладіаторів! Гладіаторів на арену!“»

Цей патетичний монолог має продовження у вигляді трагічного парадоксу. Закликаючи інших до дії, письменник зізнається у власному безсиллі, засуджує себе самого: «Я полохливо зникаю. „Мамо, чом болять ваші руки?“ — „Не так руки, сину, як душа болить. Весь вік у гною, хлібом світ годую, а що ж виходить? Подививсь, сину, що воно в світі робиться?“ Мовчу. Який з мене письменник!»

Він був справжнім письменником. Літературний нуль на нищівну самооцінку не здатен. Але в словах отих відбилася ще й туга за втраченим ідеалом літератора як викривача і провидця, чиє слово — указуючий перст справедливості. Туга за громадянською доблестю художника у її класичному варіанті. Розуміння роздвоєності його в умовах, які ми нині занадто соромливо називаємо періодом застою. Це був час, про який з нещадністю правди висловився в новорічному номері «Литературной газеты» (1988 р.) В. Распутін: «Моральність замінили дотриманням писаних законів, політграмотою замінили духовність. Життя перейшло у зовнішні форми, внутрішнє засуджувалось».

Без «внутрішнього» письменника не існує. За складом характеру В. Близнець не міг претендувати на роль судді громовержця, але як особистість глибока і вразлива не міг не розуміти необхідності в певні періоди історії закличної, прямої письменницької мови. Тому схильний був розцінювати це своє «невміння» як фахову неповноцінність. Він, як це часто трапляється, забував про самодостатню цінність органічного голосу. А його власний голос у літературному хорі був на диво природним. Це гостро відчуваєш зараз, перечитуючи його книжки, вглибаючи в його задушевне, правдиве слово.

Він сам був рицарем совісті, сповідував її послідовно і вперто, хоча й не помічав того, пориваючись до недосяжного ідеалу. Зате помічали інші. Добре сказав поет М. Сом:

Замінити його ніким. Не про письменницький талант кажу — тут ніхто нікого замінити не владен — про людяність як здатність до співпереживання. Співпереживання активного, яке не вичерпується мимовільною сльозою зворушення, а пам’ятає про свої обов’язки. Він умів підтримувати ненав’язливо, ніби між іншим. Радів, коли це вдавалося. Пригасав з лиця, коли траплялося навпаки.

Літературне середовище жорстоке. Часто говоримо про милосердя, про любов до ближнього, виносячи ці поняття за межі професійного кола. Свідомо забуваємо, що письменницька професія одна з найтрагічніших, бо стоїть на аскезі самозречення. Душевна черствість, кланові пристрасті, сліпа заздрість, чиновницька метушня навколо літературних годівничок — з якою відразою і категоричним осудом говорив про все це Віктор! Він мав якусь особливу прихильність до тих, кого, з його точки зору, треба було підтримати. Він і сам у своїх сум’яттях-невгомонах потребував підтримки. Дружня його дієвість виявлялася інколи досить несподівано. Якось на Хрещатику, на тролейбусній зупинці, енергійний молодий нахаба відштовхнув мене плечем. Віктор потемнів з лиця і з різкістю, не чуваною від нього досі, публічно відчитав молодика. Мене зворушив цей шляхетний порив-захист, але й трохи занепокоїв своїм бурхливим виявом. Щось несповідиме відкривалося в глибинах цього характеру…

Я читав усі його твори, деякі — ще в журнальному варіанті, відгукувався на них у «Кіровоградській правді», уважно стежив за пресою про нього. Згадували його часто, інколи — невлад. Дорікали: для кого пише — для дорослих чи для дітей? Приписавши до дитячого цеху, дратувалися з того, що не вкладалося в усталені уявлення про цю літературу. «Дорослість» дитячих книжок письменника зрозуміла. В них своєрідним чином синтезувалися чистий світ первинних вражень з пізніше набутим досвідом. Одне тут вивіряється іншим. Взаємосплав цілком очевидний для вдумливого ока. Нерозуміння цього — від нерозуміння характеру будь-якої людської індивідуальності, в якій оті начала співіснують завжди. Інша річ, що не завжди вони знаходять